Епідеміологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Епідеміоло́гія (грец. ἐπιδημία — має всенародне поширення; грец. λόγος — вчення) — галузь медицини, разом з тим і загальномедична наука, що вивчає закономірності виникнення і поширення захворювань різної етіології з метою розробки профілактичних заходів (преморбидна, первинна, вторинна і третинна профілактика). Предметом вивчення епідеміології є захворюваність — сукупність випадків хвороби на певній території в певний час серед певної групи населення. В епідеміології використовують поняття, що визначають кількісні критерії здоров'я. Основними з них є захворюваність і хворобливість.

Але у міру розширення кордонів профілактики за межі інфекційної патології виникла потреба в популяційному підході при вивченні не тільки інфекційних, але і неінфекційних захворювань. Звідси з'явилося поняття «неінфекційна епідеміологія», де предметом вивчення є неінфекційна захворюваність. Одним із таких наймасштабніших сучасних епідеміологічних досліджень явилося вивчення захворюваності ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильської АЕС.

Епідемічний процес[ред.ред. код]

Вчення про епідемічний процес є підґрунтям класичної епідеміології інфекційних хвороб. За весь період розвитку після бактеріологічних відкриттів, епідеміологія сформувалася як наука, що вивчає закономірності епідемічного процесу в інтересах ліквідації його і його профілактики. На сьогодні класична епідеміологічна наука вважає її предметом вивчення особливості інфекційного процесу, на відміну від клінічної медицини, не сама інфекційну хворобу, а захворюваність населення на цю хворобу. Захворюваність показує популяційний (надорганізмовий) рівень організації життя, а хвороба — організмовий та суборганізмовий рівень. Таким чином, об'єктом епідеміології стають інфекційні стани (хвороби).

Таким чином, епідемічний процес — безперервна взаємодія мікроорганізму (збудника-паразита) і макроорганізму (людей) на популяційному рівні, яка проявляється при певних соціальних і природних умовах поодинокими або множинними захворюваннями, а також безсимптомними формами інфекції, супроводжується поширенням специфічних інфекційних захворювань серед людей і забезпечує збереження збудника у природі як біологічного виду. Також епідемічний процес можна уявити як ланцюг пов'язаних між собою інфекційних станів у людей — джерела інфекції, механізму передачі та сприйнятливого контингенту, що безперервно відтворюються. Епідемічний процес вивчають переважно методом спостереження. Епідеміологічний ланцюг інфекційної хвороби складають:

  • джерело інфекції — заражена людина або тварина, організм якої є природним середовищем перебування, розмноження і накопичення патогенних мікроорганізмів, звідки вони виділяються і можуть заразити людину або тварину;
  • механізм передачі інфекції — це еволюційна здатність збудника пересуватися від одного господаря до іншого. Шляхи передачі, фактори передачі — елементи зовнішнього середовища, які беруть участь у передачі збудника;
  • сприйнятливий контингент — це люди або тварини, які здатні заражатися на певну хворобу за відсутності в них генетичної, вродженої стійкості до цієї хвороби, створеного штучно через вакцинацію, які при цьому були в контакті із збудником:
  • у час ризику — пору чи період року, коли є підвищення рівня захворюваності,
  • на території ризику — регіоні з постійно високими показниками захворюваності,
  • при впливі факторів ризику — елементів соціального і природного середовища, особливостей праці та поведінки, стану внутрішніх систем, органів, які збільшують ймовірність виникнення захворювання.

Прояви епідемічного процесу за інтенсивністю поділяють на:

  • спорадичну захворюваність (поодинокі випадки, низький рівень, при котрому відсутні зв'язки між випадками);
  • спалах (короткочасний підйом захворюваності на обмеженій території, в окремих групах населення, коли випадки пов'язані однаковими факторами, механізмами і шляхами передачі);
  • епідемію (захворюваність, яка перевищує спорадичний рівень або виникнення захворювань на території, де їх не було раніше);[1]
  • пандемію (поширення захворювань на багато країн, континентів).

Прояви епідемічного процесу за територією:

  • ендемія (захворюваність, яку постійно реєструють на певній території; вона зумовлена соціальними і природними факторами);
  • екзотична захворюваність (ніколи не реєстрували раніше на даній території);
  • нозоареал (сама територія, на якій постійно реєструють певну інфекційну хворобу). Нозоареал може бути:
  • локальним,
  • регіональним,
  • зональним,
  • міжзональним.

