Перемишляни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Перемишляни
Перемишляни герб.png Peremyshlyany prapor.png
Герб Перемишлян Прапор Перемишлян
Вигляд на місто
Вигляд на місто
Перемишляни
Перемишляни на мапі України
Перемишляни на мапі України
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Львівська область, Галичина
Район Перемишлянський район
Код КОАТУУ 4623310100
Засноване 1437
Магдебурзьке право 1623
Населення 6800 (01. 12. 2015)[1]
Площа 4,65 км²
Поштові індекси 81200
Телефонний код +380-3263
Координати 49°40′14″ пн. ш. 24°33′36″ сх. д. / 49.67056° пн. ш. 24.56000° сх. д. / 49.67056; 24.56000Координати: 49°40′14″ пн. ш. 24°33′36″ сх. д. / 49.67056° пн. ш. 24.56000° сх. д. / 49.67056; 24.56000
Водойма річка Гнила Липа
Відстань
До обл./респ. центру
 - автошляхами 45 км
Міська влада
Адреса м. Перемишляни, вул. Галицька, 50 (міська рада) 2 - 16 - 34
Веб-сторінка https://www.facebook.com/peremushlyanu

https://vk.com/peremushlyanu http://peremushlyanu.at.ua http://city-p.at.ua/

Міський голова Олександр Зозуля

Commons-logo.svg Перемишляни у Вікісховищі

вул. Галицька
церква св. Миколая, 1805 р.

Перемишля́ни — місто районного значення Перемишлянського району Львівської області, районний центр. Перемишляни — розташовані на річці Гнила Липа, за 45 км на південний схід від Львова на автошляху Львів — Івано-Франківськ. Перша письмова згадка про Перемишляни датується 1437 роком. Герб міста: солом'яний вулик — сапетка, а навколо нього кілька бджіл.

Зміст

Населення[ред.ред. код]

6800 мешканців (01.12.2015.) Загальна чисельність перемишлянського району станом на 01. 12. 2015. р. становила 38800 чоловік. З них сільського населення 28200 чоловік, міського 10600 чоловік.

Назва[ред.ред. код]

Слово «перемишляни» означає мешканців міста Перемишля — першої столиці та значного релігійно-культурного центру Галичини XI — XV ст. Додатковим аргументом на користь цього походження назви може бути той факт, що перша згадка селища «Перемишляни» в «Актах городських та земельних» припадає на 1437 рік — через 21 рік після розгрому польською владою православної єпархії у Перемишлі[2]. В польських джерелах дається свій варіант походження назви Перемишляни — Przemyślany. Походить від поєднання «słava» і «promysl/przemysł», у перекладі близьке до «слава промислу».

Історія міста[ред.ред. код]

Перемишляни - розташовані за 45 км. на північний схід від обласного центру на автошляху Львів - Івано-Франківськ, в верхів’ях річки Гнила Липа. 

Документи другої половини XV та першої половини XVI століття описують Перемишляни як велике село, яке часто піддавалося спустошенню татарською навалою. Особливо сильно поселення постраждало у 1620, 1626, 1667 і 1675 роках. В останнє орда настільки сплюндрувала місто, що його звільнили від сплати податку аж на 4 роки. З історичних джерел відомо, що у пізньому середньовіччі у місті був зведений замок. Та повне уявлення про нього дає інвентарний опис зроблений 1698 році. На межі XVI-XVII ст. місцевість належала Уланецьким, пізніше - Полановським і Балабанам, Мрожкам, Сенявським, Чарторийьским, Любомирським а також Потоцьким.

У 1623 р. поселення отримало Магдебурське право (міські права були підтверджені у 1728 і 1733 рр.). У середньовіччі Перемишляни були досить потужним містом-фортецею, про що свідчить і опис, зроблений мандрівником, послом Ульріхом Вердумом, що побував тут 1 грудня 1671 р. На той час поселення було обнесене валом, на якому вгорі стояли міцні стіни з дерева. В місто вели дві брами - Львівська та Бережанська - та хвіртка. На валах стояли гармати і п'ять гаківниць. Інвентарний опис місцевої дерев'яної твердині з 1698 р. дає уявлення про тодішній вигляд міських фортифікацій. Даний опис згадує також, що у місті на ринкову площу виходив 31 будинок, кожен хазяїн якого платив місцевому феодалові по 15 грошей чиншу. Далі було ще 50 будинків, за валом - 6, в передмісті Воля - 13. Всі ті, хто жили в межах міста, платили по 10 грошей чиншу та виконували шарварок - повинності по ремонту доріг, греблі, мостів тощо. Велика пожежа, що сталася 1758 року, зруйнувала місто майже повністю і знов уряд звільнив мешканців від сплати податку на 3 роки. Відомо, що в 90-х рр. XVII ст. з ремесел тут найбільш розвинутим було ткацтво.

