Гельмязів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Гельмязів
Gelmjazov selo coa 1755.png
Герб Гельмязова
Країна Україна Україна
Область Черкаська область
Район/міськрада Золотоніський район
Рада/громада Гельмязівська сільська рада
Код КОАТУУ 7121582301
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване 1613
Населення 4779 (2010)[1]
Територія 79,65 км²[2]
Поштовий індекс 19715
Телефонний код +380 4737
Географічні дані
Географічні координати 49°49′30″ пн. ш. 31°50′04″ сх. д. / 49.82500° пн. ш. 31.83444° сх. д. / 49.82500; 31.83444Координати: 49°49′30″ пн. ш. 31°50′04″ сх. д. / 49.82500° пн. ш. 31.83444° сх. д. / 49.82500; 31.83444
Середня висота
над рівнем моря
96 м
Водойми річка Супій
Відстань до
обласного центру
45,6 (фізична) км[3]
Відстань до
районного центру
30 км
Найближча залізнична станція Гладківщина
Відстань до
залізничної станції
12 км
Місцева влада
Адреса ради с. Гельмязів, вул. Леніна, 1
Сільський голова Могила Людмила Олександрівна
Карта
Гельмязів. Карта розташування: Україна
Гельмязів
Гельмязів
Гельмязів. Карта розташування: Черкаська область
Гельмязів
Гельмязів

Гельмязів у Вікісховищі?

Гельмя́зів — село в Україні, в Золотоніському районі Черкаської області, центр сільської ради. Розташоване на річці Супій, за 30 км на північний захід від міста Золотоноші, за 12 км від залізничної станції Гладківщина та за 3 км від автошляху КиївКременчук.

Історія[ред. | ред. код]

Окремі історики, посилаючись на Іпатіївський і Лаврентіївський літописи, вважають, що село існувало уже в першій половині XII століття, на думку інших, Гельмязів згадується в XIV столітті під назвою Ємесова або Чемосова[4]. На території села археологами виявлено поховання часів Київської Русі. По Супою проходив кордон Великого князівства Литовського, після того як князь Ольгерд у 1362 році захопив Переяславщину.

15-17 століття[ред. | ред. код]

Перша письмова згадка про селище Гельмязів припадає на кінець ХVІ ст. Книга Большого Чертежа згадується "А по реке по Супою вверх 2 мили город Пещаная. А выше Пещаного 4 версты город Елмасов". В 1627 р. у Москві була складена книга, яка містила докладні описи двох карт Російської держави (самі карти не збереглися). Ця книга друкувалась багато разів, вперше М. Новіковим в 1773 р. під назвою «Древняя российская гидрография, содержащая описание Московского государства, рек, озер, кладязей и какие по них городы и урочища, и на каком они расстоянии». Широкому загалу вона відома, як Книга Великого Креслення (кінець ХVІ ст.).

Наступна згадка про селище згадується в люстрації Київського воєводства за 1616 рік як осаджене «три роки тому» (1613) і представлене «старовинним городом» з 40 «послушними» та 100 «непослушними» дворами. За переказами старожилів, перше поселення було в тій частині села, що називається Кут. «Послушні» податків не платили, але виконували військову службу, яку кожен із них на коні зі зброєю повинен був нести при своєму старості. Ця ж люстрація свідчить, що лише 30 % жителів краю відбували повинності. З метою залюднення осади з 1613 року Гельмязів був на 20 років звільнений від податків.

Згадується селище і в «Привілеї польського короля Сигізмунда III про віддачу Волинському воєводі Янушу Заславському в пожиттєве володіння Переяславського староства з містечками Яготином та Гельмязовом», виданому в 1620 році.

У російській «Книге Большому Чертежу», складеній у 1627 році, подаються дві назви села: «Елмазов» та «Алмазов». На іноземних картах тих часів укріплення позначено як Elmiazov. Краєзнавець М. Ф. Пономаренко вважає, що сучасна назва села утворилася шляхом поступового пристосування тюркського слова «елемаз», що в перекладі означає алмаз, до української вимови.

В кінці ХVІ ст. відбулись земляні роботи по відновленню Гельмязівської фортеці та замку. Фортифікаційна ситуація в с. Гельмязів добре відображена на карті Г. де Боплана, 1648 р. та на карті Річчі Заноні, 1767 р. де фортеця ще позначена. Залишки земляних укріплень в 2015 р. були обстежені працівниками Археологічної експедиції НІЕЗ "Переяслав".

