Українська хата

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Українська хата — збірна назва різних типів хат, поширених на території України. Українське національне житло створювалося українцями протягом століть шляхом безперервного вдосконалення прийомів і форм, які відповідали умовам життя, побуту й естетичним уподобанням народу[1]. В архітектурі української хати відбилося все тисячолітнє багатство народних традицій, символів, звичаїв та обрядів. Українська хата, як символ, використано у творах багатьма видатними українськими поетами, письменниками. Про хату висловлювалися різні культурні діячі, літературні критики тощо.

«
...біла, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристанища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів...; В тобі так гарно пахло давниною, рутою-м'ятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням...
«Хата», Олександр Довженко[2]
»
«
Ти була мені, наче мати, ти служила мені, як могла, кожна кроквочка, кожна лата, не жаліла для нас тепла...
«Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, з старою хатою», Василь Симоненко[3]
»
«
Люблю хати древлянського Полісся, ті старовинні рублені хати − кремезні, довгі, сірі од сльоти, де кущ туману, як бузок, розрісся...; У мене хата тут своя, нівроку, свій домовик, свої он рогачі...
«Маруся Чурай», Ліна Костенко[4]
»
«
Спiшу до неї мов лелека, простори кинувши до нiг, несу любов свою з далека, яку назавжди я зберiг. Дитячих лiт моїх колиска, моя порадниця свята, вона як доля — рiдна й близька, милiш її нiде нема...
«Смерекова хата», Назарій Яремчук[5]
»
«
Хата є елементом усіх форм сучасної духовності, одним з провідних втілень української національної ментальності. У ході формування свідомості хата виступала спочатку як синкретичне уявлення, символ, далі як образ і знак, нарешті, особливо впродовж останнього століття, — як ідея, моральна засада, естетичний критерій, світоглядна категорія.
Ігор Мойсеїв[6]
»

Сакральне значення хати[ред. | ред. код]

У хаті втілювався весь життєвий простір і світоглядний космос українця: увесь світ поділяється на три частини (земну, підземну і небесну сфери), а хата відображає ці сфери буття: стеля — небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця у кутку); стіни, вікна, двері — символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус — підлога, низ спини з підпіччям і лавами, поріг уявлялися як межа земного й підземного світів[7]. Недаремно в народі кажуть: «Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена». Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але й виконувало певні інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло — оберігати від злих духів та різних напастей всю родину[8].

У народі вірили, що оселя — це живий організм. Він може як допомагати своїм господарям, так і шкодити, негативно впливати на їхнє життя. Тому здавна велику увагу приділяли вибору місця для нової хати. Брали до уваги багато чинників: віддаленість житла від вулиці, розташування хати у відповідності до сторін світу тощо. Це був один із найважливіших у всій Україні (крім Півдня) обрядів, пов'язаних із житлом.

Для нового житла намагалися знайти таке місце, яке б задовольняло цілий ряд вимог, зокрема:

  • город із хатою та господарськими спорудами повинен виходити до річки, ставка, на долину;
  • місце, за можливості, повинно бути або на цілині, де земля «спокійна», або на горбку, де немає вологи, або там, де не ростуть дерева і де охоче лягає худоба, або де знаходили сліди собаки чи кішки, або там, де вранці не буває роси, або де можна вдало розмістити господарські споруди тощо.

Забобонів було значно більше. Не можна було будувати:

  • нову хату, за розмірами меншу від старої, щоб не зменшилась сім'я;
  • на садибі родини, у якій були п'яниці, злодії тощо;
  • там, де часто хворіли, або там, де були сварки та розлучення;
  • на стежках, дорогах і корчах;
  • на камінні та болотах;
  • там, де був хлів чи стайня;
  • там, де скупчувалась дощова вода;
  • там, де була хата, яка згоріла від удару блискавки, тощо.

