Славутич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Славутич
Slavutich gerb.png Slavutich prapor.png
Герб Славутича Прапор Славутича
Внутрішнє подвір'я Московського кварталу міста Славутич
Внутрішнє подвір'я Московського кварталу міста Славутич
Славутич
Славутич на мапі Київської області
Славутич на мапі Київської області
Славутич
Славутич на мапі України
Славутич на мапі України
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Київська область
Район Славутицька міська рада
Рада Славутицька міська рада
Код КОАТУУ 3211500000
Засноване 1986
Статус міста з 1987 року
Населення 25 093 (01.10.2015)[1]
Площа 20,824 км²
Поштові індекси 07100-07199
Телефонний код +380-4579
Координати 51°31′21″ пн. ш. 30°43′05″ сх. д. / 51.52250° пн. ш. 30.71806° сх. д. / 51.52250; 30.71806Координати: 51°31′21″ пн. ш. 30°43′05″ сх. д. / 51.52250° пн. ш. 30.71806° сх. д. / 51.52250; 30.71806
Водойма Дніпро
День міста 1987 року, перша субота червня
Відстань
Найближча залізнична станція Славутич
До обл./респ. центру
 - фізична 186 км
До Києва
 - фізична 186 км
Міська влада
Адреса м. Славутич, Центральна площа, 7
Веб-сторінка http://www.e-slavutich.gov.ua/
Міський голова Фомічев Юрій Кирилович

Commons-logo.svg Славутич у Вікісховищі

Славу́тич — місто обласного підпорядкування в Київській області, розташоване на лівому березі Дніпра, з населенням бл. 25 тис. осіб.

Славутич було закладено 1986 року для евакуйованих після Чорнобильської катастрофи з теперішньої зони відчуження працівників ЧАЕС. Назву було взято від давньоукраїнської назви Дніпра. Територія міста є ексклавом Київської області на території Чернігівської, із якої після прийняття рішення про будівництво міста була виділена частина земель Ріпкинського і Чернігівського районів.

Більшість населення працездатного віку працює на Чорнобильській АЕС і підприємствах Зони відчуження.

Історія[ред.ред. код]

Славутич — одне з наймолодших міст в Україні. Рішення про його будівництво, як нового міста для постійного проживання працівників Чорнобильської АЕС і членів їхніх родин, було прийнято 2 жовтня 1986 року директивними органами СРСР, вже після аварії на ЧАЕС. І вже у вересні-грудні того ж року було здійснене проектування міста, а в грудні почалося будівництво міста.

Назву місту було присвоєно Постановою від 19 лютого 1987 року: «Президія Верховної Ради Української РСР постановляє: Присвоїти місту, що будується в Чернігівській області для постійного проживання працівників Чорнобильської атомної електростанції, найменування Славутич та передати його у підпорядкування Київській обласній Раді народних депутатів»[2]

26 березня 1988 року був виданий перший ордер на заселення квартир.

Вид на Вільнюський квартал

У будівництві міста брали участь архітектори й будівельники з восьми союзних республік: Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджану, Вірменії, України й Росії, що надало кожному кварталові національного колориту. Як результат, зараз місто поділене на тринадцять кварталів: Бакинський, Бєлгородський, Вільнюський, Добринінський, Єреванський, Київський, Ленінградський, Московський, Печерський, Ризький, Талліннський, Тбіліський, Чернігівський, кожен з яких має свою особливу архітектуру й атмосферу. Територія забудови міста займає 7,5 кв.км.

Трагічним для жителів міста було рішення про дострокове закриття Чорнобильської АЕС.

Коротка історія Славутича розпалася на два періоди: період 1987—2000 р. коли станція випускала товарну продукцію, і період після грудня 2000, коли ЧАЕС була закрита й персонал станції почав скорочуватися щороку на 400 осіб. За соціально-психологічним впливом на городян перший період історії Славутича можна схарактеризувати як романтичний, а другий — як реалістичний.

Економічна й соціальна ситуація міста, передусім, залежить від ЧАЕС. До закриття електростанції у 2001 році на ЧАЕС працювало дев'ять тисяч жителів міста (майже половина дорослого населення). Після закриття станції там продовжують працювати дві з половиною тисячі осіб, котрі підтримують станцію у безпечному стані, ведуть роботи зі зняття з експлуатації, зі створення інфраструктури для поводження з відпрацьваним ядерним паливом та радіоактивними відходами, перетворенню об'єкта "Укриття" на екологічно безпечну систему..

