Жмеринка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 49°02′00″ пн. ш. 28°07′00″ сх. д. / 49.03333° пн. ш. 28.11667° сх. д. / 49.03333; 28.11667

Жмеринка
Coat of arms zhmerynka.PNG Прапор-Жмеринка.png
Герб Жмеринки Прапор Жмеринки
Панорама району міста навколо залізничного вокзалу
Панорама району міста навколо залізничного вокзалу
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Вінницька область Вінницька область
Район/міськрада Жмеринський район
Рада Жмеринська міська рада
Код КОАТУУ 0510300000
Засноване XVIII століття
Магдебурзьке право 1591[1]
Населення 35 431 (1 серпня 2013)[2]
Агломерація Вінницька агломерація[Джерело?]
Площа 18,26 км²
Густота населення 944,8 осіб/км²
Поштові індекси 23100-23107
Телефонний код +380-4332
Координати 49°02′33″ пн. ш. 28°05′57″ сх. д. / 49.04250° пн. ш. 28.09917° сх. д. / 49.04250; 28.09917
Висота над рівнем моря 326 м
Водойма р. Рів
Назва мешканців Жмеринчани
Міста-побратими Азербайджан Шекі
ПольщаСкаржисько-Каменна(2000)
День міста перша неділя серпня
Відстань
Найближча залізнична станція Жмеринка
До станції 0 км
До обл./респ. центру
 - фізична 35 км
 - залізницею 47 км
 - автошляхами 46 км
До Києва
 - фізична 231 км
 - залізницею 268 км
 - автошляхами 303 км
Міська влада
Адреса 23100, Вінницька обл., м. Жмеринка, вул. Центральна, 4, 5-01-00
Веб-сторінка Жмеринська міськрада
Міський голова Кушнір Анатолій Петрович

Жме́ринка — місто обласного значення у Вінницькій області, центр Жмеринського району. Площа 18,2 км². Населення 35,4 тис. мешканців (2001, становить 90,2 % до 1989), переважно українці. Відстань до облцентру становить 35 км і проходить автошляхом E583, із яким збігається М21. В місті знаходиться залізничний вузол. Функціонує 9 міжміських, 16 приміських та 8 міських автобусних маршрутів.

Географія[ред.ред. код]

Географічне розташування[ред.ред. код]

Жмеринка розташована у південно-східній частині Подільської верховини за 49 км від Обласного центру (автошляхи М21, E583). Площа Жмеринки становить 18,2 км².

Середня висота над рівнем моря становить 326 м. Протяжність Жмеринки з півночі на південь — 5,7 км, із заходу на схід — 6,9 км.

Відстань від Жмеринки до різних міст (автошляхами)[3]
Шепетівка ~ 194 км
Старокостянтинів ~ 184 км
Київ ~ 317 км
Вінниця ~ 35 км
Біла Церква ~ 243 км
Погребище ~ 126 км
Івано-Франківськ ~ 341 км
Хмельницький ~ 135 км
Роза ветров
Немирів ~ 98 км
Умань ~ 220 км
Кам'янець-Подільський ~ 169 км
Чернівці ~ 258 км
Шаргород ~ 37 км
Могилів-Подільський ~ 88 км
Тульчин ~ 123 км
Миколаїв ~ 512 км

Клімат[ред.ред. код]

Клімат Жмеринки
Показник Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру Рік
Абсолютний максимум, °C 39,9
Середній максимум, °C −1 −2 4 14 21 24 26 23 20 14 8 0 15
Середня температура, °C −3 −3,6 2,5 11,9 19,0 20,5 21,7 19,4 17,6 12,4 7,1 −1,2 13,1
Середній мінімум, °C −9 −8 −1 2 12 15 16 13 10 6 1 −5 7
Абсолютний мінімум, °C −26,4
Норма опадів, мм 21 29 31 26 37 51 56 38 26 31 33 28 391
Джерело: Опис клімату Жмеринка

















Клімат помірний, континентальний. Середньорічні температури повітря: літня — (+20 °C), зимова — (-5 °C). Середньорічна кількість опадів становить 400–450 мм.

Переважають вітри північно-західного напряму.

