Пінщина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Пінщина

Староятвязький прапор.png Варіант герба білоруського Полісся.png

Неофіційні символи Пінщини
Ukrainian State 1918 divisions.png
Поліська округа у складі Української Держави. 1918 р.
Пінщина у складі Київського князівства.
Україна за часів Богдана Хмельницького.

Пі́нщина — українська етнічна територія на півдні Білорусі, що межує на заході з іншим українським етнічним регіоном - Берестейщиною. Часто Пінщину об'єднують з Берестейщиною в єдиний етнокультурний регіон, хоча між цими двома територіями існують деякі відмінності як в історичному, так і в культурному плані. Автохтонне населення Пінщини має назву пінчуків. Історичний і культурний центр краю — місто Пінськ. Пінщина є частиною Полісся.

Територія Пінщини[ред.ред. код]

Історично в різні часи Берестейщина і Пінщина часто належали до різних адміністративних утворень, хоча кордон між ними й переміщався час-від-часу або на захід, або на схід. В часи Київської Русі Берестейщина належала до Волинського князівства, а Пінщина до Київського, а згодом до незалежного Турово-Пінського князівства. За часів Російської імперії Берестейщина була частиною Гродненської губернії, а Пінщина Мінської. Згідно з планами адміністративного поділу УНР Берестейщина мала належати до складу землі Підляшшя, а Пінщина стати частиною Дреговицької землі. В Українській Державі гетьмана Скоропадського Пінщина належала до Поліської округи, а Берестейщина до Холмської губернії. Чільними містами Пінщини можна вважати Пінськ, Мозир, Турів і Столин. Головна водна артерія краю - ріка Прип'ять.

Неофіційні символи[ред.ред. код]

Офіційної символіки Пінщини не існує. За неофіційний прапор краю можна вважати один з прапорів так званих «ятвягів» - етнокультурного руху, що започаткувався наприкінці 80-х років на Берестейщині та Пінщині. Означений прапор має у своїй основі національний біло-червоно-білий прапор білорусів, заборонений до ужитку на державному рівні в країні владою Олександра Лукашенка. Але замість червоної на цьому прапорі знаходиться синя смуга, що символізує ріку Прип'ять, як головну річку краю[1].

Як гербовий символ Берестейщини і Пінщини український геральдист Олександр Желіба наводить модифікований варіант герба Берестя - «у зеленому полі золотий лук із стрілою, направленою вгору». Важливість цього елементу (лук із стрілою) полягає в тому, що крім герба Берестя, він зустрічається також на інших міських гербах часів ВКЛ і Речі Посполитої - Пінська, Києва, Полтави, Пирятина, і символізує таким чином спільну історичну єдність цих міст[2].

Адміністративно-державні утворення на теренах Пінщини[ред.ред. код]

Ринкова площа у Пінську. 30-ті р. ХХ ст.

В добу Київської Русі[ред.ред. код]

У складі Великого князівства Литовського[ред.ред. код]

У складі Речі Посполитої[ред.ред. код]

В добу козацької України[ред.ред. код]

У складі Російської імперії[ред.ред. код]

В складі незалежної України (1918 р.)[ред.ред. код]

У складі Польської Республіки[ред.ред. код]

Під час нацистської окупації[ред.ред. код]

У складі СРСР та сучасної Білорусі[ред.ред. код]

Відомі українці, пов'язані з Пінщиною[ред.ред. код]

Пам'ятник Кирилові Турівському у Турові.
Народний пам'ятник Ф. Савичу у рідному селі.
Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Пам'ятний знак на честь Костянтина-Василя Острозького у Турові.

Народилися на Пінщині[ред.ред. код]

Пов'язані з Пінщиною життям та працею[ред.ред. код]

Греко-католицький Лещинський монастир у Пінську.
Панський будинок у селі Достоєві в першій половині ХХ ст.

Мова пінчуків[ред.ред. код]

« Языкъ пѣсенъ, часто отзывающихся глубокою русскою стариною, такъ же, какъ и живой говоръ Пинчуковъ, имѣя величайшее сходство съ малорусскимъ нарѣчіемъ, заключаетъ въ себѣ массу такихъ древнеславянскихъ, церковнославянскихъ и старорусскихъ словъ, какихъ мы не находимъ ни въ малорусскомъ нарѣчіи, ни тѣмъ болѣе въ бѣлорусскомъ; въ фонетикѣ языка и въ грамматикѣ его мы встрѣчаемъ такіе элементы, какихъ не существуетъ въ упомянутыхъ нарѣчіяхъ[10].  »

Цікаві факти[ред.ред. код]

Твір білоруського письменника ХІХ ст. Вінцента Дуніна-Мартинкевича «Пінська шляхта» вважається класичним та вивчається в білоруській школі. Але згідно з дослідженнями сучасних науковців[11], твір було написано невідомим автором пінською говіркою української мови, а Дунін-Мартинкевич лише переклав його на білоруську, та переробив навіть імена героїв (так наприклад Грицько став Гришкою).

