Підгайці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Підгайці
Podhajce COA.png Pidgai h.png
Герб Підгайців Прапор Підгайців
У центрі міста
У центрі міста
Підгайці
Розташування міста Підгайці
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Тернопільська область Тернопільська область (Галичина)
Район/міськрада Підгаєцький район
Код КОАТУУ 6124810100
Засноване 1397
Магдебурзьке право 1469
                       19 липня 1539 (повторно)
Населення 2866 (01.07.2013)
Поштові індекси 48000
Телефонний код +380-3542
Координати 49°16′30″ пн. ш. 25°08′03″ сх. д. / 49.27500° пн. ш. 25.13417° сх. д. / 49.27500; 25.13417Координати: 49°16′30″ пн. ш. 25°08′03″ сх. д. / 49.27500° пн. ш. 25.13417° сх. д. / 49.27500; 25.13417
Водойма р. Коропець, міський став
Відстань
Найближча залізнична станція Потутори
До станції 24 км
До обл./респ. центру
 - залізницею 87 км
 - автошляхами 65 км
Міська влада
Адреса Підгаєцька районна державна адміністрація, 48000, м. Підгайці, вул. Шевченка, 39, телефон (03542) 2-23-78, факс 2-11-78, e-mail: p-rda@ko.te.ua
Веб-сторінка Підгаєцька районна державна адміністрація
Міський голова Левкович Тетяна Володимирівна

Підга́йці — місто, районний центр в Тернопільській області. Розташоване за 70 км від м. Тернопіль, на правому березі річки Коропець (басейн Дністра), на вис. 392 м над рівнем моря. В межах Підгайців — колишній хутір Буда. Населення — 2 866 осіб (2013 р.).

Найближча залізнична станція Потутори — за 20 км на лінії Тернопіль — Ходорів. (Під час Другої світової війни колію, що вела на Львів, зруйнували німці). Через Підгайці пролягає автошлях Т 0903 Галич — ТеребовляСатанів.

Географія[ред.ред. код]

Географічне розташування[ред.ред. код]

Підгайці лежать за 65 км від Тернополя, якщо їхати через смт Дружбу, за 60 км — через Купчинці (Козівський район) і близько 80 км, — через Бережани.

Розташоване на правому березі річки Коропець, місто Підгайці було здавна важливим торговим та адміністративним центром. Тому що місто мало і важливе стратегічне значення та часто опинялося в епіцентрі воєнних дій, багато його будівель не збереглося понині. Був час, коли місто, оточене рядами валів та ровів з водою, мало свій замок, близько 20 церков, з-поміж яких 2 вірменські. З давнього замку збереглися лише залишки фундаментів; правдоподібно, що в підземеллях замку досі захоронені скарби Софії Гольської. Цінною історичною пам'яткою є вілла Чарторийських — літній палац Марцеліни Чарторийської, в яку був закоханий Фредерік Францішек Шопен. Побутує легенда, що світової слави композитор був у місті під Гаєм, гостюючи у своєї коханої.

Природні ресурси[ред.ред. код]

Природні ресурси: пісковики, мергелі, пісок, глини; сільськогосподарські угіддя (36,7 тис.га), ліси. Провідні галузі: сільське господарство (буряківництво, виробництво зерна, м'ясо-молочне тваринництво, свинарство), виробництво будівельних матеріалів (Підгаєцький цегельний завод).

Історія[ред.ред. код]

Польський період. Початки[ред.ред. код]

Перша писемна згадка — 1397 рік. У документах згадується ім'я тогочасного дідича Діонізія з Підгайців (Dynisio de Podhajce). Первісне поселення існувало на території нинішнього села Старе Місто, що нині є фактично передмістям Підгайців; тут була одна церква, про яку вперше згадується у 1446 році. Очевидно, давня церква стояла на місці однієї з трьох пізніших церков Старого Міста — Різдва Христового, Юра або Покрови. Існує непідтверджена думка про первинну назву поселення Тудинка (в часи Галицько-Волинської держави). Більш вірогідна версія, що назва міста походить від густих лісів (гаїв), які оточували його з заходу і півночі. В цьому випадку побутує версія про походження назви міста від гори «Гай», що здіймається над правим берегом річки Коропець, але так ця гора називається в документах не раніше ХІХ століття.

Згодом власником міста став польський шляхтич Пйотр з Княгиничів (Княгиницький), син Пашека з Мазовіти, який отримав у володіння Княгиничі. Перед 1414 роком він видав дочку Ельжбету за Міхала Бучацького і передав тому Підгайці у посаг. Міхал Бучацький заклав на Старому Місті у Підгайцях костел. Після загибелі Міхала у бою з татарами в 1438 році дідичкою Підгайців залишилася Ельжбета з Княгиницьких, яка з 5 синами осіла, правдоподібно, в Бучачі. 4-й з них — Якуб Бучацький — став повнолітнім у 1448 році і отримав у володіння Підгайці, яке зробив своїм родинним гніздом; десь відтоді він писався «паном на Підгайцях».

