Підгайці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Підгайці
Podhajce COA.png Pidgai h.png
Герб Підгайців Прапор Підгайців
У центрі міста
У центрі міста
Підгайці
Розташування міста Підгайці
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Тернопільська область Тернопільська область (Галичина)
Район/міськрада Підгаєцький район
Код КОАТУУ 6124810100
Засноване 1397
Магдебурзьке право 19 липня 1539
Населення 2866 (01.07.2013)
Поштові індекси 48000
Телефонний код +380-3542
Координати 49°16′30″ пн. ш. 25°08′03″ сх. д. / 49.27500° пн. ш. 25.13417° сх. д. / 49.27500; 25.13417Координати: 49°16′30″ пн. ш. 25°08′03″ сх. д. / 49.27500° пн. ш. 25.13417° сх. д. / 49.27500; 25.13417
Водойма р. Коропець, міський став
Відстань
Найближча залізнична станція Потутори
До станції 24 км
До обл./респ. центру
 - залізницею 87 км
 - автошляхами 65 км
Міська влада
Адреса Підгаєцька районна державна адміністрація, 48000, м. Підгайці, вул. Шевченка, 39, телефон (03542) 2-23-78, факс 2-11-78, e-mail: p-rda@ko.te.ua
Веб-сторінка Підгаєцька районна державна адміністрація
Міський голова Левкович Тетяна Володимирівна

Підга́йці — місто, районний центр в Тернопільській області. Розташоване за 70 км від м. Тернопіль, на правому березі річки Коропець (басейн Дністра), на вис. 392 м над рівнем моря. В межах Підгайців — колишній хутір Буда. Населення — 2 866 осіб (2013 р.).

Найближча залізнична станція Потутори — за 20 км на лінії Тернопіль — Ходорів. (Під час Другої світової війни колію, що вела на Львів, зруйнували німці). Через Підгайці пролягає автошлях Галич — Сатанів.

Географія[ред.ред. код]

Географічне розташування[ред.ред. код]

Підгайці лежать за 65 км від Тернополя, якщо їхати через смт Дружбу, за 60 км — через Купчинці (Козівський район) і близько 80 км, — через Бережани.

Розташоване на правому березі річки Коропець, місто Підгайці було здавна важливим торговим та адміністративним центром. Тому що місто мало і важливе стратегічне значення та часто опинялося в епіцентрі воєнних дій, багато його будівель не збереглося понині. Був час, коли місто, оточене рядами валів та ровів з водою, мало свій замок, близько 20 церков, з-поміж яких 2 вірменські. З давнього замку збереглися лише залишки фундаментів; правдоподібно, що в підземеллях замку досі захоронені скарби Софії Гольської. Цінною історичною пам'яткою є вілла Чарторийських — літній палац Марцеліни Чарторийської, в яку був закоханий Фредерік Францішек Шопен. Побутує легенда, що світової слави композитор був у місті під Гаєм, гостюючи у своєї коханої.

Природні ресурси[ред.ред. код]

Природні ресурси: пісковики, мергелі, пісок, глини; сільськогосподарські угіддя (36,7 тис.га), ліси. Провідні галузі: сільське господарство (буряківництво, виробництво зерна, м'ясо-молочне тваринництво, свинарство), виробництво будівельних матеріалів (Підгаєцький цегельний завод).

Історія[ред.ред. код]

Польський період[ред.ред. код]

Початки[ред.ред. код]

Перша писемна згадка — 1397. Вперше як місто згадується 1463 р. Назва походить від густих лісів (гаїв), що оточували місто з заходу. Побутує версія про походження назви міста від назви гори, котра височить на правому березі Коропця і сьогодні іменується «Гай», але вона помилкова.

Перші відомі власники Підгайців — українські (або польські) бояри Княгиницькі. На початку XV ст. поселенням Підгайці заволоділи Бучацькі, (зокрема, Міхал Бучацький зробив Підгайці своєю резиденцією та став підписуватись Міхал з Підгаєць), котрі 1534 р. продали місто Вольським. Протягом 16051635 років власниками були Ґольський Станіслав, його брат Ян, по його смерті — вдова Зоф'я з Замєхова Ґольська; у 1641 р. дідичем став Станіслав «Ревера» Потоцький (рід — Потоцькі). У 1768 р. вони продали Підгайці Бєльським, нащадки котрих володіли ним до 1892 р. У 1895 р. дідичем став Адам Чижевич.

