Українська хата

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

"Серед села в долині лиснів довгий ставок. Коло самої греблі проти млина на пригорку стояла стара дубова церква з п’ятьма банями, а коло неї, неначе вгніздившись у густому вишняку, стояла ще старіша за церкву, присадкувата, широка дзвіниця. І пригорки, й довгі долини, й зелені левади у вербах понад ставком усе зеленіло й лисніло на веселому сонці, а чисті хати скрізь біліли в садках, ніби чиясь вередлива рука, граючись, розкидала їх у поетичному безладді по горбах та долинах".[1]

Нечуй-Левицький у повісті «Старосвітські батюшки та матушки»

Українська хата — загальнопоширена на території України назва житлової споруди;[2] тип народного житла України.

Білена зовні і всередині під солом'яним дахом хата є основним типом української хати, котра лише у ХVII — XVIII ст. набула етнічної виразності і стала етнографічною ознакою українського народу.[3] Від нього відрізняються рублені хати північної частини України (Полісся) і Карпатських гір, де вони дерев'яні, мають відкриті стіни. Українська хата пройшла довгий шлях від найпростішого однокамерного житла з давнини до ХVIII — початку ХІХ століття і лише в середині ХІХ століття з'явилося двокамерне селянське житло, яке складалося з житлового приміщення та сіней. Наприкінці ХІХ століття в Україні поширилося трикамерне селянське житло, яке, крім власне хати і сіней, ще мало й комору. Найпоширеніший тип тридільної хати — сіни, мешкальна хата й комора або хата, сіни та кімната (часом ще й із коморою).[4]

Українське національне житло створювалося українцями протягом століть шляхом безперервного вдосконалення прийомів і форм, які відповідали умовам життя, побуту й естетичним уподобанням народу.[5] В архітектурі української хати відбилося все тисячолітнє багатство народних традицій, символів, звичаїв та обрядів.

Народна будівельна творчість розвивалася в руслі поступу загальнолюдської цивілізації, на неї впливали суспільні, соціально-економічні, моральні фактори, але українська хата має типові риси всіх районах України, є результатом спільності етнічного складу народу. Внутрішнє планування та інтер'єр української хати характеризується типологічною єдністю. Українська хата стала не тільки житловим простором для людини, місцем родинних обрядів, а й найяскравішим символом української народної культури, добробуту та ознакою духовності української нації. Українська хата є для українців етносимволом.[6]

Українська хата з округлими вікнами. Музей української народної архітектури та етнографії в Пирогові (біля Києва, Україна)

Вступний опис[ред. | ред. код]

Тип народного житла України, що історично склався, відрізняється своїми особливими традиційними прийомами організації плану, конструкцій та їх архітектурної обробки.[7] Ці прийоми мають у своїй основі давньослов'янський тип жител, що розвивалися протягом багатьох століть під впливом своєрідної історичної та природної обстановки, що відбилася як на формуванні загальних ознак типу житла, так і на створенні приватних особливостей його, властивих житлам окремих районів України. Наявність тих чи інших місцевих будівельних матеріалів та конструктивні прийоми, які застосовуються при їх використанні у будівництві, значною мірою визначають колорит народної архітектури цього району. Так само очевидно вплив історичних умов на розвиток і створення образу народної архітектури. Цей вплив слід розуміти досить широко. Тут треба враховувати не лише соціально-економічні умови існування та найбільші події в історії народу, архітектура якого вивчається, а й вплив культури сусідніх народів, а іноді, можливо, і вплив панівних тенденцій у "великій" архітектурі. Народні будівельні традиції та художні смаки розвивалися не ізольовано від навколишнього оточення. Культура сусідніх народів стикаючись, неминуче створювали взаємний вплив на процес подальшого розвитку та залишали у ньому той чи інший відбиток. Цей взаємний вплив надзвичайно складний, і характер і значущість його можна простежити лише на тлі історії народу та історичних подій, що відбувалися у місцях, що вивчаються.

Різниця історичної долі північно-західної лісової та лісово-степової та південно-східної степової частин України відіграла значну роль у процесі розвитку типу народного житла. Лісова Волинь та гірська Галичина були природою захищені від вторгнення кочівників. Саме тут і збереглися старі будівельні традиції, і звідси вони поширилися на південь і південний схід.[7]

Інтенсивна колонізація степової смуги стала можливою лише після усунення небезпеки набігів татар, тобто у XVIII ст. Населялася ця територія головним чином переселенцями з правобережної та лівобережної України та з центральних районів Росії, а також деякими іншими народами. Тому населення краю було різноманітне за національністю — українці, росіяни, німці, молдавани, болгари та ін.

Стародавні архітектурно-будівельні традиції, найбільше збереглися у північних та прикарпатських гірських районах України і звідси поступово поширювалися на південь, у передстепові та степові райони. У своєму русі на південь ці традиції поступово зазнавали змін, зумовлених головним чином іншими природними даними та частково складним етнічним складом населення. Деякі риси народного житла, що збереглися в північних районах, за нових умов поступово відмирали. Найкращі представники української культури йшли на Лівобережжя чи до Москви.[7] Так, татарські навали порушили зв'язок київської держави з Близьким Сходом; Київ втратив своє культурно-політичне значення, і провідну роль набули міста Московської Русі. Історична обстановка XIV-XVIII ст. призвела до поділу України на дві частини, що відрізняються різними умовами економічного та культурного розвитку. Внаслідок цього до початку XIX століття між Правобережжям і Лівобережжям створилася велика різниця в економічному та культурному розвитку. Зазначені історичні події позначилися також і розвитку образу народного житла, в декоративних прийомах внутрішньої і до зовнішньої обробки будинків. У цьому процесі велике значення мали зростаючі міста та містечка Правобережжя, особливо Подільщини.[7]

У другій половині XVIII і в XIX ст. значно зріс вплив російської держави. До половини XVIII століття в масі своєї рядової оселі міста або козацької старшини в основних рисах було близько до народного житла і повторювало його прийоми в більш розвиненому та багатому вигляді.[7]

Промислова революція призвела до поглиблення класового розшарування населення та зростання протиріч між містом та селом. Традиції скромного за своїми побутовими та архітектурними якостями селянського житла збереглися і продовжували розвиватися тільки в селі і зовсім зникли в забудові міста, де перехід до інших матеріалів і техніки та іншої внутрішньої організації створив принципово інший тип житла. Середнє становище між містом і селом зайняли передмістя, дрібні міста та містечка з їх змішаними міськими та сільськими прийомами планування та архітектури житла. Цей період характеризується появою в архітектурних деталях та оздобленні народного житла своєрідного впливу класицизму; у плановому рішенні зростають спроби функціонально розмежувати житло на 2—3 кімнати замість одного загального житлового приміщення.

Поряд з історичними чинниками у розвитку типу національного житла велику роль відіграли природні особливості України, зокрема характер місцевих будівельних матеріалів. Народна архітектура має у своєму розпорядженні виключно місцеві будівельні матеріали, тому наявність тих чи інших матеріалів у різних районах прямо і безпосередньо відбивається на будівельних прийомах та архітектурі житла. За характером місцевих будівельних матеріалів територія України ділиться приблизно на три смуги.

Територія в межах від північних кордонів України та до лінії Житомир, Київ, Ніжин, Глухів покрита лісом; тут панівним стіновим матеріалом є дерево зруб або дерев'яна каркасна конструкція; глина має лише допоміжне значення. Покрівельний матеріал — солома або дерево.

Середня, лісо-степова смуга простягається від меж лісової смуги на півночі і до лінії Балта-Кременчук-Полтава-Харків на півдні. Ця смуга характеризується великою різноманітністю місцевого стінового матеріалу; тут застосовуються дерево, глина, очерет та солома; покрівельним матеріалом є солома, очерет і рідше дерево.

Від меж лісо-степової смуги на півночі і до південних кордонів України простягається степова смуга; тут застосування лісу обмежено і основним стіновим матеріалом є глина у поєднанні з очеретом, хмизом або соломою. По пониззі Дністра, Буга та на Донбасі нерідко застосовується камінь; Покрівельним матеріалом є солома, очерет і черепиця. Різноманітність будівельних матеріалів спричинило виникнення великої кількості різних конструктивних прийомів, властивих цим матеріалам. Ця різноманітність природно позначилася на архітектурному зовнішності жител лісової, лісо-степової та степової смуг, надавши кожному з них специфічний колорит.

Архип Іванович Куїнджі, пейзаж «Вечір в Україні», 1878. Полотно, олія.

Традиційна орієнтація житла по сторонах світу[ред. | ред. код]

Житловий будинок в більшості випадків орієнтується своїм головним фасадом і одним бічним на південні румби, і лише задня стіна звернена на північ. За такої орієнтації житлового приміщення досягається найкраще використання сонячного тепла; дві стіни прогріваються сонцем, одна — бічна — утеплена прилеглими до неї сінями, а втрата тепла через задню стіну зменшується відсутністю у цій стіні віконних отворів і компенсується розташованою безпосередньо біля стіни піччю та лежанкою. Ці важливі практичні міркування змушують дотримуватися необхідної орієнтації країн світу і часто нехтувати становищем будівлі стосовно вулиці.

При складному рельєфі та заплутаній планування села на багатьох ділянках неможливо поєднати необхідну орієнтацію із бажаним положенням будівлі до вулиці; тому в селах часто житлові будівлі звернені на вулицю і головним фасадом, і бічним, і заднім, а іноді і кутом. Звідси і своєрідний безладно-мальовничий ансамбль забудови українського села, що залежить від топографічних умов та системи планування.

Неспокійний горбистий рельєф Волинсько-Подільської височини, що прорізається долинами річок, та береги річок Сули, Псела та Ворскли на Лівобережжі обумовлюють особливо складне планування українського села. Село розташовується біля ставка або річки і має більш менш виражений центр-площу або головну вулицю, від якої розходяться другорядні вулиці і проїзди, створюючи невизначену і заплутану сітку вулиць.