Етимологія[ред.ред. код]

Свою назву Жмеринка отримала від сіл розташованих по обидві сторони від залізничної колії — Велика і Мала Жмеринка. Щодо походження назви, то існують різні версії: одні дослідники вважають, що вона походить від польського вислову «жму руку», сказаному при зустрічі двох переможців, інші вбачають її в тому, що на території сучасного міста було поселення, в якому жили гончарі, які з глини виготовляли різний посуд — «жали ринки». Є гіпотеза, що «джемері» — це густий темний ліс, хащі, на місці якого виникли ці поселення. Та найбільш ймовірною є наступна.

Археологічні знахідки[ред.ред. код]

В кінці 60-х років XX століття під час земляних робіт пов'язаних з будівництвом басейну біля стадіону «Локомотив» були знайдені знаряддя праці первісних людей: зубила, скребки, крем'яні сокири, долота, а також черепки гончарних виробів, дивна статуетка, що нагадувала жінку. Отже на території нашого міста жили наші пращури ще в сиву давнину. На території, що прилягає до міста є пам'ятник археології поселення трипільської культури. За 12 км від Жмеринки біля села Межирова збереглися вали Скіфського городища, а біля Станіславчика ще й досі височить козацька могила — свідок відчайдушної боротьби українського народу за незалежність.

Історія[ред.ред. код]

Давньогрецький історик Геродот свідчить, що подільська земля відома світові ще за 5 сторіч до н. е.. Він згадує алозонів і неврів, які заселяли ці землі. З його праць ми дізнаємось, що південь України в ті далекі часи населяли кіммерійці, яких ассірійці називали «GIM(M)IR»(«ГІММІР»). В українській мові (як і в інших слов'янських мовах) звук «ж» чергується із звуком «г». Можливо звідси і пішла назва наших далеких предків. Вона збереглася у назвах подільських поселень Чемеринці, Чемер, Чемериси, в назві трави чемериці, одежі-чемерки, а згодом і назві поселення — Жмеринка.

Про те, що була річка біля міста, свідчать фахівці з водопостачання: на великій глибині вона протікає і тепер. В ті давні часи вона звивалася з північного сходу на південь. Про це свідчать назви околиць міста, які залишились в пам'яті пізніших поколінь: Заріччя, Порубаний ліс, Пеньківка, Грисяний лісок, Березина, Корчівка.

