Балалайка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Балалайка
Балалайка
Балалайка
Класифікація струнний щипковий музичний інструмент, Хордофон
Діапазон
\new Staff \with {\remove "Time_signature_engraver"} {\time 2/1
<e' e' a'>1 \glissando
\set Staff.ottavation = #"8"
a'' }
Подібні інструменти

Балала́йка, балабайка — російський народний щипковий музичний інструмент, що походить, ймовірно, від старовинної домри[1]. Характерними прийомами звуковидобування є брязкання і тремоло — удари вказівним пальцем по всіх струнах одночасно.

Балалайка є досить поширеним музичним інструментом, який вивчається в академічних музичних навчальних закладах Росії, Білорусії і Казахстану. Термін навчання на балалайці в дитячій музичній школі становить 5-7 років (залежно від віку учня), в середньому навчальному закладі 4 роки, а у вищому — 4-5 років. Репертуар: обробки народних пісень, перекладання класичних творів, авторська музика.

Історія[ред. | ред. код]

Перша письмова згадка про балалайку міститься в документі від 23 (13) червня 1688 року «Память зі Стрілецького приказа в Малоросійський приказ»[2], в якому, серед іншого, повідомляється, що в Москві: «У Стрілецький приказ наведені арзамасец посадський чоловік Савка Федоров син Селезньов та Шенкурського повіту палацової Важеської волості селянин Івашко Дмитрієв, а з ними принесена балалайка для того, що вони їхали на візницькому коневі в телізі в Яузькі ворота, співали пісень і в ту балалайку грали та караульних стрільців, які стояли біля Яузьких воріт на варті, лаяли»

« в Стрелецкий приказ приведены арзамасец посадский человек Савка Фёдоров сын Селезнев да Шенкурского уезду дворцовой Важеской волости крестьянин Ивашко Дмитриев, а с ними принесена балалайка для того, что они ехали на извозничье лошади в телеге в Яуские ворота, пели песни и в тое балалайку играли и караульных стрельцов, которые стояли у Яуских ворот на карауле, бранили «

Відома з початку 18 століття, має три струни, походить від старовинного тюркського музичного інструмента домри. Деякі дослідники вважають, що балалайка виникла в побуті скоморохів після монгольського завоювання, була відроджена й модернізована В. Андрєєвим у кінці 19 ст., набула поширення й в Україні. На балалайці грають, ударяючи пальцями правої руки по струнах. Наприкінці 19 століття В. В. Андрєєв удосконалив Балалайку, створив її різновиди.

Застосовуються:

  1. Балалайка-прима,
  2. Балалайка-секунда,
  3. Балалайка-альт,
  4. Балалайка-бас,
  5. Балалайка-контрабас.

Основні прийоми звуковидобування — брязкання пальцями правої руки (без великого пальця), тремоло, pizzicato, glissando, флажолети тощо. Балалайка використовується як оркестровий, ансамбльовий і сольний інструмент.

В українській мові вперше назва засвідчена як «балабайка» у записах щоденника XVIII століття[3], в якому розповідається про людей, що заїхали до татарина, котрий грав у балабайку. Спочатку являла собою довгий інструмент із двома струнами та була вдосконалена в XIX ст. російськими музикантами до сучасного вигляду.

Інша згадка балалайки відноситься до жовтня 1700 року у зв'язку з бійкою, яка сталася у Верхотурському повіті. За свідченням ямщиків Проньки й Олексія Баянова, дворовий чоловік стольника воєводи К. П. Козлова І. Пашков ганявся за ними та «бив їх балалайкою».

Наступне письмове джерело, в якому згадується балалайка, — підписаний Петром I «Реєстр», що відноситься до 1714 року: у Санкт-Петербурзі, під час весілля блазня, «князя-папи» Н. М. Зотова, крім інших інструментів, які несли ряжені, було названо чотири балалайки.

Конструкція[ред. | ред. код]

Довжина балалайки становить від 60-70 см (балалайка-прима) до 1,7 метра (балалайка-контрабас). Корпус трикутної (в XVIII—XIX століттях також овальної), злегка зігнутої форми, що складається з окремих (5-7) сегментів. Головка грифа злегка відігнута назад. Струни металеві (в XVIII столітті жильні; у сучасних балалайок дві з них — нейлонові або карбонові). На грифі сучасної балалайки — 16-31 металевих ладів (до кінця XIX століття — 5-7 нав'язних ладів).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Модр, Антонин (1959). Музыкальные инструменты (Російська). Москва: Музгиз. с. 267. 
  2. РГАДА, ф. 229, oп. 1, ед. хр. 189, л. 159
  3. Балабайка // Історичний словник українського язика [Архівовано 26 квітня 2013 у Wayback Machine.] Під ред. Є. Тимченка; укл.: Є. Тимченко, Є. Волошин, К. Лазаревська, Г. Петренко. — К.-Х., 1930-32. — Т. 1. — XXIV + 948 с. Зошит 1: А — Глу. — С. 52.

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Балалайка // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1957. — Т. 1, кн. I : Літери А — Б. — С. 68. — 1000 екз.
  • Використання балалайки у виконавській діяльності дитячого музично-інструментального колективу: навч.-метод. посіб. / Ю. А. Шевченко. — Херсон: ФОП Грінь Д. С., 2013. — 126 с. — ISBN 966-2660-45-6.
  • Давидов М. Київська академічна школа народно-інструментального мистецтва. — К., 1998.