Виноградів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Виноградів
Coat of Arms of Vynohradiv.jpg
Герб Виноградова
Центр міста
Центр міста
Виноградів
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Закарпатська область
Район/міськрада Виноградівський район
Код КОАТУУ 2121210100
Засноване ІХ століття
Перша згадка 1262 рік
Магдебурзьке право 1262 рік
Статус міста з 1946 року
Населення 25481 (01.01.2011)[1]
Площа 32,09 км²
Густота населення 794 осіб/км²
Поштові індекси 90300—305
Телефонний код +380-3143
Координати 48°08′59″ пн. ш. 23°01′30″ сх. д. / 48.14972° пн. ш. 23.02500° сх. д. / 48.14972; 23.02500Координати: 48°08′59″ пн. ш. 23°01′30″ сх. д. / 48.14972° пн. ш. 23.02500° сх. д. / 48.14972; 23.02500
Висота над рівнем моря 117 м
Водойма р. Тиса
День міста 28 серпня
Відстань
Найближча залізнична станція Виноградів-Закарпатське
До обл./респ. центру
 - залізницею 98 км
 - автошляхами 93,2 км
До Києва
 - автошляхами 747 км
Міська влада
Адреса 90300, Закарпатська обл., Виноградівський р-н, м. Виноградів, площа Миру,5
Веб-сторінка Виноградівська міська рада
Міський голова Степан Бочкай

Виногра́дів (до 1946 р. — Севлюш, Сивлюш) — місто районного значення в Закарпатській області. Виноградів — адміністративний центр великого сільськогосподарського району, зв'язаний мережею залізничних і автомобільних магістралей з іншими містами області. Близькість до кордону з Угорщиною та Румунією (не більше 15-20 кілометрів) сприяє налагодженню тісних контактів з іноземними інвесторами.

Назва[ред.ред. код]

Севлюш вперше згадується в 1262 році, коли Іштван V надав містечку статус вільного королівського міста. Сама ж назва «Севлюш» з'явилася в XV столітті, що в перекладі з угорської означає «виноградний». 1946 року Севлюш перейменований у Виноградів.

  • російською Виноградов [віноґрадов],
  • угорською Nagyszőlős,
  • словацькою (Veľký) Sevľuš, Vinohradov(o),
  • чеською (Velká/Velký) Sevl(j)uš,
  • польською Winogradów [виноґрадув],
  • румунською Seleuşu,
  • латинською Szeuleus,
  • на їдиш Сейлеш.

Географія[ред.ред. код]

Розташування[ред.ред. код]

Місто розташоване в південній частині Закарпатської області, під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат, на Закарпатській низовині, де Тиса поділяє цей пояс на західну і східну частини. Розкинулося праворуч річки Тиси біля підніжжя Чорної гори (570 м над рівнем моря), яка колись, до появи людини, була активним вулканом, її форма, вигаслі кратери та розкидані великі камені — вулканічні бомби — свідчення цього.

Відстань до обласного центру (місто Ужгород) — 108 км, до кордону з Угорщиною — 16 км, з Румунією — 10 км, зі Словаччиною — 80 км, з Польщею — 110 км.

Клімат[ред.ред. код]

Клімат помірно континентальний з жарким літом і м'якою зимою. Середня температура в липні становить 22-25°С, у січні — 3°-4°С. Опадів випадає близько 600–800 мм в рік, найбільше[Скільки?] у травні та червні. Зима коротка: починається в середині грудня і триває 2,5-3 місяці. Часто бувають відлиги, сніговий покрив нестійкий і малопотужний.

Клімат Виноградова
Показник Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру Рік
Середній максимум, °C −1 2 7 16 20 25 26 25 21 15 8 2 14
Середня температура, °C −2,8 −0,2 4,7 10,7 15,6 18,5 19,9 19,4 15,5 10,3 4,6 −0,4 9,7
Середній мінімум, °C −6 −3 1 6 9 13 14 13 10 6 3 −2 5
Норма опадів, мм 57 47 49 46 71 88 86 71 54 50 59 70 748
Джерело: Кліматичні дані Виноградова на сайті«www.meteoprog.ua»

Над містом Виноградів на виступі Чорної Гори стоїть замок «Канків», який має чотирикутну форму. Це один із найстаріших замків Закарпаття, що стоїть на місці давнього слов'янського городища початку Х століття.

Історія[ред.ред. код]

Виноградів. Детальна карта міста та околиць.

Королівство Угорщина[ред.ред. код]

1262 року у латинських документах воно згадується як королівське місто Севлюш, що надавало власні самоврядування і суд. Населення мало право обирати старосту (голову міста) і священиків, вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Барон не мав права поселитися між громадянами міста.