Первісне поселення існувало на території нинішнього села Старе Місто, що є фактично передмістям Підгайців. Існує непідтверджена версія про первинну назву населеного пункту Тудинка з часів Галицько-Волинської держави.

Близько 1463 року Якуб Бучацький заснував місто і замок на правому березі ріки Коропець поряд із греблею, якою проходив важливий шлях з Галича на Теребовлю. Проте зі стратегічного погляду місце для оборони замку було вкрай невдале, враховуючи наявність поряд із замком крутої гори, що нині називається «Гай». Враховуючи відсутність плацдарму для оборони, замок повинен був мати потужні башти і високі куртини.

В ході польсько-молдавських воєн внаслідок походів молдавського війська під проводом Штефана III в Галичину у 1498 р., 1509 і 1516 роках Підгайці були зруйновані. Проте, враховуючи розташування міста на важливій гілці Великого шовкового шляху, що вела з Кілії і Білгорода до Львова, воно швидко відбудовується поруч із замком на пагорбі.

Дуже нетиповим є розташування міста на пагорбі. У Середні Віки завжди було навпаки: замок будували на горі, а місто — у підніжжі. Була якась причина того, що місто, котре розвивалося на підставі маґдебурзького самоврядування, мігрувало на вершину пагорба, хоч це утруднювало доїзд возів і мажів на площу Ринок. Сама Ринкова площа (нині Майдан Незалежності) є трикутною в плані. Це також нетипово для магдебурзького міста, коли планування здійснювалося за німецьким зразком («шахове» планування, як у Львові). Трикутна торгова площа була характерна для давніх руських міст. Функціонування міського осередку на пагорбі спричинилося до появи розгалуженої мережі підземених ходів під містом.

Зберігся документ від 18 липня 1539 р., яким король знову надав Підгайцям магдебурзьке право. Проте, швидше за все, Підгайці користувалися магдебурзьким правом у 1469 році, про що є непрямі згадки в історичних джерелах.

Свого найбільшого піднесення Підгайці досягли У XVII столітті. На території міста з передмістями (Старе Місто, Галич, Голендра) було 6 (у XVIII ст. — 7) руських церков, 1 костел, синагога, вірменська церква. Це відображало тодішній національний склад міського населення (очевидно, що українців (русинів) було найбільше).

Коротка історія скарбу Марії Могилянки[ред.ред. код]

Один з найцікавіших епізодів історії міста пов'язаний зі зникненням величезного скарбу, захованого у 1612 році Марією Могилянкою — дідичкою Золотого Потоку,— в замку Ґольських перед виправою її чоловіка Стефана Потоцького в четвертий похід до Молдавії[1]. Це стало сенсацією на всю Річ Посполиту, за скарб велися феодальні війни. Оборону підгаєцького замку у 1618 році очолювала тодішня дідичка Зоф'я Ґольська із Замєховских (вдова Яна Ґольського (†1613 — каштеляна кам'янецького, спадкоємця рідного брата С. Ґольського). Зоф'я із Замєховских Ґольська (пізніше — Лянцкоронська, потім — Тишкевичова) в заповіті, датованому 5 вересня 1635 р., віддає до своїх (тобто споруджуваних за її кошти) костелів в Янові, Підгайцях, Верешині «срібло церковне волоське», що підтверджує її причетність до зникнення скарбу[2]. В результаті воєн і тривалих судових процесів, коли повмирали всі учасники конфлікту, Підгайці були віддані в заставу Сенявським — дідичам Бережан, у 1641 році перейшли до Станіслава «Ревери» Потоцького.

Підгаєцька угода, битви коло міста[ред.ред. код]

У жовтні 1667 року поблизу Підгайців, на полях Старого Міста відбулася битва між польським військом польного коронного гетьмана Яна Собеського і козацького гетьмана Петра Дорошенка, що закінчилася поразкою українців і укладенням договору, відомого в історії як Підгаєцька угода (Підгаєцькі статті). Після руйнівних походів турецьких військ Ібрагіма Шишмана (у 1675 р.) та Ібрагіма Шайтана (у 1676 р.), котрі ішли на Польщу як союзники Правобережного гетьмана України, Підгайці були вщент зруйновані і почали хилитися до занепаду.

