Велика Димерка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Велика Димерка
V dyme s.png V dym1 h.png
Герб Великої Димерки Прапор Великої Димерки
Країна Україна Україна
Область/АРК Київська область
Район/міськрада Броварський район
Рада Великодимерська селищна рада
Код КОАТУУ: 3221255200
Офіційний сайт:
Основні дані
Засноване 1552
Статус із 2000 року
Площа 15.65 км²
Населення 9606 (01.01.2012)[1]
Густота 611.1 осіб/км²
Поштовий індекс 07442
Телефонний код +380 4594
Географічні координати 50°35′34″ пн. ш. 30°54′37″ сх. д. / 50.59278° пн. ш. 30.91028° сх. д. / 50.59278; 30.91028Координати: 50°35′34″ пн. ш. 30°54′37″ сх. д. / 50.59278° пн. ш. 30.91028° сх. д. / 50.59278; 30.91028
Відстань
Найближча залізнична станція: Бровари
До станції: 18 км
До обл. центру:
 - залізницею: 42 км
 - автошляхами: 37 км
Селищна влада
Адреса 07442, Київська обл., Броварський р-н, смт. Велика Димерка, вул. Бобрицька 1
Карта
Велика Димерка (Україна)
Велика Димерка
Велика Димерка
Велика Димерка (Київська область)
Велика Димерка
Велика Димерка

Вели́ка Ди́мерка — селище міського типу у Броварському районі Київської області. Велика Димерка — одне з найбільших поселень району (10 022 жителів). Загальна площа землі в адмінмежах Великодимерської селищної ради- 7149,9 га. Селище розташоване за 34 км від Києва.

Символіка Великої Димерки[ред.ред. код]

Сучасний герб[ред.ред. код]

Сучасний герб затверджений рішенням сільської ради 21 вересня 1998р. Щит розтятий червоним і зеленим. У першому полі срібний архисnратиг Михаїл з піднесеним угору вогненним мечем. У другому полі срібний стовп диму від палаючого поліна. Зображення Архангела перенесене у герб з ікони, що знаходиться у сільській церкві й дуже шанується місцевими жителями, оскільки архистратиг Михаїл вважається покровителем Великої Димерки. Щит увінчує сільська корона - античний вінець з колосся, символ богині родючості Деметри (ідея вінця належить О.Кохану). Автор - М.Юхта. Навіяв цей сюжет на художника вірш, рефреном через який проходять слова "моє село з димів прийшло".

Хоругва[ред.ред. код]

Хоругва затверджена рішенням сільської ради 21 вересня 1998р. - прямокутне полотнище з співвідношенням сторін 1:1, що складається з двох вертикальних смуг - червоної та зеленої; у центрі зображення архистратига Михаїла білого кольору з піднятим угору червоним мечем: по периметру полотнища йде біла лиштва шириною в 1/20 сторони хоругви.

Штандарт сільського голови[ред.ред. код]

Штандарт сільського голови затверджений рішенням сільської ради 21 вересня 1998р. - біле квадратне полотнище, у центрі якого повний герб (висота зображення становить 3/4 сторони полотнища). Штандарт облямований з трьох сторін жовтими торочками.

Історія[ред.ред. код]

Перша письмова згадка про Димерку як поселення, що відноситься до Остерського замку, відома з 1552 р.[2] Але село має давньоруські корені, зокрема пов’язані зі своєю назвою. Димерські землі у 1650 р. переходять від шляхетської родини Аксаків до гетьманської родини Виговських, а пізніше до церковних володінь Києво-Печерської Лаври. У XVII столітті через Димерку переїжджають російські імператриці Єлизавета Петрівна і Катерина II. З цими подіями пов’язано ряд місцевих переказів.

