Антигомосексуальна діяльність

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Антигомосексуальна діяльність (англ. Anti-Gay Activity) — різні форми суспільно-політичної діяльності (заяви, поведінка, акції, державні заходи), заснована на вираженні негативного і нетерпимого ставлення до гомосексуальності і яка ведеться з метою поширення ідеології, що базується на антигомосексуальних установках, а також на засудженні, стигматизації або дискримінації представників сексуальних меншин[1][2][3][4][5][6][7][8].

Організатори та учасники подібних заходів можуть бути учасниками антигомосексуального руху і розділяти антигомосексуальну ідеологію, яка розглядає гомосексуальність як гріх, хворобу, небезпечну для суспільства девіацію, «статеву розбещеність». У своїх крайніх проявах антигомосексуальності ідеологія розцінює одностатеві відносини як дегенеративну або злочинну поведінку[9][10][11].

У деяких країнах світу, де одностатеві стосунки більше не є складом злочину, пропаганда гомофобії заборонена законом. В інших, переважно мусульманських країнах, антигомосексуальна позиція (аж до кримінального переслідування і страти) закріплена законодавчо на державному рівні.

Див. також статтю: Гомофобія.

Прояви антигомосексуальної діяльності часто визначають поняттям «Пропаганда гомофобії», або «гомофобна пропаганда», що є протилежністю поняттю «пропаганда гомосексуалізму». Термін «Пропаганда гомофобії» (англ. homophobic propaganda) був використаний істориком Стефаном Мічлером (Stefan Micheler) в роботі «Пропаганда гомофобії і осуд одностатево пристрасних-чоловіків в ідеології нацизму» (Homophobic Propaganda and the Denunciation of Same-Sex-Desiring Men under National Socialism)[12], а також в інших роботах на цю тему[13][14] і набув широкого вжитку в середовищі ЛГБТ-руху, правозахисників і в засобах масової інформації[15][16][17].

Зміст

Антигомосексуальна державна політика[ред.ред. код]

Радянський Союз[ред.ред. код]

В 1920-ті роки можливості для відкритого обговорення теми гомосексуальності, що були в Російській Імперії на початку XX століття, різко обмежилися. Так, наприклад, заступник голови ОГПУ Генріх Ягода пов'язував існування гомосексуальних спільнот з контрреволюцією і шпигунством. У своїй доповідній записці Сталіну восени 1933 року він писав про арешт членів угруповань, які займалися «створенням мережі салонів, вогнищ, притонів, груп та інших організованих формувань „педерастів“ з подальшим перетворенням цих об'єднань в прямі шпигунські осередки». У грудні 1933 року у черговому листі Сталіну Ягода стверджує: «педерасти займалися вербуванням і розбещенням абсолютно здорової молоді, червоноармійців, червонофлотців та окремих вузівців. Закону, за яким можна було б переслідувати педерастів в кримінальному порядку, у нас немає. Гадав би необхідним видати відповідний закон про кримінальну відповідальність за педерастію»[18].

7 березня 1934 року вступає в силу закон, згідно з яким мужолозтво кваліфікується як кримінальний злочин в усіх республіках СРСР. Стаття № 121 Кримінального кодексу РРФСР передбачала покарання за добровільні сексуальні відносини між чоловіками у вигляді позбавлення волі на строк до п'яти років. Жінки згідно з цим законом не переслідувалися[19].

Одночасно з цим в радянській пресі була розгорнута суспільно-політична кампанія проти гомосексуальності. Так, Максим Горький на перших шпальтах газет «Правда» і «Известия» 23 травня 1934 року називає «гомосексуалізм» «соціально злочинним і караним» і говорить, що "вже склалася саркастична приказка: «Необхідно знищити гомосексуалізм — фашизм зникне!»[18].

У січні 1936 року нарком юстиції Криленко Микола Васильович заявляє, що «гомосексуалізм — продукт морального розкладання експлуататорських класів, які не знають, що робити». У доповіді наркома доцільність кримінального переслідування за мужолозтво обґрунтовувалася із залученням риторичних прийомів гетеросексизму: «У нашому середовищі, пан хороший, тобі не місце. У нашому середовищі, середовищі трудящих, які стоять на точці зору „нормальних“ відносин між статями, які будують своє суспільство на здорових принципах, нам господчиків цього роду не треба»[20]. Пізніше юристи та медики в СРСР міркували про гомосексуальність як про прояв «морального розкладання буржуазії».

За оцінками історика з Канади Дена Хілі, всього за час дії статті № 121 кримінальному покаранню піддалися більш ніж 25 тисяч осіб[21][22]:

« Загальне число вироків [в СРСР], відбите в доступних нам джерелах, за весь період кримінального переслідування за мужолозтво (1934-1993 гг.), коливається між 25 688 і 26 076 тисячами осіб.  »

Лікар-сексолог М. Бейлькін стверджує[23]:

« ...міф про злочинність одностатевого потягу отруйним кольором розцвів на радянському ґрунті. З його допомогою суспільству прищепили крайнє упередження проти сексуального інакомислення. Про те, що воно - спадщина тоталітарного минулого і ГУЛагу, свідчить зокрема той факт, що гомофобна термінологія в російській мові міцно спаяна з кримінальним жаргоном.  »

Нацистська Німеччина[ред.ред. код]

Масштабні державні заходи щодо пропаганди нетерпимості до сексуальних меншин розгорнулися в 1930-х роках в нацистській Німеччині. Історик Ервін Хеберл в роботі «Свастика, рожевий трикутник і жовта зірка» пише: "14 травня 1928 року (тобто ще до 1933 року) від імені націонал-соціалістичної партії було заявлено, що «гомосексуалісти „послаблюють“ народ, що вони „вороги“ і „сексуальні дегенерати“, які жодним чином не сприяють „здоровому“ приплоду „здорової“ нації»[24].

У своїй роботі «Пропаганда гомофобії і осуд чоловіків-гомосексуалів при націонал-соціалізмі» історик Стефан Мішлє стверджує, що політика нетерпимого ставлення до гомосексуальної поведінки в Третьому рейху носила послідовний і організований характер. Так, в 1933 році нацистський уряд припинив діяльність ЛГБТ-організацій, що базувалися в Берліні, і заборонило поширення берлінського видання для геїв і лесбійок під назвою «Бюлетень дружби» (нім. «Freundschaftblätter»), де публікувалися оголошення про знайомства. Подібні заходи привели до роз'єднання ЛГБТ-спільноти та розриву встановлених всередині нього зв'язків. У тому ж році було припинено функціонування багатьох барів і пивних, в яких зустрічалися гомосексуали (влітку 1936 року закрилися останні подібні бари в Гамбургу). Дозволи поліції транссексуалам на носіння одягу протилежної статі були відкликані. Спільне купання людей однієї статі без одягу на нудистських пляжах прирівнювалося до спроби гомосексуального контакту. Історик Стефан Мішлє стверджує, що мета подібної політики полягала в повному викоріненні всіх проявів гомосексуальності та відповідної інфраструктури з поля зору суспільства[25].

Одним з подальших кроків антигомосексуальної (гомофобної) політики нацистів стала жорсткість у 1935 році «параграфа 175» Кримінального кодексу, що передбачає тюремне ув'язнення за сексуальні контакти між чоловіками[26]. Одностатеві стосунки між жінками кримінально не карали, але ставлення до них було вороже. Нацистський уряд після приходу до влади заснував особливий «рейхс-центр по боротьбі з „гомосексуалізмом“ і абортами»: всі сили були кинуті на підвищення народжуваності будь-якими засобами. Незабаром виникла широка агентурна мережа з донощиків на «дегенератів»[24]. За сучасними підрахунками, число засуджених за гомосексуальність в Німеччині становило понад 50 тисяч осіб[27].

В 1937 році офіційна газета СС під назвою Das Schwarze Korps[de] оголосила, що в результаті зусиль нацистів з ліквідації гомосексуалів з'ясувалося: менше двох осіб зі ста були «ненормальними» (ця оцінка могла бути значно занижена, через пропаганду). За твердженнями авторів статті, близько 40 тисяч німців у масштабах всієї країни представляли собою загрозу, особливо щодо вразливої молоді, тому до них пропонувалося ставитися як до «ворогів держави» і знищувати.

Сполучені Штати Америки[ред.ред. код]

У 1950-ті роки в США під час холодної війни розгорнувся так званий маккартизм — кампанія з усунення комуністів і шпигунів з державних органів і громадських організацій, названа сучасниками новим «полюванням на відьом». Кампанію очолив Джозеф Маккарті, сенатор від штату Вісконсин, голова сенатської комісії з розслідувань, і його помічник, Рой Кон. За свідченнями істориків, крім комуністів комісія займалася виявленням та звільненням гомосексуалів серед вищих чинів армії, уряду і Конгресу[28].

Історик Девід Джонсон у своїй книзі «Блакитна загроза» стверджує, що гомосексуали і комуністи розглядалися як схожі одна на одну підпільні субкультури зі своїми місцями явки, літературою, культурними нормами і зв'язками. Автор пише, що з точки зору американської громадськості обидві ці угруповання «вербували» до своїх лав психологічно слабких людей, тому вважалися «аморальними і безбожними», а своєю спільною метою ставили «повалення уряду»[29]. Американські таблоїди в 1950-ті роки висували іншу версію, що комуністи пропагували «сексуальні збочення» серед молоді США з метою послабити і «морально розкласти» країну, перешкоджаючи тим самим утворенню «традиційних сімей»[29]. Офіційна точка зору уряду свідчила, що гомосексуалів, що займають пости у владних структурах, можуть шантажувати комуністи, і тому гомосексуали були б змушені розкривати їм державні таємниці. Сам Маккарті вважав, що загроза, яка виходить від впроваджених в уряд комуністів, набагато серйозніша, ніж від гомосексуалів, тому передоручив «гомосексуальні» питання сенаторам Стайлз Бріджесу (Styles Bridges) і Кеннету Уеррі (Kenneth Wherry). Згодом був створений спецкомітет, що протягом декількох місяців займався розслідуванням, однак йому не вдалося виявити ніяких фактів, що який-небудь гей або лесбійка в державних структурах коли-небудь піддавалися шантажу. Єдиний виявлений випадок за подібною підозрою стався ще до Першої світової війни: ним стала широко відома справа подвійного австрійського агента, полковника Альфреда Редля (Alfred Redl). Незважаючи на відсутність доказів, в остаточній резолюції спецкомітету стверджувалося, що гомосексуали є загрозою для національної безпеки, тому вони повинні були бути усунені з усіх державних служб[30].

Деякі дослідники вважають, що число переслідуваних людей за гомосексуальність перевищувало число тих, хто був звинувачений у причетності до комуністів. Зокрема, понад 300 акторам, сценаристам і режисерам, включеним в неофіційний «чорний список» Голлівуду, було відмовлено в роботі. Історики стверджують, що подібні списки існували на всіх рівнях індустрії розваг, в університетах, школах, в юриспруденції та інших сферах[31]. За оцінкою Девіда Джонсона, принаймні кілька тисяч геїв і лесбійок втратили роботу в уряді за період маккартизму[30].

Через тридцять років після «полювання на відьом» з'ясувалося, що деякі члени комісії Маккарті були гомосексуалами, а Рой Кон в 1980-ті роки відкрито жив зі своїм партнером і помер від СНІДу в 1986 році[30]. Офіційні підтвердження гомосексуальності самого Маккарті, який помер в 1957 році, відсутні.