Після 1460 року Якуб Бучацький осів у своїх маєтках і десь тоді (близько 1463 року) збудував замок на острові поряд з греблею через ріку Коропець, якою проходив торговельний шлях з Бучача і Язловця на Львів. Цей шлях лежав на важливому у пізньому Середньовіччі відтинку Великого Шовкового шляху з Кілії і Білгорода до Центральної Європи, що в цьому місці перехрещувався із дорогою з Галичі на Теребовлю. Поряд із замком на правому березі Коропця Якуб фундував новий костел і нове місто на магдебурзькому праві (в архівних документах є запис за 1469 рік про заснування Якубом Бучацьким міста в Підгайцях поряд з однойменним селом на Старому Місті, яке (село) тоді ж було переведене на тевтонське (магдебурзьке) сільське право). Замок у Підгайцях став резиденцією Якуба Бучацького.

Підгайці були зруйновані у війні Польщі з Молдовою під час походу господаря Штефана ІІІ Челмаре в Галичину в 1498 році.

Після смерті Якуба Бучацького у 1501 році паном на Підгайцях став його третій син, теж Якуб. Подальші війни з Молдовою привели до повторного спустошення Підгайців у 1509 році військом молдавського господаря Богдана ІІІ Сліпого. Намагаючись підняти місто, єпископ Якуб Бучацький, який перебував на духовній службі далеко від родинного гнізда — у Любліні, Кам'янці, Холмі, у 1519 домігся у короля Зиґмунда І Старого права на щорічний ярмарок, а в 1520-му — права збирати греблеве мито за проїзд торгових валок через Коропець. Все це сприяло швидкому відродженню міста.

У 1534 році Якуб Бучацький продав Підгайці Міколаєві Вольському (помер 1548). Відтепер місто стало родинним гніздом Вольських, які стали величатися «панами на Підгайцях» і спричинилися до розквіту міста. 18 липня 1539 року король Зиґмунд Старий надав (очевидно, повторно) Підгайцям магдебурзьке право (документ зберігся). Було відбудовано Підгаєцький замок, який претворився на могутню фортецю (у 1544 Підгайці згадуються як «oppidum-castrum» (місто-замок), відбудовуються церкви, костел, тут оселяються євреї, яких скоро стало найбільше з усіх міст тодішнього Галицького повіту в Галицькій землі Руського воєводства, збудовано синагогу (перша згадка про рабина, який очолював єврейську громаду, у Підгайцях стосується 1552 року). Подальшого розвитку місто зазнало за старшого сина Міколая Вольського — Станіслава (помер 1566), який був близьким до короля Зиґмунта ІІ Августа, і його сина Міколая. Місто розбудовується в напрямку ближнього пагорба, на його вершку виникає нова Ринкова площа, будуються кам'яниці, в надрах гори виникають розгалужені підземні ходи. З 1554 року відомий перший міський герб. Виникають ремісничі цехи; з 1590 відомий статут першого цеху кушнірів. Того ж 1590 року Підгайці здобули привілей на щотижневі торги по суботах.

За часів Міколая Вольського у середовищі підгаєцької католицької громади дійшло до серйозної кризи: в місті стрімко поширилося социніанство (аріанство); близько 1600 року підгаєцький костел захопили аріани. Це відбувалося в руслі подій Реформації у Європі.

У 1605 році Міколай Вольський продав місто Станіславові Ґольському, і Підгайці стали резиденцією Ґольських.

Місто далі розвивалося. Замок було укріплено потужними баштами, адже зі стратегічного боку його положення, враховуючи розташування безпосередньо між двома високими пагорбами, було надто вразливим. Взагалі, розташування міста на пагорбі є нетиповим. У Середні Віки будували навпаки: замок на горі, місто — у підніжжі. Очевидно, була якась причина того, що місто, котре розвивалося на підставі маґдебурзького самоврядування, мігрувало на вершину пагорба, попри те, що рельєф утруднював доїзд возів і мажів на площу Ринок. Сама Ринкова площа (нині Майдан Незалежності) є трикутною в плані, нетиповою для магдебурзьких міст, коли планування здійснювалося за німецьким зразком (як «шахове» планування у Львові), зате було характерно для давніх руських міст.

Після смерті Станіслава Ґольського у 1612 році Підгайці перейшли до його брата кам'янецького каштеляна Яна Ґольського. Проте наступного 1613 року Ян помер — дідичкою міста стала його вдова Зофія з Замєхова Ґольська.

Історія скарбу Марії Могилянки[ред.ред. код]