Прояви епідемічного процесу в часі — розподіл на захворюваність:

  • річну:
  • міжсезонну,
  • міжепідемічну,
  • фонову (реєструють цілий рік),
  • сезонні підйоми, коли відбувається активізація факторів ризику.
  • багаторічну, у якій виділяють:
  • тенденцію до росту або зниження захворюваності (основний напрямок змін інтенсивності епідемічного процесу), коли діють постійні рівномірні зміни активності факторів ризику;
  • періодичність і циклічність — коли періодично відбуваються зміни активності факторів ризику (природний імунітет, зміна вірулентності збудника) ;
  • неоднорідні зміни активності факторів ризику, коли відбуваються епізодичні підйоми захворюваності, спалахи.

Розподіл захворюваності в групах населення є неоднорідним і залежить від віку, професії, проведених протиепідемічних заходів, організації дитячих колективів, умов праці в різних закладах, тощо.

Загальні особливості епідеміології[ред.ред. код]

Мета епідеміології полягає у виявленні закономірностей виникнення, поширення і припинення хвороб людини, розробці заходів профілактики та боротьби з ними.

Завдання епідеміології зводять до:

  • визначення медичної та соціально-економічної значущості хвороби, її місця в структурі патології населення;
  • вивчення закономірностей поширення хвороби в часі (по роках, місяцях тощо), по території і серед різних груп населення (вікових, статевих, професійних тощо);
  • виявлення причин і умов, що визначають спостережуваний характер поширення хвороби;
  • розробці рекомендацій щодо оптимізації профілактики;
  • розробці прогнозу поширення досліджуваної хвороби.

Об'єктом епідеміології інфекційних хвороб є епідемічний процес, закономірності його розвитку та форми прояву.

Предметом епідеміології є процес виникнення і поширення будь-яких патологічних станів серед людей (в популяції); стан здоров'я (неможливість виникнення і поширення патологічних станів).

Епідеміологія інфекційних хвороб[ред.ред. код]

Епідеміологія інфекційних хвороб — це система знань про закономірності епідемічного процесу та методи його вивчення, а також сукупності протиепідемічних заходів та організації їх проведення з метою попередження захворюваності інфекційними хворобами окремих груп населення, зниження показників захворюваності сукупного населення та ліквідації окремих інфекцій. Предметом вивчення епідеміології інфекційних хвороб є епідемічний процес, закономірності його розвитку та форми прояву.

Епідеміологія неінфекційних хвороб[ред.ред. код]

Епідеміологія неінфекційних хвороб — це розділ сучасної епідеміології, що вивчає причини та умови виникнення і поширення неінфекційної захворюваності серед населення для розробки і застосування профілактичних заходів. У епідеміології неінфекційних захворювань виділяють, в залежності від часової тривалості причинно-наслідкових зв'язків, обумовлених реактивністю і компенсаторними механізмами, просторовий (хорологічний) і просторово-часовий (хронологічний) напрямки. Вони досить істотно відрізняються за своїми аналітичними системами і використовуваними показниками. Просторовий напрямок ефективно використовують в онкології, серцево-судинної патології, ендокринології та інших сферах. Хронологічний напрямок як методологію і метод фазово-просторового аналізу вперше розробили і використали в психіатрії.

Розділи епідеміології[ред.ред. код]

Розділи епідеміології, які вирізняють на сьогодні:

  • Загальна епідеміологія
  • Вчення про епідеміологічний процес
  • Епідеміологічна діагностика
  • Протиепідемічні заходи
  • Організація протиепідемічної роботи
  • Спеціальна епідеміологія

Історія становлення і розвитку епідеміології[ред.ред. код]

Гіппократ (460—370 до н. е.)[ред.ред. код]

Основоположником епідеміології вважають Гіппократа. До наших днів дійшли твори Гіппократа «Сім книг про епідемії», «Про повітря, води та місцевості» тощо. В. А. Башенін у своєму підручнику по загальній епідеміології писав: «Протягом майже 2 000 років з епідеміології не було висловлено більш оригінальних наукових поглядів, ніж погляди Гіппократа». З часів Гіппократа, тобто близько 2 400 років тому, під словом «епідемія» розуміли масові захворювання серед людей, які могли включати хвороби як інфекційної, так і неінфекційної природи.