Легенди села[ред.ред. код]

Місцевість, де розташована Велика Димерка, в давнину була лісистою, росли переважно берези. Основним заняттям жителів поселення, що виникло на березі озера Міхов було смолокуріння, також виробляли поташу, селітру. Процес смолокуріння потребував великої кількості дров, тому селище постійно диміло. Однією із версій походжнення назви села і є великі дими, що стояли над поселенням. Інша легенда про походження назви стверджує, що жителі першими почали будувати димарі. У документах згадуються назви — Здимерков, Здимеров, Здимирівка, Димерка.

15- річним юнаком на початку вересня 1829 року їхав Тарас Шевченко в обозі дворових кріпаків Енгельгарда з Києва на Вільнюс, куди молодий пан був призначений ад'ютантом при генерал-губернаторі. Пізніше про цей шлях Тарас Шевченко писав : " Далекий шлях , пани - брати знаю його , знаю ! Аж на серці похолоне як його згадаю ". Т.Г.Шевченко, буваючи в Броварах, чув переказ людей про знедолену скривджену паничем-москалем дівчину, яка втопилась на шляху на Московщину. В народі говорять, що дійсно, цей випадок мав місце в озері біля Димерки. Пізніше цей епізод Т.Г.Шевченко описав у своїй знаменитій поемі "Катерина".

Заснування селища[ред.ред. код]

З давніх - давен жителі цих казково - лісових країв займались землеробством, скотарством, мисливством і ремеслом. В народі ходять легенди, що ніби в Димерці набагато раніше, аніж в навколишніх селах почали робити димарі в хатах. Звідси й первісна назва - Димарка (пізніше Димерка). Інше походження назви пов'язують з тим, що димерці займались варінням смоли, дьогтю, випалюванням вугілля, - "димними ремеслами".

В Іпатіївському літописі від 1158 року розповідається, що князь Ярополк Ізяславович подарував монастиреві "Небельскую волость". Дуже вірогідно, що в цей час Димерка попала під владу Києво - Печерської Лаври. У 1239 році в лівобережну Київську Русь прийшли татаро - монголи, які не залишали після себе ні міст, ні сіл. Люди втікали від ворога, ховались в лісах, а потім повертались на попелища і відбудовували зруйновані житла. Татари чоловіків убивали, а жінок і дітей брали в полон. Та рішучі і сміливі люди не корились завойовникам, чинили опір. Літопис розповідає про цікавий випадок. В одній хаті лишились дід і баба. Якось ранком баба топила піч. До оселі увірвався татарин і почав душити діда в сінях. Хоробра бабуся не розгубилася. Вона вихопила з печі чавун з окропом і вилила на чужинця. В 1240 році татаро - монголи на чолі з ханом Батиєм захопили Київ, зруйнували його і Печерський монастир. 240 років панували чужинці на Русі . На зміну татарським поневолювачам у край прийшли нові польські магнати. В державному історичному архіві є відомості про те, що в 1392 році село, яке входило до Остерської волості було віддане "Митьке Сокире из рода Гольшанских". Ось цей рік а також дату 14 жовтня і взято за відлік часу від заснування.

Є й інші міркування . В 1863 році "Черниговские епархальные известия писали : "... таким образом более чем вероятно, что Дымерка еще до татар ... принадлежала Лавре й населена ею". Отож вірогідно, що поселення з назвою Димерка засновано у XII сто літті на шляху Київ - Новгород. Перші мешканці поселились біля озера Міхов. З 1569 року за Люблінською унією польська шляхта захопила лівобережжя, куди входили поселення Броварщини. Тривалий час поляки були в управлінні Лаври, яка з 1616 року за рішенням короля Сигизмунта III одержала володіння на лівобережжі .

XVII століття[ред.ред. код]

З 1624 р. право власності на Димерку має княжна Анна Корецька. У 1630 р. під час козацького повстання проти уряду Речі Посполитої під проводом Тараса Трясила козаки напали на загони шляхти і розбили їх під Димеркою. З 1636 р. село (або частина димерських земель) згадується як власність сина Степана Аксака - Михайла.

