Татарбунари

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Татарбунари
Успенська церква
Успенська церква
Татарбунари
Розташування міста Татарбунари
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Одеська область Одеська область
Район/міськрада Татарбунарський район
Код КОАТУУ 5125010100
Засноване кінець XVI ст.
Статус міста з 1978 року
Населення 10992 (01.01.2013)[1]
Площа 28,5 км²
Густота населення 382 осіб/км²
Поштові індекси 68100—104
Телефонний код +380-4844
Координати 45°50′49″ пн. ш. 29°36′40″ сх. д. / 45.84694° пн. ш. 29.61111° сх. д. / 45.84694; 29.61111Координати: 45°50′49″ пн. ш. 29°36′40″ сх. д. / 45.84694° пн. ш. 29.61111° сх. д. / 45.84694; 29.61111
Висота над рівнем моря 14 м
Водойма р. Когильник
День міста 28 серпня
Відстань
Найближча залізнична станція Сарата
До станції 24 км
До обл./респ. центру
 - залізницею 146 км
 - автошляхами 152 км
До Києва
 - автошляхами 617 км
Міська влада
Адреса 68100, м. Татарбунари, вул. Котовського, 18
Веб-сторінка Татарбунарська міськрада
Міський голова Швець В.І.

Татарбуна́ри (рум. Tatarbunar; рос. Татарбунары, тур. Tatarpınarı) — місто районного значення над лиманом Сасик у південній Бесарабії. Адміністративний центр Татарбунарського району Одеської області. Татарбунари відомі із XVI ст. Відстань до облцентру становить 152 км і проходить автошляхом Т 1610.

Виникнення та розвиток[ред.ред. код]

Назва Татар-Бунар буквально означає «татарський колодязь (джерело, фонтан)», про що писав ще Димитрій Кантемір у 17121716 роках. Джерело витікало з-під пагорба, на якому лежали руїни стародавньої фортеці. Відносно походження цих самих руїн єдиної думки не було. Німецький географ Іоганн Тунманн вважав, що Татар-Бунар був колишньою столицею «команських князів» (тобто половців) і називався Карабуна, П. Свіньін стверджує, що Татар-Бунар є залишок невеликих кам'яних замків, побудованих Генуєю під час володіння берегами Чорного моря, деякі вважають засновниками міста буджацьких татар і турків. Нинішню ж назву Татарбунари отримали в XVI ст., коли кримські татари захопили це селище, обернувши його в місце зберігання наживи, що набувалася під час набігів. Татарбунари неодноразово піддавалися розоренням. Поблизу міста закінчується нижній Траянів вал і збереглися залишки невеликого стародавнього земляного укріплення.

Турецький мандрівник і етнограф Евлія Челебі, що побував у причорномор'ї в 16561666 роках і, поза сумнівом, був добре інформований, свідчить про те, що фортецю наново відбудував у 1646 році капудан-паша Кенан-паша. Кадій фортеці входив в Очаківський вілаєт Силістри. Цитадель являла собою чотирикутник із високими баштами по кутах, окружністю в тисячу кроків. Вона мала одні ворота, що вічинялися в південний бік, а по чотирьох її кутах височіли чотири башти. Оскільки в колишні часи місце, де стояла ця фортеця, було заболочене і вкрите чагарниками очерету, то молдавські і татарські розбійники переховувалися там і нападали на каравани, що проходили повз. У фортеці, за словами Челебі, була мечеть, зерновий склад, невеликі зручні приміщення для гарнізонів на 150 воїнів.

Етнічний склад Татарбунар і околиць — німецька карта 1930-го року

Інші житлові споруди розташовані в примикаючому посаді, де були двісті критих очеретяними плетінками будинків бідного люду, заїжджий двір, одна брудна лазня, виноградники і сади. Тутешній правитель стягував митний і ринковий збори за каравани і невільників.

