Операція «Зільберфукс»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Операція «Зільберфукс»
Unternehmen Silberfuchs
Оборона Заполяр'я
Німецько-радянська війна/
Четверта Радянсько-фінська війна
Silverfox1.jpg
Висування колон військової техніки німецьких і фінських військ на Мурманськ. Липень 1941
Дата: 29 червня — 17 листопада 1941
Місце: Мурманська область, РРФСР, Лапландія, Фінляндія
Результат: зрив Червоною армією плану окупації Мурманська
Сторони
СРСР СРСР Третій Рейх Третій Рейх
Фінляндія Фінляндія
Командувачі
Союз Радянських Соціалістичних Республік Попов М. М.
Союз Радянських Соціалістичних Республік Фролов В. О.
Союз Радянських Соціалістичних Республік Панін Р. І.
Третій Рейх Н.фон Фалкенхорст
Третій Рейх Е. Дітль
Третій Рейх Г. Фейге
Фінляндія Я. Сіїласвуо
Військові формування
Союз Радянських Соціалістичних Республік 14-та армія
* 14-та стрілецька дивізія
* 52-га стрілецька дивізія
* 104-та стрілецька дивізія
* 122-га стрілецька дивізія
* 1-ша танкова дивізія
* 88-ма стрілецька дивізія
* 1-ша Полярна стрілецька дивізія[Прим. 1]
Союз Радянських Соціалістичних Республік 7-ма армія
* 54-та стрілецька дивізія
Третій Рейх Гірський корпус «Норвегія»
* 2-га гірсько-піхотна дивізія
* 3-тя гірсько-піхотна дивізія
Третій Рейх XXXVI командування особливого призначення[Прим. 2]
* 169-та піхотна дивізія
* Дивізія СС «Норд»
* 6-та піхотна дивізія
* 211-й танковий батальйон
Фінляндія III армійський корпус
* 3-тя піхотна дивізія
* 40-й танковий батальйон
Військові сили
Союз Радянських Соціалістичних Республік 100 000 о/с Третій Рейх ~ 200 000 о/с[Прим. 3]
Фінляндія 28 000 о/с
Втрати
Союз Радянських Соціалістичних Республік 8 000 загиблих та зниклих безвісти, 13 000 — поранених, 1 500 полонених Третій Рейх 12 000 загиблих та зниклих безвісти, 26 000 — поранених
Фінляндія 1 000 загиблих, 4 300 поранених та 700 зниклих безвісти
Не варто плутати з планом операції «Зільберфукс»

Опера́ція «Зі́льберфукс» (нім. Unternehmen Silberfuchs, операція «Чорнобурка») —  спільна наступальна операція німецьких та фінських військ в Лапландії, на північному фланзі німецько-радянської війни. Тривала з 29 червня до 17 листопада 1941 року. Метою було захоплення Мурманська — стратегічно важливого радянського морського порту.

Операцію «Зільберфукс» планувалося провести в два етапи. На першому етапі в ході операції «Рентір» німецькі гірські війська, що виділялись для проведення наступальної операції на Мурманськ, з території окупованої Норвегії мали захопити під свій контроль регіон Петсамо з його нікелевими шахтами. На другому етапі німецько-фінські війська за задумом мали завдати одночасно удари з двох напрямків: в операції «Платинфукс» на північному фланзі планувався наступ німецького гірського корпусу «Норвегія» безпосередньо на Мурманськ, а на південному фланзі за задумом операції «Полярфукс» силами німецького XXXVI командування особливого призначення у взаємодії з частинами III фінського корпусу планувалось захоплення міста Кандалакша з подальшим виходом на узбережжя Білого моря.

За результатами тривалого наступу німецько-фінському командуванню частково вдалося виконати поставлені задачі, проте запеклий опір військ Червоної армії зірвав стратегічний задум противника й до листопада 1941 року лінія фронту стабілізувалась. Бої місцевого значення точились на поодиноких напрямках до 1944 року.

Історія[ред.ред. код]

Передумови[ред.ред. код]

Громадянська війна в Росії закінчилась здобуттям Фінляндією незалежності, яку фінам довелось відстоювати у внутрішньому конфлікті та двічі від зазіхань більшовиків та їхніх поплічників у війнах 1918—1920 та 1921-1922 років. У перші повоєнні роки стосунки між переможним антикомуністичним урядом нової країни та Радянською Росією були надзвичайно напружені. Особливо вибухонебезпечним був стан справ на землях Карелії, де протистояння періодично переростало в бої місцевого значення. Протягом 1920-х — початку 1930-х років міждержавні відносини залишались холодними і тільки у 1932 році між СРСР та Фінляндією був підписаний договір про ненапад на 10 років[1].