З 1649 р., після угоди Б. Хмельницького з поляками, їх колишні землі, повертаються панам. Друга жінка С.Аксака, Катерина Аксак, отримала гетьманський універсал на володіння землями і доручила Петру та Якову Виговським зібравши чинш, продати нерухомість у селах, що їй належали, у тому числі і в Димерці. З 1650 р. Димерка належить родині Виговських.

З 1680 р. за указом царя Федора Олексійовича "Село Здымеров за древней Богдановкой" закріплене за Києво-Печерською лаврою.

XVIII століття[ред.ред. код]

У 1764 році в селі налічується 102 двори, 174 хати, 641 житель. Біля села знаходилось озеро Кулівщина, про яке також згадувалось у документах .

За матеріалами перепису 1767 р. в Димерці був розташований монастирський будинок. На головній київській дорозі стоїть шинок. При дерев'яній церкві Покрови є школа, у якій навчав дяк Тимофій Малаш. У селі був "гошпиталь", в якому жили знедолені, покалічені, сліпі люди.

В селі поширені прізвища: Бардашенко, Боровиченко, Грищенко, Землюченко, Кондратенко, Лизуненко, Мусієнко, Переносенко, Поповиченко, Ралюченко, Рубанко, Сахнюк, Селюченко, Семиноженко, Терлюченко, Щербаченко.

У ті часи городничий крім Димерки, завідував Богданівкою та Омеляновим. У селі були господарські будівлі Лаври, винокурний завод на березі озера Леляки. Біля озера Петрово, у двух верстах від Димерки, був хутір Петровський. За архівними документами у 1750-1751 роки між Києво-Печерською лаврою і Видубицьким монастирем були сварки та суди за володіння цими землями. За указом Катерини ІІ землі обох монастирів стали державними 10 квітня 1786 року.

В 1780 році село Димерка належало до Київського полку, Гоголівській сотні, єпархії Києво-Печерської Лаври. Історичні документи стверджують : " Село в окружності мало 4 верстви, в довжину верств 2, в ширину півверстви. Населення було 1367 душ, в тому числі чоловіків 708, жінок - 659. В селі було 12 шевців, З кравця, 4 коваля, бондарів 4, ткачів - 20. Хат в селі було 210. Більше всього сіяли жито, гречку, горох, ячмінь, льон, коноплю. Сади були з яблунями і вишнями ".

XIX століття[ред.ред. код]

Пам'ятні дати:

  • 1804 р. - сарана спустошила поля;
  • 1821 р. - посуха не дала зібрати урожай;
  • 1847 р. - будівництво шосе Київ - Санкт-Петербург;
  • 1851 р. - епидемія холери.
  • 1857 р. - в Димерці було 330 дворів, 2774 душі.
  • 1897 р. - проходив перший перепис населення Російської імперії. На той час у Великій Димерці мешкали 4912 осіб.

ХХ століття[ред.ред. код]

Згідно з постановою Пленуму Київського губвиконкому від 13/14 червня 1924 р. в село В . Димерку було переведено районний центр Семиполківського району. В 1930 році було ліквідовано Великодимерський район. В 20 - ЗО роки населення В. Димерки швидко зростає і в 1925 році становить 8263 чол. З метою залучення селян до землі і для кращого її обробітку в 1924-1925 роках організовуються хутори: Калинівка, Миколаївка (по літківській дорозі за озером Дьогтярка під лісом - де тепер дачі), Тарасівка, (Жердівської сільської ради). Збільшився по населенню хутір Скибин (перший поселенець хутора був житель Скиба, який поселився в 1900 році), куди переселилась частина димерців. Переселення в ці хутори тривало аж до 1928 року.У ті часи жителі Димерки засновують ряд поселень — Калинівку, Малу Тарасівку, Захарівку.

