Ладижин

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ладижин
Ladyzhyn gerb.png Ladyzhyn prapor.png
Герб Ладижина Прапор Ладижина
Ладижин
Ладижин на карті України
Ладижин на карті України
Ладижин
Ладижин на карті області.
Ладижин на карті області.
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Вінницька область
Район Ладижинська міськрада
Код КОАТУУ 0510600000
Засноване XIV ст.
Перша згадка 1260 р.
Статус міста з 1973 року
Населення 22 967 (1 листопада 2012)
Площа 9 км²
Густота населення 2 670 осіб/км²
Поштові індекси 24320-24323
Телефонний код +380-4343
Координати 48°41′23″ пн. ш. 29°14′30″ сх. д. / 48.68972° пн. ш. 29.24167° сх. д. / 48.68972; 29.24167Координати: 48°41′23″ пн. ш. 29°14′30″ сх. д. / 48.68972° пн. ш. 29.24167° сх. д. / 48.68972; 29.24167
Висота над рівнем моря 174 м
Водойма Південний Буг, Сільниця
Міста-побратими Коло, Польща
День міста 24 серпня
Відстань
Найближча залізнична станція Ладижин
До обл./респ. центру
 - фізична 84 км
 - автошляхами 114 км
До Києва
 - фізична 216 км
 - автошляхами 267 км
Міська влада
Адреса 24321, Вінницька область, м. Ладижин, вул. П. Кравчика, 4, 6-23-99
Веб-сторінка Ладижинська міськрада
Міський голова Коломєйцев Валерій Іванович

Commons-logo.svg Ладижин у Вікісховищі

Панорама вечірнього міста Ладижин.

Лади́жин — місто обласного значення у Вінницькій області. Розташоване на правому березі Південного Бугу в місці впадання в нього річки Сільниці за 114 км від обласного центру м. Вінниця (автошлях E50). Населення — 22,2 тисяч мешканців (2005). Залізнична станція. Ладижинська ТЕС. Заводи: завод препаратів мікробіологічного синтезу «Ензим»[1], консервний. Добування граніту.

Місто Ладижин, Вінницька область. Зйомка з повітря.

Історія[ред.ред. код]

Поблизу Ладижина поселення Ладижин-1 й Ладижин-2 буго-дністровської культури.

Люди жили на території міста дуже давно. При розкопках у сусідніх з Ладижином селах — Харпачка й Кисляк знайдені золоті монети III століття н. е. часів правління римського імператора Олександра Севера.

Князь Володимир Святославович для захисту своїх володінь від кочових народів (хозар, печенігів, половців) будував по річках остроги-фортеці, огороджені високими палями. Князь Данило Галицький також зводив на ріках укріплення. Напевне, у ці часи з'явилася і фортеця Ладижина.[2]

Першу згадку про Ладижин під 1240 роком помилково ототожнюють з Колодяжином.

Розширивши свої території за рахунок приєднання українських князівств, Литва утворила сильну Литовську державу, яка рішуче виступила проти поневолення татарами України. Князь Ольгерд при підтримці русько-польських військ у 1363 році розгромив татарську орду. Міста Ладижин та Брацлав були спалені.[2]

У XVI столітті це дерев'яне місто-фортеця Брацлавського воєводства, яке було оточене тридцяти метровим земляним валом. Залишки валу ще й досі збереглися в центрі Ладижина. За Люблінською унією 1569 року Брацлавське воєводство відійшло до Речі Посполитої. Приблизно в ті ж часи, разом з поляками, в місті з'явилися євреї.

Під час повстання під проводом Богдана Хмельницького, у 1648 році козаки полковника Івана Ганжі зайняли місто. А після різні, вчиненої над поляками, козаки зібрали всіх євреїв, пов'язали й наказали прийняти православну віру. Хто відмовився — зарізали.