Після приходу до влади нацистів у Німеччині ситуація в регіоні погіршилась. Фінляндія усіляко намагалась уникнути втягування в збройний конфлікт, що назрівав у Європі. У свою чергу Радянський Союз прагнув не допустити можливого німецько-фінляндського альянсу[en], що нависав би над північними кордонами СРСР і, що найгірше, прямо загрожував Ленінграду. Тому радянська влада намагалася добитися від північного сусіда дозволу, у разі загрози появи на території Фінляндії німецьких формувань, ввести свої війська. Переговори, що проходили тривалий час, не призвели до позитивного результату й поступово ситуація зайшла в глухий кут.

23 серпня 1939 року СРСР та нацистська Німеччина підписали пакт Молотова — Ріббентропа, який мав секретний протокол про поділ Європи на сфери впливу. Фінляндія, яку Сталін вважав невід'ємною частиною Російської імперії, потрапила до радянської сфери впливу. За тиждень Гітлер розпочав агресію проти Польщі. В Європі почалась Друга світова війна. Дочекавшись сприятливого перебігу подій, Червона армія завдала нищівного удару в спину Другій Речі Посполитій і два диктаторські режими швидко розтрощили незалежну державу в центрі Європи, поділивши її між собою.

Під тиском СРСР три Балтійські держави Естонія, Латвія та Литва були вимушені підписати так званий Пакт про оборону та взаємну допомогу, яким дозволялося розміщення радянських збройних частин на їхніх територіях.

Сталін, який посмілішав на фоні початкового успіху у відбудові нової комуністичної імперії, висунув нові вимоги до незалежної Фінляндії, примушуючи її до поступок на свою користь і, врешті-решт, на перетворення фінських земель на чергову «радянську республіку».

Фінляндія, єдина з усіх колишніх провінцій Російської імперії, що здобула незалежність після Жовтневого перевороту, відкинула домагання радянських керівників і в листопаді 1939 року між країнами вибухнув кривавий конфлікт, який згодом отримав назву «Зимова війна». 105-денна війна призвела до поразки фінів, проте, попри колосальну перевагу в силах та засобах, порівняно невелика північна країна вистояла ціною втрати 11 % власної території та життя і здоров'я 66 тис. офіцерів і солдатів[Прим. 4][2].

Але зазіхання СРСР на фінські землі на цьому на закінчились, і розчарований позицією західних союзників фінський уряд почав шукати допомогу сили, що могла сприяти в протистоянні з більшовиками. Спроба утворити єдину скандинавську оборону із сусідніми країнами наштовхнулась на радянський та німецький опір, які доклали чимало зусиль, щоб зірвати цей рух. Незабаром Третій Рейх окупував Данію та Норвегію й, опинившись у безвиході, Фінляндія почала вживати кроки з налагодження стосунків з гітлерівською Німеччиною для поліпшення своїх позицій і посилення власної оборони[3].

Верховне командування Німеччини включило Фінляндію до плану, що розроблявся під кодовою назвою «Барбаросса», та розраховувало на співучасть фінських збройних сил у війні, що планувалася проти Росії. Складова частина плану «Барбаросса» на найпівнічнішому фланзі вторгнення, що передбачав проведення наступу на другорядному стратегічному напрямку, отримала назву операція «Зільберфукс».

Захоплений фінами в ході Зимової війни радянський танк Т-28

Планування[ред.ред. код]

На початку грудня 1940 року німецьке командування ініціювало розробку плану вторгнення вермахту до Радянського Союзу. Начальник штабу армії «Норвегія» генерал-лейтенант Е. Бушенгаген прибув до фінського військового командування та представив перший чорновий варіант плану із загальним замислом застосування німецьких і фінських військ у контексті всієї військової кампанії. А вже 8 грудня 1940 року Гітлер затвердив Директиву № 2, яка вводила в силу загальний задум плану «Барбаросса» з урахуванням завдань, що мали виконуватись фінськими союзниками Рейху[4].

Деталізований план військової операції був розроблений штабом армії «Норвегія» під проводом її командувача генерала Ніколауса фон Фалкенхорста у січні 1941 року.

Операцію «Зільберфукс» планувалося здійснити у два етапи. На першому етапі, який отримав назву операція «Рентір», дві німецькі гірські дивізії гірського корпусу «Норвегія» під командуванням генерала гірсько-піхотних військ Е.Дітля, виділених для проведення наступальної операції на Мурманськ, мали висунутися з території окупованої Норвегії з району Кіркенеса та взяти під контроль регіон Петсамо з його нікелевими шахтами, що грали винятково важливу роль для економіки Третього Рейху.

Евакуація мирного населення з Муолаа, з відторгнутої СРСР територій фінської Карелії вглиб країни. 1940

На другому етапі планувалося безпосереднє вторгнення об'єднаних німецько-фінських військ на територію СРСР. Наступ планувалося провести шляхом завдавання одночасних ударів з двох напрямків. На північному фланзі угруповання проводилась операція «Платинфукс», яка передбачала фронтальний наступ німецького корпусу «Норвегія» на Мурманськ — стратегічно важливий радянський морський порт, який не замерзав цілорічно. До того ж Мурманськ разом з Архангельськом були ключовими точками для доставляння військової допомоги західними союзниками СРСР[5].