Гельмязівська сотня в складі Переяславського полку утворилася в 1625 році внаслідок успішного козацького повстання на чолі з Марком Жмайлом, яке примусило польський уряд збільшити козацький реєстр удвічі.

Гельмязівці на чолі з сотниками Яцьком Ілляшевичем та Семеном Якубенком брали участь у Визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. А після територіальної реформи, здійсненої ним у 1648 році, Гельмязів став сотенним містечком. Гельмязівська сотня охоплювала: Безпальче, Богдани, Горбані, Жорнокльови, Коврай, Каленики, Нехайки, Підставки, Плешкані та Чопики. Через Гельмязів у січні 1654 року переїздив Богдан Хмельницький, прямуючи на Переяславську раду.

У 1656 році антіохійський патріарх Макарій III зі своїм сином архідияконом Павлом Алеппським, повертаючись з Москви і проїжджаючи через Гельмязів, записали в щоденнику, що це містечко

« з цитаделлю, укріпленнями та церквою на честь Успіння Владичиці. »

У 1659 році козацькі частини під командуванням наказного гетьмана Івана Безпалого та полковника Івана Богуна розбили біля Гельмязова військо гетьмана Івана Виговського, підсилене поляками й татарами. Гельмязів став одним з осередків антиросійського повстання Переяславського полку в 1666 року, після придушення якого містечко на декілька років залишилося сплюндрованим.

18 століття[ред. | ред. код]

Герб села 1755 року

У 1709 році гельмязівські козаки на чолі з сотником Федором Азою брали участь у Полтавській битві на боці Петра І. Вбитих гельмязівців було привезено додому й похоронено біля Успенської церкви, метричні книги якої за 1738-й і пізніші роки фіксують населення містечка як виключно козаче, лише під кінець XVIII століття тут з'являються міщани та селяни.

За описом Київського намісництва 80-х років XVIII століття, у Гельмязові було 674 двори з населенням 18 000 осіб. Левовою часткою родючих чорноземів володіли таємний радник, сенатор Микола Неплюєв, колезькі радники Степан Томара та Іван Фрідрікевич, колезький асесор Йосип Тоцький, гвардії поручик Ілля Безбородько та решта козацької старшини. З огляду на зручне географічне розташування на перетині водного шляху та сухопутного тракту Переяслав — Кременчук Гельмязів у 1797 році став волосним центром Золотоніського повіту Малоросійської губернії.

19 століття[ред. | ред. код]

У війні 1812 року брали участь і гельмязівці з сотником Трохимом Ілляшенком, майбутнім генералом від артилерії.

У першій половині XIX століття містечко розвивається як торговий центр. Через нього везли зерно на Прохорівську пристань. Тут відбувалися чотири щорічні ярмарки, що тривали по кілька тижнів, і щотижневі базари. Основна маса населення займалася хліборобством. З ремесел найпоширенішими були кравецтво, шевство, бондарство, теслярство, чинбарство, ткання полотна.

Свято-Троїцький храм

У 1840 році побудовано Свято-Троїцький храм коштом Успенської церкви зі значним внеском багатого козака Федора Савенка, ктитора цієї ж церкви, «Багатство якому, — як писав Михайло Максимович, — наносили працьовиті бджоли».

У 1846 році в Гельмязові відкрилося парафіяльне училище. Через два роки Міністерство державного майна побудувало в селі приміщення двокласного училища, яке пізніше перейшло у відання повітового земства і стало називатися земським училищем. Згодом його учитель Лукіан Левицький «за відмінно поставлене навчання» був нагороджений Золотоніським земством грошовою премією в 50 рублів. У наступні роки побудовано ще декілька початкових шкіл.

Не поліпшилося економічне становище селянства і після реформи 1861 року. Лише 205 десятин землі одержали гельмязівці на 122 двори (742 особи). З твору місцевого краєзнавця священика Миколи Богацького відомо, що в 1868 році Гельмязів повністю згорів. У цій пожежі згоріли Миколаївська церква та п'ятиглава Успенська церква, побудована в 1760 році на місці розібраної давньої, та дзвіниця при ній, побудована в 1799 році. Але вже через два роки зведено нову дерев'яну Успенську церкву.

