Цимбали

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цимбали
Цимбали в експозиції краєзнавчого музею Тетяни і Омеляна Антоновичів «Бойківщина» у місті Долині.
Цимбали в експозиції краєзнавчого музею Тетяни і Омеляна Антоновичів «Бойківщина» у місті Долині.
Інші назви цимбалом, кімвал, чімбалом, салтеріо
Класифікація струнно-ударний
Класифікація Горнбостеля-Закса 314.122-4
(простий хордофон, що звучить від ударів паличками)
Розроблено Античність
Подібні інструменти цитра, автоарфа, псалтерій

Цимба́ли — струнно-ударний музичний інструмент.

мадярські цимбали
Румунські цимбали
Польські цимбали
Електроцимбали

Історія[ред. | ред. код]

Назва[ред. | ред. код]

У давній Елладі під час свят лунав примітивний музичний інструмент у вигляді металевого таза — «кимвал», чи «цимбалум», як його пізніше назвали римляни. Згодом ця назва поширилась по усій Європі. До старої європейської літератури цимбали увійшли під назвою phsanterin. Французький вчений Мерсенн описує цимбали ще під назвою psalterium.

Поширення[ред. | ред. код]

В Китаї досі існує цимбаловий інструмент цінь, де замість струн використовувалися кам'яні платівки, а згодом – дерев'яні.

Німецький учений початку XVII століття Преторіус називав цимбали «рубильними дошками» (нім. Hackbret) та вважав, що цей інструмент «властиво до музики не належить».

1536 року Оттомар Луциній у своїй книзі «Musurgia» пише, що цимбали – «інструмент неблагородний, бо гримотить».

В Італії цимбали охрестили «instromento di porco», тобто «свинячий інструмент».

У євреїв цимбали вживалися широко, як, наприклад, при урочистім вношенні Звитків Тори або в першу ніч Хануки. Також цей інструмент був досить розповсюдженим серед циган.

Скрипка й цимбали – це основа циганської оркестри, решта інструментів служить тільки для подвоєння гармонії, посилення ритму і взагалі супроводу.

Особливо розповсюдилися цимбали серед польських євреїв. На кожному єврейському весіллі мусив бути ансамбль, доконечним членом якого був цимбалистий.

Ференц Ліст, Угорські цигани та їх музика (1859)

[1]

Цимбали у слов'ян[ред. | ред. код]

Починаючи від XVI століття не бракує повідомлень і згадок про цимбали в писемних джерелах, а дещо згодом — в усній творчості східнослов'янських народів. При дворі московського царя Михайла Федоровича Романова грали цимбальники «Потішної палати». У «Другій книзі царств» видатного білоруського гуманіста і просвітителя Франциска Скорини читаємо: «…гудяху бо на гуслѣхъ на смыцѣхъ на цимбалѣхъ и на трубахъ и бубнѣхъ». Український лексикограф, поет і друкар Памво Беринда у своїй праці «Лексикон славеноросскій и имен толкованіє» робить спробу надати цимбалам слов'янської назви: «Бряцало — брязкальце, тоє, что брязчит, яко клепало; цитра, фестула у органов, цимбал, арф».

На ті часи цимбали вже міцно входять до українського народного інструментарію. Французький інженер і мандрівник Ґійом Левассер де Боплан у своєму «Описі України», змальовуючи селянське весілля, каже, що коли молода йде до церкви, то йдуть «поперед неї скрипка, дуда і цимбали».

В Україну, вважають учені, цимбали могли дістатись різними шляхами. По-перше, оскільки угорська культура свого часу мала певний вплив на культуру українського Закарпаття, цимбали могли поширитися на цій частині України власне з Угорщини. З Закарпаття — прямий шлях через Гуцульщину, Галичину на всю Україну.

Є теж припущення, що цимбали потрапили в Україну з Білорусі, куди її ще раніше, у першій половині XIII сторіччя, могли занести німецькі співаки міннезингери, що супроводили хрестоносців у воєнних походах.

