Підбуж

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Підбуж
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Дрогобицький район
Рада Підбузька селищна рада
Код КОАТУУ: 4621255700
Основні дані
Засноване 1400
Статус з 1957 року
Площа 7,1 км²
Населення 2962 (01.01.2011)[1]
Густота 400 осіб/км²
Поштовий індекс 82180
Телефонний код +380 3244
Географічні координати 49°19′56″ пн. ш. 23°14′42″ сх. д. / 49.33222° пн. ш. 23.24500° сх. д. / 49.33222; 23.24500Координати: 49°19′56″ пн. ш. 23°14′42″ сх. д. / 49.33222° пн. ш. 23.24500° сх. д. / 49.33222; 23.24500
Водойма річка Бистриця
Відстань
Найближча залізнична станція: Самбір
До станції: 23 км
До обл. центру:
 - залізницею: 129 км
 - автошляхами: 113 км
Селищна влада
Адреса 82180, Львівська обл., Дрогобицький р-н, смт. Підбуж, вул. Шевченка, 2
Голова селищної ради Куцір Марія Іванівна
Карта
Підбуж is located in Україна
Підбуж
Підбуж
Підбуж is located in Львівська область
Підбуж
Підбуж

Пі́дбуж — селище міського типу1957) у Дрогобицькому районі Львівської області.

У селищі діють середня загальноосвітня школа та Мала академія мистецтв, районна лікарня, заводи мінеральних вод «Легенда Карпат» та «Підбузька», база відпочинку «Карпати», геріатричний пансіонат тощо.

Є сакральні споруди XVIII-ХІХ ст.ст.

Символіка[ред.ред. код]

Прапор[ред.ред. код]

Квадратне полотнище, що складається з 3 рівновеликих вертикальних смуг — синьої, жовтої та синьої, на середній жовтій — два стилізовані сині грона винограду з зеленими хвостиками. На даному полотнищі розміщений виноградний кущ, який є символом щедрості й багатства та дві сині смуги, що уособлюють дві річки — Бистрицю і Сторонявку. На прапорі зображені два грона, які вказують на 2 населені пункти, підпорядковані селищній раді, тобто Підбуж та Сторону.

Герб[ред.ред. код]

У золотому полі, на зеленому пагорбі, зелена виноградна лоза з листочками і синіми гронами. Герб вписано у декоративний картуш, у вінчаний срібною міською короною, що свідчить про статус поселення.

Зображення виноградного куща з ґронами виступало на печатці селища (на той час — містечка Дрогобицького повіту Королівства Галичини) ще в 1870-х рр., про що свідчать матеріали колекції документів відомого галицького краєзнавця ХІХ століття Антонія Шнайдера[2].

Історія[ред.ред. код]

Походження назви селища Підбуж[ред.ред. код]

Існує декілька версій походження назви селища Підбуж: за народними переказами, Ярослава-Богдана Рудницького, Владислав Макарського, Юрія Кругляка та ін.

Український мовознавець Ярослав-Богдан Рудницький класифікуючи географічні назви Бойківщини, відносить «Підбуж» до розділу «Сумнівні [wątpliwe] назви». Автор припускає, що назва походить, можливо, від слів «Buh» чи «Bug».

Польський дослідник Владислав Макарський вважає, що назва «Підбуж» сформувалась навколо кореня «bug» (Pod-bug-je), що означає місцевість, яка розташована над водою. Крім того, зазначає, що назва трансформувалась від «Подбуже» до «Подбуж» ("Podbuge — Podbug). Проте, стосовно мовного походження назви «Підбуж», автор відносить її до назв нейтральних, тобто таких, стосовно яких важко встановити їхню мовну приналежність (йдеться про українську і польську мови).

Юрій Кругляк у своєму топонімічному дослідженні трактує походження назви «Підбуж» згідно з даними народних переказів. Відповідно до одного із переказів назва походить «…від того, що перші поселенці відвойовували в гір клаптики землі й селилися по схилах під буками…», у іншому переказі мовиться про походження назви від польського слова «буж» (бір).