Один з найцікавіших епізодів історії міста пов'язаний зі зникненням величезного скарбу, який у 1612 році заховала в укріпленому Підгаєцькому замку Станіслава Ґольського його своячка Марія Могилянка — дружина Стефана Потоцького, дідича Золотого Потоку в час походу її чоловіка до Молдавії[1]. Проте того ж року Станіслав Ґольський помер у боргах, а дідичем став його брат Ян, який заявив, що ніякого скарбу в замку немає. У червні 1613 року Марія Могилянка заявила на нього до ґродського (шляхетського) суду в Галичі. Проте цього ж року Ян Ґольський помер, а його вдова Зофія відмовилася будь-що віддавати. Це стало сенсацією на всю Річ Посполиту. У 1618 році Стефан Потоцький, що повернувся з турецького полону, спорядив військо і рушив на Підгайці. Оборону замку очолила Зофія Ґольська. Стефанові так і не вдалося взяти замок. До всього на місто кілька разів (у 1612, 1615, 1618, 1620, 1621 роках) нападали татари. Величезна пожежа 1621 року знищила місто. Проте скоро Підгайці були відбудовані в камені, так, що вже в 1628 році їх назвали «oppidum novo lokationis» (новолоковане місто). Тоді ж, близько 1627 року збудовано в камені сучасну споруду підгаєцької синагоги. 1 вересня 1634 року Зоф'я Ґольська видала грамоту на «новий костел з ґрунту», тобто відбудову нинішнього костелу Трійці, який римо-католики повернули собі. У тестаменті, датованому 5 вересня 1635 р., Зоф'я записала також для костелів у Підгайцях, Янові і Верешині «срібло церковне волоське», і кошти, якими заклала у Підгайцях латинський шпиталь і школу, що непрямим чином підтверджує її причетність до зникнення скарбу[2]. Її поховали в каплиці у підгаєцькому костелі. Місто в результаті тривалої судової тяганини Зофія Ґольська передала в заставу Сенявським — дідичам Бережан — аби не Потоцьким.

Підгайці за Станіслава Ревери Потоцького[ред.ред. код]

у 1641 р., коли повмирали останні учасники конфлікту, Підгайці таки перейшли до Потоцьких. Дідичем став Станіслав «Ревера». Цей період став найвищим піднесенням міста. Було відбудовано замок, збудовано кам'яну хрестоподібну в плані Ратушу на площі Ринок, будинки. Крім костелу і синагоги, на території міста і передмість Старе Місто, Галич, Голендра було 6 (у XVIII ст. — 7) руських церков; у 1664 згадується вірменська (вірмено-грегоріанська) церква (очевидно, дерев'яна). Отже, у Підгайцях, крім християнської (католики і православні) і єврейської, була ще й вірменська громада, очолена вірменським війтом. З усього видно, що українського (руського) населення було найбільше, як, і по всіх містах Галичини у той час, крім Львова. У 16501653 роках руська громада збудувала в камені церкву Успіння Богородиці, яка стоїть дотепер.

Бурхливі події відбувалися в часи Хмельниччини і, ширше, Національної революції 1648—1676 років. Сильна руська громада в Підгайцях вимагала незалежності від Польщі. На початку літа 1648 року, коли Богдан Хмельницький підійшов до кордонів Руського воєводства, один з підгаєцьких руських священників (як і завалівський та інші) відправив гетьманові листа із закликом йти на визволення Галичини. Козацьке військо увійшло до Підгайців у жовтні 1648 року. Перед приходом козаків у Підгайцях і околиці були сформовані повстанські загони. До одного з них увійщли підгаєцькі міщани Лесь Северинчик, війт Кость, Цимбаліст, Захар Білдага, які відзначилися під Будановом. Поляки спішно покинули околицю, в Підгайцях було встановлено українську адміністрацію. Проте в результаті програшу в Зборівській битві за умовами договору Хмельницький мусів звільнити Галичину і Волинь. У серпні 1649 року до Підгайців повернулася польська адміністрація, почалися польові суди над місцевими учасниками повстання. Пізніше козаки двічі брали місто — у 1653-му і разом з московитами у вересні 1655 року, проте без успіху. М. Грушевський. Історія України-Руси:

« В Підгайцях Ляхи і міщане, побоявшися твого війська, великий замок, де жив гетьман Станислав Потоцкий, покинули і втікли, а в малім мурованім замкнулось трохи людей-пани та міщани і потім добили тобі чолом і присягу зложили; ми їх веліли вислати за Дніпро на життє, а великий замок і мурований замочок і посади спалити.  »

[3]

Незважаючи на лихоліття, Підгайці залишалися значним торговим центром, про що свідчить Евлія Челебі, який 26 травня 1657 року побував у місті.

7 лютого 1667 року Станіслав Ревера Потоцький помер у Львові і був похований в каплиці Потоцьких у підгаєцькому костелі Трійці. Дідичем став другий з його синів Фелікс Казимир Потоцький.

Підгаєцька угода[ред.ред. код]

Восени 1667 року в Галичину увійшло 30-тисячне козацько-татарське військо Петра Дорошенка і калги Кирим Ґерая «Галина» на прізвисько «Кофе»(з історичних документів відомо, що калга Кирим Ґерай загинув 1651 року; можливо, під Підгайцями у 1667 році був калга Девлет Ґерай, який був калгою в 16661671 роках, або ж кримський хан Аділь Ґерай, який підтримував Дорошенка), а також нуреддина (можливо, Ґази Чобан Ґерай, який був нуреддином у 16661671 роках) із 3 тисячами яничар. Назустріч їм вийшло 3-тисячне польське військо польного коронного гетьмана Яна Собеського. Собеський наказав звести 2 равеліни північніше підгаєцького замку. На боці Собеського виступило 6 тисяч озброєних селян, у тому числі, підгайчани муляр Яцентій Стєбло, учень шевця Ясь. Битва тривала 6—16 жовтня 1667 року на полях біля Старого Міста. На лівому фланзі польського війська розмістили кінноту під орудою досвідченого полковника Александра Поляновського, їм протистояли татари. На правому фланзі проти козаків Дорошенка стояла польська піхота під командуванням полковника Владислава Вільчковського. Польською артилерією, розміщеною в равелінах, командував Станіслав Ян Яблоновський. Поляки використали перевагу місцевого рельєфу, розділеного посередині широким яром, а також озерами, що утруднювало маневр козаків і татарської кінноти. Загалом у боях поляки втратили 500 чоловік, серед козаків і татар також були великі жертви. Несподівано кошовий отаман Ждан Ріг (Іван Кириленко) разом з Іваном Сірком вдерлися до Криму. Татари запанікували і 16 жовтня уклали перемир'я зі Собеським. Це змусило Дорошенка до миру з поляками. Підгаєцьку угоду було підписано 19 жовтня 1667 року у підгаєцькому костелі. Кампанія закінчилася поразкою українців і Галичина залишилася за Польщею.