За цих умов забудова села відрізняється відсутністю будь-якої стрункої системи; будівлі, потопаючи в зелені, розкидані в мальовничому безладді по схилах та пагорбах. На Подільщині та Київщині, де густота населення найбільша, деякі села забудовувалися дуже густо. Безладно та близько одна до одної поставлені будівлі з солом'яними дахами та білими стінами на тлі зелені становлять типовий вигляд українського села цих районів Інакше виглядає забудова сіл степової смуги та інших рівнинних районів України. Тут за сприятливих топографічних умов планування має більш правильний характер; село розташовується паралельно річці або дорозі і рідше кільцем навколо центру. Вулиця має певний, явно виражений напрямок та орієнтацію по сторам світу. У зв'язку з цим і становище житлових будинків по відношенню до вулиці має більш постійний характер.

Типи житла[ред. | ред. код]

Архітектурний вигляд народного житла — "хати" — і його внутрішня організація в основних своїх рисах є спільними для всієї України; цю спільність можна простежити у традиційних прийомах планування та обладнання житла, у характері та співвідношенні архітектурних обсягів, трактуванні стіни, отворів та даху будівлі.[7]

Хата являє собою прямокутну, дещо витягнуту в плані будівлю, вкриту чотирисхилим дахом; співвідношення ширини будівлі до довжини коливається від 1:1,25 до 1:2,25.[7] Різкі коливання у пропорціях плану пояснюються наявністю двох типів жител. Найпростіший тип складається лише з одного житлового приміщення та сіней. У другому типі є два майже однакові житлові приміщення, пов'язані між собою сінями, розташованими в центрі будівлі.

Саме житлове приміщення наближається до квадрата — найекономнішої прямокутної форми приміщення, при якій периметр стін і охолодження приміщення є найменші. Великі сіни і комора, що прибудовуються до житлового приміщення, подовжують план, а якщо хата будується на два самостійних житлових приміщення з сінями між ними, тоді будівля витягується по головному фасаду і набуває подовженої форми.

Ширина будівлі обмежена конструктивними міркуваннями: ширина 5-6 м пропорційна довжині вінця зрубу і зручна при глиняній конструкції стін, так як при цій довжині не потрібно поперечних стін. При прольоті в 5-6 м солом'яний дах з крутим підйомом конструюється просто, але значно ускладнюється зі збільшенням прольоту.

Простий прямокутник хати іноді порушується виступами у вигляді прибудов, що перекриваються одним схилом даху. Форма чотирисхилого даху продиктована властивостями матеріалів (солома, очерет і дерево); чотирисхилий дах, покритий соломою або очеретом, утворює утеплене горищне приміщення, що має істотне значення при тонких стельових перекриттях.

Таким чином, загальний силует хати завдяки простоті плану та відсутності об'ємів, що виступають, має спокійний плавно окреслений характер.

Пропорції фасаду хати характеризуються низькою та подовженою формою стін та порівняно великою висотою даху; відношення висоти стіни до висоти даху коливається від 1:1 до 1:1,5. Мала висота стін викликана незначною корисною висотою приміщення; економія стінового матеріалу та прагнення до покращення теплового режиму змушували робити корисну висоту житлового приміщення гранично низькою-2-2,5 м. Поряд із цим, враження малої висоти стіни створюється великим звисом крутого даху, який зменшує видимість стіни, та високим цоколем ("призьба"). В той же час дах завдяки крутим ухилам і розвиненому конику набуває великої висоти.

Форма даху відіграє значну роль в архітектурному вираженні житлової будівлі, і її обробці приділяється багато уваги. Перехід від поверхні даху до вертикальної стіни через великий звис створює соковитий та виразний контраст. Великі виноси даху характерні для народної архітектури України, їх можна простежити і в архітектурі старовинних церков, де покриття першого ярусу різко виступає над площиною стіни. В основі цієї тенденції закладено прагнення захистити від вогкості приміщення та особливо стіну, в конструкцію якої майже завжди входить глина. Чим більше винос даху, тим далі від стіни падає вода, що стікає з даху, а косий дощ не потрапляє на її побілену поверхню. Звис даху має також і велике господарське значення, оскільки під навісом зберігаються чи сушаться овочі та фрукти. Розмір виносу даху обмежується крутим її ухилом. У конструктивному відношенні цей винос вирішується випуском кінців кроквяних ніг або консольними виносами верхньої обв'язки та балок. Іноді прагнення мати максимально великий винос призводить до створення довкола будівлі критої галереї на стовпах. Помітною з першого погляду особливістю хати є колоритність, яка досягається завдяки тому, що стіни обмазуються глиною різних кольорів. Обмазка покриває стіни житлового приміщення незалежно від їхньої конструкції, будь вони рубані, каркасні або глиняні. У цьому випадку конструктивна сутність стіни нічим не виражена на фасаді або при зрубах виражена дуже слабо. У цьому полягає суттєва особливість народної архітектури України.

Комора з села Баговиця Кам'янець-Подільського району Хмельницької області (Київ, Пирогів)

Зруб як основний конструктивний прийом архітектури жител народів лісових областей Європи завжди виявляється на фасадах будівлі горизонтальними рядами вінців; побудова стіни, її фактура і тон цілком випливають із властивостей застосовуваного матеріалу та властивої йому конструкції. В Україні ж цей прийом виявлення дерева можна бачити лише у північних лісових районах чи у гірських карпатських областях.

Елементи каркаса відкрито показуються на фасаді. В даному випадку це комора з села Баговиця Кам'янець-Подільського району Хмельницької області (Київ, Пирогів)

В Україні конструкція стіни прихована також при застосуванні каркасу. У народів Західної Європи поступово перейшли до каркасної конструкції, схема каркасу з його стійками, розкосами та заповненням використовується як основний прийом обробки площини стіни; елементи каркаса відкрито показуються на фасаді і часто ще підкреслюються різнобарвним забарвленням несучої частини і заповнення. В Україні ж каркас стін житлового приміщення прихований шаром глиняної обмазки та нічим не виявлено на площині стіни. Обмазка рубаної або каркасної стіни глиною і побілка її набули повсюдного поширення тому, що обмазкою прикриваються всі щілини і нерівності стіни, складеної з неоднорідного лісу без ретельного підгонки.[7]

Покриття стіни шаром обмазки, переслідуючи деякі конструктивні цілі, створює значний архітектурний ефект. Поєднання темно-сірої солом'яної, очеретової або дерев'яної покрівлі з білим або забарвленим світлими тонами полем стіни робить зовнішній вигляд хати дуже мальовничим. Гладке світле поле стіни з великим бажанням і мистецтвом використовується для розташування на ній мальовничих композицій, причому ними однаково покриваються як зовнішні, так і внутрішні площини.

Членування стін віконними та дверними отворами підпорядковується певним традиційним правилам, які мають строго утилітарний зміст. На передньому фасаді житлове приміщення має 2 вікна, розташування яких випливає із внутрішнього планування та обладнання житла. Одне вікно розташовується близько до зовнішніх дверей для освітлення топки та робочого місця біля печі, інше — біля зовнішнього кута будівлі для освітлення столу. З торцевого фасаду ("причіж") теж ставиться одне вікно для освітлення того ж столу та рідше ще одне вікно для освітлення спального кута. Задній фасад, завжди орієнтований на північні румби, позбавлений віконних отворів, і якщо в ньому зрідка і робиться вікно, то дуже малих розмірів і часто без рами, просто шматок скла вмазується у стіну. З переднього фасаду сіни не освітлюються, а мають лише глухі двері. Цей прийом розташування вікон є стандартним та повсюдним і змінюється тільки одночасно з ускладненням внутрішнього планування житла, коли житлове приміщення розчленовується на 2-3 кімнати.[7]

Описані вище основні риси народної оселі є спільними для всієї України.[7] В окремих районах і навіть селах вони доповнюються своїми місцевими трактуваннями архітектурних чи конструктивних деталей, що виникли внаслідок місцевих природних чи історичних умов.

Найпростіший тип хати відрізняється граничною лаконічністю та скупістю архітектурних елементів. Прямокутний у плані обсяг перекрито м'яко окресленим чотирисхилим солом'яним дахом із заокругленими кутами перетину схилів і коника. Цей тип характерний для північних районів України — Чернігівщини та Полісся, але широко поширений також і в інших районах України, відрізняючи у минулому житла найбідніших верств селянства. Херсонська напівземлянка, «бурдей» у гуцулів[7][8] і більшість хат в одне житлове приміщення в інших районах України є представниками цього типу і відрізняються за зовнішнім виглядом лише внаслідок застосування різних місцевих будівельних матеріалів.

У лісових районах зруб чітко показаний і в площині стіни та у кутових з'єднаннях; на південь — зруб покривається тонким шаром обмазки, в степових районах стіна гладка і не має ніяких членувань, дах солом'яний або черепичний, причому її форма значно відрізняється від форми дахів лісових районів.

У Чернігівщині та на Поліссі нерідкі випадки, коли прямокутник плану хати порушується впадаючим кутом, ніби навісом, перекритим загальними схилами даху. Під цим навісом робляться вхідні двері у сіни, або навіс служить для господарських потреб, а двері розташовуються поруч із ним.