Поява Жмеринки пов’язується з будівництвом у 1865 р. залізниці Київ – Балта – Одеса. Тоді ж збудували і невеличку станцію. Назвали її Жмеринка – від назви двох ближній сіл: Малої та Великої Жмеринки. Біля станції по обидва боки колії виросло невелике селище залізничників. Воно розпочиналося з кількох будинків, які спорудив зі своїми синами один із засновників локомотивного депо в 1891 р. машиніст Бєлінський. Це була перша вулиця майбутнього міста, яка носить тепер ім’я І.Франка. В той же час Бєлінський разом з робітниками депо розчистили ліс на південній околиці нинішнього міста і створили парк відпочинку, обладнали майданчики, танцювальні площадки і «зелений театр». Свого часу землі навколо Жмеринки та в її межах належали графам де Шуазель-Гуф’є й Гейден. Ці зросійщені нащадки французьких аристократівспонсорували будівництво храмів у навколишніх селах, а Варвара де Шуазель-Гуф’є на своїх землях за власні кошти заклала у Жмеринці лікарню, яка нині офіційно називається центральною районною, а неофіційно – земською. Від тих часів збереглося одне приміщення – інфекційне відділення. Чимало добрих справ для міста зробив предводитель вінницького дворянства граф Дмитро Гейден. Він ініціював створення у Жмеринці училища інструкторів з сільського господарства, аби навчити місцеве селянство грамотно, по науці господарювати на землі й отримувати добрі врожаї. Та училищу так і не судилося бути відкритим: почалася Перша світова війна. Під забудову чоловічої гімназії ним виділено 2440 квадратних сатенів землі і пожертвувано 20 тис. рублів на її будівництво, для влаштування православного та римо-католицького кладовищ – 2650 тис. рублів. Чимало зусиль граф прикладав для розвитку культури, охорони здоров’я, поліпшення народного добробуту. За це у грудні 1909 р. отримав звання Почесного громадянина міста. В 1917 р. граф Гейден очолив Спілку хліборобів України, а 1918 р. назавжди покинув ці землі. На розі вулиць Шевченка і Литвиненка і досі стоїть його садиба, німий свідок столітньої давнини. Нині будинок графа Гейдена відреставровано. В ньому розмістився краєзнавчий музей. Хоча й тепер достеменно не відомо, кому все ж належав цей красивий історичний маєток. За переказами старожилів він міг бути власністю графині Крушельницької чи дворянина Вронського, які володіли землями Жмеринщини і брали активну участь в управлінні містом. Вигідне географічне розташування визначило в подальшому бурхливий територіальний і економічний розвиток Жмеринки як залізничного вузла півдня Російської імперії. Зі збільшенням потоку вантажів виникла необхідність у будівництві нових більш потужних споруд. У 1891 р. побудоване паровозне депо, у 1898 – вагоноремонтні майстерні. В архівних документах 1899 р. знайдені цікаві відомості про місцевих дворян Ф.Й.Сухоржевського та А.А.Сабинського, які водночас працювали… машиністами залізничної станції, а В. Садковський – вагонним майстром. Усі вони були кандидатами в присяжні засідателі. 18 листопада 1903 р., за велінням імператора, Жмеринці надається статус міста. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. тут відкрито чоловічу та приватну жіночу гімназії. Зі Жмеринкою пов’язана дуже важлива для Росії історична подія. Це російсько-турецька війна 1877-1878 рр. Саме у Жмеринці імператор Олександр ІІ оголосив про її початок. Щодо походження назви міста, то існує декілька версій. За однією вважається, що в її основі лежить словосполучення «жму руку», що означає добросусідське співіснування на цій території українців, поляків та євреїв. Інші дослідники шукали витоки значно глибше в історії краю, вважаючи походження назви від кореня «жмир», що означає самоназву кіммерійців, племен, які населяли цю землю до скіфського періоду. Є ще одна версія, за якою стверджується, що назва походить від гончарної справи «жати ринку» (реньку), яке й перейшло у слово «Жмеринка». Це словосполучення вказувало на велику кількість гончарів, що колись селилися і займалися цим видом народного промислу у місті. Цікавий і такий факт пов’язаний з назвою поселення. Подільське губернське управління і Міністерство внутрішніх справ пропонували при наданні Жмеринці статусу міста перейменувати її в м. Тетянин, на честь дочки Миколи ІІ Тетяни, яка народилася 1903 р. На що імператор згоди не дав: «Предпочитаю, чтобы Жмеринка сохранила свое прежнее название». З 1903 р. розпочався справжній розквіт Жмеринки. Тут почало діяти Товариство взаємного кредиту, основний капітал якого складав більше 44 тис. рублів. Напередодні Першої світової війни у Жмеринці вже працювало 9 фабрик і заводів, 36 ремісничих майстерень. Серед них: машинобудівний завод сільськогосподарського профілю, чавуноливарний, лісопильний та 2 цегельні заводи. Більша частина населення міста працювала на залізниці. На той час у ньому налічувалося 1737 будинків, населення становило більше 21 тис. чоловік. У часи революції та громадянської війни в місті точилася жорстока боротьба різних тогочасних непримиренних військових формувань: української, білої, більшовицької, польської, армії Антанти й анархістів. Жмеринка, як і Вінниця виконувала роль столиці Директорії. У приміщенні колишньої жіночої гімназії був штаб армії Головного отамана, що його очолював колишній генерал-лейтенант царської