Дяченко Анатолій Гнатович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дяченко Анатолій Гнатович
Skupina borcev 2. ruskega bataljona Bazoviške brigade s komandatom Anatolijem Djačenkom.jpg
Анатолій Дяченко (стоїть у центрі) з командирами 2-го «руського» батальйону 18-ї Словенської ударної Базовицької бригади
Народження 20 листопада 1914(1914-11-20)
Богодухів, Харківська губернія, Російська імперія
Смерть 31 травня 1986(1986-05-31) (71 рік)
Миколаїв, Українська РСР, СРСР
Громадянство СРСР СРСР
Рід військ партизани
Роки служби 19411945
Звання майор Югославської армії
Командування Q12782645? і Q21634719?
Війни / битви Німецько-радянська війна Народновизвольна війна в Югославії
Нагороди
Орден Червоного Прапора
Орден «За хоробрість» (Югославія) Орден «За хоробрість» (Югославія) Орден Братерства та єдості
Орден Партизанської Зірки IІ ступеня

Дяченко Анатолій Гнатович (рос. Дьяченко Анатолий Игнатьевич; 20 листопада 1914(19141120), Богодухів — 31 травня 1986, Миколаїв) — радянський партизан України і Югославії в роки Другої світової війни. Командир «руського» 2-го батальйону 18-ї Словенської ударної Базовицької бригади (словен. 18. udarna narodnoosvobodilna brigada «Bazoviška») 30-ї дивізії 9-го корпусу, 1-ї Радянської ударної бригади (1-ша «руська» бригада, словен. 1. ruska brigada) Народно-визвольної армії Югославії (НВАЮ)[1].

Біографія[ред. | ред. код]

Народився у місті Богодухів Харківської області, українець. У 1936 році закінчив Слов'янський залізничний технікум. Цього ж року призваний на строкову військову службу, яку проходив як матрос-підводник Тихоокеанського флоту. У 1940 році був знятий із вiйськового облiку за станом здоров'я. Працював у Краснокутському районi Харкiвської області[1].

Роки війни[ред. | ред. код]

Невдовзі після вторгнення Німеччини на територію СРСР, у липні 1941 року добровольцем вступив до радянського партизанського руху опору. Був командиром диверсiйної групи, яка діяла на території України й Білорусі. Під час однієї з акцій був поранений, лікувався у місцевих селян. Улітку 1943 року арештований пiд час облави. Етапований на північ Iталiї, де працював у робочій команді[2][1].

У липні 1943 року в складі групи, до якої також входили Т. М. Юрченко і М. П. Макаєв, організував втечу з табору в гори. Понад півтора місяця вони шукали італійських партизан і лише на початку вересня в районі Тарченто зустріли невеликий партизанський загін. За допомогою італійських товаришів група А. Г. Дяченка переправилася через кордон і прибула в район словенського містечка Кобарід, де вступила до складу нещодавно сформованої 2-ї Сочської бригади НВАЮ (2. soška brigada)[2]. Це з'єднання спочатку підпорядковувалося оперативному штабу сочських бригад. Із 10 жовтня увійшло до складу новоствореної Горішської дивізії (з 17 жовтня 1943 року дивізія отримала номер 27, пізніше — 30). 17 жовтня 1943 року 2-га Сочська бригада перейменована у 18-ту Словенську бригаду. Разом із 30-ю Словенською дивізією бригада входила в структуру 9-го корпусу НВАЮ[3].

В лавах бригади А. Г. Дяченко воював у Словенії командиром відповідно радянського відділення, роти, батальйону. Із січня 1945 року став заступником командира 18-ї Словенської ударної Базовицької бригади. У квітні 1945 року йому присвоїли звання майора Югославської армії[4]. На початку травня 1945 року очолив сформовану у селі Шемпас 1-шу Радянську ударну бригаду[3].

Нагороджений двома югославськими орденами «За хоробрість», орденом Братства та єдності зі срібним вінком , орденом Партизанської Зірки II-го ступеня, медаллю «За хоробрість», а також радянським орденом Червоного Прапора[2][1].