У 1923 р. із жителів с. Велика Димерка в урочище Шкапино було створено ТСОЗ. Яке у цьому ж році було об'єднано в комуну «Жовтнева революція» разом з ТСОЗ сел Куйбишеве та Жердова. В 1929 році розпочалась колективізація, в селі організовано колгосп - комуну "Поступ" з 15 сімей. Всього з 1929 по 1932 рік в В . Димерці і навколишніх хуторах організовано 10 колгоспів . Перед війною було 6 колгоспів в селі і 2 на хуторах . Одночасно з колективізацією тривало розкуркулювання селян. В 1933 році спалахнув голодомор, вмирали не тільки окремі жителі, а й цілі сім'ї. Після організації колгоспів розпочалось будівництво тваринницьких приміщень, парникових господарств, збудовано 2 млини, олійниця, пекарня та ін. Закладались сади та ягідники. З того часу почали вирощувати екзотичні на той час овочі: помідори, перець, баклажани ... В 1937 році електрифіковано житлові будинки димерців.

В 1950 році відкрив: для відвідувачів двері сільмаг, методом народної будови на місці спаленої школи зведено нову середню школу. У 1955 році побудовану чайну. В 1958 році в центрі виріс сільський Будинок культури на 500 місць. Та особливо розширилось будівництво в селі з часу організації на території його радгоспу "Великодимерський" (1959 рік). Збудовано гуртожиток на 100 чоловік та на кожному відділку гуртожитки на 50 чоловік, зведено 6 2- поверхових будинків і один 3- поверховий на 18 квартир. Всього радгосп збудував житла на 100 квартир.

В 1963 році розпочато, а в 1965 році закінчено будівництво дороги з твердим покриттям. Ця дорога з'єднала Велику Димерку з шосе Київ - Чернігів. З 1966 року розпочався регулярний рух автобусів з села до районного центру Бровари і столиці - міста Києва. Прокладено дорогу з твердим покриттям від центру села до залізничних платформ Димерка та Парникова (1970 - 1981).

Велика Вітчизняна Війна[ред.ред. код]

  • 17 вересня 1941 р. - село окупували німецькі війська, які увійшли з північної сторони.
  • З 1942 року - молодь села почали вивозити на каторгу в Німеччину. У німецьке рабство було забрано 409 димерців.
  • 8 серпня 1942 року фашисти стратили Семена Степановича Бардаша, Івана Пилиповича Євтушенка, Семена Терентійовича Гришка, Савку Гнатовича Половка, Гаврила Мусійовича Гарбузу, Анастасію Макарівну Губську, Савелія Гнатовича Половка, Дуню Безсмертну.
  • Весною 1943 року вони вивезли за село сім'ї із В.Димерки та Богданівки і розстріляли. Серед розстріляних було понад 27 димерців.
  • 23 вересня 1943 року - село Велика Димерка було звільнено Червоною Армією.

Економіка[ред.ред. код]

Нині тут побудовано завод безалкогольних напоїв фірми «Кока-Кола»[3] потужністю 1 100 тис. літрів за добу. В селі працюють закрите АТ "Мономах"[4] , взуттєві фірми "Valex", "Korvale"; "Рабен Україна", "Рейнарс", "Бауміт Україна", "Айс Термінал" (міжнародна компанія морепродуктів), "Стор Сіті", "Алікобер", "Регіон-2001"; дві автозаправки, фермерські господарства "Агро Україна" та "Тур".

На території села діє дільнична лікарня на 25 ліжок, дитячий садок "Журавлик", 3 заклади громадського харчування, 4 перукарні, 29 закладів торгівлі, 2 взуттєві майстерні.

Освіта[ред.ред. код]

За свідченнями архівних документів, наприкінці XIX ст. у Великій Димерці письменних людей майже не було. Грамоті навчав сільській діяк.