Занепад міста[ред.ред. код]

Наступного року розгорілася драматична боротьба за Львівсько-Галицьку православну єпархію між Єремією Свистельницьким і Йосифом Шумлянським. Про Шумлянського було відомо, що він колишній уніат, висвячений на православ'я заради кар'єрних міркувань, а в тодішньому патріотичному таборі уніатську церкву вважали польською інтригою і противилися тому. Підгаєцький православний декан Теодор Ловецький підтримував Свистельницького. Влітку 1668 року новообраний Шумлянський проводив огляд єпархії і прибув до Підгайців. Між ним і Ловецьким виник конфлікт і в результаті Шумлянський наказав скинути старенького Ловецького з коня, ще й стрілити в нього з пістоля.

Новий підгаєцький дідич Фелікс Казимир Потоцький своїм осідком зробив Христинопіль, оскільки Підгайці раз по раз піддаються спустошенням у ході Польсько-турецької війни, в якій турки виступили союзниками Дорошенка. Хоча Ульріх фон Вердум, який 19 лютого 1672 року побував у Підгайцях відзначає, що це велике і багате місто, проте повсюди вже видно сліди руйнувань. 9—11 вересня 1675 року величезна турецька армія під командуванням паші Ібрагіма Шишмана, а в наступному 1676 році — Ібрагіма Шайтана зруйнували Підгайці вщент.

Щоб відновити місто, Фелікс Казимир Потоцький наказав звільнити Підгайці від усіх податків на 12 років. Проте це вже не могло зарадити справі.

В околиці Підгайців 89 вересня 1698 р. відбувся останній в історії Речі Посполитої бій з татарами. Польське військо очолював Фелікс Казимир Потоцький, татарське — сераскір Кубанської орди Каплан Ґерай. У цьому бою поляки здобули перемогу.

Наприкінці XVII століття відбулися зміни в духовному житті підгаєцької громади. У 1690-их роках серед підгаєцьких євреїв розповсюдилося саббатіанство, з яким рабини вели нещадну боротьбу. У 1700 році православна Львівсько-Галицька єпархія, а з нею і підгаєцький деканат, заходами єпископа Йосифа Шумлянського перейшли в унію.

Після смерті Фелікса Казимира підгаєцьким дідичем став його син граф Єжи Потоцький (помер 1747), а потім внук Евстахій. Всі вони осіли в маєтках в глибині історичної Польщі. Останнім з Потоцьких дідичем на Підгайцях був Мар'ян, другий син графа Єжи. Він очолював ворожу Російській імперії Барську конфедерацію, поки 12 травня 1768 був розгромлений російським полковником Вейссманом в околиці Підгайців. Після того їхня молодша сестра Катажина Коссаковська (1724—1803) продала Підгайці Юзефові Бєльському (17201774).

Австрійський період[ред.ред. код]

Від 1772 р. місто належало до Священної Римської імперії німецької нації (від 1804 року Австрійської імперії, з 1867 року Австро-Угорщини).

Дідичем Підгайців у той час був Юзеф Бєльський, а після його смерті у 1774 році — його вдова Констанція з Бекерських. Вона померла у 1787 і після неї дідичем був її чоловік Каспер Рогалінський (1725—1788). Після того, як помер він, місто перейшло у спадок до дочки Юзефа Бєльського від першого шлюбу Марцелли (17731847). Марцелла Бєльська, яка вийшла заміж за Леонарда Ворцеля герба Донб (17691832), була дідичкою Підгайців аж до своєї смерті.

Проте у той час місто перебувало у занепаді і було занедбане. Дідичі проживали у маєтках в історичній Польщі. За «Ординацією» 1783 року Підгайці втратили статус міста і були перетворені на містечко. Також Магдебурзьке право в Галичині було скасоване 1786 року.

На переломі XVIII—XIX ст. австрійською владою було розібрано Підгаєцький замок, міські цегляні фортифікації і дерев'яні церкви, які перебували в аварійному стані, Йосифінською касатою скасовано «зайві» парафії, ліквідовано церковні шпиталі і цвинтарі. Підгайці покинула значна частина єврейського населення, яке переселяється до нових торгових центрів.

Щоб підняти місто, було збудовано у 18171831 роках мурований гостинець БережаниМонастириськаБучач, а 8 червня 1820 року за клопотанням дідичів Марцелли і Деонарда Ворцелів кайзер Франц своїм декретом запровадив 11 ярмарків у Підгайцях. У 1867 місто стало центром новоствореного Підгаєцького повіту, а на початку 1870-их Підгайцям повернуто статус міста і створено міську ґміну.

