Боротьба УПА проти німецьких окупантів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Боротьба УПА проти німецьких окупантів
Друга світова війна
Бої УПА
Дата: квітень 1942 — серпень 1944
Місце: Західна Україна (Галичина, Волинь, Полісся), Закарпаття, Північна Буковина, Поділля
Результат: відхід німців та їх союзників з України, подальша боротьба з СРСР
Сторони
OUN-r Flag 1941.svg Українська Повстанська Армія

Українська Народна Самооборона (1943)


Organization of Ukrainian Nationalists-M.svg ОУН (м)
Фронт Української революції (1942—1943)


Flag of Ukraine.svg Українська народно-революційна армія

Flag of Nazi Germany (1933-1945).svg Німеччина
Угорщина Угорщина
Румунія Румунія
Flag of First Slovak Republic 1939-1945.svg Словаччина
Командувачі
OUN-r Flag 1941.svg Дмитро Клячківський
OUN-r Flag 1941.svg Роман Шухевич
OUN-r Flag 1941.svg Василь Івахів
OUN-r Flag 1941.svg Григорій Перегіняк
OUN-r Flag 1941.svg Микола Лебідь
OUN-r Flag 1941.svg Василь Сидор
OUN-r Flag 1941.svg Юліан Ковальский
OUN-r Flag 1941.svg Василь Кук
OUN-r Flag 1941.svg Іван Литвинчук
OUN-r Flag 1941.svg Іван Климів
OUN-r Flag 1941.svg Сергій Качинський
OUN-r Flag 1941.svg Олександр Луцький

Flag of Ukraine.svg Володимир Яворенко


Flag of Ukraine.svg Тарас Бульба-Боровець

Flag of Nazi Germany (1933-1945).svg Райнгард Гейдріх
Flag of Nazi Germany (1933-1945).svg Еріх фон дем Бах
Flag of Nazi Germany (1933-1945).svg Еріх Кох
Flag of Nazi Germany (1933-1945).svg Отто Вехтер
Flag of Nazi Germany (1933-1945).svg Ганс-Адольф Прюцманн
Flag of Nazi Germany (1933-1945).svg Вальтер Шимана
Flag of Nazi Germany (1933-1945).svg Герман Фегеляйн
Військові сили
OUN-r Flag 1941.svg Максимальне число — понад 400 тис. партизанів і підпільників за 1942-1956 рр.[1]

Flag of Ukraine.svg Поліська січ: 3-6 тис. осіб (літо 1943)

Втрати
* 2252 вбито (дані О. Денищука)[2]
* 7,3 тис. повстанців вбито, 10 тис. заарештованих і страчених підпільників і прихильників ОУН, 25-30 тис. цивільних (дані Івана Патриляка[3])
12 427 вбито (дані Олександр Денищука)[2]
17,8 тис. осіб (дані Івана Патриляка)[3]
Листівка «За що борються українські повстанці?»

Ні за Сталіна,
Ні за Суворова,
Ні за Гітлера,
На розум хворого,
За Україну,
За безмежную,
Ні від Йоськи, ні від Фріца
Незалежную!

Звернення із закликом покинути лави німецької армії і вступити в УПА

Боротьба УПА проти німецьких окупантів активно тривала від жовтня 1942 року, коли німецькі війська та їх союзники, військова адміністрація вперше зіткнулися з організованими українськими військовими підрозділами, які діяли насамперед на Волині, і до кінця перебування німців на землях України. УПА завдала низку ударів німецьким окупантам відразу ж після утворення. Нижче подаються окремі бої і фрагменти цієї боротьби, а також німецькі й радянські звіти.

Весна-осінь 1943 — період найбільш інтенсивних боїв УПА з німцями на Волині (основний період «антинімецького фронту»). УПА захоплює окремі населені пункти на Західній Україні де створює власну адміністрацію (наприклад, «Колківська республіка»), намагається протидіяти господарської діяльності німців, веде оборонні бої (антипартизанські акції Еріха фон дем Бах-Залевського і Ганса Прюцмана).

Влітку 1943 в Галичині ОУН-Б створило аналог УПА — Українську народну самооборону (УНС); задача УНС полягала в розповсюдженні дій УПА на Галичину (назва УНС, замість УПА, використовувалося, щоб не підставляти під удар німців організаційні заходи в Дистрикті Галичина, де були інші окупаційні умови). УНС готується для боротьби проти СРСР, але оборонних боїв з німцями все ж уникнути не вийшло. Паралельно триває набір добровольців до дивізії СС «Галичина». Згодом УНС змінює назву на «УПА-Захід».

Передумови

Проголосивши «Акт відродження Української держави» у Львові 30 червня 1941 року, ОУН сподівалася, що німці з цим змиряться. Однак спроба самовільного проголошення держави на території, вже захопленій німецькими військами, викликала невдоволення Гітлера. На початку липня гестапо заарештувало лідерів ОУН-Б, в тому числі і Степана Бандеру, який постав перед берлінськими чинами, де від нього зажадали публічного скасування «Акту відродження». Не добившись згоди, 15 вересня Бандеру помістили в гестапівську в'язницю, а на початку 1942 року — в концтабір Заксенгаузен, де він утримувався до осені 1944 року.

15 вересня по наказом керівника РСХА Рейнхарда Гейдріха на окупованих Третім Рейхом територіях пройшли масові арешти членів ОУН-Б, що охопили до 80 % керівних кадрів організації. Всього у 1941 році гестапо заарештувало понад 1500 бандерівських активістів, кілька десятків з них незабаром після затримання розстріляли[4]. Репресії торкнулися також мельниківців. Тим часом, коли переможцями в гонці за Львів стали прихильники Бандери, вже в Києві саме мельниківців вдалося створити Українську Національну Раду. Вона взяла владу в місті, проте вже 17 листопада 1941 німці її розпустили. На початку 1942 року частина членів УНРади, в тому числі поетесу Олену Телігу, розстріляли в Бабиному Яру. У вересні 1942 року в концтаборі Аушвіц загинули двоє братів Степана Бандери — Олександр і Василь. За найбільш поширеною версією, вони були забиті на смерть поляками-фольксдойче, співробітниками персоналу Освенціма.

Навесні і влітку 1942 року ОУН-Б зосередилася на організаційній, пропагандистської та навчальної роботи, залучаючи сотні нових членів і прихильників. Цьому сприяла поява в лісах безлічі людей, які переховувалися від поліції. Коли німці почали мобілізувати українську молодь для роботи в Німеччині, вони закликали бойкотувати вербування і ховатися. Бандерівські агітатори працювали майже в кожному селі Волині. Загони спеціальних викладачів проводили заняття з політики, ідеології та історії. Основним моментом курсу було вивчення десяти націоналістичних заповідей. Бандерівці також провели велику військову підготовку. Планувалося створення партизанських загонів[5]. У квітні 1942 за вказівкою проводу ОУН-Б на Волині формуються т. Н. «Групи самооборони» (збройні загони ополчення) за схемою: «кущ» (3 села, 15-45 учасників) — повітова сотня — курінь (3-4 сотні). До середини літа на Волині боївки нараховували до 600 озброєних учасників.

У повстанських планах бандерівці також брали до уваги батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Обидва підрозділи після переформування в 201 батальйон шуцманшафту були спрямовані в Білорусь для боротьби з більшовицькими партизанами. Посади командирів в цьому батальйоні зайняли члени ОУН і майбутні воєначальники УПА: Роман Шухевич (майбутній Головний командир УПА), Василь Сидор (командир УПА-Захід), Юліан Ковальський (перший начальник штабу УПА), Антін Шкітак (командир куреня Кривоніс-2), Остап Линда, Олександр Луцький (командир УНС) та інші. У середовищі бандерівців в кінці 1942 року з'явився задум вивести 201-й поліцейський батальйон на Волинь і власне на його базі приступити до створення партизанських загонів. Однак, незрозуміло, чому цього не сталося. Микола Лебедь, правда, наказав батальйону йти в ліс, але той наказ так і не був виконаний. Українці, замість того, щоб дезертирувати до УПА, після закінчення річного контракту просто разом відмовилися продовжити його. Німці відправили їх групами в Галичину і розформували підрозділ. Зате офіцерів вмістили під домашнім арештом і наказали регулярно відзначатися в гестапо. Тому, не дивно, що значна частина «легіонерів» (старшин і підстаршин), досить швидко виявилася в підпіллі ОУН. Серед них були Роман Шухевич і Василь Сидор[6].

Перемога Червоної Армії під Сталінградом на початку 1943 року зазначила військову перспективу поразки Третього Рейху у війні, а на територію окупованих західних областей України, виконуючи завдання по руйнуванню німецького тилу, стали проникати радянські партизанські загони і з'єднання, почалася мобілізація місцевих жителів в їх ряди. І це, за даними ряду істориків, стало однією з головних причин створення націоналістами своїх власних збройних сил, оскільки керівництво ОУН-Б прийшло до висновку, що воно може втратити вплив у регіонах і позбутися бази власного руху[7][8].

Рішення про остаточний вступ до активної боротьби з німцями та їхніми союзниками, було прийняте на ІІІ Конференції ОУН-Б, яка відбулася 17-21 лютого 1943 року і на якій, незважаючи на заперечення Миколи Лебедя, який керував організацією після арешту Степана Бандери, було прийнято рішення до створення повноцінної військової структури. Одним з основних доповідачів на Конференції став глава проводу ОУН на ЗУЗ Михайло Степаняк. Він вважав, що завданням ОУН в умовах, що склалися є підняття широкомасштабного антинімецького повстання, перед приходом радянських військ. Після вдалого повстання, на його думку, спроби Радянського Союзу завоювати ці землі виглядали б в очах західних союзників як імперіалізм. Для підняття повстання необхідно було об'єднання всіх українських сил, тому Степаняк виступав за об'єднання всіх українських національно-патріотичних сил і створення багатопартійного уряду. Його пропозиції були підтримані Проводом, але так і не були втілені в реальність через протидію Романа Шухевича і Дмитра Клячківського, на думку яких потрібно було воювати не проти німців, а проти радянських партизан і поляків[9], боротьба ж проти нацистів другорядна. Солдатам УПА заборонялися бойові дії проти німців за винятком тих випадків, коли вони атакували першими або існувала загроза життю місцевим українському населенню. На третій конференції ОУН (б) були остаточно вирішені питання створення УПА та визначено головні вороги українського визвольного руху (нацисти, поляки і більшовики)[10].

З березня 1943 року загони УПА стали активно нападати на німецькі гарнізони і опановувати терени Волині та Полісся. Наприклад в німецькому документі під назвою «Національно-український бандитський рух», датованим 17 липня 1943 року говориться, що в березні 1943 року загони УПА зробили 8 нападів, 57 нападів — в квітні, а в травні — вже 70[11][12].

Сили противника на Волині

До 1943 року Волинь вважалася досить безпечним районом. Німці до пори, до часу намагалися зберігати там порядок, в першу чергу, підрозділами допоміжної поліції, що складаються з місцевих українців, поляків і колишніх військовополонених Червоної Армії різних національностей. І, наприклад, за повідомленнями радянських партизан, в березні 1943 року в Шумському господарському управлінні працювали 5 німецьких військових поліцейських, а українських поліцейських — до 30. У Мізочі служили сім німців в жандармерії і адміністрації і близько тридцяти українських поліцейських. В Острозі було близько десяти німців, 35 українських поліцаїв і близько сорока козаків. У Кременці, поруч з керуванням райвідділу міліції, після боїв на фронті дислокувалися батальйон української поліції і німецькі частини. У 1943 році українська поліція на Волині налічувала 11 870 міліціонерів. У той час німецькі війська (без регулярних військових частин) налічували 453 поліцейських і 954 жандарма з поліції порядку. Тільки коли УПА почала свої дії, німці змусили змінити цю ситуацію і посилити гарнізони[13].

Ескалація партизанських дій на Волині стурбувала німецькі окупаційні власті. У травні 1943 р генеральний комісар Волині і Поділля Шене визнав, що «те, що відбувається тут» слід вважати «національним повстанням»[14]. До другої половини 1943 німці контролювали на Волині та Поліссі тільки великі населені пункти, в той час як провінції і селища були під контролем УПА. Побоюючись втратити контроль і над містами, окупанти почали збільшувати свої гарнізони. Так спочатку в Ковелі було 300 німецьких військовослужбовців, після дезертирства українських поліцейських їх число збільшилося до 4 тис. чоловік, в Костополі — з 50 до 500 осіб[15][16].

Після масового дезертирства українських поліцейських в березні-квітні 1943 в ряди УПА, німці вирішили скористатися польсько-українським етнічним конфліктом. Українців-дезертирів із поліції частково замінили поляками. З місцевого польського населення до різних поліційних підрозділів (їх звали шуцманшафтами) були призвані загалом від півтора до двох тисяч осіб. Окрім того, в травні 1943 року німці для боротьби проти УПА перекидають з Білорусі на Волинь 202-й батальйон шуцманшафту, в складі якого перебувало 360 осіб. Цей батальйон практично цілком і повністю складався з поляків, він брав участь в боях проти УПА в лісах Костопольського та вів каральні акції проти українського населення за підтримку УПА[17]. Протягом чотирьох місяців батальйон втратив в боях з УПА 48 осіб[18][19]. І німецька цивільна адміністрація, і СД підтримали створення польської самооборони. Їй дали згоду на зберігання зброї, а деяким загонам зброю навіть надали. У той же час німці дивилися крізь пальці на те, що польські форпости мали більше зброї, ніж це дозволяли німецькі правила[20].