В околиці Підгайців 89 вересня 1698 р. відбулася й остання в історії Речі Посполитої сутичка польських військ із татарами.

Австрійський період[ред.ред. код]

Від 1772 р. місто належало до Австрії (від 1867 р. — Австро-Угорщини).

Від 1867 р. Підгайці — центр однойменного повіту.

У травні 1889 р. внаслідок пожежі згоріло 75% будівель міста.

До 1-ї світової війни діяли водяний млин, броварня (знищені 1917), ґуральня, фабрика с.-г. машин, повітовий шпиталь (1874), цегельня.

На загальних виборах до Австрійського парламенту 1907 року, Підгайці ввійшли до 60 сільського змішаного округу (Бучач, Підгайці, Монастирська, Вишнівчик). Від цього округу депутатом став львівський адвокат д-р Генрик Ґабль.

1909 р. споруджено колію Підгайці — Львів.

Існували українські товариства — «Просвіта» (філія у Підгайцях заснована 1892), ремісниче товариство «Поміч» (1873), хор «Боян», культурологічне товариство «Родина». Поляки також мали свій Народний Дім, товариство «Сокіл». Відкрито пам'ятник А. Міцкевичу (1897).

Українське національне життя[ред.ред. код]

Не маючи свого приміщення у Підгайцях, українці винаймали для проведення заходів ресторан Ґотесмана (нині за адресою Майдан Незалежності, 14), збирались у «Дяківці» (вул. Злуки, 9), гуртувались у залі польського «Сокола» (вул. Міцкевича, 1), допоки не збудували свого Українського Народного Повітового Дому (1928–1934) на розі теперішніх вулиць І. Франка та Бережанської.

Серед активних діячів українського національного відродження у Підгайцях: Володимир Бачинський, Дам'ян Савчак, Олекса Яворський, Григорій Стецюк, Євген Ловицький, Іван Даньків, Іван Бакалець, Іван Миськів, Мирослав Возняк, Теодозій Солодуха, Олекса Мостовий, Іван Словінський, о. Юліан Пашківський та багато інших.

Кожного українця повіту, який склав внесок на побудову Народного Дому, нагороджували грамотою-подякою.

Діяльною була в Підгайцях «Просвіта». Її член Маркил Желехівський був ініціатором першого українського ремісничого товариства «Побратим» заснованого 1872 р. у Львові.

У 1873 р. в Підгайцях заснували товариство «Поміч», яке було другим після Львова подібним товариством у Галичині.

3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду Української Народної Республіки, на якому були присутні близько 12 000 осіб.[3]

1914 — 1918 роки, І-ша світова війна[ред.ред. код]

Під час 1-ї світової війни знищено близько 200 будинків, загинуло понад 10% населення.

На початку 20 ст. тут проходила, так звана, сліпа залізнична лінія ЛьвівПеремишляниБережани—Підгайці, яку перед Першою світовою війною ще не завершили та яку мали продовжити через Бучач до Заліщиків над Дністром. Згодом ця лінія відіграла важливу роль у часі війни в 1916-17 роках під час офензиви російського генерала Брусилова. За Українсько-польської війни місто було на якийсь час визволене українськими військами під час Чортківської офензиви 14 червня 1919 року. Тоді у Підгайцях загинув і похований на місцевому цвинтарі капелан Української Галицької Армії Василь Опарівський, батько дружини Степана Бандери Ярослави.

1917 р. російська армія вдруге спалила місто, після чого воно вже не досягло колишнього розвитку. В період ЗУНР Підгаєцька сотня вояків УГА обороняла м. Львів.

Західноукраїнська Народна Республіка[ред.ред. код]

На початку листопада 1918 року місто увійшло до складу Української держави — ЗУНР. 5 листопада в повіті Підгайці було встановлено її владу.[4]

Міжвоєнний період[ред.ред. код]

місто Підгайці (2004 р.)

1924 — створено Повітовий союз кооператив, 1925 — Пласт; 1931 організовано дружину копаного м'яча «Хортиця». 1930-ті — створено футбольні клуби: єврейський «Маккабі» та польський «Клюб Спортови». Діяли молодіжні організації «Січ», «Сокіл», «Бейтар», «Стшельци». 1928–1934 збудовано частину повітового Українського народного дому.