У 1789 році у Підгайцях засновано державну тривіальну школу.

У Марцелли з Бєльських і Леонарда Ворцеля була дочка Емілія (17951822), яку видали за наполеонівського полковника князя Міхала Радзивілла (1781—1846), у них народилася дочка Марцеліна (1817—1892), яку видали за князя Александра-Ромуальда Чарторийського (1811—1886). Після смерті баби Марцелли з Бєльських у 1847 році Марцеліна успадкувала Підгайці.

26 травня 1889 р. вибухла грандіозна пожежа, внаслідок чого згоріло 75% будівель міста. Відбудував місто бургомістр Міхал Боровський. За словами підгаєцького історика Міколая Нєдзвєцкого, «завдяки його старанням і місцевої людності» місто Підгайці після відбудови «зовсім інакше виглядає».

У 1895 р. дідичем став Адам Чижевіч. Він фундував будівництво залізничної колії зі Львова до Підгайців у 1909 році.

На загальних виборах до Австрійського парламенту 1907 року, Підгайці ввійшли до 60 сільського змішаного округу (Бучач, Підгайці, Монастирська, Вишнівчик). Від цього округу депутатом став львівський адвокат д-р Генрик Ґабль.

До 1-ї світової війни діяли водяний млин, броварня (знищені 1917), ґуральня, фабрика с.-г. машин, повітовий шпиталь (1874), цегельня.

Перша світова війна, перші визвольні змагання[ред.ред. код]

З початком Першої світової війни перебіг подій виявився несприятливим для Австро-Угорщини. у вересні 1914 року російська армія окупувала Галичину, у тому числі, Підгайці. Окупаційна російська адміністрація намагала нівелювати українське національне життя, з окупантами співробітничали представники москвофільських організацій. У серпні 1915 року під час німецько-австрійського наступу більшу територію Галичини було відвойовано. У числі австро-угорських військ до Підгайців вступив ІІ курінь Легіону українських січових стрільців, було відновлено колишню адміністрацію. Лінія фронту стабілізувалася вздовж Стрипи на рік. москвофілам у Галичині влаштували терор, у репресіях особливо відзначилися угорські гонведи.

На початку серпня 1916 року в ході нового російського наступу (Брусиловський прорив) росіяни захопили Волинь, Буковину і незначну територію Галичини. Важливу роль під час офензиви генерала Брусілова відіграла залізниця Львів — Перемишляни — Бережани — Підгайці, точніше її кінцева гілка, яка на той час залишалася сліпою, оскільки будівництво колії до Бучача і Заліщиків не було завершене. Нова лінія фронту усталилася на рік, Підгайці опинилися на лінії фронту.

У другій половині 1917 року під час російського наступу (Наступ Керенського) російська армія вдруге спалила місто. В цілому, за час бойових дій у місті було знищено близько 200 будинків, загинуло понад 10% населення.

За Українсько-польської війни, що почалася наприкінці Першої світової війни, у Підгайцях 3 листопада 1918 року було встановлено владу ЗУНР.[4] У листопаді 1918 року Підгаєцька сотня вояків УГА обороняла м. Львів.

Під час українського наступу 14 червня 1919 року (Чортківська офензива у Підгайцях загинув і похований на місцевому цвинтарі капелан УГА Василь Опарівський — батько дружини Степана Бандери Ярослави.

Міжвоєнний період[ред.ред. код]

місто Підгайці (2004 р.)

1924 — створено Повітовий союз кооператив, 1925 — Пласт; 1931 організовано дружину копаного м'яча «Хортиця». 1930-ті — створено футбольні клуби: єврейський «Маккабі» та польський «Клюб Спортови». Діяли молодіжні організації «Січ», «Сокіл», «Бейтар», «Стшельци». 1928–1934 збудовано частину повітового Українського народного дому.

1930 — Підгайці постраждали від пацифікації.

18 вересня 1939 — проголошена радянська влада.

19401941 — працювала трикотажна фабрика «Червоний текстильник». 11 травня 1941 — «Кривава неділя» (органи НКВС вчинили масовий розстріл допризовної молоді).

Друга світова війна[ред.ред. код]

Після окупації міста нацистами Підгайці — у складі Бережанської округи.

Під час 2-ї світової війни знищено в місцевому ґето — понад 7 тис. євреїв, зруйновано 70% житлового фонду, залізницю Львів — Підгайці (гітлерівцями при відступі[5]).

Жителі Підгайців Гайдукевич, К. Сікорська — праведники народів світу[6]

Частини ЧА вступили у місто в березні та липні 1944 р.

Національні громади[ред.ред. код]

Українська громада міста[ред.ред. код]

Не маючи свого приміщення у Підгайцях, українці винаймали для проведення заходів ресторан Ґотесмана (нині за адресою Майдан Незалежності, 14), збирались у «Дяківці» (вул. Злуки, 9), гуртувались у залі польського «Сокола» (вул. Міцкевича, 1), допоки не збудували свого Українського Народного Повітового Дому (1928–1934) на розі теперішніх вулиць І. Франка та Бережанської.

