Греко-турецька війна 1919—1922
| Греко-турецька війна 1919—1922 | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Греко-турецькі війни | |||||||
 Греко-турецька війна. 1920 рік. |
|||||||
|
|||||||
| Сторони | |||||||
| Греція | Туреччина | ||||||
| Командувачі | |||||||
| Леонідас Параскевопулос | Кемаль Ататюрк | ||||||
Греко-турецька війна 1919—1922 носить також назву Турецько-грецький фронт та вважається у Туреччині національно-визвольною війною турецького народу проти інтервенції великих держав, що проводилася силами грецької армії.
Зміст |
Передумови [ред.]
Після поразки Османської імперії у Першій світовій війні і підписання Мудросського перемир'я 1918 р. держави-переможиці приступили до розподілу її території, в тому числі власне турецької. Греція, як союзниця країн-переможниць, отримала обіцянку, що Східна Фракія (крім Стамбула) і західні райони Малої Азії, де компактно проживало грецьке населення, будуть віддані їй.
Події [ред.]
Греки окупували зону проток, Східну Фракію, ряд районів Анатолії, поставили під свій контроль колишню столицю імперії — Стамбул, а 15 травня 1919 р. грецькі війська за рішенням «Великої четвірки» (Великобританія, Франція, Італія, США) висадилися в Ізмірі. Одночасно на Паризькій мирній конференції 1919-20 рр. великі держави почали розробку проекту договору із султанським урядом, що передбачав розчленовування Туреччини та приборкання турецького народу. Однак національно-визвольний рух, що розгорнувся в Туреччині (Кемалістська революція), перешкоджав реалізації цих задумів.
Не зумівши придушити національно-визвольний рух за допомогою султанського уряду, імперіалістичні держави 16 березня 1920 р. окупували своїми військами Стамбул і слідом за тим зробили відкриту збройну інтервенцію в Анатолію, поклавши її здійснення на Грецію, якій були за це обіцяні значні турецькі території.
22 червня 1920 грецька армія виступила з Ізміра і, незважаючи на поразки, завдані їй у боях 10 січня та 31 березня 1921 р. військами створеного в квітні 1920 р. в Анкарі Великого національного зібрання Туреччини (ВНЗТ), до літа 1921 просунулася в глиб Анатолії до р. Сакар'я, майже до Анкари.
Турецький народ зумів дати інтервентам рішучу відсіч, протиставив їм свою моральну перевагу, вміле військове керівництво в особі Кемаля Ататюрка, призначеного на пост головнокомандуючого. Особливо сприяло зміцненню положення Туреччини підписання 16 березня 1921 р. договору між Туреччиною та РСФСР «Про дружбу і братерство». В результаті двадцатидвохденної битви при р. Сакар'я (23 серпня — 13 вересня 1921 р.) закінчилася важкою поразкою грецьких військ і їх відступом на захід, до лінії Ескішехір — Афьон-Карахісар.
Поступова стала розпадатися антитурецкая коаліція. У жовтні 1921р. Франція уклала з урядом ВНЗТ мирний договір, припинила збройну боротьбу проти Туреччини й Італія. Проте ці держави разом з Великою Британією та США продовжували окуповувати Стамбул і не бажали задовольнити національні вимоги Туреччини. Користуючись цим і прямою підтримкою з боку Великобританії, Греція не відмовлялася від своїх територіальних претензій, що виключало можливість мирного вирішення конфлікту. В кінці серпня 1922 р. турецькі війська після ретельної підготовки перейшли в генеральний наступ і, розгромивши 30 серпня грецьку армію, звільнили 9 вересня Ізмір, а до 18 вересня 1922 р. повністю вигнали грецьких інтервентів з Анатолії.
Підсумки [ред.]
Підписаний Лозаннський мирний договір 1923 завершив греко-турецькі війни, звільнив від іноземної окупації Стамбул і Східну Фракію та закріпили міжнародно-правове визнання незалежності Туреччини. Країни Антанти повністю відмовились від своїх претензій на фракійську територію.
З Туреччини примусово було виселено близько півтора мільйона греків в обмін на виселення (також примусове) 600 000 мусульман з Греції. Втрати повністю розгромленої грецької армії перевищили 40 тис. убитими і 50 тис. поранених. Загинули також десятки тисяч мирних жителів. Матеріальні втрати взагалі не піддавалися обліку. Все це дозволило грекам назвати події осені 1922 року Малоазійською катастрофою.
Джерела [ред.]