Містяни сплачували невеликий земельний податок і в королівську армію посилати одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Ці привілеї 1294 підтвердив король Андрій III, 1319 і 1329 — король Карл I Роберт. 1355 чотири поселення — Королеве, Сасове, Чорний Ардів і Веряця отримали спільну привілейну грамоту від короля Лайоша Великого. Однак зі спірних питання зверталися до Севлюського старости та його присяжних. Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, підпорядковану Естергомському Митрополитові.

1301 помер угорський король Андрій Третій, останній із династії Арпадовичів. Папа Боніфацій VIII призначив угорським королем принца Неаполітанського з родини Анжу — Карла Роберта. Цей король 1307 подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок «Канків». Але частина феодалів, до яких приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорському троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти Карла Роберта. Цей виступ було розбито. Замок «Канків» був здобутий і зруйнований. Місто й навколишні володіння король подарував феодалові Перені за заслуги, здобуті в битві з турками 1396 біля болгарського Нікополя.

Після монгольської навали 1240–1241 територія теперішнього Виноградівського району, як і всього краю, зазнала значного спустошення. Угорський король Бела IV закликав на ці землі німецьких та італійських колоністів. Стали виникати нові села, заселятися нові місцевості. Король Стефан І поділив країну на адміністративні райони — комітати. Спочатку це були «королівські комітати» (столиці), на чолі яких стояв призначений королем ішпан (наджупан). Але вплив дворян дедалі зростав і після видання королем Андраша II «Золоті булли» 1222 року, «королівські комітати» перетворилися у «дворянські комітати». Наджупана й надалі призначав король, але дворяни обирали піджупана, який мав вирішальну роль. У кінці XIII століття утворився Угочанський комітат вже як «дворянський». Назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік, у зв'язку з затвердженням Севлюського пароха Петра на посаді митрополита.

Вдруге Угоча згадується в 1332–1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священиком. Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло приблизно у другій половині XII століття, і, можливо, отримало назву від імені першого жупана, котрий у цьому селі жив. Починаючи вже з другої половини XIII століття, столицею головних ішпанів було село Королеве, осередок угочанського майна. Село Угоча втратило провідну роль і безслідно зникло. За твердженням деяких[Яких?] дослідників, воно знаходилося на околиці Сасова і, можливо, з ним злилося. За народними переказами, поселення Углича-Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщину. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев'яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев'яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням остров'ян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові.

Поселення Углича-Угоча зникло безслідно. Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені. Центр домінії роду Перені був у фортеці «Нялаб» поблизу Королева. Королеве вперше згадується в історичних документах 1262, а фортеця — 1315. Із 1350 у фортеці «Нялаб» перебував каноник Бенелик Ком'яті як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латини на угорською, 1533 цей переклад надрукували у Кракові. Це була перша книга, надрукована угорською мовою.

Як і в усій тодішній Угорщині, населення краю ділилося на кілька суспільних класів. На найнижчому рівні були раби і слуги дворян, за ними йшли напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста й привілейованих сіл, землевласники, а нагорі цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани. За найдавніших часів угорської історії земля була власністю королів. Королі, починаючи з XIII століття, стали позичати землю окремим особам та монастирям. Землевласники дедалі більше визискували підданих, позбавляли їх привілеїв, вимагали великих податків. Дещо краще велося селянам за панування короля Матяша Корвіна (1458–1498). Він захистив селян, від свавілля дворян. Але після смерті цього «доброго» короля дворяни скасували всі пільги, надані простому люду. Народ говорив: «Помер Матяш — з ним померла й правда».

Становище селян було нестерпним. Тієї пори архієпископ Естергомський організував хрестовий похід проти турків. Похід не відбувся. Але землевласник Юрій Девжа зібрав багато селян, начебто хрестоносців, проголосив себе їхнім королем і хотів зробити переворот на користь простого люду. Повстання 1514 було жорстоко придушене, а селяни — повністю закріпачені. Рід Перені поновив фортецю «Канків» на початку XVI ст. Тут поселився орден ченців-францисканців. У XVI ст. в Угочанському комітаті поширився рух реформації, підтримуваний великими землевласниками. Внаслідок цього орден францисканців 1556 був розігнаний, а фортеця «Канків» зруйнована. Через півстоліття — з настанням протиреформації — ченці повернулися. У центрі міста було побудовано монастир і церкву святого Франциска.