Найрозповсюдженіший тип хати в середньому правобережжі, особливо на Подільщині, також характеризується простотою об'ємів, але трактування стін, прорізів і особливо даху відрізняється своєрідними формами. Нерідко використовувані широкі кутові пілястри, архітектурні обрамлення отворів і часто сама форма отвору є наслідуванням кам'яної архітектури. Архітектурне рішення стіни хати втрачає свою безпосередність та мальовничу простоту; такого роду архітектура найчастіше спостерігається поблизу містечок та міст Подільщини з їхніми барочними культовими будівлями, палацами та кріпосними спорудами. Ці будівлі були розсадниками барокових форм, що проникли у примітивному вигляді в архітектуру містечок, а через них і в архітектуру села. Елементи кам'яної архітектури — пілястри, лиштви, горизонтальні тяги — народний зодчий сприйняв і переробив по-своєму, надавши їм виключно декоративний характер і форму, що дуже віддалено нагадують копійовані зразки. На Подільщині цьому явищу сприяло застосування для оздоблення стіни гіпсу, що дозволяє виконувати тяги та ліпні прикраси; ближче до Київщини цей прийом трапляється рідше, а на Київщині зникає зовсім.

Поширена на Правобережжі поступкова форма солом'яного даху логічно випливає з властивостей матеріалу, що застосовується. Влаштування уступів на кутах даху обумовлено необхідністю захисту кутових стиків від протікання (для чого застосовуються спеціальні солом'яні сніпки). З тих самих міркувань часто розвивається і гребінь даху. Поряд з цим такий пристрій даху є і своєрідним архітектурно-естетичним прийомом. На Київщині та Подільщині уступами оброблені тільки кути даху, але далі на захід уступами вирішується весь схил даху. У карпатських областях України цей прийом зустрічається частіше, ніж у інших місцях. Тут весь дах розчленований сильними горизонтальними уступами, що надають їй оригінальної форми, що нагадує горизонтальні членування главок церков Галичини.

Великий звіс даху, що влаштовується зазвичай на бічному фасаді, лежить на консолях. У рубаній будівлі звис вирішується просто: на торці будівлі верхні вінці зрубу укладаються з великим залишком, який обробляється скосом; у каркасних та глинобитних такий винос здійснюється випуском кінців верхньої обв'язки. При такому рішенні торця порушується симетрія в положенні даху по відношенню до несучого низу, і будівля набуває динамічності.

Кронштейни, що підтримують звис даху, у багатьох місцях прикрашаються різьбленням. Різьблена обробка кронштейнів з безліччю різноманітних мотивів набула найбільшого поширення на Полтавщині та Харківщині, де вона стала архітектурною традицією. В інших місцях консоль проста і обробляється простим скосом, або кінці виступаючої верхньої обв'язки підтримуються короткими і тонкими дерев'яними підкосами, що упираються в кут стіни.

Найбільший інтерес в архітектурному відношенні становить тип хати, поширений на Лівобережжі, в основному на Полтавщині та Харківщині. Загальний вигляд цього типу незрівнянно багатший, ніж у інших місцях; солом'яна або очеретяна покрівля має спокійний, м'який обрис, і кутові уступи на даху відсутні. Звис даху на передньому фасаді підтримується колонами; з боків теж робляться звиси, що підтримуються консольними виступами. Обмазкою покриваються зазвичай лише стіни житлових приміщень, а стіни холодних підсобних приміщень залишаються в дереві. На відміну від Правобережжя, де поверхня непокритої глиною стіни виконується грубо, без чистої обробки, тут стіни зроблені з щільно пригнаних один до одного і чисто оброблених пластин або брусів. Таку поверхню стіни не білять, але миють теплою водою з милом, і вона завжди має чистий та приємний вигляд.

У хатах на два житлові приміщення з холодними сінями між ними зовнішня стіна сіней не покривається обмазкою, і на фасаді будівлі між двома світлими побіленими площинами виділяється обрамлення дверей природним тоном дерева. У тих випадках, коли вся стіна фасаду покрита обмазкою, стіна сіней виділяється іншим кольором забарвлення — жовтим, коричневим, червоним або блакитним. Таке виділення поля навколо вхідних дверей фактурою матеріалу або кольором можна пояснити як впливом традицій рубаної будівлі, так і суто композиційними міркуваннями — прагненням на порівняно довгому та одноманітному полі стіни акцентувати вхід.

Поєднання форми даху з колонадою навісу і кронштейнами бічних фасадів, а також світлого поля стіни з яскравими тонами забарвлення налічників і віконниць створюють виняткову мальовничість і закінченість цього типу хати і висувають її до лав кращих архітектурних зразків народного житла України. У деяких районах Харківщини та Полтавщини цей тип хати доповнюється розташованою по задньому фасаду хати вузькою та довгою прибудовою ("припусниця"), що відповідає навісу на стовпчиках головного фасаду та призначається для поміщення худоби, ця прибудова перекривається одним схилом та врівноважує виступ даху на головному фасаді.

Тип хати з дерев'яними колонами та прибудовами для худоби характерний не лише для Полтавщини та Харківщини. Цей же тип, але в іншому архітектурному вираженні, зумовлений застосуванням інших будівельних матеріалів, характерний і для областей України, зокрема для Гуцульщини. Тут житлові приміщення оточені з двох або трьох сторін приміщеннями для дрібної худоби, а передній фасад прихований великим звісом даху. Прибудови біля житлової будівлі утеплюють приміщення і взимку створюють зручний зв'язок із приміщеннями для худоби або, вірніше, з усім двором, оскільки навіси проходять над усією огорожею двору.

На Полтавщині такий тип хати розвинений у її південній частині. Очевидно, прообразом його був древній тип, який здавна був у Галичині і занесений на Лівобережжі.

Крім розглянутих найбільш яскраво виражених типів хат, в Україні, особливо у її південній частині, зустрічаються типи житла, які за своїм зовнішнім виглядом відрізняються від звичайного типу української хати. Тут дався взнаки вплив і складного етнічного складу населення, і особливо наявність інших будівельних матеріалів. Зокрема, цікаво відзначити, що у районі Одеси є житла, висічені в урвищах; однак ці житла пов'язані виключно з місцевими умовами невеликої території, які не є типовими і не мають масового поширення.

Як бачимо, зовнішнє архітектурне вираження народного житла відрізняється різноманіттям, помітно відрізняє один тип хати від іншого. У той же час внутрішня організація житла різних типів значно одноманітніша, оскільки рішення плану житла меншою мірою залежить від матеріалів і конструктивних прийомів.

В збережених найстаріших хатах України, що відносяться до початку XIX століття, досить ясно представлена стара традиція внутрішнього планування однокімнатного житла. Обмежені економічні можливості селянського господарства минулого змушували при будівництві житла керуватися прагненням об'єднати в одному невеликому приміщенні всі господарські та побутові процеси.

Багатовіковий досвід виробив певний тип житла, встановив перевірені у побуті правила розташування входу, печі, столу, вікон. Ці правила максимально забезпечували найкраще використання площі приміщення у даних обмежених умовах. Однак ці умови самі по собі були настільки несприятливими, що в результаті житло все-таки було тісним, і потребувало постійної витрати величезної праці господині підтримки його у чистоті.[7]

« «Українці живуть в охайних, завше підтримуваних у чистоті хатах, які начебто усміхаються до тебе. Господині не задовольняються тим, що кожної суботи миють їх, як це роблять голландці, але ще й раз на два тижні білять житло. Від того хати на Україні виглядають вельми чепурними, немовби свіжовибілене полотно». «

— писав у 1838 році німецький географ Йоган Георг Коля, перебуваючи в Україні[9]

Найпростіший тип хати має два приміщення: холодні, порівняно великі сіни та тепле житлове приміщення. Порівняно великі розміри сіней викликані тим, що вони є не лише переходом до теплого приміщення, але й одночасно служать господарським приміщенням для зберігання інвентарю та продуктів.

Вхідні двері з сіней у житлове приміщення розташовані на відстані близько 1 м від зовнішньої стінки. Відразу при вході в приміщення поставлена ​​велика "вариста" піч, яка займає значну площу житлового приміщення. Конструкція печі чудова використанням її площин та виступів для господарських потреб. Нижня частина печі використовується для зберігання денного запасу дров, вище ж влаштована полиця, на якій розташований найбільш громіздкий посуд. На передньому фасаді печі зроблено полиці та западини для зберігання на них предметів та продуктів, що псуються від вогкості. Весь простір над склепінням печі використовується для просушки зерна, а взимку також як спальне місце для дітей та людей похилого віку. При печі часто прибудовується лежанка.

Відразу при вході в приміщення, з боку протилежної печі, біля зовнішньої стіни розташоване кухонне обладнання; між дверима та зовнішньою стіною влаштовані полиці з шафою для кухонного посуду.

Таким чином, частина житла, що часто забруднюється, кухня, розташована відразу ж біля входу, завдяки чому не забруднюється вся решта приміщення.

Основне місце для сну — дерев'яний поміст ("піл") — примикає до печі та до задньої зовнішньої стінки житлового приміщення. Зазвичай по краю помосту в довжину його або між помостом і лежанкою майже під самою стелею влаштовується підвісна вішалка ("жертка") для сукні. Таким чином, тилова частина житла обладнується як спальня; в цій частині приміщення не влаштовують вікон, щоб не охолоджувати спального кута. Якщо ж тут іноді робиться вікно, то дуже невеликих розмірів.

Частина приміщення, протилежна до входу, є чистим кутом. Вона обладнана столом, лавами, що тягнуться по стінах, і великою скринькою. Обробці цього кута приділяється особлива увага; тут зосереджуються найбільш різнобарвні та яскраві предмети прикраси.

Описаний тип житла виробився в умовах замкнутого товарного господарства, висхідного до феодального ладу, коли селянин самотужки виготовляв переважно всі предмети побуту. Тому житлове приміщення взимку захаращувалося прядкою та ткацьким верстатом. Виконання господарських робіт у вечірній час вимагало влаштування штучного освітлення. Оригінальний пристрій для освітлення приміщення застосовувався на Поліссі. У стелі влаштовувався отвір, від якого спускався канал із плетінки або з грубої тканини; до низу каналу підвішувалися грати, на які укладалася скіпка. Ще на початку ХІХ ст. цей пристрій був широко поширений по всьому Поліссі та Київщині.