На 1885 рік містечко налічувало 891 господарство[5], 4269 жителів, з яких 2969 були козаки, 708 — міщани, решта — селяни, 40 господарств зовсім не мали землі, 312 — від 1 до 6 десятин, у 333 була лише садиба. Зате 29 господарств володіли 20-50, а 7 — понад 50 десятинами. Про скрутне становище селян свідчать і такі дані: 321 господарство не мало чим обробляти свою землю і здавало її в оренду (найчастіше з половини). Як і по всій Україні, з розвитком капіталізму в Гельмязові набула поширення така форма спільної праці, як супряга. Її тут застосовували 192 господарства. Левади, прибережні луки опинилися в руках орендарів. Місцева буржуазія втягувала селянські господарства в товарне виробництво. Містечко стає найбільшим у повіті центром плантаційного вирощування тютюну. Працювали два вальцьові млини з паровими двигунами, 34 вітряки, 7 олійниць, 6 кузень, медоварний завод, що потребували робочих рук.

В 1895 році в приватній хаті відкрилася сільська бібліотека, у фонді якої через 5 років було 640 книг[6].

20 століття[ред. | ред. код]

До кінця XIX століття соціальне розшарування в Гельмязові ще більше поглибилося. На 1900 рік тут уже 144 безземельні господарства, значно зросла кількість малоземельних. 24 власники приватних крамниць тримали в своїх руках усю торгівлю хлібом, рибою, сіллю, а також продуктами сільського господарства, фабричними товарами. Загострення взаємин між багатіями і біднотою вилилося в події революції 1905—1907 років. У жнива 1906 року найсвідоміші селяни закликали вимагати підвищення плати за працю на панських ланах, багато хто кинув роботу. Зерно перестигало. Полтавський губернатор направив у Гельмязів козачу сотню, з прибуттям якої на базарному майдані сталася сутичка. Козаки орудували нагайками та шаблями. Селянин С. Фортуна був поранений, а чотирьох односельців за підбурювання вислано за межі губернії. Про Гельмязів 1909 року писала повітова газета «Слово»:

« Дуже велике і убоге наше село. Тут живе кілька дуків — козаків, а то кілька тисяч такої голоти, що хоч на показ бери »

. Про це свідчить третій подвірний господарський земський перепис Полтавської губернії за 1910 рік: 1073 господарства (5579 осіб) володіли 4143 десятинами землі, а 19 великих землевласників 227 десятинами, понад 23 % селян мали угіддя менше 3 десятин, 38 % дворів не мали худоби, здавали землю в оренду.

1911 року Гельмязів одержав поштово-телеграфний зв'язок. Проектувалося прокладення залізниці із Золотоноші через Гельмязів — Переяслав на Київ, але місцеві землевласники виступили проти цього проекту і навіть надіслали до Петербурга свій протест.

У 1913 році тут діяли два миловарні заводи, збільшилася кількість ремісників, кустарів, кількість сільських поденщиків зросла до 735 осіб, які взимку перебивалися випадковою роботою, а влітку працювали за десятий сніп. На початку XX століття в Гельмязові збудовано земську лікарню на 16 ліжок. Лікар і фельдшер, які тут працювали, обслуговували 18 населених пунктів. У 1900 році 130 хлопчиків і дівчаток навчалися в одній земській та двох школах грамоти, однак закінчили навчання лише 10-20 дітей. Важливою подією для містечка, в якому тільки 27 % мешканців були грамотними, стало відкриття в 1912 році новозбудованого приміщення Вищого початкового училища імені І. М. Гоптаренка, в якому юнаки з двокласною освітою отримали можливість навчатися ще чотири роки.

Перша світова війна принесла нові страждання. На фронт було забрано багато гельмязівців. Посівні площі значно зменшилися. Збільшилися податки, додаткові повинності. Дізнавшись про Лютневу революцію 1917 року, гельмязівці створили земельний комітет і почали ділити поміщицьку землю. Налякані багатії благали порятунку в губернського начальства.

« Селяни Гельмязова за розпорядженням комітету орють землю Марії Жданович »

 — телеграфував 19 липня управитель поміщиці в Полтаву.