Заклики до гомофобії і законодавство[ред.ред. код]

Кандидат філософських наук з Канади Джонатан Коен (Jonathan Cohen) у своїй роботі «Більше цензури або менше дискримінації?» відзначає, що сексуальні меншини завжди боролися проти цензури і ставили своєю метою досягнення свободи самовираження. На думку Коена, з точки зору суспільства вони опиняються в двозначному становищі, коли роблять кроки до законодавчої заборони антигомосексуальної пропаганди. Автор вважає, що мета пропаганди ненависті полягає в обмеженні громадянських прав, тому з точки зору законодавства заборону подібної пропаганди доцільніше розглядати не як акт цензури, а як запобігання насильства і дискримінації, що завдають безпосередню шкоду меншинам у вигляді психологічної травми. Коен приходить до висновку, що регулювання пропаганди ненависті не повинно анулюватися існуванням доктрини свободи слова по аналогії з тим, як законодавче регулювання расової сегрегації не анулюється за тією ж доктриною. Також автор вважає, що законодавчий шлях боротьби з гомофобією необхідний, але недостатній, і що потрібні додаткові шляхи вирішення цієї проблеми[32].

Міркуючи про можливість обмеження свободи слова і про доцільність кримінального переслідування за пропаганду ненависті до сексуальних меншин, доктор права з Австралії Алеарді Дзангеліні (Aleardo Zanghellini) в одній зі своїх робіт також проводить паралель із законодавчим захистом представників національних меншин. Він переконаний, що дискримінаційні і стигматизуючі висловлювання, спрямовані з боку суспільства на представників меншин, створюють ставлення особливої субординації (підпорядкування). Автор стверджує, що подібного ставлення підпорядкування не виникає, коли висловлювання спрямовані в зворотну сторону, тобто від меншості до більшості, з причини домінування останньої. Автор особливо підкреслює, що обмеження свободи слова, на його думку, легітимно тільки в тому випадку, якщо воно перешкоджає виникненню дискримінуючої субординації між меншістю і більшістю[33].

9 лютого 2012 року ЄСПЛ виніс перший вердикт з питання законності судового переслідування за пропаганду гомофобії[34][35]. Справа стосувалася оскарження засудження Верховним Судом Швеції чотирьох чоловіків, які поширювали листівки гомофобного змісту в одній зі шкіл. Як ілюстрація у вердикті ЄСПЛ цитується частина змісту листівок під заголовком «Гомопропаганда» (Homosexpropaganda):

«Протягом кількох десятиліть суспільство повернулося від неприйняття гомосексуальності та інших сексуальних відхилень до прийняття цього ненормального сексуального нахилу. Ваші антишведські учителі прекрасно знають, що гомосексуальність має морально знищувальний ефект щодо суспільства і охоче потурають його просуванню як щось нормальне і позитивне. Скажіть їм, що СНІД з'явився разом з гомосексуалами, і що їх безладний спосіб життя став однією з основних причин поширення цієї сучасної чуми. Скажіть їм, що організації гомосексуального лобі намагаються применшувати педофілію і кажуть, що це сексуальне відхилення повинно бути легалізовано».
Оригінальний текст (англ.)

“Homosexual Propaganda (Homosexpropaganda). In the course of a few decades society has swung from rejection of homosexuality and other sexual deviances (avarter) to embracing this deviant sexual proclivity (böjelse). Your anti-Swedish teachers know very well that homosexuality has a morally destructive effect on the substance of society (folkkroppen) and will willingly try to put it forward as something normal and good. Tell them that HIV and AIDS appeared early with the homosexuals and that their promiscuous lifestyle was one of the main reasons for this modern-day plague gaining a foothold. Tell them that homosexual lobby organisations are also trying to play down (avdramatisera) paedophilia, and ask if this sexual deviation (sexuella avart) should be legalised”.

ЄСПЛ постановив, що судове переслідування людей, що поширюють такі образливі матеріали щодо сексуальних меншин, є законним, і підкреслив, що подібна діяльність, що розпалює ненависть, не знаходиться під захистом права на свободу вираження, а дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації є настільки ж серйозною, як і дискримінація за ознакою раси або етнічної приналежності.

Україна[ред.ред. код]

Декларування Україною бажання приєднатися до Європейського Союзу змушує Україну відмовитись від законодавчих актів, що розглядаються в Європі як дискримінаційні по відношенню до сексуальних меншин[36][37]. На відміну від російського, українське законодавство не накладає обмежень на пропаганду гомосексуалізму, хоча законопроекти, покликані обмежити ведення такої пропаганди неодноразово вносились на розгляд парламенту. Ще в 1991 році Україна першою з колишніх республік СРСР скасувала кримінальне переслідування геїв.

Разом з тим, повалення радянського режиму відкрило шлях для відродження в Україні християнської віри, відродження церковного життя і християнських цінностей. Незважаючи на певні міжконфесійні суперечки, і православна і греко-католицька церква в Україні збігаються у негативній позиції по відношенню до пропаганди гомосексуалізму спираючись на Святе письмо, в якому гомосексуалізм названо «гріхом» і «гидотою» — знову це акцентування на Святому письмі, це ж і так незаперечний факт, що у своїх позиціях до усіх суспільних процесів церква спирається на Святе письмо. Церква неодноразово висловлювала свій протест щодо можливості проведення гей-парадів в Україні[38][39]

Із засудженням пропаганди гомосексуалізму виступали й неодноразово громадські організації. Так, в 2003 у Києві було започатковано громадський рух «Любов проти гомосексуалізму», активісти якого виступають за традиційні сімейні цінності, свободу слова та віросповідання і заборону на «всяку діяльність фізичних та юридичних осіб, яка пропагує або захищає одностатеві сексуальні відносини».[40].

Подібної позиції дотримується і політична партія «Свобода», називаючи гей-паради «заходами, що пропагують збочення»[41].

Громадянська активність українців неодноразово призводила до зривів масових акцій гомосексуалістів. Прихильники ЛГБТ-руху натомість називають таку діяльність «цькуванням гомосексуалів» і проявами «гомофобії»[37].

«23 вересня, близько 19:15 на трамвайній зупинці біля входу до станції метро „Контрактова площа“ невідомі в камуфляжній формі раптово напали на Василя Черепанина і почали жорстоко бити на очах у перехожих. Міліція прибула з великим запізненням, тож нападників не було затримано. Василь Черепанин дістав важкі тілесні ушкодження — численні забої та перелом кісток обличчя. Він пов'язує цей напад зі своєю професійною діяльністю. Черепанин дотримується лівих політичних поглядів, через що йому неодноразово погрожували учасники праворадикальних рухів», — повідомляє прес-служба Центру візуальної культури.

У жовтні 2011 року на сайті ВО «Свобода» був опублікований гомофобний матеріал, в якому йшлося про те, що Василь Черепанин в межах Києво-Могилянської академії «проводить заходи з пропаганди толерантності до гомосексуалізму та збоченців, які змінюють стать. Ідеологічним лейтмотивом цих заходів є індивідуалізм, заперечення національного та релігійного, просування сексуальних збочень»[42].

В Україні досі не прийнятий закон про захист сексуальних меншин від дискримінації[43][44], попри заклики міжнародної організації Amnesty International[45] і вимоги ЄС для підписання Асоціації з Європейським Союзом, які, слід зазначити, не вимагають «легалізації одностатевих шлюбів» як це інтерпретував минулий член уряду — Микола Азаров[46][47][48][49][50][51]. Деяка частина українців вважає, що такі законопроекти руйнують «сімейні цінності» в Україні[52].

Росія[ред.ред. код]

У російському законодавстві пропаганда ненависті до соціальної групи є порушенням закону[53]. Відповідальність за це встановлена ст. 136 і ст. 282 Кримінального кодексу РФ. У 2005 році стверджувалося, що «випадки кримінального переслідування за пропаганду ненависті рідкісні і майже ніколи не приводять до реального покарання»[54]

Коли в травні 2008 року губернатор Тамбовської області Олег Бетін публічно заявив, що «гоміків треба рвати і за вітром кидати їх шматки!», наприкінці липня 2008 року місцевий відділ Слідчого комітету при прокуратурі відмовив у порушенні кримінальної справи за ст.282 КК РФ, заявивши, що, на думку експертів відділу, «гомосексуалісти не є соціальною групою»[55]. Академік РАО І. С. Кон охарактеризував такий висновок як «результат соціологічної безграмотності» і пояснив, що геї «усюди визнаються соціально-сексуальної групою, а якщо вони починають боротьбу за свої громадянські права, то набувають також статус соціально-політичної групи»[56].

У Росії єдиною людиною, що має офіційне прокурорське попередження за гомофобську діяльність, є Альберт Гаямян, адвокат, директор Краснодарського крайового правозахисного комітету «Презумпція», редактор газети «Поліція моралі», член Всеслов'янського Спілки журналістів, автор-виконавець пісень в стилі «шансон» під псевдонімом Грубіян[57].

Норвегія[ред.ред. код]

Першою країною в історії, що включила в 1981 році в свій Кримінальний кодекс положення, яке встановлює покарання за пропаганду ненависті щодо сексуальних меншин, стала Норвегія. Поправка до законодавства передбачала покарання у вигляді штрафу або тюремного ув'язнення терміном до двох років за публічне поширення загроз, образ та закликів до ненависті або переслідування по відношенню до групи або окремих осіб за ознакою гомосексуальної орієнтації[58].

Данія[ред.ред. код]

1 липня 1987 року вступила в силу поправка в датський Кримінальний кодекс, що встановлює покарання за «умисне публічне поширення загрозливої, що висміює або образливу інформацію» за ознакою сексуальної орієнтації у вигляді «штрафів, арештів або тюремного ув'язнення терміном до двох років»[59].

Ірландія[ред.ред. код]

Прийнята в 1989 році в Ірландії «Постанова про заборону розпалювання ненависті» встановлює покарання у вигляді штрафу або тюремного ув'язнення терміном до двох років за публікацію чи розповсюдження матеріалів, а також усних висловлювань або дій, що загрожують, ображають або мають на меті розпалювання ненависті за ознакою сексуальної орієнтації[59].

Нідерланди[ред.ред. код]

У 1992 році набули дії поправки до Кримінального кодексу Нідерландів, що забороняють «розпалювання ненависті, заклики до дискримінації чи насильства по відношенню до групи людей за ознакою сексуальної орієнтації». Покарання також встановлюється за публічні дискримінуючі висловлювання або підбурювання до дискримінації (ст. 137c, d, e і f Кримінального кодексу Нідерландів).

Незабаром після свого призначення на посаду єпископа провінції Гронінген восени 1999 року, католицький священик Віллем Якобус Ейк (Willem Jacobus Eijk) піддався критиці колег, а також критиці з боку нідерландської громадської організації геїв і лесбійок під назвою «Центр культури та відпочинку»Cultuur en Ontspannings-Centrum») за антигомосексуальні висловлювання на лекціях, які священик читав студентам в католицькій семінарії[60]. Ейк стверджував, що «гомосексуалів потрібно направляти до психологів для лікування невротичного розладу», а також заявляв, що «гомосексуали нездатні до довгострокових відносин і що їх відносини зводяться до взаємної мастурбації». На думку священика, «потурання гомосексуалів з боку церкви в їх невротичний поведінці було б смертельною помилкою». В процесі розслідування єпископу вдалося довести, що він виражав не свою особисту, а релігійну точку зору, тому до відповідальності він притягнутий не був[61].

Австралія[ред.ред. код]

2 березня 1993 року вступила в силу поправка в антидискримінаційне законодавство штату Новий Південний Уельс (Австралія), яка забороняє публічне розпалювання ненависті, презирства або висміювання групи людей або окремих представників по ознакою гомосексуальной орієнтації. Виняток становить інформація, публічно поширювана в освітніх, мистецьких, релігійних, наукових або інших цілях в інтересах громадськості, включаючи дискусії та обговорення подібних публічних дій[62].

10 грудня 1999 року аналогічний закон був схвалений парламентом Тасманії. Однак у цьому законі не робиться винятків для переслідування за розпалювання ненависті до представників ЛГБТ-спільноти, крім захисту інтересів «особливих груп з ущемленими правами». Прийняття закону не зустріло опору в минулому активних антигомосексуальних угруповань Тасманії, в числі яких була Ліберальна партія, що вимагали смертної кари для гомосексуалів[63][64].

