Українсько-російські відносини у передвоєнний період

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

У статті подані події про які відомо з відкритих джерел у період від проголошення незалежності України до початку російсько-української війни.

Загальна Інформація[ред. | ред. код]

Від початку існування незалежної України, Росія фінансувала і підтримувала численні проросійські партії та організації, які протягом 1991-2013 років виступали проти вступу України до НАТО, ЄС та СОТ, проти реабілітації воїнів ОУН-УПА, заперечували або применшували трагедію Голодомору, підтримували культ 9 травня та декларували прихильність до «східнослов'янської культури» й канонічного православ'я, бачачи Україну в союзі з Росією й Білоруссю та заперечуючи право на існування незалежної від Москви української православної церкви[1].

Росія систематично намагалися перешкодити українському експорту зброї[2], намагалися взяти під контроль стратегічні підприємства які доводила до припинення діяльності та банкрутства, численні представники російської влади регулярно піддавали сумніву територіальну цілісність та суверенітет України, а також окремих її територій.

Вплив Росії у політичних процесах[ред. | ред. код]

Розпад радянського режиму[ред. | ред. код]

У останні роки існування радянського режиму, коли внаслідок перебудови впроваджувалася політика гласності та демократизація суспільного життя, радянські військові та спецпризначенці мали нищити в Західній Україні символіку, що стосувалася періоду національно-визвольної боротьби. Відомо про спроби затримання організаторів несакціонованих владою зібрань, вандалізм та підривання на памʼятників[3][4].

19 листопада 1990 року був підписаний договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою, де підкреслювалося що він базувався на деклараціях про суверенітет обох сторін[5][6].

Докладніше: Перебудова, Парад суверенітетів та Революція на граніті

За президенства Кравчука[ред. | ред. код]

1991[ред. | ред. код]

8 грудня 1991 року тодішніми президентами Леонідом Кравчуком, Борисом Єльциним та Головою Верховної Ради Республіки Білорусь Станіславом Шушкевичем у Біловезькій Пущі була підписана Біловезька угода, яким констатовано припинення існування Союзу РСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Окрема угода була укладена щодо здійснення єдиного контролю над наявною в державах ядерною зброєю – у грудні 1991 року в Алма-Аті Кравчук, Єльцин, Шушкевич та Назарбаєв підписали угоду «Про спільні заходи щодо ядерної зброї», внаслідок чого тактичну ядерну зброю зобовʼязалися вивезти до Росії з територій України, Білорусі та Казахстану до 1 липня 1992 року. Кількість вивезених ракет – невідома[7].

Російська Федерація з першого року незалежності намагалася вберегти свій вплив в українській армії. За словами першого міністра оборони України Костянтина Морозова:

«Москва розраховувала зберегти єдиною радянську армію як останню спробу збереження хоч якоїсь форми Союзу. Для цього вона вживала безліч заходів: нав’язливо погоджувала з нами спільні завдання, систему призову і комплектування, освіти, зв’язку, забезпечення тощо. Коли там усвідомили незворотність української політики, почалися пограбування складських запасів матеріальних засобів. У той же час у військах розгорнули шалену пропагандистську кампанію проти української присяги, активувалися сили протидії створенню нашої власної армії. З’являлися антиукраїнські громадські організації, у тому числі і серед нелояльних офіцерів. Це були серйозні виклики для України, зокрема пов’язані й з ризиками втратити щойно проголошену незалежність.

У 1990-х, майбутні російські президенти Володимир Путін і Дмитро Медведєв тривалий час працювали в команді Анатолія Собчака[8], який ще в 1992 році публічно виступав за відторгнення Криму і критикував Україну за розвиток сильної армії для захисту незалежності країни[9]. Також 1992 року Верховна Рада Російської Федерації постановила, що передача Криму до складу Української РСР нібито була незаконною[10][11].

1992[ред. | ред. код]

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

23 червня 1992 року в місті Дагомис була укладено угода між Україною і Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних відносин[12].

1993[ред. | ред. код]

У червні 1993 року на з'їзді у Донецьку була створена проросійська політична партія лівого спрямування — КПУ (ліквідована у 2015)[13].

3 вересня 1993 року було укладено чотири міжнародних документи, укладені Україною та РФ за підсумками переговорів у передмісті Ялти — Масандрі.

  • протокол про врегулювання проблем Чорноморського флоту[14]
  • основні принципи утилізації ядерних боєзарядів стратегічних ядерних сил, що дислоковані в Україні
  • угода між Урядом Російської Федерації та Урядом України про утилізацію ядерних боєзарядів
  • угода між Україною та Російською Федерацією про порядок здійснення гарантійного та авторського нагляду за експлуатацією стратегічних ракетних комплексів Стратегічних Сил, розташованих на їхніх територіях

Угоди стосувалися врегулювання проблем поділу Чорноморського флоту колишнього СРСР та утилізації ядерної зброї, що знаходилася на території України[15][16][17].

Докладніше: Вибори Президента України 1991, Біловезька угода, Кримська криза (1992—1994) та Масандрівські угоди

За президентства Кучми[ред. | ред. код]

1994[ред. | ред. код]

5 грудня 1994 року між Україною, Росією, Великою Британією та США був підписаний Будапештський меморандум — угода про гарантії Україні у зв'язку з набуттям нею неядерного статусу. Того самого дня Україна приєдналась до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї[18]. Напередодні підписання, тодішня влада у Вашингтоні змушувала Україну відмовитися від ядерної зброї, попри ризик російського вторгнення[19].

1995[ред. | ред. код]

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

1996[ред. | ред. код]

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

У квітні 1996 року була утворена ПСПУ, проросійська партія лівого спрямування (ліквідована у 2022)[20].

1997[ред. | ред. код]

30-31 травня 1997 року відбувся перший візит президента Російської Федерації до України — Борис Єльцин разом із Леонідом Кучмою підписали договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією — угоду між Україною і Російською Федерацією, в якій закріплювалися принцип стратегічного партнерства, визнання непорушності наявних кордонів, повага до територіальної цілісності та взаємні зобов'язання не використовувати свою територію на шкоду безпеці один одного. Цей договір припиняв дію попереднього договору між УРСР і РРФСР 1990-ого року[21][22][23][24][25].

Докладніше: Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та Угода між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України

1998[ред. | ред. код]

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

1999[ред. | ред. код]

25 березня 1999 року, напередодні виборів, загинув політик В'ячеслав Чорновіл за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. В'ячеслав Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці, прессекретар лідера НРУ Дмитро Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. Колишній заступник генпрокурора Микола Голомша заявив, що Чорновола добили, ймовірно, кількома ударами кастета. Соратники В'ячеслава Чорновола та його син Тарас Чорновіл, патріотично налаштована громадськість вважають його загибель політичним убивством напередодні майбутніх президентських виборів[26].

