Комуністична держава

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Карта країн, які заявили про себе або були оголошені комуністичними державами за марксистсько-ленінським або маоїстським визначенням у певний момент своєї історії (зауважимо, що не всі ці країни були марксистсько-ленінськими або маоїстськими одночасно)

Комуністична держава (іноді вживається термін марксистсько-ленінська держава або держава робітників) є державою, якою керує єдина партія з марксистсько-ленінською філософією.

Було декілька випадків існування комуністичних держав з функціонуючими процесами політичної участі, які включали кілька інших безпартійних організацій (профспілки, фабричні комітети та пряма демократична участь).[1][2][3][4][5] Термін «комуністична держава» використовується західними істориками, політологами та засобами масової інформації для позначення цих країн. Проте, попри західну термінологію, ці держави не проголошують себе «комуністичними» та не стверджують, що вони досягли комунізму. Вони називають себе соціалістичними або робочими державами, які перебувають у процесі побудови соціалізму .[6][7][8][9]

Комуністичні держави зазвичай керуються єдиним централізованим партійним апаратом. Хоч деякі держави і створюють враження наявності декількох політичних партій, усі вони контролюються єдиною централізованою партією. Ці партії, як правило, є марксистсько-ленінськими або їхніми варіаціями (включаючи маоїзм у Китаї) з офіційною метою досягнення соціалізму та просування до комуністичного суспільства. Марксисти зазвичай називають ці держави диктатурами пролетаріату або диктатурами робітничого класу, де робітничий клас є правлячим класом країни на відміну від капіталізму, де правлячим класом є буржуазія.

Розвиток комуністичних держав[ред. | ред. код]

У 20-му столітті перша в світі конституційна соціалістична держава була в Росії у 1917 році. У 1922 році вона приєдналася до інших колишніх територій імперії, утворивши Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Після Другої світової війни Радянська Армія окупувала значну частину Східної Європи, сприяючи створенню в цих країнах комуністичних держав. Більшість комуністичних держав Східної Європи були союзниками Радянського Союзу, за винятком Югославії, яка оголосила себе неприєднаною. У 1949 році, після війни проти японської окупації тагромадянської війни, що призвела до перемоги комуністів, була створена Китайська Народна Республіка (КНР). Комуністичні держави також були засновані в Камбоджі, Кубі, Лаосі та В'єтнамі . Комуністична держава була створена в Північній Кореї, хоча пізніше вона прийняла власну ідеологію під назвою «Чучхе». У 1989 році комуністичні держави Східної Європи розпалися під тиском громадськості протягом хвилі ненасильницьких рухів, які призвели до розпаду Радянського Союзу в 1991 році. Сьогодні чинні комуністичні держави у світі розташовані в Китаї, Кубі, Лаосі та В'єтнамі.

Ці комуністичні держави часто не стверджують, що досягли соціалізму чи комунізму у своїх країнах, а заявляють, що розбудовують та працюють у напрямку встановлення соціалізму. Наприклад, у преамбулі Конституції Соціалістичної Республіки В'єтнам зазначається, що В'єтнам увійшов у перехідний період між капіталізмом та соціалізмом після того, як країна була реінтегрована під керівництвом комуністичної партії у 1976 році.[10] У Конституції Республіки Куба 1992 р. зазначено, що роль Комуністичної партії полягає у тому, щоб «направити спільні зусилля на досягнення цілей і побудову соціалізму».[11]

Державні установи в комуністичних державах[ред. | ред. код]

Усі комуністичні держави мають подібні інституції, які функціонують згідно з постулатом, що Комуністична партія є авангардом пролетаріату та представляє довгострокові інтереси народу. Доктрина демократичного централізму, розроблена Володимиром Леніним як сукупність принципів, що використовуються у внутрішніх справах Комуністичної партії, поширюється і на суспільство в цілому.[12]

Згідно з демократичним централізмом, усі лідери повинні обиратися народом та всі пропозиції мають обговорюватися відкрито. Але щойно рішення буде схвалено, всі громадяни зобов'язані виконувати це рішення, і всі дебати мають закінчитися. При застосуванні в політичній партії демократичний централізм має на меті запобігти фракціонізму та розколу. Стосовно цілої держави демократичний централізм утворює однопартійну систему.[12]

