Потін

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Потін
дав.-гр. Ποθεινός
Народився 1 століття до н. е.
Помер 48 до н. е.
Александрія, Єгипет
·обезголовлювання
Країна Елліністичний Єгипет
Діяльність політик
Титул Фараон
Посада Фараон

Потін, Пофін (дав.-гр. Ποθεινός; початок I століття до н. е. — 48 або 47 до н. е., Александрія, Єгипет) — євнух, вихователь єгипетського царя Птолемея XIII, регент і фактичний правитель Єгипту в період його царювання. Відомий як противник Клеопатри VII і Гая Юлія Цезаря, а також один з ініціаторів вбивства Гнея Помпея Великого.

Життєпис[ред. | ред. код]

Потін — опікун царя[ред. | ред. код]

Птолемей XII Неос Діоніс, чия смерть відкрила Потіну шлях до влади

Свідчень щодо життя Потіна до 40-х до н. е. практично не зберіглось. Відомо, що євнуху було доручено піклуватись про малолітнього сина фараона Птолемея XII Авлета, майбутнього Птолемея XIII[1]. Його співправителькою була донька померлого царя, Клеопатра VII, яка була вдвічі старшою за брата[2]. Клеопатра і Птолемей керували Єгиптом лише формально — насправді країною керував Потін, який головував уряд і казну[3] і за свідченями Діона Кассія, керував царським майном[4]. Поряд з полководцем-єгиптянином Агіллою, він був одним з радників неповнолітнього Птолемея XIII, які керували його діями[5]. «Птолемею було тоді тільки близько тринадцяти років, - пише з цього приводу Аппіан. — Він знаходився під опікою Агілли, який командував військами, і євнуха Потіна, який керував фінансами»[6]. Третім радником царя був вчитель риторики Теодот з Хіоса. По суті, втрьох ці люди складали керівництво країни[7].

Основним завданням Потіна на цьому етапі, пише Герман Бенгтсон, було «задоволення римлян, які вибивали з Єгипту величезні доходи»[8]. Уряд, який очолював євнух, був безжалісний, а стан країни — невтішним. Так, наприклад, влада наказала під страхом смерті привозити все зерно і бобові з Середнього Єгипту в Александрію, побоюючись, що в місті може піднятись голодний бунт[8].

На відміну від Птолемея, який повністю був під впливом радників, його сестра Клеопатра мала власну точку зору відносно управління державою, яка не збігалася з планами Потіна, Агілли і інших[9].

Радники юного фараона намагались за всяку ціну не допустити одноосібного правління Клеопатри, вони утворили групу змовників з метою організації державного перевороту. За свідченнями історика Джоанн Флетчер, обставини в країні на той момент були вкрай сприятливими для здійснення цього задуму — Клеопатра, вірогідно, знаходилась на півдні Єгипту, на відкритті храму в Дендері[10]. Здійснити задум вдалось — змістивши і вигнавши з країни Клеопатру, до літа 49 року до н. е. Потін і інші наближені Птолемея проголосили його єдиним правителем. Сам Потін став міністром фінансів (скарбником). Джоан Флетчер передбачає, що він сам призначив себе на цю посаду, «щоб запустити руку в єгипетську скарбницю»[11]. Вигнана з країни Клеопатра тим часом стала збирати армію за межами Єгипту[12].

Вбивство Помпея і прибуття Цезаря[ред. | ред. код]

Гней Помпей Великий (ілюстрація з книги Теодора Моммзена «Римська історія»)

Отримавши нищівну поразку у битві при Фарсалі, Гней Помпей Великий був змушений рятуватись втечею. Він ненадовго залишився на Лесбосі, і потім продовжив подорож і прийняв рішення відправитись в Єгипет, розраховуючи на підтримку юного царя, батьку якого, покійному Птолемею XII Авлету, Помпей колись допоміг втримати трон за собою. Коли він дізнався, що Птолемей XIII з військом стоїть біля Пелусія, то вирушив туди, попередньо виславши йому послів. Звістка, яку принесли посли, поставила радників царя в складне становище[13]. «Потін, який керував справами зібрав раду найвпливовіших людей (їх вплив залежав тільки від самого Поітна), і наказав кожному висловити свої думки», — повідомляє Плутарх[14]. Радники Птолемея знали про гонитву Цезаря за Помпеєм і, вирішили, що вбивство останнього допоможе їм догодити його ворогу і здобути прихильність Цезаря[15]. Ініціатором такого розвитку подій виступив вчитель риторики Теодот. «Мрець не кусається», — дійшли висновку радники царя[16]. Значну роль відіграли і побоювання, що Помпей може стати на бік Клеопатри у міжусобному конфлікті[17]. Безпосереднім вбивцею став колишній центуріон Помпея Септимій[18].

