Черняхівська культура

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Східна Європа III-IV ст.:
   Черняхівська культура
   землі Геталанда
   водні простори
Пам'ятки черняхівської культури на території України
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Coat of Arms of Ukraine

Черняхівська культура — археологічна культура у 100500 роках. Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії. Деякі історики (зокрема, Пауль Райнеке) пов'язують її із державою готів.

Перші старожитності черняхівської культури були відкриті для науки практично одночасно у різних країнах. У 1899 та 1901 рр. у селі Ромашки, та у 1900 р. у селі Черняхів Київської губернії Вікентій Хвойка провів розкопки «полів поховань», друге з яких і дало назву типу пам'яток. У 1898–1899 рр. польський археолог К. Гадачек розкопав поселення Неслухів у верхів'ях Західного Бугу. Невдовзі, у 1903 р., І. Ковач дослідив могильник Марошсентана (сучасна назва Синтана де Муреш) у Трансільванії.

Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях. Поряд з цим відомі черняхівські городища (Городок, Олександрівка, Башмачка).

Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети.

Більшість дослідників вважає, що черняхівська культура створена племенами різного етнічного походження (даки, сармати, германці, скіфи, анти або венеди), про яких згадують стародавні автори на території поширення цієї культури. Черняхівська культура була знищена найправдоподібніше навалою гунів в кінці IV ст.

Найвідоміші пам'ятки черняхівської культури на території України: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.

Найдавнішою пам'яткою черняхівської культури на півдні України, є могильник Каборга, розташований на березі Березанського лиману, біля села Осетрівка Очаківського району Миколаївської області.

Черняхівська культура — одне з найяскравіших культурно-історичних-утворень першої половини І тис. н. е. на південному сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III — IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії. За підрахунками Є. Махно, лише в Україні відкрито близько З тис. поселень і могильників цієї культури, де виявлено сотні жител, тисячі поховань, здійснених за обрядом трупоспалення або трупопокладення.

Всі дослідники черняхівської культури зазначають наявність спільних рис, властивих її носіям: розвинуту економіку, основою якої були землеробство та ремісництво; інтенсивний обмін з античним світом; близькість форм кераміки, виробів з металів і кістки; розміщення поселень на розлогих схилах річок та струмків; поширення безкурганних могильників. Утім існували й місцеві особливості — в поховальному обряді, кераміці, житлобудівництві, що дало підстави виділити три локальні групи черняхівських пам'яток, пов'язані з певними регіонами: Північно-Західним Причорномор'ям, межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю, лісостеповою зоною України (В. Баран).

Відмінності матеріальної та духовної культури пояснюються неоднорідністю етнічного складу черняхівської людності, куди входили іраномовні скіфи та сармати, які переважали в Північному Причорномор'ї; фракійці — гети й даки, що мешкали в межиріччі Дунаю та Дністра, де відчувався також сарматський вплив; східнослов'янські антські племена, пов'язані з лісостеповою зоною України; готи — східногерманське плем'я, сліди перебування яких виявлено в Західній Волині, верхів'ях Південного Бугу, а також в окремих регіонах Північного Причорномор'я.

Уперше антропологічний матеріал із поховань черняхівської культури отримав у 1899 р. відомий київський археолог В. Хвойка під час розкопок могильника біля с. Черняхів на Київщині. Згодом кісткові рештки черняхівців були віднайдені також в інших некрополях України, Молдови та Польщі.

Аналіз краніологічних матеріалів показав, що носіям цієї культури загалом були притаманні європеоїдні риси: висока, видовженої форми черепна кришка, помірно розвинутий рельєф, нешироке обличчя, середній за шириною, чітко окреслений ніс (Т. Кондукторова). Однак серед них вирізняється кілька морфологічних варіантів, «прив'язаних» до певних територій: правобережний наддніпрянський, лівобережний наддніпрянський, середньонаддніпрянський та ін. Це переконливо свідчить на користь тези про поліетнічний характер черняхівської культури, яку обстоюють вітчизняні вчені.

Спробуємо на підставі групових морфологічних характеристик з'ясувати роль окремих етнічних компонентів, з яких склався строкатий конгломерат черняхівської людності. Почнемо з готів, стосовно котрих в історично-археологічній літературі віддавна точаться гострі суперечки.

Предмети з Будештського некрополя Криулянського району Молдавії, Черняхівська культура, IIIIV стст. н. е.

За фольклорною традицією, готи — це вихідці з о. Ґотланд у Балтійському морі. Наприкінці І тис. до н. е. вони з якихось причин залишили свою батьківщину й переселилися до Південної Балтії.

У II ст. н. е. готи просунулися далі на південь, з'явившись у Мазовії та Підляшші (Польща), в Поліссі та на Волині, де з ними пов'язують пам'ятки вельбарської археологічної культури. За поширенням вельбарських елементів на черняхівських пам'ятках з'ясували, що у верхів'ях Південного Бугу готські племена розділилися: одні з них рушили до Чорного моря та Приазов'я, інші повернули на південний захід. Поява готів на українських землях спричинилася до певних історично-культурних та етнічних змін, що відбулися в першій половині І тис. Встановлено, що готи певний час очолювали великі військово-політичні союзи, які об'єднували скіфів, сарматів, дакогетів і слов'ян. Ця обставина дала підстави деяким німецьким, польським і російським дослідникам вважати готів чи не єдиним творцем черняхівських старожитностей.