Згодом сільська громада придбала будинок (на території сучасного сільського парку), в якому було організовано школу. Школа мала 1 класну кімнату і 1 кімнату для вчителя. Уперше освітній заклад закінчили 30 учнів (серед них одна дівчинка). З часом шкільне приміщення продали купцеві Шевченку, котрий перебудував його на шинок.

На кошти сільської общини у 1899 р. було зведено шкільне приміщення (біля сучасного ліцею). У школі було 3 класні кімнати і 3 квартири для вчителів. До 1905 р. вона функціонувала як початкова; строк навчання був трирічним. Протягом 1905-1907 рр. термін навчання продовжили на рік. Але освіті не приділялось достатньо уваги - часто діти навчались лише взимку, залишали школу не довчившись. 1905 р. школу відвідав інспектор народних училищ. З того часу збереглася його записка: "Учнів - 113, у тому числі 6 дівчат. Педагогів - 3". Наступного року той самий інспектор після відвідування школи записав: "Учнів - 82. Решта була змушена залишити навчання. Книжок у бібліотеці та навчального приладдя не додалося".

Після 1917 р. під навчальні приміщення використовували розкидані по всьому селу хати розкуркулених селян. Завершили будівництво неповної середньої школи у 1924 р. і у 1925 р. було відкрито школу селянської молоді. 1934 р. відбувся перший випуск 7-го класу. З 1935 р. школа у Великій Димерці 8-річна, з 1937 р. - 10-річна.

Наприкінці 1930-х років у школі налічувалося 1518 учнів, 48 учителів. Директором був Г.М.Чечітко, шкільний заклад працював у три зміни. У першу зміну вчителі навчали три молодші класи, у другу - вісім старших класів, а увечері брали участь у ліквідації неписьменності. Школа мала присадибну ділянку.

Під час війни у школі оселилися німці, відступаючи, вони спалили школу. Після визволення села почалося будівництво нового шкільного приміщення. По закінченні війни у класах навчалося по 40 учнів.

У 1947-1952 рр. почалося будівництво нової школи. Нове шкільне приміщення будували на кошти селян до 1952 р.. У 1952-1957 рр. його добудували за рахунок держави. У 1954-1958 рр. директором був Н.О.Шкарбутко, у 1954 р. відбувся перший повоєнний випуск десятикласників.

У 1970 р. педколектив на чолі з директором В.М.Кравченком створив виробничу бригаду. Учні на канікулах допомагали радгоспу "Великодимерський". 1971 р. організовано хор, яким керувала М.І.Омельченко. З 1972 р. директором школи був В.І.Кумейка, кількість учнів збільшилася до 2 тис., навчалися у дві зміни. Почалося будівництво нового приміщення, яке відкрило свої двері 1 вересня 1975 року. Нова школа - це нині діюча триповерхова споруда. Тут розміщені бібліотека, їдальня, спортивна зала, навколо школи - сад.

Великодимерський середній навчально-виховний комплекс[ред.ред. код]

На 1 вересня 1975 р. Великодимерська школа не була готова, але відкриття відбулося. Згодом учні вчились в старій школі, а нове приміщення добудовувалось. Нова школа - триповерхове приміщення. Тут знаходиться їдальня, актовий зал, шкільна бібліотека та спортивний зал. Біля школи знаходився спортивний майданчик. На 1975 р. в Україні такої школи не було жодної.

У 1975-1979 рр. приділили увагу благоустрою й озелененню шкільної териротії: розпланували клумби, насадили кленовий парк. У 1980 р. створили музей бойової і трудової слави. Було відкрито пам'ятний знак на честь загиблих односельчан, страчених фашистами на території школи в 1942 році. У 1977 р. учні школи переходять на кабінетну систему.

З 1982 р. до 1990 р. керував школою М.М.Кеденко, з 1990 р. і до 2002р. директором школи працював М.М.Нещимний. Під керівництвом нового директора – Нещимного Миколи Михайловича у 1992 р. у школі створюється комп'ютерний клас, найкращий у Броварському районі. Здійснюється оснащення закладу сучасним навчальним обладнанням.

