Операція «Мюнхен»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Операція «Мюнхен»
Operation München
Операція «Барбаросса»
Bundesarchiv B 145 Bild-F016207-0014, Pruth, Sturmgeschütz auf Behelfsbrücke.jpg
Німецька штурмова гармата Sturmgeschütz III долає дерев'яний міст через річку Прут. Операція «Мюнхен». 2 липня 1941
Дата: 2 — 24 липня 1941
Місце: МРСР, УРСР
Результат: стратегічна перемога Німеччини, розгром військ Південного фронту
Територіальні зміни: окуповані землі Молдови та Південно-Західної України
Сторони
Третій Рейх Третій Рейх
Румунія Королівство Румунія
СРСР СРСР
Командувачі
Третій Рейх Герд фон Рундштедт
Третій Рейх Ойген фон Шоберт
Румунія Петре Думітреску
Румунія Николае Чуперка
Румунія Хорія Мачелларіу
Третій Рейх Курт Пфлюгбайль
СРСР І. В. Тюленєв
СРСР Я. Т. Черевиченко
СРСР А. К. Смирнов
СРСР М. Й. Абрамов
Військові формування
Третій Рейх група армій «Південь» СРСР Південний фронт
Військові сили
325 685 о/с
60 танків
~6 000 гармат і мінометів
672 літаків
364 700 о/с
1 149 танків
5 554 гармат і мінометів
1 750 літаків
Втрати
Загалом: 22 765
4 271 загиблих, 12 326 поранених, 6 168 зниклих безвісти[1]
Загалом: 17 893
8 519 загиблих/зниклих безвісти, 9 374 поранених


Операція «Мюнхен» (нім. Operation München, рум. Operaţiunea München) — кодова назва спільного німецько-румунського наступу на південному фланзі німецько-радянського фронту в ході вторгнення до Радянського Союзу. Військова операція «Мюнхен» проводилася в липні 1941 року на території сучасної Молдови та Південно-Західної України, і була одним з епізодів прикордонних боїв німецько-радянської війни.

У радянській та пострадянській військовій історіографії операція відома як «прикордонна оборонна операція в Молдавії та на півдні України», або «оборонна операція в Північній Буковині та Бессарабії».[2]

В результаті проведеного наступу була завдана поразка військам радянського Південного фронту, які відступили на рубіж старого румунсько-радянського кордону по річці Дністер. Румунії були повернуті області Північної Буковини і Бессарабії, які рік до того, під військово-дипломатичним тиском з боку СРСР, були окуповані Червоною армією.

Операція «Мюнхен»

Історія[ред. | ред. код]

Передумови[ред. | ред. код]

Зранку 22 червня 1941 року, у відповідності до плану «Барбаросса», німецька авіація завдала ударів по радянських аеродромах, а також по районах зосередження військ, фортифікаційних спорудах, штабах та колонах, що висувалися. Після нетривалої артилерійської підготовки війська вермахту перейшли в наступ майже по всьому німецько-радянському кордону від Балтійського моря до Східних Карпат. Величезною прикордонною битвою на гігантському просторі почалася німецько-радянська війна[3].

На південному фланзі війни на територію України вторглася німецька група армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Г.фон Рундштедта. Група армій, яка складалася з двох потужних ударних угруповань, проводила стратегічний наступ у загальному напрямі Устилуг — Житомир — Київ, де оборонялося найпотужніше угруповання Червоної армії — Південно-Західний фронт генерал-полковника Кирпоноса М. П.[4][5] Головний удар цієї групи армій завдавався північніше від львівського виступу. Використовуючи 15 — 20-кілометрові проміжки між радянськими дивізіями першого ешелону оборони і велику перевагу, за рахунок концентрації значних сил на напрямках головного удару, німецькі війська в перший же день війни прорвалися на глибину до 30 кілометрів вглиб радянської території[6].

Формально усі війська на території Румунії підпорядковувалися румунському диктатору І. Антонеску. Фактично ж плануванням їх бойових дій займався командувач 11-ї армії генерал-полковник Ріттер фон Шоберт, якому Антонеску доручив розробку «всіх директив і наказів, що стосуються спільного ведення війни».