Ісландія[ред.ред. код]

У січні 1996 року парламент Ісландії прийняв поправку до Кримінального кодексу, що встановлює покарання за публічні дії, що ображають, принижують, ганьблять або обмовляють групу людей або окремих представників за ознакою сексуальної орієнтації[65].

Люксембург[ред.ред. код]

7 серпня 1997 року вступила в силу поправка до Кримінального кодексу Люксембургу, що встановлює покарання у вигляді штрафу або тюремного ув'язнення терміном від одного місяця до двох років за розпалювання ненависті до фізичної особи, групи осіб або до корпоративної організації за ознакою сексуальної орієнтації. Для осіб, які вчинили дане порушення і які перебувають на державній службі, закон наказує збільшення терміну тюремного ув'язнення від 3 місяців до 3 років і збільшення розміру штрафу в три рази[66].

Швеція[ред.ред. код]

1 січня 2003 року вступила в дію поправка до конституції Швеції, яка забороняє пропаганду ненависті, засновану на неприязні до сексуальної орієнтації, включаючи гетеросексуальну, гомосексуальну і бісексуальну орієнтацію. Поправка була прийнята в другому читанні. Консервативні релігійні групи висловили своє побоювання, що вона значно обмежить свободу слова та віросповідання[67].

29 червня 2004 року пастор — п'ятдесятник Оке Грен (Åke Green) був звинувачений в пропаганді ненависті до гомосексуалів під час церковної служби, що проходила 20 липня 2003 року в місті Боргхольм. У своїй проповіді пастор порівнював гомосексуальність з «раковою пухлиною, що глибоко розрослася в суспільстві», а також стверджував, що геї не можуть бути християнами і що можливе лікування від гомосексуальності за допомогою молитви. Окружний суд засудив пастора до 30 днів тюремного ув'язнення. Рішення суду викликало широкий громадський резонанс в релігійних громадах і групах як у Швеції, так і за її межами. Наступний розгляд справи в апеляційному суді призвів до скасування вироку. Суд постановив, що рішення про покарання суперечило Європейської конвенції з прав людини[67].

Канада[ред.ред. код]

29 квітня 2004 року Канадська Палата Громад прийняла закон (Bill C-250), що забороняє пропаганду гомофобії. Свен Робінсон, член Парламенту від партії «Нові демократи», запропонував додати сексуальність в список обмежень закону, що забороняє публічне вираження ненависті в промовах, публікаціях, по радіо і телебаченню. Голосування пройшло з результатом: 141 — «за» і 110 — «проти»[68].

На відміну від шведського закону, в тексті закону Канади особливо обмовляється, що переслідуванню за вираз ненависті до гомосексуалів в публічних промовах не піддаються ті, хто використовує для них релігійні тексти або переконання[69]. Незважаючи на це, прийняття закону викликало негативну реакцію серед консервативно налаштованих релігійних груп[70].

Франція[ред.ред. код]

22 грудня 2004 року верхня палата Сенату Франції прийняла новий закон проти дискримінації, що забороняє публічні сексистські і антигомосексуальні висловлювання. Закон передбачає покарання за провокацію ненависті або жорстоких дій за статевою ознакою або сексуальної орієнтації у вигляді тюремного ув'язнення строком на один рік і штрафу в розмірі 45 000 євро ($ 60 000)[71].

Обговорення цього законопроекту почалося після того, як у передмісті Руана молодого гея було облито бензином і підпалено, в результаті чого він отримав значні опіки тіла[72][73]. Однак, незважаючи на це, Римська католицька церква Франції виступила проти закону, розцінивши його як перешкоду для протистояння легалізації одностатевих шлюбів.

У 2009 році мусульманський футбольний клуб «Creteil Bebel» відмовився грати з парижським футбольним клубом геїв «Paris Foot Gay»[74].

США[ред.ред. код]

В США антигомосексуальна агітація не заборонена законом, незважаючи на те, що гомосексуальність в цій країні не утворює складу злочину. Спроби заборонити подібну пропаганду в США суперечать першій поправці до Конституції, що гарантує свободу слова. Тим не менш, в деяких середніх школах США діє, наприклад, спеціальне положення про дрес-код, яке забороняє носити одяг з написами, які можуть бути образливими для будь-якої групи учнів. Так, в квітні 2006 року тринадцять учнів в школі міста Оукмонт були відсторонені шкільною адміністрацією від навчання за носіння футболок з написами «Гомосексуалізм — це гріх»[75].

Раніше, в 2004 році адміністрація школи міста Поуей (Південна Каліфорнія) відсторонила від навчання учня на ім'я Тайлер Чейз Харпер (Tyler Chase Harper) за відмову зняти майку з написом, яка стверджувала спереду: «Соромтесь, наша школа приймає те, що відкидає Бог», а ззаду: «Гомосексуалізм — це ганебно». Харпер подав до суду на школу з вимогою визнати дрес-код незаконним, однак окружний суд не задовольнив цей позов[76].

8 лютого 2007 року Сенат штату Айова схвалив прийняття білля про недопущення в школах буллінгу (фізичного чи психологічного терору щодо дитини з боку групи однокласників)[77]. В тексті білля, крім статі, віку, раси, віросповідання та інших ознак, значиться також і сексуальна орієнтація. Закони про заборону буллінгу в школах діють у 27 штатах США.

Південна Африка[ред.ред. код]

У лютому 2000 року парламент Південної Африки прийняв законопроект сприяння рівності та запобігання несправедливої дискримінації, яка забороняє мову ненависті на основі будь-якої з конституційно заборонених підстав, в тому числі сексуальної орієнтації. Визначення ненависті включає мова, яка призначена для «просування або поширювання ненависті»[78].

Японія[ред.ред. код]

У Японії немає антигомосексуальної агітації, а права гомосексуалів захищаються державою, хоча вік згоди в гомосексуальних стосунках там вище, ніж в гетеросексуальних. В Японії ненасильницькі гомосексуальні відносини історично не вважалися протиприродними, ставши частиною японської культури і популярною темою японських художніх творів.

Для Японії, на відміну від Заходу і Сходу, природні гомосексуальні відносини між підлітками та молодими людьми обох статей. Стосунки можуть включати дарування подарунків, поцілунки між дівчатками і дотики, які в інших країнах вважалися б занадто сексуальними. Одруження з особою протилежної статі і народження дітей доводить в Японії, що людина стала дорослою. Таким чином, одружені або заміжні гомосексуали(ки), навіть маючи коханців однієї статі, не будуть дискриміновані.

Інші країни[ред.ред. код]

В деяких[79], переважно мусульманських, країнах світу, де гомосексуальність як і раніше розцінюється як кримінальний злочин, антигомосексуальна агітація і навіть насильство не зустрічають протидії з боку держави, а іноді заохочуються нею. Зокрема, в розвинених країнах світу широкий громадський резонанс викликала публічна страта 19 липня 2005 року іранських підлітків Махмуда Асгарі і Айаза Мархоні, звинувачених в гомосексуальному контакті. Офіційне звинувачення також наголошувало, що підлітки викрали і зґвалтували 13-річного хлопчика, а також викрали його велосипед. Однак, деякі спостерігачі вважають, що сексуальний контакт був добровільним, а звинувачення в зґвалтуванні не відповідає дійсності через те, що батько хлопчика є високопоставленим державним чиновником. Ім'я хлопчика і його батька не розголошуються[80].

До смертної кари засуджують гомосексуалів в Судані, Сомалі, Саудівській Аравії. В Об'єднаних Арабських Еміратах за гомосексуальну поведінку встановлений 14-річний термін тюремного ув'язнення, в Брунеї — 10-річний, в Таджикистані — 3 роки. В Малайзії звинувачення в гомосексуальній поведінці використовують для переслідування політичних опонентів[81].

В деяких немусульманських країнах, суспільство яких високорелігійне, гомосексуальність також протизаконна. Незважаючи на релігійність суспільства в Ізраїлі, гомосексуали там не переслідуються в кримінальному порядку, однак антигомосексуальна агітація не заборонена. На даний момент в Ізраїлі існує закон, за яким громадяни Ізраїлю, які уклали за кордоном одностатевий шлюб, розглядаються на батьківщині як повноцінні подружжя і володіють правами, ідентичними різностатевим подружжям.

З 2009 року в Індії гомосексуальні відносини більше не вважаються злочином. До цього громадянин Індії, який вступив в гомосексуальні відносини з іншою людиною, міг бути засуджений до 10 років тюремного ув'язнення[82].

Критика[ред.ред. код]

Девід Марр (David Marr), колишній ведучий програми «Огляд ЗМІ» («MediaWatch») телекомпанії ABC, переконаний, що сексуальні меншини в довгостроковій перспективі досягли б більшого, якби подібні закони про заборону пропаганди ненависті були б скасовані. Він стверджує, що абсолютна свобода слова, навіть якщо б вона включала в себе вільне вираження ненависті і образ, в минулому допомагала багато чого досягти і дозволила б це зробити в майбутньому[83].

Адвокат Персі Братт (Percy Bratt), що є головою Гельсінського комітету з прав людини і захищав у суді шведського пастора-п'ятидесятника Оке Грена в справі про пропаганду ненависті до гомосексуалів, стверджує, що «формулювання закону досить поверхове, так що насправді межі його застосовності визначає суд». Говорячи про вирок, винесений судом, Братт уточнює, що «при застосуванні цього закону суд повинен винести таке рішення, яке б збалансувало права гомосексуалів, право на свободу віросповідання і право на свободу слова. В даному випадку ми заявляємо, що суд прийняв незбалансоване рішення»[84]. Сам пастор в своє виправдання стверджував, що нічого особистого проти гомосексуалів не має і що «лише проповідував любов до Христа. Я говорю слова Бога. Мій обов'язок як проповідника говорити те, що написано в Біблії. Коли хтось живе неправильним життям не по Біблії, я повинен про це говорити»[85]. Також наприкінці проповіді пастора, надрукованій в місцевій газеті Боргхольм і що стала предметом позову, говорилося, що «людям, які живуть під владою сексуальної аморальності, потрібна всепоглинаюча благодать. Вона існує. Тому ми закликаємо тих, хто живе подібним життям, побачити милість Ісуса Христа. Нам не можна засуджувати цих людей. Ісус ніколи нікого не принижував. Він пропонував людям милість»[84].

Міркуючи про доцільність проведення гей-параду в Тюмені, начальник міського відділу по роботі з громадськими організаціями Ігор Пахомов в серпні 2005 року висловив переконання, що «в Росії немає жодного закону, в якому були б якісь дискримінаційні заходи по відношенню до секс-меншин». Пахомов вважає, що необхідності в правозахисних заходах для ЛГБТ-спільноти не існує. «Я не знаю, що вони захищати хочуть», — каже він[86].

Антигомосексуальна агітація в суспільстві і політиці[ред.ред. код]

Автори досліджень антигомосексуальної суспільної діяльності і ролі в ній політики, говорять про «політичну гомофобію»[87][88], порівнюючи її з ксенофобією, расизмом і іншими проявами нетерпимості, а щодо деяких країн, і з апартеїдом[89].

Російський соціолог І. С. Кон, говорячи про прояви суспільно-політичної гомофобії, переконаний, що «гомофобія найчастіше йде в одній зв'язці з ксенофобією, расизмом, антисемітизмом і нетерпимістю до відмінностей, їх розпалюють одні й ті ж політичні сили. […] До богословських аргументів приєднуються псевдо-демографічні, на зразок того, що гомосексуальність — одна з головних причин зниження народжуваності і вимирання Росії. Цю цілком світську аргументацію використовує, зокрема, РПЦ. Взагалі гомосексуали в багатьох відношеннях — найзручніший козел відпущення. Я називаю це політичною гомофобією»[90].