2000[ред. | ред. код]

18 квітня 2000 року відбувся перший візит Володимира Путіна до України, а 18 липня того ж року другий[27][28].

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

2001[ред. | ред. код]

21 квітня 2001 року послом Російської Федерації в Україні став Віктор Черномирдін. 12 листопада 2001 року відбувся черговий візит Путіна[29]. Того ж року він був в Україні у липні, серпні та грудні[30][31][32].

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

2002[ред. | ред. код]

6 жовтня 2002 відбувся єдиний у 2002 році візит Путіна[33]. У 2002 році США звинуватили Україну в поставках станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга» до Іраку, після чого США заморозили фінансову допомогу Україні (йшлося загалом про 54 млрд доларів) і пригрозили санкціями у випадку, якщо продаж «Кольчуг» вдасться довести. Леонід Кучма – скомпрометований не лише скандалом із розвідувальними станціями, а й убивством Георгія Ґонґадзе – став міжнародним ізгоєм. Значною мірою, саме цей скандал змусив Кучму до обрання «східного вектору» міжнародної політики. Путін і сателіти Росії залишились єдиними партнерами Президента Кучми, а отже й України[7].

2003[ред. | ред. код]

2003 рік оголошено Роком Росії в Україні[34]. 28 січня 2003 року був підписаний договір про українсько-російський державний кордон, спірною ділянкою залишалося Азовське море та Керченська протока. Наприкінці року, 24 грудня, був підписаний договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки[35][36]. Путін відвідував Україну 2003 року чотири рази, у січні, квітні-травні, вересні та грудні[37][38][39][40].

Як заявив полковник ФСБ Ігор Гіркін, російська влада ще у 2000-х роках розпочала спроби встановлення економічного контролю над Україною, щоб «купити її з тельбухами». За його інформацією, для цього Путін дозволив російським олігархам та чиновникам скупити значну частину всієї української власності[41].

2004[ред. | ред. код]

У 2004 році Путін відвідав Україну сім разів, з яких двічі безпосередньо перед президентськими виборами, 26-28 жовтня та 12 листопада[42][43][44][45][46][47][48]. У липні Кучма вилучив із воєнної доктрини тезу про те, що вступ у НАТО і Європейський Союз є кінцевою метою політики євроатлантичної і європейської інтеграції[7].

Зі старту передвиборчої кампанії відразу ж чітко окреслилась тенденція до застосування адмінресурсу на користь провладного кандидата[49]. Передвиборчу кампанію Януковича вів російський політолог Гліб Павловський, який прибув до Києва на чолі цілої бригади російських радників та політтехнологів. У 2006 році Павловському заборонили в'їзд на територію України протягом 5 років через діяльність, яка суперечить національним інтересам країни[50]. Під час передвиборчої кампанії та напередодні виборів у храмах Московського патріархату священники через тиск влади та церковного керівництва проводили агітацію за кандидата на посаду Президента В. Януковича[51].

5 вересня 2004 року сталося отруєння тодішнього кандидата у президенти Віктора Ющенка, до якого згодом було виявлено причетність російських спецслужб[52][53]. Незважаючи на численні фальсифікації президент Володимир Путін вітав тодішнього премʼєр-міністра Віктора Януковича з перемогою на виборах двічі, 22 (ще до оголошення офіційних результатів) та 25 листопада[54][55].

Докладніше: Убивство Георгія Гонгадзе, Україна без Кучми, Повстань, Україно!, Вибори Президента України 2004, Отруєння Віктора Ющенка та Помаранчева революція
  • Протести 6 лютого 2001 під час акції Україна без Кучми
    Протести 6 лютого 2001 під час акції Україна без Кучми
  • Мітинг опозиційних сил біля пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві 9 березня 2003
    Мітинг опозиційних сил біля пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві 9 березня 2003

За президентства Ющенка[ред. | ред. код]

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

2005[ред. | ред. код]

19 березня 2005 року відбувся візит Путіна до України де він зустрівся із тодішніми президентом Віктором Ющенком, премʼєр-міністром Юлією Тимошенко, спікером Володимиром Литвином та митрополитом УПЦ МП Володимиром Сабоданом[56].

2006[ред. | ред. код]

22 грудня 2006 року Путін відвідав Україну де зустрівся із тодішнім премʼєр-міністром Віктором Януковичем[57].

2007[ред. | ред. код]

У листопаді 2007 року відбувалися кримсько-татарські протести проти тодішньої влади АРК, що складалася з представників проросійської Партії регіонів[58][59].

2009[ред. | ред. код]

У липні 2009 року Україну вперше відвідав у якості патріарха РПЦ Володимир Гундяєв[60].

Докладніше: Перший Всеукраїнський з'їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад, Акції протесту проти НАТО у Феодосії, Парламентські вибори в Україні 2006, Вандалізм на Говерлі та Вибори Президента України 2010

За президентства Януковича[ред. | ред. код]

2010[ред. | ред. код]

У січні-лютого 2010 року на президентських виборах переміг проросійський кандидат Віктор Янукович. 21 квітня 2010 року у Харкові між тодішніми президентами Януковичем та Медведєвим була підписана угода між Україною і Російською Федерацією, згідно з якою термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі подовжено з 2017 до 2042 року (у березні 2021 року стало відомо що Служба безпеки України перевірить чи була державною зрадою ратифікація 236 народними депутатами угод а також повідомили про підозру в держзраді тодішньому премʼєр-міністру Миколі Азарову, а у липні 2022 року Міністрам закордонних справ та юстиції часів президентства Віктора Януковича Костянтину Грищенку та Олександру Лавриновичу повідомили про підозру у держзраді)[61][62].

Впродовж липня 2010 року проходив другий візит російського патріарха Гундяєва[63]. У серпні новим послом Російської Федерації в Україні став Михайло Зурабов[64]. У листопаді того ж року відбувався ще один візит Гундяєва, а наступні візити відбулися у травні, липні, вересні та жовтні 2011 року[65][66][67][68][69].

2011[ред. | ред. код]

9 травня 2011 низка проросійських організацій спробувала провести демонстрацію у Львові[70].

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

2012[ред. | ред. код]

3 липня 2012 року, після ухвалення Верховною Радою закону «Про засади державної мовної політики», на Європейській площі під Українським домом зібрався мітинг на підтримку української мови, деякі з учасників акції оголосили голодування. Частина протестувальників залишилася на ніч. На наступний день між мітингувальниками та співробітниками спецпідрозділу «Беркут», стягнутими на місце подій, відбулися зіткнення зі застосуванням сльозогінного газу. 8 липня, попри акції протесту, що проходили не тільки в Києві, а й у ряді інших міст України, Президент України Янукович підписав скандальний русифікаторський закон[71].

