Стінопис

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Родина Київського Князя Ярослава Мудрого, фреска Софійського собору в Києві

Стіно́пис або му́рал (англ. mural  — «фреска»; ісп. muro  — «стіна», «мур»)  — різновид монументального і декоративного малярства, що виконувалося безпосередньо на стіні або на штукатурці, закріпленій на стіні, в якому фігуративні образи й декоративні орнаменти підпорядковуються архітектурним формам. У стінописі користуються різною малярською технікою: фреска, альсекко, енкавстика, темпера, клейові фарби, олія; за новіших часів — синтетичні ґумові фарби тощо. До стінопису зараховують також мозаїку.

Історія[ред. | ред. код]

Стінопис розвинувся в Єгипті, Китаї, Середній Азії, Греції, Римі, а 4 ст. до РХр. — 2 ст. по РХр. широко стосувався в античних міст Північного Причорномор'я в оздобленні житлових будинків, громадських споруд і гробниць (пам'ятки у Керчі, Ольвії, Херсонесі та ін.). За середньовіччя стінопис розвинувся головним чином у церковному мистецтві. З 10-13 ст. в Україні походять мозаїки й фрески соборів Києва (Софійського, Михайлівського-Золотоверхого, Кирилівської церкви), Чернігова (Успенського Єлецького монастиря, Борисоглібського), Остра (Юрієвої Божниці) та ін. Традиції монументального стінопису Київської і Галицько-Волинської держави продовжували українські майстрі 14-17 ст., використовуючи частково знання і досвід західно-європейського мистецтва, головно італійського; стінопис монастиря в с. Бакоті (Поділля), церков св. Онуфрія в Лаврові (Галичина), Успенської в Лужанах (Буковина), церкви-ротонди св. Миколи в с. Горянах (Закарпаття), у Вірменській катедрі у Львові (16 ст.). У 15 ст. українські майстрі розписували костьоли в Польщі: колеґіятський костьол у Вісліці, замкову каплицю св. Трійці в Любліні, катедральний храм у Сандомирі, каплицю Чесного Хреста в катедрі у Вавелі в Крокові. З 16 ст. відомі стінописи в церквах: св. Онуфрія в с. Посаді Роботицькій і св. Параскеви в с. Радружу (Перемищина).

Розвиток дерев'яного будівництва не сприяв стінопису, проте є помітні темперові поліхромії 17-18 стст. з дерев'яних церков, головним чином Галичини і Закарпаття. Стінописи збережені в цілому або у фраґментах у церквах Галичини: св. Трійці (1593; розібрана 1937) і св. Духа в Потиличі, св. Юра і Воздвиженській у Дрогобичі, єв. Апостолів у Поворознику (західна Лемківщина, розібрана), Троїцькій у Сихові, у Жовкві, Судовій Вигині й ін.; на Закарпатті — в Миколаївській церкві в Колодному та ін.; на Буковині — в Бергометі й ін.

З другої половині 17-18 стст. пам'ятки стінопису у мурованих спорудах збереглися у Києві (в Успенському соборі і Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської Лаври та в Андріївській церкві) й на Лівобережжі (в Троїцькому соборі Густинського монастиря, в полтавському Хрестовоздвиженському монастирі, Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові, в Миколаївській церкві в Переяславі). В Галичині й на Волині в монументальному малярстві того часу працювали переважно італійські, французькі, німецькі і польські митці в оздобленні костьолів і палаців, у стилі бароко і рококо (Підгірці, Олика, Олесько, Львів).

У 18 ст. в стилі класицизму були оздоблені численні палаци Розумовських (Київ, Козелець, Покорщина, Яготин, Глухів, Почеп); у 19 ст. палац П. Завадовського в Ляличах. На початку 19 ст. в церкві над стінописом працювали ще Л. Долинський і В. Боровиковський, проте реалізм не сприяв розвиткові декоративного мистецтва і переважав шаблон: шпалери, мальовані на папері або полотні (так звані колтрини). Чималим досягненням уважався розпис у збудованому в псевдовізантійському стилі Володимирському соборі в Києві (18851896; С. Костенко, В. Замирайло, М. Пимоненко та інші під керівництвом В. Васнєцова). З російських митців цікаві розписи залишив ще М. Врубель (Кирилівська церква в Києві).