Теорії розвитку епідемій у старі часи[ред.ред. код]

Звичайно, в стародавні та середні віки епідемії в основному були результатом поширення заразних захворювань, хоча уявлення про те, що таке зараза і як вона проникає в організм, були різними. Ще в давнину виникли дві теорії розвитку епідемії. Перша теорія, висунута Гіппократом, припускала, що причиною епідемій є проникнення в організм людей деяких речовин — міазмів, що знаходяться в космосі чи в ґрунті, зокрема, в болотистих місцях. Згідно з цим поданням, вдихання міазми великою кількістю людей призводить до виникнення масової захворюваності. Ця точка зору обґрунтовувалась на спостереженнях, коли можливість зараження постраждалих від інших хворих простежити не вдавалося. Мабуть, не випадково і згадка про болотистих місцях: цілком імовірно, що мова йшла про спостереження в осередках малярії, при якій неможливо простежити заразність хворого — безпосередньої загрози для оточуючих він не представляє (хворий не контагіозний).

Друга теорія припускала, що причиною розвитку епідемій є поширення серед людей живого хвороботворного агента. Цю точку зору висловив видатний філософ Греції Арістотель (IV ст. до н. е..), надалі вона знайшла послідовників у Стародавньому Римі. Марк Теренцій Варрон (116-27 рр. до н. е.) назвав цього агента «лат. Contagium vivum». По суті, як показав історичний досвід, ця геніальна здогадка визначила весь хід розвитку епідеміології, базувалася вона на очевидною заразність хворих при мали в ті часи широке поширення нозоформах, таких як чума, натуральна віспа і деякі інші.

Джироламо Фракасторо (1478—1553 рр.)[ред.ред. код]

В епоху Відродження контагіоністская гіпотеза отримала розвиток у працях видатного італійського лікаря Джироламо Фракасторо. Він опублікував книгу «лат. Siphilides Libris III» (звідки і назва хвороби — сифіліс), в якій сформулював положення про заразність хворого для інших. Оскільки при венеричних захворюваннях простежити контакти з хворим не важко, в книзі були представлені неспростовні докази на користь контагіоністської теорії. Треба відзначити, що це була найважливіша віха в розумінні суті епідемій.

Зародження української епідеміології[ред.ред. код]

Послідовним прихильником цієї гіпотези був основоположник епідеміології Російська імперія|Російської імперії, українець за походженням Данило Самойлович (1724—1810 рр.). Праці Данила Самойловича по чумі були визнані всіма вченими Європи, і він був обраний членом різних іноземних Академій. Данило Самойлович першим в світі намагався застосувати мікроскоп для виявлення передбачуваного збудника чуми. Але роздільна здатність мікроскопа та техніка мікроскопії того часу не дозволяли отримати позитивного результату.

Подальші мікробіологічні відкриття[ред.ред. код]

Немає сумніву, що постійна дискусія контагіоністов і прихильників міазматіческой теорії послужила основою подальшого розвитку науки. Наступним, причому вирішальним етапом у пізнанні внутрішньої сутності епідемії стали великі мікробіологічні відкриття та досягнення другої половини XIX ст., яким передувало відкриття мікробів Антонієм ван Левенгуком, (1632—1723 рр.). Дослідження Луї Пастера (1822—1895 рр.), Роберта Коха (1843—1910 рр.) та їхніх численних учнів визначили не тільки торжество контагіоністской теорії, а й привели до розробки безлічі практичних заходів у боротьбі із заразними захворюваннями (сучасна діагностика захворювань, використання дезінфекції, розробка і введення в широку практику специфічної профілактики за допомогою вакцин і сироваток, тощо).

Дослідження Джон Сноу з епідеміології холери[ред.ред. код]