Аналіз антропологічних даних показує, що давнім германцям, а отже й готам, були притаманні риси, характерні для представників північної гілки європейської раси: масивний череп, який характеризується великим поздовжнім та поперечним діаметром, середня ширина лиця, низькі орбіти, відносно вузький ніс. Жодна краніологічна серія з черняхівських некрополів України та Молдови (а їх понад 20) не має такого поєднання ознак. Готську домішку можна простежити хіба що на деяких черепах із могильників, розташованих поблизу сіл Косанове (Побужжя) та Гаврилівка (Нижня Наддніпрянщина). Відтак можна погодитися з тими дослідниками (Т. Кондукторова, М. Великанова, Т. Алексєєва), котрі вважають, що готи не відіграли істотної ролі у формуванні морфологічних рис черняхівської людності. Зазначимо також, що наприкінці IV ст. частина готів під тиском гунів була змушена залишити терени Східної Європи, решта ж розчинилася серед місцевого різноплемінного люду, не залишивши помітного сліду в його матеріальній та духовній культурі.

Найдовше готи затрималися в Криму. Востаннє про кримських готів — мешканців печерних міст Мангуп-Кале, Ескі-Кермен та інших — згадано в писемних джерелах другої половини XVI ст.

Що ж до питання про внесок східнослов'янських племен у морфологічний тип черняхівської людності, то вирішити його непросто за браком джерел: носії «прасхіднослов'янських» культур — зарубинецької, волинсько-подільської та київської — застосовували обряд трупоспалення, який побутував в українських землях аж до запровадження християнства (988). Відтак доводиться вдаватися до порівняльного аналізу краніологічних матеріалів черняхівських та давньоруських часів. Хронологічний розрив між ними становить шість століть. Але це не так багато, враховуючи спадковий характер расово-діагностичних ознак.

Дослідження показали: збірна краніологічна серія черняхівської культури Середньої Наддніпрянщини має аналоги серед черепів із курганів та ґрунтових могильників цього регіону, залишених нащадками літописних полян (Т. Алексєєва). З іншого боку, її ознаки притаманні також краніологічним матеріалам пізньоскіфського часу. Це означає, що, по-перше, в Середній Наддніпрянщині простежується дуже глибока лінія морфологічного розвитку: племена скіфського часу — черняхівці — літописні поляни; по-друге, східнослов'янські племена істотно вплинули на формування морфологічних рис носіїв черняхівської культури.

Скіфський морфологічний компонент переважає також в інших краніологічних серіях з черняхівських некрополів України. Що ж до Прутсько-Дністровського межиріччя, то тут його вплив менш відчутний: місцеві племена визначалися загальною грацильністю, дуже малими розмірами черепа, вузьким, невисоким обличчям. За висновками М. Великанової, ці риси сформувалися на основі фракійського субстрату. Крім того, в цьому регіоні зафіксована присутність сарматських племен. Так, у могильнику біля с. Данешти (Молдова) виявлено штучно деформовані черепи.

Поселення[ред.ред. код]

Поселення мають характерні особливості. Порівняно з передскіфською і скіфською добою, коли городища були укріплені, майже неприступні, громади настільки відчували себе у безпеці, що укріплення, у тому числі воєнізовані, зникають повністю: селища відкриті з усіх боків. Жоден могильник чоловічого поховання не містить меча чи іншої зброї. Це свідчить про те, що мирне життя не диктувало потреби мати зброю у потойбічному світі. Натомість його забезпечували їжею, посудом, вівцею і поруч з нею залишали ножа, аби можна було врізати собі шмат м'яса та добре поїсти. Ми не знаходимо мечів і в музейних збірках, що розповідають про цей період, відсутні згадки про зброю і в літературних пам'ятках. Напевно, у той час воїни як соціальна група не відігравали домінуючої ролі в суспільстві. Різко збільшується заселеність території. Поселення розташовані на відстані 3—5 км.

Усе це характерно для північної частини України: Київщини, Полісся, середнього Дніпра, лісової та лісостепової смуги. У степовій зоні частіше зустрічаються городища-бугри, оточені міцними стінами, глибокими ровами, а на півдні — поселення міського типу з високими кам'яними вежами, складеними з місцевого вапняку (Бизюкове городище, містечко Миколаївка та ін.).

Розрізнені угруповання створювали майже єдину топографічну нерозчленовану цілість і культурно-топологічну єдність. Це зумовлюється істотним збільшенням чисельності населення, щільністю розселення і технічним прогресом: гончарний круг, всебічний розвиток металургії, диференціація ремесел, орне хліборобство, формування товарного господарства, а також великих виробничих центрів. Наприклад, Іголом'я, злиття розчленованих племінних територій в одну спільну територію — ознаки часу. У таких самих формах ці процеси відбувались і в Центральній Європі.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

Посилання[ред.ред. код]