Дві німецькі гірські дивізії[Прим. 5] загальною чисельністю 27 500 вояків за підтримки фінських прикордонників мали наступати з району Петсамо на Мурманськ та прилеглі до нього об'єкти. Додатково німецькі гірські єгері повинні були захопити півострів Рибачий.

Група австрійських гірських стрільців 2-ої гірсько-піхотної дивізії

Одночасно на південному фланзі силами вторгнення проводилась операція «Полярфукс». Німецьке XXXVI командування особливого призначення генерала Г. Фейге у взаємодії з частинами III фінського корпусу генерал-лейтенанта Я. Сіїласвуо планували наступ з метою захоплення міста Салла, яке було передане СРСР за умовами Московської угоди. В подальшому німецько-фінські сили мали просуватись у напрямку Кандалакші та перерізати стратегічно важливу Кіровську залізницю, що з'єднувала центральну Росію з Мурманськом.

Підтримку з повітря мали забезпечувати авіаційні формування 5-го флоту Люфтваффе, що базувалися на аеродромах Норвегії, та фінські повітряні сили. З початком підготовки до вторгнення частина штабу перемістилася на північ Фінляндії, де розгорнула передовий пункт управління авіацією. Для виконання завдань повітряної підтримки німецький флот виділяв 60 бойових літаків (Ju 87, Ju 88 та He 111), а фінські повітряні сили мали загалом близько 230 літальних апаратів різних типів.

Починаючи з кінця лютого 1941 року, німецькі частини розпочали передислокацію на територію Фінляндії. Німеччині вдалось забезпечити пересування військ залізницею нейтральної Швеції, у результаті чого 2-га та 3-тя гірсько-піхотні дивізії зосередились у визначених районах у готовності до проведення операції «Рентір». Основні підрозділи XXXVI командування особливого призначення здійснювали перегрупування морем у два етапи: операції «Блауфукс 1» та «Блауфукс 2»[4]. Війська завантажувались у Штеттіні та в Осло, звідки їх доставляли до фінського порту Оулу, і далі маршем до Рованіемі[Прим. 6][4]. З Рованіемі формування вермахту таємно пересувалися до радянсько-фінського кордону, де займали вихідне положення для наступу.

Початок війни[ред.ред. код]

За умовами переговорів між нацистською Німеччиною та Фінляндією фіни виставили суворі умови: вони не вступають у війну, доки радянські війська не атакують їх першими. 22 червня 1941 року німецький вермахт перейшов радянський кордон по всій лінії протистояння від Балтійського моря до Румунії; розпочалась німецько-радянська війна. На півночі німецькі літаки використовували фінські аеродроми для ведення розвідки, одночасно гірські єгері розпочали операцію «Рентір», захопивши територію Петсамо поблизу фінсько-радянського кордону.

Регіон Петсамо
   Відторгнута у Фінляндії за Московським мирним договором 1940 року частина півостровів Середній та Рибачий.
   Регіон Петсамо, в якому мались радянські нікелеві шахти. У 1944 році перейшов до СРСР.
   Регіон Яніскоскі-Ніскакоскі придбаний СРСР у 1947.

В той же час фінська влада ініціювала ремілітарізацію нейтральних Аландських островів. Гельсінкі продовжувало наполягати на своїй позиції невтручання в конфлікт та суворого дотримання нейтралітету. 22 червня на території Мурманської області було оголошено воєнний стан та розпочалася масова мобілізація військ; близько 50 000 військовозобов'язаних було призвано до лав Червоної армії та флоту. За рахунок добровольців та мобілізованих у Мурманську сформували 1-шу Полярну стрілецьку дивізію, а з матросів — бригаду морської піхоти. Цивільне населення масово залучалося до будівництва фортифікаційних споруд на чотирьох рубежах оборони між Західною Ліцею та Кольською затокою.

Зранку 25 червня 1941 року радянська авіація завдала масованих бомбових ударів по аеродромах, містах та селищах нейтральної Фінляндії. Бомбардуванню піддались Гельсінкі, Турку, Лахті. Усі удари завдавалися по південній та центральній частині країні. У північній частині, де реально зосереджувались війська вермахту, авіація Червоної армії не діяла[6]. Пізнього вечора 25 числа на позачерговому засіданні фінського парламенту було прийнято рішення оголосити війну СРСР. Тепер операція «Зільберфукс» набула підґрунтя для початку[7][8][9].