В 1772 році, Перемишляни входять до складу Австрійської імперії, але так і залишаються маленьким провінційним містечком, що входило до Золочівської округи. 1860 р. місто отримує статус повітового центру. 

В 50-х рр. XIX ст. нараховувалося вже 372 двори, мешканців було 3167. В ХІХ ст. Перемишляни славилися своєю школою пасічників - єдиною у Австро-Угорській імперії. 

З 1909 року через місто пролягла залізниця Львів-Підгайці, що сприяло розвитку торгівлі та лісозаготівлі та дало поштовх до зростання економіки міста, почався розвиток лісництва та торгівлі. В роки Першої світової війни біля Перемишлян відбулися дві запеклі австро-російські битви (29-30 серпня 1914 р. і 29 червня - 2 липня 1915 р.).

Після Першої світової війни Перемишляни ввійшли до складу Польщі. Протягом серпня-вересня 1920 р. місто займала Червона армія, але після розгрому червоних кіннотників під Варшавою, Польща закріплює ці землі за собою до 1939 року. Потім Друга світова війна, німецька окупація. 22 травня 1943 року нацисти ліквідували гетто в Перемишлянах, розстріляно до 2000 євреїв. В цей час також продовжується боротьба УПА.

У 1939 році місто перший раз стало районним центром. З 1962 року належало до Золочівського району. з 4 січня 1964 року місто вдруге стає районним центром.

м. Перемишляни. (2002)

Пам'ятки[ред.ред. код]

Костел святих апостолів Петра і Павла[ред.ред. код]

Згідно з даними Шематизів римо-католицьку парафію в місті було закладено в 1642 році, хоча метричні парафіяльні книги велись з 1633 року. Записи львівського архієпископа Яна Прухніцького за 1623 р. свідчать, що первісний костел разом з містом спалили татари, а в протоколі візитації архієпископа Вацлава Сераковського від 1774 р. зазначено, що місцевий храм на початку XVIII ст. був знищений під час військових дій (документи та коштовності забрали до Львівської катедри, а частину майна перенесли до домініканського костелу у Перемишлянах). Монастир домініканців-обсервантів був заснований приблизно у середині XVII ст. за фінансової підтримки родини Потоцьких. Ймовірно, що саме тоді ж ченці збудували потужний оборонний костел, який 1730 р. освятив архієпископ Ян Скарбек під титулом свв. апостолів Петра і Павла (разом з 3 вівтарями та 3 дзвонами). 1774 року храм мав 5 вівтарів: свв. апп. Петра і Павла, св. Тадея, Матері Божої Святого Розарію, св. Домініка (на початку XIX ст. замінили вівтарем св. Миколая), св. Вінцента з Ферари. 1792 року після закриття монастиря домініканський костел перейшов у розпорядження дієцезіального духовенства.

Римо-католицька Перемишлянська парафія спочатку належала до деканату Дунаїв, а з 1787 року — до Свіржа. У 1819—1869 рр. парохом був о. Войцех Хілярський, а у 18701879 рр. — о. Августин Пайонк. У 1885—1929 рр. від 2 до понад 4 тисяч парафіян (з півтора десятка сіл) перебували під опікою настоятеля о. Зигмунта Більського. Після відділення у 1932 р. з Перемишлян парафії Вовків чотири тисячі вірних у 19361939 рр. обслуговував парох о. Петро Струшкевич. Парафія мала 5 філіальних святинь.

