Стародубщина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Стародубщина
Герб
Starodub COA (Chernigov Governorate) (1782).png
Зображення
Країна Flag of Russia.svg Росія і Flag of Belarus.svg Білорусь
Столиця Стародуб
Адміністративна одиниця Брянська область
Гомельська область
Площа 14 762 км²
Розташування на мапі

Староду́бщина — найпівнічніша з українських історичних земель. Нині — південно-західна частина Брянської області Росії. Історичний центр — місто Стародуб.

Стародубщина займає 12 теперішніх районів Брянської області Росії — Гордієвський, Злинковський, Климовський, Клинцівський, Красногорський, Мглинський, Новозибківський, Погарський, Почіпський, Стародубський, Суразький та Унецький. Загальна територія цих районів становить 14 762 км².

Історія[ред. | ред. код]

Історично Стародубщина — частина Черніговсько-Сіверської землі. Місто Стародуб започатковано в 1096, а в XII-му — на поч. XIII століття виокремлюється Стародубське удільне князівство.

У 1239 Стародуб зруйнували монголо-татари.

З XIV століття Стародубщина правила за частину Великого князівства Литовського.

Наприкінці XV століття Стародубське князівство перейшло до Московської держави, і в 1522 скасоване. Після приєднання до Московської держави, за її загальним зразком, на Стародубщині було встановлене воєводське управління. Проте московські гарнізони, що зайняли головні міста Сіверщини, виявилися нездатні захистити населення від зовнішніх ворогів. З'являлися сміливі й вільні люди, що збиралися в загони й на свій страх і ризик боронили край. В Україні їх називали «козаки», а на Чернігівщині — «севруки».

У часи послаблення Московської держави, у 1616 Стародуб здобули війська Речі Посполитої й за умовами Деулінського перемир'я 1618 року Стародубщина долучилася до більшості українських земель, що були тоді в Речі Посполитій.

Від приєднання до Речі Посполитої дещо виграли городяни. У 1620 році місту Стародубу дано магдебурзьке право. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги — наприклад, право монопольної торгівлі, право гуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи.

У 1648 в ході повстання під проводом Богдана Хмельницького українська козацька армія опанувала Стародубщиною.

З 1663 це територія Стародубського козацького полку, а Новгород-Сіверський був лише його сотенним містом. З другої половини XVII століття, місто Стародуб стало чи не найбільшим ринком для українських товарів. На два великі щорічні ярмарки товари привозилися ще з Москви, Риги, Санкт-Петербурга й Астрахані.

Фрагмент з етнографічної мапи Олександра Ріттіха, на котрому зображені північно-західні межі українців, 1875 рік.

З кінця 1650-х років у стародубські ліси стали втікати з Московії старообрядники. За часів Петра I приплив старовірів у ці краї посилився. Потроху один з двох повітів, що складали Стародубщину, Новозибківський, став практично московитським (крім найпівденнішої Семенівської волості). Старообрядці сприяли русифікації Стародубщини, що допомогло радянській владі відділити від України цю територію.

Відповідно до Брестського миру 1918 року Стародубщина визнавалася за частину Української Народної Республіки. За законом 2—4.3.1918, Стародуб мав стати центром землі — Сіверщини. Підписавши Брестський мир, РСФРР визнала УНР та її кордони. Цілком офіційно визнала вона й Українську державу гетьмана Павла Скоропадського, належності до котрої Стародубщини теж не заперечували, та не дивлячись на це більшовики часто пореходили демаркаційну лінію і влаштовували грабунки та вбивства в регіоні. В черні 1918 року українська газета «Відродження» передавала наступні вісті з краю:

Ліві лапки "НОВГОРОД СІВЕРСЬК, 24 VI. Більшовики переходять демаркаційну лінію, грабують, вбивають і вивозять харчі і худобу. В повіті йде спекуляція продуктами першої необхідности. До Суразького повіту прибуває багато втікачів з Мглинського повіту. Ці втікачі розказують, що большовики силою примушують підписуватись під анкетою за приєднання повіту до Московщини. Хто не хоче, загрожують розстрілом. Майже все населення стоїть за приєднання до України"[1]. Праві лапки

Після ж закріплення в Києві більшовиків Стародубщина виявилася у складі Гомельської губернії РРФСР. 6 грудня 1926 року Президія ВЦВК СРСР ухвалила, що основна частина цієї губернії передається Білорусі, а Стародубщина приєднується до Брянської губернії РСФРР. З усієї Стародубщини Україні повернуто в 1920-х роках тільки Семенівську волость (нині Семенівський район).

Історичні пам'ятки української Стародубщини[ред. | ред. код]

Відомі українці, пов'язані зі Стародубщиною[ред. | ред. код]

Народилися на Стародубщині[ред. | ред. код]

Пов'язані зі Стародубщиною життям та працею[ред. | ред. код]

Мають стародубське коріння[ред. | ред. код]

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Як вважає значна частина науковців[2][3], саме на Стародубщині були створені такі вагомі для розвитку української національної ідеї твори, як «Літопис Самовидця» і «Історія Русів».

Галерея[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Більшовики примушують населення Стародубщини приєднатися до Росії, 1918р.
  2. Модзалевський В. Л. Перший військовий підскарбій (1663 — 1669). Роман Ракушка-Романовський. // Записки історично-філологічного відділу Української Академії наук, кн. 1, Київ, 1919, стор. 18-52; кн. 2, 1920—1922, стор. 29-59.
  3. Шевчук В. О. Нерозгадані таємниці «Історії Русів» // Історія Русів. — Київ: «Радянський письменник», 1991. — С. 5-28.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]