Англійський лікар Джон Сноу[en] відомий своїм класичним розслідуванням причин епідемії холери в XIX столітті. Його вважають засновником практичної епідеміології. Метою дослідження, проведеного Сноу, було з'ясування шляхів передачі холери. Він звернув увагу, що дві різні компанії постачали воду один і той же район Лондона. Обидві водопровідні компанії забирали воду з Темзи в тих місцях, які могли піддаватися зараженню з міської каналізації. Але в 1892 р. після епідемії холери, одна з цих компаній, «Ламбет компані», перенесла свою водоочисну систему вище за течією, туди, де не було лондонській каналізації. Інша, «Саутуорок енд Воксхолл компані», залишила все як було. Обидві компанії постачали питну воду в один і той же район міста. Часто, окремий будинок використовував джерелом водопостачання, яке не використовували сусідні будинки. Між людьми, які отримують воду з джерел різних компаній, немає ніякої різниці ні в положенні, ні в професії. Дані першого в світі епідеміологічного розслідування виявилися грандіозними. Не менше 300 000 людей обох статей, всіх віків і професій, всіх рівнів і громадських положень — від знаті до найбідніших верств — були розділені на дві групи без їх відома і волі. Одна група отримувала воду з домішкою лондонській каналізації і з усім, що могло потрапити в неї від хворих на холеру, інша ж група отримувала воду, абсолютно вільну від такого забруднення. Потрібно було тільки з'ясувати джерело постачання водою кожного окремого будинку, в якому могла відбутися фатальна спалах холери. Виконання цього завдання вимагало звести воєдино інформацію двох типів: випадки холери і джерело водопостачання. Смертність в будинках, що обслуговуються «Саутуорк енд Воксхолл компані», опинилася в дев'ять разів вище, ніж у будинках, що обслуговуються «Ламбет компані». Більше того, наступні епідемії холери чітко підтвердили значимість питного джерела.

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Холера.

Становлення епідеміології в Україні[ред.ред. код]

Саме в умовах війн на теренах Українни в 1920 р. в Одесі при місцевому медичному інституті була створена перша в світі кафедра епідеміології. Її організатор — видатний вчений Данило Кирилович Заболотний (1866—1929 рр.), який ще до війни здійснив неодноразові, причому досить успішні експедиційні дослідження в осередках чуми. Йому належить відкриття наявності природних вогнищ цієї хвороби. Д. К. Заболотний написав перший підручник з епідеміології, створив школу українських епідеміологів, до якої належали Лев Васильович Громашевський, Ручковський та інші, які внесли в подальшому величезний внесок у розвиток епідеміології в Україні. Д. К. Заболотного по праву вважають основоположником української епідеміології.

Сформована в країні епідемічна ситуація потребувала фундаментальної теоретичної бази як для наукових досліджень, так і для практичної роботи. Одним з основних її творців став Л. В. Громашевський (1887—1980), який сформулював вчення про епідемічний процес, зокрема, про механізми передачі інфекції.

Епідеміологія в Росії[ред.ред. код]

Одним з основоположників російської епідеміології був О. Ф. Шафонський, автор монографії «Опис морової виразки, що була в столичному місті Москві з 1770 по 1772 р.».

Істотний внесок у вивчення епідемій в Росії і в боротьбу з ними внесли російські лікарі. Це було обумовлено історичними особливостями розвитку суспільства в Росії: часті війни на територіях з природного вогнищеве, низький економічний рівень і навіть убогість значної частини населення — неминуче вели до виникнення і поширення епідемій багатьох заразних захворювань (паразитарних тифів, натуральної віспи, кишкових інфекцій, у тому числі холери, так званих «дитячих інфекцій», трахоми, тощо). Багато зусиль в боротьбі з епідеміями внесла сформувалася в царські часи земська медицина, її відомі, а також багато забутих зараз діячі, які скромно виконували свій обов'язок, причому іноді і навіть часто з небезпекою для власного життя.

Перша світова війна, потім дві революції, громадянська війна, економічна розруха, голод призвели до небаченого досі поширенню різних епідемій. Так, за далеко не повними даними, захворюваність тільки на висипний тиф в 1919 р. склала 2 743, у 1920 р. — 2 550 на 100 000 населення.

У подальшому великий внесок у розвиток науки і практики в СРСР внесли багато вчених і практичні працівники. Е. Н. Павловський (1884—1966) створив теорію природу осередків ряду інфекційних захворювань, згідно з якою забезпечується стійке збереження збудника. В. А. Башенін (1882—1977), який вивчав особливості перебігу безжовтяничного лептоспірозу, розглядав епідеміологію як науку, призначену для вивчення всіх захворювань, а не тільки інфекційних. А. А. Смородінцев відкрив осередки японського енцефаліту в СРСР, опікувався вивченням етіології, клініки та епідеміології геморагічної гарячки з нирковим синдромом в осоердках, вперше виявлених у країні, встановив вірусну природу захворювання, довів роль мишоподібних гризунів як джерел інфекції. Крім того, він створив вакцини для специфічної профілактики грипу, кліщового і японського енцефаліту, кору, епідемічного паротиту, краснухи. В. М. Жданов сформулював струнку систему розуміння еволюції заразних захворювань, досяг значних успіхів в епідеміології вірусних інфекцій. В. Д. Беляков (1921—1997) запропонував теорію саморегуляції епідемічного процесу.