Тому, друге ударне угруповання військ групи армій «Південь», зосереджене в північній частині Румунії, відповідно до рішення генерал-фельдмаршала К. Рундштедта, мусило оборонятися та перебувати в готовності до дії за двома варіантами розвитку подій. Якщо радянські війська почнуть відходити від румунсько-радянського кордону, передбачалося проведення операції «Нахштосс» — переслідування Червоної армії та перешкоджання їхньому планомірному відведенню за старий кордон, по річці Дністер. У разі утримання радянськими військами кордону вздовж Прута і виникнення необхідності прориву оборони вводився в дію план операції «Мюнхен».

Перший ешелон ударного угруповання, 11-та німецька та 3-тя і 4-та румунські армії, повинні були форсувати Прут у його верхній течії й наступати на північний схід у загальному напрямку на Могилів-Подільський і далі на Вінницю для з'єднання з угрупованням групи армій, що наступало на півночі України[7][8][9].

Положення сторін[ред. | ред. код]

Підготовка радянських військ[ред. | ред. код]

На початок німецько-радянської війни 480-км державний кордон СРСР з Румунією від Липкан до Чорного моря прикривали формування Одеського військового округу (командувач генерал-полковник Черевиченко Я. Т.) та прикордонні війська Молдавського та Українського прикордонних округів[Прим. 1][10]. З ними взаємодіяла Дунайська військова флотилія під командуванням контр-адмірала Абрамова М. Й. До складу округу входили 9-й Особливий, 35-й, 14-й, 48-й і 7-й стрілецькі, 2-й кавалерійський, 2-й і 18-й механізовані корпуси, 150-та і 116-та стрілецькі дивізії, два укріплених райони (80-й і 82-й), а також три авіаційні дивізії. У відповідності до мобілізаційного плану з початком війни Одеський округ повинен був сформувати польове управління 9-ї армії, з включенням до його складу усіх своїх об'єднань і з'єднань, за винятком 9-го Особливого корпусу, який дислокувався в Криму, і 7-го корпусу, що переходив до резерву Головного Командування РСЧА[7].

14 червня командувач Одеського військового округу отримав розпорядження на виведення управління 9-ї армії на його польовий пункт управління в Тирасполі[7]. 20-21 червня управління армії на чолі з начальником штабу округу генерал-майором Захаровим М. В. було піднято за тривогою і під виглядом проведення командно-штабних навчань до кінця доби розгорнуло передовий командний пункт армії в заздалегідь обладнаному на випадок війни районі. Одночасно військова авіація округу була розосереджена по запасних аеродромах. Вночі на 22 червня 1941 року за тривогою були підняті частини Одеського округу, котрі вийшли у визначені райони зосередження та розгортання.

До 04:00 ранку більшість частин 176-ї, 95-ї, 25-ї і 51-ї стрілецьких, а також 9-ї кавалерійської дивізій першого ешелону 35-го і 14-го стрілецьких та 2-го кавалерійського корпусів зайняли визначені позиції на підготовлену в інженерному відношенні оборону уздовж Прута. В середньому на кожну дивізію припадало близько 100 км ділянки кордону. Проміжки між дивізіями прикривалися силами прикордонників[7].

Керівний склад радянських військ, що діяв в операції «Мюнхен»
Ivan Vladimirovich Tyulenev 1.jpg
Смирнов Андрей Кириллович.jpg
Yakov Cherevichenko.jpg

21 червня Політбюро ЦК ВКП (б) вирішило на базі штабу Московського військового округу утворити Південний фронт[11]. 24 червня управління Московського округу на чолі з командувачем — генералом армії Тюленєвим І. В. прибуло у Вінницю, де за рішенням Ставки ГК розгортався командний пункт Південного фронту. Вже після початку операції «Барбаросса», Південний фронт у складі 9-ї і 18-ї армій, 9-го Особливого, 55-го і 7-го стрілецьких корпусів та частин фронтового підпорядкування[Прим. 2] був остаточно розгорнутий у визначеній фронтовій зоні відповідальності[7].

Управління 18-ї армії (командувач — генерал-лейтенант Смирнов А. К.) створювалося на базі штабу Харківського військового округу з включенням до складу армії 17-го стрілецького (командир генерал-майор Галанін І. В.) і 16-го механізованого (командир комдив Соколов А. Д.) корпусів Південно-Західного фронту. Лише 26 червня штаб армії прибув на місце, розгорнув КП і наступного дня приступив до організації управління підпорядкованими з'єднаннями.