12 липня 2012 року відбувся візит Путіна до України, а наприкінці місяця відбувся черговий візит російського патріарха Гундяєва до України[72][73].

Докладніше: Харківські угоди, Закон України «Про засади державної мовної політики», Мовний майдан та Парламентські вибори в Україні 2012

2013[ред. | ред. код]

27 липня 2013 року відбувся черговий візит Путіна, на урочистості присвячені 1025-ліття Хрещення Київської Русі[74].

20 грудня 2013 року Російський державний Фонд національного добробуту викупив облігації Уряду України на суму 3 млрд доларів у борг (відомий як «борг Януковича»). Кошти були отримані 24 грудня 2013 року, і їх вистачило на три дні, до 27 грудня 2013. Як заявив тодішній прем'єр-міністр Микола Азаров, грошей вистачило на три дні, їх начебто було використано на «погашення боргів із соціальних зобов'язань». Згодом стало зрозуміло, що майбутніх траншів кредиту не буде, а під «соціальними зобов'язаннями» Микола розумів оплату Газпрому за поставлений в Україну газ: «Російський кредит на 3 млрд доларів, отриманий Україною в грудні минулого року, був відразу ж направлений назад до РФ як розрахунок за російський газ» — заявив 8 квітня 2014 року голова НБУ Степан Кубів в ефірі Першого національного телеканалу[75][76].

23 лютого 2014 був відкликаний (до червня 2014) посол Російської Федерації в Україні Зурабов[77]. У лютому-березні відбулися одні з останніх масових кримсько-татарські протести проти російської анексії Криму[78].

Докладніше: Євромайдан, Силовий розгін Євромайдану в Києві, Борг Януковича, Диктаторські закони 16 січня, Протистояння в Україні 18—21 лютого 2014 року та Відсторонення Віктора Януковича

Русифікація та навʼязування російської ідеології[ред. | ред. код]

У Севастополі з 1992 по 2005 рік ЧФ РФ проводив інтенсивне «завантаження» міста російською державною символікою та історичною атрибутикою. Свої дії флот не узгоджував ні з Урядом України, ні з органами місцевої влади. В цей період відкрито 13 пам’ятників, 6 пам’ятних знаків і 22 меморіальних дошки, присвячених особам і подіям російської історії, розміщено російські прапори. «Узгодження» цих дій проводилось тільки на місцевому рівні, вже після їх офіційного відкриття, а дещо залишилось не узгодженим взагалі. ЧФ в 1995 році не погоджувався з навчанням їх дітей за українськими програмами, тому наполягав на створенні для себе окремої школи для дітей офіцерів і мічманів ЧФ РФ. Таку школу флоту в Севастополі збудував мер Москви Лужков. Але, згодом, ЧФ РФ переглянув свою позицію[79].

Цитати російських високопосадовців та політиків стосовно України[ред. | ред. код]

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.
Гундяєв Володимир Михайлович[ред. | ред. код]
Жириновський Володимир Вольфович[ред. | ред. код]
Лужков Юрій Михайлович[ред. | ред. код]
Путін Володимир Володимирович[ред. | ред. код]

Економіка[ред. | ред. код]

Доведення до банкрутства підприємств[ред. | ред. код]
Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

ЗАлК

у 2007 році Русал придбав Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат – єдиний завод в Україні, який виробляв сирий алюміній. Згодом Запорізький алюмінієвий комбінат припинив свою роботу, отже Миколаївський глиноземний завод не міг поставляти свою продукцію на переробку в Україну і став залежним від торгівлі з Росією. Україна ренаціоналізувала 68% Запорізького алюмінієвого комбінату у 2015 році. Перед поверненням комбінату у власність держави, через грубі порушення приватизаційних зобов’язань підозрювані активізували знищення підприємства – зокрема, здійснили розконсервацію та ліквідацію основних фондів «ЗАлКу», що призвело до руйнування завершеного циклу виробництва кінцевої продукції підприємства[80][81].

ЛАЗ

У 2013 році припинив діяльність Львівський автобусний завод що перебував з 2001 року у власності російського бізнесмена Ігоря Чуркіна[82]. 6 травня 2014 року Державна виконавча служба України видала постанову про арешт майна заводу-боржника[83][84].

Миколаївський глиноземний завод

Коли ЗАлК припинив свою роботу, Миколаївський глиноземний завод не міг поставляти свою продукцію на переробку в Україну і став залежним від торгівлі з Росією. 16 лютого 2023 року Вищий антикорупційний суд за позовом Мін’юсту передав у держвласність один із найбільших в Європі виробників глинозему – Миколаївський глиноземний завод, Глухівський, Хустський та Жежелівський кар’єри. Ці підприємства належали російському мільярдеру Олегу Дерипасці, засновнику російської алюмінієвої групи «Русал»[85].

ХТЗ

Російський олігарх Олег Дерипаска купив ХТЗ у 2007 році. У 2016 році співробітники Служби безпеки України запобігли спробі менеджменту російської промислової групи знищити виробничий комплекс ПАТ «Харківський тракторний завод». Директор запланував провести демонтаж і перевезення до РФ обладнання ливарного цеху, а також звільнити майже третину працівників підприємства, спеціалістів, задіяних у реальному виробництві, на заводі майже 50%. Менеджментом був виданий відповідний наказ та затверджено новий штатний розпис. Реалізація цих планів призвела б до повного припинення діяльності Харківського тракторного заводу, на якому планувалося розміщення замовлення Міністерства оборони України[86][87].

Торгові війни[ред. | ред. код]
Українсько-російський газовий конфлікт 2005—2006
час березень 2005 — 4 січня 2006
подробиці економічне протистояння між компаніями «Газпром» та «Нафтогаз» щодо умов постачання і транзиту газу
наслідки у ніч на 1 січня РФ зупинила постачання газу, 4 січня було підписано договір, за яким закінчувалася практика оплати транзитом за постачання газу і ці дві речі стали розглядатися окремо, погоджено нову ціну за постачання газу у $95/1000 м³
Сирна війна
час січень — червень 2012
подробиці торговельно-економічне протистояння між Україною та Росією внаслідок боротьби за російський ринок збуту сиру, було використане як інструмент економічного тиску
наслідки незалежна експертиза 4 дослідних лабораторій РФ та України не виявила рослинних олій в заборонених до експорту в Росію українських твердих сирах, орієнтовні втрати від невиконаного експорту склали біля 300 млн доларів[88][89][90][91][92]
Шоколадна війна
час серпень — грудень 2013
подробиці торговельно-економічне протистояння між Україною та Росією, викликане забороною продажів у Росії продукції української кондитерської компанії «Roshen», було використане як інструмент економічного та політичного тиску
наслідки Росія не змогла надати доказів, проти виступив Таджикистан, згодом Молдова, Киргизстан, Білорусь і Казахстан заявили про цілковиту безпечність продукції Рошен, після чого Росія пом'якшила свою позицію[93][94][95][96][97][98][99][100][101][102][103]

