Українська лексикографія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Украї́нська лексикогра́фія — розділ українського мовознавства, що займається створенням словників (словникарство) та опрацюванням їх теоретичних засад.

Історія[ред.ред. код]

«Лексис» Лаврентія Зизанія 1596 року — перший український друкований словник.

Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов'янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война.

Перша сторінка одного з найдавніших словників української мови — «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє» Памви Беринди

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов'янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-слов'янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2020 слів.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з'являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».

Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А. Корецького-Сатановського (XVII ст.) — «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

Перше видання «Енеїди» І. Котляревського (1798)

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ»[1]. У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині XIX ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф.Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М.Уманцем та А.Спілкою чотиритомний «Словар російсько-український» (18931898). Реєстр російських слів сягав 40 тисяч, але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (19071909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю — це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 68 тисяч слів.

Початки словникарства[ред.ред. код]

Початки словництва в Україні сягають 16 ст.: укладання рукописних «альфавитів» і «азбуковників» (на лад середньовічних латинських маммотректів), себто тлумачень біблеїзмів, грецизмів і незрозумілих церковнослов'янізмів з Біблії й церковно-релігійної літератури; з них виникли перші друковані словники «Лексис …» Л. Зизанія (1596), «Лексикон славеноросский» П. Беринди (1627, 1653), анонімний словник «Синоніма Славеноросская».

Українську мову тлумачень замінила у 18 ст. польська мова ("Лексиконъ сирЂчъ словесникъ славенскій … ", Супрасль 1722; передруки в Почаєві, 1751, 1756, 1804, рукописні переробки Зарудницького, 1745, 1747; «Приручный словарь славенопольскій…» Й. Левицького, 1830). Українські глоси попали і в чужі поліглотні рукописи (оксфордський «Гептаглот», поч. 17 ст.); у Росії склали тоді ж рукописний словничок (виданий Іваном Огієнком, 1951).

З запровадженням навчання латинської мови в Києво-Могилянській Колеґії з'явилися спроби Єпифанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського скласти латинсько-церковно-слов'янський і слов'янсько-латинський словник на базі польсько-латинського словника Ґ. Кнапського й польської частини поліглотного словника А. Калепіно та рукописного латинсько-слов'янського словника з 1724 І. Максимовича. У Москві Єпифаній Славинецький склав для потреб школи на підставі грецько-латинського словника І. Мосхопула (1552 і 1663) рукописний грецько-слов'янсько-латинський словник, що ліг в основу надрукованого Ф. Полікарповим-Орловим «Лексикона треязычного …» (1704).

Двомовні словники 19-поч. 20 століття[ред.ред. код]

Нові словникарські праці почалися додаваними до нових текстів українсько-російськими диференційними словничками менше зрозумілих виразів (при «Енеїді» І. Котляревського, «Граматиці …» О. Павловського, при етнограграфічних та історичних матеріалах тощо), як також такими ж самостійними рукописними (О. Павловського, А. Метлинського, П. Білецького-Носенка на 20 000 слів 1830 — 40-их pp. й ін.) і. друкованими (І. Войцеховича, 1823).

Від 1850-их pp. почали появлятися друком українсько-російські словники чи їх частини:

як і російсько-українські:

У Галичині й на Буковині складено для потреб школи словники українсько-німецькі:

німецько-українські:

українсько-польські:

На Закарпатті українсько-угорські та угорсько-українські:

У Вінніпезі українсько-англійський і англо-український словничок Я. Крета (1912).

Українське словникарство середини 20 століття[ред.ред. код]

Найважливіша й найкраще впорядкована збірка українського літературного і народного лексичного матеріалу, що відіграла вирішальну роль в стабілізації лексики української літературної мови і досі не втратила свого значення, — чотиритомовий словник Б. Грінченка (див ЕУ 2, стор. 440 — 41). Дещо пізніше почалася праця, зокрема в НТШ, й над термінологічними словниками:

Словникарську працю продовжувано по першій світовій війні в Чехо-Словаччині:

У центральній і східній Україні з постанням української державності словникарські зусилля зосередилися на складанні російсько-українських практичних словників (вони виходили й на провінції, охоплюючи зокрема ділову лексику) та опрацьовуванні наукової термінології (див. Термінологія). Таку працю вели у 1918 — 30 різні термінологічні комісії й їх секції, спершу Українські Наукові Товариства в Києві, згодом об'єднані в Інститут Української Наукової Мови при ВУАН, склавши 20 тт. (із запланованих 34) українсько-російських (також з німецькими та французькими чи латинськими відповідниками) словників у серії «Матеріяли до української термінології та номенклятури» з різних ділянок математичних- технічних- природничих і суспільних наук. У 1931 — 33 цю працю продовжував Науково-державний Інститут Мовознавства АН УРСР, видавши 5 термінологічних словників: гірничий П. Василенка й І. Шелудька (1931), астрономічний Ф. Калиновича й Г. Холодного (1931), транспортний В. Фаворського (1932), фізичний (1932), ботанічний В. Вовчанецького й Я. Лепченка (1932); 4 «практичні»: російсько-український медичний В. Крамаревського й ін. (1931), сільсько-господарський П. Сабалдиря (1931), виробничий І. Шелудька (1931), біологічний С. Паночіні (1931)[2]. Поза тим появилося близько 50 російсько-українських медичних, правничих, військових та ін. спеціальних словників. З початком у 1933 цькувальної кампанії проти дотогочасних термінологічних праць, як «буржуазно-націоналістичного шкідництва», видано у 1934 — 36 5 термінологічних бюлетенів (медичний, математичний, ботанічний, фізичний та виробничий) з зрусифікованою науковою термінологією, яку в дальшому пропагували 10 російсько-українських шкільних термінологічних словників (1933 — 35), і загальні російсько-українські словники С. Василевського й ін. (1937), М. Калиновича (1948) й ін. Та сама русифікаційна настанова притаманна й 22 випущеним у 1959 — 75 з доручення створеної 1957 р. Словникової Комісії АН УРСР під головуванням Й. Штокала російсько-українським термінологічним словникам: геологічний С. Головащука й І. Соколовського (1959), гірничий О. Ковшулі й ін. (1959), хімічний Є. Некряча й ін. (1959), гідротехничний Г. Шевця й ін. (1960), математичний Ф. Гудименка й ін. (1960), електрорадіотехнічний Ю. Величка й ін. (1961), машинознавства та загального машинобудування В. Хільчевського й В. Шашлова (1959), фізичний В. Гейченка й ін. (1959), медичний Г. Казьера й ін. (1960), техничний М. Матійка й ін. (1961), словник з теплотехніки та газотехніки І. Шелудька й ін. (1962), ботанічний Д. Афанасьева й ін. (1962), сільсько-господарський А. Білоштана й ін. (1963), фізіологічний Б. Єсипенка й ін. (1963), ветеринарний Я. Яреми й ін. (1964), зварювальної термінології А. Потап'євського (1964), соціально-економічний С. Воробйова й Т. Молодіда (1966), металургійний В. Чехранова й В. Мелешка (1970), анатомічний М. Нетлюха (1972), мінералогічний Є. Лазаренко і О. Винар (1975), медичний М. Кніповича й ін. (1948).

Дмитро Яворницький. Словник української мови (Т.1, А-К), (1920)
Ізюмов О. П. Українсько-російський словник (за новим правописом), 1930

Серед кількох десятків укладених після 1917 р. двомовних словників важливіші українсько-російські склали Д. Яворницький (1920, літери А — К)[3] та О. Ізюмов (1930)[4]; російсько-український: С. Іваницький з Ф. Шумлянським (1918)[5], П. й П. Терпило (1918)[6], Г. Сабалдир (1926)[7] та ін. За план доповнити словник Б. Грінченка свіжим літературно-мовним українським матеріалом (згідно з рішенням редакції «Киевская Старина» український матеріал там закінчився на авторах з-перед 1870) взялися С. Єфремов, А. Ніковський та ін.; у 1925 — перевидано частину на літери А — Н, але задуму не докінчено через арешт редакторів. Виготовлюваний Комісією для складання словника живої української мови російсько-український словник за ред. А. Кримського, С. Єфремова й ін. теж не був докінчений (у 1924 — 33 надруковано літери А — П)[8] у зв'язку з репресіями й русифікаційним курсом; у виданій частині, особливо на літери З — П цей словник належить до найкращих здобутків української лексикографії; не був завершений зросійщений російсько-український словник за ред. А. Хвилі (т. 1, А — Ж, 1937).