На початку 20 ст. почалися спроби відродження українських народних та історичних традицій у декоративному малярстві. Найбільше вдалі розписи Полтавського земства (19031906) В. Кричевського і Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Львові М. Сосенка (1915). У 1920-их pp. в українському стінописі працювали М. Бойчук і його школа монументалістів: І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко, К. Гвоздик, М. Рокицький, О. Мизін, М. Шехтман (стінопис Селянської санаторії в Одесі 1928 і Червонозаводського театру в Харкові, 19331935; обидва знищені) та Л. Крамаренко в Києві і Харкові (розпис конференційної залі АН УРСР у Києві, 1930). Після другої світової війни у монументальному стінописі працюють випускники створеного 1946 Інституту Монументального живопису і Скульптури в складі Академії Архітектури УРСР. З 1950-их pp. стінопис застосовують у оздобленні театрів (Тернопіль), палаців культури (Нова Каховка), павільйонів виставок, вокзалів (Харків,Ужгород), аеропортів (Київ), ресторанів та інших споруд. У Галичині і на Волині стінописи виявлялися майже винятково в церковному мистецтві: П. Холодний-старший (Духовна Семінарія у Львові), М. Осінчук, П. Ковжун, Ю. Магалевський, які працювали старою технікою темпери. Вони модернізували візантійський стиль і дали підбудову під новий стінопис, традиції якого далі розвивали мистці на еміграції: П. Холодний-молодший, С. Гординський, М. Білинський, М. Дмитренко, І. Дикий.

Поряд зі стінописом, виконуваного професійними митцями, розвивався народний стінопис — розпис стін хат зовні і всередині. Різні області України виробили власні методи і зразки стінопису. Спершу прикрашали будинки фарбуванням (підмазуванням призьби, зовнішніх стін різними кольорами глини або крейдою); з другої половини 19 ст. впроваджено орнамент — зовні навколо вікон і дверей, на віконницях і як фриз під стріхою. Всередині хати головним об'єктом розпису була піч, стіна над полом, на якій мальовано килим і, рідше, стеля та сволок. У розпису переважав рослинний орнамент, інколи зображувано птахів або казково-фантастичних звірів і риб. Розпис виконували просто на стіні (без попередніх шкіців, тому ефект його свіжий і спонтанний), зазвичай кілька разів на рік, через це він був нетривкий. Широковідомий Петриківський живопис у с. Петриківка на Катеринославщині. За останні десятиліття мотиви народного розпису мають широке застосування у прикладному мистецтві: на тканинах, порцеляні і майоліці, для прикрас будинків тощо.

Стінописи у магазині іграшок «Казка» (Київ)[ред. | ред. код]

У 1979 році з використанням петриківського розпису було оздоблено стіни магазину іграшок «Казка», у Києві відомою петриківською майстринею Марфою Тимченко разом з чоловіком Іваном Скицюком і донькою Оленою Скицюк. На розпис стін магазину родиною було витрачено близько року. Результати цієї праці дуже високо оцінювали мистецтвознавці, розписи магазину були добре відомі кільком поколінням киян. На початку 2000-х років пропонувалося в приміщенні магазину створити музей або студію декоративного розпису. У 2002 році магазин було викуплено концерном «Європродукт» (зараз RedНead Family Corporation, власник обох В. Б. Бурда) і під час реконструкції всі розписи були закриті гіпсокартоном на наступні 15 років. Проте у жовтні 2017 року компанія RedНead Family Corporation, до мережі якої належить магазин, анонсувала реставрацію розписів учнями Марфи Тимченко, які приймали участь у створенні оригіналу[1][2][3]

Сучасний вуличний стінопис у містах України[ред. | ред. код]

Стінопис у Києві[ред. | ред. код]

На фасаді 18-поверхового житлового будинку № 36-Б на бульварі Лесі Українки в Києві австралійський художник Гвідо ван Гелтен 28 жовтня 2015 завершив 12-денну роботу — велетенський стінопис дівчини у вишиванці. Зображення сягає завдовжки 43 метри. Це найбільший твір художника не лише в Україні, а й у Європі[4].

Це лише поодинокий випадок хвилі нових стінописів, які за 2014—2015 роки з'явилися у Києві. Особливо активний в цьому питанні Святошинський район, де протягом 2015 року виникло близько десяти розписів. У той же час витвори з'являються доволі хаотично та неконтрольовано, і на думку окремих критиків мають сумнівну художню цінність[5].