Торгівля зброєю[ред. | ред. код]

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

у 2013 році російська громадянка, нині затримана чеською владою за шпигунство, Олена Шапошнікова, серед іншого, передавала інформацію про заплановані постачання до В’єтнаму понтонних мостів та КрАЗів для в’єтнамського міністерства оборони. Чим угода не сподобалася ГРУ — незрозуміло, але 17 грудня судно невдовзі після відправлення з болгарського порту відключило транспондер і безвісти зникло. Ця подія зірвала і вже намічені майбутні постачання[104].

Прикордонні та військові інциденти[ред. | ред. код]

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

У Криму[ред. | ред. код]

1992[ред. | ред. код]

Перші широкомасштабні дії проти України датуються 1992 роком. Завдання-мінімум для росіян – не ділитися Чорноморським флотом. Цитата із наказу Івана Капітанця, першого заступника Головкома російського ВМФ:

К офицерам, мичманам, прапорщикам, создающим нездоровую обстановку в воинских коллективах, склонных к измене Родине и принятию присяги на верность Украине, применять суровые меры воздействия вплоть до увольнения с занимаемой должности и увольнения со службы

Особливий переполох викликало повідомлення від 22 лютого 1992 року. Тоді українську присягу склав 880-ий окремий батальйон морської піхоти – найкращий у з’єднанні за результатами попереднього, 1991-го року. Головний штаб ВМФ у Москві одразу видав директиву розформувати батальйон. У квітні 1992 року поблизу школи прапорщиків, де розмістилась організаційна група з формування ВМС України, почала чергувати машина з комплексом радіоелектронного придушення. Російські радисти перешкоджали зв’язку й вели радіоперехоплення.

Під охорону російської морської піхоти взяли штаб ВПС ЧФ і штаб Кримської бази у селищі Новоозерне – а тамтешній взвод охорони розформували через складання української присяги.

У ніч проти 8 квітня 1992 року у зв’язку зі складанням української присяги офіцерами штабу Кримської бази до Новоозерного ввели бойову техніку 361-го полку 126-ої дивізії берегової оборони ЧФ: 4 БТР і 2 мотострілецькі взводи з Євпаторії.

До озера Донузлав увійшли два ракетні катери й два корвети, заблокувавши кораблі, особовий склад яких склав українську присягу. При цьому наказ штабу флоту передбачав узяти під охорону бронетехніку й будівлю Євпаторійської місцевої ради, але командир 361-го полку його не виконав.

9 липня 1992 року склав українську присягу особовий склад військової комендатури Севастопольського гарнізону – пункту управління Головної бази. Це був удар у самісіньке серце проросійських сил. 10 липня о 12:25 у 810-ій бригаді морської піхоти зіграли бойову тривогу, яка перетворилася на бойову готовність «повна»: особовому складу видали бронежилети й набої. Російська десантно-штурмова група з 25 осіб увійшла до комендатури[105].

1993[ред. | ред. код]

У вересні 1993 року відбулася сутичка між українськими піхотинцями й російською береговою охороною[105]. Звинувативши Україну в намаганні присвоїти собі Чорноморський флот, Росія запустила процес відокремлення Криму від України, роздаючи російські паспорти працівникам об'єктів Чорноморського флоту та ведучи антиукраїнську інформаційну кампанію по всій території Криму.

1994[ред. | ред. код]

У травні 1994 року країна ввела на територію Криму велику кількість (близько 60 тисяч) солдатів Національної гвардії та прикордонних військ, після чого ситуація стабілізувалася. 10 червня 1994 Україна та Росія домовилися про поділ Чорноморського флоту[3][4].

1997[ред. | ред. код]

Після підписання у 1997 році угоди про статус та умови перебування Чорноморського флоту на території України, ці домовленості систематично порушувалися (наприклад до 2005 року Севастополь патрулювали російські патрулі і служба військової автоінспекції ЧФ РФ, що не було передбачено законами України)[79].

Того року у РФ вийшла друком книга «Коса Тузла: перечисленная территория», виготовлена О. Травніковим — депутатом законодавчих зборів Краснодарського краю, професором кафедри міжнародного права південно-російського інституту міжнародних відносин, а ще — випускником вищої школи КДБ СРСР[106]. У цьому тексті є така фраза:

В политике маленькая Коса Тузла в Керченском проливе — это не мелочь. Это принцип. Принцип отстаивания национальных интересов России. А принципы не могут быть предметом торга.

2000[ред. | ред. код]

24 квітня 2000 року розрахунок 854-го берегового ракетного полку Чорноморського флоту Росії здійснив обстріл українського цивільного судна «Верещагино», з протикорабельної ракети П-35Б (за іншими даними – більш потужною протикорабельною ракетою «Прогрес»). Подія відбулась коли вищевказаний полк Чорноморського флоту Росії проводив стрільби, з мису Херсонес у Севастополі на Кримському півострові, з берегового ракетного комплексу 4К44 «Редут». Випущена практична протикорабельна ракета П-35Б пролетіла 150 км та близько 13:25 влучила в правий борт судна «Верещагино» біля ілюмінатора каюткампанії капітана і вийшла з іншої сторони. В момент влучання ракети весь екіпаж окрім електромеханіка, а це 16 осіб, та ще 5 пасажирів знаходилось на кампузі де проводився обід.

Командування Чорноморського флоту Росії поклало вину за інцидент на капітана корабля, який зайшов у район стрільб. Перший заступник начальника Чорноморського флоту віцеадмірал Алєксандр Цубін, який на момент події керував силами закриття району виконання ракетних стрільб кораблями та береговими військами, виказав протест щодо пред'явлення будь-яких претензій у зв'язку з ракетним обстрілом.

За свідченнями екіпажу та командира «Верещагино» — жодних попереджень вони не отримували. Також за допомогою навігаційної РЛС не бачили жодне судно в радіусі 60 миль від себе. Водночас сам закритий район був під охороною 13 плавзасобів Чорноморського флоту Росії, які мали не допустити заходження будь-яких суден в район[107].

