Фіно-угорські мови

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Угро-фінські мови)
Перейти до: навігація, пошук

Угро-фінські мови (або фіно-угорські мови) — група мов, яка входить до уральської мовної сім'ї і поширена частково на своїй прабатьківщині — на Уралі та Поволжі, а частково — у Прибалтиці й Подунав'ї.

Поширення[ред.ред. код]

На карті Європи

У всіх північних областях Європи ці мови є доіндоєвропейськими. Угорську мову принесли з собою до центральної Європи давні угри 1000 років тому з приуральських степів; найближчі мовні родичі їх — ханти й мансі — живуть тепер понад річкою Об на схід від Уралу. Три найбільші мови — угорська (мадярська, 15 млн.), фінська (суомі, 5 млн.) і естонська (1 млн.) мають статус державних відповідно в Угорщині, Фінляндії та Естонії. Чимало інших — статус парціальних мов у суб'єктах Російської Федерації.

Особливості[ред.ред. код]

Ступінь близькості між мовами в межах кожної групи неоднаковий. Саамська з численними діалектами тяжіє до прибалтійсько-фінської групи, однак не включається до неї. Волзько-фінські досить відмінні одна від одної. Угорська (мадярська) дуже відрізняється від ханти й мансі. Взаємне розуміння при спілкуванні кожного своєю мовою неможливе між удмуртом і комі. Деякі хантийські діалекти являють собою швидше окремі хантийські мови (Б. Серебренников).

Чимало спільних рис угрофінських мов свідчать про їхнє походження з однієї прамови: спільна частка словникового запасу, матеріальний збіг словотвірних і словозмінних морфем, присвійні афікси тощо. Разом з тим очевидна і яскрава своєрідність груп і окремих мов. Географічно східні угрофінські мови — типово аглютинативні; західні — переважно флективні. Поширені різні типи фіксованого наголосу — на останньому, передостанньому або першому складі слова (такий, зокрема, у фінській мові); трапляються також мови з рухомим наголосом. У пермсько-фінських численні приголосні й мало дифтонгів, у прибалтійсько-фінських, навпаки, приголосних мало, а дифтонги численні. Кількість відмінків вагається від 3 у хантийській мові до 15 у фінській і 20 й більше у мадярській. Особливістю угрофінських мов є брак дієслова «мати» (замість нього вживають добре відому слов'янам конструкцію типу «в мене є» або спеціальні суфікси, наприклад в угорській: pénzem van «гроші-мої є»), а також наявність спеціального заперечного дієслова. Проте в угорській та естонській мовах, очевидно, під сильнішим і тривалішим впливом сусідніх індоєвропейських мов, заперечення при дієслові виражається заперечною часткою. Система вказівних займенників тричленна: tä mä, tuo, se.

Чималі розбіжності в синтаксисі: географічно східні угрофінські мови тяжіють до давнього синтаксису тюркського типу, в західних — сильний вплив індоєвропейських мов (шведської, німецької, російської). До інновацій (нових структурних рис), вироблених упродовж власного історичного розвитку мови, відносять розгалуженість відмінкової системи у мадярській та скорочення числа приголосних у фінській (суомі): за даними історії мови видно, що в угрофінській прамові було мало відмінків, а система приголосних була багатшою.

Під порівняно пізніми шарами запозичених слів з тюркських і слов'янських мов виявлені давні індоєвропейські запозичення з балтійських, германських, іранських і навіть тохарських мов. Мадярська, фінська й естонська мови мають багатовікову писемну традицію і високорозвинені літературні мови.

Словникова система, зокрема, фінської мови, побудована на власному запасі коренів, є самодостатньою і справляє на носіїв індоєвропейських мов враження «герметичної» системи (справді, лише в 5 % словника можна без спеціальної підготовки впізнати європейські запозичення або загальнохристиянські особові імена). Порівняно невелика частка словника досі впізнавана як спільна між фінською та мадярською мовами. Помічено субстратний вплив фінських мов на синтаксис пізніших індоєвропейських мов (французької, слов'янських); можливим протофінським субстратом можна пояснити й спрощення у вимові початкових груп приголосних в англійській, шведській та норвезькій мовах: англ. (k)now, (k)nee, (k)nife, ()luck, шв. Lycka (пор. нім. Glück).