Через брак німецьких військ на Волинь була направлена 25-та дивізія угорської армії. З угорських окупаційних військ були сформовані великі опорні пункти на Волині. Так за даними УШПР гарнізон в Рівному нараховував 5000 угорців, ще 2000 угорців були в Сарнах[21].

Влітку 1943 в боротьбі проти УПА на Волині уповноваженому по боротьбі з партизанами Еріха фон дем Бах-Зелевського була підпорядкована дивізія СС "Флоріан Гайер". На липень 1943 року в складі дивізії налічувалося 8308 бійців, з яких 7350 — в бойових частинах і 958 — в підрозділах постачання і забезпечення. Крім того, в дивізії служили 740 «Хіві»[22].

Сили інших національно-визвольних організацій

До моменту початку формування бандерівської УПА, в ряді районів Волинської, Рівненської, Кам'янець-Подільської і в західних районах Житомирської області з початку 1942 вже діяла УПА під командуванням Тараса Бульби-Боровця. Як «законний уряд України» Боровець визнавав Уряд Української республіки, що знаходилося у екзилі. "Поліська Січ" діяла на Поліссі та Волині від початку війни проти більшовиків. Але німці після нетривалої співпраці в листопаді 1941 зажадали від Боровця ліквідації угруповання, отже ПС пішла в підпілля і в квітні 1942 почала боротьбу і проти німців. На рубежі 1942-43 максимальна чисельність підрозділів Боровця становила близько 3-4 тис. чоловік. Ядро з 300—400 чоловік дислокувалося в лісах Сарненського, Олевського, Березнівського та Костопільського районів, а інші жили в селах і вважалася мобілізаційним резервом Поліської Січі. Радянські партизани, які воювали на Західній Україні, оцінювали чисельність бульбівців на літо 1943 року аж до 10 000 чоловік[23]. Микола Лебедь, який керував ОУН (б) після арешту Степана Бандери, в написаній ним після війни книзі «УПА» оцінював чисельність загонів Боровця в 150 чоловік[24].

ОУН-Мельниківці також мали свої партизанські загони. До середини 1943 року чисельність всіх мельниківських партизан склала 2-3 тисячі чоловік. Загони ОУН (м) самостійно майже не вели активної збройної діяльності. Метою цих формувань був захист українського населення від німців, а також від польських і радянських партизанів. Протягом декількох місяців бандерівці і мельниківці вели переговори про об'єднання зусиль у спільній боротьбі, але вони ні до чого не привели[25]. Влітку 1943 почалася планомірна робота, спрямована на підпорядкування збройних загонів ОУН-М військовими підрозділами частин УПА. Зрештою, в липні 1943 бандерівцям вдалося оточити і роззброїти значну частину мельниківських загонів[26].

Відомо ще про цілий ряд регіональних українських націоналістичних організацій, які не підпорядковувалися ОУН (б). Довгий час вони діяли самостійно. Найбільша з них — це Фронт Української революції (ФУР). Організація заявила про свою прихильність демократичним ідеям і традиціям національно-визвольних змагань 1917—1921 років. Лідером ФУР був Тимофій Басюк, колишній лейтенант Червоної Армії (псевдо — Володимир Яворенко). Партизанські загони ФУР налічували (за різними даними) 200—800 вояків, співпрацювали в основному з Поліською Січчю, часто також з частинами ОУН-М, зрідка з УПА. У липні 1943 частина партизан ФУР приєдналася до УПА, частина ще воювала з радянськими партизанськими загонами полковника НКВС Дмитра Медведєва. У вересні 1943 року решта бійців ФУР приєдналася до Українського легіону самооборони[27].

Стратегія і тактика боротьби

В першу чергу упівці вирішили завдати удару по цивільній адміністрації нацистів, прагнучи запобігти стягуванню контингентів. Чимало атак були скеровані в адміністративні органи, де вбивали працівників і палили документи. Водночас повстанці нищили молокозаводи, млини, лісопилки тощо. Підрозділи УПА також нападали на районні адміністративні центри та містечка, де німці влаштували так звані опорні пункти, громлячи слабші дільниці. Вони влаштовували засідки на дорогах, знищуючи невеликі групи німецьких поліцаїв. Також упівці чинили напади на деякі каральні експедиції, скеровані проти українського цивільного населення. Натомість УПА рідко атакувала залізничні шляхи, бо не була зацікавлена в послабленні сил Вермахту, який воював проти СРСР[28].

Відомі епізоди боротьби з німцями

Облава на підпільні військові склади ОУН-Б під Костополем (травень 1942)

У донесеннях начальника поліції безпеки та СД від 22 травня 1942 року повідомлялося в Берлін, що в районі Костополя вдалося знайти і захопити бандерівський склад зброї, в якому знаходилося 600 гвинтівок, 12 кулеметів, 254 тисячі набоїв, 4 тисячі гранат, 1200 протигазів, 20 тис. артилерійських снарядів та інше військове майно. «Встановлено, що бандерівський рух, у результаті використання військових обставин, утвердився на Волині і Поділлі, і зібрав велику кількість членів». Це був перший успіх гітлерівців по знешкодженню бандерівських загонів[29].

Шепетівська операція Поліської Січі

«Шепетівська операція» була проведена в ніч на 19 серпня 1942 року з'єднаної групою «летючих загонів» бульбівської УПА на вузловому залізничному пункті Шепетівка. Повстанці заволоділи чотирма ешелонами різного майна, яке було вивезено в ліс. Крім того, звільнені два ешелони людей, яких везли на примусові роботи в Німеччину[30].

Про схожу операцію вже бандерівської УПА повідомляється в німецьких звітах з червня 1943 року. Йдеться про «українську банду», яка захопила добре захищені військові продовольчі склади в Шепетівці[31].

Підрив лінії зв'язку Вінниця—Берлін (осінь 1942)

Було здійснено тричі силами боївки УПА, що дислокувалася на хуторі Кобилище (нині село Оржів, Рівненського району).[32]

Телефонний кабель, що зв'язував ставку Гітлера у Вінниці з Берліном, бійці УПА підривали біля автошляху Рівне — Луцьк, неподалік селища Клевань — (Рівненського району). Вперше підрив здійснили навпроти хуторів Сморжевських, а другий та третій раз — біля хутора Адамків.

Усі підриви проводились з інтервалом у кілька тижнів. Німецькі військові зв'язківці днями сиділи у ямах від вибухів відновлюючи важливий для 3-го Рейху зв'язок.

У цих акціях участь брали уродженці села Оржів Гомон Лонгін, що власноруч виготовляв вибухівку, та Колосюк Антон.[32]

Перестрілка у Харкові (17 жовтня 1942)

В ніч на 17 жовтня 1942 співробітникам СД вдалося викрити у Харкові підпільну друкарню ОУН-Б. В ході штурму будівлі виникла жорстока перестрілка, яка закінчилась арештом 11 бандерівців. Про бойові втрати вбитими та пораненими не сказано нічого. Конфісковано багато пропагандистських матеріалів і 14 ящиків з матрицями[33].

Перестрілка у Львові (21 листопада 1942)

У другій половині листопада з Німеччини до Львова було відряджено групу відповідальних працівників Гестапо для розшуку і арештів членів найвищих структур ОУН(б). 21 листопада 1942 р. в ході облави гестапівці накрили одну з конспіративних квартир ОУН(б) на вул. Жулинського.

Штурмбанфюрер СС Герхард Шарфф разом з іншим службовцем кримінальної поліції арештовували п'ятьох оунівців, але раптом до помешкання зайшов член Проводу Дмитро Маївський. Побачивши облаву, він, однак відмовився здаватися і замість цього вихопив пістолет і пострілом в голову вбив Герхарда Шарфа і поранив службовця кримінальної поліції в плече, а сам, не дивлячись на отримані дві кулі, втік через вікно[34].

Бій біля с. Городець (20 січня 1943)

Відбувся 20 січня 1943 р. між бійцями УПА загону «Коробки-Довбенка» з німецьким військовим загоном, до складу якого окрім німців входили власовці.[32]

На той час німецьке військове командування використовувало власовців для несення служби на теренах рівненського Полісся. Цей бій входить до числа перших боїв УПА з військовими частинами німецької армії на Волині. В результаті бою німецький загін знищено, а біля 30 власовців втекли. В бою знищено гебітскомісара Сарненського району.[35]

Бій біля м. Володимирця (7 лютого 1943)

Відбувся 7 лютого 1943 року між загоном Коробки (УПА Північ) та німецьким гарнізоном містечка Володимирець Рівненської області.[32] Того дня перша сотня УПА (загін Коробки) здійснила успішний напад на німецький гарнізон, що дислокувався у Володимирці. Окрім 30 німців, до складу гарнізону входило до 70 узбеків та 200 осіб поліції. Бій тривав цілу ніч й завершився розгромом німецького гарнізону. Було розбито станицю німецької жандармерії й здобуто значну кількість зброї та амуніції.[32][36][37]

Безпосередньою причиною нападу на селище було поранення і арешт німцями члена ОУН-Б «Діброви», якого утримували в Володимирці. Коли дані про це потрапили до місцевого керівництва ОУН, то на нараді під керівництвом «Дубового» (Івана Литвинчука) було прийнято рішення напасти на відділення шуцполіції і звільнити заарештованого[38].

За даними УПА, загинули 7 супротивників, в тому числі німецький командир жандармерії[39]. УПА втратила одного убитого та двох поранених. За словами одного з учасників бою, Федора Кіндрата втрати німців досягли 63 вбитими та 19 потрапило у полон, включно з комендантом жандармерії.[32][40]

Бій біля с. Висоцьк (22 лютого 1943)

Повстанці з Острозького відділу в Суразьких лісах. Грудень 1943 р.

Бій УПА біля села Висоцьк з переважаючими за чисельністю частинами німецької армії відбувся 22 лютого 1943 року.[32]

Після постою неподалік від с. Висоцьк Дубровицького району Рівненської області загін УПА під проводом Коробки здійснив напад на німецький гарнізон у селі. На початку бою підрозділ німців нараховував близько 200 вояків. Бійці УПА вогнем почали тіснити ворога. Згодом на допомогу німцям прибув підрозділ з близько 350 вояків. Відділ УПА змушений був відступити у ліс, завдаючи значних втрат німецьким підрозділам.[41][42]

В результаті бою німецькі підрозділи загубили близько 20 вояків убитими. Серед упівців загинуло двоє. Одним з загиблих був командир загону Григорій Перегійняк (Довбенко-Коробка).[32][42]

Звільнення в'язнів з німецької тюрми у м. Дубно (лютий 1943)

Було здійснено боївкою УПА під проводом «Орлика» (Цивак Олексій Прокопович) у лютому 1943 р.[32]. Боївка «Орлика», що входила до відділу УПА «Білого» (командир відділу походив з Київщини) у лютому 1943 р. вчинила відчайдушний напад на німецьку тюрму у місті Дубно. В результаті акції було звільнено від німецького полону близько 200 в'язнів й двох німецьких вояків було убито.[32][43]

Звільнення в'язнів з німецької тюрми у м. Кременець (19—20 лютого 1943)

В ніч із 19 на 20 лютого 1943 року українські повстанці под проводом Івана Климишина напали на тюрму у місті Кременець, вони звільнили усіх в'язнів і без втрат залишили місто[44]. Відомо, що станом на лютий 1943 року у камерах цієї в'язниці утримувалося чимало членів ОУН(б) та ОУН(м), місцевих селян, що не здали німецькі продовольчі податки, комуністів, втікачів від вивозу на примусові роботи до Німеччини[45].

Підрив німецького потягу біля с. Каменуха (лютий 1943)

Сьогодні це село носить назву Кам'яна Гора Костопільського району. Акцію було здійснено у лютому 1943 р.[32] підрозділами УПА у складі сотні «Лиса» (сотенний Юрченко Григорій Васильович) та сотні «Вихора» (сотенний Керентопф Роман Карлович), які поблизу села Каменуха підірвали німецький потяг, що саме перевозив зброю. Які наслідки мала ця акція невідомо. Після акції бійці УПА відійшли у ліс.[32]

Акція проти німецьких карателів біля с. Майків (7 березня 1943)

Здійснена загоном УПА 7 березня 1943 р. на Рівенщині.[32] Загін німецьких військових провів каральну операцію проти населення у с. Майків Гощанського району. Про це згодом було повідомлено загін УПА, що дислокувався у лісі й відразу кинувся навперейми. Бійці УПА наздогнали німців вже за селом й зав'язали бій, який тривав біля чотирьох годин, і в ході якого було знищено близько 50 німецьких карателів. Про жертви упівців даних не збереглося.[32]

За іншими даними ці події відбулися 7 липня 1943 р. , коли німецькі вояки разом зі власовцями та поляками спалили село Майків. При поверненні після цієї «спецоперації» на німецьку вантажівку напала місцева боївка УПА під командуванням «Перця» (Пристопчук Федір Васильович). В ході нападу було знищено 14 німецьких військових, декількох поранено і двох взято у полон. Решті німецьких вояків вдалося втекти у напрямку на село Русивель. З боку УПА у цьому бою загинуло двоє бійців і декілька було поранено.[32]

Бій в Оржеві (10-11 березня 1943)

В ніч з 10 нa 11 беpезня l943 poкy вiддiл УПA нaскoчив нa фанерну фaбpикy в Оpжевi (Рівненська область), де бyлa збpoя i aмyнiuiя. Втрати німців за даними УПА склали 60 вбитих і поранених; втрати УПА: 4 вбитих, серед яких і командир «Остап» (Сергій Качинський), що особисто керував боєм. Польські історики наводять число убитих ворогів в 30 чоловік, як німців, так і мирних поляків, що працювали на заводі[46]. Український історик Данило Яневський висловив точку зору, що формування Сергія Качинського нікому не підпорядковувалось і діяло самотужки без санкцій «зверху»[47].