Конституції більшості комуністичних держав описують свою політичну систему як форму демократії.[13] Таким чином, вони визнають суверенітет народу, закріплений у низці представницьких парламентських інституцій. У таких державах немає розподілу влади, замість цього існує один національний законодавчий орган (наприклад, Верховна Рада в Радянському Союзі), який вважається вищим органом державної влади і який є юридично вищим за виконавчу та юридичну гілки влади.[14]

Така національна законодавча політика в комуністичних державах часто має подібну структуру з парламентами, що існують у ліберальних республіках, з двома суттєвими відмінностями: по-перше, депутати, обрані до цих національних законодавчих органів, не представляють інтереси будь-якого окремого округу (натомість — довгострокові інтереси народу в цілому); по-друге, всупереч пораді Маркса законодавчі органи комуністичних держав не перебувають на постійній сесії. Вони збираються один або декілька разів на рік на засіданнях, які зазвичай тривають лише кілька днів.[15]

Коли національний законодавчий орган не перебуває на засіданні, його повноваження передаються меншій раді (часто називається президією), яка поєднує законодавчу та виконавчу владу і в деяких комуністичних державах (наприклад, Радянському Союзі до 1990 року), виступає як колективний голова держави. У деяких системах президія складається з важливих членів Комуністичної партії, які голосують за рішення комуністичної партії, надаючи їм статусу законів.

Державні соціальні інституції[ред. | ред. код]

Особливістю комуністичних держав є існування численних громадських об'єднань, які утримуються та фінансуються державою (профспілки; молодіжні організації; жіночі організації; асоціації вчителів, письменників, журналістів та інших фахівців; споживчі кооперативи; спортивні клуби тощо). Ці організації інтегровані у політичну систему держави.

У комуністичних державах громадські об'єднання мають сприяти соціальній єдності та згуртованості, слугувати сполучною ланкою між урядом та суспільством і створювати майданчик для набору нових членів комуністичної партії.[16]

Політична влада[ред. | ред. код]

Історично склалося так, що у багатьох соціалістичних державах панувала однопартійна монополія. Деякі комуністичні уряди, такі як Північна Корея, Східна Німеччина або Чехословаччина, мають або мали більше однієї політичної партії, але всі другорядні партії зобов'язані при цьому підпорядковуватися керівництву комуністичної партії. У комуністичних державах уряд може не дозволяти критику політики, яка вже була реалізована в минулому або впроваджується зараз.[17]

Але разом з цим, в історії були випадки, коли комуністичні партії вигравали вибори та правили в контексті багатопартійних демократій, не намагаючись при цьому створити однопартійну державу. Таким чином, ці суб'єкти не підпадають під визначення комуністичної держави. Прикладами є Сан-Марино, Нікарагуа (1979—1990),[18] Молдова, Непал (нині), Кіпр[19] та індійські штати Керала, Західна Бенгалія та Трипура.[20]

Критика[ред. | ред. код]

Такі країни, як Радянський Союз і Китай, зазнали критики з боку західних авторів та організацій на основі відсутності багатопартійної західної демократії[21][22] на додаток до низки інших сфер, де соціалістичні суспільства істотно відрізняються від західних. Наприклад, соціалістичні суспільства зазвичай характеризуються державною власністю чи суспільною власністю на засоби виробництва або власність перебуває у відомстві партійних організацій, демократично обраних рад, комун та кооперативних структур — на противагу ліберально-демократичній капіталістичній парадигмі управління вільним ринком власності та контролю з боку корпорацій і приватних осіб.[23] Комуністичні держави також зазнають критики за надмірний вплив і участь правлячих партій у житті суспільства разом з відсутністю визнання деяких західних законних прав і свобод[24], таких як право власності на приватну власність і обмеження права до свободи слова.