армії Греков. Тут, у Жмеринці, Петлюра приймав місію Антанти. Відомо, що у ті жорстокі часи більшовики розстріляли 45 місцевих гімназистів за те, що вони зустрічали на жмеринському вокзалі С. Петлюру і вголос співали «Ще не вмерла Україна». Батьки намагалися врятувати своїх дітей, зібрали підписи громадськості й листом послали до Леніна з проханням про помилування. Кажуть, що таке помилування прийшло, але кати не виконали наказу, бо не хотіли, аби люди дізналися про ті «методи дізнання», які вже на той час практикувалися в їхній роботі. Дітей стратили в Сідавському лісі у вересні о четвертій ранку погожого теплого дня… У тому самому будинку, в якому катували гімназистів, влаштували катівню й фашисти в роки Великої Вітчизняної війни. Там мордували мирне населення, а нині той будинок служить станцією швидкої допомоги. Видно покутують не лише люди. Споруди – також. Перше знайомство з містом починається з вокзалу, збудованого 1899-1904 рр. У Жмеринці це знайомство буде особливо цікавим, бо споруда є пам’яткою історії та архітектури. З будівництвом вокзалу пов’язана трагічна доля його архітектора. Коли цар Микола ІІ приїхав подивитися на новий вокзал, то першими його словами були: «Вот сукин сын». Зиновій Журавський ці слова сприйняв як незадоволення царя і застрелився. А імператор, як виявилося, був у захваті від творіння геніального архітектора. За задумом автора будова нагадує великий морський корабель, що на всіх вітрилах «пливе» у бік Чорного моря. Уважний спостерігач може побачити круглі вікна, що нагадують ілюмінатори, а вежі на даху і веранда другого поверху – палубу. Центральна вежа подібна до капітанського мостика. Якщо придивитися до оздоблення головного залу, ліпки в усьому приміщенні – всюди імітується морська рослинність. Залізничний вокзал – це комплекс архітектурних і технічних споруд, що забезпечують чітку роботу вузлової станції, створюють зручні і комфортні умови для пасажирів. До платформ ведуть прямі виходи з приміщення, підземні тунелі. Чи не під враженням цього залізничного вокзалу Остап Бендер назвав Жмеринку «очагом мировой культуры». Вокзал, його центр, з двома привокзальними площами – окраса міста. Зі східного боку перед входом споруджено пам'ятник літературному герою Ільфа і Петрова О. Бендеру від вдячних жмеринчан. Адже саме йому належать слова: «Последний настоящий город на земле – это Жмеринка». Про зв’язки О. Бендера за Жмеринкою тут ходить чимало слухів та легенд, аж до такої, що місто N з відомого роману, де «кому й кобила – наречена», саме Жмеринка. Про, начебто, прототип Остапа з вокзального міста, а саме слідчого, що колись тут працював, на прізвище Бендер тощо. Навпроти вокзалу – стара будівля у стилі модерн. Тут розміщувалася чоловіча гімназія, корпуси якої звели у 1909 р. Власне, обличчя Жмеринки формує прилеглий до вокзалу веселий квартал центру (кольорові дво- і триповерхові кам’янички в стилі кінця 1940-х років та навколо центру – кільканадцять чималих дев’ятиповерхівок і «хрущовок», охайних, цілком «столичних» і всередині й по дворах. Усе це стоїть на найвищій точці пагорба. А вниз від тих висоток на значну площу розтікається хвилями ландшафту суцільне подільське село. Сільська частина Жмеринки здається теж досить веселою – чимало оновлених будиночків, які хатами вже не назвеш, асфальт, є навіть довоєнна бруківка на крутому узвозі. А посередині причаївся готичний шпиль увінчаний 5 хрестами красивого католицького костьолу, оточеного сторічними соснами. На площі Миру, на місці колишнього православного храму, спорудженого 1893 р., розграбованого і знищеного у 1928 р., збудовано однойменну церкву Олександра Невського. Нині храм милує око мешканців і гостей міста своїми завершеними архітектурними формами, легкістю і красою, своїми золотими банями, які видно звідусіль. Храм має два зали: нижній і верхній. Нижній розрахований на молитви для заспокоєння людської душі, верхній – для більш масових релігійних відправлень. Нині на площі Миру споруджено пам’ятник Тарасові Шевченку. В оголошеному місцевою владою конкурсі переміг проект скульптора М.Крижанівського, який, до речі, є автором туристичної принади міста на Привокзальній площі – скульптури О.Бендера. На черзі ще один пам’ятний знак – Січовим стрільцям Перлиною Жмеринки є й місцевий парк культури та відпочинку М. Горького, дехто іменує його, на честь засновника, рощею Бєлінського, що є улюбленим місцем відпочинку жителів, особливо в свята. Масові гуляння тут супроводжуються грою духових оркестрів та закінчуються феєрверками. Прикраса і гордість парку – стадіон, де проводяться усі змагання міста і району, футбольні баталії. А ще у єдиному на всю Україну музеї місцевого самоврядування у Жмеринській міській раді висять писані олією портрети колишніх керівників міста. На жаль, не змогли відтворити обличчя найпершого міського старости – Карла Вікентійовича Вронського, дворянина, людини практичної, підприємливої, талановитої. Ніхто так і не знає як цей чоловік виглядав, по ньому не залишилося жодної світлини, а тим часом з його ім’ям у Жмеринці пов’язано все з чого починалося місто. Він дбав про його забудову (вона здійснювалася в основному у стилі ампір, що майже не зберігся), викладав немало коштів на благоустрій, на ремонт міських доріг