Військово-повітряні сили Південного фронту складалися з п'яти авіаційних дивізій, які входили до складу армій. Безпосередньо в розпорядженні командування авіації фронту залишалося лише два винищувальних і один розвідувальний авіаполки.

Таким чином, щойно створений Південний фронт мав у своєму розпорядженні 15 стрілецьких, 3 кавалерійські, 6 танкових, 3 моторизовані дивізії, й обороняв смугу довжиною близько 700 км від передгір'я Карпат до гирла Дунаю, а також узбережжя Криму[Прим. 3] Крім того, до Південного фронту увійшли чотири УРи (10-й, 12-й, 80-й і 82-й), в оперативному підпорядкуванні фронту передали Дунайську військову флотилію, Одеську військово-морську базу і прикордонні загони НКВС[7].

Німецькі напівгусеничні тягачі Sd.Kfz 11 наводять понтонний міст через Прут. Липень 1941

Підготовка німецько-румунських військ[ред. | ред. код]

Керівний склад німецько-румунських військ, що діяв в операції «Мюнхен»
Bundesarchiv Bild 183-L08129, Gerd v. Rundstedt.jpg
RittervonSchobert.jpg
Generaal Petre Dumitrescu.jpg
NicolaeCiuperca.jpg
Kommandierender General eines Fliegerkorps.svg
Німецькі війська біля річки Прут. Липень 1941

24 червня 1941 року командувач групою армій «Південь», з огляду на успішний в цілому розвиток подій на головному напрямку наступу його військ та загальне положення радянських військ поздовж берега річки Прут, віддав наказ угрупованню в Румунії готуватися до операції «Мюнхен». Угруповання повинне було до 2 липня зайняти вихідне положення і з ранку почати наступ з метою прориву оборони Південного фронту. Втім, фельдмаршал фон Рундштедт ще не мав повної впевненості в успіху бойових дій, що знайшло відображення в наказі від 25 червня по 11-ій армії. У ньому йшлося про те, що призначені для наступу з'єднання на 1 липня повинні перебувати в таких районах, в яких вони «могли залишатися протягом багатьох днів…»[7].

Ударне угруповання ворога становили німецька 11-та армія і румунський кавалерійський корпус, які мали завдання наступати в смузі від Цуцора до Бадража і прорвати оборону одночасно на двох ділянках. Головний удар завдавали німецькі 54-й і 30-й армійські корпуси в напрямку Ясси, Бєльці, а допоміжний удар — 11-й німецький і румунський кавалерійський корпуси з району Стефанешти на Могилів-Подільський. Надалі обидва угруповання повинні були діяти в загальному напрямі на Вінницю для з'єднання з 17-ю армією, що наступала з району Львова. Головні сили 3-ї румунської армії забезпечували розгортання і фланги угруповань, що переходили в наступ. 4-та румунська армія, залишаючись в підпорядкуванні національного командування, з початком операції повинна була вогнем і демонстративними діями, особливо інтенсивними на кишинівському напрямку, скувати радянські війська на південь від смуги наступу[7][12].

Сили сторін (за станом на 1 липня 1941)[ред. | ред. код]

Країни Осі[ред. | ред. код]

СРСР[ред. | ред. код]

Німецькі війська висуваються повз дороги. Липень 1941

Бойові дії до 2 липня[ред. | ред. код]

О 3 годині 45 хвилин 22 червня 1941 року зі штабу округу в Одесі Захарову М. В. доповіли, що о 3 годині 15 хвилин невідома авіація бомбила Севастополь і Очаків. О 4 годині генерал Єгоров Д. Г. доповів, що о 3 годині 30 хвилин у районі Рені противник відкрив артилерійсько-мінометний і рушничний вогонь і намагається форсувати річку. Частини 25-ї стрілецької дивізії зайняли район прикриття і ведуть вогонь, ворожа авіація бомбить Болград[11].