«Мають місце заклики лідерів громадської думки до обмеження ЛГБТ у своїх правах. Раніше значна частина людей індиферентно ставилася до ЛГБТ. А оскільки спільнота стає більш видимою частиною суспільства, то думка суспільства поляризується», — заявив один з лідерів ЛГБТ-руху в Україні — Святослав Шеремет у коментарі bbc.ua.

Хоча акції секс-меншин не забороняли офіційно, їх нерідко зривали — здебільшого, представники правих організацій та партій. Протидіяти обіцяють і цього разу, зокрема у Всеукраїнському об'єднанні «Свобода».

«Будь-які марші, демонстрації в першу чергу є пропагандою того чи іншого способу життя, нав'язуванням свого бачення, світогляду. Очевидно, що для України з її традиційним світобаченням це не прийнятно», — заявив у коментарі bbc.ua заступник голови «Свободи» Андрій Мохник[91].

У травні 2012 року донецький міський голова Олександр Лук'янченко висловив своє ставлення до гей-парадів в Україні: "У нас місто трудове, інші нахили, інший інтелектуальний багаж… "Це" походить від байдикування", — сказав мер Донецька, запевняючи, що в Донецьку гей-парад неможливий[92].

У 2014 році антигомосексуальна діяльність у східних областях України набула особливого розмаху у самопроголошених утвореннях «ДНР» та «ЛНР». Така діяльність проявляється як у конкретних діях, так і у агітаційних або пропагандистських цілях. Так, у ніч з 7 на 8 червня прихильниками «ДНР» було скоєно напад на гей-клуб «Вавилон» у Донецьку[93], а згодом у ЗМІ було оприлюднено інформацію про введення кримінальної відповідальності, аж смертної кари, за гомосексуальні відносини в «ЛНР»[94] та «ДНР»[95]. На початку 2015 року у ЗМІ було оприлюднено оголошення, розміщене у захопленій бойовиками «ДНР» Донецькій облдержадміністрації про заборону куріння жінкам з формулюванням: «Куріння жіночій статі заборонено. Жінка, яка палить ризикує народити гея» (рос. Курение женскому полу запрещено. Курящая женщина рискует родить гея)[96][97].

Заходи, спрямовані на обмеження прав і свобод[ред.ред. код]

В Україні[ред.ред. код]

12 грудня 1991 року парламент України скасував покарання за добровільні гомосексуальні контакти, залишивши чинними положення КК України, що передбачали покарання за насильницький гомосексуальний акт або у відношенні неповнолітніх. Редакція Кримінального кодексу від 2001 року, явного згадування гомосексуальності не містить взагалі. В цій редакції установлено також рівний як для гетеро-, так і гомосексуальних контактів вік дозволительного вступу в сексуальні відносини (так званий вік згоди) — 16 років.

Незважаючи на те, що добровільна гомосексуальна поведінка більш не є складом злочину в Україні, ЛГБТ залишаються об'єктом соціально-політичних і релігійних лозунгів, а деякі громадські і політичні діячі як і раніше розцінюють гомосексуальність, як злочинне або небезпечне з точки зору збереження стабільності в суспільстві і вдаються до різного роду дискримінаційних заходів по відношенню до представників ЛГБТ-спільноти.

15 вересня 2007 року громадський рух «Любов проти гомосексуалізму» виступила з ініціативою установити карну відповідальність за пропаганду і популяризацію гомосексуальної поведінки. На їхню думку, такі дії загрожують національній безпеці України. Це звернення було направлено суб'єктам законотворчої ініціативи — Президенту, прем'єр-міністру і народним депутатам України[98]. 5 жовтня 2007 року в Києві відбувся марш під гаслом «За моральну чистоту українського суспільства», який організувала релігійна організація «Посольство благословенного Царства Божого для всіх народів». Близько 500 чоловік пройшли від центрального майдану Києва до адміністрації Президента України і передали голові країни декларацію, в якій вони вимагали законодавчо обмежити публічну діяльність сексуальних меншин. «Рамки, в яких дозволяється повідомлення про гомосексуалізм, лесбіянство і т. д., повинні переслідувати мету викорінювання цих ганебних явищ, а не їх популяризацію», — говориться в декларації[99][100].

У 2011–2013 роках в Україні пройшла низка акцій протесту громадськості із закликами до політиків та органів влади про недопущення внесення в українське антидискримінаційне законодавство норми про заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації в сфері трудових відносин[101]. Такі заклики знайшли відображення у зверненнях громадських організацій[102], української православної церки та релігійних організацій та об'єднань[103], політичних партій і окремих політичних діячів. Зокрема, один з авторів законодавчої ініціативи про заборону в Україні пропаганди гомосексуалізму Євген Царьков, у виступі на акції «Поставимо Закон на службу сім'ї» біля Верховної Ради України 21 вересня 2011 року, говорячи про намагання внести сексуальну орієнтацію до ознак, за якими заборонялася б дискримінація, заявив про спрямування своєї діяльності на те, «щоб … ця, … збочена ініціатива Лавриновича була зрубана на кореню, тому що в країні є більше проблем, чим займатися захистом гомосексуалістів і збочених цих понять»[104]. Інші депутати намагалися обмежити свободу вираження, введенням на законодавчому рівні маркування ЛГБТ-тематики в публікаціях, як порнографічну пропаганду.[105]

У Росії[ред.ред. код]

27 травня 1993 року вступила в силу поправка до Кримінального кодексу РФ, що скасовує кримінальне покарання за добровільні гомосексуальні стосунки між повнолітніми людьми. Новий Кримінальний кодекс, чинний з 1997 року, передбачає покарання лише за насильницькі дії гомосексуального характеру (ст. № 132 УК РФ) і за статевий контакт, в тому числі гомосексуальний, з особою, яка не досягла 16 років (ст. № 134 КК РФ).

  • Навесні 2002 року фракція «Народний депутат» внесла на розгляд Державної Думи законопроект про відновлення кримінального покарання за мужолозтво в цілях зміцнення здоров'я нації. Кампанія депутата Райкова широко висвітлювалася у пресі та на телебаченні. Комітет Державної Думи по законодавству рекомендував відхилити цей законопроект як такий, що суперечить ст. 23 Конституції РФ і зазіхає на недоторканність приватного життя, особистої і сімейної таємниці[106].
Проект був відхилений 294 голосами «проти» при 58 голосах «за».
  • Головний редактор газети «Московскіє новості» Віталій Третьяков під псевдонімом«Іван Здравомислов» 23 червня 2006 року опублікував статтю під назвою «Злочин проти генофонду людства», в якій закликав заборонити гомосексуалам займати посади «у сферах, де їх девіація може чинити негативний вплив»: в освіті, армії, медицини і на державній службі. За приховування даних про орієнтацію автор пропонував ввести серйозну кримінальну відповідальність[112].

Попри закони, що «забороняють пропаганду гомосексуалізму в Росії», Конституційний Суд РФ у 2014 році визнав право ЛГБТ-спільноти на проведення публічних заходів та дискусій[113].

У Білорусі[ред.ред. код]

  • 4 квітня 2005 року депутат парламенту Республіки Білорусь Віктор Кучинський в процесі обговорення проекту декрету «Про деякі заходи щодо запобігання торгівлі людьми» заявив: «Моя позиція як депутата така: всіх цих „блакитних“ та інших треба по повній програмі валити[114]». Депутат запропонував ввести кримінальну відповідальність за добровільні гомосексуальні стосунки. Міністр внутрішніх справ Білорусі Володимир Наумов прокоментував цю заяву тим, що правоохоронні органи «поки не стикалися з фактами насильницьких дій по відношенню до чоловіків» і що «як правило, це відбувається по обопільній домовленості, і ми не хотіли б так глибоко вторгатися в цю сферу»[115].-->

Публічні заклики до насильства[ред.ред. код]

В Україні[ред.ред. код]

15 травня 2012 року, в Донецьку відбулася хода, а потім і мітинг проти, як запевняли учасники заходу, гомосексуального терору. Близько 50 учасників акції скандували: «Геям ні», «Тато, мама і я — божа сім'я!». Значна частина виступаючих висловлювалася проти популяризації одностатевих стосунків, але деякі відкрито закликали «давить эту черную силу»[116].

На сайті правого українського руху «Братство» була викладена позиція щодо дій, якими бачать члени руху стосовно гей-параду у Києві у 2012 році:

«Гомосексуалісти — нещасні люди, яких треба жаліти, натомість, борці за права гомосексуалістів — суцільні підараси, їх варто бити».[117]

Як одним з наслідків подібних закликів, було побиття лідера «Гей-Форуму України» Святослава Шеремета та інших організаторів акції, попри її відміну[118][119][120].

Сплеск агресивних антигомосексуальних настроїв і закликів до фізичних дій по відношенню до представників ЛГБТ-спільноти припав на весну 2013 року. Напередодні запланованої у Києві на 25 травня 2013 вуличної ходи «Маршу Рівності» в рамках заходів «КиївПрайд», націонал-патріотична організація «Захисники Вітчизни» поширила докладний сценарій протидії даній ході, аж до кривавої бійки[121].

«По можливості атакуйте дистанційно — каміння та інші метальні предмети. Заготовлюйте їх заздалегідь у максимальній кількості і проносите в зону атаки за допомогою жінок з сумками. Для скидання предметів використовуйте в тому числі прилеглі будинки. Запасіться ломами для виходу на горища, в крайньому випадку домовтеся з мешканцями на право метнути цеглу з балкону»

 — йдеться в інструкції[122].

Про фізичні методи протидії проведенню «Маршу Рівності» заявляли і представники політичних партій. Зокрема, прес-секретар партії ВО «Свобода» Олександр Аронець на своїй сторінці у Facebook, писав, що відсіч учасникам заходу «буде по всіх фронтах, як фізична, так і інтелектуальна! Виступати проти цього будуть як політики, так і громадські діячі, літератори, церкви та прості українці, які з'їдуться з усіх усюд до Києва на захист традиційних сімейних цінностей! Ліберальний фашизм не пройде!»[123]

У Росії[ред.ред. код]

  • У 2000 році журнал «Русскій дом» опублікував статтю С. Н. Новохатського «Диктатура ублюдків», в якій автор, використовуючи богословські аргументи, закликав до розпалювання ворожнечі і фізичного знищення людей з гомосексуальною орієнтацією, називаючи їх «адептами збочення»: « Христос в євангельському переказі про вигнання бісів у свиней ясно нам заповідав боротися біснуватих з ублюдками. Це і біологічна, і духовна боротьба, в якій не може бути миру з адептами збочення, нищівними не тільки окремих людей (їх вже за це треба карати смертю), а й ґвалтують нас зі своїм нав'язуванням своєї „культури“».

Публічні заклики до лікування[ред.ред. код]

В Україні[ред.ред. код]

Попри те, що у світі гомосексуальність виключена із списку хвороб, в Україні велика частина людей досі вважає, що існує діагноз — «гомосексуалізм», нав'язане поняття українському суспільству ще з часів СРСР тоталітарною пропагандою[124].

Депутат від «Свободи» Ірина Фаріон коментуючи підготовку гей-параду в Києві заявила, що представників сексуальних меншин треба лікувати. «...Лікувати їх потрібно, я не коментую хворих. Не розумію, про що ви мене питаєте? Їх лікувати треба», — заявила пані Фаріон в коментарі виданню Лівий берег[125].

15 травня 2012 року, в Донецьку відбулася хода, а потім і мітинг проти, як запевняли учасники заходу, гомосексуального терору. Близько 50 учасників акції скандували: «Геям ні», «Тато, мама і я — божа сім'я!». «Свободівці» виступили в числі активістів мітингу. Вони стверджували, що серед борців і патріотів не було і не може бути людей нетрадиційної орієнтації.