Таким чином, можна виділити дві версії походження назви селища Підбуж:

  • від слова «bug», відповідно до версії Владислава Макарського, назва пов'язана із заснуванням поселення над водою (річкою);
  • від слова «бук» (дерево), «під буками», відповідно до народних переказів.

Підбуж у XVII—XIX ст. (за даними Географічного словника Польського королівства)[ред.ред. код]

За часів І Речі Посполитої (1569—1795 рр.) село належало до королівських маєтностей Підбузької країни Самбірської економії Перемишльської землі. Станом на 1686 рік. (за даними люстрації) територія села становила 25 ланів (це приблизно 425 га, сьогодні територія майже 700 га)3, війтівських — 3 лани, попівських (священика) — 2 лани, гайдуцьких 1 лан тощо. З цих ланів платився чинш, тобто регулярний податок натурою чи грошима. Село давало з кожного лану по 2 гуски, 4 курки, 16 яєць тощо. Також зазначається про суттєве спустошення села в цей час, тобто у 1686 р.: «spustoszala i nie masz nad dwie chalupy, w których ludzie mieszkają». Крім того, місцевим мешканцям заборонялось займатись пасічництвом та робити копальні в лісах, що мотивувалось збереженням лісу.

До так званої «Країни Підбузької», яка належала до Самбірської економії входило 14 сіл: Підбуж, Розогач (Rosochacz), Мита (Myta), Дольжки (Dolzki), Сторона, Сприня і Спринька, Нагуєвичі, Лукавиця, Смолиця (Smolica), Залокоть, Опака, Ясениця і Бистриця.

Майже через століття територія Підбужа, згідно з даними інвентаря за 1760 рік, не змінилась, тобто залишалось 25 ланів, з яких засіяних 8 1/2, кошених 10 1/2, пустих 6 тощо. Посесором (орендатором) був пан Антоній Татомир, який сплачував до королівської казни 22 зл. 15 гр. Війтами, тобто очільниками місцевого самоврядування, були Василь та Юрій Татомири.

Серед повинностей Підбузької громади були: репарація (матеріальна відповідальність) до всіх жуп нарівні з іншими селами (окрім Нагуєвич і Сприні); робити паркани у Котові нарівні з іншими селами; обсаджувати пастівник у Котові; копати рови; привозити дерево, до всіх жуп відвозити водні кола до млинів; 2 вози дров доставляти до навколишніх жуп — з півночі на південь від Нагуєвичі до Котовської жупи, отримуючи за це плату. Також селянам заборонялось вирубувати ліс, окремі породи дерев.

До «Країни Підбузької» входили вже 11 сіл, на три менше ніж минулого століття: Підбуж, Сторона, Сприня і Спринька, Нагуєвичі, Лукавиця, Смільна, Залокоть, Опака, Бистриця і Ясениця Зварицька.[3].

Згідно з даними за 1880 рік у Підбужі було 263 двори та 1461 мешканець, тобто вдвічі менше ніж сучасне населення селища. За віровизнанням в селі проживали 131 католик, 1192 греко-католик та 206 юдеїв. За національністю переважною більшістю села були українці (1176 осіб), також було чимало поляків (346 осіб) та лише 3 німці.

Греко-католицька парафія належала до Мокрянського деканату, Перемишльської єпархії. Була дерев'яна церква св. Іоанна Хрестителя, однокласова школа, повітовий суд, пошта і телеграф, фундуш для вбогих — 479 злотих, цегельня, паровий тартак силою 40 коней. Цей тартак щорічно використовував 18 тис. куб. м дерева «swierkowego i jedlowego» (смерекового і ялинового), а виробляв 11500 м³ «tarcie, lat, rygli». Римо-католицька парафія належала до Дрогобицького деканату Перемиської дієцезії, до парафії належали такі села: Бистриця, Довге, Кропивник, Майдан, Нагуєвичі, Опака, Підмонастирок, Смільна, Уріж, Винники, Залокоть і Рибник. У селі був мурований костел св. Іоанна Хрестителя, побудований у 1869.

У 1868 у селі працювала парова фабрика парафінових виробів, яка щоденно переробляла 5 ц земного воску і виробляла щотижнево 2 ц парафінових свічок. На фабриці працювало 16 людей.