Раніше вісімдесят п'ять відсотків бюджету міста наповнювалось коштом атомної станції. Для того, щоб залучити у місто нових інвесторів, йому надано статус особливої економічної зони. Також проводиться програма перекваліфікації колишніх працівників станції. Проте, попри ці заходи, місто вже залишили півтори тисячі мешканців.

Соціально-побутова інфраструктура[ред.ред. код]

За роки існування у Славутичі створена сучасна соціальна інфраструктура. Її розвиток є одним з факторів стабільної демографічної ситуації в місті.

На сьогодні реалізуються 10 програм для соціально незахищених груп населення, спрямованих на профілактику наркоманії та алкоголізму серед молоді, реабілітацію дітей-інвалідів, оздоровлення, розвиток науки й освіти.

Створюється враження, що місто будувалося спеціально для дітей: чотири загальноосвітні школи, один ліцей, Центр захисту дітей, Будинок дитячої творчості, бібліотечно-інформаційний центр для дітей, фізкультурно-оздоровчі комплекси загальною площею в 3,5 тис. м2, юнацька спортивна школа, стадіон, яхт-клуб. Серед юних спортсменів є призери Кубків Світу, Європи, України у багатьох видах спорту. Дошкільна система утворення нараховує шість дитсадків. Наймолодших жителів Славутича виховують в атмосфері любові до національної культури, мови, у кожному садочку є групи народознавства, музичні та спортивні зали, басейни з кабінетами лікувальної фізкультури. Впроваджується програма ЮНІСЕФ «Славутич — територія, сприятлива для дитини».

Центром культурного життя міста є Дитяча школа мистецтв. На п'яти її відділеннях навчається близько 800 дітей. Місцеві художники брали участь у проекті футуристичного переосмислення іміджу міста «Спогади про Майбутнє»[3]

Також у місті діє соціально-психологічний центр [4], центр молоді, сучасний центр зв'язку, мерія, інтернет-кафе, численні спортмайданчики, сучасні лікарні й готель. Майже 80 відсотків квартир міста розташовані в п'яти-дев'ятиповерхових будинках, інші — у невеликих будинках на одну — дві родини.

Населення[ред.ред. код]

Переважно населення Славутича складають колишні жителі Прип'яті, з них вісім тисяч у 1986 році були ще дітьми. Багато жителів Славутича є ліквідаторами, тому страждають від захворювань, що їх спричинили наслідки аварії на ЧАЕС. Багато жителів дотепер працюють у межах зони відчуження, займаючись там зняттям із експлуатації, моніторингом, науковою діяльністю й обслуговуванням зупиненої станції. Вони добираються в зону відчуження на поїзді, що ходить зі Славутича до ДСП ЧАЕС. Для Славутича характерний незвичайно високий рівень народжуваності й низький рівень смертності. Як результат, Славутич — місто з найнижчим середнім віком населення в Україні. Більше третини жителів міста — діти. У місті активно розвивається молодіжний рух.

Етнічний склад населення міста на 2001 рік був представлений наступним чином:

Релігія[ред.ред. код]

Українська Греко-Католицька Церква[ред.ред. код]

З 2009 р., у м. Славутич отцями редемптористами була зареєстрована громада вірних УГКЦ. Одразу виникла потреба у місці для проведення богослужінь. Почались  клопотання до міської ради міста щодо виділення земельної ділянки чи приміщення для богослужінь.  А парафіяни завдячуючи гостинності Римсько-Католицькій громаді почали проводити богослужіння у їхньому храмі. У 2012 р. рішенням міської ради було виділено земельну ділянку площею 0.5 га для будови храмового комплексу УГКЦ. 21 квітня 2013 року в м. Славутичі владика Йосиф (Мілян), Єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ, освятив хрест та місце під забудову храму. У жовтні 2013 настоятелем громади призначено о. Юрія Логазу. На даний момент богослужіння і надалі проходять у Римсько-Католицькому  храмі. Число вірних зростає. У 2015 році розпочалось будівництво храму-каплиці на честь Ікони Божої Матері «Неустанна Поміч». Парафія бере активну участь у культурному та духовному житті міста.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Чисельність населення — щомісячна статистика Головне управління статистики у Київській області
  2. Рішення Президії ВР УРСР
  3. Ескізи Славутича як «міста майбутнього»
  4. Сайт соціально-психологічного центру м.Славутича
  5. Дністрянський М. Етнополітична географія України: проблеми теорії, методології, практики. — Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2006. — 490 с.

Посилання[ред.ред. код]