Стародубщина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Стародубщина

Coat of Arms of Starodub (Bryansk oblast) (1782).png

Герб Стародубу (1782)

Starodubsxcxyna.png

   Стародубщина

Староду́бщина — найпівнічніша з українських історичних земель. Нині — південно-західна частина Брянської області Росії. Історичний центр — місто Стародуб.

Стародубщина займає 12 сучасних районів Брянської області Росії — Гордіївський, Злинківський, Климівський, Клинцівський, Красногорський, Мглинський, Новозибківський, Погарський, Почіпський, Стародубський, Суразький та Унецький. Загальна територія цих районів становить 14 762 км².

Історія[ред.ред. код]

Українські жінки міста Стародуб. 1900-ті роки.

Історично Стародубщина є складовою частиною Черніговсько-Сіверської землі. Місто Стародуб було засновано у 1096 році, а у XII-му — на поч. XIII століття виокремлюється Стародубське удільне князівство. У 1239 році Стародуб зруйнували монголо-татари. З XIV століття Стародубщина у складі Великого князівства Литовського.

Наприкінці XV століття Стародубське князівство перейшло під владу Московської держави, і у 1522 році було ліквідоване. Після приєднання до Московської держави, за її загальним зразком, на Стародубщині було встановлене воєводське управління. Проте московські гарнізони, що зайняли головні міста Сіверщини, виявилися нездатними захистити населення від зовнішніх ворогів. З'являлися сміливі й незалежні люди, що збиралися в загони і на свій страх і ризик боронили край. В Україні їх називали «козаками», а на Чернігівщині — «севруками».

У часи послаблення Московської держави, у 1616 році Стародуб здобули війська Речі Посполитої і за умовами Деупінського перемир'я 1618 року Стародубщина долучилася до більшості українських земель, що перебували тоді в складі Речі Посполитої.

Від приєднання до Речі Посполитої дещо виграло міське населення. У 1620 році місту Стародубу було надано магдебурзьке право. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги, наприклад, право монопольної торгівлі, право гуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи.

У 1648 році в ході національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького українська армія звільнила Стародубщину.

З 1663 року це територія Стародубського козацького полку, а Новгород-Сіверський був лише його сотенним містом. З другої половини XVII століття, місто Стародуб стало чи не найбільшим ринком для українських товарів. На два великих щорічних ярмарки товари привозилися також з Москви, Риги, Петербурга й Астрахані.

З кінця 1650-х років у стародубські ліси стали втікати з Московії старообрядники. За часів Петра I приплив старовірів у ці краї посилився. Поступово один із двох повітів, що складали Стародубщину, Новозибківський, став практично московитським (крім найпівденнішої Семенівської волості). Старообрядці сприяли русифікації Стародубщини, що допомогло радянській владі відокремити від України цю територію.

Відповідно до Брестського миру 1918 року Стародубщина визнавалася частиною Української Народної Республіки. За законом 2—4.3.1918, Стародуб мав стати центром землі — Сіверщини. Підписавши Брестський мир, РСФРР визнала УНР та її кордони. Цілком офіційно визнала вона й Українську державу гетьмана Скоропадського, належність до якої Стародубщини також не ставилася під сумнів. Після ж закріплення в Києві більшовиків Стародубщина виявилася у складі Гомельської губернії РРФСР. 6 грудня 1926 року Президія ВЦВК СРСР ухвалила, що основна частина цієї губернії передається Білорусі, а Стародубщина приєднується до Брянської губернії РСФРР. З усієї Стародубщини Україні була повернута в 1920-х роках лише одна Семенівська волость (нині Семенівський район).

Історичні пам'ятки української Стародубщини[ред.ред. код]

Відомі українці, пов'язані зі Стародубщиною[ред.ред. код]

Народилися на Стародубщині[ред.ред. код]

Пов'язані зі Стародубщиною життям та працею[ред.ред. код]

Мають стародубське коріння[ред.ред. код]

Цікаві факти[ред.ред. код]

Як вважає значна частина науковців[1][2], саме на Стародубщині були створені такі вагомі для розвитку української національної ідеї твори, як «Літопис Самовидця» і «Історія Русів».

Галерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Модзалевський В. Л. Перший військовий підскарбій (1663 — 1669). Роман Ракушка-Романовський. // Записки історично-філологічного відділу Української Академії наук, кн. 1, Київ, 1919, стор. 18-52; кн. 2, 1920–1922, стор. 29-59.
  2. Шевчук В. О. Нерозгадані таємниці «Історії Русів» // Історія Русів. — Київ: «Радянський письменник», 1991. — С. 5-28.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]