Дезертирство українських поліцаїв на Волині (березень-квітень 1943)

Дерев'яний хрест у Бабиному Яру, встановлений на пам'ять розстріляних гестапо членів ОУН у Бабиному Ярі

Масовий вихід зі служби українських що перебували, які перебували на службі у німецької адміністрації протягом березня і квітня 1943 року. Після дезертирства велика частина міліціонерів-дезертирів приєдналися до УПА[48]. Всього ряди УПА поповнило від 4 до 6 тисяч співробітників допоміжної поліції (всього в той час українська поліція на Волині налічувала 11 870 осіб).

Існує кілька версій причини дезертирства шуцманів. Найпоширеніша з них — це рішення, прийняте на III конференції ОУН-Б. Метою дезертирства було поповнити ряди УПА[49]. Інша версія — це провокація з боку радянської розвідки. Командир 1-ї партизанської бригади спеціального призначення ГРУ полковник А. П. Бринський привів до дезертирства одий поліцейський підрозділ, маючи намір включити його до складу радянських партизанських загонів. Німці у відповідь почали заарештовувати поліцейських і розстрілювати їх, в результаті чого інша частина втекла «в ліс». Однак Бринський не очікував, що дезертири в основному вступлять не в його загони, а в УПА[50].

Ці події дехто іноді також трактує, як боротьбу з нацистами[51] і не дарма, бо дезертирство поліцейських викликало репресивні заходи з боку окупаційної адміністрації, а покидаючи поліцейські ділянки, дезертири звільняли ув'язнених і розстрілювали німецьке командування. Часто приводом для дезертирства був напад на поліцейський відділок або в'язницю загонів УПА. Ось кілька прикладів:

  • 9 березня 1943 року боївка ОУН-Б під проводом Івана Климишина «Крука» напала на Бережці. Скориставшись нападом, українські поліцаї атакували німців і вбили їх;
  • 18 березня 1943 року українські поліцаї вбили коменданта й утекли з поліцейської дільниці в Боремелі.
  • У ніч з 25 на 26 березня 1943 року упівці обстріляли Мацеїв. У погоню за націоналістами німці відправили 103-й поліцейський батальйон, який налічував близько двохсот двадцяти осіб. Одразу ж після виходу з містечка поліцаї дезертирували та утворили курінь УПА, який очолив ініціатор утечі — Іван Климчак «Лисий».
  • В ніч з 27 на 28 березня загін УПА під командуванням Олексія Брися атакував Горохів. Внаслідок чого, місцевий гарнізон української допоміжної поліції дезертирував і приєднався до повстанців[52].

Спроби дезертирства не завжди закінчувалися успіхом. У Здолбунові українські поліцаї відмовилися виконувати накази. Німці негайно їх роззброїли, дванадцятьох розстріляли, а решту відправили до Німеччини.

Напад на Млинівці (22 березня 1943)

22 березня 1943 упівці оточили школу в селі Млинівці на Тернопільщині, де знаходився німецький гарнізон з кількох людей. Будівля згоріла разом з німцями і трьома поляками[53].

Звільнення в'язнів концтабору Осада Креховецька (24 березня 1943)

Було здійснено 24 березня 1943 року об'єднаною групою УПА у складі сотень «Недолі», «Жука», «Очмани» та «Клена».[32]. 24 березня 1943 року чотири сотні УПА: сотня «Недолі» (сотенний Трохимчук Степан Клементійович), «Жука» (сотенний Бричко Йосип), «Очмани» (сотенний Шевчук Дмитро Несторович) та «Клена» (сотенний Новак Григорій Онисимович, він же «Гаєнко»), всього чисельністю близько 200 бійців УПА, здійснили відчайдушний напад на німецький концтабір Осада Креховецька. Концтабір знаходився у селі Нова Українка (сучасна назва) Рівненського району й охоронявся німцями та поляками.[32]

В результаті запеклого бою охорона концтабору понесла великі втрати. Було знищено близько 50 солдатів 3-го Рейху разом з комендантом концтабору. Серед упівців загинуло двоє: Верещук Михайло Васильович та Токарець Феодосій, обидва уродженці села Воронів Гощанського району. В наслідок цієї акції УПА було звільнено 176 в'язнів концтабору Осада Креховецька, частина з яких пішла у лави УПА. Бійці УПА здобули також в результаті бою близько 180 одиниць вогнепальної зброї.[32]

Бій з німецькою армією під Костополем (28 березня 1943)

.

Бій підрозділів УПА з німецькою армією відбувся 28 березня 1943 р. й закінчився перемогою УПА. З німецького боку в бою брали участь близько 1500 солдат та офіцерів, включаючи піхоту, батарею гармат та батарею мінометів, в той час як з боку УПА були відділ «Шавули» (Рудик Адам Микитович) та сотня «Скирди» (Довгалець Андрій Маркович).[32]

Тричі німецька піхота йшла у наступ при підтримці артилерії, але всі ці наступи зазнали невдачі внаслідок відчайдушного опору бійців УПА.[32][37] Цей бій показує, що в тилу німецької армії завдяки успішним діям УПА від німецької окупації були звільнені цілі райони. Намагання німецького командування військовою силою відновити свій порядок на цій території натикався на рішучий збройний спротив УПА. Навіть застосовуючи артилерію та міномети підрозділи німецької армії не могли опанувати ситуацію на територіях контрольованих УПА у 1942—1944 рр.

Бій біля с. Постійне (4 квітня 1943)

Відбувся 4 квітня 1943 р. між сотнею УПА «Чайки» (Войцешко Дмитро Олексійович) та загоном німців і поляків, що пограбували та спалили цей населений пункт.[32] Загін з трьохсот добре озброєних німців та поляків увірвався 4 квітня 1943 р. на територію села Постійне Костопільського району з метою пограбувати місцеве населення. В результаті господарства села були пограбовані й багато хат було спалено.[32]

У цьому районі діяв невеликий відділ УПА під командуванням «Чайки» (Войцешко Дмитро Олексійович) який довідавшись про звірства німців, перестрів команду грабіжників в урочищі «Пожарки» й дав там їм бій. В результаті бою німецький загін втратив близько 30 бійців загиблими й багато пораненими, що попали в полон до УПА. Решта німецьких вояків відступило, залишаючи поранених та вбитих разом зі зброєю та награбованим майном. З боку упівців троє бійців отримали поранення, серед яких сотенний «Чайка» та Ващук Антон Олександрович (уродженець села Берестовець Костопільського району).[37][54]

У результаті цього бою загін УПА здобув два важкі кулемети та іншу зброю, радіостанцію, два вози амуніції та польову аптеку.[32][37]

Цей бій показує, що захистом мирного українського населення від німецького та польського свавілля в роки німецької окупації були загони УПА. Часто люди самі організовували загони самозахисту, які згодом вливалися в загони УПА. Відповідно УПА користувалося значною народною підтримкою в період Другої світової війни й після в після неї, у період боротьби з радянською владою.

Бій у Ковелі (6 квітня 1943)

6 квітня 1943 року (чи 27 березня 1943[55]) співробітники української допоміжної поліції Ковеля під впливом націоналістичної пропаганди дезертирували, звільнивши при цьому з концтабору всіх ув'язнених. При спробі покинути місто виникла перестрілка між дезертирами та німцями, внаслідок якої загинуло 18 окупантів[56]. Вибравшись з міста, дезертири приєдналися до загонів УПА.

За іншими даним, на Ковель здійснила напад безпосередньо УПА. Причому, цей напад був обумовлений домовленностями між українськими повстанцями та партизанським воєначальником Олександром Сабуровим (кадровим офіцером НКВД) і командиром партизанської бригади, підполковником Розвідувального управління Червоної армії Антоном Бринським. Останньому вдалося домогтися тимчасового нейтралітету з повстанцями «Поліської Січі», співпраці з бандерівцями на Волині в боях з німцями. Саме на прохання Бринського, бандерівці вчинили напад на в'язницю в Ковелі, звільнивши всіх ув'язнених[57].

Атаки на Янову Долину (22-23 квітня та 15 травня 1943)

В ніч з 21 на 22 квітня 1943 року УПА атакувала Янову Долину. Були підірвані два залізничних мости, зруйновані різні склади, захоплена тонна вибухівки. Польські історики цю операцію трактують виключно, як антипольську акцію. Вважається, що жертвами цієї акції стали близько 600 поляків, більшість з них загинуло у вогні пожеж. Частина була вбита сокирами. Втрати УПА (за власними підрахунками) склали 4 вбитих і 3 поранених[58].

Цікаво, що в селі була ще розквартирована рота литовської допоміжної поліції, представники якої були на службі у нацистів, і їх роль втручання в події, що відбувалися є предметом історичних суперечок. За версією українського історика Ігоря Ільюшина єдине, що вони вчинили, це зробили попереджувальні постріли в бік націоналістів, коли ті спробували наблизитися до їх місця дислокації[59]. Однак польський історик Гжегож Мотика вважає, що поліцаї все ж стріляли по упівцям і навіть допомагали поляками оборонятися[60].

Янова Долина знову стала об'єктом атаки УПА 15 травня. Поза досяжністю німецької оборони перебували електростанція, трансформаторна і насосна станції і багато інших будівель, які спалили або підірвали повстанці. Однак в той день ніхто не загинув. Відразу після цього нападу всіх інших цивільних осіб вивезли, а в селище доставили польських поліцейських з 202-го батальйону[61].

Знищення Алексія Громадського (7 травня 1943)

7 травня 1943 загін партизан з ОУН-Мельника під командуванням «Хрону» (Миколи Недзведського) на Дубненщині вбив православного єпископа Алексія Громадського. У книзі Максима Скорупського («Макса»), чотового цього загону, повідомлялося що партизани хотіли влаштувати засідку на гебісткоміссара Мюллера. Коли під'їхала машина єпископа, вважаючи, що вони мають справу з німцями, вони відкрили вогонь. Разом з єпископом загинули ще три людини (в тому числі і його секретар). А на трупах були виявлені документи, що свідчать про співпрацю з німцями[62].

Загибель першого командира УПА (13 травня 1943)

13 травня 1943 року перший головний командир УПА Василь Івахів разом з начальником штабу УПА Юліаном Ковальським (Гарпун) і Семеном Снятецьким, а також нечисленною групою повстанців потрапив у німецьку засідку біля села Черниж на Волині і в ході короткотривалого бою героїчно загинув. Загиблі були поховані в братській могилі в селі Бечаль (тепер Костопільський район Рівненської області). Посмертно Василь Івахів нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу і присвоєно звання підполковника УПА. У 2004 році там було відкрито й освячено пам'ятник загиблим[63].

Івахів був активним прихильником союзу з бульбівцями (представники Тараса Боровця) з метою спільних бойових діях проти нацистів. Протягом січня-квітня 1943 велися переговори тривали між Волинським крайовим керівництвом ОУН і представниками Поліської Січі з метою об'єднання повстанських сил. Ходили чутки, що сторони нібито висловилися за об'єднання воюючих загонів і домовилися про нову зустріч, яка мала відбутися 14 травня й направлялись на неї[64].

