Іван Сірко

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Сірко
Ivan Sirko (Repin Cossacks).png
Іван Сірко
Народився 1605 (1610)
Мурафа, Брацлавщина[1]
Помер серпень 1680
Грушівка, Запорожжя[1]
Національність українець
Титул кошовий отаман,
Звання полковник
Дружина Софія (Сірчиха)
Діти Петро, Роман (Сірченки)
Alex K Sirko.svg

Іван Сірко́ (* 1605 (1610) — † 1680) — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях.[1] Герой багатьох українських пісень і казок. Після своєї смерті вважався характерником.

Біографія[ред.ред. код]

Молоді роки[ред.ред. код]

Іван Сірко народився приблизно між 16051610 роками. Це засвідчують результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка, Дмитра Яворницького, пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі.[2] Однак Мерефа була заснована лише 1658 року, тобто після народження Сірка[3]. Сучасні дослідники вважають, що Іван Сірко походив зі Східного Поділля[4], а місцем його народження було сотенне місто Брацлавського полку Мурафа[5] за кілька кілометрів від Кальника.

За переказами, що були складені по смерті Сірка, майбутній отаман походив з козацького роду. Проте це твердження спростовують листи королів Речі Посполитої, в яких вони називали Сірка «уродзоним», тобто шляхтичем. Крім цього, в тогочасних джерелах під 1592 роком згадується ім'я подільського шляхтича Войтеха Сірка, одруженого з якоюсь Оленою Козинською, що можливо був родичем ватажка запорожців.[1]

Тридцятирічна війна[ред.ред. код]

В українській історіографії 20 століття вважалося, що Сірко брав участь у Тридцятирічній війні (16181648) на стороні французів. Зокрема стверджувалося, що 1644 року Богдан Хмельницький, військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі і наступного року підписав контракт, за яким 2500 козаків дісталися морем через Ґданськ до французького порту Кале. Командиром цих козаків був Іван Сірко, який у жовтні 1645 року брав участь у боях проти Іспанії у Фландрії під командуванням Людовіка де Бурбона, а 1646 року, спільно з армією принца Конде, взяв «ключ від Ла-Манша» — неприступну фортецю Дюнкерк.[6][1]

Проте дослідження сучасних істориків доводять, що в джерелах, які присвячені Тридцятирічній війні, ім'я Івана Сірка не згадується. Так само відсутні прямі згадки про участь українських козацьких підрозділів у конфлікті. Робиться припущення, що «легенда про Сірка» виникла через перекручування попередніми істориками імені французького генерала, барона де Cipo.[6] Попри це на честь «легендарної» перемоги Івана Сірка на березі Ла-Маншу встановлено пам'ятник козацькому отаману.

Кошовий отаман[ред.ред. код]

Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею, але найбільше й успішно воював проти татар і турків.

В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем 1653 р.

1654 року Іван Сірко, разом з полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком та іншими, виступає проти підписання Переяславської угоди, і, як більшість запорожців, відмовляється від присяги московському царю Олексію Михайловичу.

У другій половині 50-х років — Вінницький полковник. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом 1659 року, Сірко на чолі запорожців завдає поразки союзникам гетьманців — кримським татарам під Аккерманом і плюндрує степовий Крим. А вже за кілька місяців він несподівано відмовляється ставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року.

Наприкінці 1660 року Сірко остаточно пориває з Ю. Хмельницьким і відправляється на Чартомлицьку Січ.

У 16601680 pp. дванадцять разів його обирали кошовим отаманом.

1664 — Поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664–1665, 1667)

Як політик часто змінював орієнтацію.

Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, яким закидав їх пропольську політику; однак, у цей же період був противником Москви.

Після Андрусівського договору 1667 зайняв виразно антимосковську (й разом з тим антипольську) позицію.

Не зважаючи на свою ворожість до турецько-татарського світу, довгий час підтримував гетьмана Петра Дорошенка, з яким потім розійшовся.

Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій посідав маєток; якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським.

1672 претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольську (мабуть, головно за підтримку Дорошенка й зв'язки з Степаном Разіном).

По поверненні з московської неволі (1673) до кінця життя лишився противником Москви і Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запоріжжя й в ім'я їх встановлюючи зв'язки то з Польщею, то навіть з Туреччиною і Кримом.

1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися в Україну.