Історія вивчення[ред.ред. код]

Класифікація[ред.ред. код]

Генеалогічно сучасні угрофінські мови поділяються на 5 груп:

Запозичення до української мови[ред.ред. код]

Фінські запозичення в українській: щука, щупак, сом, сани, ярус, сауна, лайба, хміль, камбала (В. Топоров, О. Трубачов); пельмені (з комі).

З угорської походять такі українські слова як: гайдук, ґазда, гайдамак, гусар, гуляш, глевкий, чота, черінь; назви річок: Вись, Лозоватка, Сироватка і численні інші з коренем -ват- «берег».

З іншого боку, угорська також засвоїла з української чимало слів, найдавніші з яких: barazda (перша згадка 1086 рік), szer(е)da і cseret («очерет») — {1231 рік, moh («мох») — 1270, csin («чин») — 1273, ritka («редька») — 1338, burjan — 1343, szoknya, abrosz і szamsztril (XIV ст.), eszterha («стріха») і haluska (XV ст), а також dosztig («досить»), kiszil, patics, kocserha та багато інших (Істван Кнєжа).

Вплив на російську мову[ред.ред. код]

Запозичення з фіно-угорських мов присутні й у російській мові, здебільшого це запозичення з прибалтійсько-фінських, саамських і пермських мов: пурга, пельмени, тундра, морж, салака, сани, пахтать, акула, нарты, сауна, корюшка[1], мадяризмів, порівнянно з українською, у ній набагато менше (гусар, гуляш, ментик, палаш). Лексичний вплив фіно-угорських мов на сучасну російську літературну мову незначний, але слова прибалтійсько-фінського і волзько-фінського походження частіші у російських діалектах[2], а також у численних топонімах Центральної і Північної Росії[3] (Див. докладніше «Топонімія»). У той же час число росіянізмів у фінських мовах незрівняно більше[4].

Часто ставилося питання щодо ролі фінського субстрату у формуванні російської мови. Тему досліджували М. Фасмер, В. Фенкер, О. О. Шахматов та ін. Можливі сліди фінського субстрату в російській мові розглядали як в області лексики, так і в областях фонології, морфології і синтаксису. Найбільш часто з фінським впливом пов'язують такі риси, як акання, цокання у (північних говірках), звороти типу «у меня есть» (замість «я имею»), «жили-были» тощо. У мовознавців нема одностайної думки з цього приводу[2]. Не слід забувати також про те, що на території Центральної Росії у І тис. н. е. проживали й балтомовні племена (голядь), отже, треба розглядати наявність і балтійського субстрату, який проявився зокрема, у топонімії.

  • Змішення звуків [ц] і [ч] («цокання») у низці північно-російських говірок багато дослідників пояснюють результатом фіно-угорського субстрату[5][2].
  • Російське акання, що виникло на південному сході, можливо має волзько-фінське (мокшанське) походження. Втім, існують й інші теорії походження акання: балтійський субстрат, питомий характер акання, причини якого лежать ще в праслов'янській фонетиці[2].
  • Мовний зворот «у меня есть» часто розглядають як приклад впливу синтаксису фіно-угорських мов, оскільки вживання дієслова зі значенням «мати» для них є нехарактерним. Слід, проте, мати на увазі, що зворот «у мене є» засвідчений у всіх давніх слов'янських мовах, зокрема, старослов'янській (милость бо и гнѣвъ оу него (Бога) єсть (Ізборник Святослава, 1076 р.)[6], будут-ли оу них дѣтки (1489 p.), у Єго Милости мѣсца мало было (1513 р.)[7]), він має, очевидно, ще праслов'янське походження[2]. Трапляються, хоча нечасто, подібні звороти і в інших індоєвропейських мовах: наприклад, паралельні форми в класичній латині habeo domum («маю дім») і domus mihi est («дім мені є»)[8].
  • Казковий зачин «жили-были» також можливо, є результатом конвергенції форми слов'янського плюсквамперфекту і характерного фінського подвійного дієслова[9].
  • Частка «-ка» у «пом'якшеній» формі наказового способу може мати фінське походження (у комі-перм'яцькій мові «-ко» означає пом'якшену просьбу)[10], але вона може мати й питоме слов'янське походження[2].
  • Іменникові односкладові речення (наприклад «Отвертку!» замість «Дай отвертку!») теж, скоріше за все, мають фіно-угорське походження, хоча ця гіпотеза не є остаточно доведеною[2].