Радянські захисники та соціалісти відреагували на ці критичні зауваження, підкресливши ідеологічні відмінності в концепції «свободи». Макфарланд та Агєєв відзначали, що "марксистсько-ленінські ідеї применшують принцип невтручання держави (наприклад, коли житлові умови визначаються здатністю людини платити), а також [засуджує] широкі відмінності в особистих багатствах, які не засуджує Захід. Замість цього радянські ідеологи підкреслювали рівність — безкоштовну освіту і медичне обслуговування, невелику розбіжність у житлових умовах або зарплатах і т. д. "[25] На прохання прокоментувати той факт, що колишні громадяни комуністичних держав користуються більшими свободами, Хайнц Кесслер, колишній міністр національної оборони Східної Німеччини, відповів: "Мільйони людей у Східній Європі тепер вільні від роботи, вільні від безпечних вулиць, вільні від охорони здоров'я, вільні від соціального забезпечення ".[26] Рання політика економічного розвитку комуністичних держав зазнала критики, тому що вона зосереджувалася в першу чергу на розвитку важкої промисловості.

У своїй критиці держав з марксистсько-ленінською ідеологією, економіст Міхаель Еллман з Амстердамського університету зазначає, що такі держави вигідно конкурують із західними державами у деяких показниках здоров'я, таких як дитяча смертність та тривалість життя.[27] Аналогічно, власний аналіз зіставлення очікуваної тривалості життя Амартія Сена виявив, що кілька марксистсько-ленінських держав досягли значних успіхів у цьому напрямку. Амартій Сен прокоментував результати аналізу: «одна думка, яка автоматично виникає, полягає в тому, що комунізм добре підходить для ліквідації бідності».[28] Розпад Радянського Союзу супроводжувався швидким зростанням бідності,[29][30][31] рівня злочинності,[32][33] корупції,[34][35] безробіття,[36] втрати житла,[37][38] частоти захворювань[39][40][41] і нерівності доходів[42] разом зі зниженням споживання калорій, тривалості життя, грамотності дорослих та рівня доходів.[43]

Список комуністичних держав у теперішній час[ред. | ред. код]

Карта комуністичних держав (1993 — теперішній час)

Наведені нижче країни є однопартійними державами, в яких переплелітаються інститути правлячої комуністичної партії і держави. Вони, як правило, є прихильниками марксизму-ленінізму. Держави перераховані у списку разом із роком заснування та відповідними правлячими партіями.[44]

Країна Назва місцевою мовою Дата заснування Правляча партія
Flag of the People's Republic of China.svg КНР — Китайська Народна Республіка Китайською : 中华人民共和国
Піньїнь : Zhōnghuá Rénmín Gônghéguó
1 жовтня 1949 Комуністична партія Китаю
Куба Куба — Республіка Куба Іспанськіою : República de Cuba 1 липня 1961 Комуністична партія Куби
Лаос Лаос — Лаоська Народно-демократична Республіка Лао: Sathalanalat Paxathipatai Paxaxon Lao 2 грудня 1975 Народна революційна партія Лао
В'єтнам В'єтнам — Соціалістична Республіка В'єтнам В'єтнамською: Cộng hòa xã hội chủ nghĩa Việt Nam 2 серпня 1945 (північна частина В'єтнаму)

30 квітня 1975 (південна частину В'єтнаму)

2 липня 1976 (об'єднання)

Комуністична партія В'єтнаму
Flag of North Korea.svg Північна Корея  — Корейська Народно-Демократична Республіка Корейською: 조선민주주의인민공화국

Новою корейською: Chosŏn Minjujuŭi Inmin Konghwaguk

9 вересня 1948 Робоча партія Кореї

Багатопартійні держави з керівними комуністичними партіями[ред. | ред. код]

Є багатопартійні держави з комуністичними партіями, які очолюють уряд. Такі держави не вважаються комуністичними, оскільки допускають існування різних партій та не забезпечують конституційної ролі своїх комуністичних партій.

  • Непал: Комуністична партія Непалу є основною партією в урядовій коаліції.
  • Індія: Комуністична партія Індії є правлячою в уряді південного штату Керала.
  • Бразилія: Комуністична партія Бразилії є правлячою в уряді північного штату Мараньян.
  • Росія: Комуністична партія Російської Федерації є правлячою партією в регіональних урядах Іркутської та Орельської областей.