Стінопис у Кам'янці-Подільському[ред. | ред. код]

Стріт-артом в Кам'янці займається в більшій його частині фестиваль «Ре$публіка», який проходить на початку вересня та завершує фестивальне літо в Україні. «Республіка» має на меті перетворити спальні райони міста на музей соціального та територіального мистецтва[7]. Тому художники з України, Іспанії, Білорусі, Італії, Польщі, Німеччини, Росії за п'ять років на сірих стінах житлових будинків Кам'янця-Подільського створили 42 мурали (малюнки)[8], які уже стали своєрідними візитівками міста. Перелік арт об'єктів міста[недоступне посилання з липень 2019]

Стінопис у Хмельницькому[ред. | ред. код]

У Хмельницькому стінописом займаються організатор фестивалю «Ре$публіка» Андрій Зоін (фестиваль проходить у Кам'янці-Подільському) і художник Михайло Коробков.[9] Мурали зазвичай малюють на теми, які турбують нас у повсякденному житті: соціальні проблеми, екологія[10], але часто можна зустріти малюнки на класичні теми з різними цитатами та прислів'ями, що мають надихати хмельничан задумуватись над проблемами, які висвітлені в малюнку. Малюнки виконують як у центрі міста, так і в спальних районах, на старих радянських будинках і на новобудовах, і частіше всього забудовник заздалегідь домовляється з художниками про малюнок на стіні[11].

Стінопис у Новограді-Волинському[ред. | ред. код]

Мурал
Мурал на честь Лесі Українки

Перший мурал з'явився й у древньому місті Новоград-Волинський, що на Житомирщині. У місті, де народилася всесвітньо відома Леся Українка, перший мурал присвячений цій людині.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Нова сумна казка. Архів оригіналу за 6 квітень 2016. Процитовано 6 квітня 2016. 
  2. Інтерв'ю Марфи Тимченко. Архів оригіналу за 6 квітень 2016. Процитовано 6 квітня 2016. 
  3. В магазине «Казка-Нова» будет отреставрирована уникальная настенная роспись. http://redhead.ua. Процитовано 18 жовтня 2017 року. 
  4. http://www.5.ua/kyiv/U-Kyievi-zavershyly-mural-iz-zobrazhenniam-divchyny-u-vyshyvantsi-96930.html
  5. «Мурал — це як іще один знак нашої присутності на цій землі» — фольклорист
  6. Муралы Киев | Граффити на заказ | Роспись в интерьере. Paint Hunters (en). Процитовано 2019-08-05. 
  7. http://www.volynpost.com/news/56704-fotopogliad-grafiti-kamiancia-podilskogo-foto
  8. http://fotokor.org/2013/11/15/hrafiti-kamyantsya-podilskoho/
  9. Архівована копія. Архів оригіналу за 13 січень 2016. Процитовано 28 грудень 2015. 
  10. Архівована копія. Архів оригіналу за 11 квітень 2015. Процитовано 28 грудень 2015. 
  11. Архівована копія. Архів оригіналу за 4 березень 2016. Процитовано 28 грудень 2015. 

Література[ред. | ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Вова Воротньов. Нетримання межі: чому київські стінописи не є муралізмом, стріт-артом чи графіті // Хмарочос. — 11.10.2016;
  • Широцкий К. Декоративное убранство украинского дома, ж. Искусство в Южной России. Київ 1913;
  • Ростовцев М. Античная декоративная живопись на юге России, т. 1 — 2. Петербург 1913;
  • Podlacha W. Sztuka ruska na ziemiach polskich. Historia malarstwa polsKiego, т. І. Львів 1914;
  • Голубець М. Лаврів. Записки Чину св. Василія В. Жовква 1926;
  • Кржемінський К. Стінні розписи на Уманщині. Київ 1927;
  • Гегенмейстер В. Стінні розписи на Поділлі. Кам'янець-Подільський 1927;
  • Гегенмейстер В. Селянські настінні розписи Кам'янеччини. Кам'янець-Подільський 1930;
  • Берченко Е. Настінне малювання українськиї хат та господарських будівель при них. Харків — Київ 1930;
  • Холостенко Є. Монументальне малярство Радянської України. Харків 1932;
  • Добрянська І. Хатні розписи українців Західних Карпат. Матеріали з етнографії та художнього промислу, випуск 1. Київ 1954;
  • Самойлович В. Поліхромія в архітектурі народного житла, ж. Народна творчість та етнографія, кн. 3. Київ 1957;
  • Мамолат Є. Монументально-декоративне мистецтво. Київ 1963;
  • Нагай В. Українські декоративні розписи. Альбом. Київ 1964;
  • Каргер М. Древнерусская монументальная живопись XI—XIV вв. Москва — Петербург 1964;
  • Лобановський В. Мозаїка, Фреска. Київ 1966;
  • Логвин Г. Монументальний живопис XIV-першої половини XVII ст. Історія укр. мистецтва в 6 тт., т. II. Київ 1967;
  • Міляєва Л. Стінопис Потелича. Київ 1969.

Посилання[ред. | ред. код]