Перші роки радянської влади[ред. | ред. код]

У січні 1918 року було встановлено радянську владу. Обрано Раду робітничих і селянських депутатів, до якої ввійшли представники різних політичних партій. 17 березня 1918 року село окупували австро-німецькі війська.

У січні 1919 року в Гельмязові відновилася радянська влада. Обраний ревком передав селянам землі. У травні виникли три бідняцькі артілі. В одну з них об'єдналися 24 працездатні бідняки, в другу — 30.

У серпні 1919 року територія села була під владою Добровольчої армії генерала Денікіна. Денікінці, лякаючи військово-польовим судом, вимагали від населення здати вогнепальну зброю, навіть мисливські рушниці, а також повернути реманент, майно та худобу, взяті в колишніх власників. Та гельмязівці не виконували розпорядження. «В селі і в околицях немає порядку», — скаржився гельмязівський пристав повітовому начальству. 25 грудня 1919 року влада в селі знов повернулась до «червоних».

У грудні 1922 року в панській садибі недалеко від села машиністом бронепоїзда Т. С. Шульгою та С. І. Кирдодою створено комуну «Іскра» з 47-ми бідняків, що стала школою колективного господарювання для навколишніх сіл. Агроном П. М. Околович налагодив в вирощування сортового насіння (пшениці Українка, вівса Перемога, кукурудзи Мінезота, 23), що його комунари постачали державним станціям. Тут виводили породистих коней, свиней, корів. За прикладом комунарів гельмязівці створили ще декілька сільгоспартілей, зокрема у травні 1924 року у селі організувалась комуна «Зірка». У 1928 році про «Іскру» було відзнято документальний фільм, а через рік видано дві книги. Комуна приймала численні делегації та екскурсії. У 1935 році на її базі створено державну племінну станцію великої рогатої худоби.

У квітні 1923 року. Гельмязів став районним центром[7]. У 1931 році в селі почала працювати відома на всю Україну своїми рекордними показниками Гельмязівська МТС. У 1937 році її директор І. П. Авраменко став депутатом Верховної Ради СРСР. Роки суцільної колективізації звели нанівець досягнення періоду НЕПу, а в результаті геноциду 1933-го року від голоду померло понад 700 гельмязівців. У пам'ять про них у 1993 році на сільському цвинтарі встановлено пам'ятний знак.

Нацистсько-більшовицька війна[ред. | ред. код]

У перші місяці нацистсько-радянської війни в районі діяв Гельмязівський партизанський загін, яким командував Ф. Д. Горєлов. Понад 1500 гельмязівців стали фронтовиками і 523 з них загинули, їх імена увічнено на пам'ятнику в центрі села.

За період окупації Гельмязова з 23 вересня 1941 року до 23 вересня 1943 року нацисти розстріляли, замучили в гестапо 83 людей. Серед них інструктор райкому партії М. Ю. Кравченко, бригадир колгоспу «Іскра» П. О. Швець-Ярема, голова райспоживспілки О. Т. Дороган, головний лікар райлікарні Ю. Е. Дубиніна, яка постачала партизанам медикаменти, один з організаторів колгоспів З. І. Маланчук, секретар райкому комсомолу П. К. Кислий. 270 юнаків і дівчат було вивезено на каторгу до Німеччини. Гітлерівці пограбували МТС, племінну станцію, зруйнували пам'ятники В. І. Леніну і Т. Г. Шевченку, спалили обладнання обох середніх шкіл. Приміщення школи № 1 вони перетворили на концтабір, школи № 2 — на стайню. Навчання в школах припинилося. Всі жителі села виганялися на польові роботи. В лютому 1943 року в районі організувалися підпільні групи, місцеві жителі збирали розвідувальні дані для командування частин Червоної армії, що вже вступила в Україну, не допускали вивезення худоби до Німеччини, ховали човни від нацистів, щоб червоноармійці змогли переправитися через Дніпро. 23 вересня 1943 року частини 23 стрілецької дивізії, якою командував генерал-майор О. Г. Корольов відвоювали Гельмязів. Меморіальна дошка на пам'ятнику загиблим воїнам-визволителям нагадує, що саме тут поховано Героїв Радянського Союзу генерал-майора О. Г. Корольова та майора К. К. Єрмішина, які загинули при форсуванні Дніпра.