Хід операції[ред.ред. код]

Німецькі гірські стрільці у н.п. Борисоглєбський. Операція «Рентір». 22 червня 1941 року

Операція «Рентір»[ред.ред. код]

Докладніше: Операція «Рентір»

22 червня німецький корпус «Норвегія» без будь-яких перешкод провів операцію «Рентір» (нім. «Rentier» — «Північний олень»), силами 2-ої гірсько-піхотної дивізії, яка зайняла позиції в районі Ліїнахамарі — Печенга, і 3-ої гірсько-піхотної дивізії, розосередженої південніше, аж до околиць Луостарі. Того ж дня був підписаний наказ по армії «Норвегія», згідно з яким гірський корпус «Норвегія» повинен був розпочати наступ з переходом фінсько-радянського кордону 29 червня, фінський III армійський корпус — 1 липня о 2.00, а XXXVI-те командування особливого призначення — 1 липня о 16.00.

22 червня гірський корпус «Норвегія» у складі двох дивізій (кожна мала по два гірсько-піхотних полки і полк артилерії) завершив операцію «Рентір» та роззосередився на Арктичному шосе.

Операція «Платинфукс»[ред.ред. код]

О 3-ій годині ранку 29 червня 1941 року у ранковому тумані німецькі гірські стрільці за підтримки фінських прикордонників без попередньої авіаційної підготовки перетнули радянсько-фінський кордон та вдерлись на територію СРСР. Їм протистояли дві дивізії 14-ої армії генерал-лейтенанта Фролова: 14-та та 52-га стрілецькі. Безпосередньо у смузі наступу німецьких гірських військ тримали оборону прикордонні частини, 23-й укріплений район і два полки 14-ої стрілецької дивізії, які почали розгортатися по кордону з 22 червня 1941 року. Першими в бої з противником вступили прикордонні війська НКВС.

Початок наступу для німців був оптимістичним. Практично не зустрічаючи опору, підрозділи 2-ої дивізії генерал-лейтенанта Е.Шлеммера захопили перешийок на півострові Рибачий. В той же час 3-тя гірська дивізія генерал-майора Г. Крейсінга пройшла лінію опорних пунктів радянських прикордонників, переправилась поромом через річку Титовку й вирушили на схід. Однак ближче до полудня німці з'ясували, що інформація про наявність польових доріг між долиною річки Титовка та Великою Західною Ліцєю не відповідає дійсності. Зважаючи на те, що просування тундрою стало занадто ускладненим, командування прийняло рішення перекинути 3-ю дивізію на Печенгу вслід за 2-ою.

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Перший наступ німців на Мурманськ. 29 червня-6 липня 1941

Ефект раптового нападу був втрачений і незабаром німецькі війська зіткнулись з організованим опором підрозділів Червоної армії. Наразившись на запеклий спротив радянських військ на рубежах півострову Рибачий, гірська піхота Е. Дітля марно намагалась прорватися, і згодом перейшла до позиційної оборони. Частина сил 2-ої дивізії перейшла в підпорядкування 3-ої гірської дивізії, яка з боями просувалась до річки Західна Ліца, де спромоглась переправитися на протилежний берег та створити плацдарм.

На цьому рубежі радянські війська зупинили німецький наступ і подальші спроби вермахту прорватись далі на схід зазнали невдачі. Тим часом 6 та 7 липня Червона армія висадила морські десанти на берегу Західної Ліці. Ці десанти, що захопили позиції на північному та південному берегах бухти Західна Ліца, змусили німців відмовитися від подальших спроб атакувати позиції 52-ої стрілецької дивізії й виділити батальйон для прикриття одного зі своїх флангів.

Фінські солдати перетинають кордон з Радянським Союзом. Літо 1941

Нагальна потреба забезпечити оборону Печенги, блокувати півострів Рибачий і одночасно захищати свій лівий фланг, котрий розтягнувся між Титовкою і Великою Західною Ліцею, виснажила сили корпусу Дітля. 7 липня ОКВ наказало армії «Норвегія» передати Дітлю деякі частини XXXVI командування і вивчити можливість використання фінських частин для посилення темпів наступу гірського корпусу «Норвегія».

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Другий наступ німців на Мурманськ. 13-17 липня 1941

На 10 липня Е. Дітль планував нову атаку противника, проте зв'язківець-мотоцикліст заблукав та потрапив разом з документами плану операції прямо в руки радянських солдатів. Командиру корпусу довелось скасувати цей задум. 13 липня все ж таки німецькі дивізії здійснили чергову спробу відновити наступ, намагаючись прорвати укріплення Червоної армії та прорватись далі на Мурманськ. Водночас, досягнувши певного успіху, німці знову зав'язли в оборонній системі супротивника й зупинились.

14 липня сили радянського Північного флоту — 5 патрульних катерів, 3 сторожові кораблі, 3 тральщики — висадили новий десант на західному березі губи Західна Ліца: 1350 бійців 325-го стрілецького полку 14-ї стрілецької дивізії та батальйон морської піхоти чисельністю 250 бійців (командир — батальйонний комісар А. А. Шакіто). До загону прикриття входило 3 есмінці[10]. Одночасно висаджується відволікаюча розвідувальна група кількістю 50 бійців біля мису Пікшуєв[11]. Радянський десант вів бої до кінця липня і тільки в перших числах серпня у зв'язку з нагальною потребою в продовольстві і боєприпасах, складнощами в евакуації поранених відійшов з боями на північно-західне узбережжя губи Велика Західна Ліца. Звідси 2 серпня кораблі Північного флоту переправили їх на східний берег до розташування радянських частин.