Сан-Марино (1945—1957), Молдова (2001—2009), Кіпр (2001—2013) та Гаяна (1992—2015) також мали в історії періоди офіційного правління Комуністичної партії.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Sloan, Pat (1937). Soviet democracy. 
  2. Farber, Samuel (1992). Before Stalinism: The Rise and Fall of Soviet Democracy. 
  3. Getzler, Israel (2002). Kronstadt 1917-1921: The Fate of a Soviet Democracy. Cambridge University Press. 
  4. Webb, Sidney; Beatrice Webb (1935). Soviet communism: a new civilisation?. 
  5. Busky, Donald F. (July 20, 2000). Democratic Socialism: A Global Survey. Praeger. с. 9. ISBN 978-0275968861. «In a modern sense of the word, communism refers to the ideology of Marxism-Leninism.» 
  6. Wilczynski, J. (2008). The Economics of Socialism after World War Two: 1945-1990. Aldine Transaction. с. 21. ISBN 978-0202362281. «Contrary to Western usage, these countries describe themselves as 'Socialist' (not 'Communist'). The second stage (Marx's 'higher phase'), or 'Communism' is to be marked by an age of plenty, distribution according to needs (not work), the absence of money and the market mechanism, the disappearance of the last vestiges of capitalism and the ultimate 'whithering away' of the State.» 
  7. Steele, David Ramsay (September 1999). From Marx to Mises: Post Capitalist Society and the Challenge of Economic Calculation. Open Court. с. 45. ISBN 978-0875484495. «Among Western journalists the term 'Communist' came to refer exclusively to regimes and movements associated with the Communist International and its offspring: regimes which insisted that they were not communist but socialist, and movements which were barely communist in any sense at all.» 
  8. Rosser, Mariana V. and J Barkley Jr. (23 July 2003). Comparative Economics in a Transforming World Economy. MIT Press. с. 14. ISBN 978-0262182348. «Ironically, the ideological father of communism, Karl Marx, claimed that communism entailed the withering away of the state. The dictatorship of the proletariat was to be a strictly temporary phenomenon. Well aware of this, the Soviet Communists never claimed to have achieved communism, always labeling their own system socialist rather than communist and viewing their system as in transition to communism.» 
  9. Williams, Raymond (1983). Socialism. Keywords: A vocabulary of culture and society, revised edition. Oxford University Press. с. 289. ISBN 0-19-520469-7. «The decisive distinction between socialist and communist, as in one sense these terms are now ordinarily used, came with the renaming, in 1918, of the Russian Social-Democratic Labour Party (Bolsheviks) as the All-Russian Communist Party (Bolsheviks). From that time on, a distinction of socialist from communist, often with supporting definitions such as social democrat or democratic socialist, became widely current, although it is significant that all communist parties, in line with earlier usage, continued to describe themselves as socialist and dedicated to socialism.» 
  10. «VN Embassy — Constitution of 1992». Архівовано 4 November 2011[Дата не збігається] у en:Wayback Machine. Full Text. From the Preamble: «On 2 July 1976, the National Assembly of reunified Vietnam decided to change the country's name to the Socialist Republic of Vietnam; the country entered a period of transition to socialism, strove for national construction, and unyieldingly defended its frontiers while fulfilling its internationalist duty».
