Проект військово-медичної доктрини України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Прапор Збройних сил України

Військово-медична доктрина України – базовий нормативний документ, який дав би змогу встановити правила взаємодії медичних служб різних міністерств і відомств для розв’язання медичних проблем в умовах надзвичайних ситуацій у мирний час і на випадок бойових дій.[1] Є базовим кодексом правил та принципів організації військової медицини у державі в мирний час, в період воєнного стану, під час надзвичайних ситуацій чи техногенних катастроф.

Включає в себе: як офіційно затверджені документи, так і наукові розробки-рекомендації, щодо оптимізації та радикального реформування (при нагальній необхідності) військово-медичного комплексу України, без ефективного функціонування якого в період військового та надзвичайного стану абсолютно неможлива успішна діяльність усієї військової сфери держави.

Історичні аспекти[ред. | ред. код]

Військово-медичний комплекс, який існував на території Української радянської соціалістичної республіки у складі Радянського Союзу, дістався їй у спадщину, під час розпаду СРСР, від Збройних сил СРСР, Міністерства внутрішніх справ СРСР, Комітету державної безпеки СРСР та Прикордонних військ СРСР.

З 1945 по 1991 роки на території УРСР діяли три потужні військові округи: Київський, Одеський та Прикарпатський, які мали розгалужену систему військових шпиталів-госпіталів.

Таку ж розвинену мережу мали госпіталі Міністерства внутрішніх справ СРСР. У Києві був споруджений госпіталь, підпорядкований Комітету державної безпеки СРСР. Прикордонним військам СРСР були підпорядковані госпіталі у Києві, Львові та Одесі.

Після набуття незалежності, в Україні з 1991 по 2014 роки фактично функціонувала військово-медична доктрина УРСР-СРСР, яка передбачала діяльність усіх військово-медичних закладів держави в мирних умовах. Усі вони були підпорядковані, за відомчою приналежністю Міністерству оборони, Державній прикордонній службі, Службі безпеці та Міністерству внутрішніх справ України.

Воєнна доктрина України в принципі не передбачала навіть можливості реальних військових дій з “братньою” Росією та іншими сусідніми державами. Тому, в цих окреслених параметрах, діяв увесь військово-медичний комплекс держави.

Сучасні проблеми[ред. | ред. код]

Після початку весною 2014 року військової агресії керівництва Російської Федерації проти України, виникла нагальна необхідність у розгортанні військово-польових мобільних шпиталів усіх воєнізованих відомств держави, яка показала наступні найсуттєвіші проблеми військової медицини держави:

  • Недостатня кількість польових шпиталів (з усією необхідною інфраструктурою, особливо в холодний період року) та необхідних військових медиків за нагальними фаховими напрямками.
  • Неузгодженість дій Державної служби з надзвичайних ситуацій з іншими військовими відомствами у оперативному розгортанні достатньої кількості військових польових шпиталів в зоні бойових дій.
  • Неузгодженість спільних дій польових шпиталів різних воєнізованих відомств держави по наданню необхідної оперативної медичної допомоги військовослужбовцям цих органів та цивільним особам, які отримали поранення в ході реальних бойових дій, або артилерійських обстрілів.
  • Суттєва недостатність автомобільних та авіаційних засобів військової медицини по оперативній доставці поранених/травмованих військовослужбовців до стаціонарних військових шпиталів.
  • Відсутність надійної координації військових та цивільних медичних закладів України у наданні оперативної медичної допомоги пораненим військовослужбовцям за необхідними фаховими напрямками лікування.
  • Суттєві недоліки у діяльності військово-лікарських комісій усіх військових відомств держави в напрямках оперативного проведення належних медичних експертиз та вчасного встановлення статусу інваліда війни (відповідної групи), члена родини загиблого військовослужбовця (в разі загибелі в умовах реальних бойових дій, або у медичній установі, як наслідок вогнестрільного поранення). Також, у сотень поранених військовослужбовців виникли суттєві проблеми у встановленні статусу учасника бойових дій.

Організаційна розробка доктрини[ред. | ред. код]

Зважаючи на виявлені суттєві недоліки та прорахунки існуючого в Україні військово-медичного комплексу, Національний інститут стратегічних досліджень Національної академії медичних наук, Міністерство охорони здоров’я, Інститут психології ім. Г.С. Костюка Національної академії педагогічних наук, за участю фахівців медичних служб усіх воєнізованих відомств держави розробили проект Військово-медичної доктрини України, метою якої є доцільна законодавча регламентація діяльності усіх військових та цивільних медичних закладів України в умовах військового, надзвичайного стану та мирних умовах існування держави.

Затверджений проект був переданий Президенту України та Раді національної безпеки і оборони України, яка 04.11.2014. схвалила його і доручила Службі безпеки України, спільно з Національною академією медичних наук розробити та затвердити концепцію Військово-медичної доктрини держави.

Правові засади[ред. | ред. код]

Правовими засадами Доктрини є Конституція України, Закони України та інші офіційні законодавчі акти, які визначають основні параметри діяльності усіх воєнізованих відомств держави та їхніх медичних підрозділів.

Концепція доктрини[ред. | ред. код]

В основу Доктрини покладено єдині організаційні засади діяльності медичних служб, незалежно від відомчого підпорядкування, єдине розуміння причин зниження, втрати боєздатності військовослужбовців та ефективних шляхів її підвищення, єдині погляди на профілактику, діагностику, надання медичної та психологічної допомоги, організацію медичного забезпечення та надання медичної допомоги відповідно до загальнодержавних медичних стандартів, формування необхідного резерву та постійну готовність сил і засобів медичних служб та цивільної системи охорони здоров'я в умовах мирного та військового стану.

В запропонованому проекті, висвітлено наступні суттєві параметри:

  • Організаційні основи.
  • Військово-політичний компонент.
  • Військово-економічний компонент.
  • Соціально-правовий компонент.
  • Інформаційний компонент.
  • Військово-медичний компонент.
  • Основні складові системи військової охорони здоров’я.
  • Організація та порядок надання медичної допомоги військовослужбовцям та цивільному населенню, як в зоні військових дій, так і поза її межами.
  • Інтеграція та управління медичним забезпеченням усіх воєнізованих відомств держави.
  • Повноваження та відповідальність за організацію медичного забезпечення вповноважених службовців.
  • Фінансове та ресурсне забезпечення військово-медичної сфери України.
  • Визначення основних параметрів ефективної підготовки військово-медичних кадрів у військових та цивільних навчальних закладах держави.

Прикінцеві положення проекту, визначають, що реалізація Доктрини дасть можливість створити в державі єдиний медичний простір та суттєво підвищити ефективність військової та цивільної системи охорони здоров’я. Також, наголошено, що Доктрина є основою для формування нормативно-правової бази діяльності медичних служб усіх воєнізованих відомств держави та наявної цивільної системи охорони здоров’я в частині медичного забезпечення Збройних сил України. Важливим напрямком є спрямування усіх наукових медичних установ військового та цивільного підпорядкування на розробку ефективних методів лікування та соціально-психологічної реабілітації поранених/травмованих військовослужбовців, а також цивільних громадян, які зазнали вогнестрільних поранень в зоні реальних бойових дій.

Військові медичні заклади[ред. | ред. код]

До найважливіших лікувальних та науково-дослідних закладів військової медицини в державі відносяться :

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Законодавство України
Конституція України

Кодекси України | Закони України

Законодавство України на сайті Верховної Ради України