2002[ред. | ред. код]

2002 року депутат О. Травніков засновує «крайовий депутатський комітет» з повернення острова Коса Тузла під юрисдикцію РФ. Протягом року члени комітету надіслали декілька листів-звернень на адресу Путіна та держдуми РФ з вимогою вчинити дії, спрямовані на те, аби надати острову статусу російської території. У разі ж якщо Україна добровільно не віддасть Тузлу, «комітетівці» пропонували висадити поблизу Керчі військовий десант[106].

2003[ред. | ред. код]

16 вересня 2003 року Путін здійснив робочий візит до Краснодарського краю, за підсумками якого повідомив про затвердження плану «взаємодії міністерств і відомств для розв’язання проблеми воєнно-дипломатичної присутності росії в Чорноморсько-Азовському регіоні». 18 вересня відбулося засідання адміністрації Краснодарського краю, на якому було ухвалено «технічне» рішення про будівництво дамби у Керченській протоці. 27 вересня українські прикордонники зафіксували підхід до рибальського причалу на острові Коса Тузла катера з двома російськими репортерами з телеканалу НТВ, котрі розпитували місцевих мешканців про їхнє ставлення стосовно приєднання острова до РФ. 29 вересня Росія розпочала активну фазу будівництва дамби до українського острова Тузла. 30 вересня МЗС України направило МЗС РФ першу ноту протесту, що залишилася без відповіді.

22 жовтня в Сімферополі перед будинком кримського парламенту відбувся проросійський мітинг, учасники якого заявили про готовність передати росії разом з островом Тузла весь Крим. Акцію організували проросійські організації «Російська Громада Криму», «Руський Блок», комуністи та інші.

23 жовтня будівництво дамби зупинили після того, як будівельники досягли українського прикордонного понтона і між українськими прикордонниками й російськими будівельниками залишалося близько 100 метрів. Того ж місяця Україна провела військові навчання з пусками ракет поблизу мису Чауда в районі Керченського півострова в Криму[108].

У листопаді прем'єр-міністри РФ та України домовились про припинення подальшого будівництва дамби. 2 грудня Тузлі відкрилася нова прикордонна застава[106].

На думку аналітиків, метою конфлікту було вчинення тиску на Україну стосовно делімітації кордону в Керченській протоці та Азовському морі.

За межами Криму[ред. | ред. код]

З початку січня 1994 року за наказом штабу російського ЧФ почали відключати навігаційні вогні й світлові знаки у північно-східній частині Чорного моря. Судноплавство до портів України стало неможливим. Одночасно вивозили гідрографічне обладнання.

8 квітня 1994 року стався черговий конфлікт між Чорноморським флотом і ВМС України, коли на гідрографічному суді ЧФ «Челекен» намагалися вивезти радіонавігаційне обладнання з Одеси. Вранці 9 квітня зупинити «Челекен» відправили українські прикордонні катери. У повітря були підняті чотири штурмовики Су-25. У відповідь з Севастополя на зустріч судну-втікачеві вийшла ціла корабельна ударна група ЧФ. Конфлікт ставав все більш небезпечним, і, щоб уникнути відкритого зіткнення, в Києві вирішили перевірити судно в Севастополі. Але там росіяни перевантажили все обладнання на інші судна, і українці не змогли довести факт пограбування[109].

Однак командування ЧФ прорахувалося. На цей момент уже вивели до Росії 98-у гвардійську повітрянодесантну дивізію – і баланс сил у південних областях України змінився. Українські десантники захопили 318-й дивізіон кораблів консервації в Одесі, який чинив збройний опір під час подій з «Челекеном». «Дивізіон застосував зброю і виступив проти української влади, тому його дні були скінчені», – говорив командувач ВМС Володимир Безкоровайний.

За кілька тижнів на об’єктах флоту по всьому Північному Причорномор’ю підняли українські прапори. Росіяни відступили до Криму[110].

час місце подробиці наслідки
24 квітня 2000 акваторія Чорного моря стрільби ЧФ РФ з мису Херсонес, випущена ракета П-35Б з БРК «Редут» влучила в правий борт судна «Верещагіно» командування ЧФ РФ поклало вину за інцидент на капітана цивільного корабля[111]
4 жовтня 2001 акваторія Чорного моря російський літак Ту-154, що виконував рейс Тель-Авів — Новосибірськ, ймовірно був збитий ракетою 5В28 Україна не визнала вину, станом на 2023 рік юридичне рішення відсутнє[112]
29 вересня — 23 жовтня 2003 Україна острів Тузла Росія відмовлялася визнати Тузлу островом, наполягаючи на тому, що це коса збереження українського контролю, Росія не визнала правовий статус острова[113]
17 липня 2013 акваторія Азовського моря таран баркаса з українськими рибалками катером берегової охорони ФСБ, 4 загиблих Росія відмовилася від проведення спільного розслідування, єдиного вцілілого звільнено[114][115]

20 лютого 2014 вказана дата як дата початку нападу на Україну та анексії Криму у медалях Міністерства оборони РФ, впроваджених 21 березня 2014 року[116].

  • СКР ЧФ «Разітєльний» переслідує СКР-112
    СКР ЧФ «Разітєльний» переслідує СКР-112

Поділ майна Радянської Армії[ред. | ред. код]

Цей розділ статті ще не написано. Ви можете допомогти проєкту, написавши його.

За час суперечки між Україною та Росією, у період невизначеності, з балансу Чорноморського флоту з різних причин списали 788 суден, які перевели до інших підрозділів флоту Росії[26].

час місце подробиці наслідки
1 грудня 1991 Україна Севастополь викрадення у нейтральні води (і далі у РФ) крейсера «Адмірал флоту Радянського Союзу Кузнецов» РФ викрадений крейсер не повернула і включила до складу Північного флоту[117][118][119]
cічень 1992 Україна Стрий викрадення на територію Білорусі (і далі у РФ) 6 бомбардувальників Ту-22М3 під виглядом навчань РФ викрадені літаки не повернула[120][121]
Україна Донузлав несанкціонований перехід корабля МПК-116 з Донузлава на головну базу ЧФ — в Севастополь РФ викрадений корабель не повернула[122][123]
21 липня 1992 акваторія Чорного моря перехід корабля ЧФ СКР-112 під командуванням капітан-лейтенанта Сергія Настенка із Криму в порт Одеси військові РФ пробували переслідувати корабель, Україна викрадений корабель не повернула[122]
13 лютого 1992 Україна Старокостянтинів викрадення 6 бомбардувальників Су-24 під час проведення планових тренувальних польотів РФ викрадені літаки не повернула[124][125]

У червні 1995 року в Сочі підписали ще одну важливу угоду, в якій було зафіксовано, що Україні залишиться 18,3% Чорноморського флоту, а Російській Федерації – 81,7% із числа кораблів та суден, зафіксованих станом на 3 серпня 1992 року, без урахування вже вкрадених Росією 788 суден[26].

