Українка (місто)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Українка
Ukrainka gerb.png Flags of Ukrainka.png
Герб Українки Прапор Українки
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Київська область
Район Обухівський район
Рада Українська міська рада
Код КОАТУУ 3223110500
Перша згадка початок XV ст.[1]
Статус міста з 1979 року
Населення 15 997 (01.01.2017)[2]
Площа 5,91 км²
Поштові індекси 08720
Телефонний код +380-4572
Координати 50°09′00″ пн. ш. 30°45′07″ сх. д. / 50.15000° пн. ш. 30.75194° сх. д. / 50.15000; 30.75194Координати: 50°09′00″ пн. ш. 30°45′07″ сх. д. / 50.15000° пн. ш. 30.75194° сх. д. / 50.15000; 30.75194
Висота над рівнем моря 91 м
Водойма Дніпро, Стугна
Відстань
Найближча залізнична станція Трипілля-Дніпровське, Стугна
До обл./респ. центру
 - фізична 36 км
До Києва
 - фізична 20 км
Міська влада
Адреса 08720, Київська область, Обухівський район, м. Українка, пл. Т. Шевченка, 1

Commons-logo.svg Українка у Вікісховищі

Українка — місто районного значення в Обухівському районі Київської області в Україні.

Місто з висоти пташиного польоту

У джерелах знаходимо такі історичні назви поселення, де зараз розташоване місто Українка — Ігнатівка, Ігнатівці, Злодіївка, Столипінці (Столипіно), з 1921[3] року — Українка.

Історія[ред.ред. код]

Литовсько-польська доба[ред.ред. код]

Вперше поселення на території сучасної Українки згадується в архівах за 5 березня 1541 року з дарчої грамоти короля Сигізмунда І як село Ігнатівка і належало це село зем'янці Зіновії Яцківській. Знаходилося село, а, вірніше, хуторець, на лівому березі річки Стугни, зі сходу межувало з Поповим полем, із півночі був ліс і шлях на Київ з Трипілля, а з заходу були луки. Того року Зіновія Яцківська подарувала село Видубицькому монастирю, про що підтверджувала інша грамота короля Сигізмунда такими словами:

« Бил нам челом игумен… Ефрем и поведал перед нами, иж староста Черкасскій и Каневскій Остафій Дашкович на тот монастырь… придал выслугу отца своего небожчика Ивана Дашковича селище на имя Игнатовцы подле речки Стугны, а Зиновия Яцковская придала к тому ж селище на Стугне на имя Игнатово: на што от и Листы….  »

Належали Ігнатівці Видубицькому монастиреві понад сто років.

Гетьманщина[ред.ред. код]

Універсалом 1656 року Б. Хмельницький надав село Ігнатівці (в складі Трипільського монастирського маєтку) Києво-Печерському монастирю. 1690 року митрополит Варлаам Ясинський передав Трипілля і Трипільщину (в складі якої була Ігнатівка) Києво-Софіївському кафедральному монастиреві. В 1709 році підтверджуючою грамотою гетьман І. Скоропадський називає це поселення Злодіївкою. Про походження назви «Злодіївка» київський цивільний губернатор І. Фундуклей пише:

« В прошлом 1845 году между местечком Трипольем и деревнею Злодеевкою в 3-х верстах от Днепра, в урочище Филиповщине (Філонівщині) на возвышености горы, покрытой лесом, в 6-ти саженьях от поверхности ея, открыта пещера, которая образовалась не случайно, но была делом рук человеческих. Длиною она теперь около 14 аршин, а дальшее продолжение завалено обрушившимся сводом. Когда и кем ископана эта пещера, неизвестно. Местное предание помнит, или может быть только предполагает, что во время гайдамаччины около половины прошлого столетия, пещера эта была гнездом разбойников. Это подтверждает образом и названием ближнего селения — „Злодеевка“.  »

Тому ця згадка підтверджує, що колись між цим поселенням і містечком Трипілля за 3 кілометри від Злодіїївки була печера, де жили злодії.

Російська імперія (XVIII—XIX сторіччя)[ред.ред. код]

У складі Трипільського маєтку Злодіївка належала Києво-Софіївському монастиреві до 1787 року: під час секуляризації (одержавлення) монастирських земель Злодіївка стала скарбовим селом, а її селяни — державними (казенними). В 1845, 1877, 1917 роках Українка повністю затоплювалася паводками Стугни та Дніпра. 23 травня 1845 року у Трипілля прибув Тарас Григорович Шевченко. Про це він пише у повісті «Прогулка із задоволенням і не без моралі» 1858 року. До Злодіївки Шевченко переїздив поромом від Дівич-гори до Миколинків. Пором був платним, де була казенна такса, запроваджена в 1843 році. В 1866 році Злодіївка ввійшла до казенної Трипільської волості. В 1887 році в селі проживало 617 чоловік, ревізьких душ — 207. Село було причислене до приходу трипільської Миколаївської церкви. В 1900 році в Злодіївці вже мешкало в 233 дворах 990 чоловік, було 4 вітряки.