1930 — Підгайці постраждали від пацифікації.

18 вересня 1939 — проголошена радянська влада.

19401941 — працювала трикотажна фабрика «Червоний текстильник». 11 травня 1941 — «Кривава неділя» (органи НКВС вчинили масовий розстріл допризовної молоді).

Друга світова війна[ред.ред. код]

Під час 2-ї світової війни знищено в місцевому ґето — понад 7 тис. євреїв, зруйновано 70% житлового фонду, залізницю Львів — Підгайці (гітлерівцями при відступі[5]).

Жителі Підгайців Гайдукевич, К. Сікорська — праведники народів світу[6]

Частини ЧА вступили у місто в березні та липні 1944 р.

Радянський період[ред.ред. код]

У післявоєнний період функціонували харчокомбінат, млин, промкомбінат, медичне училище (19591971). 1946 відкрита повітряна лінія Тернопіль-Підгайці.

Повінь 13 червня 1957 р. (за ніч 276 мм опадів) спричинила значні збитки.

До 1963 року Підгайці були районним центром. Внаслідок адміністративної реформи територію колишнього Підгаєцького повіту поділено між сусідніми районами; більшість разом з Підгайцями увійшла до Бержанського району.

У Підгайцях розвинуте різьбярство; понад 200 декоративних тарілок місцевих митців представлені у місті Монреаль (Канада) на виставці «Експо-67».

Єврейська громада[ред.ред. код]

Старе єврейське кладовище, м. Підгайці (2004 р.)

Перші жиди (євреї) оселилися в Підгайцях на початку 16 століття. Перші відомості про євреїв датують 1552 р., їх згадують як платників податків у місті. (Тривалий час у довідниках курсує помилка щодо віднайдення у 1926 р. на жидівському цвинтарі (окопиську) надгробного каменя-мацеви, датованого 1420 р.). Від початку єврейська громада у Підгайцях була дуже численною, порявняно з навколишніми містами. Протягом 15801620 років рабином у Підгайцях був Арон Веніамін Сольник — відомий у єврейському світі завдяки своїй «Промові Веніаміна» — збірнику запитань і відповідей з єврейського релігійного правосуддя Халаха. Поразка українців (русинів) у війнах Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка і занепад вірменської громади внаслідок спустошень, яких вони зазнали від турків у 1675–1676 роках сприяли тому, що жиди опанували реґіональну торгівлю і згодом перетворилися на найчисельнішу громаду у Підгайцях.

Учителем рабина Якуба Франка був хахам Іссахар з Підгаєць.[7] За даними перепису 1764 року в громаді налічувалося 1079 євреїв. Протягом 19 століття чисельність єврейського населення збільшилася, і в 1910 році нараховувалося близько 6000 осіб. Потім багато з них емігрувало у США (зокрема, у Нью-Йорку є синагога промови Веніаміна). В 1939 році з 6000 загальної чисельності населення було 3200 жидв.

У часи ЗУНРу повітова українська влада допомогла придбати у Відні друкарські верстати, доставити її Вайнлесові, власникові друкарні, яку 1917 р. спалили росіяни під час відступу. Натомість Вайнлес із вдячності виконував замовлення українських організацій майже безкоштовно, за винятком плати за папір.

Коли в 1941 році спалахнула війна між Німеччиною та СССР, жиди відразу ж стали жертвами нападів. Вони були змушені платити штрафи, їх пересування було обмежено і вони піддавалися примусовій праці.

У 1942 році, на Йом Кіпур, гестапо за допомогою поліцаїв направила близько 1000 єврейських чоловіків і жінок в табір смерті Белжець. Інші євреї були зведені в гетто, де багато з них померли від тифу. Місяць потому понад 1500 осіб були відправлені в Белжець (95% були вбиті або відразу або невдовзі після їх прибуття). 6 червня 1943 року було завершено знищення, коли, за рідкісним винятком, решта спільноти була розстріляна і вкинута в масові могили на околицях міста. Айхенштайн Іцхак-Айзик був останнім равином у місті (1908–1943). Спогади про пережите під час ліквідації гетто у Підгайцях залишила Ґеня Шварц. Гірким жалем за минулим та гумором сповнені спогади про дитячі роки в Підгайцях Олександра Кіммеля.