«Якщо чоловік настільки поганий, що уявляє себе жінкою, його треба лікувати!» — висловився Артур Шевцов з партії «Свобода».

Представник протестантської церкви Володимир Коваленко тут же висловив бажання зайнятися «лікуванням».

«У нас в церкві вже є люди, які відмовилися від „цього“! Ми допоможемо їм змінитися!» — заявив Володимир Коваленко.

На мітингу противників гомосексуальних стосунків були і представники іншої точки зору.

«Коли владі потрібно відволікти увагу від бездарної політики, народу підсовують козлів відпущення. Зараз це геї. Фашиствуючі праві заробляють дивіденди на погромах і концтаборах», — вважає Максим Касянчук з громадської організації «Міжрегіональний центр ЛГБТ-досліджень Донбас-соцПроект». [126].

Кандидат психологічних наук, практикуючий психолог-консультант, декан факультету психології Київського інститут бізнесу та технологій Людмила Гридковець впевнена: «гомосексуалізм — це патологія, яку не тільки потрібно лікувати», а і яка успішно лікується. «Тому гомосексуаліст має усвідомити, що він хворий і захотіти вилікуватись»:

«Наприклад, певні науковці довели, що гомосексуалізм існує у вищих ссавців, у первинних племенах, протягом історії людства. Який висновок нібито напрошується? Нібито гомосексуалізм — норма людського буття. Але насправді це чистої води маніпуляція. Якщо ми розширимо коло інформації, одразу бачимо абсурдність теорії. Убивство, канібалізм, педофілія — все це також має місце серед вищих ссавців, первинних племен та протягом історії людства. Проте такі явища нормою ми не вважаємо. Тобто варто всього-на-всього розширити інформацію і все стає на свої місця. Втім за законом маніпуляції доступ до усвідомлення цієї простої істини перекривається. ... Гомосексуалізм — це патологія, яку потрібно лікувати. Тому гомосексуаліст має усвідомити, що він хворий і захотіти вилікуватись».[127]

У Росії[ред.ред. код]

Офіційна російська психіатрія з 1 січня 1999 року перейшла на міжнародну класифікацію хвороб МКБ-10, прийняту Всесвітньою Організацією Охорони здоров'я. За МКБ-10, що діє в більшості країн Євросоюз а і колишніх республік СРСР, гомосексуальність не розглядається як психічне захворювання. Хоча існують окремі фахівці, які стверджують про ефективність таких методів для зміни сексуальної орієнтації людини як, наприклад, репаративная терапія, більшість російських фахівців (у тому числі головний психіатр Міністерства охорони здоров'я Росії Т. Б. Дмитрієва), тим не менш, розцінюють всі вжиті на даний момент спроби лікування гомосексуальності як неспроможні і науково необґрунтовані. Незважаючи на це, публічні заклики лікувати гомосексуалів як і раніше використовуються як антигомосексуального агітації.

  • У 2002 у члени православного студентського братства міста Єкатеринбургу провели пікет біля будівлі цирку, де проходив концерт Бориса Моїсеєва. Під час пікету проводився збір грошей на «лікування» артиста від гомосексуальності. Ілля Александров, керівник братства, повідомив ЗМІ, що в результаті акції було зібрано 600 рублів. За словами Александрова, артист від лікування відмовився, і кошти пішли на дитячу благодійність[128].
  • 4 липня 2006 року депутат Державної Думи Геннадій Райков у інтерв'ю Тюменської регіональної інтернет-газеті «Вслух.ру» заявив, що «в будь-якому суспільстві збоченці взагалі-то не потрібні… Як ми будемо вирішувати демографічну проблему, якщо мужики виявляться такими ось збоченцями?». Депутат підкреслив: «Може, я жорстко поступаю, наполягаючи на кримінальному покаранні… Але, що їх треба лікувати — це точно»[129][130].

У Латвії[ред.ред. код]

  • 19 липня 2005 року Леопольд Озоліньш, депутат Сейму Латвії від Союзу «зелених» і селян, розповсюдив заяву проти гей-парад у в Ризі, в якому автор, лікар за фахом, стверджував, що гомосексуальність — це важке духовне каліцтво, а також що її можна лікувати, наприклад, за допомогою гіпнозу[131].
  • У липні 2006 року релігійні організації Латвії влаштували акції протесту проти проведення гей-прайду у Ризі. Лідер Латвійського національного фронту Айварс Гарда в ході однієї з акцій заявив, що гомосексуальність — це розпуста і хвороба, яку треба лікувати, причому «хвороба, що виникла від розбещеності — як і алкоголізм»[132].

Створення та підтримка негативних стереотипів[ред.ред. код]

В ході деяких суспільно-політичних акцій, спрямованих проти зусиль ЛГБТ-спільноти з набуття всієї повноти громадянських прав, лідери цих акцій в своїх промовах концентруються виключно на негативних стереотипах про гомосексуалів і цілеспрямовано створюють їх негативний імідж. Британський психотерапевт Домінік Дейвіс підтверджує, що «відхилення від […] норм і правил розглядається суспільством як прояв неадекватності представників меншин. […] Суспільство також формує оцінні стереотипи. Приклад цього — відмова суспільства лесбійок та геїв у праві створювати сім'ю і подальший докір у тому, що вони нібито нездатні до глибоких інтимних стосунків і схильні до проміскуїтету. Поступаючи так, суспільство проектує на меншини свої тіньові якості. […] Лесбіянки і геї сприймаються суспільством як люди, нездатні контролювати свої сексуальні імпульси, схильні до розпусних дій і небезпечні для оточуючих, спокушали малолітніх для того, щоб схилити їх до гомосексуальності»[133].

Так, в ході громадської акції в Києві у вересні 2005 а під назвою «Любов проти гомосексуалізму», один з її організаторів Андрій Новохатній, не посилаючись на будь-які статистичні чи наукові дані, стверджував, що існування гомосексуальної орієнтації у окремих людей згубно впливає на економічний розвиток усієї країни в цілому[134]. Між тим відомо, що країни Заходу, де дозволені одностатеві союзи, не є економічно відсталими країнами з низькою якістю і рівнем життя, а навпаки.

Риторичні прийоми гетеросексизму[ред.ред. код]

Концепція гетеросексизму полягає у відстоюванні переконання, що гетеросексуальність — це єдина природна, нормальна, правильна, або єдина морально і соціально прийнятна форма сексуальності людини, а всі інші, включаючи гомосексуальність, таким чином, є неприродними і ненормальними. Російський лікар-сексолог, кандидат медичних наук М. Бейлькін стверджує: «Революційні дослідження Кінсі кардинально змінили погляди суспільства на статеві стосунки. Звичну ідею дихотомії статеворольової поведінки, визнану суспільством як єдину реальність і природну „норму“, потіснили уявлення про наявність континууму, безперервності переходів від однієї форми сексуальної активності людей до іншої. Тим самим була продемонстрована як наукова, так і етична неспроможність гетеросексизму і гомофобії, обмеженість бінарної гендерної системи, яка визнає лише дві ролі — чоловічу і жіночу». М. Бейлькін, вважає, що озвучення гетеросексистських поглядів завдає шкоди психіці представників ЛГБТ-спільноти: «Агресивність гомофобів і груба пропаганда гетеросексизму ще більше ускладнюють ситуацію. […] Йдеться, отже, про невротичний розвитку індивідів, починаючи з самого раннього віку»[23].

Зокрема, в агітаційних матеріалах проведеної щорічно з 2003 році в Київі акції «Любов проти гомосексуалізму» висловлюється переконання, що «гетеросексуальну поведінку […] закріплено культурними традиціями і установками оточення. Універсальні уявлення про цілісність людини і традиція сімейного життя також підтримують гетеросексуальну поведінку зважаючи взаємодоповнюючого розподілу функцій між статями»[135]. На основі цього організатори акції закликали державних політиків припинити підтримку гомосексуалів і відмовитися від розгляду ініціативи про реєстрацію одностатевих партнерств.

В інтерв'ю газеті «Комсомольская правда» Валерій Венедиктов, отаман отдельских козачого товариства Тверській області, коментуючи свою заяву проти концерту Бориса Моїсеєва в Твері восени 2004 року, висловив переконання, що гомосексуал — це людина, яка «переодягається в жіночий одяг», а також «замінює жінку» для чоловіка. Венедиктов підкреслив: «Богом визначено, що чоловік створений для жінки, щоб вони могли продовжувати рід»[107].

Для підкріплення своєї точки зору активісти можуть приводити доводи про вплив гомосексуальності на демографічні показники[136], хоча демографи стверджують, що в тих країнах Європи, де дозволені одностатеві шлюби, народжуваність від цього не знижується і не виявлено зв'язку між цими двома явищами[137].

Активістами також поширюється переконання, що гомосексуали «не народжують дітей». Однак лесбійські пари говорять про те, що заводять дітей, користуючись донорством сперми[138]. В одностатевих чоловічих парах також можуть бути діти: в деяких країнах світу таким парам дозволено усиновлення сиріт. Більш того, народження дітей не є обов'язком одружених. Шлюби офіційно полягають в тому числі між гетеросексуалами, що не можуть мати дітей (наприклад, між літніми людьми).

Спотворення фактів і неправдива інформація[ред.ред. код]

Агітаційні матеріали, висловлювання і гасла антигомосексуальних суспільно-політичних заходів можуть ґрунтуватися на спотворених фактах або помилкових даних. Наприклад, бюлетень, поширений організаторами акції «Любов проти гомосексуалізму» у вересні 2006 року в Київі, включав в себе наступні твердження без посилань на будь-які джерела[135]:

  • «Активісти […] намагаються приховати той факт, що серед гомосексуалістів дуже високий відсоток захворюваності СНІДом» — за статистикою центру ЄвроВІЛ[fr], картина з ВІЛ-інфекцією істотно відрізняється в залежності від регіону. Так, в Австралії у 20012006 роках головним шляхом передачі ВІЛ-інфекції були статеві контакти між чоловіками: серед осіб, у яких був виявлений ВІЛ, 64% виявилися чоловіками, що практикували гомосексуальні контакти; в 19% інфікування відбулося при гетеросексуальних контактах[139]. Насправді ж, основним шляхом інфікування (57%) в Західному регіоні Європи є гетеросексуальні контакти, причому для 15 країн цього регіону істотну роль відіграють іммігранти з країн Африки (частка таких мігрантів серед нових виявлених випадків зараження гетеросексуальним шляхом у 2004 році склала в Швеції і Бельгії — 70,5%, в Німеччині — 57%, у Великій Британії — 54,5%). Гомосексуальні контакти в Західному регіоні стоять на другому місці за значимістю (31% нових випадків в 2004 році). Виняток становлять Данія, Німеччина, Греція і Нідерланди — там гомосексуальний спосіб передачі ВІЛ є основним. У Східному регіоні Європи основний шлях передачі ВІЛ (майже 2/3 нових випадків) — це внутрішньовенне вживання наркотиків, гетеросексуальні контакти — 1/3 від усіх випадків і лише 1% — гомосексуальних контактів. Звіт ЄвроВІЛ відзначає, що слідом за періодом різкого зростання з 1995 по 2001 рік число нових випадків зараження ВІЛ на Сході стало знижуватися, проте одночасно з цим збільшується роль передачі інфекції при гетеросексуальних контактах[140]. Дані бюлетеня підтверджуються статистикою Центрів з контролю і профілактики захворювань і NCHHSTP, де стверджується, що поширення ВІЛ у США серед ЧСЧ в 44 рази вище за аналогічний показник серед інших чоловіків, а поширення сифілісу серед ЧСЧ — вище в 46 разів, ніж серед решти чоловіків[141].
  • «Гомосексуалізм заважає багатьом по-справжньому талановитим людям» — більшість знаменитих і популярних творчих особистостей, які є геями і лесбіянками, говорять про те, що в творчості ім заважає не орієнтація, а її переслідування з боку суспільства, як, наприклад, письменнику Оскару Уайльду і математику Алану Тьюрингу, засудженим за кримінальною статтею за мужолозтво, а також танцівнику балету Рудольфу Нурієву, якому довелося покинути батьківщину через переслідування КДБ за його орієнтацію[142].
  • «Що робити, щоб не допустити розвитку у дитини гомосексуальної орієнтації? Батькам всього-на-всього потрібно любити однЕ одного, правильно розподіляти ролі в родині і бути хорошими татами і мамами», «Геями не народжуються, ними стають!»- Науковими дослідженнями конкретна причина формування гомосексуальної ідентичності не встановлена. Дослідники стверджують, що на цей процес впливає складна і не до кінця вивчена сукупність генетичних, допологових і післяпологових чинників, а популярна гіпотеза про те, що причина формування гомосексуальної ідентичності полягає тільки в неправильному вихованні чи розподілі ролей батьків, не підтверджується: діти, виховані в одностатевих парах, де традиційний поділ батьківських ролей на жіночі і чоловічі не дотримується, не стають гомосексуалами частіше порівняно з однолітками, що виросли у різностатевих батьків[143].
  • «Кохання гомосексуаліста спрямоване на себе», «Одностатевої любові не буває!» — Італійська письменниця Лаура Лауренція присвятила свою роботу під назвою «Вільні любити» відносинам серед відомих одностатевих пар. В ній, зокрема, друг Джанні Версаче, Антоніо Д'Аміко, зізнається: «Ми жили в сьогоденні шлюбі, і мені відомі чудові історії любові між представниками однієї статі. Дуже шкода, що їх доводиться приховувати, соромитися їх». Автор також зачіпає багаторічні відносини в інших стабільних парах відомих геїв: між співаком Елтоном Джоном і Девідом Фернішем, танцівниками Рудольфом Нурієвим і Еріком Бруном. Як приклад автор наводить ставлення дружини президента США Франкліна Рузвельта Елеонори Рузвельт і журналістки Лорени Хіккок, що тривали майже 30 років[144]. Іншими відомими одностатевими парами, що не приховують свої довготривалі відносини, є дизайнер-модельєр Том Форд і редактор журналу Vogue Річард Баклі[145], а також співак Джордж Майкл і його партнер Кенні Госс, котрі познайомилися у 1997 році[146]. Близькі стосунки між дизайнерами-модельєрами Домініко Дольче і Стеффано Габбана тривали майже 15 років[147].
  • «Позбавлення від гомосексуалізму можливо!» — Офіційна, в тому числі українська та російська, психіатрія, більше не підтримує думку про можливість зміни сексуальної орієнтації на даному етапі розвитку медицини. Зокрема, Тетяна Дмитрієва, директор «Центру соціальної та судової психіатрії імені В. П. Сербського», академік РАМН, доктор медичних наук, професор, в роботі «Керівництво по судовій психіатрії» (2004) пише: «Не відомо жодного випадку, щоб психіатричне або медикаментозне лікування в цій області мало позитивний результат. Сексуальні, чуттєві, емоційні переживання людини штучно незмінні». Також достовірність результатів наукового дослідження д-ра Роберта Шпітцера[148], що аналізував можливість «подолання» гомосексуальної орієнтації за допомогою репаративної терапії і який установив, що «аномально релігійні» пацієнти «з високою мотивацією» можуть «знайти задовільні гетеросексуальні функції», піддалася різнобічній критиці колег, а самі результати не підтвердилися в ході подальших розвідок[149].

Консенсус серед більшості психотерапевтів і психологів полягає в тому, що змінам піддається лише сексуальна поведінка, а не орієнтація.

Леопольд Озоліньш, депутат Сейму Латвії від Союзу «зелених» і селян, в своїй заяві проти гей-параду в Ризі у 2006 році стверджував[131]:

  • «Гомосексуалізм сприяє педофільним злочинам» — дослідники стверджують, що сексуальну орієнтацію педофілів важко якимось чином строго класифікувати. Грегорі Херек, професор психології в Каліфорнійському університеті в Девісі, каже, що як такої орієнтація дорослої людини у них не розвинена або вона знаходиться в зародковому стані, а їх потяг до дітей виникає через «застрявання» в певній ранній стадії психосексуального розвитку. Тим не менше, тільки в 2-х із 269 випадків розбещення малолітніх насильник був геєм чи лесбійкою, тобто менше 1% (Carole Jenny, 1994). Інше дослідження 175 педофілів показує: 47% з них мали «сексуальну зацикленість на дітях незалежно від їхньої статі», 40% класифікувалися як люди з «регресивною гетеросексуальністю», 13% — з «регресивною бісексуальністю». Ніхто з піддослідних не мав виключно гомосексуальну орієнтацію (Groth & Birnbaum, 1978). Інше дослідження методом пенильної плетизмографії (вимірювання тиску крові в статевих органах) фіксувало реакцію двох груп гомосексуальних і гетеросексуальних чоловіків на демонстрацію їм еротичних і нейтральних фото і аудіоматеріалів за участю дітей, а потім порівнювалися рівні збудження двох груп випробовуваних. Було встановлено, що значної різниці між реакціями груп знайти не вдається (Freund, 1989). Таким чином, Грегорі Херек доходить висновку: в роботах різних дослідників і різних років різними методами отримані повторювані результати про відсутність внутрішнього зв'язку педофілії та гомосексуальності, що відповідає принципам наукової достовірності[150].

Критика[ред.ред. код]

Російський проповідник, клірик Храму Різдва Іоанна Предтечі в Сокольниках[ru], викладач Ніколо-Перервинської духовної семінарії і священик, Олег Стеняєв наполягає, що гомофобія церкві не притаманна: «Церква не відчуває жодних гомофобських почуттів, взагалі в Церкві немає ніяких фобій. Ми готові допомагати будь-якій людині, але якщо вона розуміє, що йому треба допомагати. […] Цим людям треба вирішувати свої проблеми, в тому числі за допомогою священнослужителів, які готові приймати сповідь цих людей, готові давати поради — як знайти духовну осудність і моральні начала в житті»[151].

Коментуючи заяву голови Духовного управління мусульман Нижнього Новгорода (думному) Умара Ідрісова про те, що гомосексуалів потрібно «закидати камінням», керівник апарату думному Дамір Мухетдінов в серпні 2005 року стверджував, що той «погарячкував», а також що «ми все-таки живемо в правовій державі, де камінням за таке не закидають. Про це можна говорити тільки в розмові при шаріатському суді, який практикують в мусульманських країнах». Мухетдінов додав, що «не хотілося б, щоб ці висловлювання стали причиною для величезного озлоблення з боку меншин і мали якісь негативні наслідки», а також висловив переконання, що нетерпимість до меншин потрібно висловлювати більш цивілізованим чином. Зокрема, Мухаметдінов сказав, що «позиція думному однозначна — ми все це жорстко критикуємо і лаємо в своїх проповідях, в мечетях, в виданнях та книгах і вважаємо це найбільшим гріхом. В мусульманських країнах люди за це караються, а тут ми повинні формувати нові позиції, нові пропозиції, можливо, того ж уряду, як боротися з таким негативом».

Заклики муфтія Талгата Таджуддіна[ru] «лупити геїв» зазнали критики з боку мусульман і православних. Так, муфтій Пермського краю Мухаммедгалі Хузин заявив, що «це провокація. Жоден мусульманин не піде побивати когось камінням. Ми живемо у світській державі, ми можемо дати моральну оцінку явищу. […] А заклики бити — це злочин норм закону». Намісник Хрестовоздвиженського монастиря ієромонах Флавіан, який виступав, зокрема, проти концертів Бориса Моїсеєва, висловив переконання, що «з боку православного християнства можливі якісь акції протесту, але цивілізовані. Наші ієрархи ніколи не благословлять насильство чи заподіяння шкоди майну. Так, що якщо раптом з православних хтось проявить агресію, то, знайте, що це буде не завдяки, а всупереч традиціям священності»[152].

В Україні, незважаючи на численні негативні публічні заяви про гомосексуальність і гомосексуалів на мітингу у вересні 2006 року і в агітаційних матеріалах, лідер руху «Любов проти гомосексуалізму» Руслан Кухарчук стверджував, що її учасники засуджують тільки «пропаганду гомосексуалізму», а не сам факт подібних сексуальних відносин. Його колега, президент Центру соціального захисту молоді та юнацтва Юрій Шмуляр зазначив, що «це ставлення не до людей, а до явища».

Аналізуючи причини і наслідки проявів гомофобії в російському суспільстві, а також прогнозуючи його реакцію на проведення гей-прайду у Москві в травні 2006 року, сексолог І. С . Кон висловив переконання, що гомосексуали самі провокують сплеск нетерпимості до себе. Зокрема, він стверджував, що «неминучою реакцією на гей-прайд стануть набагато більш багатолюдні і агресивні гомофобські демонстрації. Це дасть поштовх посиленню гомофобської пропаганди, як у Москві, так і в провінції»[90].

Приклади інтерпретації терміна «пропаганда гомофобії» в різних ситуаціях[ред.ред. код]