31 липня британська авіація вперше бомбила німецькі війська на фінській території в Петсамо. У нальоті брали участь палубні бомбардувальники з авіаносця «Фьюріес»[12][13].

Таким чином, для німецьких гірських стрільців ситуація різко погіршилася і генерал Дітль знову був змушений віддати наказ про припинення наступу. Німці утримували тоненькою смужкою 57 км фронту поздовж Західної Ліці до півострова Рибачий, практично не маючи резервів. Через складні умови місцевості вони не мали можливості надіслати підкріплення безпосередньо до лінії зіткнення. Командування вермахту звернулось особисто до Гітлера з проханням посилити свої війська на крайній Півночі, й після вагань фюрер дозволив розпочати передислокацію 6-ої гірської дивізії майбутнього генерал-фельдмаршала, а на той час оберста, Ф. Шернера з Греції до Норвегії. Тим часом війська гірського корпусу «Норвегія» перейшли до позиційної оборони.

Після переоцінки ситуації, що склалася, Гітлер дозволив надати корпусу Дітля ще два полки: 388-й піхотний та 9-й піхотний СС, аби він міг відновити свій наступ[14].

Наприкінці серпня генерал Е. Дітль, реально оцінивши ситуацію, дійшов висновку, що найближчим часом підкріплення чекати марно. У північних водах Атлантики панували британські та радянські підводні човни, доставка транспортними суднами поповнення коштуватиме занадто дорого, а тому, швидше за все, постачання припиниться, коли прийде арктичний холод. До того ж він мав великі сумніви, що наявних сил (разом з 6-ою гірсько-піхотною дивізією) буде досить для форсування Кольської затоки, виходу на східний берег і окупації Мурманська.

Тому, перегрупувавши свої наявні сили, німецький генерал спланував черговий наступ, зосередивши основні зусилля на прориві фронту зі своїх плацдармів, змінивши трохи початковий план. Головною ідеєю замислу стало прорив оборонних позицій росіян на флангах, просування поздовж трьох доріг та опанування панівних висот, з яких гірські стрільці могли в подальшому вийти в тил радянському угрупованню[14].

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Третій наступ німців на Мурманськ. 8-20 вересня 1941

8 вересня німецькі війська утретє почали атаку і вже в другій половині дня обидві дивізії доповіли про успіх, досягнутий на обох флангах. Лівий фланг 2-ої гірсько-піхотної дивізії почав атаку з плацдарму, опанував висоту 173,7 і продовжив рух на південь. Одночасно правофланговий полк 3-ої гірсько-піхотної дивізії просунувся на два з половиною кілометри в бік озера Куйрк[14]. Втім німецькі підрозділи наштовхнулись на запеклий опір радянських військ; формування 14-ої армії проводили одну контратаку за другою, не жаліючи ані сил, ані людей. Постійними діями війська Червоної армії вимотували противника й ліквідували будь-яку можливість подальшого просування вперед. 18 вересня Дітль і начальник штабу армії нарешті вирішили, що наступ гірського корпусу «Норвегія» потрібно зупинити. Сил у німців просто не залишилося[15].

В результаті військової операції, що тривала два з половиною місяці, гірський корпус «Норвегія» втратив загиблими та пораненими 10 290 чоловіків і просунувся приблизно на 24 кілометри від державного кордону вглиб території СРСР. Наприкінці кампанії Мурманськ, що був жаданою метою фюрера, так і залишався таким же недосяжним, яким і був із самого початку. 22 вересня 1941 Гітлер підписав директиву ОКВ № 36, в якій йшлося про тимчасове припинення наступу гірського корпусу на Мурманськ. Операція «Платинфукс» провалилася[16].

Наприкінці жовтня радянські війська здійснили спробу вибити противника з плацдарму, зайнятого ним на східному березі річки Західна Ліца. У бій була введена щойно сформована 186-та дивізія. Однак німці відчайдушно чинили опір, і радянські війська, зазнавши значних втрат, були змушені відійти на вихідні позиції. До листопада лінія фронту мурманському напрямі стабілізувалася[12].

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Бої за Салла та перший наступ на Кайрали. 1-30 липня 1941

Операція «Полярфукс»[ред.ред. код]

1 липня німці силами XXXVI командування особливого призначення[Прим. 7] за підтримки 6-ої фінської піхотної дивізії армії «Норвегія» завдали другого удару у смузі 14-ої армії на кандалакському напрямку. Дії командування підтримували 2-га танкова рота 40-го[en][Прим. 8][17] і 211-й танкові батальйони особливого призначення[en][Прим. 9][18], в яких налічувалося близько 100 танків. Їм протистояли дві стрілецькі дивізії: 122-га та 104-та, а також щойно перекинута з-під Пскова 1-ша танкова дивізія Героя Радянського Союзу генерал-майора Баранова В. І.[Прим. 10][19][Прим. 11].