Епідеміологічний метод[ред.ред. код]

Епідеміологія як наука має власний метод дослідження — комплексний епідеміологічний метод (КЕМ).

Епідеміологічний метод дослідження інфекційних хвороб — сукупність методичних прийомів для виявлення проблем профілактики, причин, умов та механізмів формування захворюваності з метою обґрунтування ефективних заходів профілактики хвороб і оцінки їх ефективності.

Як вважають на сьогодні, епідеміологічні дослідження мають бути поширені на усі інтервенційні хвороби, то слід вважати, що, таким чином, епідеміологічний метод — специфічна сукупність прийомів і способів, призначених для вивчення причин виникнення і поширення будь-яких хвороб в популяції людей (включає спостереження, обстеження, історичний та географічний опис, зіставлення, експеримент, статистичний і логічний аналіз).

Епідеміологічні методики[ред.ред. код]

Застосовують на сьогодні епідеміологічні методики:

  • I група — описово-оцінні прийоми (кількісна статистична оцінка), формують гіпотези про фактори ризику, визначають напрямки профілактики.
  • II група — аналітичні прийоми, що встановлюють причинно-наслідкові зв'язки (математичні методи кореляції, регресії), які спрямовані на перевірку та оцінку гіпотез про фактори ризику. Когортне аналітичне дослідження здійснюють шляхом співставлення захворюваності в релевантних групах (когортах) спостереження, які підпали і не підпали під дію фактору ризику, а також на основі даних про історичну захворюваність. Аналітичне дослідження «випадок — контроль» — співставлення і аналіз інформації про результати дії фактора, вивчають частоту, з якою фактор спостерігають серед хворих і в тих, хто не захворів на цю хворобу.
  • III група — експериментальні прийоми, які використовують для підтвердження епідеміологічних гіпотез про причинно-наслідкові зв'язки та оцінки ефективності протиепідемічних заходів. Поділяють на контрольований і неконтрольований експерименти:
  • контрольований — це когортне епідеміологічне дослідження, в якому дослідник формує групи спостереження, що відрізняються за дією досліджуваного фактора і рівноцінні за всіма іншими ознаками.
  • неконтрольований — епідеміологічне дослідження на основі втручання в природний хід епідемічного процесу (без виділення контрольних груп) шляхом проведення протиепідемічних заходів з оцінкою їх результатів в когортному дослідженні.
  • IV група — прийоми прогнозування захворюваності (математичне моделювання епідеміологічного процесу). Визначають при цьому очікуваний рівень захворюваності шляхом використання статистичних методів або математичних формул.

Вивчення конкретної епідемічної ситуації з використанням епідеміологічного методу називають епідеміологічною діагностикою. Вона включає опис проявів епідемічного процесу, визначення причин (факторів ризику), прогноз перебігу епідеміологічного процесу. Метою епідеміологічної діагностики є отримання даних для планування протиепідемічних заходів із ліквідації спалаху або епідемії.

Види епідеміологічної діагностики[ред.ред. код]

  • оперативний аналіз (санітарно-епідеміологічне спостереження, санітарно-епідеміологічна розвідка),
  • ретроспективний аналіз (за тривалий період часу, за територією, серед верств і колективів населення).

Для визначення епідеміологічної ситуації розраховують інтенсивні та екстенсивні епідеміологічні показники:

  • Інтенсивні показники — на відміну від абсолютних чисел, дають можливість порівнювати захворюваність на різних територіях, у різні роки, у різних верствах чи колективах населення, оскільки вони пов'язують число захворювань з тією кількістю населення, серед якої це число було зареєстроване. Для кількісної оцінки епідеміологічного процесу використовують інтенсивні показники:
  • захворюваність дорівнює числу захворювань • 1000 (10 тис. — 100 тис.) / кількість населення. Показник захворюваності в одній із груп населення дорівнює числу захворювань у даній групі населення • 1000 (10 тис. — 100 тис.) / кількість населення даної групи. Аналіз захворюваності за віком, професією та серед інших груп населення, а також у колективах проводять за інтенсивними показниками на 1 000, 10 тис., 100 тис. осіб даного віку, професії, тощо.
  • ураженість (для хронічних хвороб) дорівнює числу всіх хворих • 1000 (10 тис. — 100 тис.) / кількість населення. Показник ураженості враховує всіх пацієнтів (хто був хворий на початок року і хто захворів вперше).
  • смертність — це число померлих від цієї хвороби • 1000 (10 тис. — 100 тис.) / кількість населення.
  • Екстенсивні показники характеризують частину від цілого і їх надають у відсотках. Екстенсивними показниками виражають розподіл хвороб в окремій групі хворих за місяцями року, факторами передачі збудників, термінами встановлення діагнозу після виявлення хворих, їх госпіталізації, тощо. Екстенсивні показники не дають можливості проводити кількісну оцінку захворюваності, але дають якісну характеристику епідеміологічного процесу. Абсолютні числа й епідеміологічні показники об'єднують у прості, комбіновані та складні таблиці. Для наочного зображення отриманих даних використовують лінійні та стовпчикові діаграми, картограми. На основі аналізу статистичних і графічних матеріалів формулюють гіпотези і висновки щодо причинно-наслідкових зв'язків між чинниками ризику. До екстенсивних показників відносять летальність, яка при даній нозологічній формі дорівнює числу померлих • 100 / кількість захворілих (%).

Також за допомогою екстенсивних показників визначають питому вагу захворюваності даної групи чи колективу в загальній захворюваності. Найбільш значущою ознакою населення, з якою пов'язують можливість захворювання, є його віковий склад. Захворюваність у вікових групах свідчить про те, серед якої вікової групи найбільш ефективно діє той чи інший механізм передачі збудника, наскільки ефективним є проведення імунопрофілактики, які особливості життя та поведінки даного контингенту сприяють підвищенню захворюваності.
Так групами ризику за професією при кишкових інфекціях є працівники підприємств із вироблення та переробки харчових продуктів, системи водопостачання, установ та закладів торгівлі, громадського харчування.
У межах соціально-побутових верств населення виділяють колективи ризику. Зокрема, це колективи дитячих дошкільних закладів та шкіл. У окремих колективах ризику можна тривалий час спостерігати захворюваність на дихальні або кишкові інфекції. З метою виявлення причин захворюваності в різних колективах порівнюють, аналізують кількість осередків, які в них виникли, кількість випадків у кожному осередку і, врешті решт, встановлюють причини високої захворюваності в них. Виявлення груп і колективів ризику дозволяє встановити епідемічні причинно-наслідкові зв'язки захворюваності в цих групах і колективах з чинниками ризику.

Показники захворюваності з плином часу змінюються, а тому їх можна описувати і аналізувати. Для ретроспективного аналізу захворюваності часовий період вибирають не менше ніж у 10 років, задля того, аби можна було б виявляти наявність чи відсутність циклічності (підйоми і зниження захворюваності) епідемічного процесу. Описуючи і аналізуючи багаторічну захворюваність, визначають кількість підйомів і знижень захворюваності, часові інтервали між підйомами, розраховують у скільки разів рівень захворюваності на піку підйому перевищує рівень захворюваності під час спаду. Визначення багаторічної тенденції (зростання, стабілізація, зниження) виконують шляхом вирівнювання фактичної кривої захворюваності методом найменших квадратів по прямій. Вирівнювання дозволяє усунути вплив випадкових факторів і більш точно представити захворюваність за багато років у вигляді прямої лінії.

Сезонність[ред.ред. код]

Об'єктивною ознакою сезонності є концентрація захворюваності на короткому відрізку року. Сезонність виявляють при розрахунках показників сезонних коливань (відношення середньодобового місячного числа захворювань до середньодобового річного, розраховане у відсотках). Якщо показник місячних сезонних коливань менше 100 %, то вплив сезонних факторів на захворюваність відсутній або мінімальний. При перевищенні 100 % вплив сезонних чинників суттєвий, а іноді й вирішальний. Коефіцієнт сезонності — відношення числа захворювань, що відбулись у місяці підвищення, до загальної кількості захворювань за рік у відсотках. А от індекс сезонності — відношення кількості захворювань в місяці сезонного підвищення до кількості захворювань, що виникли в міжсезонний період.

Епідеміологічне обстеження осередку інфекційної хвороби[ред.ред. код]

Його проводить епідеміолог. Метою епідеміологічного обстеження осередку є виявлення джерела інфекції, від якого відбулося зараження, факторів та шляхів передачі збудника. Виділяють такі напрямки роботи в осередку:

  • виявлення факторів та умов формування осередку;
  • розробка і проведення протиепідемічних заходів для ліквідації осередку;
  • медичне спостереження за осередком;
  • аналіз ефективності застосованих заходів, спрямованих на знешкодження осередку.