До складу камеральної Підбузької країни входило близько 20 сіл, зокрема: Підбуж, Бистриця, Опака, Смільна, Сторона, Залокоть, Жданне (Zdzianne, тепер мабуть Жданівка), Волосянка Велика і Мала, Ісаї (Isaje), Ясінка Масьова і Стецьова (Jasionka Masiowa i Steciowa), Кондратів, Ластівки і Свидник; з 1789 — Довге, Рибник, Майдан тощо.

В період австрійської адміністрації Підбуж розвивався в напрямку перетворення на повітове містечко для навколишніх теренів. Саме впродовж ХІХ ст. було споруджено приміщення повітового суду, поштового уряду, нотаріату. Також в селі існувала адміністрація навколишніх лісів, парового тартаку барона Лібіга. Свої власності барон у 1918 продав чеській фірмі «Годуля».

Впродовж міжвоєнного періоду (1918—1939), в складі Польщі, в селі було по три тартаки (лісопильні) та млини, пекарня, лимонадний завод, цегельня, 25 єврейських та три українські крамниці, три українські ресторани, аптека.

Культура[ред.ред. код]

Релігія[ред.ред. код]

Церква Преображення Господнього (1722). У 1890 р. в містечко перенесена стара церква 1722 р. будови з села Опаки і посвячена як каплиця Преображення Господнього. Ймовірно, тоді ж трохи перебудована. Тепер це тризрубна будівля, увінчана на восьмерику нави великою грушастою банею з ліхтариком і маківкою.

Церква Собору Св. Йоана Хрестителя (1828)

Парафія Собору Св. Йоана Хрестителя у XVI - XIX ст.

Перші письмові згадки про існування в Підбужі православної парафії можна знайти в документах XVI ст. Зокрема, у поборовому реєстрі Руського воєводства за 1515 р. зазначається про священика. Згадується про місцевого пастиря і в люстрації за 1565-1566 рр.

Серед нечисленної кількості джерел з історії парафії XVI–XVII ст. збереглась ікона Св. Миколая з двома житійними сценами другої половини XVI ст., яка сьогодні знаходиться у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. Окрім Св. Миколая, якого зображено у фронтальній поставі, обабіч ніг святителя подані дві житійні сцени – порятунок потопаючого Димитрія та порятунок корабля від потопу.

Свідченням функціонування парафії у XVII ст. є відомості про одну із даровизн, тобто пожертву, до храму Собору св. Йоана Хрестителя. Зокрема, у 1611 р. Лаврентій (вірогідно мешканець Підбужа та парафіянин церкви) придбав у Василя з Дрогобича Устав чи Типікон (одна із богослужбових книг). На купленій книзі було зроблено дарчий запис, іншими словами словесно затверджено пожертву книги Лаврентієм до церкви у Підбужі. Як мовиться у записі здійснено було таку пожертву, щоб у цьому храмі молилися за його сина «небожчика» Якова, за його «душевное спасенїє», а також і за «телесноє здравїє» та відпущення гріхів дарувальника, тобто Лаврентія. Сьогодні цей Устав зберігається у Бібліотеці національної академії наук Румунії у Бухаресті.

У XVIII ст. на території села існувало дві парафії – горішня та долішня. Кожна із церковних громад мала окрему церкву із однаково посвятою – Св. Йоана Хрестителя. У 1737 р. підбузькій парафії було надано презенту (документ, який засвідчував поставлення духовної особи на парафію), якою підтверджувались церковні маєтності (документ зберігається в Архіві давних актів у Варшаві). Під час візитації парафії у 1780 р. (документ зберігається у Державному архіві в Перемишлі – далі APP), про горішню церкву зазначено, що вона стоїть «на доброму фундаменті [проте] над хорами діри прогнилі ... підлога частково кам’яна, частково дерев’яна... а цвинтар оточений частково камінням, частково парканом». Натомість долішня церква була з трьома куполами і «зверху трохи побита ... посередині знищена ... попсута дерев’яна підлога». В церквах були всі необхідні богослужбові книги, окрім Ірмолоя, відповідно існувала можливість провадити повноцінне богослужбове життя.