Відомими талмудистами були Яків, син Баруха, автор книги «Бирхат Яаков» («Благословення Якова»), яка вийшла 1635 р. Не менш відомим був свого часу і Захарій-Мендель (помер 1791 р.). якого сучасники назвали Захарій-пророк. Серед його творів відомі «Менорот Захарія» («Світильник Захарія»), «Захарія Мешулем» («Алегорії Захарія»), «Захарія Іамевін» («Захарія-Знавець»).

Старе єврейське кладовище (окописко) в Підгайцях є одним з найбільших серед збережених в Україні. Вигляд величезної території, повністю заповненої кам'яними могильними плитами (або їх залишками), вражає. Тим більше, що побачити щось подібне в Україні важко — майже немає аналогів. Цікаво що золота літера «П» на гербі міста нагадує єврейську літеру ח — х, халаха, хаім (життя). Останнє поховання па цьому цвинтарі відбулося 1952 р.

Пам'ятки[ред.ред. код]

Пам'ятки архітектури[ред.ред. код]

Костел Святої Трійці (1634)
  • ринкова площа (унікальна, трикутної форми),
  • Підгаєцька ратуша,
  • синагога (кін. 15-17 ст., мур.),
  • руїни костьолу Пресвятої Трійці (1634; збудований на місці зруйнованого 1463), його дзвіниця, зведена в 1643 у ренесансному стилі, має виразний оборонний характер. Із 2006 року у цьому костелі поновилися богослужіння, проте йому потрібно негайного ремонту,
  • Успенська церква (16501653, мурована) з унікальними аркадами-опасаннями, розміщена вгорі (аналоги трапляються на іконах 12-13 ст.),
  • церква Спаса (Преображенія Господнього, 1772, дерев.)
  • дерев'яна дзвіниця (1893),
  • храм Усіх святих українського народу (2004, мур.).
Успенська церква 1653 р (2004 р.)

Поблизу Успенської церкви є пам'ятний знак — металевий хрест «В пам'ять Св. Тверезости» (1874).

Унікальні Підгайці своїм підземеллям, яке зберігає багато історичних таїн і яке понині залишається недослідженим. Підгаєцькі підземні ходи з'єднували колись костел, замок, деякі церкви. Час од часу вони нагадують про себе обвалами у центральних частинах міста.

Збереглися:

  • Український Народний Дім (нині — приміщення історико -краєзнавчого музею), на якому встановлено меморіальну таблицю (1989, скульптор З. Мігоцький; 1959 р. тут побував поет Андрій Малишко),
  • літній будинок Марцеліни Чарторийської — дідички міста і відомої меценатки, учениці Ф. Шопена,
  • будинки на Майдані Незалежності XIX–XX ст. (на фундаментах ринкової забудови XVII ст.).

У Підгайцях є один із найкраще збережених в Україні жидівський цвинтар 15—20 ст. (понад 1000 надгробків, серед них більше 50 — 17—18 ст.).

На міському цвинтарі — братська могила воїнів ЧА (1977).

Пам'ятки природи[ред.ред. код]

На околицях міста є пам'ятка природи — Підгаєцьке джерело.

м. Підгайці (фото з 2004 р.)

Площа Ринок[ред.ред. код]

Підгаєцька площа Ринок є унікальною, позаяк це чи не єдиний приклад в Україні планувально-просторового укладу центру у формі трикутної площі. Подібна площа є лише в Олиці на Волині.

Первісно на осі вулиці від півночі була закладена будівля ратуші. Сам будинок колишньої ратуші також належав до унікальних споруд, оскільки це була двоярусна, восьмигранна у плані будівля. Подібне вирішення ратуші в українських містах було лише в Тартаківській ратуші (Львівська область).

За ратушею на ринковій площі містився великий середринковий квартал, залишки мурованих фундаментів якого можна було бачити до початку 1990-их рр. у відкритому котловані під час будівництва церкви.