Докладніше: Перелік військових кораблів і суден Чорноморського флоту розподілених між Україною та РФ

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Polunina, Valentyna (14 травня 2020). Парад Победы – отвечной победы к бесконечной войне?. Public History Weekly. Т. 2020, № 5. doi:10.1515/phw-2020-16305. ISSN 2197-6376. Процитовано 26 квітня 2023.
  2. ↑ Україну витісняють з ринку озброєнь. Економічна правда (укр.). Процитовано 25 квітня 2024.
  3. ↑ а б Холодна війна за Крим. Як ділили флот у 1990-х | Історична правда. web.archive.org. 7 березня 2022. Архів оригіналу за 7 березня 2022. Процитовано 27 квітня 2023.
  4. ↑ а б Історія та символіка 7-ї дивізії НГУ (1991-2000). Процитовано 27 квітня 2023.
  5. ↑ Договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  6. ↑ Перший договір з Росією - гіркий присмак полину. www.ukrinform.ua (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  7. ↑ а б в ФАНТОМНА ЗБРОЯ. ЯК УКРАЇНА ВТРАЧАЛА ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ. ҐРУНТ (укр.). 3 серпня 2023. Процитовано 7 серпня 2023.
  8. ↑ The Anointed One: Tracking the Rise of Putin's Crown Prince. Der Spiegel. 26 лютого 2008. Архів оригіналу за 16 січня 2023. Процитовано 11 листопада 2023. (англ.)
  9. ↑ Нина Зверева. Передача Без ретуши (РТР, 1992). ТПО «Республика». Анатолий Собчак (Відео). цитати:
    хв: сек цитата
    0:16 Эта идея Содружества [СНГ] понадобилась [Украине] только для того, чтобы использовать эту идею как определенную передышку чтоб создать свою собственную армию.
    4:55 …Даже если предположить такую нелепость что Крым это территория Украины.
    6:44 Я противник решать какие-либо территориальные конфликты силой… Но здесь и нельзя упускать время. Нельзя допускать чтоб Украина создала такую армию, которую если она создаст, то она обязательно пустит в ход.
    9:46 Меня очень беспокоит… то что Украина связывает свою независимость… главным образом с созданием мощных вооруженных сил.
  10. ↑ Караичев Д.Н. Формирование в российской научной историографии юридической концепции об антиконституционном характере передачи Крымской области в 1954 г. из состава РСФСР в состав Украинской ССР / Д.Н. Караичев. — М. : КнигИздат, 2019. — 126 с. (посилання на повний текст)
  11. ↑ Постановление ВС РФ от 21.05.1992 № 2809-I
  12. ↑ Угода між Україною і Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних відносин. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  13. ↑ Сайт Державної реєстраційної служби України. Архів оригіналу за 6 липня 2013. Процитовано 30 січня 2016.
  14. ↑ Протокол про врегулювання проблем Чорноморського флоту: Україна, Російська Федерація; Протокол, Міжнародний документ від 03.09.1993. Архів оригіналу за 18 червня 2018. Процитовано 31 липня 2015.
  15. ↑ Угода між Україною та Російською Федерацією про порядок здійснення гарантійного та авторського нагляду за експлуатацією стратегічних ракетних комплексів Стратегічних Сил, розташованих на їхніх територіях: Україна, Російська Федерація; Угода, Міжнародний документ від 03.09.1993. Архів оригіналу за 10 лютого 2017. Процитовано 31 липня 2015.
  16. ↑ Угода між Урядом Російської Федерації та Урядом України про утилізацію ядерних боєзарядів: Україна, Російська Федерація; Угода, Міжнародний документ від 03.09.1993. Архів оригіналу за 10 лютого 2017. Процитовано 31 липня 2015.
  17. ↑ Основні принципи утилізації ядерних боєзарядів стратегічних ядерних сил, що дислоковані в Україні: Україна, Російська Федерація; Принципи, Міжнародний документ від 03.09.1993. Архів оригіналу за 18 червня 2018. Процитовано 31 липня 2015.
  18. ↑ Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 26 листопада 2020. Процитовано 10 лютого 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  19. ↑ Обман, страх і зневіра: історія про те, як Україна втратила свій ядерний арсенал. texty.org.ua (укр.). 2023. Процитовано 24 листопада 2023.
  20. ↑ Прогресивна соціалістична партія України | Досьє. web.archive.org. 10 лютого 2019. Архів оригіналу за 10 лютого 2019. Процитовано 26 квітня 2023.
  21. ↑ Антон Бутейко. Перший договір з Росією - гіркий присмак полину. Ukrinform (blogs). 15.09.2017
  22. ↑ ДОГОВІР між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою [Архівовано 9 березня 2021 у Wayback Machine.] (Документ 643_011). Верховна Рада України.
  23. ↑ Зібрання чинних міжнародних договорів України: Офіційне видання - Том 1: 1990-1991 рр. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001.
  24. ↑ Олена Любовець. Фантомні болі Імперії. Чи могла Україна втратити Крим у 1990-х [Архівовано 27 жовтня 2020 у Wayback Machine.]. Історична правда (дочірній проект «Української правди»). 17 червня 2014
  25. ↑ Шурхало, Дмитро (14 червня 2022). 25-річчя Великого договору між Україною і РФ: передумови війни закладалися тоді?. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  26. ↑ а б в ФАНТОМНА ЗБРОЯ. ЯК УКРАЇНА ВТРАЧАЛА ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ. ҐРУНТ (укр.). 3 серпня 2023. Процитовано 7 серпня 2023.
  27. ↑ Рабочий визит на Украину. Встреча глав государств СНГ • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  28. ↑ Визит на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  29. ↑ Визит на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  30. ↑ Рабочий визит на Украину. День Военно-Морского Флота России. Совместный парад черноморских флотов России и Украины • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  31. ↑ Визит на Украину. Празднование 10-летия независимости Украины • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  32. ↑ Рабочий визит на Украину. Российско-украинский экономический форум • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  33. ↑ Визит на Украину. 70-летие ДнепроГЭС • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  34. ↑ 2003 рік оголошено Роком Росії в Україні. www.golos.com.ua (укр.). Процитовано 27 квітня 2023.
  35. ↑ BBC Ukrainian. www.bbc.com. Процитовано 27 квітня 2023.
  36. ↑ Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон (укр/рос). Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 27 квітня 2023.
  37. ↑ Рабочий визит на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  38. ↑ Поездка на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  39. ↑ Визиты президента РФ Владимира Путина в Крым. Хронология - ТАСС. TACC. Процитовано 26 квітня 2023.