22 червня румунські формування силами ударно-штурмових груп провели атаки на охорону мостів на річці Прут, намагаючись захопити плацдарми та утворити в радянського командування уяву про початок загального наступу на цьому напрямку. Румунські підрозділи зуміли захопити невеликі плацдарми біля сіл Бранешт, Скуляни, Унген, Вален. Однак, до кінця дня радянські війська ліквідували ці плацдарми контратакою, за винятком Скуляни, де відкинути ворога за річку не вдалося. Для його ліквідації командир 30-ї гірськострілецької дивізії генерал-майор Галактіонов С. Г. організував та провів контратаку, але успіху не добився, румунський плацдарм втримався. На інших напрямках неодноразові нові спроби румунських військ захопити переправи і плацдарми були відбиті. Але, завдяки нерішучих дій радянського командування та слабкому знанню обстановки, румунські війська зуміли значно розширити плацдарм у районі Скуляни і до 30 червня захопити два нових плацдарми.

Докладніше: Дунайський десант

У свою чергу, 25 і 26 червня радянські війська Південного фронту за сприяння Дунайської військової флотилії форсували річку, у провели успішну висадку річкового десанту на румунському березі, і захопити великий плацдарм (76 кілометрів по фронту)[13].

Хід битви[ред. | ред. код]

2 липня 1941 року почався загальний наступ німецько-румунських військ проти радянського Південного фронту[1]. Командувач групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Г. фон Рундштедт з огляду на успішне проведення операції «Барбаросса» на заході та півночі України і те, що радянські війська в Молдові продовжували утримувати свої позиції поздовж природної перешкоди — річки Прут, вирішив: одночасними ударами 11-ї, 17-ї німецьких армій і румунських з'єднань у загальному напрямку на Вінницю оточити і знищити головні сили Південного і Південно-Західного фронтів[14].

Вранці ударні угруповання атакували з'єднання 9-ї армії на двох вузьких ділянках. Головний удар з району Ясс на Бєльці в стик двох радянських стрілецьких дивізій завдавали чотири піхотні дивізії. Інший удар силами двох піхотних дивізій і кавалерійської бригади припав на 74-й стрілецький полк 176-ї стрілецької дивізії. Домігшись вирішальної переваги, війська вермахту вже в перший день прорвали радянську оборону на річці Прут та просунулися на глибину 8-10 км[15].

Генерал армії Тюленєв І. В. вирішив перекинути частину своїх резервів на праве крило фронту, по якому завдавався головний удар противника. Поки радянські війська зосереджувалися, німецько-румунські формування просунувся ще на 30 км. О 16 години 4 липня 2-й механізований корпус і стрілецької дивізії з рубежу Братушани, Боросеній-Ной завдав головний удар своїм правим флангом в напрямку Нікорень, Мошень, Бератек, з метою знищення військ противника, що прорвався[1]. Спроба командувача 9-ї армії генерал-полковника Черевиченка Я. Т. контрударами 2-го механізованого корпусу знищити ворога, що наступав на Бєльці, не вдалася[14].

До цього часу обстановка в смузі Південно-Західного фронту різко погіршилася. Головне угруповання німецької групи армій «Південь» глибоко прорвалося по території України. До 7 липня, противник, опанувавши Бердичівом, зав'язав бої на підступах Житомира. Під тиском противника війська 6-ї, 26-ї і 12-ї армій Південно-Західного фронту, відступаючи, вели ар'єргардні бої значно західніше Бердичіва. Згодом виникла загроза глибокого охоплення німецькими танковими військами не тільки армій лівого крила Південно-Західного фронту, а й виходу їх у тил армій Південного фронту. Тому, через відхід 12-ї армії Південно-Західного фронту на рубіж ЛетичівКопайгород, 7 липня командувач Південного фронту віддав директиву про відведення військ правого крила фронту на рубіж Могилів-ПодільськийБєльцірічка Прут та організацію на ньому оборони[14].

10 липня 1941 року для координації дій Південно-Західного і Південного фронтів було створено Управління Південно-Західного напрямку, яке очолив Маршал Радянського Союзу Будьонний С. М.[14]

Ґрунтуючись на хибних розвідувальних даних про склад противника, генерал Тюленєв І. В. дійшов висновку, нібито проти його фронту діє до 53 дивізій противника, зокрема 13 танкових і моторизованих. Насправді дивізій було вдвічі менше, а танкових і моторизованих з'єднань не було взагалі[1]. З огляду на таку оцінку обстановки, командувач Південного фронту прийняв рішення відвести свої війська за Дністер, і доповів Ставці, що проти такого потужного противника фронт може вести бойові дії тільки «шляхом рухомої оборони, спираючись на укріпрайони на Дністрі».