  • У березні 1994 року американський феміністський журнал «Off Our Backs» опублікував статтю під назвою «Латиноамериканська і карибська конференція пережила цькування лесбіянок». У ній стверджувалося, що з метою зірвати проведення конференції в Коста дель Соль (Сальвадор) політиками правого крила була «розв'язане цькування лесбійок і пропаганда гомофобії». Зокрема, один з консервативних часописів обговорював питання, чи може передаватися СНІД від прибулих лесбійок через простирадла в готелях[153].
  • В 1994 році журнал під назвою «Humanist» Американської гуманістичної асоціації в номері за липень-серпень опублікував статтю «Анти-гей тактика праворадикальних християн»[154], в якій автор аналізував протидію легалізації одностатевих партнерств та прийняттю антидискримінаційних законів. Заходи з поширення антигомосексуальних листівок, книг і фільмів в статті були названі «пропагандою гомофобії».
  • Реклама мережі готелів «Sandals and Beach Resorts» в Лондоні викликала невдоволення громадських організацій геїв і лесбіянок, а також мера міста Кена Лівінгстона, який заборонив її розміщення в Лондонському метрополітені в 2003 році. Реклама заявляла, що готелі «Sandals» надають послуги виключно різностатевим парам, а всіх інших запрошувала в готелі «Beach». ЗМІ зазначають[155], що «скарги на пропаганду гомофобії в рекламі „Sandals“ вже привели до того, що „Barclay Card“, одна з найбільших британських компаній, обслуговуючих кредитні карти, відмовилася від співпраці з ними». У жовтні 2004 року, після критики на свою адресу з боку парламенту та громадських гей-та лесбі-організацій, мережа готелів скасувала заборону обслуговувати одностатеві пари в 13-ти своїх готелях[156].
  • 3 листопада 2004 року лондонська газета «The Independent» опублікувала на першій шпальті статтю під назвою «Музика реггі, насильство і гомофобія»[157], в якій автор висловлював занепокоєність зростанням числа нападів на геїв і лесбіянок в Лондоні, починаючи з 2002 року, і пов'язував це з популярністю музики реггі. У статті згадувалася діяльність британського правозахисника Пітера Тетчела[en] (Peter Tatchell) з протидії «пропаганди гомофобії через реггі».
  • У 2006 році ямайський співак реггі Буджу Бантон[en] (Buju Banton) був звинувачений гей-активістами в пропаганді гомофобії. Зокрема, пісня артиста під назвою «Boom Bye Bye» закликала «стріляти геям в голову, обливати кислотою і спалювати їх живцем». Випусковий лейбл співака ще на початку 1990-х років вибачився за цю пісню, однак сам Бантон продовжив закликати до вбивств геїв, підкреслюючи, що має право на вираження своєї думки. На вимогу правозахисних гей-організацій, концерти Бантона в 2006 році були скасовані в Брайтоні і в Лос-Анджелесі.
  • Аналізуючи заклики до насильства та акції протесту з боку арабських та ізраїльських фундаменталістів проти гей-параду в Єрусалимі в листопаді 2006 року, британська соціалістична партія в своєму щотижневому бюлетені під назвою «The Socialist» назвала їх «гомофобною кампанією», «істерикою в ЗМІ» та «пропагандою гомофобії». Раніше в журналі під назвою «Socialism Today» цієї ж партії за березень 2005 року «пропагандою гомофобії» були названі[158] спроби деяких політиків і активістів у 1980-х роках представити ВІЛ/СНІД як «гей-чуму» та «вищу кару за „протиприродну“ поведінку». У бюлетені виражалося переконання, що подібні дії в той час привели до зростання фізичного і морального насильства по відношенню до лесбійок, геїв і бісексуалів.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Masculinities, Militarisation and the End Conscription Campaign: War resistance in apartheid South Africa. African Affairs. Процитовано 2014-09-26. 
  2. «Homophobia and Hate Speech in Serbian Public Discourse: How Nationalist Myths and Stereotypes Influence Prejudices against the LGBT Minority»
  3. Semiotics/2001/Semiotics 2001/William/Pencak/Pages 267–272/DOI: 10.5840/cpsem200111/Gay-Coded X-Men
  4. Homophobia as a Litmus Test of Russian Democracy. M.E.Sharpe. Процитовано 2014-09-26. 
  5. The Limitations of Fairness/Thomas Nelson1/Dana Wittmer/Dustin Carnahan/Department of Political Science/The Ohio State University
  6. European Court of Human Rights — European Judicial Training Network/Seminar on Human Rights for European Judicial Trainers. When to say is to do Freedom of expression and hate speech in the case-law of the European Court of Human Rights
  7. Пропаганда гомофобии. Сайт Общественного Фонда "Community". Процитовано 2014-09-25. 
  8. Госслужащий оштрафован за пропаганду гомофобии. Realmonte.net. 2014-02-24. Процитовано 2014-09-26. 
  9. СОДОМИЯ - «МОЧИТЬ» ИЛИ ЛЕЧИТЬ? О необходимости уголовного преследования содомии. ВО СЛАВУ БОГА-ЦАРЯ И ОТЕЧЕСТВА!. 2011-04-30. Процитовано 2014-09-25. 
  10. Пропаганда гомосексуализма — преступление против генофонда человечества. Братство Креста Господня. Процитовано 2014-09-25. 
  11. Содомская лихорадка – болезнь смертельная. БОЖЬЯ ВОЛЯ. Процитовано 2014-09-25. 
  12. Micheler, Stefan «Homophobic Propaganda and the Denunciation of Same-Sex-Desiring Men under National Socialism Pufdas» // Journal of the History of Sexuality—Volume 11, Number 1 and 2, January/April 2002, pp. 105–130
  13. «Faultlines: homophobic innovation in Gay Rights, Special Rights — Special Issue: Fundamentalist Media» in Afterimage, Feb-March, 1995 by Ioannis Mookas
  14. Homophobic Hate Propaganda in Canada. Journal of Hate Studies. Процитовано 2014-09-26. 
  15. Петиция·Прекратите пропаганду гомофобии в социальной сети Вконтакте! @durov. Change.org. Процитовано 2014-09-26. 
  16. Пропаганда гомофобии. GayRus.new. 2016-11-22. Процитовано 2014-09-25. 
  17. Südwest Presse: Демократия для россиян созвучна с нравственным разложением. ИноТВ. 2013-09-07. Процитовано 2014-09-25. 
  18. а б Кон, И. С. «Из истории статьи 121»
  19. Кон И. С. Лунный свет на заре. Лики и маски однополой любви. — 2-е изд., перераб. и доп. — М/ : Олимп, ACT, 2003. — 576 p. — ISBN 5-17-015194-2, ISBN 5-8195-0836-X.
  20. Козловский, 1986, с.154
  21. Healy, Dan. «How many victims of the antisodomy law. Homosexual Desire in Revolutionary Russia». The University of Chicago Press, 2001. ISBN 0-226-32234-3
  22. Ден Хілі. Скільки людей засудили за «мужолозтво» в СРСР? // Gay.ru
  23. а б М. Бейлькін. «Гордіїв вузол сексології. Полемічні замітки про одностатевий потяг»(Online: источник 1, источник 2)
  24. а б Haeberle, Erwin J. «Swastika, Pink Triangle and Yellow Star: The Destruction of Sexology and the Persecution of Homosexuals in Nazi Germany». Journal of Sex Research 17:3 (1981): 270-87.
  25. Micheler, Stefan «Homophobic Propaganda and the Denunciation of Same-Sex-Desiring Men under National Socialism» // Journal of the History of Sexuality — Volume 11, Number 1 and 2, January/April 2002, pp. 105–130
  26. Richard Plant, The Pink Triangle, New York: Holt, 1986, p. 206.
  27. Homosexuals: Victims of the Nazi Era
  28. D'Emilio, John (1998). Sexual Politics, Sexual Communities. University of Chicago Press; 2nd Edition. ISBN 0-226-14267-1
  29. а б An interview with David K. Johnson, author of The Lavender Scare // The University of Chicago Press
  30. а б в David K. Johnson (2004). The Lavender Scare: The Cold War Persecution of Gays and Lesbians in the Federal Government. University of Chicago Press. ISBN 0-226-40481-1
  31. Schrecker, Ellen (1998). Many Are the Crimes: McCarthyism in America. Little, Brown, pg. 267. ISBN 0-316-77470-7
  32. Jonathan Cohen (2000). More Censorship or Less Discrimination? Sexual Orientation Hate Propaganda in Multiple Perspectives // 46 McGill Law Journal 69, 76-91
  33. Aleardo Zanghellini (2003). Jurisprudential foundations for anti-vilification laws: the relevance of speech act and foucauldian theory // Melbourne University Law Review, 17
  34. CASE OF VEJDELAND AND OTHERS v. SWEDEN // European Court of Human Rights, 9 февраля 2012
  35. Європейський Суд з прав людини позбавив гомофобів права на розповсюдження ненависті до сексменшин // Gayrussia, 10 февраля 2012
  36. «Україні спростять візовий режим до ЄС, якщо будуть визнані права геїв»
  37. а б Паритетна демократія: Гомофобія як психологічна і соціальна проблема в сучасній Україні
  38. Звернення глави УГКЦ до президента щодо гей-параду
  39. Речник УПЦ — про майбутній гей-парад у Києві
  40. Офіційний сайт руху «Любов проти гомосексуалізму»
  41. Націоналісти зірвали так званий «парад» гомосексуалів у Києві
  42. У Києві невідомі побили викладача Могилянки, якого «Свобода» звинувачувала у «пропаганді толерантності до гомосексуалізму та збоченців»
  43. Україна має прийняти закон про заборону дискримінації сексуальних меншин
  44. «Деякі аспекти права на захист від дискримінації та боротьби з расизмом і ксенофобією»
  45. «Україну закликають законодавчо захистити представників сексуальних меншин»
  46. «Захист сексуальних меншин: проблема не в законах, а в голові»
  47. «Домашнє завдання від Євросоюзу. Закони прийняли, але швидких результатів не буде»
  48. «ЄС відповів на „одностатеві шлюби“ Азарова: нічого спільного з реальністю»
  49. «Посол ЄС в Україні відповів на заяву Азарова про одностатеві шлюби для безвізового режиму: це — неправда»
  50. ЄС не вимагає легалізації одностатевих шлюбів, — Томбінський
  51. «У Європарламенті погрожують не пускати в ЄС українських політиків-гомофобів»
  52. ЄС — Україна: вимога зміцнення прав людини чи руйнації сімейних цінностей?
  53. Конституція РФ, Стаття 29: «п. 2. Не допускаються пропаганда чи агітація, збуджуючі соціальну, расову, національну чи релігійну ненависть і ворожнечу. Забороняється пропаганда соціального, расового, національного, релігійної чи мовної переваги».
  54. Злочини на ґрунті ненависті та протидія їм в Росії: Огляд для конференції ОБСЄ // Інформаційно-аналітичний центр «СОВА», 12.06.2005.
  55. Черговий «блакитний» скандал в Тамбові: генпрокуратура дозволила губернатору «рвати гоміків на шматки» // Newsru.com, 28 июля 2008 г.
  56. Ігоря Кона цікавить реакція президента Медведєва на заклики губернатора Бетіна «рвати гоміків» // Gay.ru, 29 июля 2008 г.
  57. «Прокуратура винесла застереження організатору мітингу гомофобів в Краснодарі»
  58. Norway General Civil Penal Code, § 135 a.
  59. а б Equality for lesbians and gay men. ILGA-Europe Report, June 1998
  60. Van Schaik, T. (1999). Wim Eijk en het doorgeprikte condoom. HN-magazine: Hervormd Nederland: oecumenisch opinieblad, 55 (33), 14-15.
  61. Bisschop: «Homo's kunnen niet liefhebben»
  62. ANTI-DISCRIMINATION ACT 1977 — SECT 49ZT. Homosexual vilification unlawful
  63. Rodney Croome. Tasmania — Changing Hearts and Laws // Sydney Star Observer, 14 January 1999
  64. [1]
  65. Björn Skolander. ILGA Euroletter 47, February 1997
  66. Kurt Krickler. ILGA EURO-LETTER No. 53, September 1997
  67. а б Hate Speech Legislation in Sweden
  68. «Bill C-250 — The battle is finally over»
  69. Hate speech in Canada: Sven Robinson's private member's bill C-250
  70. Canadian hate speech: Reactions to bill C-250, mostly by Conservative Christians