Бій з німецьким каральним загоном поблизу с. Велика Любаша (14 травня 1943)

Відбувся 14 травня 1943 р. З боку УПА задіяні сотні «Цигана» (сотник Цинко Павло Максимович) та «Бурі» (сотник Регеза Олександр Петрович).[32] 14 травня 1943 р. німецький каральний загін оточив село Велика Любаша з метою його знищення. Німецькі карателі почали палити хати й розстрілювати населення села.[32] Проте, несподівано для німців на них напали дві сотні УПА, сотня «Цигана» під проводом сотника Цинко Павла Максимовича та сотня «Бурі» під проводом сотника Регези Олександра Петровича, що дислокувалися на той час в навколишніх лісах. Зав'язався запеклий бій в якому упівці спалили близько 11 німецьких авто та знищили 35 карателів. У цьому бою особливо відзначились Трохимчук Іван Андрійович та Мельник Анастасій Садкович, що внесли найбільший вклад у знищення живої сили противника.[37]

В результаті бою відділи УПА заволоділи великою кількістю зброї, але найголовніше, вони врятували населення села Велика Любаша від повного знищення німецьким каральним загоном.[32]

Захоплення німецької військової колони на автошляху Рівне-Київ (червень 1943)

У червні 1943 силами підрозділу УПА під командуванням «Верещаки» (Воробець Федір) поблизу села Чорні Лози Монастириського району Тернопільської області на автошляху Рівне — Київ було влаштовано засідку на німецьку військову колону. По дорозі з м. Рівного німецька колона у складі 10 грузових авто, що везли боєприпаси та продукти на східний фронт, та легкового авто з німецьким офіцером була обстріляна бійцями УПА. Незважаючи на наявність доброї охорони німецької військової колони вміло організована бійцями УПА засідка дала їм можливість з боєм заволодіти колоною, включаючи вцілілі авто, боєприпаси та продовольство (з підбитих машин продовольство та боєприпаси перевантажували на неушкоджені авто).

Подібну засідку даний підрозділ провів ще двічі на цьому ж автошляху з інтервалом в два тижні.

Протистояння Української народної Самооборони проти окупаційної адміністрації в дистрикті Галичина (липень-грудень 1943)

В Галичині в першій половині 1943 року повноцінні партизанські загони українських націоналістів ще не існували. До липня 1943 року військово-політичне керівництво ОУН-Б\ УПА не поспішало починати партизанську боротьбу в Галичині, подібну до тієї, яку вони почали на Волині, Поліссі та в частині колишньої Радянської України. Подібна стратегія і тактика мала свої пояснення: окупаційний режим в Дистрикті Галичина був трохи більш м'яким у порівнянні з режимом Еріка Коха в Рейхскомісаріаті «Україна», тому бандерівці вирішили до пори до часу не порушувати відносний спокій в цьому регіоні.

Головним приводом створення збройних сил ОУН-Б в Галичині стала поява в дистрикті великого загону радянських партизан під проводом Сидора Ковпака. Наказ про формування Української народної самооборони Головний Провід ОУН (б) видав 15 липня 1943 р[65]. Відносно німців, як вказують свідчення в протоколі допиту Олександра Луцького, УНС заборонялося проводити будь-які наступальні операції проти німців, і проти останніх вони зайняли тактику оборони[66]. Проте, 18 серпня 1943 року УНС-івці провели першу збройну збройну акцію проти окупантів під містом Сколе. Сотня УНС знищила табір примусової праці і звільнила кілька сотень українських робітників каменоломні, розстрілявши німецьку охорону, яка знущалася над ув'язненими.

Крім боїв оборонного характеру з вересня 1943 Українська народна самооборона в Станіславівщині почала практикувати напади на німецькі та угорські автоколони, невеликі гарнізони для поповнення озброєння і провізії. В кінці вересня чота під командуванням «Скуби» на дорозі Космач-Коломия організувала засідку, в яку потрапили чотири вантажівки з німцями. У перестрілці гітлерівці, за українськими даними, втратили близько 70 чоловік убитими[67].

Протягом останніх трьох місяців 1943 року УНС намагалася уникати активних активних бойових дій через введення в Галичині 2 жовтня 1943 року системи розстрілу десяти заручників за вбивство одного німецького солдата або представника окупаційної влади. Однак локальні бої проти поліцаїв тривали. 23 жовтня 1943 року в Дрогобичі нацистські окупаційні власті зробили провели публічну масову страту 10 українських націоналістів на ринковій площі міста. Разом з ними гестапівці також стратили двох поляків[68].

29 листопада 1943 року відбулося велике зіткнення загонів УНС і нацистами у села Недільна, в якому загинув керівник батальйону «Кривоніс-2» Антін Шкітак-«Омелян», командир однієї з його рот «Швидкий» (його справжнє ім'я невідоме) і майже весь штаб батальйону. Український історик Володимир Косик називає цифру втрат з боку німців — 169 убитих, з боку УНС — 34 бійця, але ці дані видаються завищеними. Німецька сторона повідомляла про загибель одного гестапівця — обер-шарфюрера СС Лауфманна, трьох шуцполіцаїв і отриманні важких поранень ще 18 «шуцманів»[69]. Після бою німці заарештували сімох селян, які допомагали повстанцям і трьох оунівців зі Сприні та прилеглих сіл, арештованих (10 осіб) доправили в Дрогобич і 2 грудня 1943 р. прилюдно повісили на ринку[70].

11-12 грудня окупаційна влада провела наступ в райони контрольовані повстанцями в Долинщині на Станіславщині, де дислокувався курінь «Гайдамаки», проте повстанці вчасно передислокувались, окупанти спалили їх табір і відступили[71].

Кавалерія СС проти УПА на Горохівщині (15-16 серпня 1943)

15-16 серпня відбулося єдине зафіксоване в німецьких документах повноцінне бойове зіткнення кавалерійської дивізії СС «Флориан Гайер» на Волині з УПА. Це сталося на Горохівщині, в районі сіл Підбереззя, Марковичі і Мирків. Противником кавалеристів виступила сотня Миколи Новосада («Грома») з куреня УПА під командуванням Павла Скиби («Мирона»). В районі Підбереззя підрозділи зенітного дивізіону дивізії під командуванням штурмбанфюрера СС Гельмута Бартельмеса потрапили в засідку упівців. Їх обстріляли з кулемета та міномета. Один німець дістав важке поранення. Далі есесівці були більш обережні, оточили Підбереззя, проте повстанці встигли непомітно село залишити. Не знаючи про то, німці дочекалися до вечора і пішли на штурм, підпаливши декілька хат запальними боєприпасами. Підбереззя було захоплено, але внаслідок цього підпалу згоріло. Дані про втрати з обох боків відсутні. Згадка про спалення цього села фігурує в повстанському документі «Звіт з суспільно-політичного стану округи Володимир-Горохів за серпень 1943 р.». Там же вказано, що протягом місяця (20 липня — 20 серпня 1943 року) «від німецького терору» в Підбереззі загинуло 17 осіб.[72]. Після цього зенітники продовжили дії вночі і стрімким ударом зачистили від повстанців села Марковичі й Мирків. Усього вони вбили п'ять партизанів, двох захопили в полон, інші розбіглися по місцевих лісах. Удень 16 серпня зенітники досягли села Терешківці, де до кінця дня мали ще два «контакти з ворогом», але повстанці уклонилися від серйозного бою[73]..

Атака на Камінь-Каширський (19-20 серпня 1943 р.)

В ніч з 19 на 20 серпня 1943 р. українські повстанці напали на м. Камінь-Каширський. Під Каменем-Каширським розташовувалося німецьке летовище, в самому місті німецький гарнізон — близько 350 чоловік (в тому числі 75 бійців німецької шуцполіції, 63 польських поліцаїв і 9 працівників СД)[74].

Напад здійснили сили УПА під командуванням Юрія Стельмащука-«Рудого», атаку на місто проводив курінь «Криги» і сотні «Лисого» та «Кубика» (до 800 осіб) при підтримці важких мінометів і гармати калібру 76 мм.

Згідно з радіограмою начальника Рівненського обласного штабу партизанського руху генерал-майора Василя Бегми упівці вбили 70 німців[75].

Атаки на Мізоч (серпень—листопад 1943)

Серія атак українських повстанців на містечко Мізоч у Рівненський області. Перша атака відбулась у ніч з 24 на 25 серпня (за іншою версією — 31 серпня на 1 вересня) 1943 року. Її здійнили два куреня УПА (Дубенський і Кременецький) під командування Петра Олійника та Максима Скорупського. У Мізочі був розквартирований німецько-угорський гарнізон, а також польский відділ шуцполіції. У УПА було завдання вибити німців із цукрового заводу і вивезти звідти цукор. Зав'язався бій. Німці, поліцаї і мадяри запекло оборонялися. Бої на вулицях тривали кілька годин. Дубненський курінь УПА захопив цукровий завод. Отримавши зівстку про підкріплення, упівці почали поспішно вантажити цукор на автомашини та підводи. Завантаживши увесь транспорт цукром та захопленим майном, повстанці поклали на підводи своїх убитих та поранених і на світанку вирушили назад до табору. Їх атакувал німецький літак. Декілька автомашин згоріло, але загалом колона дісталася до рятівного лісу.

Внаслідок атаки загинуло від 80 до 100 поляків[76]. У наступні дні після цього нападу більшість інших поляків, побоюючись за власні життя, залишили містечко і під конвоєм німців виїхали спочатку до Здолбунова, а потім далі на захід.

Ще одна атака УПА на Мізоч сталася 3 листопада 1943 року, в ході якої повстанці роззброїли 190 поліцаїв, набраних з колишніх військовополонених Червоної Армії. Загинули 10 німців. Упівці втратили убитими і пораненими 7 осіб[77].

Бій під Радовичами 7—9 вересня 1943

Триденний бій УПА з нацистами та польською допоміжною поліцією біля села Радовичі Турійського району.

У бою брали участь дев'ять сотень УПА, понад 1000 повстанців, та близько 2000 нацистів та їх польских посібників. Повстанським з'єднанням сотень групи «Турів» керував Олекса Шум — Вовчак. Це був один з найбільших боїв УПА на Волині.

7 вересня рота нацистів несподівано натрапила на засідку УПА, яку організували сотні Байди (Леонід Повідзон) та Кубика (Тихон Зінчук). Під час першого бою німці втратили 5 вояків, 11 потрапили в полон. Наступного дня окупанти відправили каральну експедицію з міста Ковель — батальйон піхоти (470 осіб), три броньовані машини і бронепоїзд.

Запеклі бої з використанням артилерії тривали ще дві доби. Ворожий бронепоїзд було пошкоджено, загинуло 75 гітлерівців, чимало поранено. Вояки УПА мали чисельну перевагу, але були гірше озброєні, тож увечері 9 вересня відійшли вглиб лісового масиву. З боку УПА в бою під Радовичами загинуло 40 вояків (за іншими данними 16), 3 поранено, здобуто багато трофейної зброї. Налякані поразкою нацисти, боячись штурму УПА залізничного вузла м. Ковель, ввели у місті надзвичайний стан. Убиті німці були урочисто поховані на Ковельському цвинтарі[78]. Ветеран польського підпілля Вінсент Романовський стверджує, що в цьому бою німці втратили лише 26 своїх солдатів, а УПА втратила 16 солдатів. Однак вказує на те, що повстанці стратили потрапили в полон німців, а потім ще й поглумилися на трупами убитих, перед тим як відступити[79].

Оборона Загорівського монастриря (11—12 вересня 1943)

Вдень 8-го вересня 1943-го року повстанська чота чисельністю 44 осіб під керівництвом Марценюка Андрія («Берези») увійшла до Нового Загорова. Повстанці розташувалися біля Загорівського монастиря, який на випадок зустрічі з німцями мав стати надійною точкою оборони.

11 вересня їх несподівано оточили німці. Повстанці заняли оборону і чинили відчайдушний опір. Німці викликали на допомогу авіацію. Три літака бомбили монастир, але повстанці сховались у монастирське підземелля.

Вночі з 11 на 12 вересня було прийняте рішення вириватися з оточення. Вояки УПА, використовуючи туман, як прикриття, зробили спробу прорватися. Вдалося це зробити 12 особам. Трьом, в тому числі одному важко пораненому, вдалося сховатися в закутках монастиря. 29 партизанів було вбито[80].

Ліквідація Колківської республіки (3-4 листопада 1943)

Карта Колківської республіки

Річь йде про про «Колківську республіку», невизнану державу, яка існувала в тилу у німців на Волині цілих півроку. Селище Колки на деякий час стало місцем, де зосередився провідний актив бандерівської ОУН і повстанської армії (зокрема, на цій території знаходився штаб командира УПА, Дмитра Клячківського).

У березні 1943 року загони Української повстанської армії стали нападати на німецькі гарнізони. Бачачи перевагу повстанців, на їх сторону масово переходили поліцаї. Селище Колки (нині Рівненська область) повстанці зайняли, за одними даними, в квітні, за іншими — в червні. Поступово під контролем УПА опинилося близько 40 населених пунктів між річками Стир і Горинь, включаючи Рудню, Маневичі, Ківерці, Старе Село. Захоплена територія була значно витягнута з півночі на південь, її площа становила 2,5 тисячі квадратних кілометрів[81].

На зміну поставленим німцями колаборантам прийшла місцева оунівська адміністрація. Колки були оголошені „тимчасовою столицею України“. Оунівці отримали підтримку населення, розпустивши колгоспи і роздавши українцям землі польських і німецьких колоністів[82].

Колківська республіка мала власну поліцію і службу безпеки, правосуддя в ній вершив „революційний суд“. Держава друкувало і своєрідну валюту, грошові квитанції, більше відомі як бофони (скорочення від „бойових фондів“).

Операцію зі знищення Колківської республіки керували особисто рейхскомісар України Еріх Кох і обергруппенфюрер СС Ганс-Адольф Прюцманн. З цією метою вони викликали з фронту регулярні частини, в тому числі танки, артилерію і авіацію (4 літаки). Німецьким есесівцям допомагали угорські, казахські і узбецькі формування.