Не дочекавшись затвердження свого рішення вищим командуванням, Тюленєв І. В. наказав військам розпочати відхід. Однак Ставка Верховного Командування визнала таке рішення таким, що не відповідає обстановці, і скасувала його[15]. 7 липня Тюленєв І. В. отримав наказ — контрударом відкинути противника за Прут, щоб територію Бессарабії використовувати як плацдарм для майбутнього наступу; до Дністра відвести дозволялося тільки 18-ту армію генерал-лейтенанта Смирнова А. К., що мала сусідом праворуч війська Південно-Західного фронту.

Румунська піхота на марші

Через слабку організацію управління та рішення, що поспіхом приймалися, підготовка контрудару пройшла надзвичайно складно. Вранці 7 липня з'єднання 9-ї армії вже почали відходити за Дністер, і щоб їх повернути, командуванню знадобилася ціла доба. І тільки з ранку 8 липня три корпуси армії генерала Черевиченко Я. Т. контратакували противника[15]. Аж до 10 липня точилися запеклі атаки радянських військ. В результаті контрудару наступ 11-ї німецької і 4-ї румунської армій, що діяли на кишинівському напрямку, було затримано, але головної мети — відкинути ворога за Прут — досягнуто не було.

Але, в цій ситуації раптом виникли зіткнулася з проблемами німецька сторона. Командувач 11-ї німецької армії генерал Е. Шоберт, посилаючись на відсутність пального і необхідність заповнення втрат, просив у генерал-фельдмаршала Г. фон Рундштедта перепочинку в наступі. Той погодився, але наказав повернути 54-й армійський корпус для допомоги румунам в опануванні Кишинева. 10 липня начальник генерального штабу ОКХ генерал-полковник Ф. Гальдер доповів генерал-фельдмаршалу В. Кейтелю, який очолював штаб головного командування вермахту: шанси 11-ї армії на успіх незначні, і продовжувати наступ вона зможе не раніше 16 липня[14].

Німецькі солдати оглядають підбитий радянський танк БТ-5. Липень 1941

Положення на Південному фронті тимчасово вдалося стабілізувати. Затримка противника дозволила 18-ій армії відійти і зайняти Могилів-Подільський укріплений район, а 9-та армія зуміла закріпитися західніше Дністра. 6 липня її лівофлангові з'єднання, котрі залишилися в нижній течії Пруту і Дунаю, були об'єднані в Приморську групу військ під управлінням генерал-лейтенанта Чибісова Н. Є.[Прим. 5]. Спільно з Дунайською військовою флотилією вони відбили всі спроби румунських військ перейти радянський кордон на цій ділянці. Велику допомогу військам Південного фронту надали і Чорноморський флот, і Дунайська військова флотилія, що за силами перевершували флот Румунії.

На кінець 9 липня 1941 року війська Південного фронту займали наступні позиції:

8 липня 1941 року з лівофлангових з'єднань 9-ї армії, що опинилися на півдні Молдови та в Буджаку й прикривали одеський напрямок, була сформована Приморська група, на яку покладалося завдання міцно утримувала кордон по східному березі річок Прут і Дунай до Чорного моря.

Поранений радянський солдат біля дота поблизу Дністра, захоплений у полон німцями. Липень 1941

У середині липня обстановка на Південно-Західному напрямку різко погіршилася. Моторизовані корпуси 1-ї танкової групи, прорвавшись до району Бердичів, Козятин, стали повертати на південь, погрожуючи виходом у тил військам 6-ї, 12-ї і 18-ї армій, головні сили яких вели бої по рубежу КозятинЛетичівМогилів-Подільський. Одночасно посилився натиск противника на могилів-подільському напрямку, особливо в стику 18-ї і 9-ї армій. Усі наявні сили Південного фронту (близько 20 дивізій) виявилися втягнутими в бої. Через відсутність у фронту резервів для проведення контратак і контрударів доводилося використовувати ті війська, що були в розпорядженні командування. Тому, контратаки і контрудари силами виснаженим попередніми боями частин практично не здобували визначених цілей.