Станом на 1766 р. у 83 селах Самбірської економії було 90 церков із 126 священиками. Два із них служили на парафії у Підбужі. Зокрема у 1768 р. це були брати Іван та Василь Кецило. В останній чверті XVIII ст. до парафії належали близько 830 прихожан, що становила майже 90% всіх мешканців села. Крім осіб «грецького» віросповідання, ще було 90 осіб римо-католицього та 22 юдейського.

Серед семи настоятелів парафії Собору св. Йоана Хрестителя у ХІХ ст. найдовше служив о. Іван Ланкевич. Отець Іван служив місцевій громаді впродовж 41 року!, а саме з 13 липня 1832 року до своєї кончини 20 серпня 1873 року. Народився він у 1801 році, був рукоположений (висвячений на священика) у 26 років, тобто у 1827 р. Отець Іван служив на парафії у Підбужі, будучи вдівцем. Про високий статус українського (руського) священника (йдеться про о. Івана Ланкевича) в тогочасній поліконфесійній та багатоетнічній громаді Підбужа свідчить третій номер (зі 162) у списку виборців села під час виборів до Галицького сейму у 1870 р. (документ зберігається у Національному архіві в Кракові).

Період ХІХ ст. в історії парафії – час активізації парафіяльного життя. В перших десятиліттях цього століття, а саме до 1828/1830 р., було збудовано муровану церкву терезіанського типу, яка є окрасою селища і по сьогодні. Для зведення нового храму були вагомі причини, насамперед руйнування старої дерев’яної. Про «незадовільний» стан церковної будівлі зазначається в описі храму за 1804 р.: «Долішня парафіяльна церква під титулом св. Йоана Хрестителя [є] з дерева. Мурована [церква стоїть] на фундаменті з каменю, знаходиться на землі [у власності] громади. [За типом будови] старосвітська, під ґонтовим дахом разом із дзвіницею, але через свою старість занепадає … навколо [церкви] цвинтар, [який] оточений кам’яним парканом…».

У 1890 р. до Підбужа була перенесена церква збудована у 1722 р. – храм Преображення Господнього, який і по сьогодні знаходиться в горішньому кінці селища. Окрім двох храмів, станом на 1877 р., були ще 4 каплиці, про які зазначається у шематизмі Перемиської єпархії.

У ХІХ ст. парафія у Підбужі налічувала понад півтори тисячі парафіян. Цікаво, що у шематизмах окремо записувалась кількість парафіян нижньої (долішньої) та верхньої (горішньої) частин села. Наприклад, якщо станом на 1831 р. більше парафіян було в долішньому кінці (а саме 911 і 633), то у 1842 р. кількісно переважала церковна громада у горішньому кінці села – було 822 і 723.

Одним зі свідчень доволі-таки активної діяльності парафії було функціонування в ній ще з 1820-х років тривіальної школи. З понад 20 парафій Мокрянського деканату, до складу якого входила церковна громада у Підбужі, школи були лише у 8 селах. Крім того, відомо, що у 1830-х роках така школа була утраквістичною, тобто двомовною. Відомі й імена учителів цього часу, ними були «доктор» Михайло Селецький, а з 1836 р. – Іван Карпінський, Під керівництвом останнього у 1849 р. навчались 33 учні. Існував на парафії і парафіяльний уряд (церковний комітет), який мав власну печатку.

Сьогодні парафія собору св. Іоана Хрестителя належить УПЦ КП.

Література[ред.ред. код]

Іван Франко

Вірш Івана Франка «Пригоди в Підбужи».

Окупація Галичини російськими царськими військами у 1914 р. стала поштовхом до написання Іваном Франком у 1914—1916 таких поезій, як «Царські слова», «Інвазія», «А ми з чим ?», «Усміх фортуни», «Дві чети», «Пригода в Підбужи», «Кінна команда» та ін.

У вірші «Пригода в Підбужи», який написаний 13 листопада 1915 р., Іван Франко описує одну із битв між загонами Українських січових стрільців та російськими військами. Вірш написаний в епічному тоні, чим нагадує за жанром народні думи: по-перше, розповідь ведеться від першої особи — очевидця подій містечка Підбуж, по-друге, у центрі поезії зображено конкретну історичну подію — окупацію російськими військами містечка Підбуж, по-третє, вірш має чітко продуману побудову, характерну для думи: зачин, основну, епічну, частину і закінчення. У фактографічній послідовності постає перед нами картина вторгнення російських військ у мирне життя галичан:

А набігла у нас з москалями війна,

Розгорілась у Підбужи битва страшна,

Що сім день і сім ночей тривала.