На думку більшості дослідників, „столиця“ українських повстанців була знищена на початку листопада 1943 року. Як твердить мемуарист і історик Лев Шанковський, в боях за Колки загинули 3 тисячі німців і їх союзників і 1237 бійців УПА. Крім того, постраждало близько 5 тисяч осіб з числа цивільного населення[83].

Захоплення в полон розвідувального відділу Абверу біля села Колодне (21 січня 1944 року)

У німецьких архівах збереглися показання капітана Абверу Андреаса Герца, датовані 3 березня 1944 року. Виявилося що він побував в полоні у УПА, але потім зі всім своїм підрозділом був роззброєний і відпущений на волю. Він 21 січня 1944 року виконував бойове завдання біля села Колодне на Тернопільщині. Вантажівка німців застрягла у багнюці, тож вони вирішили пересуватися пішки. Але раптом на них напав загін УПА чисельністю 60-70 вояків, одягених в німецьку форму. Одного німця вбили, інших — скрутили і доставили на санях в штаб-квартиру загону УПА[84].

Командир повстанців вільно володів німецькою мовою. Він розповів, що раніше служив у збройних військових формуваннях Третього Рейху. Звинуватив німців, що ті не виконали своїх обіцянок, не дали українцям творити власну державу, почали чинити терор проти українського населення і нацистська окупація нічим не відрізняється від радянської. По цій причині ОУН почала боротьба проти загарбників і вояки УПА нещадно нищили нацистів (співробітників СД, гестапо і карателів СС), що потрапили до них в полон, але тепер в нових умових коли німці відступають, то УПА хоче налагодити співпрацю з Вермахтом. Ставлення до полонених було хорошим. Команди загону УПА сказав капітану Герцу, що він буде убитий при найменшій підозрі, що переговори з Українською повстанською армією викличуть незручності в майбутньому. Потім німців відпустили і вони йшли пішки до Кременця[85].

Антинімецькі акції УПА в Східній Галичині (січень-серпень 1944 року)

Наближення фронту і активність в окремих районах дистрикту Галичина радянських і націоналістичних партизанів, як уже було сказано вище, спонукали німців 10 жовтня 1943 року оголосити надзвичайний стан в регіоні. Великі міста Галичини (Львів, Стрий, Дрогобич, Самбір) стали ареною публічних страт. Велика частина страчених ув'язнених були членами і прихильниками ОУН. За словами польського історика Гжегожа Грицюка, з жовтня 1943 року до середини червня 1944 року в ході публічних страт в Галичині було вбито 1519 українських націоналістів[86].

На початку 1944 року загони УПА з'явилися практично у всіх районах Східної Галичини (сформувався головний військовий округ УПА-Захід), де тут же розвинули високу активність. У лютому 1944 року німці вважали, що сили УПА в Галичині становили близько 80 тис. чоловік[87]. Ще один німецький документ «Ситуація в Галичині охоплена бандами УПА», датований 17 травня 1944, говорив, що кількість збройних нападів з боку всіх "банд" в Галичині в січні 1944 року було 6123, в лютому — 6452, в березні — 6887[88].

Початок 1944 року ознаменувався змінами в тактиці ОУН і УПА щодо країн Осі, оскільки головним ворогом розглядалася наступаюча Червона Армія і радянські партизани. З обох сторін все більше зростало переконання в безглуздості взаємного поборювання. Боротьба УПА проти двох переважаючих сил стала надзвичайно важкою. Оскільки ситуація кардинально змінилася, то і німецькі військові частини, і розвідка намагалися забезпечити у власному тилу хоча б нейтралітет, що знаходяться тут загонів УПА. Так, в окремих регіонах Волині та Полісся відбулися зустрічі німецьких представників з командирами УПА і провідниками ОУН, в ході яких були укладені домовленості про співпрацю [89][90].

На лютий-березень 1944 року ще й доводиться пік антипольських акцій в Галичині, причому кількість польських жертв зазвичай в кілька разів перевищувала німецькі втрати. Варто відзначити, що німцям вбивства поляків шкодили, оскільки дезорганізовували тил фронту. Це підтверджується документальними свідченнями, які є в наявності матеріали переговорів представників УПА з німецькою стороною (в тому числі переговори представника ОУН Івана Гриньоха з представниками СД). Однією з вимог німецької сторони на цих переговорах було припинення самовільних актів терору проти поляків з боку українських націоналістів. Німці не були зацікавлені в самовільній неконтрольованій діяльності українських націоналістів проти поляків, які підривали баланс сил на контрольованій німцями території і погрожували непередбачуваними наслідками[91][92][93]. Однак ніяких великих антиповстанських акцій в Галичині не проводилося. Більшість репресій були відповіддю на дії УПА. Наприклад 21 лютого 1944 року в Чорткові був застрелений комісар Кріпо. У відповідь було розстріляно 27 чоловік — дев'ятнадцять українців і вісім росіян. 4 березня 1944 року в селі Заріччя поблизу Делятина близько сорока українців, всі чоловіки, були розстріляні в помсту за вбивство офіцера, решта населення була депортована до Станіслава[94]. До того ж з березня 1944 німці почали шукати контакти з українським підпіллям в Галичині, які все частіше закінчувалися ув'язненням місцевих «союзів».

Але навіть в той час, коли УПА вела переговори з німцями, інші загони бандерівців вступали в бої з окупантами. Упівці нападали на невеликі поліцейські каральні загони гітлерівців і їх пособників, які проводили реквізиції і мародерства в селах, звільняли своїх односельців, юнаків і дівчат, яких насильно вивозили на каторжні роботи до Німеччини:[95].

  1. Наприклад, 21 лютого 1944 року в селі Маринівка Чортківського району бійцями загону УПА був убитий німець, керуючий господарством[96].
  2. В той же день в селі Папірня Теребовлянського району в засідці УПА були вбиті четверо німців і викрадені двоє поліцейських[97].
  3. 22 лютого 1944 року українські повстанці знищили польських поліцаїв і чотирьох німців на хуторі Псари[98].
  4. В кінці квітня в селі Пациків сотня "Благого" (Олексія Химинця) вбила шістьох німців і спалила Liegenschaft (приватну власність)[99].
  5. Вночі 13 травня 1944 року в Жовківському районі сталося зіткнення німців з загоном УПА. У німців четверо вбито, четверо українців убито, четверо поранено і п'ятеро взяті в полон [100].
  6. 15 травня 1944 року в селі Павельчі (нині Павлівка) Станіславівського району німці захопили 13 упівців з обозом, одягом і продуктами. Через деякий час полонених відпустили (мабуть, після листа з погрозою розстріляти по десять німців за кожного українця)[101].
  7. Згідно з одним німецьким повідомленням 26 червня 1944 року стався бій біля міста Миколаєва на Львівщині, в ході якого гітлерівці знищили 29 членів УПА і взяли в полон 250 повстанців[102]. Інший бій між УПА та німцями стався 4 липня біля Рогатина [103]. 11 липня загін УПА недалеко від Грубешова атакував підрозділ СД[104].

З підходом лінії фронту почастішали напади повстанців на відступаючі або розбиті частини Вермахту з метою захоплення зброї і тривали аж до закінчення нацистської окупації України[105]:

  1. У липні 1944 біля села Монастирець, недалеко від Журавно, загін УПА роззброїв групу німецьких солдатів. Несподівано під час операції прибула друга група німців. Відбулася перестрілка, в якій загинуло кілька повстанців[106].
  2. У тому ж місяці в районі Турки УПА влаштувала засідку на відступаючих німців. Після нетривалої стрільби в руки повстанців здалася ціла рота. Було захоплено 29 обозів зі зброєю, в основному радянського виробництва [107].
  3. На початку серпня 1944 року біля села Ясінки в Турківському районі чота УПА під керівництвом «Славка» захопила 180 німців і 50 узбеків. Німці були відпущені, а узбеки передані в розпорядження СБ-ОУН[108].
  4. У серпні 1944 р загін УПА біля села Ластівка захопив близько тридцяти возів з боєприпасами[109].

Оборона гори Лопата 6—16 липня 1944

Локальні бої між УПА та об'єднаними німецько-угорськими військами з 6 до 16 липня 1944 роки, що проходили власне на горі Лопата, поблизу міста Сколе (Львівська область України) і в Чорному Лісі; наймасштабніший бій УПА з німецькими окупантами в Галичині. Командував боями Василь Андрусяк (псевдонім „Різун“), командир батальону „Скажені“.

Все почалося з того, що загін Андрусяка роззброїв патруль солдат вермахту, після чого їх відпустили, щоб не провокувати німців на відповідні каральні акції, однак німці та угорці спробували оточити загін. Повстанцям вдалося вийти з оточення, але в помсту вони здійснили кілька нападів на маленькі німецькі загони. За найбільш поширеною версією, втрати УПА — близько 50 убитих і поранених, і близько 200 убитих і поранених з німецької сторони без урахування угорців[110].

Відносини УПА із союзниками Третього рейху

Ставлення УПА до 14-ї гренадерської дивізії СС „Галичина“

Звістка про створення дивізії СС „Галичина“, оголошена 28 квітня 1943 року, викликала резонанс в Галичині. Це було сприйнято як оголошення про зміну політики Третього рейху щодо українців. Тому в ряди дивізії пішли тисячі добровольців, в тому числі деякі члени і симпатики ОУН. Однак проти вербування виступили командири УПА з Волині: Дмитро Клячківський і полковник Леонід Ступницький. Під їх впливом ОУН-Б виступила із заявами, що засуджують вербування[111].

Кампанія вербування в дивізію була пов'язана з критикою діяльності підпілля. Організатори дивізії називали УПА „лісовими бандами“. Бандерівці називали добровольців до дивізії „державними зрадниками“. Заклики ОУН-Б бойкотувати вербування спочатку не дали результатів. Лише восени 1943 року частина людей, які отримали покликання, потрапила в партизанські загони замість того, щоб вступити в дивізію. Однак потім Центральний Провід ОУН змінив ставлення до створення дивізії. У листопаді 1943 року було визнано, що це відмінне місце, де українці можуть проходити військову підготовку. На дезертирство, можливо, вказали тільки після проходження військової підготовки. Офіційно ОУН-Б продовжувала критикувати концепцію створення дивізії, але на практиці бойкот її вербування був припинений[112].

При цьому оунівці намагалися ввести в ряди дивізії своїх перевірених людей, які в потрібний момент візьмуть її під свій контроль. Вони були відправлені, серед іншого капітан Богдан Підгайний, лейтенант Михайло Качмара і лейтенант Григорій Голяш. Бандерівці планували ввести в кожен підрозділ по одному члену ОУН-Б, але німцям вдалося перешкодити цим намірам шляхом ретельного відбору добровольців. Однак вони не змогли заблокувати контакти між бійцями дивізії і партизанами УПА.

Бійці 4-го полку поліції СС, що складаються з добровольців, не допущених за станом здоров'я або фізичного стану до служби в 14-ї гренадерській дивізії СС, одними з перших зіткнулися з УПА. 4-му полку під командуванням штурмбанфюрера Зігфріда Банца була поставлена ​​задача забезпечити тил німецької армії в Східній Галичині[113]. Після агітаційної демонстрації у Львові 22 лютого 1944 р окремі батальйони дивізії були зосереджені в Золочеві, Бродах та Збаражі. Селище Гута Пеняцька знаходився в зоні дії 4-го полку. 23 лютого 1944 року сюди прибула його розвідка. Сталося зіткнення з польською самообороною, в якому загинули два солдати СС — Олекса Бобак і Роман Андрійчук. Для убитих німці влаштували урочистий похорон у Золочеві. За даними ряду польських істориків, 28 лютого 4-й добровольчий галицький полк начебто за сприяння сотні УПА „Сіроманці“ в помсту за цей інцидент[114] взяв участь у знищенні польського села Гута Пеняцька, де було спалено 172 будинки і знищено понад 500 осіб польського населення, включаючи жінок і дітей. У березні ними ж, за сприяння загону УПА, в домініканському монастирі села Підкамінь було знищено понад 250 поляків[115].

Однак після закінчення Другої світової війни, на вимогу Фонду Візенталя та деяких членів парламенту Канади в 1986 році створили урядову комісію, відому як Комісія Дешена. Вона мала розслідувати факти переховування воєнних злочинців у Канаді, серед них також і колишніх вояків дивізії. Після вивчення архівних матеріалів і допиту свідків комісія у своєму офіційному рішенні від 1987 року визнала, що содати дивізії „Галичина“ не скоювали ніяких злочинів[116]. Нюрнберзький процес, який тривав з 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 року та розглядав військові злочини нацистів, також не знайшов доказів скоєння нею військових злочинів. Згадки про неї немає в обвинувальному акті і жоден вояк „Галичини“ засуджений не був[117].