Пам'ятники[ред.ред. код]

  • Лесі Українці
  • Тарасу Шевченку
  • Адаму Міцкевичу (1897),
  • Герою Радянського Союзу Я. Топоркову
  • капітанові М. Зубкову (обидва — 1955, реконстр. 1977),
  • жертвам «Кривавої неділі» (обидва — 1990),
  • ліквідаторам наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС (обидва — 2006).

Пам'ятні таблиці[ред.ред. код]

  • таблиця на честь 105-ї річниці канонічної візитації Митрополита Андрея Шептицького (2007).

Соціальна сфера[ред.ред. код]

Діють:

  • аграрний ліцей,
  • гімназія,
  • ЗОШ 1-3 ступ.,
  • Галицький медичний коледж,
  • ЦРЛ,
  • поліклініка,
  • музична та художня школи,
  • 2 бібліотеки,
  • центр позашкільної роботи,
  • районний клуб творчості молоді «Джерело».

Засоби масової інформації[ред.ред. код]

Видається часописи Міська БРАМА та Земля Підгаєцька.

Некрополі[ред.ред. код]

На підгаєцьких цвинтарях поховані:

У Першу світову війну фронт проходив по відносно недалекій від міста річці Стрипа (18 км), тоді Підгайці, як прифронтове місто, були одним великим шпиталем. Коли не було місця ховати загиблих вояків різних армій і народів на міському цвинтарі, постала гостра потреба для поховання померлих у лікарнях. Одна з підгаєцьких міщанок віддала частину свого поля під цвинтар. Так обіч міського кладовища виникло військове, на якому поховано понад 200 вояків — жертв Першої світової та Українсько-польської (1918–1919 років) воєн. Серед них - Василь Опарівський — поручник, капелан УГА, батько Ярослави - дружини Степана Бандери.

До початку Другої світової війни могили були належно впорядковані. На кожній могилі був вилитий із бетону хрест і на ньому табличка з написом, хто в тій могилі лежить. Майже щороку в ті часи виходила з міської церкви урочиста процесія, яка починала відспівування за душі померлих насамперед на військовому цвинтарі.

Після Другої світової війни з приходом радянської влади нещадно знищили всі хрести з написами. На хвилі національного піднесення на початку 1990-х рр. було висипано могилу.

На міському цвинтарі варті уваги вхідна брама першої половини XIX ст., каплиця середини XIX ст., каплиця кінця XIX ст. На цвинтарі є братська могила радянським воїнам, що загинули 1944 р. 22 липня при визволенні Підгайців полягло 163 бійці та офіцери радянської армії. Усі вони поховані в одній братській могилі, відомі й невідомі. У повоєнний час встановлено пам'ятник зі скульптурною групою й стелою з іменами полеглих[8].

Промисловість[ред.ред. код]

Працюють ТОВ «Злагода», ТЗОВ "Західагропродукт»,ТЗОВ "Імперія даху" не функціонують ВАТ "Підгаєцький маслосирзавод «Коропець» "ВАТ «Підгаєцька», «Агропромтехніка», господарче товариство «Проба».

Персоналії[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

  • письменник, літературознавець Михайло Рудницький,
  • письменники і журналісти — брати Ярослав Курдидик та Анатоль Курдидик,
  • релігійні діячі В. і М. Головінські,
  • громадська діячка української діаспори Дякук Уляна
  • польський політик, письменник, генерал Станіслав Костка Потоцький[9]
  • католицький єпископ Мечислав Ковальчик,
  • громадський діяч С. Кучма,
  • художник Богдан Титла,
  • американський економіст Осип Мороз,
  • професор-хемік Онуфрій Банах — керівник Львівської цеолітно-хроматографічної групи,
  • професор-історик Іво Вешлєр,
  • письменник Леон Ліленфельд,
  • письменник Мордехай Ойзеркіс,
  • театральний режисер і критик Міхаель Вайхерт — видавав у Варшаві модерний експресіоністський журнал «Рінген» (на ідиш), навколо якого згуртувалася світового масштабу група єврейських поетів-модерністів (1921–1925), котрі писали на ідиш (спочатку група називалася «Рінген», потім «Халястра»), у кінці 1920-их заснував у Варшаві модерний театр «Юнґ-театр»,
  • єврейський рабин Мендель-Захарій,
  • військовик Е. -О. -М. Нойберг,
  • нейрохірург, Є. Хорубський (батько Станіслав Хорубський був головним лікарем повітового шпиталю)
  • літературознавець, перекладач, учасник польського повстання 1830–1831 рр. Л. Реттель,
  • австрійський музикознавець Г. Шенкер,
  • митець театру і кіно Тадеуш Ломніцький
  • кінорежисер Я.-Е. Ломніцький — на вулиці Лисенка, 1, зберігся будинок, у якому народилися і жили брати Ломніцькі
  • О. Ерґетовська — залишила спогади про передвоєнні Підгайці та своє заслання до Казахстану.
  • український парафутболіст. Майстер спорту міжнародного класу (2006).- Шкварло Іван Володимирович

