Луї Альтюссер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Луї Альтюссер
фр. Louis Althusser
Західна філософія
Althusser1.jpg
Народження 16 жовтня 1918(1918-10-16)
Бірмандрес, Алжир
Смерть 22 жовтня 1990(1990-10-22) (72 роки)
Ла-Верр'єр, Івлін, Іль-де-Франс, Франція
гострий інфаркт міокарда
Громадянство (підданство) Flag of France.svg Франція
Знання мов
  • французька
  • Діяльність
  • політик, викладач університету
  • Основні інтереси політика ·  економіка ·  ідеологія
    Значні ідеї епістеміологічний розрив, наддетермінація, ідеологічний державний апарат, інтерпеляція, антигуманізм
    Вплинув Мішель Фуко, Ален Бадью, Етьєн Балібар, Джудіт Батлер, Ентоні Ґіденс, Перрі Андерсон, Нікос Пуланзас · Жан-Люк Маріон, Славой Жижек, Ернесто Лаклау, Стюарт Голл
    Alma mater Вища нормальна школа[1]
    Літературний напрям Марксизм[2]
    Зазнав впливу
  • Карл Маркс, Володимир Ленін, Мао Цзедун, Антоніо Ґрамші, Нікколо Макіявеллі, Бенедикт Спіноза, Канґієм, Башлар, Зигмунд Фрейд, Жак Лакан
  • Вчителі Jean Guitton[d]
    Відомі студенти Мішель Фуко і Бернар-Анрі Леві
    Історичний період Філософія 20 століття
    Партія Французька комуністична партія
    Брати, сестри Georgette Althusser[d]
    У шлюбі з Hélène Rytmann[d]

    Луї Альтюссер у Вікісховищі?
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Луї Альтюссер (фр. Louis Althusser; 16 жовтня 1918(19181016), Бірмандрейс, Алжир — 22 жовтня 1990, Ла-Верр'єр, Франція) — французький філософ марксистського напряму.

    Філософська спадщина[ред. | ред. код]

    Відомий широкому загалу більше через трагедію, що сталися наприкінці його життя (вбивство дружини, утримання у психіатричній лікарні, дивіться його автобіографію «Майбутнє триває довго» (1992)), ніж його теоретичні праці[джерело?]. Проте саме вони займають центральне місце у філософських дебатах 60–70-х років услід одночасній появі у 1965 році книг «За Маркса» та «Читати „Капітал“» (колективна збірка) (обидві книги з'явилися у видавництві «Франсуа Масперо»). Разом із Леві-Стросом, Лаканом, Фуко та Бартом він стає чільною фігурою структуралізму. Визнаючи кризу марксизму, проте відмовляючись визнати її простим результатом догматизації, він долучається до перечитування Маркса. Запозичивши з області історичної епістемології (Башляр) поняття «епістемологічного розриву», він інтерпретує Марксову критику політичної економії

    1. як розрив з теоретичним гуманізмом та історизмом ідеалістичних філософських шкіл (включно з Гегелем) та
    2. як основу науки історії, центральними категоріями якої є «наддетерміноване протиріччя» способу виробництва і «домінантна структура» соціальних формацій.

    Подібна наука протистоїть буржуазній ідеології, але й свідчить про історичну матеріальність та дієвість ідеологій, визначених як «уявне відношення індивідів та класів щодо своїх умов існування. Як немає кінця історії, то й немає кінця ідеологій».

    Водночас Альтюссер пропонує відродження ленінських тез про філософію, які він визначає як «боротьбу класів у теорії» (книжка «Ленін і філософія», видавництво «Масперо», 1969), також він користується ними для аналізу протиріч між «матеріалістичними» та «ідеалістичними» тенденціями у царині наукової практики (книжка «Філософія та спонтанна філософія науковців», видавництво «Масперо», 1974). У подальшому — під впливом «культурної революції» та травня 1968 року — Альтюссер критикує так звану «теорецистську девіацію» своїх ранніх робіт через відчутний вплив спінозизму на шкоду діалектиці (книжка «Елементи самокритики», 1974). Знову наполягаючи на відмінності марксизму та гуманізму, він здійснює начерк загальної теорії ідеології, яка визначається ним як «інтерпеляція індивідів у суб'єкти» і як система зовнішніх та особистісних інституцій, які забезпечують відтворення соціальних відношень (див. книжку «Позиції», 1976).

    Структуралістський марксизм[ред. | ред. код]

    Структуралістський марксизм є революційною зміною у політичній, філософській та історичній думці. Структуралістський марксизм став найпрестижнішою, серед філософів та ідеологів, зокрема серед прихильників марксизму, течією історико-філософської думки 60х — 70х років XX століття. Центральною фігурою цієї революційної течії став член комуністичної партії Франції, а також її ідеолог — Луі Альтюссер. Початком діяльності Луі Альтюссера в лоні структуралістського марксизму є його перша робота «За Маркса», де він доволі чітко описує науковий шлях Карла Маркса, його прихильність до Фейєрбаха та Гегеля у молоді роки, та вельми авторитетні роботи в пізніші роки його життя. Загалом так як Альтюссер був прихильником комуністичного руху (як вже зазначалося вище, членом комуністичної партії Франції), окрім найвпливовішого його твору «За Маркса» в нього ще є присвячені марксовій творчості роботи, такі як «Читати Капітал» (у співавторстві з Етьєном Балібаром, Роже Етабле, П'єром Машере, Жаком Рансьєром), «Ленін і філософія».