На чолі 2-го «руського» батальйону[ред. | ред. код]

Восени 1943 року чисельність радянських громадян у бригаді зросла до 80 осіб. Їх об'єднали і сформували «руську» (російську) роту[2]. «Руськими» в Югославії за усталеною традицією під час Другої світової війни називали громадян СРСР і військові формування НВАЮ, що складалися повністю або частково з радянських громадян — представників багатьох національностей[5]. Командиром нової роти був призначений А. Г. Дяченко. Історик В. Н. Козак писав: «Жахи полону не зламили Дяченка … Вольовий і рішучий, Дяченко багато зробив, щоб підвищити боєздатність роти, залучити до неї нових бійців»[6].

10 березня 1944 на базі цієї роти, склад якої значно поповнився, був сформований 2-й «руський» батальйон бригади на чолі з А. Г. Дяченком[3][7]. Загалом під його командуванням було проведено 86 боїв із підрозділами військ гітлерівської коаліції та колабораціоністських формувань. Здійснено 54 напади на комунікації та опорні пункти противника. За час бойової діяльності як рота, так і батальйон неодноразово відмічалися в наказах командування за бойові заслуги. У звіті 9-го Словенського корпусу вказується, що радянські бійці у найскладніших ситуаціях тричі рятували весь корпус, за що отримували подяки вiд штабів 30-ї дивізії, 9-го корпусу і радянської воєнної місії. За особливі заслуги 2-й батальйон бригади був поданий до нагородження орденом Партизанської Зірки ІІІ-ступеня[8].

Після війни[ред. | ред. код]

По закінченні війни А. Г. Дяченко жив у місті Миколаєві. У 1957 році він побував у Словенії, відвідав могилу героя-розвідника Мехті Гусейнзаде, зустрівся зі своїми бойовими товаришами, був прийнятий Президентом Югославії Йосипом Брозом Тіто[9].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Советские люди в освободительной борьбе югославского народа 1941—1945 г.. Сост. Бушуева Т. С. — Москва: Наука, 1973 — С. 58-72.
  2. а б в г Семиряга М. И. Советские люди в европейском сопротивлении. — Москва: Издательство «Наука» — 1970. С. 124—129.
  3. а б в Nikola Anić, Sekula Joksimović, Mirko Gutić. Narodno oslobodilačka vojska Jogoslavije. Pregled Razvoja Oruzanih Snaga Narodnooslobodilnackog pokreta 1941—1945. — Beograd: Izdaje Vojnoistorijski institut, 1982.
  4. Franjo Bavec-Branko. Bazoviška brigada. — Ljubljana. — 1970. — S. 531—532.
  5. Бушуєва Т. С. «Русские» роты и батальоны в Народно-освободительной армии Югославии. // Советское славяноведение: журнал. — 1972. — № 3. — С. 11.
  6. Казак В. Н. «Побратимы: советские люди в антифашистской борьбе народов Балканских стран 1941—1945». — Москва: издательство «Мысль», 1975. — С. — 31.
  7. Franjo Bavec-Branko. Bazoviška brigada. — Ljubljana. — 1970. — S. 198.
  8. Казак В. Н. Побратимы: Советские люди в антифашистской борьбе народов балканских стран 1941—1945. — Москва: издательство «Мысль» — 1975. — С. 158.
  9. Каїров І. Партизанський комбриг. — Миколаїв: Газета «Южная правда» — 08 июня 1966. — № 131.

Література[ред. | ред. код]

  • Franjo Bavec-Branko. Bazoviška brigada. — Ljubljana, 1970.
  • Nikola Anić, Sekula Joksimović, Mirko Gutić. Narodno oslobodilačka vojska Jogoslavije. Pregled Razvoja Oruzanih Snaga Narodnooslobodilnackog pokreta 1941—1945. — Beograd: Vojnoistorijski institut, 1982.
  • Бушуєва Т. С. «Русские» роты и батальоны в Народно-освободительной армии Югославии. // Советское славяноведение: журнал. — 1972. — № 3.
  • Семиряга М. И. Советские люди в европейском сопротивлении. — Москва: Издательство «Наука» — 1970.
  • Советские люди в освободительной борьбе югославского народа 1941—1945 г.. Сост. Бушуева Т. С. — Москва: Наука, 1973 — С. 58—72.