Будівництво хати[ред. | ред. код]

З хатою у народі було пов'язано чимало прислів'їв і приказок:

«Нова хатка — нова гадка»
«Не взявшись за сокиру, хати не зробиш»
«Хату руки держать»
«І собака зимою про хату думає»
«Хата чужая як свекруха лихая»
«У своїй хаті й кутки помагають»
«Не гарна хата кутами, а гарна пирогами»
«Своя хата — своя правда, своя стріха — своя втіха»
«Де багато господинь, там хата неметена»

Щоб визначити місце для нового житла, ходили до ворожок та питали поради в старих людей. У деяких випадках на вибраному місці сіяли жито: якщо воно росло гарно, то вважалося, що ділянка гарна. Так само відповідально ставилися й до вибору часу для закладин житла. Це вважалося однією з найважливіших умов успішного будівництва. Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку. На Поділлі будівництво починали у п'ятницю. Загалом, в Україні найбільш сприятливими днями вважались вівторок, четвер, п'ятниця та субота. Не бажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та на свята. Перш ніж закладати житло, дізнавалися, чи не присвячений цей день комусь із святих мучеників, бо не доведеш справу до кінця. Після закладин уже можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів.

Починалися закладини рано-вранці. У центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або на покуті (південно-східний куток) ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашка води чи вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: «Господи, допоможи», — і починав роботу. Рушник, а інколи добрий шмат тканини та гроші він потім брав собі. Майстер робив хрест, який під час будівництва поступово піднімався до вершини даху. Щоб будинок стояв довго, перший камінь чи інший будівельний матеріал закладали, коли пролітав крук. Майстра на закладинах добре частували, щоб той «не зарубав на кого-небудь», коли закладатиме першу підвалину; намагалися не потрапляти йому на очі, бо як побачить кого, той може незабаром померти чи сильно занедужати. Крім того, навхрест дерева не клали, бо невдовзі буде в домі мрець.

Дрібні гроші, зерно, хліб, вино, трави, часник, овечу вовну, лампадки, іконки, ладан, освячену воду тощо господарі майбутнього житла обов'язково закладали під усі чотири кутки, а подекуди — лише під один так званий красний куток, що, як правило, був розташований на сході. По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів — це була «квітка». Вивершення хати «квіткою» було своєрідним сигналом до того, що господареві слід розрахуватися з майстром, а господині — накривати стіл.

Закінчуючи будівництво, майстри обов'язково залишали непокритою частину даху над сіньми, вважаючи, що через цей отвір мусить вилетіти все зло. Через декілька днів отвір усе ж закривали. Крім того, після спорудження хати протягом року не можна було її всю білити, а потрібно було залишити хоча б невелику «латку» де-небудь, щоб не бачили сторонні люди[9].

Новосілля. За день до цієї події (точніше — на ніч) господарі залишали в новій хаті кота або півня. Наступного дня, коли вже все було готове до переходу в новий будинок, старші члени сім'ї брали ікону, вишитий рушник із хлібом і сіллю, миску з житом, пшеницею, дрібними грішми та пляшку горілки й входили до нової хати. Літній чоловік (батько молодих господарів, а за його відсутності кум чи інший близький родич) іконою або ж тільки хлібом із сіллю благословляв на всі боки нове помешкання, після чого залишав ікону на покуті. Вийшовши на вулицю з хлібом і сіллю на вишитому рушнику, він благословляв дітей на щасливе життя в новій хаті. Молоді господарі бралися за кінці рушника, і він заводив їх у нове житло. За ними заходили родичі та сусіди; літня жінка посипала всіх зерном і дрібними грішми, бажаючи щастя в новому домі. Після цього всі дарували подарунки та сідали за столи, а молоді господарі частували гостей. Закінчувалося новосілля співами й танцями. Вважали, якщо день новосілля пройде без пригод, весело, то й життя мешканців нової оселі буде спокійним, щасливим. На новосіллі обов'язково освячували житло, обкурювали його ладаном, смирною, вугіллям та шматочками шкіри[10].

Основним типом традиційного житла в Україні була найчастіше білена зовні та всередині будівля під солом'яним дахом. Цей тип української хати був найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу[11]. Від нього відрізняються рублені хати північної частини України (Полісся) і Карпатських гір. Там вони дерев'яні, мають відкриті стіни.

Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого — унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях української хати відчувався прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку. Народне житло цікаве й оригінальне не тільки за формою, але й щодо внутрішнього змісту. Кожний предмету ньому, крім практичного призначення, мав ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю. Здавна так велося, що кожна господиня свою хату дбайливо доглядала. Тому в хаті завжди було чисто, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, пахучими травами. Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він мав переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становило від 1:1,5 до 1:2,0.

Типи українського житла і конструкції стін[ред. | ред. код]

Побілена дерев'яна хата 19 ст. з солом'яною стріхою із села Луги на Поділлі

Панівним типом житла в Україні XIX ст. вважалась хата з одним житловим приміщенням. Найбільш простим і найдавнішим її різновидом було однокамерне житло, в якому єдине приміщення мало безпосередній вихід на вулицю. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIII—XI ст., а також у пізніші часи. Так, у середині XIX ст. цей тип однокамерного житла переважав на півдні Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині. Двокамерне житло було поширене в XIX ст. і зберігалось у західній частині України до початку XX ст. Така хата мала одне житлове приміщення та сіни. Трикамерне житло набуло масового поширення в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно вважалося наступним етапом розвитку української хати. Житлові будинки з таким плануванням, окрім хати й сіней, мали ще комору. Хати, в яких було одне житлове приміщення, сіни й комора, мали багато регіональних відмінностей у різних місцевостях. Так, на Поліссі до хати добудовували ще одну комору для зберігання овочів (стебку, пукліт), у західних районах України — хлів, приміщення для сільськогосподарського інвентарю. Такі типи трикамерного житла стали основою для створення будинків із двома житловими приміщеннями (одне з них було основною кімнатою, друге використовувалось як святкове).

Розрізняють два варіанти такого житла: «дві хати підряд» та «хата через сіни». Визначальною рисою першого варіанта є те, що друга хата створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Отже, обидва житлові приміщення розмішувались по один бік сіней. Тип планування «дві хати підряд» мав значне поширення на Поліссі на початку XX ст.

План житла «хата через сіни» найчастіше зустрічався на Поділлі, Півдні України. Характерною ознакою цього плану є те, що житлові приміщення розташовувалися по обидва боки сіней (подвійне житло), тобто замість комори створювалось ще одне житло. В народній житловій архітектурі завжди передбачали додаткові приміщення, які можна було легко пристосувати до житла, а також думали про можливість розширення житлової будівлі шляхом добудови до первісного об'єму нових приміщень. У цьому випадку збільшувалися кубатура будівлі й площа забудови, що спричинювало відповідні зміни в плануванні не тільки всієї споруди, а й садиби.

Застосовували два типи конструкції стін: зрубний (в українському Поліссі та Карпатах) і каркасний (у лісостеповій смузі). Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з'єднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається «вінець». Вінці зрубів завжди були майже однакової товщини, крім підвалин, для яких використовувалося грубе дерево, переважно дуб. Довжина зрубів сягала 5 м. Зрубні будівлі зводилися з окремих квадратних коробок — клітей. Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Стовпи розмішували по кутах будівлі й проміжках стіни на відстані, яка залежала від заповнювача каркаса. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси. Заповнювали каркас дошками, півкругляками (пленицями), хмизом, очеретом, а також глиносолом'яними вальками.

Стіни з плетеним заповненням каркаса вальками, очеретом і лозою були поширені в лісостеповій смузі, у степах. Тут у будівлях ставили легкі каркаси з густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердин. Хати, зведені за такою технікою, мали різні назви: мазанка, хворостянка, кильована та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо степовій частинах України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та саману, а в ряді районів — з природного каменю (черепашнику, солонцю тощо).