Фінські артилеристи ведуть вогонь з французької 25-мм протитанкової гармати SA-L. 25 липня 1941

Німці намагались прорватися фронтальним ударом на Саллу, у той час як фінська 6-та дивізія мала намір широким обхідним маневром обійти радянські позиції з півдня та вийти до Алакуртті та Кайрали. Тим часом фінський III корпус, який займав позицію на правому фланзі армії «Норвегія», утримував 96-кілометровий фронт між Куусамо і Суомуссалмі.

У перші дні боїв німецько-фінські війська на цьому напрямку значного успіху не здобули. Вже 4 липня внаслідок проведення Червоною армією танкової контратаки есесівці бригади «Норд» у паніці втекли з поля бою, чим поставили під загрозу проведення всієї операції. Рішучими діями німецького командування вдалось відновити контроль над ситуацією[20].

6 липня 1941 року, форсувавши річку Куола, німецька 169-та піхотна дивізія зуміла увірватися до Салли зі сходу, але швидко була вибита. 7 липня 1941 року атаки на Саллу продовжилися, і лише з відходом радянської 122-ї стрілецької дивізії в ніч на 8 липня 1941 року на південний схід у напрямку Лампела Салла була захоплена німецькими та фінськими військами. Бригада СС «Норд», отямившись після втечі, розпочала переслідування 122-ї дивізії, а 169-та дивізія висунулася на схід, щоб не дати організувати радянським військам оборону у Кайрали по лінії озер Ала, але не встигла — там уже окопалися два полки 104-ї стрілецької дивізії.

Карта операції «Полярфукс»

10 липня 1941 року атаки 169-ї піхотної дивізії були відбиті. Tак само був відбитий наступ одного полку фінської 6-ї піхотної дивізії, який перерізав автомобільну дорогу і залізницю в 5 кілометрах східніше Кайрали. Тоді німецьке командування вирішило силами 169-ї піхотної дивізії за підтримки підрозділів фінської 6-ї піхотної дивізії оточити радянські війська в Кайрали. Однак дії командування 169-ої дивізії не відрізнялися високою активністю, німецькі солдати досить повільно просувалися вперед, мотивуючи низький темп наступу тим, що місцевість абсолютно непрохідна, а опір радянських солдатів значний. Вже до 21 липня 1941 року командир XXXVI командування генерал-лейтенант Г. Фейге доповів, що максимум, що можливо зробити, це захопити радянські укріплення в Кайрали, але подальше просування до Аллакурті буде неможливим. 24 липня 1941 року німецькі та фінські частини, потрапивши під контрудар радянських військ, які щойно отримали підкріплення, і зовсім визнали марними будь-які спроби вибити радянські війська з Кайрали, тому подальший наступ був припинений[21].

Німецько-фінські війська, просунувшись на відстань в 21 кілометр, свої завдання не виконали. Німецьке командування воліло зосередити свої зусилля ще південніше, на напрямку Кестеньга — Лоухі, оскільки там порівняно швидко розвивався наступ військ фінського III армійського корпусу.

14 липня 1941 року радянська 1-ша танкова дивізія[Прим. 12] була знята з позицій під Алакуртті й терміново перекинута ​​під Ленінград, де утворилась загрозлива обстановка. Тим часом командування німецько-фінських військ здійснило перегрупування своїх військ та сконцентрувало в смузі 6-ї фінської піхотної дивізії майже всі наявні сили та артилерію і 19 серпня 1941 року розпочало наступ. Незважаючи на запеклий опір, 20 серпня 1941 німецько-фінські війська перерізали шосе і залізницю між озером Нурми і горою Нурми. До 22 серпня 1941 року частини 122-ї і 104-ї стрілецьких дивізій були майже оточені і почали вихід з оточення раніше невідомою для противника дорогою на північ від озера, одночасно ведучи важкі ар'єргардні бої за коридор.

27 серпня 1941 року підрозділ гірських стрільців СС прорвав радянські позиції поблизу Кайрали, остаточно оточив противника й розпочав переслідування частин Червоної армії. 122-га і 104-та стрілецькі дивізії, уникнувши потрапляння в кільце, почали маневрами виходити з-під ударів противника, але змушені були кинути напризволяще на позиціях все своє озброєння та техніку. Відступивши, радянські війська зайняли заздалегідь підготовлені позиції на околиці Алакуртті на плацдармі на річці Тумча. Аж до 30 серпня 1941 року лобові атаки німецьких і фінських частин не приносили успіху, і лише в цей день радянські війська змушені були залишити плацдарм і перебратися на східний берег річки. 1 вересня 1941 року радянські війська залишили і східну частину Алакуртті, відійшовши на рубіж річки Войта.

