Гончарство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Український гончар при роботі, фото 2-ї пол. XIX ст.

Гонча́рство — виготовлення керамічних виробів з гончарної глини: посуду, кахлів, іграшок, прикрас, сувенірів тощо. Давнє ремесло багатьох народів світу, в тому числі українське ремесло, господарська діяльність та мистецька культура українців.

Гончарні вироби мають відносно високу пористість і виготовляються із легкоплавких глин (80—100%) без використання інших компонентів (плавні не використовуються), окрім невеликих добавок піску (0—20%). Гончарні вироби формують методом пластичного формування. Побутові та декоративні вироби із гончарної кераміки пористі, дрібнозернисті, з натуральним кольором глини, часто неглазуровані. Готові вироби інколи покривають ангобами і глазуром.

Гончарні вироби, як і теракоту, відносять до грубокерамічних виробів, а у випадку використання якісних глин без домішок крупних частинок — до тонкокерамічних, що говорить про умовність такого поділу (на тонко- і грубокерамічні).

Етимологія[ред.ред. код]

Слово «гончар» похідне від «горно». «Горно» споріднене з латинським «fornus» — піч.[1] Древнішим словом є «горнчар»: «мастеры всякие, спроста реци плотници и горнчары».[2]

Технологія виготовлення[ред.ред. код]

Виготовлення гончарних виробів передбачає пластичне формування гончарного матеріалу за допомогою гончарного круга і спікання нагріванням виробу при температурах до 1000 °C. Випікання закріплює форму і надає виробу твердості. Температура випікання може становити як 300–950 °C, так і 900–1200 °C при використанні поливок чи глазурі.

Декоративний узор наносять або до випалювання або після нього. Для забезпечення непротікання на поверхню виробу наносять глазур або димлять. Найпростішу глазур готують з окису свинцю і кварцового піску. Оскільки контакт харчових продуктів з солями свинцю повинен бути виключений, нині санітарний нагляд забороняє використовувати цю глазур при виготовленні предметів домашнього побуту. Проте легкоплавкі сполуки свинцю використовують, як і раніше, у складі глазурі, призначеної для декоративних цілей (в тому числі майолікових).

Глина[ред.ред. код]

Основним матеріалом для вироблення гончарних виробів слугує глина. Для гончарства обирають переважно чисту глину. Іноді, для досягнення певних якостей, у глину домішують різні речовини: пісок, золу, деревну тирсу. Іноді додають шамот — порошок від подрібнених гончарних виробів або заздалегідь слабо обпаленої глини. Після випалу глина з такими домішками залишається пористою і насилу приймає глазур. Гончарна глина дуже часто містить оксиди заліза, вапно, луги, гіпс тощо.

Іноді видобуту глину залишають на один-два роки на повітрі або у воді. Є думка, що якість глини в таких умовах покращується. Фарфорова глина традиційно витримується у спеціальних ямах по кількадесят років.

Необхідно, щоб гончарна глина була однорідна та не містила великих зерен і частинок. Така чиста глина рідко трапляється в природі, і для того, щоб її можна було використовувати, спочатку її очищають. Видобуту глину розмочують, прибирають камінці та інші добре видимі домішки, розминають. Потім проціджують та викладають на гіпсову або іншу вологопоглинаючу поверхню для загустіння. Коли глина досягне консистенції, придатної до ліплення, її максимально герметично запаковують та зберігають до використання.

Історія розвитку[ред.ред. код]

Гончарство виникло в епоху неоліту і стало значним кроком у розвитку продуктивних сил. Гончарство існувало там, де були придатні для цього глини. Добуту глину очищали від механічних домішок, потім місили, виготовляли з неї вироби, підсушували їх і випалювали. Спочатку вироби ліпили вручну і випалювали на відкритих вогнищах або у звичайних печах.

З винайденням гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. З часів енеоліту гончарні вироби починають оздоблювати орнаментом, який наносили глиняними кольоровими фарбами.

Гончарство в Україні[ред.ред. код]

Відоме в Україні з кінця мезолітичної доби. Досягло високого розвитку в добу трипільської культури.

Гончарство періоду XVI–XVII століть[ред.ред. код]

Від XVIXVII століть гончарство безперервно розвивалося, ставши в XIX ст. однією з найважливіших галузей українського кустарного виробництва. Гончарі продавали свої найрізноманітніші вироби на ярмарках, а часом розвозили у віддалені райони.

Головними районами українського гончарства були:

Сучасне українське гончарство[ред.ред. код]

Нині основні центри гончарства — Опішня, Хомутець, Бубнівка, Дибинці, Ічня, Косів, Гавареччина.

У липні 2006 року Громадською організацією «Київське регіональне об'єднання творців родових помість» у рамках проекту відродження давніх народних промислів створена Школа гончарного мистецтва у Києві.

У сучасному світі гончарні вироби майже повністю замінила набагато дешевша фабрична керамічна, скляна, пластмасова продукція. Гончарні вироби у XXI сторіччі цінують як автентичні народні вироби, колекціонують як сувеніри або витвори мистецтва.

Музеї:

Відомі українські гончарі[ред.ред. код]

Цікаві факти[ред.ред. код]

Національний банк України, продовжуючи серію «Народні промисли та ремесла», 6 грудня 2010 року ввів в обіг пам'ятні монети номіналами 10 і 5 гривень «Гончар».[3]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Етимологічний словник української мови: В. 7 т./ АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред) та ін.— К.: Наук. думка, 1982. Т. 1: А — Г/ Укл.: Р. В. Болдирєв та ін.— 1982.— 632 . ISBN 966-00-0785-X.
  2. Раппопорт П. А. Строительное производство Древней Руси. (Х-ХІІІ вв.). — С-Пб., 1994
  3. Про введення в обіг пам'ятних монет «Гончар» // Вісник Національного банку України. — 2011. — № 01. — 72 с.

Джерела[ред.ред. код]

  • Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях., Луцьк: «Вежа», 2000.
  • Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.. Том 3., К., 1962
  • Український Радянський Енциклопедичний Словник: В 3-х т. / Редкол.: … А. В. Кудрицький (відп. ред.) та ін.— 2-ге вид.— К.: Голов. ред. УРЕ, 1986 — Т. 1. А — Калібр. 752 с.— С. 430.
  • Залізняк Л. Л. Археологія України. Курс лекцій. — К., 2005.

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]