У 1770 році Татарбунари були захоплені російськими військами, потім повернені Оттоманській Порті, а знов приєднані згідно з Бухарестським трактатом у результаті кампанії 18061812 років. До кінця століття в тутешньому посаді проживали вже не лише буджацькі татари і молдавани, але і біглі українські і російські селяни, солдати, козаки.

У 1816 році в селищі Татар-Бунар постійно проживало 78 сімей — всього 365 чоловік. Опісля лише за два роки, у 1818-му, число жителів збільшилося до 901(!). При цьому велика частка сімей володіла кам'яними житловими будівлями і лише одиниці тулилися в землянках, та і то доки будували хати. В першу чергу зводилися казенні будівлі і споруди. Як свідчать надійні першоджерела, перші поселенці просто почали розбирати залишки татарських будов, а 1816-го остаточно розтаскали і стародавнювню фортецю, складену з плитчастого вапняку. Не чіпали вони лише старовинну східну лазню, яку згодом «перепрофілювали» у водяний млин. Цікаво, що з руїнами цієї лазні пов'язано місцевий переках — специфічна варіація кримської легенди про Марію Потоцьку. У цьому немає нічого дивного, якщо врахувати, що буджацькі татари переселилися з меж Кримського ханства, де, очевидно, чули оригінальне сказання.

До середини 1820-х в Татарбунарах було: лавок кам'яних — 16, будинків питущих — 2, льохів кам'яних — 2, млинів водяних — 2, вітряних — 6, кузня — 1, колодязів кам'яних — 2, кам'яний поштовий двір — 1, будинок казенний кам'яний — 1, кам'яний храм Успіння Божія Матері — 1. Ремісники: чоботарів — 8, вівчинників — 9, кравців — 4. Етнічний склад: українці, молдавани, євреї, болгари, росіяни, у тому числі особи духовного звання, відставні офіцери, селяни, ремісники тощо. У XIX столітті в місті діяло два жіночих і одне чоловіче училища, дві церковноприходські школи і богодільня, а в 1908 році відкрилася чотирикласна школа. У 1860-х роках тут існували митна і карантинні застави (на колишньому кордоні з Молдовою) і йшла значна вивізна торгівля.

Станом на 1886 рік у селі, центрі Татарбунарської волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії, мешкало 3077 осіб, існували православна церква, синагога, 2 школи, лавка, 2 трактира, завод мінеральної води та 7 винний погребів, відбувались базари по неділях[2].

Татарбунари і Пушкін[ред.ред. код]

Усього лише декілька годин провів Пушкін у Татарбунарах, супроводжуючи Івана Петровича Ліпранді в його службовій поїздці по Буджаку. Проте години ці виявилися на рідкість плідними.

«У Татар-Бунар ми приїхали зі світанком, — згадує Ліпранді, — і зупинилися відпочити та пообідати. Поки нам варили курку, я ходив до фонтану, а Пушкін щось писав, за звичаєм — на маленьких латочках паперу, і як було складав їх по кишенях, виймав знову, переглядав і так далі. Я його не запитував, що він записує, а він, знаючи, що я не знавець віршів, нічого не казав. Пам'ятаю дуже добре, що він жалкував, що не захопив із собою якогось тому Овідія». Писав Пушкін чорнові варіанти «До Овідія»; у Татарбунарах він побував 17 грудня 1821 р., а біловий текст з'явився відразу після повернення до Кишинева — 26 грудня. Так, поет чітко знав, «що Овідій не міг бути засланий Августом на лівий берег Дунаю», що проте затверджені в Акермані і в цілому в Придністров'ї легенди не залишили його байдужим і якось надихнули до медитування на задану тему.

Пушкін і Ліпранді прибули в невелике, але вже сповна затверджене і пристойне на ті часи містечко. Важливо те, що Пушкін бачив і розвалини лазні, і «фонтан», швидше за все знав татарбунарську та аккерманську версії згаданої легенди. Цікаво, що екзотична ця лазня була жива ще на початку нинішнього століття, і фотографії її публікувалися в путівниках Бесарабією.