Серед активних діячів українського національного відродження у Підгайцях: Володимир Бачинський, Дам'ян Савчак, Олекса Яворський, Григорій Стецюк, Євген Ловицький, Іван Даньків, Іван Бакалець, Іван Миськів, Мирослав Возняк, Теодозій Солодуха, Олекса Мостовий, Іван Словінський, о. Юліан Пашківський та багато інших.

Кожного українця повіту, який склав внесок на побудову Народного Дому, нагороджували грамотою-подякою.

Діяльною була в Підгайцях «Просвіта», філію якого в місті засновано 1892 р. Її член Маркил Желехівський був ініціатором першого українського ремісничого товариства «Побратим» заснованого 1872 р. у Львові.

У 1873 р. в Підгайцях заснували ремісниче товариство «Поміч», яке було другим після Львова подібним товариством у Галичині.

Також існували в місті хор «Боян», культурологічне товариство «Родина».

3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду Української Народної Республіки, на якому були присутні близько 12 000 осіб.[7]

Єврейська громада міста[ред.ред. код]

Старе єврейське кладовище, м. Підгайці (2004 р.)

Перші жиди (євреї) оселилися в Підгайцях на початку 16 століття. Перші відомості про євреїв датують 1552 р., їх згадують як платників податків у місті. (Тривалий час у довідниках курсує помилка щодо віднайдення у 1926 р. на жидівському цвинтарі (окопиську) надгробного каменя-мацеви, датованого 1420 р.). Від початку єврейська громада у Підгайцях була дуже численною, порявняно з навколишніми містами. Протягом 15801620 років рабином у Підгайцях був Арон Веніамін Сольник — відомий у єврейському світі завдяки своїй «Промові Веніаміна» — збірнику запитань і відповідей з єврейського релігійного правосуддя Халаха. Поразка українців (русинів) у війнах Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка і занепад вірменської громади внаслідок спустошень, яких вони зазнали від турків у 1675–1676 роках сприяли тому, що жиди опанували реґіональну торгівлю і згодом перетворилися на найчисельнішу громаду у Підгайцях.

Учителем рабина Якуба Франка був хахам Іссахар з Підгаєць.[8] За даними перепису 1764 року в громаді налічувалося 1079 євреїв. Протягом 19 століття чисельність єврейського населення збільшилася, і в 1910 році нараховувалося близько 6000 осіб. Потім багато з них емігрувало у США (зокрема, у Нью-Йорку є синагога промови Веніаміна). В 1939 році з 6000 загальної чисельності населення було 3200 жидв.

У часи ЗУНРу повітова українська влада допомогла придбати у Відні друкарські верстати, доставити її Вайнлесові, власникові друкарні, яку 1917 р. спалили росіяни під час відступу. Натомість Вайнлес із вдячності виконував замовлення українських організацій майже безкоштовно, за винятком плати за папір.

Коли в 1941 році спалахнула війна між Німеччиною та СССР, жиди відразу ж стали жертвами нападів. Вони були змушені платити штрафи, їх пересування було обмежено і вони піддавалися примусовій праці.

У 1942 році, на Йом Кіпур, гестапо за допомогою поліцаїв направила близько 1000 єврейських чоловіків і жінок в табір смерті Белжець. Інші євреї були зведені в гетто, де багато з них померли від тифу. Місяць потому понад 1500 осіб були відправлені в Белжець (95% були вбиті або відразу або невдовзі після їх прибуття). 6 червня 1943 року було завершено знищення, коли, за рідкісним винятком, решта спільноти була розстріляна і вкинута в масові могили на околицях міста. Айхенштайн Іцхак-Айзик був останнім равином у місті (1908–1943). Спогади про пережите під час ліквідації гетто у Підгайцях залишила Ґеня Шварц. Гірким жалем за минулим та гумором сповнені спогади про дитячі роки в Підгайцях Олександра Кіммеля.

Відомими талмудистами були Яків, син Баруха, автор книги «Бирхат Яаков» («Благословення Якова»), яка вийшла 1635 р. Не менш відомим був свого часу і Захарій-Мендель (помер 1791 р.). якого сучасники назвали Захарій-пророк. Серед його творів відомі «Менорот Захарія» («Світильник Захарія»), «Захарія Мешулем» («Алегорії Захарія»), «Захарія Іамевін» («Захарія-Знавець»).

Старе єврейське кладовище (окописко) в Підгайцях є одним з найбільших серед збережених в Україні. Вигляд величезної території, повністю заповненої кам'яними могильними плитами (або їх залишками), вражає. Тим більше, що побачити щось подібне в Україні важко — майже немає аналогів. Цікаво що золота літера «П» на гербі міста нагадує єврейську літеру ח — х, халаха, хаім (життя). Останнє поховання па цьому цвинтарі відбулося 1952 р.

Радянський період[ред.ред. код]

У післявоєнний період функціонували харчокомбінат, млин, промкомбінат, медичне училище (19591971). 1946 відкрита повітряна лінія Тернопіль-Підгайці.

Повінь 13 червня 1957 р. (за ніч 276 мм опадів) спричинила значні збитки.

До 1963 року Підгайці були районним центром. Внаслідок адміністративної реформи територію колишнього Підгаєцького повіту поділено між сусідніми районами; більшість разом з Підгайцями увійшла до Бержанського району.