Офіційно-нормативний характер (з виключенням «архаїзмів», «діалектизмів» і «вигаданих слів») мають українсько-російський словник в 6 тт. (на 100 000 слів, 1953 — 1963) за ред. І. Кириченка й ін., скорочена його ж версія за ред. В. Ільїна (1964), рос.-укр. словник у 3 тт. за ред. С. Головащука та ін. (1968), тлумачний «Словник української мови» в 11 томах за ред. П. Горецького, А. Бурячка й ін. (1970 — 1975 6 тт.: А — П).

Низку правописних і ортоепічних словників складено зокрема після 1917: К. Кисілевський (1934), Г. Голоскевич (1914 і 1930, передруки Нью-Йорк 1952 і 1962), О. Ізюмов (1931], 60 000 слів, перередагований О. Панейком (1941), Г. Сабалдир (1930], 25 000 слів), Д. Леві з Г. Левченком і Л. Рак (1936), П. Горецький з І. Кириченком (1947), І. Кириченко (для школи на 22 000 слів, у 1948 — 65 — 10 вид.; на 50000 слів 1955 і 1961), М. Стефанцев (для початкової школи 1958 — 61 4 вид.), С. Головащук й ін. (на 114000 слів, 1975), М. Погрібний («Словник наголосів української мови», 1959, 1964, 50 000 слів), І. Вихованець й ін. («Українська літературна вимова і наголос», 1973, 50 000 слів.

Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник. Фразеологія ділової мови (1926)

Фразеологічні словники складали: В. Підмогильний та Є. Плужник («Фразеологія ділової мови», 1926 і 1927)[9], В. Коптілов («1 000 крилатих виразів української мови», 1964; 1974 спільно з А. Коваль), Н. Батюк («Фразеологічний словник», 1966), Г. Удовиченко «Словник українських ідіом», 1968, близько 2200), Іван Вирган з Марією Пилинською («Російсько-український фразеологічний словник», у журналі «Прапор», 1959—1971, який вийшов друком повністю лише у 2000 році під назвою «Російсько-український словник сталих виразів») та І. Олійник з М. Сидоренком («Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник», 1971); стилістичний — І. Огієнко «Український стилістичний словник» (1924)[10]; синонімічні: А. Багмет («Матеріали до синонімічного словника української мови» у ж. «Вітчизна», 1959 — 62, перерваний) та П. Деркач (1960).

Словники й словопоказники мови окремих авторів складали: Т. Шевченка — Нестор Літописець, псевд. Н. Малечі (1916, 7000 слів до «Поезій»), І. Огієнко (1961, близько 2 600), В. Ващенко з П. Петровою (1951, близько 7 000), він же з ін. («Словник мови Шевченка», 2 тт. 1964, 10116 слів); до «Енеїди» І. Котляревського — В. Ващенко й ін. (1955, показник 7000 слів); з деяких драматичних творів Л. Українки — М. Бойко (1961), оп. А. Тесленка — А. Сизько (1970).

Інверсійний словник української мови склали: В. Ніньовський («Український зворотний словник», Мюнхен — Едмонтон 1969, близько 60 000 слів на підставі словників Б. Грінченка, Г. Голоскевича, І. Байкова й М. Погрібного). Колективи словникарів під керівництвом С. Бевзенка уклали «Інверсійний словник української мови» (вип. 1-3, Одеса, 1971-1975, на підставі 6-томового «Українсько-російського словника», близько 120 000 слів) та «Інверсійний словник української мови» (К., 1985 - на підставі 11-томового «Словника української мови», близько 134 000 слів).