Розглянутий тип внутрішньої організації житла та розміщення основного обладнання в одній кімнаті був найбільш поширеним на Україні. В основному це був єдиний масовий тип житла, що зберіг свої основні риси у різних природних умовах Полісся, півдня та Карпат.[7]

Що ж до організації житлового будинку загалом існувало два прийоми: житловий будинок—хата, має два майже однакових житлових приміщення з одними сінями, і будинок з одним житловим приміщенням і сінями. За першим типом, очевидно, будувалися хати заможної частини населення; тут була можливість одне житлове приміщення утримувати чистішим, а брудну роботу-заготівлю та варіння їжі — виносити в інше приміщення.[7] Крім того, одне з приміщень використовувалося як житло для одруженого сина або для людей похилого віку. Тип в одне житлове приміщення не давав вже цих переваг, але він був більш простим і дешевшим.

У ХІХ ст. розвиток капіталізму в Україні та значне зростання міст розривають замкнутість сільського життя. Безземельне селянство йде на фабрики та заводи, і спілкування між селом та містом стає все більш інтенсивним. Звідси надалі розвитку народного житла з'являються елементи впливу міського житла. Селянство, придивляючись до досконалішої організації міського житла, помічає основні засади його планування і намагається перенести в свої умови.

Посилюється тенденція ламання традиційного прийому устрою житла з явним прагненням розмежувати приміщення за функціональною ознакою на 2-3 кімнати. При цьому необхідно відзначити, що всі спроби нового рішення житла суворо укладаються у просту, зручну для зведення прямокутну форму, не допускаючи жодних зламів в плані. Винятком можуть бути лише пізніші спроби винесення сіней чи комори в прибудову.

Пошуки нового прийому планування житла по-різному позначилися розвитку зазначених двох типів будинків. У будинках першого типу стали виділяти комору за рахунок сіней. Але оскільки в цьому випадку і сіни і комора виходили недостатніх розмірів, то їх стали збільшувати за рахунок виступу на задньому фасаді; при цьому саме житлове приміщення змін не зазнавало.

У наступній стадії житлове приміщення вже стали розділяти на два приміщення виділенням маленької (4-6 м2) спальні, відокремленої від основної частини житла піччю. При такому рішенні житла і при звичайних зовнішніх розмірах хати виходили занадто малі приміщення, збільшення їх площі і подальша внутрішня диференціація вимагали б при даному типі значного подовження будівлі і створили б серйозні конструктивні труднощі. Крім того, в даному типі обидва житлові приміщення мають чотири холодні стінки, і сполучення між ними через холодні сіни взимку незручне. Ці обставини створили обмеження у можливостях подальшого розвитку, і цей тип почав поступово втрачати масове поширення. Спроба використати комору під житло або кухню і через неї зв'язати обидві кімнати в одну квартиру, змінює цей тип в основі і переходить вже до другого типу.

Розвиток будинків другого типу пішов далі, оскільки в його планувальній схемі можливості були ширші. Насамперед змінюється планування холодних приміщень; сіни зменшують і при них пристосовують або від сіней відокремлюють невелике приміщення комори, де зберігаються продукти та господарський інвентар. Завдяки цьому дещо розвантажуються житлове приміщення та сіни. В окремих випадках комору збільшують, і вона набуває різного призначення залежно від пори року або інших обставин: то вона є місцем зберігання одягу та житловою кімнатою, отепленою бічною стіною печі, то в ній взимку поміщають приплід худоби, тому що основні приміщення для худоби не отеплені. У цьому випадку для комори часто будують у дворі окрему будівлю.

На Полтавщині та Харківщині, крім звичайних сіней та комори, до задньої стінки, як зазначалось вище, часто влаштовується довге вузьке приміщення. Це приміщення призначається для худоби і, крім того, утеплює звернену на північні румби задню стінку житлового приміщення.

Диференціація самого житлового приміщення стосується насамперед кухонного кута. Тут думка будівельника працювала у двох напрямках. В одному випадку кухня виділялася в самостійне маленьке приміщення, призначене тільки для приготування їжі, а їдальня була в загальному житловому приміщенні. Цим досягалася повна ізольованість чистого приміщення від брудного. Недоліком цього прийому є те, що господиня, працюючи біля печі, не бачить іншого приміщення і тому не в змозі одночасно обслуговувати стіл та стежити за піччю. В інших прийомах житлове приміщення ділиться на 2 кімнати: одна — кухня-їдальня і друга — спальня. Цей прийом мав велике поширення; у ньому немає недоліків, властивих першому прийому, проте тут немає чистого приміщення. Тому з'являється новий прийом, що ускладнює внутрішнє планування житла виділенням сіней, комори, кухні-їдальні, спальні та вітальні.

Розвиток серед селянства ткацького та гончарного ремесла змушувало в окремих випадках виділяти виробничі приміщення з обладнанням в окрему кімнату. Приклад планування хати одного з гончарів села Опішні дуже цікавий у цьому відношенні: у приміщенні при житлових кімнатах влаштована майстерня з окремим ходом зовні, коморою і піччю.

Наведені прийоми планування хати не вичерпують всього різноманіття вишукувань та схем внутрішньої організації житла. Вони є лише ілюстрацією основних тенденцій, які можна було спостерігати у будівництві житла у селах. Всі ці пошуки мають в основі строгу економію площі, тому відсутні передні, кімнати робляться прохідними і розмір кімнат надзвичайно малий. По суті, весь процес подальшого розвитку полягає в тому, що житловий будинок дещо збільшується. Розміщення всього обладнання — печі, помосту, столу, кухні — залишається те ж, тільки кути, що отримували в примітивному житлі різне призначення, розділяються перегородками, і таким чином виходять кімнати різного призначення. Традиції дуже сильно впливають на еволюцію житла, і з ними різко поривають тільки в післяреволюційний час.[7]

У процесі розвитку другого типу хат найбільш значним нововведенням є виділення комори, відділення кухні, виділення спального приміщення та, нарешті, виділення вітальні. Розмежування житла на 2-3 кімнати різного функціонального призначення сприяло підвищенню зручностей та санітарного стану житла, тим більше, що поліпшення плану супроводжувалося збільшенням корисної висоти та природного освітлення кімнат. Однак таке внутрішнє планування житла не було масовим. Воно застосовне лише у великих багатих хатах і було доступне лише найбільш заможній частині населення, оскільки нове внутрішнє планування збільшувало обсяг житла, і, отже, збільшувалася і його вартість. А найбідніші верстви селянства продовжували будувати хати мінімальних розмірів в одне житлове приміщення з сінями і навіть без сіней. Цей тип був найбільш поширеним у забудові дореволюційного села.[7]

Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого — унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях української хати відчувався прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку. Народне житло цікаве й оригінальне не тільки за формою, але й щодо внутрішнього змісту. Кожний предмету ньому, крім практичного призначення, мав ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю. Здавна так велося, що кожна господиня свою хату дбайливо доглядала. Тому в хаті завжди було чисто, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, пахучими травами. Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він мав переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становило від 1:1,5 до 1:2,0.

Настінний живопис[ред. | ред. код]

Стінний живопис в будинку Губернського Земства в Полтаві / Микола Самокиш. Мотиви українського орнаменту. Харків. 1902. (книга повністю доступна для перегяду, або для скачування з вікі: лінк)

В архітектурі народного житла України колір має настільки важливе значення, що важко уявити загальний вигляд української хати поза її колоритністю.[7] Ця колоритність зовні досягається контрастним поєднанням м'яких сіруватих тонів, властивих покрівельному матеріалу, з яскравими тонами стіни. Обмазування стін глиною створило широкі можливості для мальовничих композицій. Таким чином, специфіка будівельного прийому вдало поєднувалася з притаманною українському народу любов'ю до яскравої та радісної колоритності та спонукала до прикраси житла настінного живопису.

Обмежені економічні можливості не дозволяли широким верствам селянства застосовувати для оздоблення досконаліші стійкі, але й дорогі матеріали-дерево, тканини, кераміку, скло і т. д. Доводилося вдаватися до простого засобу-живопису. Але техніка виконання при нестійкості ґрунту та фарби вела до швидкого руйнування орнаменту. Фарба швидко стирається чи змивається дощем; це змушувало відновлювати живопис щорічно або навіть кілька разів на рік.[7] Тому історичні відомості про розвиток народного живопису та орнаменту зокрема дуже мізерні та мало розроблені.

Розповсюдження декоративно-мальовничої обробки житла та характер її залежать від низки обставин, з яких головними є: технічні особливості конструкції стіни, розвиток інших видів народного мистецтва (тканина, кераміка) та частково вплив художньої промисловості міст.

Живопис успішно застосовувався як на глиняних стінах, так і у дерев'яних. Приклади рубаних хат Київщини та Полтавщини без обмазування стін усередині приміщення показують, що й за цих умов живопис застосовувався здавна. Характер малюнка та техніка живопису по дереву, природно, відрізнялися від живопису за глиняною поверхнею.

У північній частині України, на Поліссі та Чернігівщині, де панівною конструкцією стін є зруб із промазанням лише шва, стінний живопис відсутній зовсім або має зародкові форми. Ближче на південь паралельно з переходом від зрубу до каркасу декоративна обробка стін зустрічається значно частіше та розвиненіша. У степовій частині України, де основним стіновим матеріалом є глина, фарбування стін і настінний живопис набули найбільшого поширення. Техніка цього мистецтва досягла тут високої майстерності.