  40. ↑ Визит на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  41. ↑ Хроника войны 2022. И. Стрелков, М.Климов — Неприятности с «хаймарсами». Стрелков онлайн 14.07.22. (Відео / Тільки аудіо) Починаючи з 1 години 40 хвилин 43 секунди. Першоджерело: телеграм-канал Гіркіна. Транскрипція: [Вместо военного вторжения] Украину собирались купить с потрохами. И более того, с потрохами покупали. Еще до 14 года. Еще в нулевых годах, немного касаясь по службе [в ФСБ] вопросов Украины, я задавал людям, находящимся в теме, вопрос: а почему мы вообще ничего на этом направлении не делаем. И получал совершенно искренний на голубом глазу ответ такого рода: а не надо ничего делать мы там всё уже купили. Путин разрешил высшим [российским] чиновникам скупать там собственность…, и скоро половина всей собственности на Украине будет принадлежать российским олигархам и олигархам-чиновникам
  42. ↑ Путин призвал создать локомотив для евразийской экономики. Lenta.RU (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  43. ↑ Визит на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  44. ↑ Рабочая поездка на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  45. ↑ Визит на Украину. 60-летие освобождения Украины от фашистских захватчиков • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  46. ↑ Поездка в Краснодарский край и рабочий визит на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  47. ↑ Визит на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  48. ↑ Рабочий визит на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  49. ↑ Історія виборів: третього Президента в 2004 році Україна обирала у «три тури».
  50. ↑ Баранівська, Марина (27 лютого 2023). Помер російський політтехнолог, один з авторів темників у 2003-2004 роках Гліб Павловський. detector.media (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  51. ↑ Церковні тарифи: за Януковича – один безкоштовний молебен, за Ющенка – два місяці відлучення від святого причастя – Українська Гельсінська спілка з прав людини. www.helsinki.org.ua (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  52. ↑ Солонина, Євген (5 вересня 2019). 15 років із дня отруєння Ющенка: чи є «світло в кінці справи»?. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 11 травня 2023.
  53. ↑ Сергієнко, Юрій (1 травня 2021). Європарламент визнав, що Ющенка отруїли росіяни: депутат пояснив нюанси. OBOZREVATEL NEWS (укр.). Процитовано 11 травня 2023.
  54. ↑ Свобода, Радіо (5 лютого 2008). Президент Росії Володимир Путін знову привітав премєр-міністра Віктора Януковича з перемогою на виборах Президента. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  55. ↑ Фальсифікація виборів-2004: як організовувався “підрахуй”. Українська правда (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  56. ↑ Визит на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  57. ↑ Рабочий визит на Украину. Первое заседание Российско-Украинской межгосударственной комиссии • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  58. ↑ Свобода, Радіо (5 лютого 2008). У Криму тривають кримськотатарські протести. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  59. ↑ Кримські татари збираються на протест проти \"звірячого побиття\". www.pravda.com.ua. Процитовано 25 квітня 2023.
  60. ↑ Патриарх Кирилл впервые приезжает в Киев. BBC News Русская служба (рос.). 24 липня 2009. Процитовано 26 квітня 2023.
  61. ↑ Ексміністрів Януковича Грищенка і Лавриновича звинуватили у держзраді за "Харківські угоди". BBC News Україна (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  62. ↑ СБУ перевірить, чи не було держзрадою голосування 236 нардепів за “Харківські угоди”. Українська правда (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  63. ↑ Завершився візит Патріарха Московського і всієї Русі Кирила до України - РІСУ. Релігійно-інформаційна служба України (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  64. ↑ Медведев утвердил Зурабова послом на Украине. Lenta.RU (рос.). Процитовано 30 квітня 2023.
  65. ↑ Неюбилейный визит - РІСУ. Релігійно-інформаційна служба України (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  66. ↑ Патріарха Кирила в травні чекають у Донецькій єпархії УПЦ та в Харкові (Оновлено) - РІСУ. Релігійно-інформаційна служба України (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  67. ↑ Cьогодні з триденним візитом в Україну прибуває Патріарх Московський Кирил - РІСУ. Релігійно-інформаційна служба України (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  68. ↑ Патріарх Кирил 14 вересня прибув до Луганська - РІСУ. Релігійно-інформаційна служба України (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  69. ↑ Сьогодні на Буковину з дводенним візитом прибуває Патріах Кирил - РІСУ. Релігійно-інформаційна служба України (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  70. ↑ Новини України: 9 ТРАВНЯ У ЛЬВОВІ. Гал-інфо. Процитовано 11 травня 2023.
  71. ↑ Свобода, Радіо. «Мовний майдан» 2012 року, який передував Революції гідності (40 фотографій). Радіо Свобода (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  72. ↑ Визит на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  73. ↑ Віктор Янукович у Криму провів зустріч з Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом - РІСУ. Релігійно-інформаційна служба України (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  74. ↑ Визит на Украину • Президент России. Президент России (рос.). Процитовано 26 квітня 2023.
  75. ↑ Глава НБУ отчитался, куда делись 3 миллиарда долларов российского кредита - zn.ua. web.archive.org. 5 жовтня 2016. Архів оригіналу за 5 жовтня 2016. Процитовано 26 квітня 2023.
  76. ↑ Украина разместила евробонды на 3 млрд долл. на 2 года по ставке купона 5%. web.archive.org. 20 серпня 2016. Архів оригіналу за 20 серпня 2016. Процитовано 26 квітня 2023.
  77. ↑ Новости, Р. И. А. (20140605T1444). Посол РФ на Украине будет представлять Россию на инаугурации Порошенко. РИА Новости (рос.). Процитовано 30 квітня 2023.
  78. ↑ Мітинг 26 лютого 2014 року. Крим. Як це було. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  79. ↑ а б Угоди по Чорноморському флоту мають бути переглянутими. Українська правда (укр.). Процитовано 26 квітня 2023.