Для виявлення причин та умов виникнення осередку використовують такі засоби:

  • опитування хворого (збирають епідеміологічний анамнез);
  • обстеження осередку шляхом його детального огляду (санітарно-гігієнічні умови, комунальні умови, наявність паразитів, гризунів, тварин);
  • застосування необхідних лабораторних досліджень (у хворого і контактних осіб);
  • вивчення медичної документації про захворюваність на території осередку за 1-4 тижні до виявлення хворого (щоб знайти джере¬ло інфекції — перехворілого або носія).

Опитування проводять у формі бесіди, для ефективності якої слід знати особливості епідеміологічного ланцюга при даній інфекційній хворобі. Під час огляду осередку звертають увагу на ті його особливості, які мають значення в розв'язанні особливостей епідеміологічного ланцюга цієї хвороби: житлові умови, санітарний стан осередку, характер водопостачання, тощо. З метою виявлення збудника широко використовують лабораторні методи (бактеріологічні, серологічні, тощо). Дані, отримані під час епідеміологічного обстеження осередку, заносять до карти епідеміологічного обстеження , а результати обстеження колективу оформляють у вигляді акта. Усі матеріали епідеміологічного обстеження аналізують і на їх основі формулюють висновки про причини виникнення осередку і його орієнтовні кордони.

З урахуванням особливостей осередку розробляють план його ліквідації за такими напрямками:

  1. госпіталізація хворого або його ізоляція в домашніх умовах;
  2. заходи щодо здорових осіб, які перебувають в осередку (лабораторне обстеження, профілактика, проведення спостереження дільничним або сімейним персоналом);
  3. дезінфекція, дезінсекція, дератизація за необхідності.

Епідемічний осередок вважають ліквідованим, якщо протягом максимального інкубаційного періоду в осередку не виникли нові випадки захворювань і в ньому були проведені всі необхідні протиепідемічні заходи.
Спалах (епідемія) розслідує епідеміолог, але у разі необхідності у ньому беруть участь також інші спеціалісти (зокрема, інфекціоніст, бактеріолог, вірусолог, гігієніст).

Епідеміологічну значущість інфекційної хвороби визначає її:

  • поширеність,
  • частота реєстрації (при цьому вивчають і зіставляють показники захворюваності, смертності, летальності),
  • тенденція епідемічного процесу,
  • тривалість періоду епідемічного неблагополуччя,
  • дані порівняння максимальних та мінімальних рівнів захворюваності, результати вираховування співвідношення маніфестних та безсимптомних форм.

Соціальна значущість інфекційної хвороби пов’язана зі шкодою, яку вона завдає здоров’ю людей, і з дезорганізуючим впливом захворюваності на різні форми життя і діяльності населення.

Фармакоепідеміологія[ред.ред. код]

Останнім часом отримала розвиток область знань, що сформувалась шляхом об'єднання фармакології та епідеміології — фармакоепідеміологія. Остання наука є теоретичною і методичною основою фармаконагляду в ЄС і США, а також по всьому світу.

Військова епідеміологія[ред.ред. код]

Військова епідеміологія — це розділ епідеміології та військової медицини, що вивчає питання теорії і практики протиепідемічного забезпечення військ в мирний і воєнний час. Військова епідеміологія вивчає особливості виникнення і розвитку епідемічного процесу в організованих військових колективах з урахуванням своєрідності їх комплектування, вікового складу, діяльності та побуту, розробляє методи епідеміологічних обстежень та систему військ. Військова епідеміологія тісно пов'язана із загальною епідеміологією, організацією і тактикою медичної служби, військової гігієною та військово-польової терапією.

Мета військової епідеміології — забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя військ.

Завдання військової епідеміології:

  • попередження заносу інфекційних захворювань у війська;
  • попередження поширення інфекційних захворювань серед особового складу військ;
  • попередження виносу інфекційних захворювань з військ;
  • біологічний захист військ.

