Естонці в Україні
| Зміни населення | ||
|---|---|---|
| Рік | Населення | Зміна |
| 1926[1] | 2011 | — |
| 1939[2] | 2882 | +43.3% |
| 1959[3] | 4181 | +45.1% |
| 1970[4] | 4571 | +9.3% |
| 1979[5] | 4111 | −10.1% |
| 1989[6] | 4208 | +2.4% |
| 2001[7] | 2868 | −31.8% |
| Динаміка зміни чисельності естонців в Україні за даними переписів УРСР та України[8] | ||
Естонці в Україні — національна меншина етнічних естонців, що проживають в Україні, складова частина естонської діаспори. Перші естонські поселення з'явилися на території України в 1860-х роках. За Всеукраїнським переписом населення 2001 року в Україні проживало 2868 естонців, здебільшого в Криму.
Історія[ред. | ред. код]
Перші поселення естонців на території України з'явилися в Криму в 1860-х роках і були засновані послідовниками Югана Лейнберґа («пророка Мальцвета»), очільника нової течії лютеранства[9][10]. Перші естонці-переселенці прибули в Перекоп у травні 1861 року[11]. Тоді для естонців у Сімферопольському, Євпаторійському, Перекопському та Феодосійському повітах Таврійської губернії уряд Російської імперії виділив 36 тисяч десятин землі в 40 селах, зокрема в Джурчі (нині смт Первомайське), Замрук (нині село Берегове), Бурлюк (нині село Віліне, обидва Бахчисарайського району), Актачи-Кият (нині село Білоглинка Сімферопольського району), Кият-Орка (нині село Упорне Первомайського району)[9]. У селі Замрук у середині XIX століття було відкрито школу, до якої запросили вчителя з Естонії[9]. Також було зведено молитовний будинок[9].
Наприкінці XIX — на початку XX століття естонці, які мешкали в селах Криму, почали виїжджати на заробітки в Сімферополь, Севастополь, Феодосію та Ялту[9].
За переписом населення 1897 року, на території України (без урахування Галичини, Буковини та Закарпатської України) проживало 2227 естонців, з них 1887 осіб — у сільській місцевості (62,9 %)[9]. Найбільше естонців (2210 осіб) мешкало в Таврійській губернії, за родом занять їх розподіл тут був таким: землеробство — 1482 особи, армійська служба — 140, приватне обслуговування — 123, виготовлення одягу — 44 особи[9]. За іншими даними в українських губерніях за переписом 1897 року проживало 2747 естонців, з них 2210 осіб — у Таврійські губернії, 303 особи — у Херсонській, 71 особа — у Катеринославській[12].
Під час подій 1917—1921 років естонці воювали на території України в арміях різних сторін, зокрема в УГА та як естонські червоні стрільці[en] в більшовицьких військових загонах[10][13]. За переписом населення Києва 16 березня 1919 року в місті проживало 368 естонців (0,06 %)[13]. Після Першої світової війни та громадянської війни в Україні 1917—1921 років кількість естонського населення на території України зросла насамперед внаслідок міграцій військової та робочої сили[9]. Водночас у зайнятій Польщею Західній Україні кількість естонців була незначною — за переписом Польщі 1921 року в чотирьох західноукраїнських губерніях проживало лише 22 естонці, майже всі у Волинській губернії (18 осіб)[14].
У 1920 році було створено Естонську секцію (відділ) агітації та пропаганди при ЦК КП(б)У[9]. Існувала подібна компартійна секція також в Одесі[9]. У Харкові діяв естонський комітет, що будував свою діяльність на засадах національно-патріотичної ідеї[9]. У маєтку Олексіївка, розташованому за 6 верств від Харкова, було засноване естонське «комуністичне господарство»[15]. Естонською мовою видавався тижневик «Новий лад»[15]. 1924/25 навчального року в Криму діяло 5 естонських шкіл першого ступеня (початкових), в яких навчався 131 учень[9]. Навчання велося естонською мовою[9]. Згідно з переписом СРСР 1926 року на території УРСР проживало 2011 естонців, з них 1127 чоловіків (56,04 %) та 884 жінок (43,96 %); 1502 особи (74,69 %) проживали в міських поселеннях, 509 осіб (25,31 %) — у сільських[1][16]. У 1930 році у Криму в місцях компактного проживання естонців були створені національні сільради: у Сімферопольському районі — 2, Джанкойському — 1[9]. У 1930-х роках багатьох естонців репресували органи НКВС за звинуваченнями в контрреволюційних змовах[10]. За переписом СРСР 1939 року в УРСР проживало 2882 естонці, з них у міських поселеннях — 1544 особи (53,57 %), у сільських — 1338 осіб (46,43 %); найбільше у Київській області та Києві — 441 особа[17].