Костел у с. Коросно [6], збудований та освячений у 1912 р., нині перебуває у стані руїни, як і святиня у Пнятині (1928 р.). Храм у Сиворогах спорудили у II половині 30-х років. В Ушковичах святиня існувала з 1870 р., у 1935—1936 рр. тут збудували костел, який у 1944 р. віддали християнам-євангелістам. З 1949 р. будівлю стали використовувати як колгоспний склад, а 1992 р. колишній костел [7] знову отримала громада християн-євангелістів.

У 1945 р. о. Струшкевич та частина парафіян виїхали до Польщі, костел закрили (став зерносховищем), у 1950—1972 рр. будівля храму належала будівельній організації «Міжколгоспбуд», потім — заводу «Модуль». 13 грудня 1991 року була зареєстрована громада вірних, яка спочатку послуговувалась цвинтарною каплицею. Костел повернули лише 6 вересня 1996 р., а 30.01.1997 р. його зареєстрували як власність спільноти. 1 квітня 1997 р. архієпископ Мар'ян Яворський освятив храм. 16.05.1997 р. римо-католикам передали чотири будівлі, що прилягають до костелу [1, 2, 3, 4, 5]. У 1998 року Перемишляни увійшли до складу відновленого Золочівського деканату. Сьогодні до парафії, яку обслуговують отці-салезіани, належать також села Глібовичі, Плетеничі та Погорільці. Єпископ Мар'ян Бучек, Ігор Седельник. (Львівська Архідієцезія латинського обряду. Ілюстрована розповідь. T. 1 'Парафії, костели та каплиці'. Частина 1. Львів, 2004 [20.09.2004] Костели і каплиці Римсько-Католицької Церкви в Україні: Перемишляни.)

Освіта[ред.ред. код]

Навчальний заклад

Центр дитячої та юнацької творчості м.Перемишляни[ред.ред. код]

Перемишлянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2 ім.ОМЕЛЯНА КОВЧА[ред.ред. код]

Перемишлянський професійний ліцей[ред.ред. код]

Навчально-виховний комплекс ПЕРЕМИШЛЯНСЬКА ШКОЛА-ГІМНАЗІЯ[ред.ред. код]

Релігія[ред.ред. код]

Церква або костел

Церква Святого Миколая[ред.ред. код]

Храм Різдва Пресвятої Богородиці[ред.ред. код]

Церква Святого Володимира та блаженного мученика Омеляна Ковча[ред.ред. код]

Костел Святих Апостолів Петра і Павла[ред.ред. код]

Культура[ред.ред. код]

Культурний заклад

Районний Народний дім м.Перемишляни[ред.ред. код]

Районна бібліотека для дорослих[ред.ред. код]

Районна бібліотека для дітей[ред.ред. код]

Центр дозвілля молоді м.Перемишляни[ред.ред. код]

Перемишлянська музична школа[ред.ред. код]

Історико-краєзнавчий музей м. Перемишляни[ред.ред. код]

Відомі люди[ред.ред. код]

Видатні особи[ред.ред. код]

Блаженний отець Омелян Ковч[ред.ред. код]

Отець Омелян Ковч народився 20 серпня 1884 р. у c. Космач Косівського повіту на Гуцульщині, у священичій сім'ї.

Підготовку до священства пройшов у римській Колегії святих Сергія і Вакха, студіюючи богослов'я в Урбаніянському університеті. У 1911 р. прийняв єрейські свячення з рук єпископа Григорія Хомишина. Спочатку працював в Галичині, пізніше у Боснії, куди зголосився поїхати, щоби душпастирювати серед українських греко-католиків в окрузі Прієдор. Нелегка була праця молодого священика в країні, де абсолютну більшість становили слов'яномовні мусульмани. Але о. Омелян 4 роки служив боснійським українцям далеко від Батьківщини.

В середині Першої світової війни о. Омелян повернувся до своєї Галичини і, коли на розвалинах імперій бездержавні тоді народи, надіючись на політичне визволення, почали формувати свої збройні сили, у 1919 р. вступив до Української Галицької Армії. Як військовий духівник (капелан) пройшов через усі негаразди разом зі стрільцями Бережанського коша аж до кінця існування УГА. В тих бурхливих роках в житті Слуги Божого Омеляна було багато, на перший погляд, безнадійних ситуацій, порятунок з яких можна вважати чудом.