З 6 вересня 1941 року 169-та піхотна дивізія на півночі і 6-та піхотна дивізія на півдні почали штурм радянських позицій. За винятком одного полку 169-ї піхотної дивізії, який зумів з півночі вийти до підступів висоти біля озера Верхній Верман, ніяких успіхів атакуючі не досягли. Втім полк, який прорвався, зав'яз у боях за висоту і лише 10 вересня 1941 роки зумів її захопити.

Водночас радянські війська, постійно контратакуючи цей полк, трохи відійшли, перегрупувалися, і до 15 вересня 1941 року зайняли оборону на оборонному рубежі по річці Верман від озера Верхній Верман до озера Тольванд, ще й зберігаючи за собою кілька плацдармів, і далі вже не пустили противника. Німецькі й фінські частини на цьому напрямку були абсолютно виснажені та зазнали великих втрат (так 169-та піхотна дивізія була визнана нездатною виконувати навіть оборонні завдання і, попри вказівки А. Гітлера про підготовку до наступу на Кандалакшу, в першій половині жовтня 1941 року німці припинили усі спроби продовжувати наступальні дії та перейшли до оборони).

III фінський армійський корпус, що діяв значно південніше, 1 липня розпочав наступ (силами групи «J») на Кестеньга — Лоухі та частиною сил (силами групи «F») у напрямку Ухта — Кем. Обидві групи мали за мету прорвати радянську оборону та перерізати Кіровську залізницю.

Фінський наступ розвивався дуже швидко (з урахуванням природних умов). На кордоні крім прикордонників не було кому чинити опір. 5 липня 1941 року група «J» вийшла до Макарелі в 27 кілометрах на схід від кордону. 8 липня 1941 року стався перший більш-менш масштабний бій у Тунгозера. 10 липня 1941 року фінські підрозділи підійшли до Тунгозера, 19 липня 1941 року вийшли на річку Софьянга, подолавши 64 кілометри. Німецьке командування, натхненне темпами фінського наступу, до кінця липня 1941 року посилило групу «J» полком і артилерійським дивізіоном бригади СС «Норд»[22].

Завантаження британських танків «Матильда» II на транспортні судна в порту Ліверпуля для перевезення до порту Мурманськ. 17 жовтня 1941 року

7 серпня 1941 року радянські війська залишили Кестеньгу й фінсько-німецькі війська продовжили наступ далі на Лоухі. 15 серпня 1941 року передові частини фінських військ, що просувалися залізницею, в міжозерному дефіле між озерами Ялинове і Лебедєве, зустрілися з передовими частинами 88-ї стрілецької дивізії, спішно перекинутої з Архангельська. У міру прибуття частини 88-ї стрілецької дивізії, розгорталися та вводилися в бій. Протягом серпня — жовтня 1941 року радянські війська тіснили супротивника і до кінця жовтня 1941 року відкинули його підрозділи на рубіж між озерами Ярош-Ярві і Велике Лагі-Ярві в 13 кілометрах на схід від Кестеньгі. Крім подальших малозначущих змін по лінії фронту і тут подальшого просування німецьких і фінських військ не сталося.

Наслідки[ред.ред. код]

Операція «Зільберфукс» не досягла визначених цілей і єдина з усіх, розпочатих літом 1941 року в ході вторгнення до Радянського Союзу операцій, закінчилась безрезультативно. Хоча на основних напрямках наступальних дій німецькі та фінські війська здобули певного прогресу й просунулись вглиб радянської території, ані Мурманськ, ані Кіровська залізниця не були захоплені. Найбільшим успіхом їхніх військ на шляху до Мурманської дороги стало захоплення рубежів східніше Кестеньгі, що знаходиться на відстані 30 км від стратегічно важливої залізниці. Гірський корпус генерала Е. Дітля взагалі не зміг здобути оперативного успіху й зав'яз у боях неподалік від кордону. Що не характерно для німецького командування, воно занадто переоцінило можливості своїх військ, особливо «есесівців», діяти в суворих арктичних умовах, навіть і літом, а ще більше недооцінило потенціал формувань Червоної армії. Фінські війська діяли ефективніше й завдали більше клопоту радянському командуванню на кестеньзькому та ухтінському напрямках.

Провал операції «Зільберфукс» мав далекосяжні наслідки для подальшого перебігу подій на крайній Півночі Росії. Мурманськ разом з Архангельськом залишався надзвичайно важливим комунікаційним та транспортним вузлом для Червоної армії. Північний флот продовжував активно діяти, базуючись на військовій інфраструктурі поблизу Мурманська. Через ці порти йшла величезна допомога від західних союзників протягом усієї війни, в особливості після вступу США до Другої світової війни та започаткування програм ленд-лізу для Радянського Союзу. Крізь порти Півночі доставлялися стратегічно важливі матеріали, продовольство, екіпірування, паливо-мастильні матеріали, озброєння та військова техніка, зокрема 5 218 танків, 7 411 літаків, 4 932 протитанкових гармати та 473 мільйонів одиниць боєприпасів прибуло через Мурманськ[23][24].