Топонімія[ред.ред. код]

В Україні[ред.ред. код]

Угрофінське походження мають, очевидно, назви річки Сейм, а також міста Белз.

У Росії[ред.ред. код]

Фіно-угорські топоніми поширені у багатьох центральних областях Росії — Рязанській, Владимирській, Московській, Ярославській, Костромській, Нижегородській областях — далеко за межами національно-територіальних утворень фіно-угрів Росії (Республіка Мордовія, Республіка Марій Ел, Удмуртія, Ханти-Мансійський автономний округ — Югра, Республіка Комі, Республіка Карелія, Пермський край, Ненецький автономний округ, Ямало-Ненецький автономний округ)[3]. Так, офіціну фінську та угрську (хантийську і мансійську) етимологію мають такі географічні назви: Ільмень, Кама, Карелія, Коломна, Холмогори, Курськ, Куршська коса, Ладога, Онега, Мурманськ, Хібіни, Кейви, Кийські острови в Білому морі, Нара, Нева, Перм, Рязань, Арзамас, Селігер, Сизрань, Тамбов, Вологда, Вороніж, Урал, річка Київський Юган (Західний Сибір), історична назва «Кийські гори» (тепер — Кузнецький Алатау). Гідронім «Москва» теж має, згідно з одною з версій, фінське походження.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Выходцева И. С. Процессы заимствования в русском литературном языке элитарной культуры // Актуальные проблемы гуманитарных и естественных наук. Научное издательство «Институт стратегических исследований», 2015. № 2-1. Страницы: 236—239
  2. а б в г д е ж Х. Бирнбаум Еще раз о завоевании Северо-Восточной Европы славянами и о вопросе финно-угорского субстрата в русском языке // Российская Академия Наук. Институт славяноведения и балканистики. Балто-славянские исследования 1988—1996. Сборник научных трудов. Отв. ред. Т. М. Судник, Е. А. Хелимский. М.: «Индрик», 1997
  3. а б А. К. Матвеев К лингвоэтнической идентификации финно-угорской субстратной топонимии // Российская Академия Наук. Институт славяноведения и балканистики. Балто-славянские исследования 1988—1996. Сборник научных трудов. Отв. ред. Т. М. Судник, Е. А. Хелимский. М.: «Индрик», 1997
  4. Русские заимствования в финском языке
  5. С. М. Глускина О второй палатализации заднеязычных согласных в русском языке (на материале северо-западных говоров)
  6. Словарь древнерусского языка (XI—XIV вв.) : В 10 т.— М., 1988.— Т. 1.— С. 339; див. повніше про це: Safarewiczowa H. Obocznosc я имею і у меня есть w jçzyku rosyjskim dzis і dawniej.— Wroclaw ; Warszawa ; Kraków, 1964.— S. 14—17. (Цит. за О. Тараненко Про манеру викладу чужих думок і ведення полеміки в одній монографії)
  7. Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. : В 2 т.— К , 1977.— Т. 1.— С. 138; Словник української мови XVI — першої половини XVII ст.— Л., 1996.— Вип. 3.— С. 120. (Цит. за О. Тараненко Про манеру викладу чужих думок і ведення полеміки в одній монографії)
  8. В. А. Плунгян Язык и картина мира (из книги «Почему языки такие разные»)
  9. П. В. Петрухин Жили-были: вопрос закрыт? // Русский язык в научном освещении, 2007, № 2 (14). С. 268—282.
  10. Лыткин В. И. (ред.) Коми-пермяцкий язык. Введение, фонетика, лексика и морфология. Кудымкар: Коми-пермяцкое книжное издательство, 1962.
Мовознавство Це незавершена стаття з мовознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.