Семюел Беккет

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Семюел Беккет
Samuel Beckett
Семюел Беккет, 1977

Семюел Беккет, 1977
При народженні Samuel Barclay Beckett
Народження 13 квітня 1906(1906-04-13)
  Дублін, Ірландія[1]
Смерть 22 грудня 1989(1989-12-22) (83 роки)
  Париж
Поховання цвинтар Монпарнас
Національність ірландець
Громадянство Flag of Ireland.svg Ірландія
Alma mater Триніті Коледж (Дублін)
Мова творів англійська, французька
Рід діяльності письменник, мовознавець, кінорежисер, сценарист, гравець в крикет[d], поет, романіст[d], драматург, перекладач і митець
Напрямок модернізм
Magnum opus: Мьорфі (1938)
Молой (1951)
Малон умирає (1951)
Несказанний (1953)
«Чекаючи на Ґодо» (1953)
Уот (1953)
Ендшпіль (1957)
Остання стрічка Краппа (1958)
Як воно (1961)
Дружина Сюзанна Дешево-Дюменіль
Нагороди та премії
Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з літератури (1969)
Автограф: Samuel Beckett signature.svg
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Семюел Беккет на Вікісховищі
Nobel prize medal.svg

Семюел Беккет (англ. Samuel Beckett; нар.13 квітня 1906, Дублін — пом.22 грудня 1989, Париж) — ірландський англо- та франкомовний письменник. Поет, автор романів та оповідань, перекладач Джойса, драматург, він стає відомим після постановки Роже Бленом у 1953 році «Чекаючи на Ґодо». Один з основоположників (поряд з Еженом Йонеско) театру абсурду. Його творчий доробок — театральні п'єси та проза — відзначений у 1969 році Нобелівською премією в галузі літератури. Семюель Беккет є одним із найбільш досліджуваних сучасних драматургів.

Більшість творів Беккета пройнята песимізмом, відображає духовну кризу в культурі.

Біографія[ред.ред. код]

Закінчив 1927 Триніті-коледж в Дубліні. З 1937 жив у Франції. Брав участь у Русі Опору у Франції.

Творчість[ред.ред. код]

Перші кроки[ред.ред. код]

В цілому Беккет, який з’явився на світ в Страсну п’ятницю 13 квітня 1906 року в ірландській родині середнього достатку, відрізнявся надзвичайно замкненим характером. Не дивлячись на те, що він не пас задніх ні в навчанні, ні в спорті, йому не вдавалося подолати особисті комплекси. Дослідники життя і творчості одного з засновників театру абсурду по-різному трактують замкненісь Беккета. Деякі припускають, що причиною відокремленого способу життя є болісне для Беккета відчуття неможливості пояснити себе і свої тексти.[2]

Не слід забувати, що на формування характеру юного Беккета також впливали його близькі. Дослідники відзначають, що мати письменника Мей, з одного боку була ніжною по відношенюю до сина, а з іншого, пригнічувала його. Батько Вільям, навпаки, був добрим і м’яким за характером чоловіком. Сэмюел був надзвичайно близький з ним. Умовно творчу біографію письменника можна розділити на «до» і «після» написання п’єси «Чекаючи на Ґодо», яка дала поштовх розвитку літератури у новому напрямку. Цьому передувала плідна діяльнісь у літературній царині, яку критики та читацький загал сприймали вельми стримано.

Переїзд у Париж[ред.ред. код]

Одним з поворотних пунктів для молодого Беккета стало його перебування у Парижі на прикінці 20-х років. Після закінчення дублінського Трініті-коледжу (навчався з 1923 року) і отримання ступеня бакалавра, Семюел удостоївся можливості на два роки відправитися до французської столиці для викладання англійської мови у виші Еколь Нормаль. Це сталося 1928 року. Париж, який на той час вважався осердям світового літературного життя, не одноразово ставав тригером для молодих писмьменників, які в подальшому завойовували чільне місце на літературному Олімпі. Прибувши до Франціі, Беккет потрапив у літературне коло ще одного видатного ірландця — Джеймса Джойса, автора «Улісса». Вважається, що згодом Беккет став його літературним секретарем і допомагав у роботі над романом «Поминки за Фінеганом». Серед дослідників побутує думка, що це не відповідає дійсності — начебто сам Беккет заперечував своє секретарство у великого ірландця. З іншого боку стверджується, що Беккет просто «підчищав» своє минуле, щоб не залишитись у тіні Джойса.

Є письменники, твори яких моментально стають бестселерами, викликають захоплення критиків і читачів. При цьому видавці змагаються за право отримати рукопис нового твору. Літературний шлях Беккета, навпаки, не був легким. Не зважаючи на значний доробок літературних, критичних, поетичних творів, іноді здавалося, що письменник так і залишиться відомим лише у вузьких колах творчої інтелігенції.