У Підгайцях розвинуте різьбярство; понад 200 декоративних тарілок місцевих митців представлені у місті Монреаль (Канада) на виставці «Експо-67».

Незалежна Україна[ред.ред. код]

Промисловість: у місті працюють ТОВ «Злагода», ТЗОВ "Західагропродукт»,ТЗОВ "Імперія даху" не функціонують ВАТ "Підгаєцький маслосирзавод «Коропець» "ВАТ «Підгаєцька», «Агропромтехніка», господарче товариство «Проба».

Діють аграрний ліцей, гімназія, ЗОШ 1-3 ступ., Галицький медичний коледж, ЦРЛ, поліклініка, музична та художня школи, 2 бібліотеки, центр позашкільної роботи, районний клуб творчості молоді «Джерело».

Видаються часописи Міська БРАМА та Земля Підгаєцька.

Пам'ятки архітектури, історичні об'єкти[ред.ред. код]

  • Синагога (бл. 1627; можливо, кін. XVI ст.), має виразний оборонний характер. Стан будівлі загрозливий.
  • Костел Трійці (1634; збудований на місці старого (бл. 1463 р.); має оборонний характер. Дзвіниця, зведена в 1892 році у неоготичному стилі. У 2006 року у костелі поновилися римо-католицькі богослужіння. Споруда перебуває в руїнах.

.

  • Успенська церква (16501653); має оборонний характер. Належить УПЦ КП. На другому ярусі збереглися унікальні аркади-опасання, подібні до давньоруських аналогів, зображених на іконах XII—XIII ст. Поблизу Успенської церкви є пам'ятний знак — металевий хрест «В пам'ять Св. Тверезости» (1874).
  • Будинок колишнього заїзду XVII ст. на вулиці Замковій,7.
  • церква Спаса (1772, дерев'яна). Дзвіниця збудована 1893 в дереві. Належить УПЦ КП.
  • Ринкова площа (тепер Майдан Незалежності)— унікальна, трикутної форми, що характерно не для магдебурзьких, а для давньоруських міст. Будинки XIX—XX ст. на фундаментах ринкової забудови XVII ст. Стара ратуша («Круглий дім») стояла в центрі площі,була двоярусною, восьмигранною у плані; зруйнована в 1944 р., знесена в 1956 р.
  • Підгаєцька ратуша (18861927). Сьогодні тут функціонує Галицький медичний коледж.
  • Церква Всіх святих українського народу (19952004). Належить УГКЦ. У 2007 році на ній встановлено пам'ятну таблицю на честь 105-ї річниці канонічної візитації Митрополита Андрея Шептицького.
  • Підгаєцьке підземелля — зберігає багато історичних таємниць, все ще залишається недослідженим. Підземні ходи з'єднували колись замок, костел, церкви, ратушу. Підземелля час від часу нагадує про себе обвалами у центральній частині міста.
  • Каплиця Миколая (XIX ст.) на місці колишньої церкви Св. Миколая.
  • Старий громадський шпиталь (18711899). У цьому приміщенні функціонував до 1959 року. Нині тут Підгаєцьке районне управління соціального захисту населення і Підгаєцька районна державна художня школа народних ремесел.
  • Церква Юра на Старому Місті (18981902, дерев'яна). Належить УГКЦ.
  • Церква Покрови на Тудинці (1906, дерев'яна). Належить УГКЦ.
  • Український Народний дім (19281932). Нині тут Будинок культури і Народний історико-краєзнавчий музей. У 1989 році встановлено меморіальну таблицю (скульптор З. Мігоцький) на пам'ять про перебування тут у 1959 р. поета Андрія Малишка.
  • Польський Народний Дім «Сокол». Нині кінотеатр.
  • Будинок Марцеліни Чарторийської («Будинок з левами») (1860-ті рр.).
  • Жидівський цвинтар (Окописько) з надгробками XVII—XX ст. (понад 1000 надгробків, серед них більше 50 — з XVII—XVIII ст.). Один із найбільших і найкраще збережених єврейських цвинтарів в Україні.
  • Міський цвинтар (XIX—XX ст.) з брамою (1891) і каплицею (1891). На цвинтарі поховані бургомістри Ізидор Крамарчук, Міхал Боровський, Францішек Стобєцький, священик Іоанн Волянський, народний депутат України Роман Купер, громадський діяч Богдан Метик та інші. Під час Першої світової війни одна з підгаєцьких міщанок віддала частину свого поля під військовий цвинтар обіч міського кладовища. На ньому поховано понад 200 вояків — жертв Першої світової та Українсько-польської (1918–1919 років) воєн. Серед них Василь Опарівський — поручник, капелан УГА, батько Ярослави - дружини Степана Бандери. На початку 1990-х рр. на тому місці висипано символічну могилу. Також на цвинтарі є братська могила радянським воїнам, що загинули 22 липня 1944 р. (1977). Тоді у боях загинули 163 бійці та офіцери Червоної армії. У повоєнний час встановлено пам'ятник зі скульптурною групою й стелою з іменами полеглих[9].

Пам'ятки природи[ред.ред. код]

На околицях міста є пам'ятка природи — Підгаєцьке джерело.