В українській хаті особливо яскраво вирізняється мальовнича обробка стін житлового приміщення.[7] Принцип підкреслення житлового приміщення та відокремлення його від службових здійснюються за різних місцевих умов різними засобами. При каркасних та рубаних стінах конструкція стін службових приміщень залишається відкритою, без обмазки та побілки; якщо ж стіна будується з глини або якщо каркас скрізь покритий обмазкою, то різниця між службовими та житловими приміщеннями досягається забарвленням стін у різні тони. Стіни житлового приміщення фарбують в основному в білі тони, для стін господарських приміщень застосовують тони жовті, коричневі, помаранчеві та інші. Пояснюється це тим, що фарбування крейдою нестійке, швидко змивається і забруднюється, фарбування ж темними земляними фарбами менше брудниться, і її рідше доводиться відновлювати. З цих же міркувань іноді крейдою фарбують лише передню та бічну стіни житлового приміщення, звернені до вулиці і освітлювані сонцем, інші ж стіни хати покривають темною фарбою. З тієї ж причини виступаючий цокольок хати, „прізьба”, що забруднюється бризками дощу або ногами проходять, теж фарбують темними земляними фарбами, жовтими та коричневими. При будь-яких тонах, що застосовуються для фарбування хати, один тон, найчастіше білий, є провідним, і мальовничі композиції або фарбування архітектурних деталей поєднуються з цим основним тоном.

Мальовничо-декоративне оформлення житла пов'язане не лише зі сприятливими конструктивними умовами, а й з розвитком інших видів народного мистецтва, зокрема гончарного ремесла та художньої обробки тканин. Існуючі з давніх часів і особливо розвинені в Подільщині, Київщині та Полтавщині гончарна та ткацька справа сприяли освоєнню кольорових глин та рослинних фарб для художньої обробки виробів та створили навички та прийоми заповнення площин рослинним та геометричним орнаментом. Цей досвід використовується і в архітектурі, але вже в інших технічних умовах та масштабах.[7] Улюблені мотиви геометричного та рослинного орнаменту, виконані на тканині, за своєю тематикою повторюються і в архітектурно-декоративному живописі, але малюнок їх і колорит змінюються у зв'язку з іншою технікою та іншими засобами виконання. Більше того, в архітектурному живописі часто зустрічаються приклади зображення мальовничими засобами кахельних печей, килимів, вишитих рушників і т.д. Там, де особливо розвинена прикраса тканини або інший вид народного прикладного мистецтва, там і розпис хат відрізняється великою досконалістю.

Продукція художньої промисловості міста, що проникала в села, і спостережувані селянином прийоми обробки інтер'єру міського житла теж позначилися на тематиці та характері настінного живопису народного житла. Особливо явно це виражено у наслідуванні шпалер. Природно, що вплив міської тематики найбільше позначається на селах, розташованих поблизу міст і містечок.

Цікаво відзначити, що іноді інтенсивному розвитку розпису хат у тому чи іншому районі сприяє наявність хорошого майстра. Поява в якомусь селі здібного та люблячого свою справу художника сприяє широкому поширенню цього виду мистецтва не тільки в цьому селі, а й у навколишніх селах. З'являються послідовники та наслідувачі, які навчаються у майстра та переносять його навички та мальовничі прийоми до сусідніх сіл. Слід зазначити, що розпис хат, як і вишивка, є лише справою жінок.[7]

Народний живопис у найкращих своїх зразках суворо підпорядкований архітектурі будівлі та є додатковим засобом художньої виразності. Тому розташування живопису на площині стіни аж ніяк не випадково, а органічно пов'язане з архітектурними членуваннями, тобто віконними та дверними отворами, простінками, кутами будівлі або смугою під звисом даху. Положення мальовничої композиції на площині стіни визначає її характер: в одному випадку вона обрамляє якийсь архітектурний елемент і перетворюється на лінійний орнамент, в іншому — композиція заповнює суцільно велику площину стіни килимовим малюнком.

Мальовнича обробка отворів композиційно пов'язується з формою отвору і обрамляє його навколо або зверху. Проріз прикрашається живописом у тому випадку, якщо немає дерев'яних налічників. Найпростіший вид художнього обрамлення віконного отвору — це обведення вікна навколо кольоровою смугою, з фарбуванням іноді в той же тон і переплетом; останній прийом застосовується переважно у північних районах.

Розвиненішим прийомом оформлення є виділення вікна не суцільною смугою, а стрічкою геометричного або рослинного орнаменту.[7] Іноді цей орнамент розташовується не суцільно по периметру отвору, а лише у його верхній частині. Дверні отвори рідше обрамляються орнаментом. Зазвичай вони виділяються на світлому фоні стіни природним тоном дерева або забарвленням полотна дверей яскравим тоном.

Простінки між отворами рідко використовуються для настінного живопису. Якщо тут і мають орнамент, він має симетричну закінчену форму.

Перехід від тону стіни до тону "призьби" робиться не простим стиком, а між ними вводиться смуга яскравішого тону, зазвичай червоного. Ця смуга рідко орнаментується внаслідок того, що положення її сприяє швидкому стиранню та забрудненню. Поле захищене від дощу звисом даху, є найбільш сприятливим місцем для розташування мальовничої композиції, і, дійсно, найцікавіші пояси рослинного чи геометричного орнаменту створюються саме на цій смузі.

Незрівнянно більше розвинений живопис усередині хати.[7] Розподіл живопису на стінах та його тематика ясно говорять про те, що в основному вона є наслідуванням таких навісних прикрас, як килими, шпалери, вишиті рушники, букети квітів, вінки тощо. У мальовничому зображенні навісної прикраси копіюються як форма предмета та її розташування на стіні, а й композиційні особливості та характер його орнаменту. Стіни, що обмежують спальний кут і не мають віконних отворів, покриваються розписом, що займає всю поверхню стіни. Цей розпис має чітко окреслені контури, що нагадують килим або шпалери. Так само орнамент, що обрамляє вікно, портрет або будь-який інший предмет, компонується у формі вінка або настінного вишитого рушника. Слід зазначити, що улюбленою тематикою народного живопису є геометричний і рослинний орнамент; теми із тваринного світу зустрічаються рідко.

У народному живописі розрізняються три основні прийоми композиції, які пов'язані з формою поверхні, що заповнюється. При заповненні орнаментом довгої, більш менш вузької смуги виходить своєрідний мальовничий пояс, малюнок якого складається з прямих, хвилястих або зигзагоподібних ліній або з дрібного орнаменту, що повторюється. Вузька витягнута форма поверхні, що декорується, природно, наштовхує на застосування ритмічного лінійного орнаменту, який простий у виконанні і дає всій смузі спокійне заповнення. Рисунок геометричного орнаменту, що веде композицію, доповнюється стилізованим малюнком квітки або листя. Іноді пояс, що розфарбовується, представляє покриту яким-небудь тоном суцільну смугу, якій надають своєрідну фактуру нанесенням на неї бризок іншого тону. Лінійний орнамент розташовують зазвичай внизу або вгорі фасадної зовнішньої стінки або на горизонтальних поясках "варистої" печі, в тих випадках, коли хочуть наслідувати шпалери, лінійним орнаментом заповнюють всю площину стіни.

Найбільш улюбленою формою мальовничого заповнення поверхні стіни хати є рослинний орнамент-"вазон", що зображує рослину, що виходить з невеликого горщика.[7] Цей орнамент однаково часто застосовується і у зовнішньому і внутрішньому розписі хати. Композиція його завжди підпорядковується певним законам. Горщик, з якого росте орнамент, ніколи не зображується об'ємно, в перспективі, а малюється ніби в ортогональній проекції. Стебла рослини не переплітаються, а послідовно розкладаються на площині, заповнюючи відгалуженнями вільні місця, і закінчуються або квітами або листям. Ця ясність побудови стеблинок "вазону" властива не лише декоративному живопису, а й іншим видам народного мистецтва (вишивці, килимовій справі та різьбленні по дереву).

Характер малюнка стеблинки та квітів у настінному розписі не однаковий. В одному випадку стеблинки зображуються соковитими прямими лініями та мають мало відгалужень. Малюнок носить дещо сухий і прямолінійний характер, що нагадує малюнок "вазону" на вишивках, килимах або в різьбленні по дереву; найкращі зразки такої композиції дає Старобільщина. В іншому випадку тонкі стеблинки, що ніби згинаються під вагою квітів, густо заповнюють площину малюнка. Квіти та листя даються крупно і виконані яскравими тонами. У деяких випадках малюнок стеблин настільки розвивається, що орнамент втрачає чіткість форми і заповнює всю площину стіни. Тут композиція видозмінюється стосовно контурів площини, що заповнюється. Цей вид малюнка найбільше поширений у південних районах України.

Іноді площина стіни або пояс заповнюються барвистими малюнками букетів, що чергуються; тут вже основна увага приділяється квітці. Стебельки або зовсім відсутні або зображені невеликими відрізками.

У тих випадках, коли рослинний орнамент обрамляє собою якесь зображення, наприклад портрет, тоді композиція набуває форми вінка, розвиненого з боків. На Подольщині та півдні Правобережжя заповнення стіни живописом перетворюється іноді на справжню килимову композицію. Фоном для неї служать не тільки біла стіна, а й синій, коричневий або жовтий тони, за якими ведеться розпис. Для заповнення такої площини використовується чисто геометричний орнамент. Вся площина розкреслюється на квадрати, трикутники або ромби, що розфарбовуються у різні тони; іноді геометрично розчленована площина заповнюється дрібним рослинним орнаментом, або вся площина покривається стилізованим рослинним орнаментом. Цей прийом декоративного оформлення відрізняється соковитістю фарб і застосовується переважно лише в інтер'єрі житла.

Одним із найпростіших прийомів декоративного оформлення великих поверхонь є набризкування, торцювання або штампування поверхні стін. В цьому випадку малюнка немає, і обробка стіни досягається імітацією шорсткої поверхні.