Див. також[ред.ред. код]

Коментарі[ред.ред. код]

  1. з 26 вересня 1941 — 186-а стрілецька дивізія (Полярна)
  2. 18 листопада 1941 переформоване на XXXVI гірський корпус
  3. Загалом за армію «Норвегія».
  4. Фінляндія за час Зимової війни втратила: 19 576 — загиблими, 3 273 — зниклими безвісти, 16 437 — важко та 27 120 — легко пораненими. Загалом: 66 406 військових.
  5. 2-га та 3-тя гірсько-піхотні дивізії
  6. У ході операції «Блауфукс 1» із Штеттіна до Оулу перекинута 169-та піхотна дивізія та підрозділи забезпечення. Загалом 20 000 осіб. У ході операції «Блауфукс 2» з Осло до Оулу передислоковані морем штаб та решта частин XXXVI командування особливого призначення; 10 600 осіб. 8 000 вояків моторизованої групи СС «Норд» дістались Рованіемі 10 червня 1941 року.
  7. До складу якого входили 169-та піхотна дивізія і моторизована бойова група СС «Норд».
  8. На липень 1941 року в батальйоні було 49 танків: 14 PzKw 35-S та 35 PzKw 38-H. Батальйон діяв на трьох напрямках одночасно: 1-ша танкова рота підтримувала північне угруповання корпусу «Норвегія»; 2-га танкова рота діяла в інтересах XXXVI командування, а 3-тя танкова рота спочатку діяла, як посилення 3-ої фінської піхотної дивізії.
  9. На липень 1941 року в батальйоні було 78 танків: 4 kl.PzBefWg I, 34 PzKw I, 20 PzKw II та 20 PzKw III.
  10. На червень 1941 року в дивізії перебувало — 370 танків, БТ-5 — 89, БТ-7 — 176, Т-26 — 18, вогнеметних Т-26 — 50 (за іншими даними загалом 105 Т-26), Т-28 — 38 і 53 бронемашини БА-10 та БА-20.
  11. 1 липня 1941 року в дивізії було — 340 танків (30 Т-28, 199 БТ, 65 Т-26, 40 Т-27). Крім цього пізніше дивізія отримала 4 КВ-1 та 2 КВ-2.
  12. За винятком зведеного танкового батальйону від 1-го танкового полку та 1-го мотострілецького полку.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Mann & Jörgensen (2002), pp. 20–23.
  2. Casualties in the Winter War
  3. Mann & Jörgensen (2002), pp. 20–31.
  4. а б в Операция «Зильберфукс» (I) Концентрация сил
  5. Mann & Jörgensen (2002), p. 69.
  6. Солонин М. 25 июня. Глупость или агрессия? — М.:Яуза, 2008.- 640 с. (Великая Отечественная: Неизвестная война). ISBN 978-5-699-25300-5. стор. 442—448
  7. Nenye et al. (2016), pp. 36, 39–41.
  8. Mann & Jörgensen (2002), pp. 74–76.
  9. Иноземцев, стор.10-12
  10. Морська хроніка. 14 липня 1941 (рос.)
  11. Третій десант
  12. а б Мурманская операция (1941)
  13. Боевые действия на Кольском полуострове и в Северной Карелии в 1941 году
  14. а б в Операция «Зильберфукс» (I) Противостояние на Лице
  15. Операция «Зильберфукс» (I) Последняя попытка
  16. Операция «Зильберфукс» (I) Итоги
  17. 211-й танковый батальон
  18. Panzer-Abteilung (z.b.V.) 40
  19. 1-я Краснознаменная танковая дивизия
  20. Операция «Зильберфукс» (II) Салла
  21. Операция «Зильберфукс» (II) Противостояние у Кайралы
  22. Операции финского III корпуса в июле и августе 1941 г
  23. Nenye et al. (2016), p. 64.
  24. Ueberschär, Gerd R. (1998). «Strategy and Policy in Northern Europe». In Boog, Horst; et al. The Attack on the Soviet Union. Germany and the Second World War. IV. Translated by McMurry, Dean S.; Osers, Ewald; Willmot, Louise. Militärgeschichtliches Forschungsamt. Oxford: Clarendon Press. pp. 960—966. ISBN 0-19-822886-4.

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Mann, Chris M.; Jörgensen, Christer (2002). Hitler's Arctic War. Hersham, UK: Ian Allan. ISBN 0-7110-2899-0. 
  • Nenye, Vesa; Munter, Peter; Wirtanen, Tony; Birks, Chris (2016). Finland at War: The Continuation and Lapland Wars 1941–45. Osprey. ISBN 1-4728-1526-2. 

Посилання[ред.ред. код]