Виноградів раніше від інших поселень таких, зокрема, як Берегове, Мукачево, Ужгород одержав статус міста, у своєму розвитку він скоро став занепадати. Причиною цього було те, що феодали з роду Перені майже всі землі навколо міста і великої частини комітату прибрали до своїх рук, королівські привілеї відмінили і робили все, щоб закріпачити населення. Найпрогресивнішим представником з роду Перені був барон Зігмунд Перені. Він заснував у місті лікарню, подарував під неї гарну земельну ділянку на якій пізніше були зведені лікувальні корпуси. Барон був страчений Габсбургами 1849.

Австро-Угорщина[ред.ред. код]

1908 було затверджено герб міста Севлюша, частково базований на символіці давніших громадських печаток: на срібному тлі — угорський гусар у блакитному одязі, що тримає в правій руці ґроно винограду. Наприкінці XIX — на початку XX ст. Севлюш вважався центром Угочанського комітату і одного з двох повітів цього комітату — Передтисянського.

До привілеїв міста належало право тижневих торгів у четвер. Торги відбувалися на міській площі (тепер площа Миру). Місто мало право вісім разів на рік влаштовувати загальнодержавні торги для продажу великої рогатої худоби. Торгували на «зборищі» поруч із лікарнею. Пізніше торговицю перенесли на вулицю І. Франка.

Чимало страждань населенню Севлюша й району завдала перша світова війна. Від голоду й холоду терпіли діти й жінки. Чоловіків до 50, а згодом — до 60 років забирали на фронт. Внаслідок цього погіршилось сільськогосподарське виробництво. Військова влада систематично забирала від громадян зерно, коней для потреб армії. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфісковували церковні дзвони від усіх конфесій.

1916 поразка австро-угорської армії на Східному фронті дала привід для посилення гноблення руської меншини в краї. За свідченням угорського вченого І. Сабова, правобережну частину комітату компактно населяли русини (українці). В більшості поселень лівобережної частини (Теково, Сасово, Гудя, Чорна Хижа, Королево, Чепа, Чорний Ардів, Бобове) русини становили більшість населення. В церковних школах заборонялась українська мова, алфавіт, створений на основі кирилиці. Релігійні свята було наказано відзначати за Григоріанським календарем.

Чехословаччина[ред.ред. код]

Ужгородська Центральна Руська Народна Рада 8 травня 1919 року одностайно прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до ЧСР. На підставі цих рішень Сен-Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро-Угорщини на ряд самостійних держав, 10 вересня 1919 року визначила умови приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. У Севлюш чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920.

У липні 1921 відбулися невеликі компенсаційні обміни територіями між ЧСР і Румунією. Розпочався 20-річний період відносно спокійного розвитку міста і району, ожило освітянство. В місті працювали три однокласні церковні школи: греко-католицька, римо-католицька, і реформатська. У двох останніх навчання вели угорською мовою. Була також державна початкова шестикласна школа з українською мовою навчання. В 30-х роках початкові школи перетворили у 8-класні. Діяла і чотирикласна горожанська школа з українською мовою навчання і з паралельними чеськими класами. До неї приходили учні після закінчення 4-го класу початкової школи без екзаменів. Горожанська школа давала дітям незакінчену середню освіту. В 30-х роках були відкриті окрема чеська початкова школа та єврейська школа з гебрейською мовою навчання. У місті також діяла торгова школа, де готували продавців для магазинів різного профілю, також технікум. У ньому винятково хлопці здобували спеціальності машиністів паровозів, шоферів, слюсарів, зварників, радіотехніків, майстрів художньої обробки металу. Торгову школу і технікум відвідували учні з усієї Підкарпатської Русі.

Місто на власні кошти побудувало для технікуму модерні майстерні, гуртожиток. У ньому працювала багата бібліотека з технічною та художньою літературою. У великих селах району влада відкривала чеські школи навіть якщо там не було жодної чеської дитини. Такі школи відвідували діти євреїв. У них учням видавалися підручники, зошити й усе інше безплатно. Однак українські діти до чеських шкіл не ходили. В місті працювало вечірнє промислове училище для молоді, яка приватно навчалася у ремісників і торговців. Виноградівський район за чехів поділили на нотаріати. Місто й селища Королево та Вилок мали самостійні нотаріати — громадські уряди підпорядковані комітатові. Менші села об'єднувалися в один нотаріат і мали спільне управління з підпорядкуванням Севлюському округові та комітатові. Угочанський комітат об'єднали з Марамороським із центром у Севлюші. Членів міських, селищних та сільських представництв обирали на прямих, загальних, рівних і обов'язкових виборах. Однак право обирати і бути обраним у місцеве управління не мали громадяни, котрі в даній громаді прожили менше 10 років. На чолі громадських урядів стояли староста і його два заступники, обрані громадянами, але округом керував окружний начальник (гейтман), призначений міністром внутрішніх справ. Вибори у Севлюші відбулись 1924, 1925, 1929 і 1935 роках. Найбільше голосів на виборах 1935 отримали землеробська, соціал-демократична та комуністична партії.