Розпис на печах носить у собі сліди наслідування кахельним печам: площина печі розбивається тонкими лініями на прямокутники, у яких розміщуються своєрідні орнаментальні рисунки.

Манера малюнка та листа залежить від техніки нанесення фарби; настінний живопис народного житла виконується дуже простими інструментами.

Для нанесення стандартного орнаменту застосовується штамп. Для цього беруть картоплину або буряк, рівно зрізають один бік і на ньому ножем вирізають простий орнамент, наприклад у вигляді прямих ліній, що перетинаються в центрі кола. При іншому способі беруть ганчірку, стискають її пальцями в грудку, опускають у фарбу та притискають до стінки. Виходить невизначене за формою пляма, якою заповнюють всю поверхню стіни або розташовують ці плями в одну лінію.

Імітація шорсткої поверхні досягається набризком або торцюванням; для цього беруть зв'язку колосків, опускають у фарбу та наносять ними бризки на стіну. При іншому способі ті ж колоски пов'язують у форму валика, який опускають у фарбу і потім рукою катають поверхнею стіни.

Виконання складних орнаментів потребує більш досконалих інструментів. Для цього застосовуються різноманітні кисті. Матеріалом для живопису є фарби земляні, рослинні та анілінові.

Стінний живопис, виконаний фарбами, приготованими на воді, на молоці або яєчному білку, швидко руйнується. Фарба швидко стирається або змивається дощем, і це змушує часто переписувати орнамент іноді по 2-3 рази на рік, причому під час переписування дуже часто орнамент докорінно змінюється.[7]

Широко побутували в Україні настінні розписи. Проте вже на кінець XIX ст. декоративні мотиви-розписи традиційного житла втратили свій символічний зміст.[10]

Український настінний розпис сягає своїм корінням ще часів трипільської культури. Про це свідчать археологічні знахідки, зокрема зображення на стінах сови, барвінку, гілок із квітами, букетів.[9]

Типи українського житла і конструкції стін[ред. | ред. код]

Побілена дерев'яна хата 19 ст. з солом'яною стріхою із села Луги на Поділлі

Панівним типом житла в Україні XIX ст. вважалась хата з одним житловим приміщенням. Найбільш простим і найдавнішим її різновидом було однокамерне житло, в якому єдине приміщення мало безпосередній вихід на вулицю. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIII—XI ст., а також у пізніші часи. Так, у середині XIX ст. цей тип однокамерного житла переважав на півночі Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині. Двокамерне житло було поширене в XIX ст. і зберігалось у центральній частині України до початку XX ст. Така хата мала одне житлове приміщення та сіни. Трикамерне житло набуло масового поширення в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно вважалося наступним етапом розвитку української хати. Житлові будинки з таким плануванням, окрім хати й сіней, мали ще комору. Хати, в яких було одне житлове приміщення, сіни й комора, мали багато регіональних відмінностей у різних місцевостях. Так, на Поліссі до хати добудовували ще одну комору для зберігання овочів (стебку, пукліт), у західних районах України — хлів, приміщення для сільськогосподарського інвентарю. Такі типи трикамерного житла стали основою для створення будинків із двома житловими приміщеннями (одне з них було основною кімнатою, друге використовувалось як святкове). До хати могло добудовуватись і допоміжне приміщення — ванькир, який використовували як спальню, дитячу чи кухню.

Розрізняють два варіанти такого житла: «дві хати підряд» та «хата через сіни». Визначальною рисою першого варіанта є те, що друга хата створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Отже, обидва житлові приміщення розмішувались по один бік сіней. Тип планування «дві хати підряд» мав значне поширення на Поліссі на початку XX ст.

План житла «хата через сіни» найчастіше зустрічався на Поділлі, Півдні України. Характерною ознакою цього плану є те, що житлові приміщення розташовувалися по обидва боки сіней (подвійне житло), тобто замість комори створювалось ще одне житло. В народній житловій архітектурі завжди передбачали додаткові приміщення, які можна було легко пристосувати до житла, а також думали про можливість розширення житлової будівлі шляхом добудови до первісного об'єму нових приміщень. У цьому випадку збільшувалися кубатура будівлі й площа забудови, що спричинювало відповідні зміни в плануванні не тільки всієї споруди, а й садиби.

Застосовували два типи конструкції стін: зрубний (в українському Поліссі та Карпатах) і каркасний (у лісостеповій смузі). Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з'єднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається «вінець». Вінці зрубів завжди були майже однакової товщини, крім підвалин, для яких використовувалося грубе дерево, переважно дуб. Довжина зрубів сягала 5 м. Зрубні будівлі зводилися з окремих квадратних коробок — клітей. Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Стовпи розмішували по кутах будівлі й проміжках стіни на відстані, яка залежала від заповнювача каркаса. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси. Заповнювали каркас дошками, півкругляками (пленицями), хмизом, очеретом, а також глиносолом'яними вальками.

Стіни з плетеним заповненням каркаса вальками, очеретом і лозою були поширені в лісостеповій смузі, у степах. Тут у будівлях ставили легкі каркаси з густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердин. Хати, зведені за такою технікою, мали різні назви: мазанка, хворостянка, кильована та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо степовій частинах України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та саману, а в ряді районів — з природного каменю (черепашнику, солонцю тощо).

Найпоширенішою конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх брусах (платвах), покладених на верху стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний дах, споруджений за кількома варіантами: накотом (зрубне перекриття), на стільцях (прилаштування у формі стільця, що підтримує дах), на сохах (стовпах, які підтримують сволок і весь дах). Дах покривали переважно соломою, зв'язаною у сніпки (кулики, китиці, плескачі), а на Лівобережжі — розстеленою соломою (внатруску). Зруб хати в лісових і гірських районах України був відкритий. Добре підібрані й оброблені вінці зрубу утворювали чудову фактуру стін, що створювало враження вагомості та міцності. У лісостеповій і степовій смугах хата, незалежно від матеріалу, з якого збудована (зрубна, глиновалькована, городжена й мазана глиною, з каменю), завжди була ззовні й зсередини побілена. Серед зелені садів вона виділялася білим кольором стін, а жовтогарячі плями (облямівки вікон, дверей, призьби) надавали їй веселого вигляду.

У народному житлі завжди багато уваги приділяли художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від злих сил. Вогонь і його відповідник — червоний колір, наприклад, вважали надійними захисниками від будь-якого лиха. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Створене таким чином замкнене коло повинно було охороняти від нечистої сили. Магічне значення мали й настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей.

Поділля[ред. | ред. код]

Незважаючи на традиційну одноманітність українського житла, кожен з куточків України мав і свої особливості. Так, наприклад, на Поділлі житлові будівлі вирізнялися мальованими фасадами завдяки широкому використанню кольорів та настінного розпису. Віддавна у будівництві тут застосовували глину та солому. Переважаючим типом була оселя з двома житловими приміщеннями з обох боків сіней. На Поділлі здавна широко використовувався камінь[11]. Найактивніше це робили мешканці басейну Дністра, на території між річками Збруч і Золота Липа та на покутсько-буковинському Подністров'ї.

У них були печі й приблизно однаковий інтер'єр. Менше приміщення використовувалося як кухня, більше — як кімната для гостей.

Полісся[ред. | ред. код]

На Поліссі, ще в XIII ст. було важливою частиною заселеної території, будували найпростіші зрубні споруди — кліті, стебки, однокамерні хати[12]. Житла зводили з дерева. У XVI ст. відбулися інтенсивні соціально-економічні процеси, які стимулювали розвиток хліборобства, розширення торгівлі. Усе це позитивно позначилося й на характері будівництва. Широкого застосування набуває різане дерево; рублені дахи замінюються кроквяними; поширюється покриття соломою[13], побілка житлових приміщень; зростає кількість господарських будівель, які часто блокуються з житлом.

Південь України[ред. | ред. код]

Природні умови Півдня України (спека, вітри), наявність таких матеріалів, як глина та камінь, зумовили спорудження будівель із товстими стінами, глибокими амбразурами у прорізах для вікон і дверей, тривале існування напівземлянок із масивним земляним дахом. Переважна більшість жител у XIX ст. мала великі вікна, дахи під соломою або очеретом. Останні були двосхилими із фронтонами, які часто оздоблювалися декоративним ліпленням.

Наддніпрянщина[ред. | ред. код]

У Середній Наддніпрянщині житло було каркасне та зрубне. Обмежена кількість дерева спричинювала застосування соломи, очерету, лози, які гармонійно поєднувалися. При цьому майстерно використовувались їх декоративні властивості. Багатоваріантності осель не існувало. Панівним типом тут була хата з одним житловим приміщенням, сіньми та коморою. На Черкащині, у деяких районах Київщини — з двома житловими приміщеннями й сіньми. На Полтавщині побутувала двокамерна хата з одним житловим приміщенням і сіньми.

Слобожанщина[ред. | ред. код]

На Слобожанщині будували дерев'яні хати, які обмазували глиною або білили. Зрідка стіни виплітали з хмизу й обробляли глиною, а в деяких місцевостях складали з каменю. Стіни обов'язково клинцювали (забивали клинці) і закидали глиною з половою, а потім білили. Дахи покривали соломою. Краї стріхи відводили від стіни й спирали на вінця, які підтримувалися стовпчиками. Завдяки цьому хати набирали більш оригінальної форми. Планування хат було різноманітним: двокамерні (житлове приміщення та сіни), трикамерні (два житлових приміщення, розділені сіньми). Рідко траплялися хати з житловим приміщенням, сіньми й коморою.