У 1922 р. о. Ковча призначено парохом Перемишлян. Він активно почав організувати релігійне і суспільно-культурне життя греко-католицької спільноти. Опікувався бідними, пригортав сиріт, хоча й мав шестеро своїх дітей. "Над тією хатою ангели кружляють " - так говорили перемишлянські парафіяни про скромний будинок сім'ї Ковчів. це був винятковий дім, відкритий для потребуючих. Члени родини Ковчів настільки присвячували себе потребуючим, що іноді, здавалося, занедбували свої власні потреби.

Отець Омелян був патріотом, відданим своєму народові й Церкві. він був завжди серед тих, хто пробуджував національну свідомість українців, дбав про його просвіту, видавав газети, книжки, заснував українську книгарню. Він виявляв ініціативу у сфері поліпшення умов життя своєї громади, зокрема організував кооперативи. Він сам жив у дуже складних обставинах, але знаходив силу в молитві, у своєму великому довір'ї до Всевишнього.

Отець завжди старався бути собою, навіть якщо це загрожувало його життю чи життю його родини. За польської влади він декілька разів був ув'язнений, інтернований до Унівського монастиря за суспільну діяльність, за участь в "українських справах". За більшовиків непублічно організовував євхаристійні конгреси, йорданські процесії.

Один зі знайомих згадує: "Отця Ковча всі любили - українці, поляки, євреї. Отець Омелян не дбав про себе, робив добро всім, хто до нього звертався".

Набагато важче стало 1939 року, коли Галичину окупували совєтські війська, а згодом - 1941 року - німці. Але й у тих екстремальних умовах о. Омелян незмінно залишився собою, відважно й відкрито відстоював права людей, боронив своїх сусідів, наскільки це було можливо й потрібно, коли цього вимагало добро людей, народу, Церкви, старався залагоджувати усякі найважчі проблеми, яких було немало під час двох окупацій. Чудом його оминула смерть від рук енкаведистів, але не тішився з приходу інших окупантів. "На місце одного "добродія" приходить другий,- говорив,- тільки їхні ґудзики в мундирах змінилися".

Особливої гостроти набрала після приходу німців проблема євреїв, яких у Перемишлянах було чимало. І тут о. Омелян показав свою людяність та відвагу. Його дочка Анна Марія Ковч-Баран розповідає про такий епізод після того, як німці прибули до Перемишлян: "Батько завважив дим поблизу церкви і водночас почув розпачливі крики. До хати вбігли кілька євреїв у великій паніці і стали благати в батька порятунку. Німці, кинувши в синагогу, де вони саме зійшлися на молитву, запалювальні бомби, зачинили двері й нікого не випускали. Не замислившись ні на мить, батько побіг туди (...). В голові не було іншої думки, крім тієї, що люди горять і просять рятунку. Він вбіг між юрбу біля синагоги й німецькою мовою, яку знав досконало, крикнув до вояків, щоби покинули її. На диво, вояки сіли в свої мотоцикли і від'їхали в бік своєї станції".

А брат отця Омеляна Мирон розказував: "Мені волосся дубом стало від думки, що тепер з ним станеться. Кинувся його шукати серед юрби, вогню і несамовитих криків. А він, з допомогою інших, відчинив підперті важким стовпом двері синагоги, вбіг усередину і став просто витягати напівпритомних, раз-у-раз різко викрикуючи: "Тікайте, хто куди може, німці зараз сюди повернуться!"

Багато євреїв тоді загинуло, але й багато врятувалося. Пізніше о. Омелян теж рятував місцевих євреїв різними способами. З великим ризиком для свого життя хрестив їх, коли вони того бажали. Є свідчення, що відбулося близько 2000 таких хрещень.

Бажання євреїв прийняти таїнство Хрещення було не тільки виявом інстинкту самозбереження. Політика тодішньої влади не передбачала, що хрещення може звільнити представників єврейської громади від ув'язнення чи смерті. Отець Омелян знав, що шансів на порятунок або нема, або вони є мінімальні. Бажання хреститися не могло також бути виявом розпачу. Євреї справді вбачали в блаженному Омелянові близьку людину. Ще до приходу фашистської влади він мав великий авторитет у єврейської громади , яка становила більшість населення Перемишлян.

