Очікує на перевірку

Ґао Сінцзянь

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ґао Сінцзянь
高行健
Ґао Сінцзянь, 2008
Народився4 січня 1940(1940-01-04) (84 роки)
КНР Ґаньчжоу, Цзянсі, Республіка Китай
ГромадянствоКНР КНРФранція Франція1997)
Діяльністьписьменник, драматург, художник
Alma materПекінський університет іноземних мовd і Nanjing Jinling High Schoold
Мова творівкитайська
Жанрпроза, драма
Magnum opus«Гора духів»
ПартіяКПК
Премії Нобелівська премія з літератури (2000)

CMNS: Ґао Сінцзянь у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Ґао Сінцзянь (кит. 高行健, піньїнь: Gāo Xíngjiàn) (нар. 4 січня 1940, Ґаньчжоу) — китайський і французький[2] прозаїк, романіст, драматург та критик. Лауреат Нобелівської премії з літератури 2000 року за «Твори всесвітнього значення, відмічені гіркотою за стан людини в сучасному світі».

Біографія

[ред. | ред. код]

Ґао Сінцзянь народився в Ґаньчжоу, Цзянсі, Китай. Ґао став громадянином Франції у 1997 року. Проживає в Парижі. У 1992 році він був нагороджений орденом мистецтв і літератури від французького уряду.

Ранні роки в провінціях Цзянсі і Цзянсу

[ред. | ред. код]

Батько Ґао був клерком в банку «Bank of China», а його мати була членом YMCA. Його мати була актрисою у анти-японському театрі під час Другої японо-китайської війни.[3] Під впливом своєї матері, Ґао полюбив малювання, писання та театр з малолітства.[4] Під час навчання у середній школі Ґао читав багато західної літератури в перекладі, і вивчав малювання ескізів, малювання тушшю, живопис маслом та глиняну скульптуру під керівництвом художника Юня Цзунїна (кит. трад. 鄆宗嬴, спр. 郓宗嬴, піньїнь: Yun Zōngyíng).

У 1950 році його сім'я переїхала в Нанкін, столицю провінції Цзянсу. У 1952 році Ґао пішов до середньої школи № 10 у Нанкіні, яка була середньою школою при Нанкінському університеті.

Роки в Пекіні та провінції Аньхой

[ред. | ред. код]

У 1957 році Ґао закінчив школу, і за порадою своєї матері, вибрав Пекінський університет іноземних мов (BFSU, 北京外国语大学) замість Центральної академії мистецтв (中央美术学院), хоча він вважався талановитим у мистецтві.

У 1962 році Ґао закінчив факультет французької мови, BFSU, та став працювати перекладачем у Китайському міжнародному книжковому магазині (中国国际书店). У 1970-х, через офіційну політику «вниз до села», він пішов і залишився в селі і працював на фермах у провінції Аньхой. Короткий час він працював вчителем китайської мови у середній школі у провінції Аньхой. У 1975 році йому було дозволено повернутися в Пекін і стати керівником групи французького перекладу для журналу «Будівництво в Китаї» ("中国建设").

У 1977 році Ґао працював у Комітеті зі зовнішніх відносин Китайської асоціації письменників (中国作家协会对外联络委员会). У травні 1979 року він відвідав Париж, разом з іншими китайськими письменниками, у тому числі з Ба Цзінь, і був франко-китайським перекладачем в групі. У 1980 році Ґао став сценаристом і драматургом Пекінського народного художнього театру (北京人民艺术剧院).

Ґао відомий як піонер абсурдистської драми в Китаї, де п'єси «Сигнал тривоги» ("绝对信号", 1982) та «Автобусна зупинка» ("车站", 1983)[5] були поставлені в період його роботи драматургом в Пекінському народному художньому театру з 1981 по 1987. Бувши під впливом європейської театральної моделі, Ґао заробив репутацію авангардистського письменника. Інші його п'єси, «Дика людина» (1985) та «Протилежний беріг» ("彼岸", 1986), відкрито критикували державне правління.

У 1986 році Ґао було помилково діагностовано на рак легенів, і він почав 10-місячний похід уздовж Янцзи, результатом якого став роман «Гора духів» («灵山»). Цей твір — частково мемуари, частково роман — був вперше опублікований в Тайвані 1989 року, змішує жанри і розповіді від різних персонажів. Він був наведений шведським Нобелівським комітетом, як «один з цих сингулярних літературних творів, що, здається, неможливо порівняти ні з чим, окрім самих себе». Книга докладно викладає його подорож з провінції Сичуань до узбережжя, і життя серед китайських меншин, таких, як цян, мяо, і ї на околицях цивілізації хань.

Роки в Європі і в Парижі

[ред. | ред. код]

У 1987 році Ґао переїхав у Баньоле під Парижем. Політичний твір «Втікачі» (1989), який посилається на протести на площі Тяньаньмень у 1989 році, привів до заборони всіх його творів у Китаї.

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • 寒夜的星辰 («“Зимові зорі», 1979)
  • 现代小说技巧初探 («Перші розвідки в мистецтво сучасної художньої літератури», 1981)
  • 绝对信号 («Сигнал тривоги», 1982)
  • 车站 («Автобусна зупинка», 1983)
  • 野人 («Дика людина», 1985)
  • 有只鸽子叫红唇儿 («“Голуб, якого називають червоногубий», 1984) — збірка повістей
  • 彼岸 («Протилежний беріг», 1986)
  • 给我老爷买鱼竿 («Вудка для мого дідуся», 1986) — збірка розповідей
  • 灵山 («Гора духів», або Дивотворні гори, 1990)
  • 没有主义 (Without -isms, «No Ideology», 1995)
  • 一个人的圣经 (One Man’s Bible, 1998)

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Французький письменник не лише за місцем проживання, але й за мовою деяких драматичних творів
  3. Biographie de Gao Xingjian sur le site des prix Nobel.
  4. Biographie de Gao Xingjian sur le site des prix Nobel.
  5. Article Universalis sur Gao Xingjian.

Посилання

[ред. | ред. код]