Житель містечка, оповідач, вражений і обурений діями російських військовиків. І хоча місцеве населення спочатку приймало москалів з миром («та приймали, як гостей, чим мали»), проте їх варварська поведінка й жорстокість викликали у нього лише огиду і невдоволення: Та бо в них така злість. Із курми та свиньми

Зараз впорались, поки оглянулись ми,

На заріз всю худобу забрали.

Оламали весь сад, спорожнили весь склад,

Що було можна з'їсти, те з'їли.

Гарцували в домах, по стрихах, пивницях,

По садах та грядках, по стайнях та шіпках,

Але ворога не знаходили.

Прихід російських військ змусив жителів містечка покинути рідні домівки. Дії військовиків привели сім'ї Підбужа у яр, за місто, де вони сім діб у холоді й голоді переховувалися від стрілянини й пограбувань.

Скоро ми, як могли, узяли, що взяли,

Хто живий був у хаті, усі потягли

Горі яром доріжкою тихо.

У вірші відсутній опис військових баталій, немає кривавих сцен, возвеличення героїзму січовиків, але досить чітко передано загальні настрої українців щодо окупаційної політики, хаос і свавілля, які породжує війна і вторгнення іноземних військовиків. Прихід у Підбуж російських військ нагадував швидше виморювання і підкорення місцевого населення, яке знаходилось у постійному страхові і водночас плекало надію на витіснення окупанта з рідної землі:

Тільки тут чути: тріс! То знов там чути: тріс!

І не знали, хто й звідки де стрілив.

Тут Москалик упав! Там Москалик упав!

Хтось немов отак зблизька до них підступав

Коротко мірив, та добре вцілив.

Сім днів місцеві жителі та загони січовиків протистояли наступові окупантів, однак українці і в цій битві зазнали поразки, не встоявши перед агресією і чисельністю російської армії. Голі стіни, розруха («ні полиць нема в хаті, ні лав, навіть припічок ворог забрав і постелю, хоч не з подушками»), москалі-окупанти («вусачі, силачі, бородаті й косматі») та жертви і кров («серед хати велике вогнище, повне кров'ю залите було») зустріли жителів Підбужа після семиденної облоги. Наслідки дій російських військовиків, як бачимо з поезії, невтішні й трагічні.

Мистецтво[ред.ред. код]

Музика[ред.ред. код]

Підбужанка — ансамбль пісні і танцю. Ансамбль створено у 1977 р., внаслідок об'єднання трьох гуртків: танцювального, хорового та оркестру народних інструментів. Керівниками мистецького колективу були Любомир Яким та Софія Пікунець. Через певний час ансамбль став лауреатом обласного огляду хореографічних колективів Львівської області. З цього часу успіх став постійним супутником у творчій біографії колективу. А в свою біографію «Підбужанка» вписала десятки концертів для жителів міст і сіл, участь в багатьох оглядах, фестивалях, конкурсах, участь майже в усіх масових заходах області, району, селища.

У 1980 році колектив виступав на заключному концерті переможців декади народного танцю «В сім'ї єдиній, радянській», брав участь у республіканському телевізійному фестивалі піонерської пісні. Двічі транслювало виступ ансамблю республіканське телебачення. В 1985 році ансамблю було присвоєно почесне звання «Народний», що стало кульмінацією у розвитку ансамблю. В наступне двадцятиліття «Підбужанка» продовжувала існувати із певними перервами, проте її діяльність була менш успішною.

«Смерека» Любомира Якима. Одним з найбільших визнань для пісні є її визнання як народної. Нерідко пісню «Смереку» визнають за таку. Насправді «Смерека» має автора, слова і музику написав Любомир Яким, котрий мешкає у селищі Підбуж.