Такі діяння священика стали причиною того, що його ув'язнили, спочатку у львівській в'язниці. Завдяки Митрополитові Андрею Шептицькому його звільнили, але з умовою, що той відмовиться від подальшої допомоги євреям. Такої заяви він не підписав, через що його ув'язнили удруге і після великих фізичних і духовних знущань, його було перевезено до концтабору «Майданеку» біля Любліна.

Тут, в нелюдських умовах, о. Омелян довершив міру свого героїзму. Концтабір - це місце організованих вбивств. у важких умовах концентраційного табору блаженний Омелян Ковч не забував про своє покликання. Священик служив там людям духовною потіхою, усім людям, незалежно від походження та конфесійної приналежності.

Незважаючи на те, що адміністрація концтабору негативно ставилася до духовних осіб, отець Ковч не приховував свого священства. Він підпільно відправляв там Святу Літургію, сповідав в'язнів, благословляв свяченою водою останки в'язнів, які мали спалювати. За короткий час він здобув собі велику пошану і авторитет. У таких трагічних обставинах він зумів зберегти людяність і свою священицьку гідність.

Отець Ковч був настільки жертовним і безкорисливим, що коштом власного життя виявляв солідарність з тими людьми, які були позбавлені прав, людської гідності.

Про його стан духа, його думки в таких обставинах нехай свідчить лист звідти, що дістався поза грати, поза табірні дроти. Отець Омелян пише до своїх рідних:

"Я розумію, що стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого в цій справі Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?... Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні - поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут одинокий священик...Тут я бачу Бога, Який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться. Моляться різними мовами, але чи Бог не розуміє усіх мов? Вони вмирають по-різному, а я допомагаю їм переходити цей місток у вічність. Хіба це не благословення? Хіба це не є найвеличніший вінець, який Господь міг покласти на мою голову? Саме так! Дякую Богові тисячу разів на день за те, що Він послав мене сюди. Я не смію просити Його про щось більше. Не турбуйтеся про мене - радійте зі мною!"

Концтабір "Майданек" був для багатьох людей пеклом на землі. Натомість для о. Ковча це було місце, в якому він народився для неба і в якому відчував присутність Бога.

У лютому 1944 р. отець Омелян попав у табірний шпиталь і там помер, а його тіло було спалено в крематорії 25 березня 1944 р.  В одному з листів до близьких він написав: "Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов... Неxай Господь помилує їх".

Про отця Ковча широкий світ довідався недавно, коли Папа Іван Павло ІІ, колишній професор Люблінського католицького університету, проголосив його блаженним мучеником у Львові під час своєї подорожі в Україну. А в 1970-х роках, коли родина о. Омеляна Ковча хотіла щось довідатися про його перебування в концтаборі, в бюро Музею-пам'ятника мучеництва "Майданека" отримала коротку відповідь, що там не було ніяких українців, ані священиків.

9 вересня 1999 р. Єврейською Радою України йому присвоєно звання "Праведник України".

У Любліні (Польща) досі бережуть пам'ять про цю людину, а жителі міста вирішили назвати його ім'ям одну із вулиць - кільце блаженного отця Омеляна Ковча на перехресті вулиць Армії Крайової та Івана Павла II.

Священик, суспільно-культурний діяч, патріот свого народу, о. Омелян Ковч жив згідно з етичними нормами найвищого рівня. Як священик і Слуга Божий зумів погодити Боже з людським, служачи людям - служив Богові.

А жити довелося йому у виняткові часи і на території зі складною національно-конфесійною ситуацією, де спільно жили, щоденно зустрічалися, частенько мали взаємні претензії, а навіть і не любилися, може, й ненавиділи одні одних представники трьох конфесій, трьох різних національних груп - візантійсько-української, латинсько-польської та юдаїстично-єврейської культурних тотожностей.

Чи в таких обставинах, де національні інтереси розходяться, де є сварки між сусідами, можна було зберегти справді християнські ідеї, принципи, які вимагають безмежної любові до ближнього, що нас переслідує і зло нам чинить? Блаженний отець Омелян Ковч своїм життям і діяннями показав, що можна бути вірним ідеалам.