Для порівняння:

Оригінальний текст пінською говіркою:

М а р и с я (сама, сидя на скамье, прядет припевая).

№ 1 Тяжко жыты мни, дыўчаты, С мыленким ў разлуце,— Лает батько, лает маты, Що сырдэнко ў скуце. Годы сыдыт над прясныцей, Я хочу быт молодыцей. Маты каже: вик молоды, Ой, ты еще мала! А вже сама в эты годы С батьком любовала! Годы сыдыт над прясныцей, Я хочу быть молодыцей.

Ой, так! Нэхай ганыт батько, нехай лает маты, а я люблю Грыцька и любити его вик буду. Ой, бэдные ж наши головэньки! Що се за дур напав на батькоў? По пьяну завэлыса дай побылыса с собою за шляхецьтво, а мы с Грыцьком чрез то горуем да унываем. Его батько подаў на мого ў суд жалобу, и сигодня прыидет у околыцю Найяснейшая Корона на слидство.

Переклад Дуніна-Мартинкевича:

М А Р Ы С Я (седзячы на лаўцы, прадзе і прыпявае)

№ 1 Цяжка жыці мне, дзяўчаці, 3 міленькім ў разлуцы, − Лае бацька, лае маці, Што сэрцайка ў скуцы. Годзе сядзець над прасніцай, − Я хачу быць маладзіцай! Маці кажа: век малоды, Ой, ты яшчэ мала! А сама ўжо ў гэты годы Бацьку пакахала. Годзе сядзець над прасніцай, − Я хачу быць маладзіцай!

Ой, так! Няхай ганіць бацька, няхай лае маці, а я люблю Грышку і любіць яго век буду. Ой, бедныя ж нашы галованькі!.. Што гэта за дур напаў на бацькоў? П’яныя завяліся ды пабіліся з сабою за шляхецтва, а мы з Грышкам праз тое гаруем і ныем. Яго бацька падаў на майго ў суд скаргу, і сягоння прыедзе ў ваколіцу найяснейшая карона на прасоку.


Історичні пам'ятки[ред.ред. код]

Українські єпископи на соборі в Пінську 1942 р.

Історичні події[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. За іншим тлумаченням - річку Сож. Флаги этнических групп Беларуси. // Сайт «Вексиллография». (рос.)
  2. Олександр Желіба. Геральдика Берестейщини. // Український вимір. Міжнародний збірник інформаційних, освітніх, наукових, методичних статей і матеріалів з України та діаспори. – Випуск 6. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2007.– С. 59-64.
  3. Петро Содоль. Організаційна структура УПА. // Українська повстанча армія, 1943-49, довідник другий, Нью-Йорк, Пролог, 1995.
  4. Акафіст святителю Кирилові - ікос 8.
  5. Михайло Максимович. Письма о князьях Острожских к графине А. Д. Блудовой. — Киев: В типографии Федорова, 1868. — 54 с. (рос.)
  6. Леонід Тимошенко. Заповіти, смерть і поховання єпископа Кирила Терлецького. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. — Вип. ХІ–ХІІ. — Дрогобич: Коло, 2008. — С. 474–476.
  7. Федір Клімчук. Франц Савич (1815 — 1845) // Голос. Український інформаційний сайт про Берестейщину.
  8. Олександр Коваленко. Мартин Небаба - герой Сіверщини та Пінська. // Полководці Війська Запорізького: Історичні портрети. — Редкол: В.Смолій (відп. ред.) та ін. — Київ.: Вид. дім «KM Academia», 1998 – Кн. 1 – 400 с.
  9. Володимир Леонюк. Словник Берестейщини. — Львів: Афіша, 1996 — С. 121-122.
  10. Булгаковский Д. Г. Пинчуки. Этнографический сборник: песни, загадки, пословицы, обряды, приметы, предрассудки, поверья, суеверья и местный словарь. // Записки Императорского Русского географического общества по отделению этнографии. – Т. XIII. – Вып. 3. – СПб., 1890. С. 159 (рос.)
  11. Ніна Мечковська. Винцент Дунин-Марцинкевич не был автором водевиля «Пинская шляхта». // Wiener Slawistischer Almanach 46 (2000) С. 225-238 (рос.)