Головним заняттям селян було хліборобство, а також ходіння у Київ на «чорні» роботи. Від повітового міста (Києва) Злодіївка знаходилася за 48 верст, від залізничної станції «Васильків» — за 38, від «Трипілля» — за 2 версти, від поштово-телеграфної «Германівки» — за 27. Землі числилися 1067,90 десятин, що належала колишнім державним селянам. Господарство велося за трипільською системою. В селі були 4 вітряних млини (вітряки), що належали селянам, які на них працювали.

Новітня доба (ХХ-XXI сторіччя)[ред.ред. код]

В 1912 році Злодіївка була перейменована у Столипіно, як хутірське поселення. Тоді ж через село Столипіно почав сипатися насип під залізницю «Київ-Обухів-Германівка», але закінчити будівництво зашкодила Перша світова війна. (Тим насипом пізніше пролягла нинішня залізниця).

В лютому 1918 року була встановлена Радянська влада. Першим головою сільської Ради був Литвиненко Петро Лукич. Під час громадянської війни широких масштабів у Київській губернії набув рух повстанських селянських загонів зелених, яких очолював трипілець, отаман Данило Зелений. В 1919 році біля села точилися жорстокі бої між більшовицькими військами і військами отамана Зеленого. В 1921[3] році Столипіно/Злодіївку перейменовано в Українку.

В 1923 році в Українці проживало 1219 чоловік. В 1930 році в Українці організовано колгосп «Українець». Першим головою колгоспу був Великорог Василь Степанович, потім Чернишов Василь Петрович, Андрій Солоха, Дем'яненко Рудик Семенович, Харченко Юхим, Федченко Михайло. Головами сільради до війни були: Шинкаренко Свирид, Великорог В. С., Семоненко, Харченко Юхим Васильович. В кінці 1934 року колгосп перейменовано з «Українця» в колгосп ім. Кірова.

Місцем жорстоких боїв була Українка і на початку Німецько-радянської війни, входячи до Трипільського оборонного плацдарму: у серпні 1941 року тут три тижні стримували радянські воїни німецькі війська, що рвалися до Києва. Німці в село Українку зайшли 24 серпня 1941 року. Під час війни загинуло 60 жителів Українки. 8 листопада 1943 року після кількаденних боїв 722-й і 748-й полки 206-ї стрілецької дивізії (комдив Н. А. Іванченко) при взаємодії з військами 337-ї СД (комдив Г. О. Ляскін) 27-ї армії (командарм С. Г. Трофименко) Першого Українського фронту (командувач М. Ф. Ватутін) зайняли Трипілля і Українку.

В 1946 році була сильна посуха, а 1947 рік був голодним. 1950 року при укрупненні колгоспів, артілі Трипілля і Українки об'єдналися в одне господарство ім. Кірова. В 1952 році вони розукрупнилися. В червні 1962 року трипільський колгосп об'єднався з колгоспом с. Українки в об'єднане колективне господарство «Дружба» (з 1964 року — «Придніпровський»), до якого в лютому 1966 року приєднався колгосп с. Щербанівки.

Стугна біля міста Українка

Після війни головами сільської, а потім відповідно селищної та міської ради були: Вакуленко Варвара Володимирівна, Гарбуз Ілля, Гуріненко Олекса Григорович, Московкіна Марія Василівна, Овчаренко Микола Якович, Сокол Андрій Дмитрович, Шинкаренко Тимофій Тимофійович, Сукачівський Іван Ількович, Топчій Іван, знову Сокол Андрій Дмитрович, Литвинеко Розалія Устимівна, Черниш Василь Онуфрійович, Гошовська Юлія Миколаївна, Зоря Валентина Іонівна, Ярмак Іван Наумович, Козирєв Павло Генріхович.

Заказник «Стугна» (ліс ліворуч на півострові)

Визначальний вплив на розвиток Трипілля і Старої Українки мало спорудження в 1960-х — 1970-х роках на їх територіях Трипільської теплової електростанції (ТЕС) і міста трипільських енергетиків — Українки. За подальші роки невпізнанно змінився вигляд поселення, зникли назви більшості хуторів, мінялися і назви вулиць.

Гирло річки Стугни було переведено на західну околицю села. На захід від міста розташований лісовий заказник «Стугна».

До складу міста увійшли всі хутори Старої Українки і Нова Українка, а також с. Плюти, підпорядковане Українській міській раді.

Хутір Шиловшина — були вулиці ім. Чапаєва, Гагаріна, Шевченка перейменовано в 2000 році на вулицю Богдана Хмельницького. Хутір Загребля — вул. ім. Кірова, тепер Загребельна. Хутір Гуренівка — знесений повністю. Хутір Миколинки — вул. Пушкіна та Наддніпровська, тепер вул. Дніпровська. Хутір Граби — вул. Залізнична, пров. Молодіжний та вул. Комарова — тепер вул. Південна. Хутір Новоселиця — вул. Комарова, тепер Надозерна. Хутір Ігнатівка знесений повністю вже давно, при укрупненні сіл. Хутір Бондарі — вул. Горького, тепер вул. Ігнатівська. Хутір Дубина — вул. Леніна, тепер вул. Вишнева.