Зранку 16 липня румунські війська силами 1-ї танкової дивізії за підтримки піхоти зосередженими ударами з трьох напрямків зломили опір частин 95-ї стрілецької дивізії й увірвалися в Кишинів. У місті спалахнули вуличні бої між радянськими та румунськими частинами. Ближче до вечора до міста прорвалися передові підрозділи німецьких 50-ї та 72-ї піхотних дивізій, які у взаємодії з румунами до кінця доби зачистили Кишинів від Червоної армії[16]. Наступного дня з метою відбити столицю Молдови 9-та армія частиною сил 48-го стрілецького корпусу провела контрудар по бєльцькому угрупованню, а 2-м кавалерійським корпусом, частиною сил 15-ї моторизованої і 95-ї стрілецької дивізій — по кишинівському угрупованню. Однак контрудар мети не досяг, звільнити Кишинів не вдалося[14].

Втім, становище військ фронту з кожним днем ​​все більше і більше ускладнювалося. 17 липня 17-та німецька армія, що наступала на Жмеринку, прорвалася на стику 12-ї і 18-ї армій і вийшла на оперативний простір. Введенням у бій 18-го механізованого корпусу вдалося трохи запобігти загрозі прориву противника в глибину на стику фронтів. Того ж дня великими силами противника почалося форсування Дністра біля Могилів-Подільського. Але, в районі Білої Церкви внаслідок прориву 1-ї танкової групи між з'єднаннями правого флангу 6-ї й 26-ї армії утворився майже нічим не прикритий розрив, куди могли поринути ворожі танкові дивізії. Їхній вихід у тил військ Південно-Західного і Південного фронтів міг створити вельми важкі наслідки. 18 липня Ставка, на прохання головкому Південно-Західного напрямку, дозволила відвести війська 6-ї, 12-ї, 18-ї і 9-ї армій на лінію Біла Церква, Гайсин, Кам'янка і далі по рубежу річки Дністер.

Попри важкому становищу 9-ї армії, її командиру довелося терміново вивести з бою 2-й механізований і 2-й кавалерійський корпуси і спішно перекинути на північ на східний берег Дністра до резерву фронту. В результаті цього подальше ведення бойових дій на захід від Дністра силами 9-ї армії стали вкрай невигідним, і Військова рада фронту прийняла рішення про відведення її та окремої Приморської групи на східний берег Дністра.

У першу чергу командування фронту поспішало вивести з мішка лівофлангові дивізії, які продовжували стояти на державному кордоні (51 сд, 25 сд, 150 сд і 95 сд). Дивізії зазнали великих втрат, але противник на ділянці кордону від Кілії до Леова — близько 270 км — перейти її так і не зміг. На лівому фланзі Приморська група до 25 липня відійшла з боями під постійним впливом противника за Дністер і зайняла оборону на східному березі річки на ділянці Дубоссари — Тирасполь.[1]. 19 липня останні бійці Дунайського десанту відпливли до Одеси кораблями Дунайської флотилії.

Відхід і переправа радянських військ через Дністер у цілому пройшли організовано. Війська Південного фронту відступили на 100—200 км, з території Північної Буковини й Бессарабії. Вслід за Червоною армією, що відходила, просувалися румунські війська: 19 липня були зайняті Ізмаїл та Рені, 20 липня — Болград і Кагул, 22 липня — Тарутине[17]. У складі фронту, який діяв у смузі близько 500 км, залишилося всього 16 дивізій. Його ослаблення стало наслідком не стільки бойових втрат, скільки передачі значної частини військ до складу Південно-Західного фронту[2].

Наслідки[ред. | ред. код]

Оборона військ Південного фронту багато в чому залежала від перебігу подій на Південно-Західному фронті, у смузі якого наступали головні сили німецької групи армій «Південь».