Історично Жмеринка складалась із різних поселень, які зберегли свої назви — на схід від залізниці розмістилась власне Жмеринка, на північний схід — Велика Жмеринка, на південний схід — Петрівка, на південь Кавказ, ще південніше Корчівка. Безпосередньо до міста прилягають села Мала Жмеринка, Леляки, Тартак, Подільське та селище міського типу Браїлів. В історичних матеріалах згадується про Жмеринку на початку XVIII століття, як про село Браїлівської волості, Вінницького повіту, Подільської губернії. Саме тут пролягав давній Кучманський шлях.

Вулиця в Жмеринці. Початок ХХ століття

У другій половині XIX століття, коли Подільська губернія стала центром цукрової промисловості, виникла потреба в будівництві залізниці. На той час в губернії нараховувалось 29 цукрових заводів.

Власне Жмеринка — велика вузлова станція Правобережжя України, заснована в 1865 році між селами Велика і Мала Жмеринка на місці вирубаного дубового пралісу. Завдяки будівництву залізниці КиївБалта (18651870 рр.) Жмеринка стала залізничним селищем. Рух поїздів залізницею Одеса — Жмеринка — Київ розпочався 8 червня 1870 р. Залізницею Жмеринка — Волочиськ — у вересні 1871 року, Жмеринка — Могилів-Подільський — 30 вересня 1892 року.

Вулиця в Жмеринці. Початок ХХ століття

Визвольні змагання 1917 — 1921 років[ред.ред. код]

На станції Жмеринка перебував транспорт з хворими на тиф вояками УГА (близько 2000 осіб) восени 1919 р. З них 200 були влаштовані в лікарні, невдовзі в підвалах станції було виявлено 600 тіл вояків.

4 листопада 1919 року в Жмеринці відбулась нарада Головного Отамана УНР Симона Петлюри; на ній щодо ситуації зі станом Української Галицької Армії мав слово Дмитро Паліїв, який повідомив представників Директорії УНР, керівництва ЗУНР про крайню необхідність укладення тимчасового перемир'я з армією Дєнікіна через через погане забезпечення грішми, умундируванням, амініцією, санітарним матеріалом, епідемію хвороб.[4]

10 листопада 1919 р., порушивши перемир'я з українськими військами, дєнікінці увірвались у місто, зайняте частинами бригади УСС.[5]

Не Татьянине, а Жмеринка[ред.ред. код]

Історичне коріння міста Жмеринки генетично пов'язане з двома сусідніми селами: Великою і Малою Жмеринками, їм завдячує місто своєю назвою. Розміщення вузлової станції не в селищі Браїлів чи в іншому місці було пов'язане з відомим подружжям — Карлом і Надією фон Мекк. Їх маєток знаходився в Браїлові (нині тут профтехучилище). Карл проектував залізницю, що будувалась; хотів вузлову станцію розмістити ближче до свого маєтку і своїм задумом поділився із дружиною. Мудра Надія Філаретівна тактовно йому запропонувала, що було б добре, щоб станційна кіптява і шуми були десь подалі від Браїлова, десь між селами Великою і Малою Жмеринками. Тим більше, що громада села Велика Жмеринка погодилась на вилучення 38 десятин землі (1886 р.).

Місцеві поміщики продали землю оцінювальній комісії, яка скупляла землю для міста. Велась інтенсивна робота по розширенню майбутнього міста за рахунок земель Великої Жмеринки. Про це нам свідчать архівні документи:

« Дело Подольского Губернского по городским Делам Присутствия» о выделении поселка «Жмеринка» на степень безуездного города на 421 месте по описи № 232 1903 года.  »

Там же читаємо:

« Земельное управление по Губернскому правленню. Вследствие протеста общества крестьян с. Большой Жмеринки, не пожелавшего присоединиться к городу, решить путем покупки у них земельних угодий.  »

Цитата з листування оцінюючої комісії з Подільським генерал-губернатором:

« Его превосходительству господину Подольскому Губернатору представление оценочной комиссии. В сумму оценки вошло имущество жителей города й вошедших в черту города земли графа Димитрия Александровича Гейдена.  »

Ці землі знаходились в селі Велика Жмеринка. Він їх у 1905 році купив в сім'ї де Шуазель-Гуф'є. На 1890 р. загальна територія Жмеринки становить 250 десятин землі.