  71. Сенат Франції затвердив закон, що забороняє гомофобних пропаганду // Gay.Ru, 24 декабря 2004 года
  72. Acte homophobe sur un lieu de drague près de Rouen. GAYVIKING. 2009-09-22. Процитовано 2014-09-26. 
  73. Молодого гея атаковали и сожгли заживо в лесистом пригороде Руана. По ту сторону пола. 2009-09-30. Процитовано 2014-09-26. 
  74. Футболісти-геї подадуть в суд на мусульман, що відмовилися грати з ними. РІА Новини. Архів оригіналу за 2013-03-21. Процитовано 2013-03-20. 
  75. Nathan Donato-Weinstein. Students suspended for defying dress code // Roseville The Press-Tribune, Friday, April 28, 2006
  76. Anti-Gay T-Shirt Ruling Appealed // 365Gay.com, February 9, 2007
  77. Iowa Anti-Bullying Bill Advances // 365Gay.com, February 8, 2007
  78. Promotion of Equality and Prevention of Unfair Discrimination Act 4 of 2000, section 10.
  79. На «Карту ганьби» залишилися 5 держав, що карають гомосексуальність стратою. Gay.Ru. Процитовано 2014-09-26. 
  80. MASHHAD: PLACE OF MARTYRDOM by Simon Forbes. 2011-06-22. Процитовано 2014-09-26. 
  81. Gay Pastor in New York Urges Change in Malaysia. The New York Times. 2011-10-18. Процитовано 2014-09-07. 
  82. Ser homosexual ya no es crimen en India. BBC Mundo. 2009-07-09. Процитовано 2014-09-26. [ ]
  83. David Marr (2000). How Can We Square Freedom with Anti-Vilification Laws? // 9 Australasian Gay and Lesbian Law Journal 9.
  84. а б Dale Hurd. Swedish Pastor Sentenced for «Hate Speech» // CWNews, September 10, 2004
  85. Keith B. Richburg and Alan Cooperman. Swede's Sermon on Gays: Bigotry or Free Speech? // Washington Post Foreign Service, Saturday, January 29, 2005
  86. Юлия Давыдова. «Тюмень — это не Амстердам» // Новые известия, 23 августа, 2005
  87. :Political Homophobia in Comparative Perspective. WPSA. Процитовано 2014-09-26. 
  88. Tom Boellstorff. The Emergence of Political Homophobia in Indonesia: Masculinity and National Belonging. Процитовано 2014-09-26. 
  89. Azad Essa. Homophobia: Africa's new Apartheid. AL JAZEERA. 2014-02-01. Процитовано 2014-09-26. 
  90. а б Кон, И. С. Социологические заметки о гомофобии и способах её преодоления
  91. «В Україні геїв далі дискримінують», — опитування BBC
  92. «Донецький голова Олександр Лук'янченко висловив своє ставлення до геїв»
  93. Боевики ДНР напали на гей-клуб в Донецке и издевались над посетителями. 09.06.2014. Процитовано 6.01.2015. 
  94. В "ЛНР" ввели "уголовную ответственность" за гомосексуализм. 112.ua. 5.10.2014. Процитовано 6.01.2015. 
  95. В непризнанной ДНР ввели смертную казнь. Korrespondent.net. 18.08.2014. Процитовано 6.01.2015. 
  96. http://censor.net.ua/photo_news/318885/donetskie_terroristy_zapretili_jenschinam_kurit_opasayas_rojdeniya_geev_foto. Цензор.нет. 02.01.15. Процитовано 6.01.2015. 
  97. Новоросское объявление о том, что «курящая женщина может родить гея», стало хитом американской блогосферы
  98. Украинцы хотят ввести уголовную ответственность за пропаганду гомосексуализма // Официальный сайт движения "Любовь Против Гомосексуализма? 17.04.2007
  99. Украинские ЛГБТ мирно противостояли гомофобному «маршу» псевдохристиан // Gay.ru, 8 жовтня 2007
  100. В Киеве прошел марш против гомосексуализма // Корреспондент.net (рос.)
  101. Против гомодиктатуры. Возле Рады прошел анти-гей-митинг (ФОТО, ВИДЕО) // Корреспондент.net, 14.05.2013
  102. http://roerich.scana.com.ua/humped/Obraschenie/Deklaracija_VAGP_rus.doc. Roerich.scana.com.ua. Процитовано 2014-09-28. 
  103. Звернення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета до віруючих та всього українського народу // Офіційний сайт УПЦ Київського Патріархату, 22 травня 2013
  104. Депутат Царьков о запрете пропаганды гомосексуализма // YouTube, 23 вересня 2011
  105. Gay Ukraine News & Reports. Globalgayz.com. Процитовано 20 January 2011. 
  106. Заключение на проект федерального закона № 199667-3 «Про внесення доповнення до Кримінального кодексу Російської Федерації»
  107. а б Зоя Глазачева. «Тверские казаки против пропаганды гомосексуализма» // газета «Комсомольская правда», 27 октября 2004
  108. Гомофобия шагает по России: Тольятти осуждает певцов-извращенцев // Gay.Ru, 29 сентября, 2004 [недоступне посилання — історія]
  109. Ирина Быстрова. «Нижегородские противники гей-эстрады: „Концерт Моисеева — дорога в Ад!“» // Комсомольская правда — Нижний Новгород, 19 мая 2006
  110. Николай Орлов. «Приморских верующих не спас Великий пост. От концертов Бориса Моисеева» // газета «Коммерсант», 27 марта, 2006
  111. Земфиру записали в голубые // Cultcorp.ru, 5 октября 2005; газета «Коммерсант», 5 октября 2005
  112. Иван Здравомыслов. «Преступление против генофонда человечества» // Московские новости, 23 июня 2006
  113. Конституційний Суд РФ визнав право ЛГБТ-спільноти на проведення публічних заходів та дискусій
  114. тобто вбивати (сленг)
  115. Ольга Улевич. «Депутат Кучинский предложил сажать гомосексуалистов» // газета «Комсомольская правда», 6 апреля, 2005
  116. «Папа + папа = плохо» Донецьк повстав проти геїв // Gazeta.ua, 15 травня 2012
  117. «Жаліти геїв, бити підарасів» // Братство, 18 травня 2012
  118. Як у Києві били геїв. ВІДЕО // ВолиньPost, 20 травня 2012
  119. На геїв у Києві пирскали газовим балончиком і били ногами. Парад відмінили // Gazeta.ua, 20 травня 2012
  120. «Братчики» Корчинського шукали по Києву геїв, але «пощастило не всім» // Gazeta.ua, 21 травня 2012
  121. В ІНТЕРНЕТІ З'ЯВИВСЯ СЦЕНАРІЙ КРИВАВОГО РОЗГОНУ ГЕЙ-ПАРАДУ В КИЄВІ // Голос.ua, 23.05.2013 (укр.)
  122. КИЕВСКИЕ НАЦИОНАЛ-ПАТРИОТЫ СЕРЬЁЗНО ПОДГОТОВИЛИСЬ ДАТЬ ОТПОР ГЕЙ-ПАРАДУ// ДПНИ, 23.05.2013
  123. Свободівці зібралися фізично «дати відсіч» геям на параді (укр.) // TCH.ua, 30 квітня 2013
  124. «Провідний Гей-Загін України»
  125. «Фарион предложила лечить геев»
  126. «Папа + папа = плохо» — Донецьк повстав проти геїв
  127. КАНДИДАТ ПСИХОЛОГІЧНИХ НАУК ЛЮДМИЛА ГРИДКОВЕЦЬ: «ГОМОСЕКСУАЛІЗМ — ЦЕ ПАТОЛОГІЯ, ЯКУ ПОТРІБНО ЛІКУВАТИ!»
  128. На деньги Бориса Моисеева детей свозили на экскурсию по храмам // Новый регион, 3 декабря, 2002
  129. Людмила Караваева. «Геннадий Райков: „брендовые“ депутаты должны остаться» // Вслух. Ру, 4 июля 2006
  130. «У Росії підлітка-гея „лікували“ від гомосексуалізму в наркологічній клініці»
  131. а б Содомитам не удалось засудить Озолиньша
  132. Артём Алинин. «Где кончаются твои права» // «Час» (Латвия), 18 июля 2006
  133. Дэвис Д., Нил Ч. «Розовая психотерапия: руководство по работе с сексуальными меньшинствами», СПб: Питер, 2001, ISBN 5-318-00036-3
  134. В Киеве прошла очередная акция «Любовь против гомосексуализма» // JesusChrist.ru
  135. а б «Любовь против гомосексуализма» (текст бюллетеня общественной инициативы) [недоступне посилання — історія]
  136. Нас станет больше? // Журнал «Огонек», 4-10 июля, 2005
  137. Демография, свобода и гомосексуализм в одном флаконе // «Демоскоп Weekly», № 215-216, 26 сентября — 9 октября, 2005
  138. «Жизнь в розовом цвете» Елены Лацци и Марины Канторовой // Gay.Ru
  139. Australia HIV & AIDS Statistics Summary, 2001–2006 // AERT
  140. В. И. САКЕВИЧ. ВИЧ/СПИД в Европе: новые данные // Demoscope Weekly, № 233—234, 6-19 февраля 2006
  141. CDC Analysis Provides New Look at Disproportionate Impact of HIV and Syphilis Among U.S. Gay and Bisexual Men
  142. Рудольф Нуриев: трагедия самого богатого танцовщика // РИА «Новости»
  143. Див., наприклад:
    • Bailey, J.M., Bobrow, D., Wolfe, M. & Mikach, S. (1995), Sexual orientation of adult sons of gay fathers, Developmental Psychology, 31, 124–129;
    • Bozett, F.W. (1987). Children of gay fathers, F.W. Bozett (Ed.), Gay and Lesbian Parents (pp. 39-57), New York: Praeger;
    • Gottman, J.S. (1991), Children of gay and lesbian parents, F.W. Bozett & M.B. Sussman, (Eds.), Homosexuality and Family Relations (pp. 177–196), New York: Harrington Park Press;
    • Golombok, S., Spencer, A., & Rutter, M. (1983), Children in lesbian and single-parent households: psychosexual and psychiatric appraisal, Journal of Child Psychology and Psychiatry, 24, 551–572;
    • Green, R. (1978), Sexual identity of 37 children raised by homosexual or transsexual parents, American Journal of Psychiatry, 135, 692–697; Huggins, S.L.
    • Wainright, Jennifer L., Russell, Stephen T. & Patterson, Charlotte J. (2004) Psychosocial Adjustment, School Outcomes, and Romantic Relationships of Adolescents With Same-Sex Parents. Child Development 75 (6), pp. 1886–1898.
  144. Стефано Бучи. «Лорена, тайная страсть госпожи Рузвельт» // InoPressa.Ru, 26 мая 2006
  145. Brendan Lemon. Gucci's gay guru — influence of Tom Ford in fashion. The Advocate, June 10, 1997
  146. Judy Wieder. All The Way Out George Michael. The Advocate, Jan 19, 1999
  147. Richard Edwards. Dolce and Gabbana split in amicable fashion. Evening Standard (London), Feb 18, 2005
  148. Can Some Gay Men and Lesbians Change Their Sexual Orientation? 200 Participants Reporting a Change from Homosexual to Heterosexual Orientation (Archives of Sexual Behavior, October 2003, p.403-417) PMID 14567650
  149. Shildo, A. & Schroeder, M., Changing Sexual Orientation: Does Counselling Work? Paper presented to the American Psychological Association, Boston MA, 1999
  150. Gregory M. Herek, Ph.D. Facts About Homosexuality and Child Molestation
  151. Олег Стеняев: «Церковь не испытывает никаких гомофобских чувств, мы готовы помогать любому человеку, если он понимает, что ему надо помогать» // Interfax-Religion.Ru
  152. Уральские верующие шокированы призывом муфтия к массовым акциям протеста и избиению геев // Новый регион, 15 февраля, 2006
  153. Anne-Marie Hilsdon,Martha Macintyre,Vera Mackie,Maila Stivens Human Rights and Gender Politics: Asia-Pacific Perspectives. — 2-е. — Norwich : Curran publishing Service Ltd., 2006. — С. 209. — 256 p. — ISBN 0-415-19173-4, ISBN 0-415-19174-2.
  154. The Christian right's anti-gay agenda
  155. Мэр Лондона прикрыл гомофобную кампанию сети отелей «Сандалз»
  156. David Hencke. Holiday firm ends ban on gay couples // The Guardian, October 12, 2004
  157. Reggae music, violence and homophobia // The Independent, 3 листопада, 2014
  158. HIV/Aids inequality

Література[ред.ред. код]

  • Дан Хілі. Гомосексуальний потяг в революційній Росії. Регулювання сексуально-гендерного дисидентства/Homosexual Desire in Revolutionary Russia: The Regulation of Sexual and Gender Dissent. Ладомир, 2008 р ISBN 978-5-86218-470-9
  • Plant, Richard. The Pink Triangle: The Nazi War Against Homosexuals. New York: Holt, 1986. ISBN 0-8050-0600-1
  • Grau, Gunter. The Hidden Holocaust ?: Gay and Lesbian Persecution in Germany 1933-45 . Routledge, 1995. ISBN 1-884964-15-X
  • Heger, Heinz. The Men with the Pink Triangle: the True Life-and-Death Story of Homosexuals in the Nazi Death Camps. Alyson Publications Inc., US, 1995. ISBN 0-932870-06-6
  • Healy, Dan. How many victims of the antisodomy law. Homosexual Desire in Revolutionary Russia. The University of Chicago Press, 2001. ISBN 0-226-32234-3

Посилання[ред.ред. код]


ЛГБТ Це незавершена стаття про ЛГБТ.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.