«Смерека» була написана у 1969 р. За словами автора писалося легко: «– край села стоїть хатина — зримі образи лягали на папір; — на горі росте смерека — і так мазок за мазком вимальовувалася картина: в тій хатині є дівчина, та до неї так далеко — і нарешті вдалося все з'єднати до купи: зримі образи та іскринки мелодії злилися у єдиний акорд: — ой смереко, чом ти так ростеш далеко?..»

Саме в цей час Любомир Антонович був засновником і керівником ансамблю «Троїсті музики», а трохи згодом ще й дитячого ансамблю «Підбужанка», які, до речі, стали народними. То ж першим виконавцем «Смереки» став соліст «Троїстих музик» Степан Тимчишак, водій за фахом. Пісня сподобалася слухачам у Підбужі, в Дрогобичі та в інших містах, де виступали. А через рік на республіканському конкурсі в Києві Степан Тимчишак став лауреатом і був нагороджений медаллю. У 1972 р. таку ж медаль і звання лауреата отримав увесь ансамбль. У 1973 р. «Троїсті музики» були вже учасниками всесоюзних конкурсів «Молоді голоси» і, «Ало, ми шукаємо таланти» і єдина на весь СРСР фірма грамзапису «Мелодія», випустила платівку. Таким чином «Смерека» Любомира Якима з Підбужа стало широковідомою. Її співали на офіційних концертах, на весіллях і просто на вулиці. Другого дихання їй надав народний артист України Микола Гнатюк. «Смерека» знову зазвучала на радіо і на телебаченні. У 2000 р. за сприяння Миколи Гнатюка Любомиру Якиму вручили диплом, як авторові «Шлягера ХХ століття».

Видатні постаті[ред.ред. код]

Юзеф Дітль (Józef Dietl)[ред.ред. код]

Józef Dietl

Юзеф (Йосиф) Дітль (пол. Józef Dietl) — один із найвидатніших лікарів в історії Польщі. Народився Юзеф 24 січня 1804 року у Підбужі, який входив до складу Самбірського округу, в німецькій сім'ї. Один із біографів Юзефа Дітля назвав його «людиною програми» через його систематичність, витривалість та планування будь-якої роботи. Юзеф Дітль був великим лікарем, видатним ученим, заслуженим політичним та громадським діячем XIX ст. На його честь ще у 1865 р. було відкрито пам'ятник у Щавниці. Його визнали почесним громадянином Кракова та Нового Санча. З 1869 р. Ю. Дітль був по життєвим членом австрійського парламенту (палати панів). Краків також пам'ятає свого президента, назвавши одну із вулиць міста на його честь, видавши пам'ятну книгу на річницю 50-ліття смерті (у 1938), у 1948 р. було відкрито пам'ятник в центрі міста Кракова на площі всіх Святих (виконаний Ксаверієм Дуніковським). 13 жовтня 2013 р. відкрито меморіальну дошку на честь Ю. Дітля і у селищі Підбуж.

Юрій Кульчицький[ред.ред. код]

Юрій Кульчицький

Юрій Кульчицький — український художник в еміграції. Народився у Підбужі 18 грудня 1912 р. в родині державного урядовця, інспектора міністерства фінансів Петра Кульчицького та Людмили Заячківської-Кульчицької з Полянських. Початкову освіту Юрій здобув у Дрогобичі, а середню — у Самборі. З дванадцяти років підліткові, для здобуття вищої освіти, надавалась стипендія з родинної фундації імені Ричарда Пісцьоровського.

Впродовж 1933—1938 рр. Юрій Петрович вчився на спеціалізації малярство у Краківській академії мистецтв. В Академії впродовж 1921—1939 рр. навчалось близько 60 вихідців з України. Його вчителями були професори Владислав Яроцький (малярство), Казимир Сіхульський (рисунок), Карл Фриз та ін. У 1937 р. студент Кульчицький отримав спеціальне академічне відзначення з дисципліни сценографія.