У 20–30 роки він пише оповідання, критичні есе — присвячені Данте, Прусту, Джойсу, займається поетичною діяльністю. Перші надруковані в часописі «Transition» у 1929 році твори — критичне дослідження «Данте… Бруно. Віко… Джойс» та коротке оповідання «Припущення». Згодом, у 1930 році була надрукована алегорична поема «Блудоскоп» (або «Курвоскоп»), в якій Беккет звертається до життя філософа Рене Декарта. «Молода людина, якій нічого сказати, але хочеться щось зробити», — так критично оцінював згодом свою ранню діяльність сам Беккет.

Поверення до Ірландії[ред.ред. код]

У 30-их роках Семюел вирішив тимчасово повернутися до Ірландії, щоб згодом назавжди її полишити і вже остаточно віддати перевагу Франції та Парижу. На 30-ті роки припадає написання Беккетом критичного твору «Пруст», збірки оповідань «Більше уколів, ніж копняків», добірки віршів «Кастаньєти ехо». Також Беккет працює над своїм першим романом «Мрії про жінок, гарних, і так собі» — він був надрукований лише у 1993 році. Але навряд чи всі ці твори скажуть багато нашому читачеві.

У 1935–1936 роках Беккет працює над романом «Мьорфі», який не мав комерційного успіху. Сам Джойс дав позитивную оцінку твору — це підвищило репутацію автора серед літераторів. Однак видавці були іншої думки — примітно, що перш ніж роман був надрукований, Беккет отримав більше сорока відмов. Лише видавництво «Routledge» у 1938 году погодилось його надрукувати. Немає потреби перераховувати всі твори, які вийшли з-під пера Беккета. Варто лише зазначити, що видавці настійно рекомендували письменникику скорочувати, на їхню думку, занадто розлогі твори. Невідомо, чи дослухався Беккет до їхніх порад, але з цього часу, як зазначають дослідники, письменник намагається «стискувати» свої твори — починається шлях до «промовистого мовчання».

"Театр абсурду"[ред.ред. код]

У січні 1938 року на одній з паризьких вулуць на Беккета з невідомих прчин з ножем напав безхатченко. У цей же час у нього зав’язуються стосунки з Сюзанною Дешево-Дюменіль, з якою він не розлучався до кінця життя. Правда, стосунки були формалізовані лише к 1961 році.

Далі — Друга світова війна, оккупація, участь у русі Спротиву, втеча на неоккуповану теритрорію — селище Русільон, де Беккет працює над романом «Уот». Новий період творчості — вже після звільнення Парижу, тоді Беккет починає писати французською. Свого часу аспірант, який писав дисертацію про творчість Беккета, спитав, з чим це пов’язано, на що письменник відповів, що цією мовою простіше не дотримуватись стилю.

І дійсно, починаючи з 1946 року Беккет відмовляється від «ерудованих», сповнених алюзіями текстів. Його словесні конструкції втрачають логічність і конкретність, зміст начебто руйнується, намомість складаючись у нову і незвичну цільність.

Цей період проходить під знаком театру абсурду і відомої трилогії — «Моллой», «Мелон помирає» и «Безіменний». Але справжнім проривом у творчості письменника стали драми. Літературному напрямку, у якому почав працювати Беккет, англійский критик Мартін Есслін у 1961 році дав визначення «театр абсурду». Найвідоміша з п’єс — «Чекаючи на Ґодо», була написана жовтні 1948 — січні 1949 року і поставлена у 1953 році в маленькому паризкому театрі актором і режисером Роже Бленом. Статична структура п’єси, в якій фактично нічого не відбувається, відсутність дії, трагічна беззмістовність людського існування, недолугі діалоги винесли на перший план проблематику екзистенціалізму. А фраза однієї з дійових осіб «нічого не вібувається, ніхто не приходить, ніхто не уходить — жахливо», стала візитівкою драми абсурду. Деякі дослідники вважають, що п’єса — це алегорчний відгук на поді війни, якоюсь мірою, це досвід руху Спротиву, у якому Беккет брав участь. Війна, як кажуть ветерани, це передусім очікування кінця. «П’єса Беккета як раз про це: як жити, коли знаєш, що помреш», — стверджував Олександр Геніс. Достеменно невідомо і хто такий Ґодо. Коли Алан Шнайдер ставив вперше в Америці «Чекаючи на Ґодо», він запитав Беккета, хто такий Ґодо або що означає Ґодо. Драматург відповів: «Якби я знав, я б сказав про це в п’єсі».

Згодом були інші п’єси «Ендшпіль», «Щасливі дні», «Не я», «Качі-кач» та інші, в яких розробляється естетика, започткована п’єсою «Чекаючи на Ґодо». Беккет також активно пише для радіо і телебачення, пише роман «Як це».

Не зважаючи на песимістичну складову у творчості, Бекет отримує Нобелівську премію за «новаторські твори у прозі та драматурії, в яких трагізм сучасної людини стає її тріумфом». В останні роки до теми неможливості творчості, яка займала Беккета протягом десятиліть, додалося тяжке відчуття, що він вже написав абсолютно все, що вважав за потрібне, і лише доживає життя. Він проводив час у своїй паризькій квартирі, перечитував улюблені книжки.