Чигиринські походи[ред.ред. код]

Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного турецько-татарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги турки й татари змушені були ретируватися з України.

У 1678 р. до Чигирина прийшло 200 тисяч турецьких і татарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для турецько-татарських військ, хоч вони й зайняли і зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах турецько-татарських військ.

Основні сили запорожців, які очолював Іван Сірко, діяли над Лиманом. На військовій раді вирішили знищити великий морський транспорт із продовольством, котрий був відправлений із Константинополя. В Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені з 15 каторг і 7 кораблів на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, котрий турецьке командування намагалося використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.

Запорожці пропустили турецькі кораблі в Дніпро, а потім із тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили турків, а гребців каторг — полонених — визволили. У листі до Самойловича Іван Сірко писав: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло». Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Для турецького війська, яке й до того терпіло від нестачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.

Турецький султан Мехмед IV

Залишивши частину військ з ясиром та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а турецького начальника — в Москву, низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорозькі козаки спалили турецькі мости, знищили варту й захопили багато підвод із різними запасами, що направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів з військом для відбудови мостів.

У зв'язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679 р. приступив до спорудження в пониззях Дніпра двох фортець-«городків». Турецький уряд уже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим турецьким походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка турецькому султану.

Відомий лист Запорізьких козаків до султана Туреччини Мехмета IV 1676 р. підписано Іваном Сірком, що показано у відомої картині Іллі Рєпіна.

Останні роки життя[ред.ред. код]

Могила Івана Сірка

Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв.

На узбережжях Чорного моря та Криму не раз брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей ім'ям Сірка.

За боротьбу проти турків і татар — герой народних переказів і дум.

Уже на схилі віку він згадує в листі, до російського царя Олексія Михайловича, що наприкінці двадцятих років йому разом із Богданом Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти турецької фортеці Трапезунд.

1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, він дізнається про вбивство синів і дружини після чого занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське, Апостолівського району, Дніпропетровської області). У «Літописі» Самійла Величка читаємо: «…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».

Козак (отаман Сірко). Картина І. Рєпіна. 1889

Похований І.Сірко біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка, Нікопольського району Дніпропетровської області). 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Точно сказати, що то є тіло Сірка, не можливо. Відомо, що йому відрубали праву руку, так він заповів у своєму заповіті. При розкопках могили було віднайдено обидві цілі руки, тому де його в дійсності поховано нікому не відомо[7].

Напис на надгробній стелі отамана говорив: «Р. Б. (Року божего) 1680 мая 4 Преставися рабъ Бож. Іоанъ Сѣрко Дмитровичъ атамань кошовий воска Запорозкого за его Ц. П. В. (Царского Пресветлого Величества) Федора Алексѣвича. Памят Праведнаго со похвалами»[8]

Щороку, 1-2 серпня, на могилі І. Д. Сірка (що за 2 кілометри від с. Капулівка) проводиться вшанування пам'яті Славного Кошового Отамана, яке збирає тисячі українців з усієї країни та закордону. 23 серпня 2000 року відбулася урочиста церемонія перепоховання останків кошового отамана І.Сірка в Капулівці.(/*0*)/

В мистецтві[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Кіно[ред.ред. код]

Театр[ред.ред. код]

  • П'єса «Урус-Шайтан. Байка про Сірка — кошового атамана, шевальє д'Артаньяна і турецького султана» (Ігор Афанасьєв, 2010)

Родина[ред.ред. код]