  11. «Cubanet — Constitution of the Republic of Cuba, 1992». Архівовано 17 May 2013[Дата не збігається] у en:Wayback Machine. Full Text. From Article 5: «The Communist Party of Cuba, a follower of Martí's ideas and of Marxism-Leninism, and the organized vanguard of the Cuban nation, is the highest leading force of society and of the state, which organizes and guides the common effort toward the goals of the construction of socialism and the progress toward a communist society».
  12. а б Фуртак, Роберт К. Політичні системи соціалістичних держав , Мартін Прес, Нью-Йорк, 1986, с. 8–9.
  13. Фуртак, Роберт К. Політичні системи соціалістичних держав , Мартін Прес, Нью-Йорк, 1986, с. 12.
  14. Фуртак, Роберт К. Політичні системи соціалістичних держав , Мартін Прес, Нью-Йорк, 1987, с. 13.
  15. Фуртак, Роберт К. Політичні системи соціалістичних держав , Мартін Прес, Нью-Йорк, 1986, с. 14.
  16. Фуртак, Роберт К. Політичні системи соціалістичних держав , Мартін Прес, Нью-Йорк, 1986, с. 16–17.
  17. Фуртак, Роберт К. Політичні системи соціалістичних держав , Мартін Прес, Нью-Йорк, 1986, с. 18–19.
  18. Kinzer, Stephen (15 January 1987). NICARAGUA'S COMMUNIST PARTY SHIFTS TO OPPOSITION. The New York Times. 
  19. «Кіпр обирає свого першого комуністичного президента» , The Guardian , 25 лютого 2008 року.
  20. Вибори в Асамблею Керали — 2006 рік
  21. SP, Huntington (1970). Authoritarian politics in modern society: the dynamics of established one-party systems. Basic Books (AZ). 
  22. Порожнє посилання на джерело‎ (довідка) 
  23. Amandae, Sonja (2003). Rationalizing capitalist democracy: The cold war origins of rational choice liberalism. University of Chicago Press. 
  24. Assemblée parlementaire du Conseil de l'Europe. coe.int. 
  25. Порожнє посилання на джерело‎ (довідка) 
  26. Parenti, Michael (1997). Blackshirts and reds : rational fascism and the overthrow of communism. San Francisco: City Lights Books. с. 118. ISBN 0-87286-330-1. 
  27. Michael Ellman. Socialist Planning. Cambridge University Press. 2014. ISBN 1107427320. p. 372.
  28. Richard G. Wilkinson. Unhealthy Societies: The Afflictions of Inequality. Routledge. November 1996. ISBN 0415092353. p. 122.
  29. McAaley, Alastair. Russia and the Baltics: Poverty and Poverty Research in a Changing World. Архів оригіналу за 23 January 2017. Процитовано 18 July 2016. 
  30. An epidemic of street kids overwhelms Russian cities. The Globe and Mail. Процитовано 17 July 2016. 
  31. Targ, Harry (2006). Challenging Late Capitalism, Neoliberal Globalization, & Militarism. 
  32. Theodore P. Gerber & Michael Hout, «Більше шоку, ніж терапія: ринкова перехід, зайнятість і доходи в Росії, 1991—1995», AJS Том 104 № 1 (липень 1998): 1–50.
  33. Volkov, Vladimir. The bitter legacy of Boris Yeltsin (1931-2007). 
  34. Cops for hire. Economist. 2010. Процитовано 4 December 2015. 
  35. Corruption Perceptions Index 2014. Transparency International. Процитовано 18 July 2016. 
  36. Hardt, John (2003). Russia's Uncertain Economic Future: With a Comprehensive Subject Index. M. E Sharpe. с. 481. 
  37. Alexander, Catharine; Buchil, Victor; Humphrey, Caroline (12 September 2007). Urban Life in Post-Soviet Asia. CRC Press. 
  38. Smorodinskaya. Encyclopaedia of Contemporary Russian. Routledge. 
  39. Порожнє посилання на джерело‎ (довідка) 
  40. Shubnikov, Eugene. Non-communicable Diseases and Former Soviet Union countries. Процитовано 18 July 2016. 
  41. Wharton, Melinda; Vitek, Charles. Diphtheria in the Former Soviet Union: Reemergence of a Pandemic Disease. CDC: Center for Disease Control and Prevention. Процитовано 18 July 2016. 
  42. Hoepller, C (2011). Russian Demographics: The Role of the Collapse of the Soviet Union. 
  43. Poland, Marshall. Russian Economy in the Aftermath of the Collapse of the Soviet Union. Процитовано 18 July 2016. 
  44. Всесвітня книга : "ПОЛЬОВИЙ СПИСОК :: ТИП УРЯДУ ".