Бойківщина[ред. | ред. код]

Карпати — край, особливо цікавий багатством архітектурних форм, конструкційних прийомів і планувальних структур у народному житлі. На Бойківщині, наприклад, де населення віддавна займалося хліборобством, хати всюди крили соломою. Будівлі вирізнялися добре виваженими пропорціями, оригінальним завершенням фасадів у вигляді галерей зі стовпчиками. За плануванням бойківські хати відрізнялися розміщенням у них житлових приміщень між коморою й сіньми. У західній частині хати дуже часто блокувалися з господарськими приміщеннями у довжину.

Гуцульщина[ред. | ред. код]

На Гуцульщині хати споруджували з дерева, покривали дошками-драницями й оздоблювали різьбою окремі деталі (галерейки, одвірки, сволоки).

Основним типом житла тут вважається хата з галерейкою та двома житловими приміщеннями, розташованими по обидва боки від сіней.

Лемківщина[ред. | ред. код]

Лемківська «довга хата»

Класичним типом лемківського житла була «довга хата». Так називали народне житло, в якому під одним дахом зведені житлові й господарські будівлі: хата, сіни, комора, стайня, боїще (клуня), возівня.

Хати споруджували найчастіше зі смерекових півкругляків. На кутах в'язали вінці за допомогою «простого замка» або «риб'ячого хвоста». Дахи робили двоспадові, покривали соломою. Увесь зруб обмазували нафтою, яка не тільки захищала стіни від гниття й червоточин, але була й своєрідним оздобленням. Там, де її не було, використовували палену глину, розведену водою чи олією. Стики вінців білили, тому вони яскраво виступали на темному тлі стін і горизонтальними смугами підкреслювали фактуру хати. У деяких місцевостях Лемківщини побутував також декоративний розпис.

Закарпаття[ред. | ред. код]

На рівнинному Закарпатті (це територія в долині р. Тиси та її приток) переважна більшість будівель зрубна з дуба, подекуди з липи.

Стіни зовні обмазані глиною або «полісковані» й закидані глиною з половою. При обмазуванні та виділенні окремих деталей тут віддавна використовували синій колір, пластичне ліплення. Дахи робили високими й покривали соломою. Тому за своїми формами, окремими елементами, побілкою місцеві хати нагадують будівлі з інших регіонів України, насамперед Поділля.

Буковина[ред. | ред. код]

На Буковині віддавна споруджували будинки з дерева. На зруб, складений з менш цінних порід дерева, густо набивали клини, накидали суміш глини з соломою і вирівнювали поверхню. Багато уваги приділяли обробці торців кутів, зберігаючи при цьому їхню ступінчастість[14].

Сіверщина[ред. | ред. код]

У поліській частині Чернігівщини переважали дерев'яні хати білоруського типу. На півночі Сіверщини хати значно відрізнялися. Вони були квадратні, двокамерні за плануванням. Стіни обмазували глиною, але не білили. Такі хати — справжній феномен. Їх не можливо було зайти у Європі та в Україні, такі житла були подібні до осель народів передньої Азії та Африки. На півдні та в центрі Сіверщини ж переважали звичайні білені хати, які побутували на всій рівнинній частині України.

Образ української хати в художньому світі[ред. | ред. код]

Через художній образ української хати митці відображували дійсність, її узагальнення, а також передавали своє особисте уявлення про реальне життя, сприйняття природних явищ. За допомогою цього художнього образу в літературі, як форми відображення дійсності та будь-якого явища, автор за допомогою фантазії заново переосмислює і відтворює їх своєму творі. Це чуттєве вираження ідеї є результатом наполегливої ​​праці, уяви та мислення художника, є відбитком у його свідомості реального предмета, і втілює твір мистецтва. Художній образ української хати у картинах, книгах або фільмах відображає ідею власного бачення творця. Імідж можна розуміти як окремий елемент цілісної ідеї, який водночас має власний зміст і живе «самостійно».

«Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!».

 — Т. Шевченко «І мертвим, і живим…».

Художній образ української хати створювався багатьма майстерними українськими творчими особистостями, і характеризується щирістю та реальністю, проходячи через почуття і страждання автора. Художній образ української хати дає можливість сказати щось нове, а це можливо лише на досвіді.

В цих світоглядних картинах української хати відбивається генеза речей в середині нашого життя, просторова динаміка зіткнень, бінарних опозицій, подрібненість і клаптиковість людських розвідок, народні загадки, елементарне нагадування про внутрішній і зовнішній світ, закритий і відкритий, знаний і незнаний, безпечний і небезпечний, страхи, забобони, нееволюційні, негармонійні образи, руйнування, трагізм, невловимість і швидкоплинність часу, безперервність, універсалізовану пам'ять народу, протистояння, світло, тінь і темряву, шлях життя, пізнання і спасіння, естетику, добро, святість, материнську любов і ін., містить пізнавальні, філософські, естетичні критерії, є місцем візій про себе. Хата – особлива структуро-світоглядна картина.

Художний образ української хати — це те, що потрібно зрозуміти читачеві. Читач сам дає ті якості, які йому одному відомі. Художній образ української хати невичерпний, як і саме наше життя.

Хоча у другій половині ХІХ — першій половині ХХ ст. в багатьох селянських хатах на стіні поряд з іконами під вишитим рушником висів портрет Шевченка, проте його поезія не сприймалася з достатньою глибиною. Про це переконливо зазначав Борис Грінченко в брошурі «Шевченків “Кобзар” у селі» (1906), зауважуючи, що селяни досить поверхово сприймали більшість його поезій.[15] Але архетипна Шевченкова образність була легко впізнавана тогочасним селянином.

Вигляд зруйнованої хати набирає ознак знищеної ворогами України у поемі-містерії Т. Шевченка «Великий льох».

Захоплено й журливо писав про неї Тарас Шевченко, згадуючи її в повістях "Княжна", "Наймичка" та поезії "Сон". У поезії Т. Шевченка уся життєдіяльність людини, її існування пов'язане з міфологемою хати: хата-могила, хата-рай, хата-родина:

« «Нема в його хати, ні сестри, ні брата, нікого нема»,

«Як положать отамана в новій хаті спати, заголосить, як та мати, голосна гармата»,
«А хату раєм називають! ... У тій хатині, у раю, Я бачив пекло ...».

«

Т. Шевченко порівнював хату з людиною:[16]

« «"Хати біленькі виглядають, Мов діти в білих сорочках", "Неначе дівчина, хатина".» «

Образ української хати має такі постійні епітети-демінутиви: «вишнева», «біла», «проста», «гуцульська», «білена», «срібна». Побілена хата — універсалізована пам'ять роду, що не підлягає руйнуванню. Біла хата — вербальний портрет таких психічних процесів, як моральна чистота, самотність. Місцем збереження історичної пам'яті у хаті займають образи-символи геніїв нації, у ширшому символічному значенні — предків роду: Шевченко, Куїнджі, Франко, Кибальчич і ін..[17] З образом предків митці неодмінно пов'язуть крім проекції в майбутнє й картину Страшного Суду і образ «материнських сліз» (асоціації «рідної роси») в розмовах матері з померлим чоловіком. Це є знаковим характером діалогу з символом смерті. Тут батько «неперсоніфікований дух-божество»[18] смерті, що пам'ятає своє походження, рід, хату і вступає в діалог з живими під дверима сільського будинку. Тарас Мельничук доходить висновку, що причиною потрясінь і катастроф є першозло, «лжа», зерна якого є в людській природі.[17] Людина, яка виходить із батьківської хати, втрачає її захист й стає беззахисною перед світом і злом, а інший локальний простір, в який вона потрапляє, не є оберегом.

« «Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова й пензля, вона буде завжди символом добра і надії, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, вірою в доброту, високу людяність...». «

— писав про роль батьківської хати В. Скуратівський у книзі «Берегиня»[9]

Звичаї, вірування та забобони, пов'язані з будівництвом житлових та господарських споруд[ред. | ред. код]

У хаті втілювався весь життєвий простір і світоглядний космос українця: увесь світ поділяється на три частини (земну, підземну і небесну сфери), а хата відображає ці сфери буття: стеля — небесний духовний світ; стіни, вікна, двері — символи земного реального життя; нижній ярус — підлога, низ спини з підпіччям і лавами, поріг уявлялися як межа земного й підземного світів[19]. Підтвердженням цьому нібито повинне служити прислів'я: «Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена».[20]

Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але й виконувало певні інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло — оберігати від злих духів та різних напастей всю родину[21].

У народі вірили, що оселя — це живий організм. Він може як допомагати своїм господарям, так і шкодити, негативно впливати на їхнє життя. Тому здавна велику увагу приділяли вибору місця для нової хати. Брали до уваги багато чинників: віддаленість житла від вулиці, розташування хати у відповідності до сторін світу тощо. Це був один із найважливіших у всій Україні (крім Півдня) обрядів, пов'язаних із житлом.

Для нового житла намагалися знайти таке місце, яке б задовольняло цілий ряд вимог, зокрема:

  • город із хатою та господарськими спорудами повинен виходити до річки, ставка, на долину;
  • місце, за можливості, повинно бути або на цілині, де земля «спокійна», або на горбку, де немає вологи, або там, де не ростуть дерева і де охоче лягає худоба, або де знаходили сліди собаки чи кішки, або там, де вранці не буває роси, або де можна вдало розмістити господарські споруди тощо.
З хатою у народі було пов'язано чимало прислів'їв і приказок:

«Нова хатка — нова гадка»
«Не взявшись за сокиру, хати не зробиш»
«Хату руки держать»
«І собака зимою про хату думає»
«Хата чужая як свекруха лихая»
«У своїй хаті й кутки помагають»
«Не гарна хата кутами, а гарна пирогами»
«Своя хата — своя правда, своя стріха — своя втіха»
«Де багато господинь, там хата неметена»
<<Моя хата з краю, я нічого не знаю>>

Забобонів було значно більше. Не можна було будувати:

  • нову хату, за розмірами меншу від старої, щоб не зменшилась сім'я;
  • на садибі родини, у якій були п'яниці, злодії тощо;
  • там, де часто хворіли, або там, де були сварки та розлучення;
  • на стежках, дорогах і корчах;
  • на камінні та болотах;
  • там, де був хлів чи стайня;
  • там, де скупчувалась дощова вода;
  • там, де була хата, яка згоріла від удару блискавки, тощо.