Перебували, працювали[ред.ред. код]

  • Андрей Шептицький — митрополит греко-католицької церкви
  • Дем'ян Савчак — посол-українець від округу Підгайці до Галицького сейму 6-го (1889–1895 роки, заступник голови «Руського клубу») та 7-го (1895–1901 роки) скликань[10]
  • Адам Чижевич 18411910 — лікар-гінеколог, професор Медико-хірургічної школи у Львові, організатор громадської служби здоров'я. Дідич Підгайців (з 1895 р.), ініціятор будівництва залізниці Львів—Підгайці
  • Степан Алич (Мокрій) — поет
  • Оксана Сенатович — поетеса
  • Яків Головацький — етнограф та історик
  • Корнило Устиянович — художник
  • Іван Недільський — композитор;
  • Людвік Свобода — майбутній президент Чехословаччини;
  • Я.-А. Крушельницький — художник-експресіоніст.
  • Роман Слюзар — український правник, громадський діяч, доктор права.

З Підгайців походить родина відомого канадського хокеїста Вейна Ґрецкі.

У Підгайцях побували мандрівники Евлія Челебі (1657), Ульріх фон Вердум (1672), Франсуа Далейрак (1687), які залишили важливі спомини про місто.

Бургомістри Підгаєць[ред.ред. код]

  • Ізидор Крамарчук (1819–1902) — бургомістр (бл. 1870–1882 рр).
  • Міхал Норовскі — довголітній бургомістр Підгайців, помер у 1895 р. За словами М. Нєдзвєцького, «завдяки його старанням і місцевої людності» місто Підгайці після відбудови по пожежі 1889 р. «зовсім інакше виглядає».
  • Францішек Стобєцкі — довголітній бургомістр і поштмейстер, працював над тим, аби жили в згоді українці, євреї і поляки. Похований у Підгайцях.

Дідичі[ред.ред. код]


Парламентські посли від Підгаєць[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. T.H.Skrzypecki. Potok Złoty na tle historii polskich kresów poludniowo-wschodnich.— Opole: Solpress, 2010.— 256 s. ISBN 978-83-927244-4-5 S. 31
  2. T.H.Skrzypecki. Potok Złoty na tle historii… s.33
  3. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 23
  4. Лев Шанківський. Стрий і Стрийщина у визвольній війні 1918-1920 рр.
  5. Ю.Томін, Ю.Романишин, Р.Коритко, І.Паращак. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці.- Львів: ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011.- 496 с.; іл. ISBN 978—617—655—000—6 c. 52
  6. стаття Е. Бергера про Праведників народів світу на Тернопільщині, поміщена у газеті «Русалка Дністрова» за грудень 1994 року
  7. Jakub Frank (пол.)
  8. Богдан Андрушків. «Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили», Тернопіль: Підручники і посібники, 1998
  9. Колодницький С. Потоцький Станіслав Костка // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4. — ISBN 978-966-528-279-2. — Т. 3: П-Я. — 2008. — 708 c. с.124
  10. Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму // Серія «Львівська сотня».- Львів: «Тріада плюс», 2010. 228 с., іл. с.110-112
  11. Тarnowscy (02) (пол.)
  12. Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму // Серія «Львівська сотня».- Львів: «Тріада плюс», 2010. 228 с., іл. с.103-104
  13. Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму // Серія «Львівська сотня».- Львів: «Тріада плюс», 2010. 228 с.; іл. с.188
  14. Чорновол І. 199 депутатів Галицького Сейму // Серія «Львівська сотня».- Львів: «Тріада плюс», 2010. 228 с., іл. с.119

Посилання[ред.ред. код]