Найпоширенішою конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх брусах (платвах), покладених на верху стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний дах, споруджений за кількома варіантами: накотом (зрубне перекриття), на стільцях (прилаштування у формі стільця, що підтримує дах), на сохах (стовпах, які підтримують сволок і весь дах). Дах покривали переважно соломою, зв'язаною у сніпки (кулики, китиці, плескачі), а на Лівобережжі — розстеленою соломою (внатруску). Зруб хати в лісових і гірських районах України був відкритий. Добре підібрані й оброблені вінці зрубу утворювали чудову фактуру стін, що створювало враження вагомості та міцності. У лісостеповій і степовій смугах хата, незалежно від матеріалу, з якого збудована (зрубна, глиновалькована, городжена й мазана глиною, з каменю), завжди була ззовні й зсередини побілена. Серед зелені садів вона виділялася білим кольором стін, а жовтогарячі плями (облямівки вікон, дверей, призьби) надавали їй веселого вигляду.

У народному житлі завжди багато уваги приділяли художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від злих сил. Вогонь і його відповідник — червоний колір, наприклад, вважали надійними захисниками від будь-якого лиха. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Створене таким чином замкнене коло повинно було охороняти від нечистої сили. Магічне значення мали й настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей.

Поділля[ред. | ред. код]

Незважаючи на традиційну одноманітність українського житла, кожен з куточків України мав і свої особливості. Так, наприклад, на Поділлі житлові будівлі вирізнялися мальованими фасадами завдяки широкому використанню кольорів та настінного розпису. Віддавна у будівництві тут застосовували глину та солому. Переважаючим типом була оселя з двома житловими приміщеннями з обох боків сіней. На Поділлі здавна широко використовувався камінь[12]. Найактивніше це робили мешканці басейну Дністра, на території між річками Збруч і Золота Липа та на покутсько-буковинському Подністров'ї.

У них були печі й приблизно однаковий інтер'єр. Менше приміщення використовувалося як кухня, більше — як кімната для гостей.

Полісся[ред. | ред. код]

На Поліссі, що в XIII ст. було важливою частиною заселеної території, будували найпростіші зрубні споруди — кліті, стебки, однокамерні хати[13]. Житла зводили з дерева. У XVI ст. відбулися інтенсивні соціально-економічні процеси, які стимулювали розвиток хліборобства, розширення торгівлі. Усе це позитивно позначилося й на характері будівництва. Широкого застосування набуває різане дерево; рублені дахи замінюються кроквяними; поширюється покриття соломою[14], побілка житлових приміщень; зростає кількість господарських будівель, які часто блокуються з житлом.

Південь України[ред. | ред. код]

Природні умови Півдня України (спека, вітри), наявність таких матеріалів, як глина та камінь, зумовили спорудження будівель із товстими стінами, глибокими амбразурами у прорізах для вікон і дверей, тривале існування напівземлянок із масивним земляним дахом. Переважна більшість жител у XIX ст. мала великі вікна, дахи під соломою або очеретом. Останні були двосхилими із фронтонами, які часто оздоблювалися декоративним ліпленням.

Наддніпрянщина[ред. | ред. код]

У Середній Наддніпрянщині житло було каркасне та зрубне. Обмежена кількість дерева спричинювала застосування соломи, очерету, лози, які гармонійно поєднувалися. При цьому майстерно використовувались їх декоративні властивості. Багато-варіантності осель не існувало. Панівним типом тут була хата з житловим приміщенням, сіньми та коморою. На Черкащині, у деяких районах Київщини — з двома житловими приміщеннями й сіньми.

Слобожанщина[ред. | ред. код]

На Слобожанщині будували дерев'яні хати, зрідка стіни виплітали з хмизу й обробляли глиною, а в деяких місцевостях складали з каменю. Стіни обов'язково клинцювали (забивали клинці) і закидали глиною з половою, а потім білили. Дахи покривали соломою. Краї стріхи відводили від стіни й спирали на вінця, які підтримувалися стовпчиками. Завдяки цьому хати набирали більш оригінальної форми. Планування хат було різноманітним: двокамерні (житлове приміщення та сіни), трикамерні (два житлових приміщення, розділені сіньми). Рідко траплялися хати з житловим приміщенням, сіньми й коморою.