Життя отця Ковча може служити прикладом людини, яка до кінця свого земного існування не зрадила моральних принципів, глибоко гуманних та справді християнських. Його життя є прикладом справжнього екуменізму, толерантності, про що так багато і залюбки тепер говоримо. За свою людяність він заплатив найвищу ціну - життя. Життя блаженного Омеляна Ковча постає перед нами як модерне "житіє святого ХХ століття", століття жорстокого, сповненого терпінь, ненависті і беззаконня. Наслідувати життя святого - нелегко, але це потрібно робити , щоби світ ставав щораз ліпшим.

В 2001 році у Львові він був  беатифікований Папою Іваном Павлом ІІ. Восени 2008-го Синод Єпископів УГКЦ проголосив блаженного священномученика Омеляна Покровителем душпастирів УГКЦ.

Веніамін Сікора[ред.ред. код]

Особистість майбутнього українського академіка Веніаміна Сікори формувалася у Перемишлянах (до 10-ліття від дня смерті)

«Перемишляни – це роздуми, вірші, задуми,

і завжди Україна була першим світлом,

куди вдивлялося все моє стремління в житті,

що простягалося перед всього»,- В.Сікора про серцю миле місто.

Благодатна українська земля щедра на безкраї поля, густі карпатські ліси, наповнені життям ріки і найголовніше - на хороших і талановитих людей. Напевно, немає такого краю в нашій державі, з якого не вийшов би у світ талановитий поет чи  художник, артист, спортсмен  чи науковець.

У невеликому  містечку Перемишляни народилося і жило чимало відомих особистостей. Місто славиться жертовним служінням світлої пам’яті блаженномученика отця Омеляна Ковча, відомим на весь світ клезмером Леопольдом Козловським, видатним пасічником Юліаном Любінецьким. Всі ці люди  , кожен у своїй галузі, стали знаменитостями.  Рідне місто Перемишляни давало наснагу до творчих злетів  і, без сумніву, зажди зігрівало  душу  світлими та теплими спогадами .

Великою гордістю  перемишлянської землі  є  академік та публіцист Веніамін Дмитрович Сікора, який підкреслював вирішальне значення національної ідеї для створення економічно сильної України.   Ця людина   була настільки  працелюбна і розумна, що   просто неможливо в одній статті висвітлити цілком  сутність характеру, розказати про всі плани та наукові доробки  Веніаміна Дмитровича.  Тому  хочу розказати найголовніше, щоб ще раз привернути увагу  перемишлянців до цієї достойної особистості.

Народився майбутній академік Сікора Веніамін Дмитрович 1 січня 1940 року в селі Посадові Томашівського району Люблінської області. Батьки його були освічені люди. Веніамін виростав у селі Посадові, де з раннього дитинства захоплювався розповідями рідних про звитяжних українських лицарів, народними піснями, обрядами.

У 1944 році сім’ю Сікорів, у ході операції «Вісла», депортують із Холмщини до Перемишлян Львівської області, отже, другою батьківщиною вченого стає місто Перемишляни. Тут Веніамін 1 вересня 1946 року вступив у перший клас Перемишлянської середньої школи, брав участь у шкільному хорі, танцювальному гуртку. Посилено займався спортом, зокрема легкою атлетикою та футболом.

Батьки зауважили , що у сина є великі здібності, і  вирішили  після закінчення школи віддати його на навчання до університету.  Веніамін теж мріяв про це.  У 1946-1956 роках  жити на Галичині було важко: голод, колективізація. Але в родині Сікорів Веніамін був єдиною дитиною, і батьки доклали всіх зусиль, щоб вивести сина в люди.  Батько Дмитро працював у торгівлі, мати Віра – домогосподарка, але і добра кравчиня – шила модні жіночі костюми.  Саме  щоденна наполеглива праця забезпечила сім’ї  Сікорів   певний достаток . Тому Веніамін завжди одягався модно і зі смаком.

Веніаміну симпатизували ровесники, у нього завжди було багато друзів. Любили його за розум, веселу вдачу, товариськість, ввічливість. Про це у своїх спогадах згадує однокласник Михайло Женчук. Він розказує: «Веніамін Сікора був середнього зросту, блондин, гарний з лиця , волосся кучеряве, мав атлетичну будову. Був чемним у поведінці з друзями, давався любити».

