Микола Василь Потоцький

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Потоцький.
Микола Василь Потоцький
пол. Mikołaj Bazyli Potocki
Анонім кінця 18 століття. Портрет з церкви св. Покрови Бучача. Національний музей, Варшава.
Ім'я при народженніпол. Mikołaj Bazyli Potocki
ПсевдоМикола Потоцький, Микола Базилій Потоцький
Народився1707/1708[1]
Помер13 квітня 1782(1782-04-13)
маєток біля Почаєва
Похованнякрипта собору в Почаєві
ПідданствоРіч Посполита
Національністьполяк
Місце проживанняБучач, Канів, Городенка, Почаїв
Діяльністьмагнат, меценат, скандаліст
Відомий завдякистароста каньовський
Alma materЛьвівська єзуїтська колегія
Посадастароста богуславський, канівський
Термін1726—1764
ПопередникСтефан Александер Потоцький
Конфесіяримо-католик, пізніше греко-католик
РідПотоцькі
БатькоСтефан Александер Потоцький
МатиЙоанна Потоцька з Сенявських
РодичіМарія Софія Сенявська (кузина)
У шлюбі зМаріанна з Домбровських гербу Єліта
Дітине було
Герб
Герб

Мико́ла Васи́ль Пото́цький,[a] іноді Миколай Базилій Потоцький[2] (пол. Mikołaj Bazyli Potocki herbu Pilawa, 1707/1708 — 13 квітня 1782[3]) — польський магнат, меценат, скандаліст XVIII століття, урядник Речі Посполитої. Староста богуславський,[4] канівський (через що увійшов до українського фольклору як пан Каньо́вський), корсунський[джерело?], мальтійський кавалер.

Біографія

Портрет в Олеському замку
Йоанна Потоцька з Сенявських (мама)

Народився у 1707 чи 1708 році.[1][b][5][6] Батько — Стефан Александер Потоцький, стражник великий коронний, воєвода белзький, староста канівський, теребовлянський тощо. Мати — друга дружина батька Йоанна Сенявська, сестра польного і великого коронного гетьмана, львівського старости Адам Миколая Сенявського.

Після смерті батька Миколою Василем опікувався вуй — Адам Миколай Сенявський (він підписувався як «граф на Шклові і Миші»[7], був ревним противником короля Станіслава Лещинського[8]), який сприяв небожеві здобувати освіту: навчався в єзуїтському колеґіумі Львова, мав освітню подорож (1724 р. побував у Парижі). Добре знав латину, видав дві непогані праці. Після смерті матері Йоанни в 1733 р. облишив літературну діяльність, почав розпоряджатися родинним майном. У вересні 1733 р. разом з представниками Руського воєводства голосував за кандидатуру Станіслава Лещинського на короля; у грудні для армії надав не гроші, а вправних вояків власної надвірної корогви (мали погану славу, бо шляхта, зібрана в Галичі, висловлювала незадоволення їхньою дисципліною, мала намір просити надати гроші). Був обраний делегатом від Галицької шляхти до короля.

У 1738 р. разом з компанією (можливо, власною військовою корогвою) наробив шкоди, зчиняв криваві сутички у Львові, тому король Август III Фрідріх наказав покинути місто. У 1739 р. оцінив свої втрати від переходу московських військ через власні маєтності сумою 12000000 злотих.[9] З 1741 р. за рокошовими планами Потоцьких мав бути маршалком Галицької конфедерації. 17 серпня 1744 р. обраний першим галицьким послом на Гродненський сейм. У вересні 1744 р. був маршалком Галицького сеймику,[9] обраний комісаром до Радомського трибуналу[10] на 1746, 1747 роки.[9] (пол. Trybunał Skarbowy Koronny). 16 червня 1750 р. став послом Варшавського сейму від Галицького сеймику, на якому маршалкував. Найпізніше від вересня 1753 р. мав корогву в коронному війську. 1 лютого 1755 р. презентував у Бучачі пароха церкви святого Михаїла в Золотому Потоці о. І. Зджанського[11].