Бойківщина[ред. | ред. код]

Карпати — край, особливо цікавий багатством архітектурних форм, конструкційних прийомів і планувальних структур у народному житлі. На Бойківщині, наприклад, де населення віддавна займалося хліборобством, хати всюди крили соломою. Будівлі вирізнялися добре виваженими пропорціями, оригінальним завершенням фасадів у вигляді галерей зі стовпчиками. За плануванням бойківські хати відрізнялися розміщенням у них житлових приміщень між коморою й сіньми. У західній частині хати дуже часто блокувалися з господарськими приміщеннями у довжину.

Гуцульщина[ред. | ред. код]

На Гуцульщині хати споруджували з дерева, покривали дошками-драницями й оздоблювали різьбою окремі деталі (галерейки, одвірки, сволоки).

Основним типом житла тут вважається хата з галерейкою та двома житловими приміщеннями, розташованими по обидва боки від сіней.

Лемківщина[ред. | ред. код]

Класичним типом лемківського житла була «довга хата». Так називали народне житло, в якому під одним дахом зведені житлові й господарські будівлі: хата, сіни, комора, стайня, боїще (клуня), возівня.

Хати споруджували найчастіше зі смерекових півкругляків. На кутах в'язали вінці за допомогою «простого замка» або «риб'ячого хвоста». Дахи робили двоспадові, покривали соломою. Увесь зруб обмазували нафтою, яка не тільки захищала стіни від гниття й червоточин, але була й своєрідним оздобленням. Там, де її не було, використовували палену глину, розведену водою чи олією. Стики вінців білили, тому вони яскраво виступали на темному тлі стін і горизонтальними смугами підкреслювали фактуру хати. У деяких місцевостях Лемківщини побутував також декоративний розпис.

Закарпаття[ред. | ред. код]

На рівнинному Закарпатті (це територія в долині р. Тиси та її приток) переважна більшість будівель зрубна з дуба, подекуди з липи.

Стіни зовні обмазані глиною або «полісковані» й закидані глиною з половою. При обмазуванні та виділенні окремих деталей тут віддавна використовували синій колір, пластичне ліплення. Дахи робили високими й покривали соломою. Тому за своїми формами, окремими елементами, побілкою місцеві хати нагадують будівлі з інших регіонів України, насамперед Поділля.

Буковина[ред. | ред. код]

На Буковині віддавна споруджували будинки з дерева. На зруб, складений з менш цінних порід дерева, густо набивали клини, накидали суміш глини з соломою і вирівнювали поверхню. Багато уваги приділяли обробці торців кутів, зберігаючи при цьому їхню ступінчастість[15].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Вісник Київського національного університету технологій та дизайну. Серія: Технічні науки. — 2015. — № 3. — С. 272—276.
  2. «Хата», Довженко Олександр
  3. «Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, з старою хатою», Василь Симоненко
  4. «Маруся Чурай», Ліна Костенко
  5. «Смерекова хата», Назарій Яремчук
  6. Мойсеїв І. Рідна хата — категорія української духовності // Сучасність. — 1993. — № 7 — 8
  7. Вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. — 2013. — № 11. — С. 63-68
  8. Щоб надбання предків не відійшли у вічність // Чорноморські новини, 2014, № 085 (21556) від 30 жовтня 2014 року
  9. Незрівнянна Україна: архітектура і побут Житомирщини
  10. Всеукраїнська електронна енциклопедія. Новосілля
  11. Вісник Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. — 2013. — № 11. — С. 68
  12. Данилюк А., Буць-Бодревич О. Використання каменю в народному будівництві Поділля // Народна творчість та етнографія. — 1980. — № 1. — С. 85-87.
  13. Данилюк А. Українська хата. — Київ, 1991. — С. 21 — 22; Його ж. Релікти давнього будівництва. — Рівне, 1995. — 80 с.
  14. Данилюк А. Періодизація розвитку народного будівництва Українського Полісся // Народна творчість та етнографія. — 1982. — № 6. — С. 56 — 61.
  15. Культура побуту

Джерела[ред. | ред. код]