5-й поліцейський полк під командуванням оберштурмбаннфюрера Франца Лехталера також оперував в районі діяльності УПА. З 20 лютого по 22 червня 1944 року перебував на лінії річки Буг з завданням розширення оборонних рубежів. Штаб полку та його 1-го батальйон дислокувалися в Хелмі, 2-й батальйон перебував в Грубешуві, 3-й батальйон знаходився у Білій Підлясці. У березні-квітні 1944 року він брав участь в боях з польськими та радянськими партизанами. Бійці 5-го полку встановили контакт з УПА в районі Любліна, що призвело до численних дезертирств. Серед дезертирів був Мар'ян Лукасевіч-«Ягода», який згодом командувач об'єднанням «Вовки-2». У червні 1944 року 5-й полк, як і 4-й, розформували, а його бійців зарахували в дивізію[118].

У липні 1944 року почався радянський наступ. Дивізія СС „Галичина“ разом з німецькими частинами опинилася в оточенні під Бродами, в якому близько 7000 чоловік були вбиті або взяті в полон. З оточення вийшло близько 3 тисяч солдатів дивізії, половина з яких становила тилові частини (ветеринарна, технічна та ін.). Залишки військ зібралися в місті Середнє, розташованому між Ужгородом та Мукачевом на Закарпатті.

Деякі з тих, що вижили (приблизно 200 чоловік) приєдналися до УПА. Щонайменш, близько 80 з них вирушили поповнили сотню „Дружинники“ під командуванням Михайла Марущака. Завдяки цьому він створив ще дві сотні. Потім цей підрозділ дісталося до Карпат, де частина солдатів СС повернулася додому. Група солдатів зі Словаччини також подалася до лав УПА після придушення словацького повстання. Солдати дивізії передали повстанцям багато зброї і боєприпасів. Згідно з мемуарних спогадів Івана Гриньоха, досить було озброїти два батальйони[119].

Всього ряди УПА поповнили кілька сотень бійців дивізії. За словами Івана Гриньоха, тільки за перші місяці існування дивізії в УПА дезертирували майже 600 солдатів[120]. Однак український історик Андрій Боляновський перераховує 158 імен солдатів СС „Галичини“, що опинилися в складі повстанців, в тому числі командирів куренів і сотень[121].

Протистояння з Королівством Угорщина

На початку Другої Світової війни Угорщина була першою країною Осі, з якою у українських націоналістів відразу склалися ворожі відносини.

Починалося все в березні 1939 року. На уламках колишньої Чехословаччини українськими націоналістами на чолі з Августином Волошиним було оголошення створення Карпатської України, короткочастної держави на території нинішньої Закарпатської області. Зі згоди Гітлера угорці окупували Карпатську Україну. Спротив окупантам чинила Карпатська Січ, організація, кістяком якої були члени ОУН, зокрема, майбутній генерал-хорунжий і головнокомандувач УПА, Роман Шухевич, входив до Генерального штабу національної оборони Карпатської України.

Вступ Угорщини в війну проти СРСР на боці Третього Рейху став повною несподіванкою для керівництва ОУН. З огляду на нову військово-політичну ситуацію, яка склалася в кінці червня-початку липня 1941 року, оунівське керівництво змушене було переглянути своє попереднє вороже ставлення до Угорщини. Перед українським націоналістичними силами з'явилася об'єктивна необхідність співпраці з Угорщиною як союзником Німеччини в загальній війні проти більшовизму. В цьому випадку спрацювала проста формула „ворог мого ворога — мій друг“. Відтепер ОУН намагалася розглядати угорську армію як потенційно союзну армію для Української держави. Угорців, як і німців на Західній Україні місцеве українське населення зустрічало, як визволителів[122]. Однак своїми першими діями на захоплених українських землях угорські війська красномовно продемонстрували, що вони прийшли сюди аж ніяк не з визвольними цілями. На сьогодні збереглося чимало документів і спогадів очевидців, які однозначно свідчать грубу поведінку гонведів щодо українського населення влітку 1941 року. За повідомленнями німецької служби безпеки і СД по 15 липня 1941 року, угорці конфіскували всю провізію в Коломиї і Станіславі[123].

У першій половині 1943 року угорські окупаційні війська, які за завданням німців виконували поліцейсько-охоронні завдання на Волині, часто залучалися німецьким командуванням до проведення антиповстанських операцій і пацифікаційних акцій в українських селах. Протягом весни і літа 1943 року УПА здійснювали регулярні напади на угорські блокпости і станиці на залізничних коліях, мостах і шосейних дорогах. Крім цього одним з найбільш поширених засобів отримання зброї було проведення роззброєння деморалізованих угорських гонведів. У більшості випадків захоплених в полон угорців повстанці відпускали на волю. Ось ряд прикладів:

  1. У першій половині березня 1943 р., за повстанськими даними, невеликий відділ УПА у складі 20-ти стрільців роззброїв угорський батальйон, що відступав на захід[124].
  2. На початку березня при переході залізничного переїзду поблизу станції Оженин Острозького р-ну на Рівненщині відділ „Гордієнка“ (сотенний Г. Вротновський) зазнав обстрілу з боку угорської охоронної частини. Тим часом сотня під командуванням „Бурсака“ провела роззброєння угорського гарнізону (60 бійців), що охороняв залізничний міст у с. Ситне Радивилівського р-ну тієї ж області. Полонених угорців відпустили на волю[125].
  3. 19 квітня 1943 р. між сотнею УПА „Чорноморця“ (Є. Басюка), що нараховувала 120—180 осіб, і ротою гонведів, був тригодинний бій у села Будераж Здолбунівського повіту Рівненської області. На допомогу угорцям прибули німецькі війська, внаслідок чого повстанці змушені були відступити двома групами у Кременецькі і Точевицькі ліси, втративши 2-х поранених і 7 убитих. Серед угорців та німців було 15 вбитих і 19 поранених[126].
  4. 31 травня 1943 р. німецькі війська за підтримки угорських окупаційних підрозділів оточили Точевицький лісовий масив на Рівненщині, де розташовувався відділ УПА того ж самого „Чорноморця“. Під час антиповстанської операції угорські війська, за наказом німців, були залучені до прочісування лісів. Внаслідок тривалої облоги українські партизани були змушені під прикриттям ночі відступити, залишивши на місці постою заміноване поле, вступивши на яке, гонведи зазнали значних втрат. Сам Євген Басюк, за його особистими зізнаннями, отримав у бою 12 поранень. Німці та угорці недорахувалися, за повстанськими даними, 22 особи[127].
  5. У середині літа 1943 р. відбувся напад відділу УПА на угорську залізничну заставу в с. Михайлівка Радивилівського р-ну. На допомогу угорцям прийшла підмога, і повстанці відступили. У липні 1943 р. відбувся бій між боївкою ОУН-Б на чолі з П. Зваричем („Славко“) і взводом гонведів у с. Тайкури Рівненського району, в результаті чого було вбито 8 угорців, а решта розбіглась[128].
  6. 13 серпня 1943 р. курінь УПА „Негуса“ (командир — С. Олеськів) здійснив напад на місце дислокації роти угорських гонведів у с. Сторожів Корецького району. Після запеклого бою, який тривав цілу ніч, угорці зазнали втрат і відступили[129].

На серпень 1943 року припадають перші спроби перемирення між УПА і угорськими військами. Мадяри, не бажаючи проливати кров за німецькі інтереси, потай від гітлерівців уклали угоду з одним із загонів і заявили командному складу, що хочуть бачитися з керівництвом УПА і налагодити взаємини мадярів з УПА, оскільки вони не підтримували нацистської політики по відношенню до євреїв і слов'ян[130]. 28 жовтня 1943 р. головнокомандувач УПА Дмитро Клячківський віддав наказ не атакувати війська союзників Третього Рейху (угорців, румунів, словаків, італійців), домовитися з ними про нейтралітет і по можливості, допомагати їм продуктами[131].

Відносини між УПА та угорськими окупаційними військами у другій половині 1943 р. — початку 1944 р. вже мали багатогранний і вкрай неоднозначний характер. Існували як випадки дотримання нейтралітету, взаємного ненападу та співпраці, так і факти збройних сутичок, боїв, зіткнень, пограбувань угорськими військами українського населення та роззброєння повстанськими загонами гонведів. У грудні 1943 року загони ОУН-УПА в селі Будераж у Рівненській обл. відвідала делегація представників Угорщини. Обидві сторони зобов'язалися не стріляти один в одного. Переговори продовжилися в Львові і Будапешті. Угорці ознайомилися зі станом матеріально-продовольчого забезпечення ОУН-УПА, обговорили план організації диверсій в радянському тилу, лікування оунівців в угорських госпіталях і їх можливу еміграцію до Угорщини зі збереженням права проведення політичної діяльності. До того ж Будапешт вів закулісні переговори з США і Великою Британією про вихід з війни[132].

Новим активним етапом протистояння між ОУН, УПА й угорськими збройними силами стали події березня 1944 р., коли німецькі війська окупували Угорщину за сценарієм операції під кодовою назвою „Марґарете — 1“. Після призначення 19 квітня 1944 р. нового начальника генштабу генерала в угорських збройних силах почались кадрові ротації, зорієнтовані на посилення німецького впливу у середовищі вищого командування. До того ж угорці підтримували польську сторону в українсько-польському конфлікті на території Галичини у 1944 р.: цілком дружелюбно ставилися до польського населення і часто захищали їхні села від збройних нападів українських боївок, допомагаючи полякам у виїзді на Захід[133].

У квітні-травні 1944 на Галичині угорські війська провели ряд каральних операцій проти загонів УПА, ось ряд прикладів:

  1. У квітні 1944 р. угорське військо пограбувало с. Пилипи на Коломийщині, забравши з собою у полон 150 селян. Однак у горах поблизу присілку Рунок конвойованих відбив відділ УПА, знищивши 15 угорських конвоїрів[134].
  2. 20 квітня 1944 р. у результаті нападу добре озброєного загону УПА на угорський підрозділ у с. Сівка-Калуська гонведи відступили до Калуша, де, роздавши зброю місцевим полякам, спільно відбили повстанський напад і провели пацифікацію села[135]
  3. 6 травня 1944 р. угорське військо у кількості 180 осіб здійснило наїзд на суміжні села Грабівка (Калущина) та Саджава (Богородчанщина), в результаті якого було пограбовано населення, спалено 166 господарств і розстріляно 34 особи. Під час акції на захист населення виступив самооборонний кущовий відділ (СКВ), який, нав'язавши бій і знищивши 30 осіб, змусив угорців відступити до Богородчан[136].
  4. У травні 1944 р. повстанська сотня під командуванням Л. Гринішака («Довбуш») здійснила напад на німецько-угорський гарнізон в Долинщині, який з допомогою місцевих поляків систематично здійснював каральні та мародерські акції в українських селах. Під час бою було вбито 8 угорців і 3 німців, а рота угорців (134 особи) у повному виряді здалась у полон. Втрати УПА становили: один вбитий і чотири поранені. Всіх полонених гонведів повстанці відпустили на волю[137].

Але справа йшла до розгрому Третього рейху та його союзників. Почастішали випадки дезертирства угорських солдатів. Найчастіше вони тікали до польського підпілля Армія Крайова (АК), яка також воювала проти УПА. Відступаючи під ударами радянських солдатів, угорські союзники Гітлера пішли на вимушений контакт з ОУН-УПА, обидві сторони вирішили зупинити непотрібне кровопролиття. Новий пік переговорної активності між УПА та угорськими військами у Галичині припадає на червень–липень 1944 р., наслідком чого стало укладення серії угод на кількох військових рівнях між різними штабами та командними центрами двох армій. У той момент, коли між угорцями і УПА знову досягалося розуміння, повстанці не тільки прикривали відступ угорців, а й виводили їх з оточення за помірну плату — зброєю[138]. Однак не все так складалося райдужно, як хотілося б, насамперед через німецький фактор. Через місцеві обставини і тиск на угорців з боку німецького командування доходило до збройних сутичок між відділами УПА та угорськими військами навіть влітку 1944, що супроводжувались втратами з обох боків і тривали аж до кінця нацистської окупації України. Влітку у військове протистояння з угорцями були, зокрема, залучені старшинські школи УПА в Карпатах:

  1. Так на початку липня 1944 р. на дорозі Косів–Жаб'є бойові сотні на чолі з поручником А. Максименком («Степовим») здійснили засідку на угорську роту (200 солдатів), що відступала під натиском радянських військ, у результаті чого цілий підрозділ здався у полон, і після роззброєння його вояки були відпущені на волю[139]
  2. Наприкінці червня 1944 р. у Долинському районі відбувся бій між відділом охорони старшинської школи УПА «Олені» та угорською ротою, що була залучена до будівництва лінії укріплення у передгір'ї Карпат, внаслідок чого загинуло 27 угорців, а решта противників були змушені відступити зі своїх позицій[140].
  3. У першій половині липня 1944 р. сотня під командуванням «Довбуша» роззброїла 300 угорських карателів між селами Сливки і Ясень у Рожнятівському районі[141].
  4. На початку вересня 1944 р. під час переходу куренем «Рена» (Мартіна Мізерного) лінії фронту відбувся тригодинний бій з угорським батальйоном (400 осіб) на Ужоцькому перевалі. Опинившись у невигідному становищі (курінь «Рена», що перебував на горі, здійснював мінометний обстріл угорських позицій в маленькому присілку на схилі), угорське військо підняло білий прапор і було повністю роззброєне повстанцями[142].