Післявоєнні роки[ред. | ред. код]

Відразу ж після визволення гельмязівці взялися за відбудову, щоб якнайшвидше підняти зруйноване господарство. На початку 50-х років усі сільськогосподарські артілі Гельмязова були об'єднані в один колгосп, а пізніше — в радгосп «Росія», яким майже 30 років керував заслужений працівник сільського господарства Чуйко Йосип Григорович. За постійне зростання продуктивності праці підприємство неодноразово нагороджувалося найвищими відзнаками республіки. Близько 30 працівників радгоспу стали орденоносцями.

У 1963 році у зв'язку з територіальною реформою Гельмязівський район був ліквідований, а саме село перейшло спочатку до Драбівського, а згодом — до Золотоніського району.

Протягом останніх десятиліть XX століття село інтенсивно розвивалося. Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство. Гельмязівці досягали значних результатів у вирощуванні врожаїв.

З невеличкої артілі з видобування торфу було створено торфопідприємство, обладнане потужною технікою. У 1955 року в селі розпочав роботу хлібобулочний завод. Гельмязівська міжколгоспна будівельна організація проводила будівельні роботи на території Золотоніського та Канівського районів.

Після під'єднання села до державної електромережі в 1962 році до послуг населення стали: побутові майстерні, телевізійне та фотоательє, перукарні, поліклініка (тривалий час її очолював заслужений лікар УРСР М. Я. Слюсаревський), Будинок культури.

До 30-річчя Перемоги в 1975 році в селі встановлений пам'ятник землякам, що загинули у війні (скульптор А. Кравченко, архітектор Ю. Сомиков). Він за художніми якостями вигідно вирізняється серед подібних монументів, поширених в Україні[8].

Сучасність[ред. | ред. код]

Третє тисячоліття Гельмязів зустрів уже реформованим: селяни визначили свою економічну долю. Більша кількість земельних паїв залишилася базовому господарству ВАТ «Русь», яке за земельними площами (понад 4,6 тисяч га) залишається одним з найбільших на Золотоніщині. Основний прибуток ВАТ «Русь» отримує від рослинництва і тваринництва.

На території села знаходиться дільнична лікарня, дошкільний навчальний заклад «Барвінок», музична школа, хлібокомбінат, ТОВ «Млин», ВАТ «Гельмязівська РТП», КП «Будівельник», КП «Добробут», психоневрологічний інтернат, госпрозрахунковий відокремлений підрозділ Золотоніського райСТ, відділення зв'язку, бібліотека, аптека.

В селі є пам'ятник Т. Г. Шевченку, споруджений до 150-річчя від дня його народження. А також пам'ятник Леніну, що знаходиться біля нового корпусу школи — в центрі села.

За кошти сільської ради проведено ремонтні роботи та підведено опалення до дільничної лікарні. У селі працює фольклорний колектив «Калина», удостоєний у 1982 році звання «народний». Самодіяльні колективи є також у дільничній лікарні, дошкільному навчальному закладі «Барвінок». Самодіяльний колектив ВАТ «Русь» у 2005 році удостоєний звання «народний». Функціонує музична школа, в якій навчаються діти віком від 5 років не лише місцевих жителів, а й навколишніх сіл. Районний будинок дитячої та юнацької творчості, школяра має великий вибір гуртків, де займаються понад 400 дітей, у школі також діють різні гуртки та факультативи.

400-річчя Гельмязова[ред. | ред. код]

21 вересня 2013 року у с. Гельмязово Золотоніського району відзначали 400-річчя від дати письмової згадки про село

На свято були запрошені керівники всіх установ та організацій села разом із їхніми колективами, ветерани праці та вихованці навчальних закладів, жителі села та їхні близькі, а також поважні гості з інших регіонів, в тому числі черкаського земляцтва «Шевченків край» м.Київ, життя яких пов'язане з Гельмязовом, знані і шановані вихідці з села.