  80. ↑ Свобода, Радіо (29 серпня 2017). СБУ: 9 людей підозрюють у знищенні Запорізького алюмінієвого комбінату в інтересах Росії. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 21 березня 2024.
  81. ↑ Небезпечна російська економічна присутність в Україні. Економічна правда (укр.). Процитовано 21 березня 2024.
  82. ↑ Замок, Високий (19 листопада 2013). Кому вигідне банкрутство ЛАЗа? — Високий Замок. wz.lviv.ua (uk-ua) . Процитовано 25 квітня 2023.
  83. ↑ Арештовані будівлі ЛАЗу виставили на повторний аукціон - Економіка - ZAXID.NET. web.archive.org. 20 вересня 2016. Архів оригіналу за 20 вересня 2016. Процитовано 25 квітня 2023.
  84. ↑ Терещук, Галина (28 січня 2009). Власника львівського автобусного заводу знайшли… на підприємстві. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  85. ↑ Російський спадок. Україна націоналізувала завод мільярдера Дерипаски, але незрозуміло, що з ним робити. В чому проблема? — Forbes.ua. forbes.ua (укр.). 20 лютого 2023. Процитовано 21 березня 2024.
  86. ↑ Як РФ знищувала Україну економічно: історія війни з 1991 року | Ціна держави (укр.), процитовано 21 березня 2024
  87. ↑ СБУ не дала вивезти до Росії Харківський тракторний завод. www.ukrinform.ua (укр.). 4 червня 2016. Процитовано 21 березня 2024.
  88. ↑ В Онищенка з'явилися серйозні претензії до українського сиру
  89. ↑ Україна – Росія: наслідки сирної війни. www.unian.ua (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  90. ↑ МЗС та українські експортери сиру дійшли згоди
  91. ↑ Онищенко уверен, что ситуация с украинскими сырами повторится. podrobnosti. 9 червня 2012. Процитовано 25 квітня 2023.
  92. ↑ Украина не выполняет "сырные" договоренности - Роспотребнадзор (рос.)
  93. ↑ Шоколадная война России с Украиной может разделить СНГ. Архів оригіналу за 8 серпня 2013. Процитовано 7 серпня 2013.
  94. ↑ Україна повинна ввести технічні вимоги для імпорту. Архів оригіналу за 5 травня 2014. Процитовано 5 травня 2014.
  95. ↑ У Фірташа кажуть, що Росія оголосила війну: блокує український експорт. Архів оригіналу за 21 травня 2014. Процитовано 5 травня 2014.
  96. ↑ Ассоциация кондитеров просит Азарова уладить вопрос с поставками шоколада в Россию. Архів оригіналу за 1 серпня 2013. Процитовано 6 серпня 2013.
  97. ↑ Россия фактически закрыла границу для украинских товаров [Архівовано 21 лютого 2014 у Wayback Machine.]. Подробности. 14.08.2013 (рос.)
  98. ↑ Армения не нашла бензопирен в продукции Roshen. Архів оригіналу за 29 квітня 2014. Процитовано 29 серпня 2013.
  99. ↑ Українські лабораторії не знайшли в шоколаді Roshen канцерогенів. Архів оригіналу за 10 серпня 2013. Процитовано 8 серпня 2013.
  100. ↑ Белоруссия не нашла бензопирен в украинском шоколаде «Рошен» Россия осталась одна в «шоколадной» войне против Украины. Архів оригіналу за 8 серпня 2013. Процитовано 6 серпня 2013.
  101. ↑ Кыргызстан проверит все украинские конфеты после запрета на «Рошен» в России. Архів оригіналу за 14 квітня 2015. Процитовано 6 серпня 2013.
  102. ↑ В Беларуси тоже будут проверять продукцию украинской компании «Рошен». Архів оригіналу за 5 серпня 2013. Процитовано 6 серпня 2013.
  103. ↑ Чорнокондратенко, Маргарита (22 серпня 2013). Кордон у шоколаді. ms.detector.media (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  104. ↑ Російські емігранти допомагали влаштовувати вибухи в Чехії. Мілітарний (укр.). Процитовано 30 квітня 2024.
  105. ↑ а б Холодна війна за Крим. Як ділили флот у 1990-х. Історична правда. Процитовано 26 квітня 2023.
  106. ↑ а б в Острів Коса Тузла: як росія почала гібридну війну проти України 20 років тому. armyinform.com.ua (укр.). Процитовано 25 квітня 2024.
  107. ↑ Обстріл росіянами цивільного українського судна в 2000-му році
  108. ↑ У Керченській протоці стріляють з ракет. Українська правда (укр.). Процитовано 25 квітня 2024.
  109. ↑ Забытая война за Черноморский флот / Статьи. web.archive.org. 8 березня 2019. Архів оригіналу за 8 березня 2019. Процитовано 27 квітня 2023.
  110. ↑ Холодна війна за Крим. Як ділили флот у 1990-х. Історична правда. Процитовано 26 квітня 2023.
  111. ↑ Обстріл росіянами цивільного українського судна в 2000-му році. Мілітарний (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  112. ↑ Авіакатастрофа над Чорним морем. Чи прикрив Кучма Путіна 15 років тому?. Главком | Glavcom (укр.). 24 листопада 2016. Процитовано 26 квітня 2023.
  113. ↑ У цей день 19 років тому росія спровокувала конфлікт щодо острова Тузла. armyinform.com.ua (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  114. ↑ Поволяєва, Олена (6 листопада 2013). Рибалку Федоровича, звільненого в Росії, вдома зустріли дружина та міліція. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  115. ↑ Вцілілий у Азовському морі рибалка каже, що їх навмисне таранили. www.ukrinform.ua (укр.). Процитовано 25 квітня 2023.
  116. ↑ Приказы МО РФ 2014 года - Вооруженные силы и Военно-морской флот - SAMMLER.RU. web.archive.org. 31 жовтня 2019. Архів оригіналу за 31 жовтня 2019. Процитовано 30 квітня 2023.
  117. ↑ Бабич В. В. Город Святого Николая и его авианосцы. — 7. — Николаев : Атолл, 2013. — 805 с. — ISBN 966-2504-37-0.
  118. ↑ Булатов В. Н. Адмирал Кузнецов. — М. : Молодая гвардия, 2006. — 384 с. — ISBN 5-235-02871-6.
  119. ↑ Беды и напасти авианосца «Адмирал Кузнецов» [Архівовано 13 липня 2018 у Wayback Machine.] Николаевские новости. Сергей Гаврилов. 8.01.2014 (рос.)
  120. ↑ 19 лет назад на Украине был ликвидирован последний Ту-160 » E-News.su | Cамые свежие и актуальные новости Новороссии, России, Украины, Мира, политика, аналитика. e-news.su. Процитовано 2 березня 2023.
  121. ↑ Wikiwand - 260-й важкий бомбардувальний авіаційний полк (Україна). Wikiwand. Процитовано 2 березня 2023.
  122. ↑ а б Перший «братній» вогонь – 21 липня 1992 року. Процитовано 25 квітня 2023.
  123. ↑ Глава Поворинского района угнал корабль и привел его в Севастополь. РИА Воронеж (ru-RU) . 10 травня 2014. Процитовано 25 квітня 2023.
  124. ↑ Розкрадання в ЗСУ у 2004-2017рр. – звіт слідчої комісії ч.1. Процитовано 2 березня 2023.
  125. ↑ Конспективно - про українські Су-24. Мілітарний (укр.). Процитовано 2 березня 2023.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Українсько-російські_відносини_у_передвоєнний_період&oldid=42421920