Житло

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Традиційна українська хата, село Пирогів.

Житло́, осе́ля, домі́вка, поме́шкання — квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати в квартирах чи одноквартирних будинках, а також інші приміщення, призначені для постійного або тимчасового проживання людей, що завершені будівництвом та віднесені у встановленому порядку до житлового фонду.

Ознаки житла[ред.ред. код]

1. Житло — це певне приміщення. Будь-якому житлу притаманно те, що це певна будівельна споруда капітального типу чи її частина. Житло має стіни, перекриття, підлогу, стелю, дах. До житла пред'являються певні санітарні та технічні норми, що в найзагальнішому вигляді закріплені у Житловому Кодексі. Інші розуміння і поняття житла мають суб'єктивний характер і воно не охоплюються правовим регулюванням житлових відносин.

2. Житлом є не будь-яке приміщення, а саме таке, що призначено для постійного чи тимчасового проживання людей. Основна відмінність житла від нежилих будівель полягає у різному їх призначенні. Перші призначені для постійного чи тимчасового проживання громадян (ст. 6 Житлового кодексу). Інші використовуються для потреб промислового характеру, як об'єкти інфраструктури, адміністративні заклади тощо. Призначення будь-якої будівлі визначається у технічному паспорті будівлі чи споруди, що ведеться за даними технічної інвентаризації. До житла, через його призначення, пред'являються спеціальні вимоги щодо санітарно-технічного стану. У разі порушення цього стану житла та неможливості його відновлення таке житло підлягає зносу чи переведенню у нежилий фонд. Це регламентоване «Положенням про обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків та жилих приміщень непридатними для проживання», яке затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 26.05.84р. № 189.

Житло завжди має цільове призначення. Воно розраховане саме для проживання людей. Це закріплено у ст. 6 Житлового Кодексу. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.

3. Споруда повинна бути завершеним будівництвом. Якщо споруда не є завершеною будівництвом, це вже не житло, а незавершений будівництвом будинок. Про те, що будівництво є завершеним, зокрема, свідчить акт державної комісії про прийняття споруди в експлуатацію.

4. Приміщення повинно у встановленому порядку бути віднесено до житлового фонду. Про це свідчить інвентаризаційна справа, яка ведеться на кожен з об'єктів житлового фонду. Крім того, у довідці-характеристиці БТІ, що є одним з необхідних документів при відчуженні житла, вказується, чи віднесена нерухомість до житлового фонду. Ст. 4 Житлового Кодексу встановлює, що житлові будинки, а також жилі приміщення в інших спорудах, що розташовані на території нашої країни, створюють житловий фонд. До житлового фонду не входять нежилі приміщення у житлових будинках, що призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Ознаки житлових будинків[ред.ред. код]

Під житловими будинками розуміють будівлі, що характеризуються сукупністю таких ознак:

  • відповідність будівель архітектурно-будівельним, санітарно-гігієнічним, протипожежним та іншим нормам і стандартам, що робить ці будівлі придатними для постійного проживання в них громадян;
  • прийняття в експлуатацію комісією фахівців і спеціалістів зведеного будинку, що відповідає зазначеним умовам;
  • реєстрація в органах місцевого самоврядування будівлі як житловоїої.

Історія житла[ред.ред. код]

В Україні у 1965 році було знайдене одне з найдавніших жител, що збереглися до сьогодні. За оцінками вчених, вік цієї оселі дорівнює приблизно 15 000 років. Це житло було зроблене з кісток мамонта; знахідка була зроблена в місті Межирічі, неподалік від Києва. Припускають, що житло було покрите шкурами мамонта. Це житло доби кроманьйонців було виявлене селянином, що копав фундамент на глибину 2 м. [1]

Зараз житло кроманьйонців з Межирічі експонується в Палеонтологічному музеї імені В. О. Топачевського в Києві.

Архітектор Роберт Шуноер у своїй книзі «6000 років житла» визначає три основні категорії жител: житло, що виникло до міст; «східне міське» житло; «західне міське» житло.

До осель, що виникли до міст, відносяться тимчасові житлові споруди, такі як ескімоські іглу, напівстаціонарні будови типу пуебло та стаціонарні споруди типу гомстедів у Нової Англії.

До «східних міських» жител відносяться будинки древніх греків і римлян, традиційні міські будинки в Китаї, Індії та мусульманських містах.