Монета, на якій зображено Івана Сірка
  • Софія Сірчиха — дружина Івана Сірка. Можливо, походила з Полтави.[1] Проживала у місті Мерефа на Слобожанщині. Народила Івану двох синів — Петра і Романа, і двох доньок. Згадується у народній думі «Вдова Івана Сірка і Сірченки».
  • Син: Петро Сірченко — одружений на доньці молдавського господаря Хінкула. Загинув під час походу на Крим проти турків 1673 року (за народною думою через зраду джури Голуба Волошина, за річкою Тор (Сіверський Донець), біля трьох зелених байраків).
  • Син: Роман Сірченко — одружений 1679 року з донькою покійного гетьмана Івана Брюховецького (згідно з німецькомовною швейцарською газетою від 30 червня 1680 року, виданою в Цюриху («Ordinari Wochen-Zeitung»)). Герой пісні «Ой Лимане, Лимане…». На схилі життя Іван Сірко послав Романа із сотнею козаків на службу до короля Речі Посполитої Яна III Собеського, який взяв його по смерті батька під опіку. В інструкції короля, даній його послу на Січ брацлавському протопопові Зарембі 24 липня 1682 року, цей останній мав переконувати козаків, що «шкатулка» королівського серця завжди відкрита для них і як доказ нагадати, що король «Сіркового сина пригорнув до себе завдяки пам'яті й заслугам його батька». У спеціальному листі до запорожців, датованому приблизно тим самим часом, король зокрема писав: «Уродзоний Сірко, котрого як сина, такого великого мужа і відважного ватажка за цілість християнства ми пригорнули до себе і взяли під власну опіку, аби показати світові, як ми вдячні лицарській праці його батька», тобто Івана Сірка. Із згаданої вже думи довідуємося, що другий син Сірка, очевидно, цей-таки Роман помер у Мерефі на очах у матері.
  • Донька: ім'я невідоме — дружина Івана Сербина, мереф'янського козака.
  • Донька: ім'я невідоме — дружина Івана Артеменка (Артеміва), козака Харківського полку.
  • Потомком Івана Дмитровича Сірка була відома акторка Марія Капніст-Сірко. Нині її дочка та внуки мешкають на Харківщині. Нащадки Сірка зберегли його характерні риси обличчя, зокрема ніс. Марія Капніст часто бувала в Капулівці на запрошення краєзнавця Леоніда Бурди.

Вшанування[ред.ред. код]

Вшанування Українським козацтвом в рамках «500-ліття Запорозького козацтва» на могилі Івана Сірка. 1990 р.
  • У 1990 р. в рамках свята «500-ліття Запорозького козацтва» на вулиці Івана Сірка в Нікополі відкрита меморіальна дошка з барельєфною композицією: голова Сірка і кілька козаків на конях, один із них з бандурою, й напис: «Вулицю названо на честь героя України, кошового отамана Війська Запорозького Низового Сірка Івана Дмитровича».
  • У м. Запоріжжя
  • Щорічно у першу суботу серпня (з 1991 року) біля могили Івана Сірка відбувається його вшанування українським козацтвом. Нині проведенням цих заходів опікується козацький благодійний Фонд «Меморіал Івана Дмитровича Сірка». Фоторепортаж із вшанування Івана Сірка 2007 2008 2009
  • 4 серпня 1991 року стартувала вітрильна регата пам'яті кошового отамана І.Сірка за маршрутом Дніпропетровськ — Стамбул. Учасниками змагання стали команди з України, Молдови Росії, Туреччини, Румунії, Болгарії, США.
  • 24 серпня 2014 року, на День Незалежності України, у місті Харків було урочисто відкрито пам'ятник Іванові Сірку. Монумент відкрили за кошти, зібрані громадськими організаціями.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999
  2. Сучасне місто Мерефа Харківської області, Україна.
  3. Сірко протягом тривалого часу з сім'єю жив у Мерефі у своєму будинку, а після його смерті тут мешкала дружина разом з деякими членами родини. Те, що Мерефа на Слобожанщині пов'язана з ім'ям кошового отамана, свідчить інша назва містечка, зафіксована деякими українськими літописами, — Сірківка.
  4. У 1658–1660 роках Сірко був вінницьким полковником, а на такі посади зазвичай обирали людей, які походили з тамтешніх країв. Крім того, у листі гетьмана Івана Самойловича до московського воєводи Григорія Ромодановського від 20 квітня 1675 року, передані слова Сірка: «А как родился за ляхами, там хочет й умереть», які вказують, що Сірко народився на Правобережжі. (Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999)
  5. Сучасне село Мурафа Вінницької області. Ймовірно від імені Мурафи походить Мерефа на Слобожанщині (Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. — Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999).
  6. а б Голобуцький Володимир. Запорозьке козацтво. — Київ: Вища школа, 1994. — Розділ IX. Запорозьке козацтво під час повстань 1625, 1630–1631 років. Здобуття Кодака запорожцями в 1635 році. Українські козаки в Тридцятилітній війні.
  7. У пошуках істини. Характерник Іван Сірко. Відео
  8. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша запорожского. — Ч.III. — Одесса,1846

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]