Гончарство

Сучасний гончар, Сорочинський ярмарок, Полтавська обл., 2008

Український гончар при роботі, фото 2-ї пол. XIX ст.

Гонча́рство — виготовлення керамічних виробів з гончарної глини: посуду, кахлів, іграшок, прикрас, сувенірів тощо. Давнє українське ремесло, господарська діяльність та мистецька культура українців.

Гончарні вироби мають відносно високу пористість і виготовляються із легкоплавких глин (80-100%) без використання інших компонентів (плавні не використовуються), окрім невеликих добавок піску (0-20%). Гончарні вироби формують методом пластичного формування. Побутові і декоративні вироби із гончарної кераміки пористі, дрібнозернисті, з натуральним кольором глини, часто неглазуровані. Готові вироби інколи покривають ангобами і глазурями.

Гончарні вироби, як і теракоту, причисляють до грубокерамічних виробів, а у випадку використання якісних глин без домішок крупних частинок — до тонкокерамічних, що говорить про умовність такого поділу (на тонко- і грубокерамічні).

Етимологія

Слово «гончар» похідне від «горно». «Горно» споріднене з латинським «fornus» — піч.

Технологія виготовлення

Виготовлення гончарних виробів передбачає пластичне формування гончарного матеріалу за допомогою гончарного круга і спікання нагріванням виробу при температурах до 1000 °C. Випікання закріплює форму і надає виробу твердості. Температура випікання може становити як 300-950 °C, так і 900-1200 °C при використанні поливок чи глазурей.

Декоративний узор наносять або до випалювання або після нього. Для забезпечення непротікання на поверхню виробу наносять глазур або димлять. Найпростішу глазур готують з окису свинцю і кварцового піску. Оскільки контакт харчових продуктів з солями свинцю повинен бути виключений, — нині санітарний нагляд забороняє використовувати цю глазур при виготовленні предметів домашнього побуту. Проте, легкоплавкі сполуки свинцю використовують, як і раніше у складі глазурей, призначених для декоративних цілей (в т.ч. майолікових).

Глина

Основним матеріалом для вироблення гончарних виробів служить глина. Для гончарства обирають, по можливості, чисту глину. Іноді, для досягнення певних якостей, в глину домішують різні речовини: пісок, золу, деревну тирсу. Іноді додають шамот — порошок від подрібнених гончарних виробів або слабо обпаленої заздалегідь глини. Після випалу глина з такими домішками залишається пористою і насилу приймає глазур. Гончарна глина дуже часто містить оксиди заліза, вапно, луги, гіпс тощо.

Іноді видобуту глину залишають на один-два роки на повітрі або в воді. Є думка, що якість глини в таких умовах покращується. Фарфорова глина традиційно витримується в спеціальних ямах по кількадесят років.

Необхідно, щоб гончарна глина була однорідна та не містила великих зерен і частинок. Така чиста глина рідко зустрічається в природі, і для того, щоб її можна було використовувати, спочатку її очищують. Видобуту глину розмочують, прибирають каміння та інші добре видимі домішки, розминають. Потім проціджують та викладають на гіпсову або іншу вологопоглинаючу поверхню для загустіння. Коли глина досягне консистенції, придатної до ліплення, її максимально герметично запаковують та зберігають до використання.

Історія розвитку

Гончарство виникло в епоху неоліту і знаменувало собою значний крок у розвитку продуктивних сил. Гончарство існувало там, де були придатні для цього глини. Добуту глину очищали від механічних домішок, потім місили, виготовляли з неї вироби, підсушували їх і випалювали. Спочатку вироби ліпили вручну і випалювали на відкритих вогнищах або у звичайних печах.

З винайденням гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. З часів енеоліту гончарні вироби починають оздоблювати орнаментом, який наносили глиняними кольоровими фарбами.

Гончарство в Україні

Відоме в Україні з кінця мезолітичної доби. Досягло високого розвитку в добу трипільської культури.

Гончарство періоду XVI—XVII століть

Від XVI—XVII століть гончарство безперервно розвивалося, ставши в XIX ст. однією з найважливіших галузей української кустарної промисловості. Гончарі продавали свої найрізноманітніші вироби на ярмарках, а часом розвозили у віддалені райони.