Набережна, Українка

До речі, саме місто Українку могли так і не назвати. Якось на початку будівництва електростанції приїхали вповноважені особи з ЦК, щоби прийняти рішення про назву міста. Один з посадових осіб наполягав на назві «Обухів-2», аргументуючи це майбутнім з'єднанням міст. Депутат сільради Філоненко з секретарем сільської ради Гориненком дуже заперечували. А представник ЦК дав їм завдання написати десь двадцять варіантів назв для міста, а те, яке їм найбільш подобається, підкреслити. І вони сиділи вечорами, видумуючи назви. Придумали два десятка назв, з яких підкреслили ту, що прийшла в голову першою — «Українка». Й незабаром отримали депешу з ЦК, щоб ці шість хуторів і Нову Українку, яка будувалась, назвати селищем Українкою. На жаль, до справи назви майбутнього міста не були залучені фахівці-філологи. Сама по собі красива назва створила певні труднощі для використання похідних від назви міста слів. Скажімо, якщо назву «Українська міськрада» ще можна якось зрозуміти навіть за межами Українки, то «Українська школа мистецтв» навіть у межах міста може сприйматися як назва закладу не менш ніж державного масштабу. Тому упорядники цієї книги у цьому випадку вживають форму «українківська», що чітко відноситься до назви саме міста, а не держави чи мови.

Набережна, Українка

Протягом 1969—1983 рр. у місті жив і творив український письменник, лауреат Державної премії ім. Лесі Українки Василь Васильович Чухліб. Саме в Українці він написав такі книги як «Червоні краплини вишень» (1975), «Хто встає раніше» (1976), «Безкозирка» (1979), «Тарасикова знахідка» (1980), «Чи далеко до осені» (1981) та «Пісня тоненької очеретини» (1983).[4] На будинку, де проживав В. Чухліб встановлена меморіальна дошка роботи скульптора М. Горлового.

19 листопада 1979 року селище Українку було віднесено до групи міст районного підпорядкування.

Головами Українківської міської ради до 2000 року були: Р. У. Литвиненко, Ю. М. Гошовська (Тисовська), В. І. Зоря, І. Н. Ярмак.

Активізація політичного життя в країні наприкінці 1980-х років не обійшло стороною і місто Українка. Відразу після створення в Обухові у березні 1989 року одної з найперших в Україні районної організації Народного руху, в м. Українка була створена міська організація, головою якої став О. Ф. Драндар. Разом з ним на протязі багатьох років працювали, боролися за Незалежність і зміцнення Української Державності В. І. Степанюк, О. Б. Донськой, А. Д. Парфенюк, В. В. Дідковський, Р. Г. Іванців, М. П. Бойко, П. С. Цехош, І. С. Шамлицький, В. Є. Доценко, І. Л. Наджос, Г. І. Денисенко, Г. П. Войшицький, В. П. Кордан, П. А. Мариниченко, Т. М. Худолій та багато інших. 1991 року — розпочалося будівництво церкви ікони Божої Матері «Несподівана радість» Київського Патріархату — священик Ткачук Михайло Васильович.

Церква Ікони Божої Матері «Несподівана Радість» (1991)

З 2000 року в місті діє церква Московського патріархату. 2002 року — перший голова, обраний до міської ради у ІІІ тисячолітті — Козирєв Павло Генріхович. 22 червня 2002 року — вийшов перший пробний номер газети «Дніпровський проспект» або «Дні-Про» у місті Українка. З 1982 року місто Українка має залізничне сполучення з Києвом. У кілометрі від с. Трипілля знаходиться залізнична станція «Трипілля-Дніпровське» і пристань на Дніпрі. В тисячолітньому Трипіллі мешкає зараз 3100 мешканців. Село інтенсивно забудовується, газифікується. Традиційно шефствує над селом колектив Трипільської ТЕС. 1999 року вікодавнє Трипілля відзначило своє 1000-ліття, стара Українка — 450, місто Українка — 30-ліття.

Вітрильна регата, Українка

У місті енергетиків проживає близько 15000 мешканців. Щороку в Українці проводиться кілька культурних фестивалів: «Фестиваль дворів»[5], фестиваль гітаристів «Дніпровські сузір'я»[6], міжнародний фестиваль короткометражного кіно та відеоарту «VAU-Fest»[7], рок-фестиваль «Dnepr-Rock-Energy»[8], молодіжний реп-фестиваль «Rap eat sayshen»[9]

Також влітку 2012 року пройшов благодійний рок-фестиваль «Go, go skate fest» в підтримку будівництва скейт-парку в місті, який пізніше у цьому ж році було визнано, як «Молодіжна подія року».

Вокзал ст. Трипілля-Дніпровське

Транспорт[ред.ред. код]

До Українки ходить автобус з Обухова (№ 3) і автобус з Києва (№ 313). Також через місто проходить залізниця та є дві залізничні станції «Стугна» та «Трипілля-Дніпровське», що обслуговуються Південно-Західною залізницею.

Персоналії[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Домотенко Ю. К., Попович В. С. «Обухівщина '96. Адміністративно-історичний довідник», Обухів 1996.