За переписом СРСР 1959 року кількість естонців в УРСР зросла й становила 4181 особу, що було пов'язано з входженням до складу республіки Кримської області[18]. Між переписами населення 1959 і 1989 років чисельність естонців в Україні істотно не змінилася[9]. При цьому вони були дисперсно розселені по Україні (чи не єдиний виняток — компактне проживання естонців у селі Краснодарка Красногвардійського району Кримської області, нині Автономна Республіка Крим)[9]. У містах проживало (1970, 1979 та 1989) відповідно 3729, 3414 і 3452 особи, або 81,6, 83,0 та 82,2 % українців естонського походження[9].
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність естонців становила 4208 осіб[19][6], з них 1293 особи (30,73 %) вказали своєю рідною мовою естонську, 2755 осіб (65,47 %) — російську, 117 осіб (2,78 %) — українську, 22 особи (0,52 %) — татарську, 21 особа (0,5 %) — інші[19]. За переписом 1989 року з 4208 естонців було 2269 жінок (53,92 %) та 1939 чоловіків (46,08 %); 3452 особи (82,03 %) проживали в міських поселеннях, 756 осіб (17,97 %) — у сільській[19].
У 1994 році в Києві засноване Українське естонське товариство, осередки якого з'явилися також у Харкові, Одесі та Львові[10]. Естонське земляцтво видає газету «Krimmi eestlased»[10].
За Всеукраїнським переписом населення 2001 року в Україні проживало 2868 естонців (0,005 % населення держави), найбільше — в Автономній Республіці Крим та Севастополі, де налічувалося 674 естонці (23,5 % усіх естонців України)[20][7][21][22]. За переписом 2001 року вказали естонську мову рідною 416 естонців України (14,5 %), російську — 2107 осіб (73,47 %), українську — 321 особа (11,19 %), інші — 13 осіб (0,45 %)[20]. Розподіл кількості естонців за регіонами України за переписом 2001 року[23][7]:
| Регіон | Кількість, осіб | % усіх естонців України |
|---|---|---|
| Автономна Республіка Крим | 612 | 21,34 % |
| Вінницька область | 30 | 1,05 % |
| Волинська область | 22 | 0,77 % |
| Дніпропетровська область | 198 | 6,9 % |
| Донецька область | 374 | 13,04 % |
| Житомирська область | 49 | 1,7 % |
| Закарпатська область | 36 | 1,26 % |
| Запорізька область | 138 | 4,81 % |
| Івано-Франківська область | 17 | 0,59 % |
| Київська область | 66 | 2,3 % |
| Кіровоградська область | 41 | 1,43 % |
| Луганська область | 154 | 5,37 % |
| Львівська область | 77 | 2,68 % |
| Миколаївська область | 89 | 3,1 % |
| Одеська область | 160 | 5,58 % |
| Полтавська область | 78 | 2,72 % |
| Рівненська область | 20 | 0,7 % |
| Сумська область | 28 | 0,98 % |
| Тернопільська область | 20 | 0,7 % |
| Харківська область | 215 | 7,5 % |
| Херсонська область | 56 | 1,95 % |
| Хмельницька область | 23 | 0,8 % |
| Черкаська область | 71 | 2,48 % |
| Чернівецька область | 17 | 0,59 % |
| Чернігівська область | 21 | 0,73 % |
| Київ | 194 | 6,76 % |
| Севастополь | 62 | 2,16 % |
| Україна | 2868 | 100 % |
Після окупації Криму Росією у 2014 році російська окупаційна влада вдалася до маніпуляцій на темі прав національних меншин, зокрема, й кримських естонців[24]. За переписом населення 2014 року, проведеним російською окупаційною владою, у Криму проживало 308 естонців (-49,7 % у порівнянні з переписом 2001 року)[25].
Відомі естонці в Україні[ред. | ред. код]
.jpg)
Естонці за національністю[ред. | ред. код]
- Амандус Генріх Адамсон (1855—1929), естонський скульптор та художник.
- Едуард Вільде (1865—1933), естонський письменник і драматург[10].
- Юган Лейнберґ («пророк Мальцвет», 1812—1885), естонський релігійний діяч, засновник власного лютеранського руху.
- Яніка Мерило (нар. 1979), громадська діячка, ІТ-фахівець, державний службовець в Україні.
- Ян Ряппо (1880—1958), радянський діяч і педагог, співтворець системи народної освіти УРСР, народний комісар легкої промисловості УСРР.