Головними районами українського гончарства були:

• Полтавщина — колишні повіти Миргородський, Зіньківський (зокрема, Опішня), Констянтиноградський;
• Чернігівщина — Городнянський (зокрема, Олешня), Ніжинський, Кролевецький, Новгород-Сіверський, Глухівський повіти та інші;
• Київщина — Чигиринський, Черкаський, Уманський повіти;
• Харківщина — Валківський, Охтирський, Ізюмський повіти;
• Східне Поділля — Кам'янецький, Проскурівський, Гайсинський повіти;
• Волинь — гончарство було зосереджене біля Овруча, Корця, Звягеля;
• Херсонщина — біля Цибулева, Павлиша;
• Галичина — на Розточчі (Глинсько, Немирів), Гавареччина (Гаварецька кераміка);
• Гуцульщина, Покуття, зокрема Гуцульська кераміка тощо.

У сучасному світі гончарні вироби майже повністю замінила набагато дешевша фабрична керамічна, скляна, пластмасова продукція. Гончарні вироби у XXI сторіччі цінують як автентичні народні вироби, колекціонують як сувеніри або витвори мистецтва.

Нині основні центри гончарства — Опішня, Хомутець, Бубнівка, Дибинці, Ічня, Косів.

У липні 2006 року Громадською організацією «Київське регіональне об'єднання творців родових помість» у рамках проекту відродження старовинних народних промислів створена Школа гончарного мистецтва у Києві.

Сучасне українське гончарство

• Опішня
• Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному
• Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів
• Музей гончарного мистецтва О. Г. Луцишина
• Національний архів українського гончарства
• Гончарська Книгозбірня України

Відомі українські гончарі

• Коломієць Захар Йосипович — опішнянський гончар.
• Матейко Катерина Іванівна (1910—1995) — український науковець, етнограф, кераміст, гончар, публіцист, краєзнавець та громадський діяч.
• Омеляненко Василь Онуфрійович — заслужений майстер народної творчості Української РСР.
• Остап Ночовник (1853—1913) — видатний український гончар, творець барокової глиняної скульптури; уродженець Міських Млинів
• Поросний Василь Васильович(1873, с. Міські Млини — 1942, Москва) — український радянський народний майстер художньої кераміки.
• Пошивайло Гаврило Ничипорович (7 квітня 1909 — 24 січня 1991) — один із творців української народної кераміки ІІ половини ХХ століття, представник опішнянської школи художньої кераміки.
• Пошивайло Явдоха Данилівна (Бородавка) (1910 р. — 1994 р.) — гончарна малювальниця, представниця опішнянської школи художньої мальовки. Оздоблювала твори чоловіка Гаврила рослинними й зооморфними декоративними композиціями.
• Селюченко Олександра Федорівна(1921—1987) — українська керамістка, народна майстриня.
• Шиян Ольга Галактіонівна — майстер народної керамічної іграшки та скульптури.
• Юрко Лебіщак (1873—1927) — видатний український технолог-кераміст, завідувач Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912—1921)

Цікаві факти

Національний банк України, продовжуючи серію «Народні промисли та ремесла», 6 грудня 2010 року ввів в обіг пам’ятні монети номіналами 10 і 5 гривень «Гончар».

Джерела

• Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях., Луцьк: «Вежа», 2000.
• Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.. Том 3., К., 1962
• Український Радянський Енциклопедичний Словник: В 3-х т. / Редкол.: … А. В. Кудрицький (відп. ред.) та ін.— 2-ге вид.— К.: Голов. ред. УРЕ, 1986 — Т. 1. А — Калібр. 752 с.— С. 430.
• Залізняк Л. Л. Археологія України. Курс лекцій. — К., 2005.

Посилання

• Національна Унікальна галерея монументальних глиняних скульптур в Опішному
• Сучасне гончарне мистецтво

Див. також

Українські ремесла Ремесло Порцеляна Делфта

Фаянс Майоліка Санкай

Ангоб Порцеляна Веджвуд