Інструмент, що поширився в Україні, попри певні індивідуальні відмінності, насамперед у кількості бунтів, способі настроювання, за своїми загальними ознаками мало чим відрізнявся від нинішніх народних цимбалів. Він має плаский, схожий на гусельний, корпус. Щоб звук із нього линув «яскравим гожим, а не закупореним, як у діжці», у верхній рівній чи опуклій деці вирізують два голосники, через які коливання повітря передасться з порожнини корпусу назовні. Раніше існував звичай через ці голосники кидати в цимбали мідні та срібні гроші, які потім музики видобували через спеціальну щілину у правому боці інструмента. Суттєві відмінності цимбалів від гуслів починаються від наявності бунтів і способу їх напинання, який зовні дуже нагадує перетин ниток на кроснах селянського ткацького верстата. Струни, спершу жильні, з часом змінилися металевими, кількість яких у хорі досягала навіть восьми, хоча найчастіше дорівнює чотирьом-п'яти.

Цимбали в Україні[ред. | ред. код]

Цимбали в українських піснях[ред. | ред. код]

Ой би штири скрипки грало

Ще й цимбали били —

То би моє смутне серце

Не розвеселили.

Ой дала мнє, моя мамко,

За цимбалістого —

Цимбали сі поломили

Та й що мені з того?

Цимбали сі поломили,

Струни сі пірвали:

Нащо ми се з цимбалістим

Обоє пібрали?

Але їк биу гаїку —

Пташки би співали;

А їк би він у коршмонці —

Цимбали би йграли.

Мали баби цимбалочки,

А дід старий пугу:

Як ю зібрав сто дзєґалях,

Она каже «угу»!

[1]

Опис[ред. | ред. код]

Складається з дерев'яного корпусу, прямокутної, частіше трапецієвидної форми з натягнутими над ним струнами. Верхня дека виробляється із ялини або смереки, нижня — із явора.

Існують такі різновиди народних цимбалів:

  • бурдонові бойківські цимбали: розмір деки 35-45 см прямокутної форми, грають стоячи, тримаючи однією лівою рукою;
  • гуцульські мелодійні цимбали: розмір деки 60-90 см, грають сидячи або стоячи за наявності спеціального ремня;
  • подільські цимбали: розмір деки 50-60 см, подібні до гуцульських за формою деки.

Звук видобувається ударами паличок по струнах (Гуцульщина, Покуття, Тернопільщина, Наддніпрянщина), або гнучким вербовим прутиком (Бойківщина).

Репертуар: весільні марші, надобридні, полечки, гопачки, вальси, козачки, народні фокстро, гуцулки до співання, гуцулки до танцю, коломийки тощо.

В Україні, як народний інструмент відомі з 17 століття. Зафіксовано використання цимбалів у складі народних ансамблів (троїсті музики) на Гуцульщині (грають мелодію), Тернопільщині, Покутті, Наддніпрянщині (грають супровід), Бойківщині (грають бурдоновий супровід). Сучасне виробництво цимбал побутує на Гуцульщині.

Концертні цимбали[ред. | ред. код]

Концертні цимбали — тип цимбалів, призначений для концертного виконання музики. Перший варіант був сконструйований у 1874 році Йозефом Шундою, музичним майстром при королівському дворі в Будапешті.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • «АВС (Акордеон. Бандура. Цимбали)»: самоучитель гри / Під ред. Р. Є. Дверія. — Львів: ЛОНМІО, 1995 р. — 40 стор.
  • Баран Т. М. Концертні цимбали: історико-теоретичний та методологічно-виконавський підходи: дис… канд. мистецтвознав.: 17.00.03 / Баран Тарас Михайлович ; НАН України, Ін-т мистецтвознав., фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. — К., 2003. — 197 арк. — Бібліогр.: арк. 161—174.
  • Баран Т. М. Цимбали та музичний професіоналізм: підручник / Тарас Баран ; Львів. нац. муз. акад. ім. М. В. Лисенка. — Л. : Афіша, 2008. — 224 с. : рис., табл., ноти. — Бібліогр.: с. 207—220. — ISBN 978-966-325-095-3
  • Дверій Л. Р., Дверій Р. Є. ЦИМБАЛИ (вправи для розвитку виконавської техніки цимбаліста) — частина з самовчителя гри «АВС (Акордеон. Бандура. Цимбали)», доповнена.)
  • Незовибатько О. Цимбали та їх настроювання / О. Незовибатько // Соціалістична культура. — 1962. — № 3. — С. 29.

Посилання[ред. | ред. код]

  1. а б Хоткевич, Гнат (2018). Музичні інструменти українського народу. Друга редакція. Харків: Видавець Олександр Савчук. с. 230–232. ISBN 978-617-7538-20-1.