Брак загального говіркового словника лише незадовільно надолужують опубліковані диференційні словники окремих говірок: поліських — П. Лисенка (1961, 1974), Ф. Климчука (1968), М. Никончука (1968), О. Горбача (1973); сумських — І. Приймака (1957), С. Дорошенко (1961); полтавських — М. Кривчанської (1954), В. Матвєєвої (1960), В. Ващенка (1960); наддніпрянських — Н. Тарасенка (1961), В. Шадури (1961); черкаських — П. Лисенка (1955), Л. Паламарчука (1958), В. Сича (1959); західно степових — В. Карпової (1951), Й. Дзендзелівського (1955), А. Москаленка (1958), А. Берлізова (1959), І. Колісника (1961), О. Горбача (1967); волинських — О. Горбача (1973); подільських — О. Мельничука (1952); наддністрянських — Я. Янува (1926), Г. Шила (1957), Д. Бандрівського (1961), О. Горбача (1965); надсянських — І. Верхратського (1900), М. Пшеп'юрської-Овчаренко (1938); лемківських — І. Верхратського (1902), О. Горбача (1973); сер.закарп. — І. Верхратського (1899), Й. Дзендзелівського (1955); покутських — Ю. Карпенка (1958), В. Прокопенка (1961); арґотичних і сленґових — О. Горбача (1963 — 65, див. Ар/о); багаті зб. Я. Янува (гуцульські), І. Панькевича й М. Грицака (закарп.) та М. Онишкевича (бойківські) досі не опубліковані.

За браком історичного словника для київської доби і досі актуальні «Материалы для словаря древнерусского языка» І. Срезневського (1893 — 1912, 1956, 1958), для доби середньовіччя не закінчений через арешт автора Є. Тимченка «Історичний словник українського язика» (2 тт., А — Ж, 1930 — 32); розпочаті після 1945 праці над словником актової мови 14 — 15 ст., за ред. Л. Гумецької, затрималися в друку (надруковано лише «Пробний зошит» 1964, за ред. Генсьорського й ін.). Етимологічний словник склав Я. Рудницький по-англ. (1962 — 76, А — Є). Етимологічні й енциклопедичні тлумачення здебільше включені в словники іншомовних слів: В. Доманицького (1906, 1 500 слів), З. Кузелі й М. Чайковського (1910, 12000 слів), З. Пиптенка (1918), І. Бойка й ін. (1932, 1955), Р. Бориса й С. Скорбута (1937), А. Орла (3 тт., 1963 — 66), О. Мельничука (1974, 24 000 слів), як і переклади російського словника І. Льохіна й Ф. Петрова (1951, 1955, 20000 слів).

Вийшла низка спеціальних енциклопедично-тлумачних словників: музичний С. Павлюченка (1965), Ю. Юрцевича (1971); лінґвістичні Є. Кротевича й Н. Родзевич (1957); літературознавчих термінів В. Лесина й О. Пулинця (1961, 1965, 1971), а в І. Франка: С. Пінчука й Є. Регушевського (1966), журналістично-друкарський Д. Григораша («Журналістика у термінах і виразах» 1974); філософський (переклад рос. М. Розенталя й П. Юдіна, 1952; за ред. В. Шинкарука, 1973), формальної логіки (укр.-рос. і рос.укр.) Д. Кирика (1963); політичний Я. Білика (1925); нумізматичний В. Зварича (1972), математичний А. Бугая (1964), геологічний В. Вишилкова (1962). Появилися енциклопедичні словники: «Українська Загальна Енциклопедія» за ред. І. Раковського (3 тт. Л. 1930 — 35), «Колгоспна Виробнича Енциклопедія» за ред. М. Співака (1950, 1956), «Енциклопедія Українознавства», словникова частина за ред. В. Кубійовича (досі 7 тт. з 1955, Париж — Нью-Йорк), «Українська Радянська Енциклопедія» (17 тт. 1956 — 65) і «Український Енциклопедичний Словник» (3 тт. 1966 — 68) — обидві за ред. М. Бажана; «Радянська Енциклопедія Історії України» (відповідальний ред. А. Скоба; 4 тт. 1969 — 72), «Енциклопедія народного господарства УРСР» (відповідальний ред. С. Ямпольський; 4 тт. 1969 — 72), «Українська сільськогосподарська енциклопедія» (відповідальний ред. В. Пересипкін; 3 тт. 1970 — 72), «Енциклопедія Кібернетики» (відповідальний ред. В. Глушков; 2 тт. 1973).