Будівництво хати[ред. | ред. код]

Щоб визначити місце для нового житла, ходили до ворожок та питали поради в старих людей. У деяких випадках на вибраному місці сіяли жито: якщо воно росло гарно, то вважалося, що ділянка гарна. Так само відповідально ставилися й до вибору часу для закладин житла. Це вважалося однією з найважливіших умов успішного будівництва. Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку. На Поділлі будівництво починали у п'ятницю. Загалом, в Україні найбільш сприятливими днями вважались вівторок, четвер, п'ятниця та субота. Не бажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та на свята. Перш ніж закладати житло, дізнавалися, чи не присвячений цей день комусь із святих мучеників, бо не доведеш справу до кінця. Після закладин уже можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів.

Починалися закладини рано-вранці. У центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або на покуті (південно-східний куток) ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашка води чи вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: «Господи, допоможи», — і починав роботу. Рушник, а інколи добрий шмат тканини та гроші він потім брав собі. Майстер робив хрест, який під час будівництва поступово піднімався до вершини даху. Щоб будинок стояв довго, перший камінь чи інший будівельний матеріал закладали, коли пролітав крук. Майстра на закладинах добре частували, щоб той «не зарубав на кого-небудь», коли закладатиме першу підвалину; намагалися не потрапляти йому на очі, бо як побачить кого, той може незабаром померти чи сильно занедужати. Крім того, навхрест дерева не клали, бо невдовзі буде в домі мрець.

Новосілля. За день до цієї події (точніше — на ніч) господарі залишали в новій хаті кота або півня. Наступного дня, коли вже все було готове до переходу в новий будинок, старші члени сім'ї брали ікону, вишитий рушник із хлібом і сіллю, миску з житом, пшеницею, дрібними грішми та пляшку горілки й входили до нової хати. Літній чоловік (батько молодих господарів, а за його відсутності кум чи інший близький родич) іконою або ж тільки хлібом із сіллю благословляв на всі боки нове помешкання, після чого залишав ікону на покуті. Вийшовши на вулицю з хлібом і сіллю на вишитому рушнику, він благословляв дітей на щасливе життя в новій хаті. Молоді господарі бралися за кінці рушника, і він заводив їх у нове житло. За ними заходили родичі та сусіди; літня жінка посипала всіх зерном і дрібними грішми, бажаючи щастя в новому домі. Після цього всі дарували подарунки та сідали за столи, а молоді господарі частували гостей. Закінчувалося новосілля співами й танцями. Вважали, якщо день новосілля пройде без пригод, весело, то й життя мешканців нової оселі буде спокійним, щасливим. На новосіллі обов'язково освячували житло, обкурювали його ладаном, смирною, вугіллям та шматочками шкіри[22].

Дрібні гроші, зерно, хліб, вино, трави, часник, овечу вовну, лампадки, іконки, ладан, освячену воду тощо господарі майбутнього житла обов'язково закладали під усі чотири кутки, а подекуди — лише під один так званий красний куток, що, як правило, був розташований на сході. По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів — це була «квітка». Вивершення хати «квіткою» було своєрідним сигналом до того, що господареві слід розрахуватися з майстром, а господині — накривати стіл.

Закінчуючи будівництво, майстри обов'язково залишали непокритою частину даху над сіньми, вважаючи, що через цей отвір мусить вилетіти все зло. Через декілька днів отвір усе ж закривали. Крім того, після спорудження хати протягом року не можна було її всю білити, а потрібно було залишити хоча б невелику «латку» де-небудь, щоб не бачили сторонні люди[23].

Цитати[ред. | ред. код]

«
...біла, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристанища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів...; В тобі так гарно пахло давниною, рутою-м'ятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням...
«Хата», Олександр Довженко[24]
«
«
Ти була мені, наче мати, ти служила мені, як могла, кожна кроквочка, кожна лата, не жаліла для нас тепла...
«Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, з старою хатою», Василь Симоненко[25]
«
«
Люблю хати древлянського Полісся, ті старовинні рублені хати − кремезні, довгі, сірі од сльоти, де кущ туману, як бузок, розрісся...; У мене хата тут своя, нівроку, свій домовик, свої он рогачі...
«Маруся Чурай», Ліна Костенко[26]
«
«
Спiшу до неї мов лелека, простори кинувши до нiг, несу любов свою з далека, яку назавжди я зберiг. Дитячих лiт моїх колиска, моя порадниця свята, вона як доля — рiдна й близька, милiш її нiде нема...
«Смерекова хата», Назарій Яремчук[27]
«
«
Хата є елементом усіх форм сучасної духовності, одним з провідних втілень української національної ментальності. У ході формування свідомості хата виступала спочатку як синкретичне уявлення, символ, далі як образ і знак, нарешті, особливо впродовж останнього століття, — як ідея, моральна засада, естетичний критерій, світоглядна категорія.
Ігор Мойсеїв[28]
«

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Нечуй-Левицький І. Твори: У 3 т. К.: Дніпро, 1988. Т. 3. 646 с.
  2. Хата // Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. — 2-е вид. / А. П. Пономарьов, Л. Ф. Артюх, Т. В. Косміна та ін. — К.: Либідь, 1994. — С. 18. — 256 с. — ISBN 5-325-00592-8.
  3. Перетокін А.Г. Еволюція української хати згідно з регіоном розташування (початок XVII — кінець XIX ст.) / А.Г. Перетокін, І. А. Рудуман // Вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. — 2013. —№ 11. —С. 63-68. Архів оригіналу за 11 липня 2018. Процитовано 2 червня 2017. 
  4. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С. В. Ульяновська; Вст. ст. І. М. Дзюби; Перед. слово М. Антоновича; Додатки С. В. Ульяновської, В. І. Ульяновського. — К.: Либідь, 1993. — 592 с.; іл. («Пам’ятки історичної думки України») ISBN 5-325-00075-6. Доступ: http://litopys.org.ua/cultur/cult17.htm
  5. Вісник Київського національного університету технологій та дизайну. Серія: Технічні науки. — 2015. — № 3. — С. 272—276.
  6. Пашкова Н.І. Слов'янські архітектурні назви, утворені за метонімічною моделлю "Матеріал-Дім" / Україна і світ: діалог мов та культур: матеріали міжнародної науковопрактичної конференції, 30 березня — 1 квітня 2016 року. — К.: Вид. центр КНЛУ, 2016. — 795 с.
  7. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа Юрченко, Петр Григорьевич. Народное жилище Украины / П. Г. Юрченко. — Москва: Изд-во Акад. архитектуры СССР, 1941. — 88 с., 4 вкл. л. ил.: ил., черт. — Библиогр.: с. 85-86.
  8. Станіслав СМОЛІНСЬКИЙ. Гуцульська курна хата // Журн. Краєзнавство. — Київ. — 1994. — №1-2. — С.48-51.
  9. а б в Поселення та житла українців символіка // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. — 5-е вид. — Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В.М., 2015. — С. 633—637. — 912 с.
  10. Українська минувшина. — К., 1993. — С. 31
  11. Данилюк А., Буць-Бодревич О. Використання каменю в народному будівництві Поділля // Народна творчість та етнографія. — 1980. — № 1. — С. 85-87.
  12. Данилюк А. Українська хата. — Київ, 1991. — С. 21 — 22; Його ж. Релікти давнього будівництва. — Рівне, 1995. — 80 с.
  13. Данилюк А. Періодизація розвитку народного будівництва Українського Полісся // Народна творчість та етнографія. — 1982. — № 6. — С. 56 — 61.
  14. Культура побуту
  15. Клочек Г.Д. Поетика візуальності Т.Г. Шевченка: монографія / Григорій Клочек. — К.: Академвидав, 2013. — 256 с.
  16. Скупейко Л. Міфопоетика «Лісової пісні» Лесі Українки / Л. Скупейко. — К.: Фенікс, 2006. — 416 с.
  17. а б Зелененька І.А. Образ хати як світоглядної картини в ліриці поета-дисидента Тараса Мельничука / Актуальні проблеми слов'янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство: Міжвуз. зб. наук. ст. — 2010. — Випуск XXІІІ. — Частина 4. — С. 73-79.
  18. Мерло-Понті М. Око і дух / М. Мерло-Понті. — М., 1992. — 63 с.
  19. Вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. — 2013. — № 11. — С. 63-68. Архів оригіналу за 12 липня 2018. Процитовано 2 червня 2017. 
  20. Лозко Г. С. Українське народознавство / Г. С. Лозко. – Х. : Див, 2005. – 472 с
  21. Щоб надбання предків не відійшли у вічність // Чорноморські новини, 2014, № 085 (21556) від 30 жовтня 2014 року[недоступне посилання з липня 2019]
  22. Всеукраїнська електронна енциклопедія. Новосілля. Архів оригіналу за 4 квітня 2020. Процитовано 4 квітня 2020. 
  23. Незрівнянна Україна: архітектура і побут Житомирщини. Архів оригіналу за 2 листопада 2016. Процитовано 2 червня 2017. 
  24. «Хата», Довженко Олександр
  25. «Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, з старою хатою», Василь Симоненко
  26. «Маруся Чурай», Ліна Костенко
  27. «Смерекова хата», Назарій Яремчук
  28. Мойсеїв І. Рідна хата — категорія української духовності // Сучасність. — 1993. — № 7 — 8

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]