м. Підгайці (фото з 2004 р.)

Пам'ятники[ред.ред. код]

  • Тарасу Шевченку (1990, скульптор Богдан Карий)
  • Лесі Українці
  • Адаму Міцкевичу (1898)
  • Герою Радянського Союзу Я. Топоркову
  • Капітанові М. Зубкову (обидва — 1955, реконстр. 1977)
  • Жертвам «Кривавої неділі» (обидва — 1990)
  • Ліквідаторам наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС (обидва — 2006).

Народилися[ред.ред. код]

  • Міколай Вольський (1553–1630) — «пан на Підгайцях», мальтійський рицар, алхімік;
  • Мендель Захарія — син рабина Ар'є Лейба (який помер 1791), автор книг «Менорот Захарія» («Світильник Захарії»), «Захарія Мешулем» («Алегорії Захарії»), «Захарія Іамевін» («Захарія — Знавець»).;
  • Марцеліна Чарторийська (1817–1894) — дідичка Підгайців, польська піаністка, учениця Фридерика Шопена;
  • Михайло Рудницький (1889–1975) — український літературознавець, письменник;,
  • Міхаель Вайхерт (1890–1967) — єврейський театральний діяч, режисер, критик, видавав у Варшаві модерний експресіоністський журнал «Рінген» (на ідиш), навколо якого згуртувалася всесвітньо відома літературна єврейська поетична модерністська група Халястра(1921–1925) (спочатку називалася «Рінген»; писали на ідиш); у кінці 1920-их заснував у Варшаві модерністський «Юнґ-театр»;
  • Єжи Хорубський (1902–1986) — син директора підгаєцького шпиталю Станіслава Хорубського, «батько польської нейрохірургії»;
  • Анатоль Курдидик (1905–2001) — український письменник, журналіст, лідер літературної групи «Дванадцятка» у Львові (1934–1939);
  • Ярослав Курдидик (1907–1990) — поет, письменник, учасник групи «Дванадцятка»;
  • релігійні діячі В. і М. Головінські,
  • громадська діячка української діаспори Дячук Уляна
  • католицький єпископ Мечислав Ковальчик,
  • громадський діяч С. Кучма,
  • художник Богдан Титла,
  • американський економіст Осип Мороз (1926–2013);
  • професор-хемік Онуфрій Банах — керівник Львівської цеолітно-хроматографічної групи,
  • професор-історик Іво Вешлєр,
  • письменник Леон Ліленфельд,
  • письменник Мордехай Ойзеркіс,
  • військовик Е. О. М. Нойберг,
  • літературознавець, перекладач, учасник польського повстання 1830–1831 рр. Л. Реттель,
  • австрійський музикознавець Г. Шенкер,
  • митець театру і кіно Тадеуш Ломніцький
  • кінорежисер Я.-Е. Ломніцький — на вулиці Лисенка, 1, зберігся будинок, у якому народилися і жили брати Ломніцькі
  • О. Ерґетовська — залишила спогади про передвоєнні Підгайці та своє заслання до Казахстану.
  • український парафутболіст. Майстер спорту міжнародного класу (2006).- Шкварло Іван Володимирович
  • Анджей Бернард Потоцький — граф, письменник, повстанець, похований в Тульчині.

Перебували[ред.ред. код]

З Підгайців походить родина відомого канадського хокеїста Вейна Ґрецкі.

У Підгайцях побували відомі мандрівники Евлія Челебі (1657), Ульріх фон Вердум (1672), Франсуа Далейрак (1687), які залишили важливі спомини про місто.

Дідичі «на Підгайцях»[ред.ред. код]

Бурґомістри[ред.ред. код]

Парламентські посли від Підгаєць[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. T.H.Skrzypecki. Potok Złoty na tle historii polskich kresów poludniowo-wschodnich.— Opole: Solpress, 2010.— 256 s.— S. 31. ISBN 978-83-927244-4-5
  2. T.H.Skrzypecki. Potok Złoty na tle historii… S. 33
  3. М. Грушевський. Історія України-Руси.— Том IX.— Розділ X.— С. 6.
  4. Лев Шанківський. Стрий і Стрийщина у визвольній війні 1918-1920 рр.
  5. Ю.Томін, Ю.Романишин, Р.Коритко, І.Паращак. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці.- Львів: ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011.- 496 с.; іл. ISBN 978—617—655—000—6 c. 52
  6. стаття Е. Бергера про Праведників народів світу на Тернопільщині, поміщена у газеті «Русалка Дністрова» за грудень 1994 року
  7. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 23
  8. Jakub Frank (пол.)
  9. Богдан Андрушків. «Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили», Тернопіль: Підручники і посібники, 1998
  10. Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму // Серія «Львівська сотня».- Львів: «Тріада плюс», 2010. 228 с., іл. с.110-112
  11. Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму // Серія «Львівська сотня».- Львів: «Тріада плюс», 2010. 228 с., іл. с.103-104
  12. Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму // Серія «Львівська сотня».- Львів: «Тріада плюс», 2010. 228 с.; іл. с.188
  13. Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму // Серія «Львівська сотня».- Львів: «Тріада плюс», 2010. 228 с., іл. с.119

Посилання[ред.ред. код]