Наприкінці 1930-х рр. Ю. Кульчицький, ставши професійним художником, повертається до Самбора, де жили його батьки. У середніх школах Самбора Юрій Петрович викладав рисунок. У 1941 р., під час німецької окупації міста, у художника певний час переховувався Олег Ольжич. На поч. 1940-х рр. Ю.Кульчицький багато часу присвячує студіям у самбірському музеї «Бойківщина». Певною мірою спонтанно, художник у 1944 р. вирішив емігрувати на Захід. Не маючи чіткого плану дій, Юрій Петрович разом із дружиною виїхав до Словаччини., згодом через Чехію переїжджає до Австрії. Деякий період він живе у Західній Німеччині, де в Інсбруці, Зальцбурзі, Брегенці та в Баден-Бадені бере участь у виставках «художників — переміщених осіб».

У 1948 р. митець переїжджає до містечка Буа-Кольомб, що знаходиться поблизу Парижа. Через два роки художник переселяється до Монмартр, де Юрій Петрович починає працювати із керамічними глинами. Керамічні твори демонструються на виставках у Парижі, проте у 1961 р. сім'я Кульчицьких змушена переїхати на південь Франції до містечка Мужен (поблизу м. Канн). Тут митець разом із маляркою Іванною Винницькою закладає керамічне ательє.

У творчості митця поступово утворюється окремий своєрідний жанр невеликої за форматом картини, виконаної в різних техніках надглазурних чи підглазурних емалюй, тобто це живопис, виконаний керамічними техніками. Визначною подією для художника стала його персональна виставка у Парижі (1974 р.). Після перенесення важкої недуги наприкінці 1970-х — поч. 1980-х рр. художник з 1985 р. присвячує себе малярству. Часто виставляються твори художника, митець дає приватні лекції малярства ікони, займається видавничою діяльністю. У 1991 р. виходить альбом творів митця. Окрім творів різних періодів його діяльності, в альбомі поміщені спогади самого художника та відгуки про його творчість.

Помер видатний художник у Провансальському містечку Мужен 25 січня 1993 р.

Інші (вибране)[ред.ред. код]

о. Кирило Селецький

Різне[ред.ред. код]

Топоніми[ред.ред. код]

Панорама селища

Ріки. Бистриця (Тисменицька) — права притока річки Дністер, бере початок з джерел села Бистриця. Сторонявка — притока Бистриці.

Гори. На правому березі Бистриці: Магура (буквально в перекладі з польської «моя гора») — висота 735 м. Шепельник — 649 м. «На Греблі» — 551 м. На лівому березі Бистриці: Думянка — 737 м. Рубаний — 585 м, за переказами назва походить від того, що на даній горі були букові ліси, які вирубували, тому почали називати дану гору «Рубаний». Теребух — 525 м.

Цікаво[ред.ред. код]

Підбуж на сторінках американської газети Женева Дейлі Таймс (1944 р.) Відомості про Підбуж подаються у п'ятничному випуску 50, № 62, за 11 серпня 1944 р., американської газети «Geneva Daily Times», яка виходила на теренах штатів Онтаріо, Нью-Йорк та ін. впродовж 1911—1955 р. У повідомленні про хроніку подій Другої світової війни на східному фронті, мовиться, що (далі оригінал тексту англійською мовою):

«In the oil country of the Carpathian foothills, at the southern end of the long front, toe Russians took Podbuz, 11 miles southeast of the captured oil center of Drohobycz and only 71 miles from the Czeehoslovakian border. Forty other settlements in the rich oil fields were liberated».

«У нафтовому селі передгір'я Карпат, на південному кінці довгого фронту, росіяни (червона армія) взяла Підбуж, який розташований 11 миль на південний схід від нафтового центру Дрогобича, та лише 71 милю від чехословацького кордону. Інші сорок населених пунктів, розташованих в долинах багатих нафтових родовищ, також були звільнені».

Незважаючи на те, що американські журналісти помилково віднесли Підбуж до когорти населених пунктів Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну. Проте, все таки цікавим виглядає наявність інформації про Підбуж періоду Другої світової війни на шпальтах однієї із американських газет середини XX ст.

Список використаної літератури[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника. — Відділ рукописів. — Фонд 144. — Опис 3. — Спр. 14. — Арк. 116
  3. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Warszawa, 1887. T. 8. S. 368
  4. Б. Мельничук. Петраш Богдан Осипович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 53. — ISBN 966-528-197-6.

Посилання[ред.ред. код]

Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.