Протистояння та співробітництво з Королівством Румунія

Розгорнувши широку антинімецьку збройну боротьбу на початку 1943 р на Волині і південному Поліссі підпілля ОУН (б) і УПА були змушені перейти також до протистояння з румунськими військам і карально-репресивними органами на окупованих українських територіях Північної Буковини, Бессарабії та Трансністрії, розглядаючи цю країну в якості союзника гітлерівської Німеччини. Румуни вели відверто антиукраїнську політику і також були не зацікавлені в незалежності української держави. Але помітних збройних нападів і диверсійних акцій щодо румунських окупантів з боку українських націоналістів не було. До того ж влітку 1943 року діяльність ОУН на окупованих Румунією землях була практично паралізована румунськими спецслужбами[143].

Протистояння носило в основному агітаційний і пропагандистський характер. Як виняток може служити формування загону УПА у Вінницькій області в грудні 1943, який діяв на півночі Одеської області, але незабаром після створення був розбитий. Місцеві підпільники на Буковині і в Трансністрії уникали прямих зіткнень з окупантами, але при необхідності могли і відкрити вогонь. Для виконання поставлених завдань підпільники часто легалізувалися, влаштовуючись працювати на адміністративні посади окупантів[144].

На рубежі 1943/44 ситуація різко змінилася і румунські спецслужби почали переговори з українськими націоналістами про співпрацю проти СРСР. У жовтні 1943 року в Одесі представник проводу ОУН в Трансністрії Лука Павлишин та його заступник Тимофій Семчишин зв'язалися з начальством центру № 3 ССІ полковником Пержу і капітаном Аргіром, який повідомив про принципову згоду Бухареста на переговори з націоналістами. Тоді ж досягли домовленості про припинення бойових дій[145].

17-18 березня 1944 року в Кишиневі відбулися офіційні переговори між представниками ОУН (б) і Румунії. З української сторони переговори вели член Референтури зовнішніх зв'язків Проводу ОУН-Б Іван Гриньох, глава ініціативного комітету зі створення УГВР Лев Шанковський і крайовий провідник Трансністрії Семчишин. З румунської сторони від імені «румунського уряду» виступали представники румунської армії і спецслужб. На переговорах юридичний консультант румунського МЗС Д. Баранчи заявив, що Бухарест буде готовий відректися від своїх імперських прав на Трансністрію з Одесою натомість за що зажадав до ОУН зробити аналогічний крок щодо Північної Буковини і Бессарабії. Через територіальні розбіжності політичну угоду між ОУН і Румунією так і не було укладено. Проте, у військовій сфері було досягнуто згоду про співробітництво[146][147].

Весною 1944 р. на Буковині в акурат до приходу Червоної Армії місцеві активісти ОУН почали партизанські дії. В околицях села Мигове був створений вишкільний табір і сформована підпільна військова організація БУСА (Буковинська Українська самооборона армія), яку очолив мельниківець Василь Шумка. Примітний ще той факт, що ОУН (м) на Буковині ще з 1940-41 рр. була значно сильніше бандерівської фракції. До 1944 року активного націоналістичного або радянського партизанського руху, як такого тут не було. З квітня 1944 року БУСА створювала табору в горах і організовувала рейди в райони, вже зайняті Червоною Армією. Шумка досяг угоди з командуванням Групи армій «Південна Україна» про спільні дії проти СРСР, які допомогли українцям, надавши їм, серед іншого, зброю і боєприпасами. Після окупації Червоною Армією Буковини і Бессарабії деякі члени БУСА приєдналися до УПА в складі групи УПА-Захід. Решта потрапили до Словаччини, а звідти до Німеччини, де в квітні 1945 року увійшли до складу щойно сформованої 1-ї дивізії Української національної армії[148].

Протистояння з Першою Словацькою Республікою

Мали місце озброєння збройні зіткнення партизан УПА і з частинами Мобільної Дивізії Словаччини. В Протягом 1943 р мобільна дивізія була перетворена в 1-ю піхотну дивізію, її зняли з фронту і направили на охорону чорноморського узбережжя. Разом з німецькими і румунськими військами словаки відступали з боями через Каховку, Миколаїв і Одесу. Потім охоронна дивізія була переведена в українське Полісся, де і брала участь в боях c українськими повстанцями[149].

Німецькі документи про антинацистську діяльність ОУН-УПА

У німецьких архівах (Федеральний військовий архів у Фрайбурзі, федеральний архів в Кобленці) є документи, що засвідчують боротьбу ОУН і УПА проти СД, Гестапо і Вермахту. Вони публікувалися зокрема в збірниках Володимира Косика і декількох томах «УПА в світлі німецьких документів».

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 11, 10.07.1942

«У Володимирці керівник філії біржі праці спробував підпалити шафу, щоб знищити матеріали які знаходяться в ньому про український рух опору. Пожежу вдалося вчасно загасити… В районі Здолбунова останнім часом банда бандерівців з п'яти чоловік скоює вбивства поляків. Можливо, та сама група відповідальна за акт саботажу на залізниці Лемберг — Київ. У зв'язку з цим на даний момент заарештовано 29 осіб»[150].

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 12, 17.07.1942

«З захоплених документів випливає, що члени бандерівського проводу планували замах на німецького коменданта Чернівців Еріха Райценштайна»[151].

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 31, 27.11.1942

«21.11.1942 раннім вечором під час акції проти провідних функціонерів групи Бандери одним з них був убитий пострілом в голову СС-штурмшарфюрер Шарфф. Інший криміналіст був поранений в стегно і плече»[152].

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 46, 19.03.1943

«В районі Сарни/Костопіль діє бандерівська банда під керівництвом українця Боровця, який відповідає за партизанську діяльність в ОУН-Б. Банда чисельністю приблизно в 1000 чоловік не чіпає місцеве населення, а спрямовує свої дії проти німецьких установ і об'єктів. […] Останнім часом в районі Кременця бандитські групи, що належать до однієї з гілок ОУН-Б, здійснюють збройні напади на господарські об'єкти»[153].

Звіт Еріха Коха про сільскогосподарчі втрати, 04.04.1943

«…Особливо небезпечні виступи національно-українських банд в районах Кременець-Дубно-Костопіль-Рівне. В ніч з 20 на 21 березня національно-українські банди захопили в Кременецькій області всі районні сільськогосподарські пункти і повністю знищили один службовий пункт. При цьому загинуло 12 німців-господарників, лісників, солдат і поліцейських. Хоча сили поліції і вермахту були негайно надані в розпорядження, до цього дня відвойовано тільки 2 райони…»[154].

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 49, 09.04.1943

«У ніч на 27.03.1943 в районі Ковеля шуцмани-перебіжчики звільнили в'язнів, які знаходилися в трудовому виховному таборі»[155].

Генеральний комісар Волині та Поділля V—I Луцьк, 30.04.1943

«Майже всі державні господарства перебувають у руках банд. Залізниці підривають, по шляхах можна їздити лише с конвоєм. Наші сили не можуть взяти верх над бандами. Тому і населення більше з нами не співпрацює»[156].

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 53, 07.05.1943

«Дії радянських банд на Волині пішли на спад, за напади на господарські об'єкти, лісопилки і польські населені пункти відповідальні національно-українські банди. На з'єднання вермахту під час розвідувальної операції було скоєно напад більшої за силами національно-української банди. Два німецьких юнаки потрапили в полон, один з них був поранений. Пораненому була надана медична допомога. Ватажок банди відправив полонених під конвоєм в розташування німецьких військ»[157].

Звіт Еріха Коха в адресу Альфреду Розенбергу, 25.06.1943

«Об'єктами для нападу банд є важливі для освоєння території і постачання фронту ж/д і автодороги, мости, господарські об'єкти, молочні ферми, зерносховища і підприємства. Зрозуміло, здійснюються напади і на німців, що знаходяться на контрольованій бандами території. Втрати в районі Луцька тільки за один тиждень між 9 і 15 червня склали 25 солдат, 3 представників адміністрації, 1 представник О. Т. Останнім часом національно-українські банди лише роззброюють солдатів вермахту і відпускають їх з поясненням, що воюють тільки проти коричневих грабіжників і поліції»[158].

Телеграмма обергрупенфюрера СС Ганса Прюцмана на адресу Головнокомандувача території групи армій «Південь», 25.08.1943

«У зв'язку з тим, що райхсфюрер СС віддав сильні загони доручених мені військових частин у розпорядження фронту, я вимушений обмежитися залишками цих частин для придушення українського національного повстання на Волині. Оскільки на півночі України виникають через це великі неконтрольовані райони, то в найближчому майбутньому треба розраховувати на посилений тиск банд у південному напрямку»[159].

Звіт командуючего 13-го армійського корпусу вермахту Артура Хауффе, 29.01.1944

«Вже досить давно стало ясно, що дії УПА проти німців пішли на спад, і що німецькі солдати, що потрапляють в полон до УПА — найчастіше після роззброєння і обміну форми на цивільний одяг — повертаються до своїх частин. В останні дні нац-укр. банди неодноразово намагалися вступити в контакт з німецькими військами»[160].

Звіт командуючего 4 танкової армії Вермахту, 31.05.1944

«Не зменшується кількість нападів на німецьких солдатів. Службовці вермахту відпускаються УПА на волю, але при цьому у них відбирається зброя і форма»[161].

Уривок зі спогадів генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштейна про партизанську війну на Західній Україні, 1944

«Взагалі існувало три види партизанських загонів: радянські партизани, які боролися з нами і тероризували місцеве населення; українські, які боролися з радянськими партизанами, але, як правило, відпускали на свободу потраплених їм в руки німців, відібравши у них зброю; нарешті, польські партизанські банди, які боролися з німцями і українцями»[162].

Звіти радянських партизан про антинімецьку діяльність УПА

Нижче представляємо підбірку радянських рапортів з Волині, що стосуються весни-осени 1943 року і німецьких каральних операцій проти УПА:

  1. Згідно з даними, отриманими від комісара Шитова на 6.05.43 р бульбівці ведуть бої з німцями на правому березі річки Случ. У той же час, бандерівці готують напад за річкою Буг, де концентруються німці. Українські націоналісти ведуть агітацію серед українського населення, спрямовану проти німців і проти Радянської влади. У селах стоять великі хрести з написом: «Або здобудемо Самостійну Україну. Або загинемо за неї!»[163].
  2. За даними в.о. начальника УШПР полковника Соколова на 5.06.43 р Кременецькому окрузі 6 квітня 43 р. німці оголосили надзвичайний стан через напад на них в цьому окрузі українських націоналістів «бандерівців». Німців витіснили з багатьох населених пунктів, і їм вдалося відновити позиції за допомогою каральних загонів[164].
  3. 7 липня 1943 року бульбівці в боях з польською поліцією і німцями у села Маринин відбили у німців важкий кулемет. В цей же час радянські партизани (не встановлено, з якого загону) захопили у бульбівців 2 кулемети. 8.07.43 року німці привели підкріплення, відбили у бульбівців кулемет, розігнали їх і спалили село Маринин[165].
  4. За повідомленням радянського партизанського воєначальника Василя Бегми від 9 липня 1943 року, в селі Хараїмовка (Деражненського района, Рівненська область) 26 червня 1943 року сталася бій між УПА та німцями. Націоналісти втратили 19 чоловік убитими, а німці — 4 людини. Після перестрілки німці вирішили відступити з сила, але упівці влаштували на них засідку на виїзді і вбили ще 7 німців[166].
  5. За повідомленням УШПР № 62 від 14 липня 1943 року, на початку місяця німецькі частини атакували загони Поліської січі в селі Степань (Рівненська обл.). В ході бою, що зав'язався, бульбівці знищили 15 німецьких солдатів, після чого німці все ж зайняли село, взяли в полон і розстріляли 200 націоналістів з бульбівського загону «Легенда», залишки якого пішли в ліс. 6 липня 1943 р бульбівці напали на німецький гарнізон у Степані та знову зайняли село[167].
  6. У Коростені 28 липня 1943 німцями розкрита місцева підпільна організація українських націоналістів, які мали на озброєнні гвинтівки, кулемети, пістолети та ін. 70 осіб заарештовано і направлено в Житомир. Згідно агентурних даних, німці влаштували в Житомирі спеціальний табір для утримання українських націоналістів[168].
  7. За повідомленням Тимофія Строкача, датованим 29 липня 1943 року, в Олику (32 км від Луцька) 27 липня Волинської області прибуло 2500 гестапівців, знятих з Східного фронту, нібито для боротьби з націоналістами. Поліція відмобілізована[169].
  8. У повідомленні УШПР № 68 від 31 липня вказувалося, що бульбівці у невстановлений час вбили районних господарських керівників («ландвіртов») Демидівського та Вербівського районів. В помсту за цей інцидент німці повністю спалили села Демидівку (85 км на південь від м Луцька) і Верби (60 км на південний захід від м. Рівне), а також 13 липня завдали бомбових села Уженець (42 км на південний захід від м Рівне) та Малин (24 км на південний схід від міста Луцька)[170].

