Кокю

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кокю
Японський кокю, створений у 1920 році Масакіті Уеда
Японський кокю, створений у 1920 році Масакіті Уеда
Класифікація смичкові інструменти
Класифікація Горнбостеля-Закса хордофон
Розроблено бл. XVII століття
Подібні інструменти сямісен
Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Твір: «鶴の巣籠» і дзиута «笹の露»
(Музикант нагойської школи кокю Кіба Дайсуке)
Nuvola apps kaboodle.svg Logo YouTube por Hernando.svg Частина 1: дзиута і кокю
Nuvola apps kaboodle.svg Logo YouTube por Hernando.svg Частина 2: Оригінальний номер на кокю

Кокю (яп. 胡弓 こきゅう?, кокю:) — традиційний японський триструнний смичковий музичний інструмент, що з'явився в Японії приблизно в XVII столітті. Він дещо схожий на сямісена[1]. Поєднання сямісена та кокю використовується в народній і камерній японській музиці, а у театрах кабукі та бунраку кокю застосовується для створення сумного настрою[2][3][4][5]. На окінавській мові називається кучо (яп. くーちょー?, kūchō).[6]

Історія та назва[ред. | ред. код]

У сучасній японській мові слово «кокю» може записуватися ієрогліфами яп. 胡弓 («варварська цибуля», «іноземна цибуля»)[1], рідше яп. 鼓弓, яп. 小弓 («маленька цибуля»)[7]. Також існували такі назви як «кокю Ямато» (яп. 大和胡弓 яматогоккю:?), «японський кокю» (яп. 日本胡弓 нихонкокю:?), сямісен-кокю (яп. 三味線胡弓?) тощо, та були покликані відрізнити кокю від схожого китайського інструменту ерху[2]. Раніше кокю називався «рахейка» (яп. ラヘイカ?), що дає припущення до впливу з боку арабського ребаба або, навіть, європейського ребека[1][2].

Зовні кокю нагадує тайський сосамсай[en], корейський хегим[en] і рюкюський «кутьо» (яп. 提琴 ку:тьо:?), причому подібність з останніми двома залишаються нез'ясованими[2][1][4].

Перші кокю мали круглий корпус меншого розміру[1]. Після появи його в Японії, він став популярний як серед нижчих шарів населення, так і в гільдіях сліпих музикантів, які створили перші твори для кокю[1][5]. Згодом кокю увійшов до японської традиційної камерної музики ансамблю санкеку[8] та використовувався для заповнення пауз між уривчасто виконуваними нотами сямісена і кото. Інструмент також використовувався в ансамблі бунраку, танцювальній музиці дзиута й церемоніальній музиці Тенріїзму[1][5].

У середині XVIII століття з'явився чотириструнний кокю (додаткова струна дублює найтоншу)[1][5]. Після 1871 року були ослаблені обмеження на коло осіб, яким дозволено грати на флейті шякухачі, і вона майже повністю замінила кокю в камерній музиці, хоча деякі твори, зокрема «Сніг» (яп. юкі?), виконувати лише з кокю[5]. Інші знамениті твори для кокю — камерні «Пісні сивок» (яп. 千鳥の曲 тідорі но кьоку?), «Сакае-дзісі» (яп. 栄獅子?)[5], народні «Еттю-овара-бусі»[ja] і «Мугія-бусі»[ja][5]. На кокю також грають на фестивалі Овара кадзе-но Бон.

Починаючи з 1920-х років, почалися музикальні експерименти з кокю. Хисао Танабе придумав рейкін (яп. 玲琴?), а Сейкін Томіяма[ja] зробив у кокю отвір як на віолончелі для удосконалення акустичних якостей інструменту[9].

Зовнішній вигляд[ред. | ред. код]

Кокю менше сямісена та, зазвичай, має довжину близько 70 см, а довжина смичка — від 95 до 120 см[1][7][5]. Конструкцією кокю майже ідентичний сямісену, за винятком 8-сантиметрового шпиля, розташування та форми поріжка-струнотримача і відсутність специфічного елемента конструкції, відповідального в сямісена за звук «саварі»[1][7].

Спереду кокю обтягують котячою шкурою, а ззаду — собачою[2]. Смичок виготовляється з кінського волосу[5].

Кокю тримають вертикально та припирають до коліна, або (рідше) перед собою[1][4]. На відміну від скрипки і ерху, корпус яких при грі не рухається, кокю вимагає іншої техніки: для вибору потрібної струни виконавець обертає весь інструмент навколо своєї осі, а рух смичка виконується в одній площині. Аналогічний спосіб використовується з яванським[en] ребабом і тайським сосамсаем[2][1][7].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н Hughes
  2. а б в г д е 若林, 2007
  3. 大辞泉
  4. а б в 音楽用語ダス
  5. а б в г д е ж и к Garland, 2001, с. 712
  6. 胡弓・原一男のCO-Q WORLD. www.co-q.com. Процитовано 2018-06-05. (яп.)
  7. а б в г Garland, 2001, с. 711
  8. Санкёку. www.worldmusiccenter.ru. Процитовано 2018-06-05. (рос.)
  9. Garland, 2001, с. 713

Джерела[ред. | ред. код]

  • David W. Hughes. Kokyū // Grove Music Online. — Oxford University Press.(англ.)
  • 若林 擴. 胡弓の話. — 知恵の話, 2007. — Т. 60, № 5. — С. 86.(яп.)
  • デジタル大辞泉. Сьоґакукан. Процитовано 2016-08-07. (яп.)
  • 音楽用語ダス. ヤマハミュージックメディア. Процитовано 2016-08-07. (яп.)
  • Robert C. Provine, J. Lawrence Witzleben, Yosihiko Tokumaru. East Asia: China, Japan, and Korea (Garland Encyclopedia of World Music). — Routledge, 2001. — ISBN 978-0824060411.(англ.)

Посилання[ред. | ред. код]