Балалайка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
TenorBalalaika1.jpg

Балала́йка, балабайка — народний щипковий музичний інструмент. Відома з початку 18 століття, має три струни, походить від старовинного тюркського музичного інструменту домбри. Деякі дослідники вважають, що балабайка виникла у побуті скоморохів після монгольського завоювання, була відрожена й модернізована В. Андрєєвим у кінці 19 ст., набула поширення й в Україні. На балалайці грають, ударяючи пальцями правої руки по струнах. Наприкінці 19 століття В. В. Андрєєв удосконалив Балалайку, створив її різновиди.

Застосовуються:

  1. Балалайка-прима,
  2. Балалайка-секунда,
  3. Балалайка-альт,
  4. Балалайка-бас,
  5. Балалайка-контрабас.

Основні прийоми звуковидобування — брязкання пальцями правої руки (без великого пальця), тремоло, pizzicato, glissando, флажолети тощо. Балалайка використовується як оркестровий, ансамбльовий і сольний інструмент.

В українській мові вперше назва засвідчена як "Балабайка" у записах щоденника XVIII століття [1], у якому розповідається про людей, що заїхали до татарина, який грав у балабайку. Спочатку являла собою довгий інструмент з двома струнами та була вдосконалена у XIX столітті російськими музикантами до сучасного вигляду. Перша письмова згадка про балалайці міститься в документі від 13 червня 1688 року «Пам'ять з Стрілецького наказу в Малоросійський приказ» [5], в якому, серед іншого, повідомляється, що в Москві «В Стрілецький наказ наведені арзамасец посадский людина Савка Федоров син Селезньов та Шенкурского повіту палацової Важескій волості селянин Івашко Дмитрієв, а з ними принесена балалайка для того, що вони їхали на ізвознічье коні в возі в Яускіе ворота, співали пісні і в тое балалайку грали і вартових стрільців, які стояли у Яускіх воріт на варті, лаяли.»

Інша згадка балалайки відноситься до жовтня 1700 року в зв'язку із бійкою, яка сталася у Верхотурському повіті. За свідченням ямщиків Проньки і Олексія Баянова, дворовий чоловік стольника воєводи К. П. Козлова І. Пашков ганявся за ними і «бив їх балалайкою».

Наступне письмове джерело, в якому згадується балалайка, — підписаний Петром I «Реєстр», що відноситься до 1714 році: в Санкт-Петербурзі, під час святкування весілля блазня, «князя-папи» Н. М. Зотова, крім інших інструментів, які несли ряжені, було названо чотири балалайки.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Історичний словник українського язика Під ред. Є. Тимченка; укл.: Є. Тимченко, Є. Волошин, К. Лазаревська, Г. Петренко. — К.-Х., 1930-32. — Т. 1. — XXIV + 948 с. Зошит 1: А — Глу. — С. 52.

Джерела та література[ред. | ред. код]

  • Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  • Юцевич Є., Безп'ятов Є. Оркестр народних інструментів. К., 1948;
  • Новосельский А. А. Очерки по истории русских народних музыкальных инструментов. М., 1931.
  • Давидов М. Київська академічна школа народно-інструментального мистецтва. — К., 1998;
  • Його ж. Історія виконавства на народних інструментах (українська академічна школа). — К., 2005.
  • А. Муха . Балалайка // Українська музична енциклопедія, Т.1 — інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. 2006 — с. 129

Посилання[ред. | ред. код]