З 1992 р. створено комп'ютерний клас, поряд зі звичайними класами створено профільні фізико-математичні. У 1997 р. відкрили курси водіїв для учнів 10-11-х класів, які стали основою центру допрофесійної та професійної підготовки.. Школа має свою тренажерну залу.

У 2000/2001 навчальному році в 41 класі було 1145 учнів.

У 2001 р. було створено перший у районі загальноосвітній навчально-виховний комплекс [5], який включає загальноосвітню середню школу І-ІІІ ступенів; ліцей природничо-математичного і філологічного профілів; центр професійної і допрофесійної підготовки. У розпорядженні комплексу два автобуси, 6 автомобілів, два трактори. Працює столярний цех. Освітній заклад забезпечений сучасними засобами зв'язку, має копіювальну техніку.

У Великодимерському НВК навчаються 1355 учнів. У 2001 р. на ІІ етапі всеукраїнських олімпіад брали участь 42 учні, на ІІІ - 9 учнів. За рейтинговою оцінкою освітній заклад посів перше місце на районних предметних олімпіадах.

Навчально-виховний комплекс співпрацює з КНУТД, Переяслав-Хмельницьким державним педагогічним університетом ім.Г.С.Сковороди. Проводилась співпраця з Лоунтонським спортивним коледжем.

На базі навчально-виховного комплексу створено районні та шкільні консультпункти із впровадження елементів перспективного педагогічного досвіду з математики, української мови і літератури, німецької мови, роботи в початкових класах.

Спорт[ред.ред. код]

В селі створено місцевий ФК "Сокіл". Який у 1999 р. був чемпіоном Київщини [6], [7]. Станом на 2014 рік, в селищі функціонують дві аматорські футбольні команди: ФК "Колос" (учасник Вищої ліги Чемпіонату Броварщини), та ФК "Димерка" (учасник Першої ліги Чемпіонату Броварщини).

Пам'ятки[ред.ред. код]

Головною пам'яткою Великої Димерки є дерев'яна церква Покрови Божої Матері, збудована впродовж 1782-1785 років. Історія храму

Храм Покрова Пресвятої Богородиці збудований у 1782 та освячений у 1785 роках. Це була не перша димерська церква. Історики згадують церкву, яка стояла тут ще до 1564 р. і у якій велися книги до 1784 р. З 1680 р. село закріплене за Києво-Печерською Лаврою. З матеріалів перепису 1767 р. відомо, що «Димерка – монастирське село, тут розташований монастирський будинок, церква Покрови стара, при церкві – школа».

Потрапити до церкви можна двома шляхами: маршруткою з Києва (ст. м. Лісова) до центру селища, звідки йти до церкви хвилин 15. Або ж електричкою на Ніжин, яка зупиняється у Димерці двічі: на ст. Парникова і, власне, Димерка. Тільки йти він станцій до церкви не менше 40 хвилин.

Відомі особистості[ред.ред. код]

  • Юхта Микола Олексійович - український поет, художник (учасник Національної Спілки Художників України).
  • Бочкарьов Анатолій Борисович - селищний голова Великої Димерки з 1985 року по Н/Ч.

Клімат[ред.ред. код]

Клімат помірно—континентальний, характеризується помірною посушливістю. Вітер переважно північно—західного напрямку. Кліматичні умови району сприяють розвитку сільського господарства, курортів та туризму.

Для Великої Димерки характерний для полісся ландшафт. Грунти переважно дерново-підзолисті, болотні та торфоболотні.

Середня швидкість вітру — 8-11 м/с.

Середня температура січня: −4,5 °C, червня: +22 °C.

Середня вологість повітря: влітку — 65%, взимку — 78%.

Річна кількість опадів становить бл. 620 мм.

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]