У 1670 році Ладижин був підпорядкований гетьману Дорошенку, який не ладив з поляками, а тому в 1671 році із військом був висланий Ян Собеський, який зайняв Ладижин. У 1672 році Петро Дорошенко, підтриманий турками, знову оволодів Ладижином, але ненадовго, бо вже в 1673 році лівобережний гетьман Самойлович забрав у Дорошенка Ладижин і залишив у фортеці 5 тисяч козаків на чолі з полковником Мурашко. Дорошенко знову попросив допомоги у турків і султан Магомет IV послав загін зі своїм сином Ослам-Гиреєм. Бій був кривавий, полковник Мурашко розбив ворожий стан турок, взяв у полон сина Магомета IV та багато його свити і знищив їх.[2]

У 1674 році до Ладижина з 70-тисячним військом прийшов султан Магомет IV, щоб помститися за смерть сина. Понад два тижні тривав бій. Мурошко відбив 11 атак, але був важко ранений і взятий в полон. За наказом султана жителі Ладижина були всі вирізані, а місто спалене до тла.[2]

У лютому 1703 року в бою біля міста Ладижин був поранений та потрапив у полон ватажок Подільського повстання проти поляків 1702-1703 років - Андрій Абазин.

З активним заселенням Поділля, що почалося на початку XVIII ст., почалося заселення Слободи Ладижинської, що простягнулася понад річкою Сільницею. У 1775 р. Слобода вже мала 98 дворів. До 1830 року Слобода була у володінні Олександра Сабанського, потім була передана начальству військових поселень, а в 1844 році ладижинська слобода стала приписаною до міста Ладижина.[2]

У XIX столітті Ладижин втратив своє військове значення, зате в ньому почала розвиватися промисловість. З'явилось п'ять суконних фабрик, три цегельні, шкіряний та черепичний заводи. Відкрився сільський банк, поштово-телеграфна контора, камера мирового судді, лісництво, чотири заїжджих двори, налагодилась паромна переправа через Буг, відкрились лікарня на 50 ліжок, аптека. У 1859 році була відкрита церковно-приходська школа, яка у 1871 році була перетворена в трикласне міністерське училище. У 1876 році в Ладижині було побудовано ґуральню, яка стала одним з найбільших підприємств міста. У 1897 році відкрилась школа для дівчаток. Коли у 1899 році помер власник ґуральні — дрібний підприємець із євреїв Волько Скляревський, у якого не було спадкоємців, ґуральня перейшла до державної скарбниці, і, часом — стояла законсервована, часом — здавалася в оренду. У січні 1918 року завод був зруйнований, і лише в 1926 році радянська влада відбудувала завод.

В травні 1919 року, місто було звільнено від радянської влади військами отамана Ананія Волинця. У місті було встановлено українську адміністрацію. Після поразки військ УНР, з липня 1919 року в місті встановлено радянську владу.

Друга світова. Ладижин був захоплений гітлерівськими військами, місто було майже повністю зруйновано. Війська 2-го Українського фронту звільнили місто в 1944 році.

В 1954 році колгоспи «ім. Жданова» та «ім. Леніна» було об'єднано, і на їхній основі утворено колгосп «Росія». Навесні 1968 року почалося будівництво, як на той час, однієї з найпотужніших в країні електростанцій. Ладижинську ТЕС введено в експлуатацію в 1970-1971 р.р. В тому ж році дав першу продукцію автоматизований бетонний завод.

У 1973 році Ладижин став містом районного значення Тростянецького району.

У 2000 році став містом обласного значення.

Транспортне сполучення[ред.ред. код]

З Ладижина, завдяки автобусному сполученню, із легкістю можна дістатись обласного центру — міста Вінниці та прилеглих сіл та міст. Також відкриті регулярні автобусні рейси до міст Києва та Одеси.

У Ладижині розташована однойменна залізнична станція на лінії Вапнярка — Зятківці — Христинівка.

Залізничне сполучення[ред.ред. код]

На станції зупиняються пасажирські поїзди на Одесу, на Львів, на Умань і Черкаси, а також приміські поїзди сполученням Вапнярка-Зятківці-Христинівка. На станції Вапнярка можлива пересадка на приміські поїзди сполученням Вапнярка-Жмеринка-Козятин і Вапнярка-Одеса. На станції Христинівка чисто теоретично можна пересісти на Умань, Козятин через Погребище і Черкаси. Проте фактично це нереально через незручність розкладу.

Релігія[ред.ред. код]

У 1904 році на кошти прихожан було побудовано цегляну православну церкву у візантійському стилі з куполом та дзвінницею. Освячена вона була 19 жовтня (за новим календарем 4 листопада) 1909 р. на честь ікони Казанської Божої Матері. 1 березня 1988 року до служби приступив простоєрей Маліновський С. А.

24 квітня 1998 року в день ікони «Живоносный источник» розпочалося будівництво храму на честь св. Георгія Побідоносця.