17 червня 1989 року померла його дружина Сюзанна, а 22 грудня 1989 року — сам Беккет.

Чекаючи на Ґодо[ред.ред. код]

П'єса «Чекаючи на Ґодо» Семюела Беккета стала його найвідомішим твором, де він утверджує думку про приреченість людини на страждання. Драма стала сходинкою на вершину Оліпу театрального мистецтва, де на Беккета чекала Нобелівська премія.

П'єса Беккета фактично вважається чільною, а отже, й найрепрезентативнішою п'єсою театру абсурду.[3]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Ім’ям Семюеля Беккета названо один з мостів у Дубліні.

Бібліографія[ред.ред. код]

Автор книг-есе про Марселя Пруста (1931), Джеймса Джойса (1936), збірок оповідань «Більше уколів, аніж стусанів» (1934), віршів «Кості Ехо» (1936).

Романи: «Мьорфі» (1938), «Молой», «Мелон вмирає» (обидва — 1951), «Уот» (1953) — близькі до «літератури абсурду».

П'єси: «Чекаючи на Ґодо» (1952), «Ендшпіль» (1957), «Щасливі дні» (1963), «Подих» (1969) «Товариство» (1980), «Огайо — експромт» (1981) та інші — типовий вияв філософії і поетики модернізму.

«Всі, хто падає» — одноактна радіоп'єса Самюела Беккета, написана в 1956 році.

Переклади українською[ред.ред. код]

  • (окремою книжкою) Семюел Беккет. Уот. Переклад з англійської: Володимир Діброва. Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016. 293 стор. (Вавилонська бібліотека). ISBN 978-617-585-097-8
  • Семюел Беккет. Чекаючи на Годо. Переклад з французької: Володимир Діброва // Збірка "Французька п'єса ХХ століття. Театральний авангард". Київ: Основи, 1993. 511 стор: стор. 341-413. ISBN ISBN 5-7715-0394-0
  • Семюел Беккет. Ендшпіль. Переклад з французької: Володимир Діброва // Збірка "Французька п'єса ХХ століття. Театральний авангард". Упорядник: О. Буценко. Київ: Основи, 1993. 511 стор: стор. 302-341. ISBN ISBN 5-7715-0394-0
  • Самюель Бекет. Молой. Переклад з французької: Петро Таращук. Київ: Юніверс, 2006. стор. ISBN 966-8118-44-8
  • Самюель Бекет. Малон умирає. Переклад з французької: Петро Таращук. Київ: журнал "Всесвіт". 2008. № 1―2
  • (окремою книжкою) Самюель Бекет. Малон умирає. Несказанний. Переклад з французької: Петро Таращук. Київ: Юніверс, 2009. ISBN 978-966-8118-64-7
  • Семюел Беккет. Мерсьє та Кам'є. Переклад з англійської: Іван Кричфалушій. Брустури: Дискурсус, 2015. 108 стор. ISBN 978-617-723-639-8

Примітки[ред.ред. код]

  1. Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118508172 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. 110 років від дня народження Семюеля Барклі Беккета (1906-1989), ірландського письменника, поета і драматурга, лауреата Нобелівської премії (1969) - Славутицька бібліотека
  3. Богдана Матіяш. Онтологія абсурду: «Чекаючи на Ґодо» С. Беккета. // На пошану пам’яті Віктора Китастого : зб. наук пр. / упоряд. , наук. ред. В. П. Моренець ; Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія». – К. : КМ Академія, 2004. 319 стор.: стор. 253–264 (Вчені НаУКМА)

Джерела[ред.ред. код]

  • Володимир Діброва. Безвихідь як джерело віри [про роман С. Беккета «Уот»] // «Всесвіт» (Київ). — 1991. — №9.
  • Володимир Діброва. Шляхи театрального авангарду: Семюел Беккет // «Всесвіт» (Київ). — 1988. — №1.
  • Террі Іґлтон. Бекет і політика? // «Кур’єр Кривбасу» (Кривий Ріг). — 2016. — №314-315-316.
  • Захар Лібман. Агонія сміху. «Комічне», «трагічне» і «героїчне» в літературі модернізму. — Київ: «Дніпро», 1969. — 395 с.
  • Ольга Таксіду. Сценічна скульптура: беккетівське тіло // «Всесвіт» (Київ). — 1991. — №10.
  • Тетяна Якимович. З художнього світу Франції. — Київ: «Дніпро», 1981. — 276 с.
  • Тетяна Якимович. Монодрами пізнього Беккета // «Всесвіт» (Київ). — 1978. — №10.
  • Останній твір Беккета // «Всесвіт» (Київ). — 1990. — №2.

Посилання[ред.ред. код]


Література Це незавершена стаття про літературу.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.