Однак, реакція Цезаря була не радісною: побачивши відрубану голову Помпея, яку йому принесли, Цезар відвернувся і навіть розплакався. Це занепокоїло як Теодота, який особисто підніс йому голову, так і Потіна, який спостерігав за цим з берега[19]. Потін був присутній на зустрічі Цезаря з Птолемеєм XIII. Він поводився доволі зухвало по відношенню до римлянина: коли Цезар нагадав Птолемею про те, що Єгипет має борг 6 тис. талантів Риму[20], євнух на правах скарбника втрутився у розмову і порадив полководцю зайнятись іншими великими справами[21]. Цезар залишив цей крок без уваги, зазначивши, що «менше всього він має потребу у єгипетських радниках»[22]. Бажаючи якнайскорішого від'їзду римлянина, Потін дав йому обіцянку відправити гроші до Риму, проте Цезар вирішив залишитись у Александрії і особисто дочекатись отримання грошей[20].

Інтриги проти Цезаря і смерть[ред. | ред. код]

Потіна обурювало те, що Цезар намагався обмежити його закулісну діяльність. Він бачив у Цезарі свого природного ворога, євнух зажадав видворити того за межі Єгипту[23]. Для цього він завзято налаштовував населення країни і в першу чергу єгипетське військо проти римського диктатора. «Він перш за все, почав скаржитись серед своїх прихильників, що царя викликають на суд для захисту своєї справи», — пише сам Цезар[24]. Так, він навмисно наказав подавати солдатам їжу у найгіршому посуді, натякаючи на те, що всі золоті і срібні тарілки були вкрадені Цезарем[21]. Потін агітував александрійців і проти Клеопатри, він не бажав її повернення у столицю[25]. Діон Касій писав, що начебто євнух «підбурював єгиптян, бо жив в постійному страху, що його притягнуть до відповідальності»[4].

Після того як Цезар оголосив Птолемея XIII і Клеопатру співправителями Єгипту, єгипетська громадськість заспокоїлась, однак Потін як і раніше залишався незадоволеним[26]. Вважається, що він здійснив невдачну спробу отруєння Цезаря — проте, Бенгстон вважає це легендою, він передбачає, що Цезар, добре знав про негативне ставлення Потіна до нього, і дотримувався необхідної обережності[23]. Потін боявся, що Цезарю вдасться примирити Клеопатру і Птолемея, — після цього євнух ризикував втратити вплив на юного царя, а тому, і владу. Одного разу у розмові з Потіном Цезар висловив пропозицію, щоб брат і сестра розпустили свої війська і прийшли до нього для мирних переговорів[27]. Неохоче погодившись Потін вирішив рушити проти Цезаря царське військо, яке стояло біля Касійського мису, на березі Сірбонійського острова. Це завдання він доручив Агіллі[28][23]. Дізнавшись про це, Цезар наказав стратити Потіна. Коментуючи своє рішення, полководець в своїх «Записках про Громадянську війну» залишив спогади, про те, що начебто євнух «посилав до Агілли гінців і підбадьорював його продовжити розпочату справу і не падати духом, але ці посередники були видані і заарештовані»[29]. За іншою версією, приводом для розпорядження про страту Потіна стала інша подія: отримавши наказ вбити Цезаря і Клеопатру, змовники євнуха вже підійшли до них і ледь не здійснили задум, але побоялися поставити під загрозу Птолемея, що знаходився поруч з ними, і тому відклали вбивство на наступний день. Розмову змовників підслухав раб Цезаря, цирульник, який швидко розповів про почуте своєму хазяїну[30]. Є свідчення, що на страті Потіна наполягала Клеопатра, яка розмовляла про це з Цезарем[31]. Так чи інакше, в результаті Потіну відтяли голову[32]. Джоан Флетчер вважає, що у метушні, яка почалась, Агілла зумів втекти з палацу до війська і в подальшому почав військові дії проти Цезаря[33], тоді як польський дослідник Александр Кравчук впевнений — Агілла взагалі не з'являвся у палаці і підтримував зв'язок з Потіном виключно через послів, коли війна між Агіллою і Цезарем була в самому розпалі[34]. За свідченнями Кравчука, окрім іншого, Цезар міг вбити Потіна через побоювання, що той викраде юного Птолемея[35]. З точки зору Цезаря, саме страта Потіна стала подією, яка поклала початок Александрійській війні, в результаті якої правителькою Єгипту стала Клеопатра[29].

Як наслідок цього, під час другого тріумфу Цезаря, який пройшов у Римі з нагоди перемоги над Єгиптом, натовп вітав картини з зображенням страти над вбивцями Помпея, Потіном і Агіллою, гучними вигуками[36].

Відображення у культурі[ред. | ред. код]

Потін є одним з персонажів поеми римського поета Марка Аннея Лукана, створеної впродовж кількох років потому після подій Громадянської війни. За припущенням Олександра Кравчука, Лукан, повторюючи слова Потіна, ґрунтувався на достовірних джерелах[37].

У відомій п'єсі Джорджа Бернарда Шоу «Цезар і Клеопатра» (1898) Потін описується так: «Кремезний чоловік, приблизно років п'ятдесяти, євнух; палкий, енергійний, винахідливий, розумом і характером не відрізняється, нетерплячий і не вміє володіти собою; у нього пухнасте волосся, схоже на хутро»[38].