До «західних міських» жител зараховуються середньовічні міські будинки, дуплекси епохи Відродження, а також будинки XIX і XX століть, зокрема м багатоквартирні. Цікавою новацією в будівництві житлових будинків на Заході стала система «Розумний» або «цифровий будинок» (англ. digital home). Ця система проголошується абсолютно новим підходом до будівництва справді комфортного і безпечного житла, що передбачає взаємодію людини з житловим простором. Система повинна вміти розпізнавати конкретні ситуації, що відбуваються в будівлі, й відповідним чином на них реагувати: одна з систем може керувати діяльністю інших за заздалегідь розробленим алгоритмом. Основною особливістю такої інтелектуальної будівлі є об'єднання окремих підсистем в єдиний керований комплекс.

Сучасне житло[ред.ред. код]

Житло в Україні[ред.ред. код]

Історія[ред.ред. код]

Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різних реґіонів України зумовили різноманітність форм поселень, садиб та типів житла. На території України історично сформувалися три зони сільських поселень: північна, центральна та південна. Для спорудження їх використовували місцеві матеріали. На Поліссі віддавна будували з дерева, в лісостепу — з глини, соломи і дерева, каменю. Кожний матеріал по-своєму вплинув на загальну форму, художнє вивершення споруди.

Для більшої частини території України характерний один тип відомого нам традиційного житла. Підставою для нього слід вважати осіле землеробське життя, побут і пов'язані з цим обряди та звичаї. Тому чи на півдні, чи на півночі, з якого б матеріалу хати не будувалися, всюди в загальних рисах вони подібні. Це вказує на те, що їхній тип виробився в середній лісостеповій зоні, тобто на Волині, Поділлі, Середньому Подніпров'ї, де під руками були одночасно обидва матеріали — глина і дерево.

У 13 — 14 ст. як у містах, так і в селах основним будівельним матеріалом на території України було дерево. У 15 ст. і наступних періодах в Україні будувалися також житла і господарські споруди, плетені з лози і обмазані глиною. Обмазка і білення жител на території України відомі вже з 11 — 13 ст.

За планувальною структурою житла періоду Київської Русі поділяються на три основні групи: однокамерний зруб або кліть (основна житлова частина); двокамерний зруб, що складається з більшого, наближеного до квадрату приміщення з піччю, і меншого — сіней; трикамерний зруб, який складається з Ізби, сіней і кліті, що згодом отримала в Україні назву: «дві хати через сіни».

Давні аналоги української хати можна знайти у пам'ятках багатьох археологічних культур, починаючи з трипільської, що існувала на території нинішнього Правобережжя від Києва до Кременчука, захоплюючи середню і нижню течії Південного Бугу, Дністра й Пруту. Недарма відомий російський археолог В. Городцов писав, що «українські хати-мазанки — це тільки поліпшений варіант трипільської глиняної будівлі».

Тип української хати належить до так званого Breithaus («широкий житловий будинок»), відомого з Передньої Азії та Кавказу і такого, що являє трикамерну будову з входом на довшій стіні. Всі ці камери лежать на одній лінії, двері з вулиці ведуть у центральну камеру — сіни.

Народна основа житла служила базою і для житла багатших людей в 15 — 17 ст. Старшинські та гетьманські будинки були простими. Це були звичайні хати на дві половини (світлиці з кімнатами, а посередині сіни), в кожній світлиці по чотири вікна і тільки зовнішній вигляд будівлі з «ґанками» навколо, з віконницями, горищами над рундуками і над коморами, відрізняв їх від хати заможного козака. Форми дахів, і конструктивні деталі — аркади, галереї, а також їхнє декоративне оформлення — істотно не відрізнялися від масового народного сільського будівництва.

Українська хата була не тільки архітектурним об'єктом, а й своєрідним знаком, що віддавна виконував естетичну і символічну функції. Так, вже на перший погляд можна було визначити ступінь заможності й уподобання господаря. Зручність розташування будинку свідчила про шанування господарем певних народних звичаїв; чисто підведені призьба, стіни, вікна характеризували добру і чепуристу господиню.

Важливе місце у традиційній свідомості має уявлення про свою хату: «своя правда», «у своїй хаті кожний пан». Власна господа була простором для більшої волі в діях. Тому вона сприймалася як рідна. У народних піснях маємо безліч прикладів того, що «де хата, там і паніматка». Глибоке відчуття своєї хати, правди, сили і волі підводить до універсальної потужної ідеї — Матір, Хата, Батьківщина. А це переконує у великому значенні «хати» як символу.

Найпоширеніші сучасні типи житла[ред.ред. код]

Ринок житла[ред.ред. код]

Недоторканість житла[ред.ред. код]

Житло в Україні є недоторканим. Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян є злочинним та карається згідно з Кримінальним кодексом України.

Музеї жител[ред.ред. код]

За зразком Стокгольмського скансена за останні сто років поширилися музеї архітектури й побуту, в яких серед іншого демонструються типи традиційних жител різних регіонів. Найбільшими музеями такого типу в Україні є:

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Історія української культури. Том 1, 2. Київ, 2001

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]