З ростом і розширенням вузлової станції йшло розширення її служб, ріст нових вулиць від станції в бік Великої і Малої Жмеринки. В пресі з'явились публікації про перейменування поселення і станції в «Татьянино». Один з документів того часу каже:

« Господину Подольскому Губернатору. В виду появившихся в последние время в печати слухов о перейменований поселка Жмеринка в город Татьянино, имею честь просить Ваше Превосходительство сообщить мне, состоялось ли уже указанное переименование. Сведения об зтом мне необходимо иметь к 1 января 1904 года для возобновления разрешения на право содержания частными лицами питейных заведений в поселке Жмеринка. За управляющего, ревизор финансов Подольской губернии. Декабрь 4 дня 1903 г.  »

Справа з перейменуванням затягувалась, важко передбачити, чим би вона закінчилась, якби в неї не втрутився сам Імператор Всієї Росії. 1903 року цар Микола II приїжджає до Жмеринки подивитись на вокзал, що з'єднує чотири сторони світу. Він був побудований з великим розмахом — це була одна із найвеличніших станцій країни. Творіння 3. І. Журавського (1902–1904 рр.), співавторів В. Рикова, І. Бєляєва імператору сподобалось. Імператор вирішив, що Жмеринка має зберегти існуючу назву.

Крім цього, було передбачене таке:

« Представить вновь образованному городу в течении первых 10 лет льготы:

Освободить от казенних пошлин сделки по приобретению городом земель. Не возлагать на городские средства производства пособий казне: а) пособий на содержание центрального управлення Министерства Внутренних Дел; б) на полицейское управление Империи; з) освободить городскую кассу от участия в расходах местного и губернского по городским делам Присутствия.

 »

Пільги імператора були вкрай потрібні для новоутвореного міста. Виписка начальника Міністерства внутрішніх справ:

« Господину Подольскому Губернатору от 27 ноября 1903 г. за № 9519. Министерство Внутренних Дел сообщило Вашему Превосходительству о преобразовании поселка Жмеринка при станции Юго-Западной железной дороги в город Жмеринка для покрытия расходов на содержание полиции». Министерство Внутренних Дел, отделение 6 стол 1. 14 февраля 1904 г. Министру Внутренних Дел. 20 августа. Государь Император собственноручно начертал: «Искренне благодарю» по поводу преобразования его из поселка Жмеринки в безуездный город. Подольскому Губернатору.  »

Така увага імператора служила добрій справі і молодому місту.

Начальник станції Жмеринка Петро Петрович Гузь був представником міського старости. Домовласники м. Жмеринки звернулися з проханням до Подільського Губернатора:

« Прошение. Ввиду открывшейся вакансии на должность Жмеринского городского старости, мы, домовладельцы г. Жмеринка, покорнейше просим Ваше Превосходительство назначить городским старостою уважаемого всеми нашего домовладельца и начальника станции Жмеринка Петра Петровича Гузя, который помимо всех качеств, необходимых для занятия зтой должности, обладает прямотои характера, твердой волей и неутомимой энергией, что необходимо в зто время. Ходатайствует все население нашего города Жмеринка. 1906 г., декабрь. Подписалось 64 домовладельца.  »

Місто в своїй забудові не мало єдиного плану, воно розбудовувалось хаотично. Від залізниці в бік Великої Жмеринки заселялась Графська вулиця за ім'ям графа Д. Гейдена. Він віддавав свої землі під забудову міста, на будову дільничної земської лікарні, а в період імперіалістичної війни — земельну ділянку, суміжну з лікарнею — на будівництво холерного бараку на 50 ліжок.

Зустріч євреями голови Директорії УНР Симона Петлюри, Жмеринка, 1919 рік

Розбудова міста[ред.ред. код]

В 1871 через Жмеринку прокладено Волочиська залізнична лінія, яка з'єднала Російську імперію з Австро-Угорщиною. У 1892 лінію до Могилева (Нині м. Могилів-Подільський). 1891 збудовано локомотивне депо, 1898 — перші вагоноремонтні майстерні. На початку ХХ ст. тут проживало понад 9 тис. чол., напередодні 1-ї світової війни — 27 195, 1926 — 22 200 осіб. Від 1898 — містечко, від 1903 року статус міста, від 1921 — повітне місто, від 1923 — райцентр. З 1869 у Малій Жмеринці діяла церковно-парафіяльна школа, у Великій Жмеринці — однокласна міністерська школа. 1870 у Жмеринці відкрито приватну однокласну школу для дітей (хлопчиків) залізничників, 1890 — двокласне вище початкове училище для дітей дріб. службовців, 1906 чоловічу гімназію (у радянські часи — пошта, 1999 — знесена у зв'язку з аварійним станом), яку в 1909 р. переведено в нове приміщення (нині ЗОШ № 1), 1909 у власному будинку Г. Лукашевич заснував жіночу гімназію (нині навчально-виховний комплекс), 1912 розпочало діяти вище початкове платне училище для хлопчиків (нині ЗОШ № 3). Під час воєнних дій 1918-20 рр. влада неодноразово змінювалася. У ході визвольних змагань українського народу 1917-1921 рр. Жмеринка була була в зоні селянсько-повстанських рухів, зокрема діяли загони отаманів Божка та Тютюнника.Під час голодомору 1932-1933 рр. померло 252 особи. Нині господарський комплекс складають підприємства транспорту, машинобудування, легкої та харчової промисловостей. Серед найбільших — вагонне та локомотивне депо, ЗАТ «Жмеринський тютюн.-ферментац. завод», ТОВи — «Експрес», «Жмеринський м'ясокомбінат».