У 1999 році на честь Благовіщення Божої Матері 28 серпня була освячена на території міста частина Української Православної церкви — каплиця. Будівництво великого храму продовжується

Крім храмів, сьогодні у Ладижині діють католицька громада, общини адвентистів, баптистів, євангелістів та інших конфесій.

Уродженці Ладижина[ред.ред. код]

Особистості пов’язані з Ладижином[ред.ред. код]

  • Кравчик Петро Якович - художник;
  • Якушин Євгеній Кузьмич - багаторічний директор Ладижинської ТЕС;
  • Володимир Процишин - капітан міліції, загинув при затриманні злочинця;
  • Русанов Микола Васильович - директор Ладижинської ТЕС;
  • Аксьонов Геннадій Михайлович - начальник будівництва Ладижинської ТЕС;
  • Наконечний Анатолій Гаврилович - учасник Другої світової війни, герой Радянського Союзу;

В мистецтві[ред.ред. код]

Місто описується в історичному романі Юрія Мушкетика "Яса", де описується облога міста турками.

"Ладижин зринув раптово, неначе хто кинув його козакам під ноги. Лежав у глибокій та розлогій долині, освітлений сонцем, звідси було видно кожну вуличку, кожен будинок. Сонце грало на червоній черепиці дахів, на блискучих банях церков; тільки фортеця сіріла в.іжкими мурами, вона одразу ж навела на думку про війну, про можливі близькі бойовища. Дах на гострих вежах у кількох місцях був попровалюваний, сонячне проміння ламалося в дірах, здавалося, там хтось ховається.

Лаврінові гарячий суховій обпалив серце: он Слобода Ладижинська, там ходили по ярмарку з Киліяною, он дерев'яна церквиця, в якій слухали разом вечірню. В той вечір їхня любов мовби освятилася. Вони виповіли її комусь третьому, кого боялися одурити навіть у помислі. А он і дуб, на який він дряпався зі свічкою, що її дала Киліяна. Запалила вогонь, і він горить у його грудях. І все стало так близько, аж йому защеміло в серці. Бачив себе, бачив Киліяну під дубом, світло грало на її дукачах, на коралях, в її очах, і йому було в тих вогнях тепло і хороше.

Слободу Ладижинську одділяли од Ладижина очеретяні хащі Tо річка Сільниця. Місто розкинулося на невисоких горбах посеред долини, із заходу його обмивав Буг, зі сходу і півдня — Сільниця, котра мовби охоплювала Ладижин синьою крайкою.

В зручнім до оборони місці змуровано Ладижин. До нього можна підступити тільки з півночі, але там — високий земляний вал із земляними бастіонами й частоколом, попід валом — рів, що одним кінцем упирається в Буг, другим — у Сільницю."[5]

Пам'ятки[ред.ред. код]

У місті Ладижин Вінницької області на обліку перебуває 5 пам'яток археології, і жодної з пам'яток історії, архітектури чи монументального мистецтва.

Галерея[ред.ред. код]

Зйомка з повітря 
Міська рада 
Площа в центрі міста 
В центрі міста 
В центрі міста 
Пам’ятник Тарасові Шевченку 
Пояснювальна табличка біля пам’ятника Т. Шевченку 
Південний Буг під Ладижином 
Завод бетонних конструкцій 
Вулицями міста 
Вулицями міста 
Вулицями міста 
Невимушений базар 

Примітки[ред.ред. код]

  1. Sasa. Історія | Ензим. www.enzim.biz. Процитовано 2016-07-28. 
  2. а б в г д Провільська, Марія (2001). Ладижин древній та сучасний (українська). Ладижин: Незалежна інформаційна компанія "Нове місто". с. 18. 
  3. S. Konarski. Sobański Feliks Hilary Michał Ludwik (1833—1913) / Polski Słownik Biograficzny.— Warszawa — Kraków: Polska Akademia Nauk, Polska Akademia Umiejętności, 1999.— Tom XXXIХ/3, zeszyt 162. — 422—423. (пол.)
  4. Юлія Рома - пісні, біографія - Українські пісні. www.pisni.org.ua (uk). Процитовано 2017-06-20. 
  5. Мушкетик, Юрій (2013). Яса (українська). Київ: Фоліо. с. 416. ISBN 978-966-03-6095-2. 

Посилання[ред.ред. код]

Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.