Двомовні словники, складені за відповідними російськими зразками: німецько-український І. Шаровольського (1948), В. Лещинської й ін. (1959); фразеологічний Л. Осовецької й ін. (1964), французько-український О. Андрієвської й Л. Яворовської (1955); українсько-французький тих самих авторів (1963), англо-український М. Подвезька, (1955), шкільний (1952), українсько-англійський його ж (1952) та фразеологічний К. Баранцева (1969). Ін. двомовні словники: в Ужгороді — українсько-угорський словник Л. Катона (1963)[11] та угорсько-український О. Рот й ін. (1961)[12], у Братіславі українсько-словацький І. Попель з М. Бучинською (1960)[13], у Букарешті румунсько-український (1963)[14] та українсько-румунський (1964) Ю. Кокотайла у співпраці з ін., у Варшаві українсько-польський (1957) С. Грабеця з П. Зволінським, у Львові польсько-український Л. Гумецької й ін. (3 тт., 1958 — 60)[15].

З ономастичних словників заслуговують на увагу: «Словарь древнерусских личных собственных имен» М. Тупікова (1903)[16], «Staroruskie imiennictwo osobowe» T. Скуліни (з 1973), «Українсько-російський і російсько-український словник власних імен людей» С. Левченка й ін. (1954, 1961, 1967)[17], «Довідник укр. прізвищ» Ю. Редька (1969), «Словник укр. псевд. і криптонімів 16 — 20 ст.» О. Дея (1969); географії й топоніміки: «Каталог річок України» Г. Шевця й ін. (1957), «Українсько-російський словник географічних назв УРСР» В. Нежнипапи (1964).

Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Собраніе малороссійскихЪ словЪ, содержащихся вЪ ЭнеидѢ // Перше видання «Енеїди» І. Котляревського (1798)
  2. Паночіні С. Словник біологічної термінології / Науково-дослідчий інститут мовознавства ВУАН. — Харків: Держ. вид-во "Радянська школа", 1931. — 89 с. — (Серія практичних словників. Випуск IV).
  3. Яворницький Д. I. Словник української мови. – Т. 1. А – К. – Катеринослав, – 1920. – 411 с.
  4. Ізюмов О. П. Російсько-український словник, – Харків – Київ: ДВУ, – 1930.
  5. Іваницький С., Шумлянський Ф. Російсько-український словник. – 1918.
  6. П. й П. Терпило. Словник росiйсько-украïнський. – Київ, Друкарня Iвана Васильченко, – 1918. – 312 с.
  7. Сабалдир Г. Практичний російсько-український словник. — Київ: Видавниче Товариство „ЧАС", — 1926. — 444 с.
  8. Кримський А., Єфремов С. Російсько-український академічний словник. А–П. —1933.
  9. Підмогильний В. П., Плужник Є. П. Фразеологія ділової мови [Російсько-український фразеологічний словник] (вид. 1927)
  10. І. Огієнко «Український стилістичний словник» (1924)
  11. Українсько-угорський словник / Уклав КатонаЛорант. — Будапешт, Ужгород: Видавництво Угорської АН; Закарпатське обласне видавництво, 1963. — 463 с.
  12. Угорсько-український словник / За ред. О. М. Рота та ін. — Будапешт, Ужгород: Видавництво Угорської АН, Закарпатське обласне видавництво, 1961. — 912 с.
  13. Українсько-словацький словник / Уклад. І. Попель. — Братіслава, Словацьке педагогічне видавництво, 1960.
  14. Румунсько-український словник / Уклад. C. Drapaca. — Бухарест, 1963.
  15. Польсько-український словник: У 2-х томах (трьох частинах) / Редколегія: А. І. Генсьорський, Л. Л. Гумецька (головний редактор), І. М. Керницький та ін. — Київ: Вид. АН УРСР, 1958—1960. — 696 с., 576 с., 608 с. (понад 100 тис. реєстрових слів)
  16. М. Тупіков. «Словарь древнерусских личных собственных имен» (1903)
  17. Левченко С. П., Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. «Словник власних імен людей (українсько-російський і російсько-український)» (1967)

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003. ЕУ 1, стор. 1 324 — 27, Термінологія, Фразеологія, Україністика, Славістика в Україні.
  • Грінченко Б. Д. Огляд української лексикографії // Записки наукового товариства ім. Шевченка. — Л., 1906
  • Григорович О. Список словників 1918 — 33. Торонто 1957.
  • Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. К., 1961
  • Горецький П. Й. Історія української лексикографії. К., 1963
  • Паламарчук Л. С. Українська радянська лексикографія. К., 1978
  • Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія у її зв'язках з російською і білоруською. К., 1980
  • Орися Демська. Вступ до лексикографії. – К.: Києво-Могилянська академія, 266 с.