Персоналії[ред.ред. код]

Пишаються жмеринчани своїми видатними земляками. У Жмеринці свого часу жив і творив відомий на всю Європу мікромініатюрист Михайло Григорович Маслюк, людина неординарна і талановита. Його роботи були унікальні. Важко уявити собі жіночий портрет за розмірами в тисячу разів меншим від макового зернятка або томик Пушкіна, меншим від нього в шістнадцять разів; модель паровоза, таку мініатюрну, що на зрізі людського волоска таких паровозиків у містилося б 3500, автомобіль, що на комариному жалі стало б поряд 1200 з тієї марки. Розміри паровоза: довжина-8 мікрон, ширина-3 мікрона, висота -2 мікрона. Найменший у світі паровоз Маслюка був занесений у Книгу рекордів Гіннеса у 1968р. На всесвітній виставці у японському місті Осака у 1965 р., де Радянський Союз представляв свої досягнення у розвитку науки, були представлені мініатюри Григорія Маслюка. Японці були настільки вражені його роботами, що спеціальним наказом міністерства освіти з обов’язали всіх учнів обов’язково подивитися твори Маслюка у радянському павільйоні... Та не лише мікрошедеврами мистецтва дивував світ заслужений майстер народної творчості України, його умілі руки багато зробили для нашої науки. Так на прохання вчених-медиків виготовив комплект мікрохірургічних інструментів для досліджень судин кори головного мозку, зшивання роговиці ока, операцій вуха з метою ліквідації глухоти. Користуватися такими інструментами можна тільки під спеціальним мікроскопом. Весь свій талант, весь макросвіт душі зумів помістити в півтисячі експонатів - шедеврів мікромініатюрист, заслужений майстер народної творчості України Михайло Григорович Маслюк, людина, яка на весь світ прославилася оригінальною творчістю, ставши однією з найвизначніших візитівок не лише Жмеринки, а й усього Поділля. Онук славетного майстра Сергій Тетерін продовжує справу діда і створив серію робіт, які не роздивитись неозброєним оком. Пам’ятаючи заслуги М.Г. Маслюка перед рідним містом, Жмеринська міська рада вирішила одну з міських вулиць назвати його йменням. Майстер заслужив на таке пошанування. Заслужив на це й Ростислав Полянський, льотчик, що загинув у боях за визволення Волині. Під час Великої Вітчизняної війни він воював у небі над Сталінградом, на Курській дузі і був збитий ворогом у бою. Волиняни, шануючи подвиг жмеринчанина і його заслуги, звели йому пам’ятник, до якого носять живі квіти. Родом з Жмеринки талановитий художник-авангардист і поет Василь Хмелюк, картини якого мав у своїй колекції великий знавець і поціновувач мистецтва митрополит А.Шептицький. Мистецький доробок славного земляка досі експонується у музеях Парижа, Стокгольма, Нью-Йорка, Лондона, Філадельфії, Мюнхена, Торонто. Французька преса писала про нього як про «провідного художника нашого часу». В. Хмелюк – учасник визвольних українських змагань часів революції 1917-1920 рр. Тому, зрозуміло, чому його життя минуло поза межами батьківщини. Він похований у Парижі, де прожив більшу частину віку. Але все своє життя цей талановитий митець мріяв про Україну, думав і працював для неї. Цікаво, що на художників Жмеринці щастило і щастить досі. Серед цієї когорти Михайло Чорний, Ігор Біньківський, Василь Мельник, Аркадій Боднарчук, Іван Мазур. До речі, ще один художник, Анатолій Базилевич – неперевершений ілюстратор безсмертних книг, також народився у Жмеринці. Він автор малюнків до творів Тараса Шевченка: «Причинна», «Катерина», «Перебендя», «Відьма», «Єретик», «Гайдамаки» та І Котляревського «Енеїди». Свого Енея, «парубка моторного» і хлопця хоч куди козака», інших героїв він писав з конкретних місцевих жителів Жмеринки, з їх звичаями, традиціями, характером. У 1878-1880 рр. у Жмеринці перебував видатний російський композитор П.І.Чайковський. У місті закінчував гімназію і почав свої перші трудові кроки Юрій Смолич. Події в Жмеринці початку ХХ ст. він описав в романах «Вісімнадцятилітні», «Наші тайни» та в книгах спогадів. Згадує про своє перебування у Жмеринці й Володимир Сосюра у романі «Третя рота». Тут навчався і починав працювати у місцевому театрі народний артист СРСР, двічі лауреат Державної премії СРСР актор МХАТу М.П.Болдуман. Саме у Жмеринці 1898 р. Антон Федорович Турчанович, винахідник польової кухні, будучи заступником командира 12-го піхотного полку по господарській частині, зробив розрахунки і креслення польової кухні на колісному ходу. Вже до початку Першої світової війни практично всі частини російської армії мали польові кухні системи Турчановича.