Серед них: Іван Прокопович Карпенко — ветеран німецько-радянської війни, Платон Прокопович Карпенко — лауреат премії ім. М.Максимовича, автор двох книг про Гельмязів, заслужений працівник освіти України, Тамара Опанасівна Коломієць — відома поетеса, член спілки письменників України, Петро Опанасович Коломієць — заслужений журналіст України, публіцист, автор 13 книг, Микола Сергійович Кулик — доктор технічних наук, професор, ректор Національного авіаційного університету, Микола Миколайович Слюсаревський — член-кореспондент Академії педагогічних наук, директор НПЦ політпсихології АПНУ, заслужений працівник освіти України, Євген Федорович та Володимир Федорович Горєлови — сини командира партизанського загону ім. Чапаєва, Сергій Борисович Братчик — генерал-майор, Петро Іванович Авраменко — заслужений артист України, Сергій Іванович Нехаєнко — підполковник, заступник командира Президентського полку, Іван Степанович Барчан — заслужений юрист України, прокурор та інші.

Сільський голова Олександр Данько привітав присутніх, розповів про здобутки села, стан місцевого бюджету. Зокрема, повідомив, що цього року у селі зареєстровано 18 шлюбів, народилися 28 немовлят, проте 70 осіб пішли у вічність.

З вітальним словом до гельмязівців звернувся також голова районної ради Микола Собченко. Він зазначив, що Гельмязів славний працьовитими людьми у багатьох сферах — сільському господарстві, науці й техніці, охороні здоров'я, культурі й спорті, військовій справі. Зазначив, що характерним для жителів села є зацікавлення духовною спадщиною предків та що Гельмязів і нині — село великих справ і прекрасних людей.

Саме до відзначення 400-ліття Гельмязова талановитий Микола Аза написав вірші про село, а місцевий баяніст Петро Лобунець склав музику. У цей день пісня пролунала вперше, і глядачі зустріли її шквалом оплесків. 

Слово для привітання мали всі почесні гості свята. Кожен виступ супроводжувався концертним номером аматорів сцени. Цього дня нагороджені були найстарший та найменший житель села. На сцену запрошували пари, які прожили в щасті й перебороли всі незгоди та святкують золоте весілля чи срібний ювілей 

Не забули й про іменинників. Під оплески та веселі вигуки присутніх на сцену запросили молодих, які в цей день зіграли весілля — Михайла Панченка та Ілону Мигаль. 

Своїми виступами на святковій сцені час від часу радував заслужений артист України Петро Авраменко. 

Цього дня привітали також односельчан, які удостоєні народних звань — у селі проживають три матері-героїні (Валентина Кобзаренко, Мотрона Прогожук, Ганна Курінна), заслужені працівники різних галузей (ПетроДрагунов, Сергій Киряченко, Василь Шевчук) та орденоносці. 

Пригадали імена тих, до кого найчастіше зверталися за допомогою, хто давав путівку в життя, чиї невтомні руки вирощували хліб і розбудовували село — хвилиною мовчання ушанували їх пам'ять. Багатьох селян нагородили пам'ятними грамотами за активну участь у громадському житті села та на честь святкування 400-річного ювілею.

Щиру вдячність висловили Канівському козацькому полку, козакам Канева та села Прохорівки, окремо — козакові цього ж полку з Гельмязова Петрові Григоровичу Цупилові за активну участь у святкуванні ювілею. Подякували за добре приготовлену для учасників свята козацьку кашу та за салют зі справжньої козацької гармати. Слова вдячності звучали й на адресу сільських підприємців за матеріальну допомогу в організації свята.

Після урочистої частини на присутніх чекав концерт заслуженого колективу бандуристів обласної філармонії.

Люди[ред. | ред. код]

В селі народилися:

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

  1. world-gazetteer.com
  2. http://who-is-who.com.ua
  3. maps.vlasenko.net(рос.)
  4. В.Ляскоронський. История Переяславской земли с древнейших времен до половиы XIII столетия. — Київ, 1903, стор. 134—135
  5. Сборник по хозяйственной статистике Полтавской губернии, т.6, Золотоношский уезд, стор. 98 — 128
  6. Статистический ежегодник Полтавского губернского земства на 1903 г. Полтава, 1903, стор. 94 — 104
  7. Шевченківщина. Статистичний довідник на 1928 рік. Черкаси, 1928, стор. 66.
  8. Путівник «Україна. Центр». Картографія. Київ. 2009. стор. 36. ISBN 978-966-475-378-1
  9. www.warheroes.ru(рос.)
  10. www.warheroes.ru(рос.)

Література[ред. | ред. код]