    Також важливою роль у народженні структуралістського марксизму відіграв Нико Пулянтцаса. В його роботах також було висвітлено ідеологію новітньої течії марксизму.

    Загалом, Альтюссер не позиціонував себе як структураліст. І взагалі, як аналізували творчість Альтюссера вчені історики та соціологи, англійці (Едвард Томпсон) та американці, схилялися до того, що цей структуралістський метод носить ідеологічний характер. Проте ця концепція мала багато розбіжностей з вже існуючими у сфері марксизму. Також вона йшла на противагу таким течіям як «економізм» та «волюнтаризм». Можна зазначити, що ця концепція є доволі суперечливою. Оскільки насправді обидві концепції «структуралізм» і «марксизм» носять протилежний одне одному характер і завжди вчені з обох боків критикували одне одного у думках щодо їхніх концепцій.

    Одним із внутрішніх методологічних суперечностей Луї Альтюссера стало змішання марксистських і структуралістських «метафізичних припущень». З одного боку, він часто говорить у своїх роботах про те, що кожна теорія створює власний світ «теоретичних об'єктів», відмінний від світу, що спостерігається у повсякденному житті. Він стверджував, що спостережуваний світ деякою мірою «створюється» структурою (проблематикою) використовуваної нами теорії, фактично перефразовуючи структуралістську тезу про те, що наші уявлення про світ і є сам світ. З іншого боку, як всякий марксист, він доводить «науковість» своїх побудов в тому сенсі, що вони є дійсним відображенням реальності і здатні цю реальність пояснювати, прогнозувати і змінювати. Протиріччя між неможливістю співвіднесення сприйняття реальності, і необхідністю доказу їхньої адекватності призводить до виділення критеріїв «науковості» теорії. Вона повинна бути «відкритою за своєю проблематикою» (повинна «ставити» питання, відповіді на які самим питанням і передбачаються) і повинна мати певний «порядок експозиції» (бути логічно стрункою і раціональною). Однак навіть введення цих критеріїв не сприяє подоланню полярності методологічних підходів. Альтюссер і Пулянтцаса намагалися відтворити ідеї Маркса і Енгельса у новому світі, але це викликало багато критики серед досвітчених соціологів, як серед наукових кіл у Європі так і у Америці. Хоча пізніше їхні роботи викликали шквал нових робіт з різноманітних соціальних дисциплін (наприклад у Великій Британії — робіт з філософії науки Р. Баскара, в США — емпіричних робіт з класової структури Е. Райта). В обличчі структуралістського марксизму ми знову маємо справу зі спробою максимально широкого осмислення реальності, з прагненням охопити більшість сторін соціальної дійсності. У цьому побудови Луї Альтюссера схожі з концепціями Талкотта Парсонса, але, якщо останній проходить шлях від дії (поведінки особистості, індивідуального вибору) до суспільства (інститутів, мережі рольових статусів, соціальної системи), то перший рухається у зворотному напрямку від суспільства (прихованих соціальних структур) — до дії (поведінки особистості).

    Твори[ред. | ред. код]

    • Монтеск'є. Політика та історія (1959)
    • За Маркса (1965)
    • Читати Капітал, 2 тт. (1965; співавтори: Е. Балібар, Р. Естабле, П. Машере, Ж. Рансьєр)
    • Філософія і спонтанна філософія вчених (1967)
    • Ленін і філософія (1969)
    • Відповідь Джону Льюїсу (1973)
    • Елементи самокритики (1974)
    • Позиції (1976)
    • 22-й конгрес ФПК (1977)
    • Те, що не може більше тривати в комуністичній партії (1978)
    • Філософія і марксизм (1988, інтерв'ю та листування з Фернандою Наваро)
    • Майбутнє триває довго (1992)
    • Щоденник ув'язнення, 1940—1945 (1992)
    • Тексти про психоаналіз: Фройд і Лакан (1993)
    • Філософські та політичні тексти, 2 тт. (1994, 1995)

    Література та джерела[ред. | ред. код]

    Див. також[ред. | ред. код]

    Посилання[ред. | ред. код]

    Примітки[ред. | ред. код]

    1. а б Roux P. d. Nouveau Dictionnaire des œuvres de tous les temps et tous les pays — 2 — Éditions Robert Laffont, 1994. — Vol. 1. — P. 71. — ISBN 978-2-221-06888-5
    2. Biographical Dictionary of Twentieth-Century Philosophers (1996 ed.) — 1996. — ISBN 978-0-415-06043-1
    3. ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.