Біля скромного пушкінського меморіалу, над самими джерелами — невеликий будиночок, прикрашений мармуровим пам'ятним знаком: «Тут 17 грудня 1821 р.» і так далі. Так нічим не примітний татарбунарський будиночок по вулиці Дімітрова, 2, набуває нову якість, стає не просто пам'ятником архітектури, культури, але і якимсь магічним пушкінським місцем.

І якщо явні казки послужили поштовхом до рядків про Овідія, то нові версії таврійської легенди про полонянку гарему, поза сумнівом, підживлював «фонтан Бахчисараю», стимулював його геніального автора до продовження легенди.

Татарбунарське повстання[ред.ред. код]

15 вересня 1924 року, на півдні Бесарабії, у селі Татарбунари почалося селянське повстання. Між вісімнадцятим і сороковим роком це був найкрупніший виступ проти утисків з боку керівництва Румунії, на яке співчутливо відгукнулися прогресивні сили всього світу.

Група татарбунарських повстанців. Вересень 1924 р.

Котовський пропонував Фрунзе розв'язати проблему возз'єднання з Радянським Союзом одним відважним кавалерійським наскоком. Декілька іншим чином — не ззовні, а зсередини — діяв Південно-Бесарабський ревком, розбурхувавши і організовуючи місцевих жителів. Саме ця організація комплектувала бойові загони, зосереджувала в регіоні зброю, налагоджувала зв'язок і готувала явки.

Особливо страждали селяни. Від вирощеного в тяжких працях урожаю їм залишалася крихта, якої ледве вистачало на прожиток. Величезних розмірів бюрократизм і хабарництво ускладнювали життя.

Повстали більше шести тисяч осіб — Чишмія, Акмангит, Нерушай, Михайлівка, Галілешти, Татарбунари. Чекали, що полум'я повстання охопить все межиріччя Прута та Дністра. Але уряд випередив повсталих. Проти них були кинуті крупні сили. Десяток піхотних, кавалерійських, артилерійських полків оточили бунтівників, обстрілюючи їх і навіть застосовуючи отруйні гази, а в Кілії, Ізмаїлі, Вилковому, по всьому узбережжю висаджувалися десанти. Татарбунарці протрималися три дні, потім були розгромлені. Ще чотири дні армії знадобилися, щоб подавити осередок опору в інших місцях.

До кінця тижня убитих і замучених налічувалися тисячі. А ті, хто вцілів, піддалися неправедному судилищу — так званому «процесу п'ятисот». Він вівся за закритими дверима, проте інформація, що просочилася з-за них, просто-таки вразила світову громадськість. Свої голоси в пам'ять загиблих і на захист засуджених віддали Михайло Садовяну і П. Константінеску-Яш, Максим Горький і Анрі Барбюс, Бернард Шоу і Альберт Ейнштейн, Теодор Драйзер і Ромен Роллан, Томас Манн, Луї Арагон і багато інших представників науки і культури. В результаті келійно вирішити долю татарбунарців не вдалося. Більшість заарештованих були відпущені на свободу. Терміни, від п'яти років до довічного ув'язнення, отримали 85 обвинувачених. Додатково до всіх знущань, із них ще стягнули чималу суму судових витрат.

Події Татарбунарського повстання покладені в основу сюжету у фільмі режисера Миколи Гібу «Гнів» («Бесарабська трагедія»). Подвиг увіковічнили у своїх картинах з однойменною назвою «Татарбунарське повстання» молдавські живописці Михайло Греку та Сергій Осіченко.

Сучасний стан[ред.ред. код]

На 1974 рік мали 10 300 мешканців. Суконна фабрика, харчова промисловість, краєзнавчий музей. На 2001 рік мали 15 797 мешканців.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2013 року, Київ-2013 (doc)
  2. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)