Естонського походження[ред. | ред. код]
- Микола Азаров (нар. 1947), український політичний і державний діяч, Прем'єр-міністр України.
- Сергій Євський (?—?), військовик-льотчик Української Держави та УГА, сотник[26][10].
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Всесоюзная перепись населения 1926 года. Национальный состав населения по республикам СССР. www.demoscope.ru. Демоскоп Weekly - Приложение. Справочник статистических показателей. Архів оригіналу за 8 червня 2020. Процитовано 14 березня 2020. (рос.)
- ↑ Всесоюзная перепись населения 1939 года. Национальный состав населения по республикам СССР. www.demoscope.ru. Демоскоп Weekly - Приложение. Справочник статистических показателей. Архів оригіналу за 8 червня 2020. Процитовано 14 березня 2020. (рос.)
- ↑ Всесоюзная перепись населения 1959 года. Национальный состав населения по республикам СССР. www.demoscope.ru. Демоскоп Weekly - Приложение. Справочник статистических показателей. Архів оригіналу за 8 червня 2020. Процитовано 14 березня 2020. (рос.)
- ↑ Всесоюзная перепись населения 1970 года. Национальный состав населения по республикам СССР. www.demoscope.ru. Демоскоп Weekly - Приложение. Справочник статистических показателей. Архів оригіналу за 8 червня 2020. Процитовано 14 березня 2020. (рос.)
- ↑ Всесоюзная перепись населения 1979 года. Национальный состав населения по республикам СССР. www.demoscope.ru. Демоскоп Weekly - Приложение. Справочник статистических показателей. Архів оригіналу за 8 червня 2020. Процитовано 14 березня 2020. (рос.)
- ↑ а б Всесоюзная перепись населения 1989 года. Национальный состав населения по республикам СССР. www.demoscope.ru. Демоскоп Weekly - Приложение. Справочник статистических показателей. Архів оригіналу за 8 червня 2020. Процитовано 14 березня 2020. (рос.)
- ↑ а б в Ethnic composition of Ukraine 2001. Архів оригіналу за 15 липня 2018. Процитовано 14 березня 2020. (англ.)
- ↑ Марценюк, 2017, с. 117.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Вівчарик, 2005.
- ↑ а б в г д е ж Нікольська, 2009.
- ↑ Винниченко, 1996, с. 42.
- ↑ Марценюк, 2017, с. 110.
- ↑ а б Марценюк, 2017, с. 112.
- ↑ Марценюк, 2017, с. 116.
- ↑ а б Винниченко, 1996, с. 43.
- ↑ Марценюк, 2017, с. 113.
- ↑ Марценюк, 2017, с. 115.
- ↑ Марценюк, 2017, с. 119.
- ↑ а б в Розподіл населення за національністю та рідною мовою (осіб) - Рік, Регіон, Національність, Тип поселення, Стать , Рідна мова / 1989(12.01). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 29 жовтня 2020. Процитовано 14 березня 2020.
- ↑ а б Розподіл населення за національністю та рідною мовою. УКРАЇНА. 2001.ukrcensus.gov.ua. Державний комітет статистики України. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 14 березня 2020.
- ↑ Розподіл населення за національністю та рідною мовою. АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ. 2001.ukrcensus.gov.ua. Державний комітет статистики України. Процитовано 14 березня 2020.
- ↑ Розподіл населення за національністю та рідною мовою. М. СЕВАСТОПОЛЬ (міськрада). 2001.ukrcensus.gov.ua. Державний комітет статистики України. Процитовано 14 березня 2020.
- ↑ Марценюк, 2017, с. 120.
- ↑ Українські естонці як колективні заручники Кремля в Криму (укр.). Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим. Процитовано 14 березня 2020.
- ↑ Марценюк, 2017, с. 122.
- ↑ Мараєва В. В. Євський Сергій // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2023. — ISBN 966-02-2074-X.
Джерела[ред. | ред. код]
- Винниченко І. Естонці // Етнічний довідник. — К., 1996. — Т. 2: Етнічні меншини в Україні. — С. 42-44. — ISBN 5-87534-108-14.
- Вівчарик М. М. Естонці в Україні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
- Марценюк Р. Чисельність естонців, латишів та литовців на території України за загальними переписами кінця ХІХ — початку ХХІ століть // Етнічна історія народів Європи. — 2017. — Вип. 51. — С. 107–126.
- Нікольська М. Р. Естонці // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2009. — Т. 9 : Е — Ж. — 711 с. — ISBN 978-966-02-5720-7.
| |||||||||||||||||
| |||||||||||||||||