1755 р.: керівництво львівського гарнізону подало позов до суду на М. В. Потоцького за вчинений розбій, суд ухвалив, що відповідач винен і зобов'язав його відшкодувати збитки; виділив кошти на виготовлення вівтарів у костелах Бучача та Золотого Потоку.[12] Під час безпорядків, що спричинив Потоцький, постраждав Войцех Ржищевський, який після цього просив Яна Клеменса Браніцького про протекцію в судах[13]. Після відходу з політики белзького воєводи Антонія Міхала Потоцького протягом чотирьох років був керівником «партії» прусської орієнтації в роді Потоцьких.[9]

У вересні 1756 р. обраний депутатом Коронного трибуналу від Галича. У вересні 1759 р. на сеймику галицька шляхта на господарському сеймику дякувала йому за захист від опришків і бунтарів-селян його надвірним військом.[14]

8 листопада 1764 року у Львові оформили акт дарування «Миколая на Бучачі, Потоці, Городенці, Печеніжині Потоцького воєводича белзького» (відпис перебуває в архіві домініканів у Кракові). За ним:

Поділ мав контролювати Теодор Потоцький. Цілий і детальний перелік цінностей (пол. nobilitów) був у палаці М. В. Потоцького в Бучачі, доглядав за ним Каєтан Домбровський. М. В. Потоцький зобов'язав всіх наступних спадкоємців до виплати щороку 50000 флоринів для утримання костелів Бучача, Золотого Потоку, Городенки. Записом нові дідичі Бучача Антоній Міхал і Юзеф Потоцький зобов'язувалися змурувати нову церкву в місті, бо стара руйнувалася. Нові власники «Потіцького» і «Бариського ключів» мали доглядати, щоб в околишніх лісах не вирубувались ліси для випалювання вапна. Документи були додані до архіву урядових актів у Львові 15 листопада 1764 року, до архіву земських актів у Галичі 21 листопада 1764 року.[15]

Серед головних маєтностей Миколи Василя Потоцького — замки й міста Бучач, Золотий Потік, Городенка, Гологори; головна резиденція — Бучач з двома замками: в одному з них — у Підзамочку — певний час жила дружина. Бував при дворі нового короля Польщі Авґуста III. Не брав участі в Барській конфедерації.[16]

Запам'ятався жорстоким поводженням із дрібною шляхтою, селянами та єврейським населенням. Його замок-палац у Бучачі був місцем гучних бенкетів і гріховних утіх. Можливо, переломним моментом життя став випадок, коли в приступі люті вбив дівчину, яку в легендах називають Бондарівною, після чого, на знак покути, почав значні кошти й зусилля тратити на зведення храмів.

Докладніше: Пісня про Бондарівну

Відриваючись від бенкетів, планував собі резиденцію в м. Городенка, де збудував костел з кляштором театинців, греко-католицьку церкву та міст. 1753 p. зафундував монастир василіян у Бучачі. Підтримував домініканський монастир у Підкамені, вірменську парафію в Городенці, Тисмениці (зокрема, 19000 золотих[17] на новий костел), монастир оо. паулінів у Ченстохові (300 000 зл.), костел, церкву Юрія та убогих у Гологорах. З політичних міркувань відступив Канівське староство сину львівського каштеляна графа Юзефа Потоцького Янові (за іншими даними, саме Юзефові Потоцькому в 1762 році[16]); надалі підписувався як воєводич белзький.

Яків Калинович (?). Портрет Миколи Василя Потоцького, 1771 р., Львівська галерея мистецтв

Тримав при дворі 150 піхотинців і 300 козаків (близько 3000 осіб[10]). Наприкінці життя розмовляв переважно руською мовою, носив козацький стрій. Жив просто, по-козацьки, з напоїв уживав тільки мед і горілку. Двору, властивого шляхтичам, не мав, екіпажів шляхетських також, інтересу до політичного життя Польщі також не мав.

За наказом Австрійського уряду, як інші шляхтичі, змушений був розпустити власне козацьке військо. Роздав усі свої маєтки родичам, які якимось чином утратили свої, залишив собі тільки Ситню під Почаєвом. Заповіт склав 26 червня 1774 р. в Ситні[18]. Щодня зранку до обіду був на церковній службі, дотримувався всіх постів, так прожив близько семи років. Все, що залишилося після розподілу власного спадку між родичами й католицькими, вірменськими храмами, монастирями, записав Почаївському монастиреві оо. Василіян.