Символіка[ред.ред. код]

Символіка міста Жмеринки затверджена рішенням 13 сесії 3 (23) скликання 8 серпня 2000 року Жмеринської міської ради. Автори проекту символіки міста — А. Гречило і У. Гречило.

Герб Жмеринки

Пам'ятки[ред.ред. код]

Докладніше: Пам'ятки Жмеринки

У Жмеринці під охороною держави перебувають 4 пам'ятки архітектури і містобудування, 4 пам'ятки монументального мистецтва і 9 пам'яток історії.

Вулиці[ред.ред. код]

Докладніше про вулиці міста на Вулиці Жмеринки

Населення[ред.ред. код]

Динаміка чисельності населення[6]

У 1926 р. у місті мешкало 13 569 українців (61,0%), 4 380 євреїв (19,7%), 2 714 росіян (12,2%) та 1 004 поляків (4,5%).[7]

У 1939 р. у місті проживало 17 977 українців (69,0%), 4 630 євреїв (17,8%), 2 261 росіян (8,7%) та 802 поляки (3,1%)[8]

У 1989 р. українці становили 82,2% населення, росіяни бл. 14%, євреї - 1%. У 2001 р. українці становили 91,2% населення, росіяни бл. 7%.[9]

Місцевості[ред.ред. код]

Економіка[ред.ред. код]

В місті розташовані КМС-79, КЧ-9.

ЗМІ[ред.ред. код]

Преса[ред.ред. код]

Радіо[ред.ред. код]

  • 67.34 FM радіостанція «Обрій» працює на частотах Першої програми Українського Радіо

Телебачення[ред.ред. код]

  • Кабельне телебачення

Транспорт[ред.ред. код]

Докладніше: Транспорт Жмеринки

Міський транспрт[ред.ред. код]

Містом курсують такі маршрутні автобуси:

Приміський та міжміський транспорт[ред.ред. код]

Район з'єднується автобусами, але міжміське та міжнародне сполучення (поїзд № 98-99 ЖмеринкаМосква) обслуговують виключно поїзди та електрички (Див. Жмеринка (станція)).

Персоналії[ред.ред. код]

Народились[ред.ред. код]

Проживали, перебували[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Жмеринка Це незавершена стаття про Жмеринку.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Жмеринська РДА
  2. Управління статистики у Вінницькій області: Чисельність населення на 1 серпня 2013 року
  3. «Розрахунок відстаней між містами на сайті Landi-Trans.Com». Архів оригіналу за 2011-08-13. 
  4. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР.— Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.— 368 с., іл. ISBN 5—7707—7867—9 с. 260—263
  5. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР… с. 265
  6. http://pop-stat.mashke.org/ukraine-cities.htm
  7. сесоюзная перепись населения 1926 года. М.: Издание ЦСУ Союза ССР, 1928-29
  8. Всесоюзная перепись населения 1939 года. Национальный состав населения районов, городов и крупных сел союзных республик СССР
  9. http://uaznavstvo.univ.kiev.ua/ua/Almanac/Almanac%2002/Sklyar.pdf

Джерела і посилання[ред.ред. код]