Однокласники, а згодом і одногрупники говорили, що з Веніаміна буде велика людина.  І справді, за кілька років  Сікора закінчує історичний факультет Львівського та економічний факультет Київського університетів, а далі - невтомна наукова, аналітична та публіцистична праця. Веніамін Дмитрович - аспірант у Київському університеті ім. Т.Шевченка,  з 1970 до 1992 р. – доцент, професор Київського університету культури.  Згодом засновник Академії наук вищої школи України. Професор, дослідник університету Ватерлу (Канада), президент Української асоціації соціально-економічних досліджень, менеджменту та прогнозів. Провідний дослідник з економіки  комітету з проблем антикризових заходів і ринкової трансформації української економіки комісій Верховної Ради, член Центрального Правління Всеукраїнського товариства «Просвіта», радник Голови Національного банку України Віктора Ющенка та комісій ВР України, член Королівського економічного товариства Великої Британії, Європейської економічної асоціації, інших міжнародних об’єднань. Основні роботи — з теорії перехідних економік, сучасних міжнародних валютно-фінансових відносин, порівняльного аналізу економічних систем. Величезним є науковий доробок вченого – понад 160 праць, зокрема 5 монографій.

У 1989 році саме В. Сікора, палкий патріот України, очолив розробку соціально-економічного розділу програми створюваного у той час Руху, став першим головою його соціально-економічної колегії. Пізніше  він робив усе для того, щоб економічні реформи в Україні мали  « людське обличчя» , рішуче виступав проти тієї моделі олігархічно-кланового капіталізму, яка врешті-решт запанувала в нашій державі. Веніамін Дмитрович був сповнений творчих задумів та проектів. Йому  притаманні  принциповість та повна відданість науці. Особливих слів заслуговує громадянська позиція та патріотизм  Сікори. Близьким другом  академіка був Василь Кук - 5-й Голова проводу ОУНР на українських землях.  Вони  часто зустрічалися та обговорювали  проблеми, які згодом реалізовувалися у конкретні  справи.

Обірвалося життя визначного українського вченого Веніаміна Сікори на 65-му році життя  10 серпня 2004 року.

Перемишлянщина   гордиться  цією визначною Людиною.

На  стіні школи, де навчався  Веніамін Дмитрович, розміщена меморіальна дошка , у місті є вулиця імені В.Сікори . Але лише цього замало. Кожен , хто любить рідне місто, мусить обов’язково знати славетні імена людей, які прославили Перемишляни.  А життя Веніаміна Сікори є прикладом  титанічної роботи над собою, величезної любові до рідного краю, його Особистість втілює найдостойніші людські цінності.

о. Омелян Ковч, меморіальна дошка, м. Перемишляни. (2002)
Перемишляни, відкриття памятника о. О. Ковчу. Іван Фуглевич та Леопольд Козловський.
Перемишляни, відкриття памятника о. О. Ковчу. Поет Іван Ковч, племінник о. Омеляна, читає авторський вірш.
  • Михайло Шкільний — український правник родом з Галичини. З 1921 р. був суддею і громадський діячем у Перемишлянах.
  • Веніамін Сікора - український економіст та педагог. Був одним із засновників Народного руху України.

Народилися[ред.ред. код]

  • Барбег Северин — польський музикознавець і композитор.
  • Бендвейн Нафтеле — єврейський музикант.
  •  Козловський Леопольд — польський музикант, композитор і диригент.
  • Коритовський Адам — генерал бригади Війська польського[3]
  • Ротфельд Адам Деніель — польський науковець і дипломат.
  •  Філарскі Войцех — польський католицький священик.
  • Штейнберг Барух — головний рабин Польських Військ в ранзі майора, убитий в Катині.

Пов'язані з містом[ред.ред. код]

  • Крислач Іван — український художник-графік, навчався в місцевій гімназії.
  • Гжеськовяк Аліса — польська політична Erin, природжено в крузі перемишляни.
  • Райх Вільгельм — австрійський та американський психоаналітик, народився в Добряничах (Перемишлянський район).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. Добрянський А. Історія єпископів трьох поєднаних єпархій, Перемишльськой, Самборськой й Саноцкой, от найдавніших Времен до 1794 г. — Львов, 1893.
  3. Piotr Stawecki. Korytowski Adam // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków : Zakład Narodowy imienia Ossolińskich, W-wo Polskiej Akademii Nauk, 1968—1969. — t. 14. — S. 150. (пол.)

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]