Образ Потіна часто використовувався в кінофільмах про Клеопатру. Його роль виконували такі актори, як Леонард Муді[en] («Клеопатра», 1934), Френсіс Лофтус Саліван[en] («Цезар і Клеопатра», 1945), Грегуар Аслан[en] («Клеопатра», 1963), Джон Ринхэм[en] («Клеопатри[en]», 1983), Джеймс Саксон[en] («Клеопатра[en]», 1999), Тоні Гайлфойл[en] (телесеріал «Рим», 2005) і інші[39].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Флетчер, 2011, с. 106.
  2. Бенгтсон, 1982, с. 327.
  3. Бенгтсон, 1982, с. 329—330.
  4. а б Кравчук, 1973, с. 96.
  5. Фриман, 2010, с. 315—316.
  6. Аппіан Александрійський.
  7. Утченко, 1976, с. 247—248.
  8. а б Бенгтсон, 1982, с. 329.
  9. Фриман, 2010, с. 319.
  10. Флетчер, 2011, с. 132.
  11. Флетчер, 2011, с. 137.
  12. Фриман, 2010, с. 320.
  13. Утченко, 1976, с. 247.
  14. Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Помпей. 77
  15. Шово, 2004, с. 31.
  16. Флетчер, 2011, с. 140.
  17. Ферреро, 1997, с. 426.
  18. Фриман, 2010, с. 316.
  19. Флетчер, 2011, с. 141—142.
  20. а б Фриман, 2010, с. 321.
  21. а б Флетчер, 2011, с. 143.
  22. Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Цезарь. 49
  23. а б в Бенгтсон, 1982, с. 335.
  24. Цезарь.
  25. Флетчер, 2011, с. 163.
  26. Флетчер, 2011, с. 164.
  27. Фриман, 2010, с. 323.
  28. Этьен, 2003, с. 150.
  29. а б Цезарь.
  30. Флетчер, 2011, с. 170.
  31. Бенгтсон, 1982, с. 334.
  32. Этьен, 2003, с. 151.
  33. Флетчер, 2011, с. 170—171.
  34. Кравчук, 1973, с. 98—99.
  35. Кравчук, 1973, с. 104.
  36. Флетчер, 2011, с. 244.
  37. Кравчук, 1973, с. 86.
  38. Бернард Шоу. Цезарь и Клеопатра // Пьесы. — М. : Художественная литература, 1969. — С. 251. — 712 с. — (Литература XX века).
  39. Потін на Internet Movie Database (англ.)

Джерела та література[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Аппиан Александрийский. Книга XIV. Гражданские войны (книга 2) // Римская история / Отв. ред. д. и. н. Е. С. Голубцова. — М.: Наука, 1998. — С. 374—449. — 726 с. — (Памятники исторической мысли). — ISBN 5-02-010146-X.
  • Гай Юлий Цезарь. Записки о Гражданской войне. Книга III // Записки Юлия Цезаря и его продолжателей / Перевод и комментарии ак. М. М. Покровского. — М.: Издательство АН СССР, 1948. — С. 219—355. — 548 с. — (Литературные памятники).
  • Плутарх. Помпей // Сравнительные жизнеописания / Отв. ред. д. ф. н. М. Е. Грабарь-Пассек. — М.: Издательство АН СССР, 1963. — Т. 2. — С. 334—391. — 548 с. — (Литературные памятники).
  • Плутарх. Цезарь // Сравнительные жизнеописания / Отв. ред. д. ф. н. М. Е. Грабарь-Пассек. — М.: Издательство АН СССР, 1963. — Т. 2. — С. 450—492. — 548 с. — (Литературные памятники).

Література[ред. | ред. код]

  • Брэдфорд Эрнле. Julius Caesar: The Pursuit of Power. — 2013. — P. 306.
  • Ziegler Konrat. Potheinos 1 // Paulys Realencyclopädie der classischen Altertumswissenschaft. — Bd. XXII,1. — Stuttgart: J. B. Metzler, 1953. — Sp. 1176—1177: текст на немецком
  • Бенгтсон Г. Правители эпохи эллинизма / Пер. с нем. и вступит. статья Э. Д. Фролова. — М.: Наука (ГРВЛ), 1982. — 391 с. — 10 000 экз.
  • Кравчук Александр. Закат Птолемеев. — М.: Наука, 1973. — 216 с.
  • Утченко С. Л. Юлий Цезарь. — М.: Мысль, 1976. — 365 с.
  • Ферреро Гульельмо. Юлий Цезарь. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. — 576 с. — (След в истории). — ISBN 5-85880-344-X.
  • Флетчер Джоан. Клеопатра Великая. Женщина, стоящая за легендой. — М.: АСТ, 2011. — 478 с. — ISBN 978-5-17-069-496-9.
  • Фриман Филипп. Юлий Цезарь. — М.: АСТ, 2011. — 411 с. — ISBN 978-5-17-065537-9.
  • Шово Мишель. Повседневная жизнь Египта во времена Клеопатры. — М.: Молодая гвардия, 2004. — 294 с. — (Повседневная жизнь человечества). — ISBN 5-235-02639-X.
  • Этьен Робер. Цезарь. — М.: Молодая гвардия, 2003. — 299 с. — (Жизнь замечательных людей). — ISBN 5-235-02482-6.