Наприкінці життя роздав, записав у заповіті родичам, храмам та монастирям значні кошти, зокрема:

Став ченцем Почаївського василіянського монастиря, на подвір'ї якого мав власний дерев'яний[16] будинок (на його місці нині — Троїцький собор). Виконавцями та протекторами свого заповіту призначив єпископів Лева Шептицького та Сильвестра Рудницького.[21]

Помер, проживши 74 роки, 13 квітня 1782 року[1][c][22] в Почаєві[20] чи в Срібні[16]) поблизу Почаєва. Був похований у крипті зліва від головного входу в Почаївському соборі[23].

Шлюб

Герб дружини — Єліта
Герб дружини — Єліта
Портрет М. В. Потоцького у Вишнівці (зліва)

Близько 1756 р. одружився з Маріанною з Домбровських гербу Єліта — найстаршою дочкою скарбника (потім ловчого[24]) галицького Яна Антонія Домбровського. Причина шлюбу — необхідність бути одруженим. Потім жили окремо (дружина — у Підзамочку, пізніше стала монахинею-кармеліткою, померла 23 січня 1783, була похована в крипті костелу оо. францисканців у Львові)[25]. Дітей не мали.

Меценат

Після великого коронного гетьмана Юзефа Потоцького, крайчого коронного Францішека Салезія Потоцького був 3-м за розміром статків серед тодішніх представників роду Потоцьких. За тодішніми джерелами, його річний дохід становив близько 50000 дукатів.[26][16] На відміну від багатьох тодішніх шляхтичів, не вивозив майно та гроші за кордон, вкладав їх на рідній землі, зокрема, у спорудження храмів, монастирів, громадських будівель.[27] Багато цих пам'яток збереглось до наших днів.

Фінансування:

Архітектор Бернард Меретин

Бучацька ратуша
Портрет Миколи Потоцького з Львівської картинної галереї

Рік народження, походження архітектора не відомі. Є дані, що походив з німців чи австрійців. Був прийнятий на службу до Миколи Василя Потоцького, фактично був придворним архітектором. Бернард Меретин співпрацював з видатним скульптором Йоаном Георгієм Пінзелем. Помер 1759 року.
Головні будівлі Бернарда Меретина:

Скульптор Пінзель

З середини 1740-х років при дворі магната Миколи Василя Потоцького з'явився скульптор, що назвався ім'ям Пінзель. Микола Василь Потоцький став його головним замовником.

Фундація в Почаєві

Фундатор перебудови монастиря в Почаєві — за проєктом архітектора Ґотфріда Гофмана побудовано храм і монастир на високих терасах, під якими розмістили склепи. Комплекс будов став унікальним зразком архітектури в стилі пізнього бароко, релігійним центром на теренах України взагалі. Саме Почаївській лаврі Микола Потоцький надав найбільшу фінансову підтримку, пожертвуваши близько 2 200 000 золотих[12].Окрім безпосереднього фінансування розбудови монастирського комплексу, Потоцький жертвував і від прибутків зі своїх маєтків Москалівки, Ванжулова та Волиці (тепер села Лановецького району Тернопільської області). Усіляко сприяв пришвидшенню будівльних робіт, контролюючи діяльності архітекторів, навіть викликав зі Львова “мурмайстра” Щепановського, аби той сприяв якнайшвидшому їх завершенню.[38] На всі інші василіянські монастирі ним було виділено по 30 000 злотих.

У літературі та мистецтві

  • Вериківський Михайло: балет «Пан Каньовський» (1930),
  • Гроза Олександр. «Староста Каньовський»
  • Єшкілєв Володимир. Втеча майстра Пінзеля. — Київ : Грані-Т, 2007.

Світлини

  • Лавра у Почаєві
    Лавра у Почаєві
  • Інтер'єр Успенського собору, стінописи XIX ст.
    Інтер'єр Успенського собору, стінописи XIX ст.
  • Головний фасад Успенського собору
    Головний фасад Успенського собору
  • Необароковий православний вівтар 1860-х рр.
    Необароковий православний вівтар 1860-х рр.
  • Тарас Шевченко. Вівтар собору в Почаєві
    Тарас Шевченко. Вівтар собору в Почаєві
  • Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці та Монастирська Резиденція
    Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці й монастир у Городенці - 1743 р.