Республіканська землеробська партія, котра завжди очолювала уряд, вважала, що добробут громадян і міцність держави залежать від стану сільського господарства. Статистичні дані свідчать, що урожайність у ті часи була невисока. Пшениці збирали з одного гектара по 9,6 центнера, жита — 8,8; ячменю — 8,3; вівса — 9,8; картоплі — 74,9 центнера. Вина з одного гектара насаджень виробляли 15,4 гектолітра. Щоб підвищити продуктивність сільськогосподарського виробництва, аграрії намагалися всіляко поширювати агрономічні знання серед селян. З цією метою на свої кошти утримували спеціальні школи, організовували і фінансували курси для сільської молоді. Земельна державна реформа 1920–1934 років не забезпечила малоземельних і безземельних селян землею. Багато з них через це змушені були шукати роботу в західних країнах — на вугільних шахтах Франції, Бельгії і навіть США. На той час припадає переселення до району з гірських районів безземельних селян. На виділених для них землях були засновані села Руська Долина, Пушкіново й кілька хуторів між Фанчиковим та Новим Селом. Широкого розмаху набуло вирощування в районі високоякісного тютюну. Для його ферментації, побудували в місті завод, де працювало 850 робітників. Жодних інших заводів на території району за часів Чехословацької Республіки не було. Власники виноградників і фруктових садів свою продукцію вивозили до Чехії і Моравії.

За 20 років чехословацького правління у місті було вимощено бруківкою три вулиці. Це нинішні вулиці Миру, Шевченка і Станційна.

Українська Радянська Соціалістична Республіка[ред.ред. код]

З 1946 року місто називається Виноградів.

Архітектурні пам'ятки[ред.ред. код]

Палац Перені[ред.ред. код]

У великому, але трохи занедбаному стародавньому парку стоїть кам'яний палац баронів Перені (XVI–XVIII ст.) під високим химерним дахом. Він колись виконував фортифікаційні функції, але був перебудований на житлову резиденцію за часів бароко. Зараз у магнатській вотчині розташувалося місцеве райвно.

Церква Вознесіння[ред.ред. код]

Вознесенська церква взимку 2012 р.
Церква францисканського монастиря взимку 2012 р.

Над історичним центром міста височіє вежа-дзвіниця готичної церкви Вознесіння.

Храм побудований у XV ст. В середині XVIII ст. був реставрований. В пору розквіту міста був його громадським центром. Сюди городяни приходили не лише на богослужіння, але і збиралися для вирішення життєво важливих справ. З вежі церкви вартовий слідкував, чи не наближаються вороги. З початку XVI ст. переходить до рук францисканців. 1748 єпископ з Егера Баркоці передає древню споруду католикам. У пам'ять про цю подію над головним порталом церкви вибито герб єпископа. Фрески прикрашають храм із XIX століття. 1998 будівлю, яка тривалий час використовувалася не за призначенням, передано римо-католицькій громаді Виноградова.

Францисканський монастир[ред.ред. код]

Через дорогу від костелу — споруди Францисканського монастиря. Комплекс складається з церкви (1516) під бароковим дахом на дзвіниці і двоповерхового корпусу келій, що приєднаний до храму. З південного боку збереглися залишки монастирського саду. Після навали орди Гірея (1717) храм, первісно готичний, був відбудований у формах барокової архітектури. Ще одна перебудова відбулась 1889. Збереглися розписи XIX століття. 1998 споруду передали римо-католикам міста.

Інші пам'ятки[ред.ред. код]

Скульптура ангела-хранителя міста, встановлена перед будинком міськради, греко-католицька церква (1796 рік), а також колишня синагога (XIX століття).

З 1986 року працює Виноградівський історичний музей (вул. Миру,4).

Історичні особистості[ред.ред. код]

Відомий угорський художник Імре Ревес (1859–1945) провів останні роки свого життя в Виноградові. Тут помер і похований. В радянські часи його ім'я було присвоєне загальноосвітній школі № 4.

На початку ХХ ст. в місті жив і творив видатний угорський композитор Бела Барток. Його іменем названа Виноградівська музична школа.

Міста-побратими[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]