Розділи військової епідеміології:

  • вчення про епідемічний процес і особливості його розвитку серед особового складу військ;
  • засоби і методи протиепідемічного захисту військ;
  • епідеміологічна діагностика (ретроспективний і оперативний епідеміологічний аналіз, епідеміологічне обстеження осередків інфекційних захворювань, санітарно-епідеміологічна розвідка та спостереження);
  • організація заходів з протиепідемічного захисту військ у мирний та воєнний час;
  • приватна епідеміологія;
  • біологічні зброя й захист від нього.

Екологічна епідеміологія[ред.ред. код]

Екологічна епідеміологія — це галузь громадського здоров'я, що вивчає екологічні умови і небезпеки, що представляють ризик для здоров'я людини.

Екологічна епідеміологія:

  • виявляє і вимірює вплив екологічних забруднювачів,
  • проводить оцінки ризиків та зв'язку;
  • забезпечує медичне обстеження і спостереження несприятливих для здоров'я наслідків, також науково обґрунтовує рівні впливу таких забруднювачів.

Термін «екологічна епідеміологія» сформульовано в останні два десятиліття в країнах розвиненої медицини, спочатку — як гілка епідеміології неінфекційних захворювань, потім — як особливе науковий напрям, присвячений вивченню, аналізу і доведенню залежності здоров'я населення від стану навколишнього середовища під назвою «англ. environmental epidemiology».

Предметом екологічної епідеміології є масові екологічно обумовлені хвороби серед населення. Отже, екологічна епідеміологія є частиною науки епідеміології, а не «самостійною наукою», і не «методологією гігієни» або «екології», або «суспільної охорони здоров'я».

Ландшафтна епідеміологія[ред.ред. код]

Одним із сучасних напрямків епідеміології є ландшафтна епідеміологія (англ. Landscape epidemiology). Ландшафтна епідеміологія виходить з області ландшафтної екології. Так само, як ландшафтна екологія пов'язана з аналізом структури і тим, що відбуваються в екосистемі процесів (у часі і просторі), ландшафтна епідеміологія може бути використана для аналізу факторів ризику та їх моделювання. Це ґрунтується на теорії, що більшість переносників, їх господарів і збудників захворювань, зазвичай пов'язані з ландшафтом, а екологічні фактори контролюють їх розподіл і кількість. З появою нових комп'ютерних технологій, (зокрема, геоінформаційною системою (ГІС), концепція ландшафтної епідеміології була застосована для аналізу різних інфекційних і паразитарних хвороб.

Примітки[ред.ред. код]

  1. У епідеміологічних поняттях, які використовують у країнах розвиненої медицини, нерідко ототожнюють поняття спалаху та епідемії.

Джерела[ред.ред. код]

  • Б. М. Дикий, Т. О. Нікіфорова Епідеміологія (навчальний посібник для підготовки до практичних занять). — Івано-Франківськ: Видавництво Івано-Франківського державного медичного університету, 2006. — 196 с. ISBN 966-8288-29-7
  • Гоц Ю. Д., Колеснікова І. П., Мохорт Г. А. Епідеміологія. К.: Асканія. — 2007. — 353 с.
  • Загальна епідеміологія (навч. посіб. для студ. вищ. мед. навч. закл. IV рівня акредитації / Н. О. Виноград, З. П. Василишин, Л. П. Козак, Т. А. Романенко. — К. : Медицина, 2010. — 176 с. ISBN 978-617-505-046-0
  • Скакун М. П. Основи клінічної епідеміології та доказової медицини Навч. пос. Укрмедкнига Тернопіль. 2008—372 с. ISBN 978-966-673-103-9
  • Черкасский Б. Л. Глобальная эпидемиология. М. Практическая медицина. — 2008. — 447 с. (рос.)

Література[ред.ред. код]

  • Людмила Зуева, Рауль Яфаев Эпидемиология. Учебник. — Москва : «Фолиант», 2006. — 752 с. — ISBN 5-93929-111-2. (рос.)
  • Leon Gordis Epidemiology, 4th Edition. — 4th Edition. — USA : Saunders, 2008. — 400 с. — ISBN 978-1416040026. (англ.)
  • Ray M. Merrill Introduction To Epidemiology. — 7th Edition. — USA : Jones & Bartlett Learning, 2015. — 340 с. — ISBN 978-1284094350. (англ.)
  • Брико И.Н., Покровский В.И. Эпидемиология. Учебник. — Москва : «ГЭОТАР-медиа», 2015. — 368 с. — ISBN 978-5-9704-3183-2. (рос.)


Медицина Це незавершена стаття з медицини.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Наука Це незавершена стаття з науки.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.