На початок операції радянські війська, що оборонялися в Молдові та на півдні України, мали чималу перевагу в силах і засобах, зокрема в танках — абсолютну. Будуючи оборону по східному берегу Прута вони мали гарну можливість побудувати надійну і вправну систему оборони, тим більш, спираючись на природну водну перешкоду по всій лінії зіткнення сторін. Але, на відміну від решти радянських фронтів, що з першого дня німецько-радянської війни перебували в умовах найжорсткіших оборонних боїв і відступу, та відверто пасивні дії противника на радянсько-румунському кордоні дали командуванню фронту відмінну можливість прискіпливо та дієво підготуватися до відбиття наступу ворога[15]. Не зовсім вдалим стало утворення Ставкою нового фронтового управління на базі Московського військового округу — як наслідок, командування і штаб якого із прибуттям до району оперативного призначення не володіли обстановкою, що, у цілому, негативно позначилося на діях фронту в перші дні війни. Проте недостовірні розвідувальні дані щодо визначення складу, чисельності, угруповання німецько-румунських військ та планів їх дій, нерішучість в організації та веденні боїв, передача частини сил до Південно-Західного фронту, врешті-решт зіграли негативну роль і призвели до слабкої ефективності дій військ Південного фронту під час наступальної операції «Мюнхен».

Разом з цим військам Південного фронту вдалося уникнути охоплення й оточення, як-то планувалося командуванням групи армій «Південь». Командувачам і їхнім штабам удалося зберегти надійне управління підлеглими військами як при створенні контрударних угруповань, так і при відході та зайнятті нових рубежів.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Виноски
  1. Ділянку кордону з Румунією, що проходив по Україні, охороняли прикордонники 97-го Чернівецького прикордонного загону Українського округу (начальник генерал-майор Хоменко В. О.).
  2. До складу 18-ї армії входили: 17-й і 55-й стрілецькі корпуси, 16-й механізований корпус, 10-й укріплений район.
  3. Дві стрілецькі та одна кавалерійська дивізія Південного фронту дислокувалися в Криму. До загальної чисельності також не беруться чотири дивізії 7-го стрілецького корпусу, який незабаром передали до складу Південно-Західного фронту.
  4. До складу фронту також входили 9-й Особливий стрілецький корпус (130-та, 169-та, 189-та стрілецькі дивізії) та 7-й стрілецький корпус (93-тя, 142-га, 196-та, 206-та стрілецькі дивізії).
  5. 25-та, 51-ша і 150-та стрілецькі дивізії й частини, розташовані на Чорноморському узбережжі.
Джерела
  1. а б в г д Южный фронт
  2. а б Оборонна операція в Північній Буковині та Бессарабії // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2010. — 728 с.: іл.
  3. Баграмян И.X. Так начиналась война. — М.: Воениздат, 1971.
  4. Василевский А. М. Дело всей жизни. — М.: Политиздат, 1978. стр.101, 106
  5. Артём Ивановский. Утерянные победы Красной армии. Издательство: ."Эксмо"., 2007 г., 320 страниц. стор.53
  6. Группа авторов 1941 год — уроки и выводы 1941 год — уроки и выводы. — М.: Воениздат, 1992.: 1941 год — уроки и выводы. — М.: Воениздат, 1992.
  7. а б в г д е ж и Действия войск Южного фронта в начальном периоде Великой Отечественной войны
  8. Сборник военно-исторических материалов Великой Отечественной войны. Вып. 18. М., 1960. С. 171—176
  9. Юновидов А. С. 1941 года. — М.: Яуза: Эксмо, 2009.
  10. Малютина Т. П. Приграничные сражения на советско-румынской границе 22 июня — 2 июля 1941 года
  11. а б ПРИГРАНИЧНОЕ СРАЖЕНИЕ В МОЛДАВИИ И НА ЮГЕ УКРАИНЫ
  12. Operatiunea München — recuperarea Basarabiei si Bucovinei de Nord — 1941
  13. Синенко В. И. Операция «Килия-Веке». — М.: ДОСААФ, 1975.
  14. а б в г д е ж Оборонительные операции Южного фронта и Отдельной Приморской армии (22 июня — 16 октября 1941 года)
  15. а б в г Robert Forczyk.Tank Warfare on the Eastern Front 1941—1942: Schwerpunkt. Pen and Sword, 2014—304 р. ISBN 178-1590-087. р.92
  16. Operation München — retaking Bessarabia and Northern Bukovina — 1941
  17. Справочник «Освобождение городов: Справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войны 1941—1945» / М. Л. Дударенко, Ю. Г. Перечнев, В. Т. Елисеев и др. М.: Воениздат, 1985. 598 с

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]