Див. також

Зауваги

  1. ↑ у фундаційній грамоті на парафіяльний костел у Бучачі своїми патронами він називає по-імені святих Миколая і Тадея → див.: Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 92.
  2. ↑ кс. С. Баронч посилається на рукопис Підкамінського монастиря
  3. ↑ Ксьондз С. Баронч посилається на рукопис Підкамінського домініканського монастиря.

Примітки

  1. ↑ а б в Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 69 (прим.).
  2. ↑ Красний П. Львівське мистецьке середовище супроти ідеї симбіозу мистецтв при оздобленні та впорядженні сакральних інтер'єрів (1730—1780) // Ї. — 2013. — Ч. 72.
  3. ↑ Стоцький Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі… — C. 40.
  4. ↑ Bohusław // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1880. — Т. I. — S. 289. (пол.) — S. 289. (пол.)
  5. ↑ 1706 р. — таку дату вказав Томаш Скшипецький → Skrzypecki Т. Н. Potok Złoty na tle historii… — S. 74.
  6. ↑ іноді вказують також 1712 рік
  7. ↑ Maciszewski M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej Polskiej. — Brody, 1910. — S. 218. (пол.)
  8. ↑ Czernecki J. Brzeżany: pamiątki i wspomnienia. — Lwów, nakładem Towarzystwa nauczycieli szkół wyższych, 1905. — S. 23. (пол.)
  9. ↑ а б в г Zielińska Z. Potocki Mikołaj Basyli… — S. 113.
  10. ↑ а б Skrzypecki Т. Н.. Potok Złoty… — S. 75.
  11. ↑ Андрусяк Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — С. 42—43.
  12. ↑ а б в Skrzypecki Т. Н.. Potok Złoty… — S. 81.
  13. ↑ Czeppe M. Rzyszczewski (Ryszczewski) Wojciech // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1992—1993. — T. XXXIV. — S. 227. (пол.)
  14. ↑ Там же… — S. 113—114.
  15. ↑ Skrzypecki Т. Н.. Potok Złoty… — S. 78—79.
  16. ↑ а б в г д Zielińska Z. Potocki Mikołaj Basyli… — S. 114.
  17. ↑ а б в г Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 57.
  18. ↑ Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 60—66.
  19. ↑ а б Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 63.
  20. ↑ а б Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 64.
  21. ↑ Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 65.
  22. ↑ Іноді 13 вересня → див.: Skrzypecki Т. Н.. Potok Złoty… — S. 83.
  23. ↑ Skrzypecki Т. Н.. Potok Złoty… — S. 83.
  24. ↑ Prszyboś K (opracował). Urzędnicy województwa ruskiego XIV—XVIII wieków. — Wroc — Warszawa — Krak — Gdańsk — Łódź, 1987. — S. 65. — ISBN 83-04-0251213-4 całość, ISBN 83-04-01814-4. (пол.)
  25. ↑ Skrzypecki Т. Н.. Potok Złoty… — S. 77.
  26. ↑ Там само. — S. 78.
  27. ↑ Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 56.
  28. ↑ Там само. — S. 96.
  29. ↑ Дуда І. Ґоловацький (Ґловацький) Яків // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 451. — ISBN 966-528-197-6.
  30. ↑ Там само. — S. 56—57.
  31. ↑ Там само. — S. 58.
  32. ↑ Чень Л. Церква Св. Миколая — перлина Бучача. — Львів, 2010. — 28 с. — C. 10.
  33. ↑ Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 137.
  34. ↑ Золочів // [Галицька брама]]. — 2207. — № 1—2 (145—146) (січ.—лют.). — 40 с. — С. 26.
  35. ↑ Hruszów, wś, pow. kaniowski // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1882. — Т. III. — S. 190. (пол.) — S. 190. (пол.)
  36. ↑ Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 145—146.
  37. ↑ Krasny P. Kościół parafialny p.w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii w Wiśniowczyku // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — Kraków : Antykwa, 2007, 599 il. — S. 430. — (Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. Cz. I). — ​ISBN 978-83-89273-49-9​.
  38. ↑ Амвросий Архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской Лавре на основании документов хранящихся в Лаврском Архиве. Приложение к Волынским Епархиальным Ведомостям. Почаев, 1870. № 13–24; 1871. № 1–6. 282 с.

Джерела

Посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Микола_Василь_Потоцький&oldid=34536507