Див. також

Примітки

  1. Українська Повстанська Армія (УПА) як військове формування в структурі українського повстанського руху
  2. а б Олександр Денищук «Боротьба УПА проти німецьких окупантів», Т.1 «Волинь», 2008
  3. а б Патриляк І. ПРОТИСТОЯННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НІМЕЦЬКОМУ ОКУПАЦІЙНОМУ РЕЖИМОВІ: МІФИ ТА РЕАЛІЇ // ГАЛИЧИНА. Всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. До 70-річчя створення Української повстанської армії. 2013. Ч. 24. — С. 33.
  4. ОУН в 1941 році: Документи. − в 2 ч. / Упоряд.: О. Веселова, О. Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук. — К.: Інститут історії України НАН України, 2006. — 603 с. — ISBN 966-02-2535-0.
  5. H. M. Starodubeć, OUN(b) w ukrajinśkomu nacionalno-wyzwolnomu rusi na Wołyni w roky Druhoji switowoji wijny (1941—1943 rr.), s. 66.
  6. ОУН і УПА, 2005, Разд. 1. — С. 74−75
  7. Омелюcik М. УПА на Волинi в 1943 роцi // Волинь и Полiccя: Нiмецька окупацiя. Торонто, 1989. Кн. 1. С. 24.
  8. Органiзацiя украïнських нацioналiстiв i Украïнська повстаньска армiя: Iсторичнi нариси. Киïв, 2005. С. 163—164.
  9. Літопис УПА. — Торонто — Львів, 1995—1996. — Т. 24. — С. 134—141.
  10. Мизак Нестор Степанович За тебе свята Україно. — 2007. — С. 128
  11. Нацистские документы об УПА: разночтение — Одесса: Астропринт, 2003. — С. 19-20.
  12. Літопис УПА Т. 6. УПА в світлі німецьких документів. Книга 1: 1942 — Червень 1944, — 1983. Торонто. — C. 85-92.
  13. W. Filar, Wołyń 1939–1944. Eksterminacja czy walki polsko-ukraińskie. Studium historyczno-wojskowe zmagań na Wołyniu w obronie polskości, wiary i godności ludzkiej, Toruń 2003, s. 180–181; J. W. Gdański, Zapomniani żołnierze Hitlera, Warszawa 2005, s. 130–131.
  14. Из сообщения Генерального комиссара Волыни и Подолии в рейхскомиссариат Украины об общем состоянии и деятельности политического руководства области // Украинские националистические организации в годы Второй Мировой Войны". т.1. 1939-1943. Москва. РОССПЭН. 2012, стр. 617-620
  15. Фиров П. Т. История ОУН-УПА: События, факты, документы, комментарии. (Лекции). — Севастополь: Издательство СевНТУ, 2002. — С. 92—93. — 196 с. — ISBN 966-7473-39-2
  16. Ленартович О. Ю. Український національно-визвольний рух на Волині в роки Другої Світової війни.: монографія. — Луцьк: Волинського національного університету ім. Лесі Українки, 2011. — С. 231—236. — 412 с. — ISBN 978-966-600-573-4. (укр.)
  17. Grzegorz Motyka, Ukraińska partzyantka 1942—1960: Dyiałalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii, Instytut Studiów Politycznych PAN, Oficyna Wydawnicza RYTM, Seria Wschodnia, Warszawa 2006
  18. 2.2. Dezercja policji ukraińskiej i pierwsze akcje partyzanckie — Гжегож Мотыка — „Ukraińska partyzantka 1942—1960“, Warszawa 2006
  19. Grzegorz Motyka, Ukraińska partzyantka 1942-1960: Dyiałalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii , Instytut Studiów Politycznych PAN, Oficyna Wydawnicza RYTM, Seria Wschodnia, Warszawa 2006
  20. Мотика Ґжеґож. Від волинської різанини до операції "Вісла". Польсько-український конфлікт 1943‒1947 рр. / Авториз. пер. з пол. А. Павлишина, післям. д.і.н. І. Ільюшина. ‒ К.: Дух і літера, 2013. ‒ С. 64
  21. [https://shron1.chtyvo.org.ua/Pahiria_Oleksandr/Protystoiannia_i_perehovory_mizh_UPA_ta_uhorskymy_okupatsiinymy_viiskamy.pdf? Протистояння и переговори между УПА та угорськими окупаційнімі військамі на Волині та Південному Поліссі в 1943 р. Олександр Пагіря] // "З Архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ" №1 (36) 2011
  22. Кавалерия СС в боях против УПА на Волыни. Роман Пономаренко
  23. Літопис УПА. Нова серія. Т. 4. К. — Торонто, 2002. С. 74–75.
  24. Лебедь М. Українська Повстанська Армія, ії генеза, ріст і дії у визвольнії боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Ч. 1. Німецька окупація України. (Репринтне видання) — Дрогобич, 1993, с. 76.
  25. Т. Гунчак. У мундирах ворога. — Київ: Час України, 1993. — 208 с.
  26. Літопис УПА. Нова серія. Т. 8… С. 660—662.
  27. ФРОНТ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
  28. Мотика Ґжеґож. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943‒1947 рр. / Авториз. пер. з пол. А. Павлишина, післям. д.і.н. І. Ільюшина. ‒ К.: Дух і літера, 2013. ‒ С. 62-63.
  29. Из сообщения Полиции безопасности и СД о деятельности групп ОУН (Бандеры) в Ровенской области // Украинские националистические организации в годы Второй Мировой Войны". т.1. 1939—1943. Москва. РОССПЭН. 2012, стр. 489—492
  30. Володимир Дзьобак, Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941—1944 рр.), Київ 2002. С. 90. ISBN 966-02-2192-4
  31. У Службі безпеки України відбулися чергові Громадські історичні слухання «УПА і німці: співпраця чи протистояння»
  32. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб Олександр Денищук «Боротьба УПА проти німецьких окупантів», Т.1 «Волинь», 2008
  33. Из сообщения начальника Полиции безопасности и СД о деятельности ОУН (Бандеры) и ОУН (Мельника) по подготовке молодежи для участия в борьбе ОУН за независимость Украины // Украинские националистические организации в годы Второй Мировой Войны". т.1. 1939—1943. Москва. РОССПЭН. 2012, стр. 545—547
  34. Цит. по: Артизов А. (ред.) — Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. — Т. 1 — 2012 — С. 549—551
  35. Степан Бакупець. Усе почалося на Покрову // Волинь, 2005.
  36. Тиктор Іван. «Історія українського війська», Вінніпег, 1953
  37. а б в г д Мірчук Петро. «Українська Повстанська Армія 1942 — 1952 рр.» — Мюнхен, 1953
  38. Motyka G. Ukrainska partyzantka 1942—1960. Dzialalnosc organizacji ukrainskich nacjonalistow i Ukrainskiej Powstanczej Armii. Warszawa, 2006. — s.187—191.
  39. У Володимирці відзначили перший бій УПА
  40. Кіндрат Ф. «Ми стали волі на сторожі», 2002.
  41. «Літопис УПА», Львів-Торонто, 1997
  42. а б Мірчук Петро, «Українська Повстанська Армія 1942—1952 рр.», Мюнхен 1953
  43. Косик В. «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993
  44. У Кременці встановили дошку на честь штурму повстанцями нацистської тюрми. ФОТО. Istpravda
  45. Нацистские документы об УПА: разночтение — Одесса: Астропринт, 2003. — С. 19-20.
  46. Grzegorz Motyka: Od rzezi wołyńskiej do akcji «Wisła». Kraków 2011, s. 180. ​ISBN 978-83-08-04576-3​.
  47. Яневський Д. Про кого мова? // Сільські вісті. — 2016. — № 65 (19397) (15 лип.). — С. 2.
  48. W książce Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA 1945—1947, Warszawa 1997, s. 37, Grzegorz Motyka i Rafał Wnuk podają liczbę 5 tysięcy.
  49. Літопис УПА. Т. 27… С. 115.
  50. Сообщение начальника БШПД П. З. Калинина и начальника Отдела специнформации БШПД П. Шмакова П. К. Пономаренко «О существовании националистических контрреволюционных организаций на территории УССР, временно занятой противником»
  51. Łew Szankowśkyj jako daty graniczne podaje dni 15 marca — 10 kwietnia 1943.
  52. Мотика Ґжеґож. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943‒1947 рр. / Авториз. пер. з пол. А. Павлишина, післям. д.і.н. І. Ільюшина. ‒ К.: Дух і літера, 2013. ‒ с. 61-62
  53. W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939—1945, t. 1, s. 443
  54. Гурій Бухало «Чи воювала Українська Повстанська Армія з німецькими фашистами?», Волинь, 2005 р. 9 вересня
  55. Нацистские документы об УПА: разночтение — Одесса: Астропринт, 2003. — С. 175.
  56. ВЫПИСКА из разведсводки штаба партизанского отряда Житомирской области (Сабуров) 24ЛУ.43 г. Карта 1:200 000 № 4 Ковель. 6.4.43. В местечке произошел бой немцев с полицией (националистами). Полиция убила 18 немцев, выпустила арестованных из тюрьмы и распустила лагеря трудовой повинности. После боя гарнизон немцев увеличился до 4000 человек 14.4.43. Шитов, Хроленко. … (данные штаба т. Шитова). Верно; подпись 30 июня 1943 года. Копіи. Машинопись. (ЦДАГО, ф.62, оп.1, спр.1387, арк.3-5)
  57. Сообщение начальника БШПД П. З. Калинина и начальника Отдела специнформации БШПД П. Шмакова П. К. Пономаренко «О существовании националистических контрреволюционных организаций на территории УССР, временно занятой противником» // Украинские националистические организации в годы Второй Мировой Войны". т.1. 1939—1943. Москва. РОССПЭН. 2012, стр. 676—679
  58. Motyka G. Ukraińska partyzantka… — S. 317.|
  59. Ihor Iljuszyn, UPA i AK. Konflikt w Zachodniej Ukrainie (1939—1945), Warszawa 2009, ​ISBN 978-83-928483-0-1​, s. 126—127
  60. G. Motyka, Ukraińska partyzantka, s. 317.
  61. Ґжеґож Мотика. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943—1947 рр. Авторизований пер. з пол. А. Павлишина, післямова д.і.н. І. Ільюшина — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2013.- с. 72
  62. M. Skorupśkyj, Tudy de bij za woliu, s. 92–93
  63. «Сом», «Гарпун» і «Сівко». Формування і загибель першого штабу УПА
  64. Засновник УПА. Хто такий Василь Івахів, чому він менш відомий за Шухевича й Бандеру
  65. Кентій А. УПА 1942—1943 рр. Київ, 1999. С.146.
  66. Літопис УПА. — Т.9. — Торонто—Львів, 2007. — С. 339
  67. Відомості про бойові дії відділів УПА та рейди їх на Схід / копії кореспонденцій для друку/, квітень 1943 — 17 жовтня 1944 рр. ЦДАВО України. Ф.3833.Оп.1. Спр.112. Арк.3.
  68. Повідомлення про розстріл групи українців // Електронний архів визвольного руху
  69. ЦДАВО України. Ф.3836. Оп.1.Спр.66. Арк.142.
  70. Мороз В. УНС на терені Дрогобицької області (1943р). Визвольн. Шлях, 2000. (кн.6). С.71.
  71. Див. Літопис Української Повстанської Армії. Т.19: Карпатська група УПА « Говерля»; книга перша: Документи, звіти та офіційні публікації. /зібр. і упоряд.: П. Содоль. Торонто: Літопис УПА, С.24; Мірчук П. Українська Повстанська Армія, 1942—1952. Документи і матеріали. Львів, 1991. C.39.
  72. ЗВІТ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО СТАНУ ОКРУГИ ВОЛОДИМИР-ГОРОХІВ ЗА СЕРПЕНЬ 1943 Р.
  73. Кавалерия СС в боях против УПА на Волыни
  74. Напад УПА на Камінь-Каширський (19-20 серпня 1943 р.). viktor_lviv
  75. Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф.62, оп.1, спр.1340, арк.61.
  76. Grzegorz Motyka «Ukraińska partyzantka 1942—1960», s. 345
  77. Grzegorz Motyka, «Ukraińska partyzantka…», s. 201
  78. Боляновський А. Боротьба УПА проти нацистського окупаційного режиму. 1943 рік // Українська Повстанська Армія в боротьбі проти тоталітарних режимів. — Львів, 2004. — С. 178.
  79. W. Romanowski, ZWZ-AK na Wołyniu 1939–1944, Lublin 1993, s. 217–218.
  80. Motyka Grzegorz. Ukraińska partyzantka, 1942—1960. — Warszawa, 2006. — S. 214—720 s. — ISBN 83-88490-58-3
  81. G. Motyka — Ukraińska partyzantka … «, s.200
  82. Ленартович О. Ю. Український національно-визвольний рух на Волині в роки Другої Світової війни.: монографія. — Луцьк: Волинського національного університету ім. Лесі Українки, 2011. — С. 231—236.
  83. Л. Шаньковский Історія українського війска. Том 4, стр 526.
  84. УПА в світлі німецьких документів [Текст]. — Торонто: Літопис УПА, 1983 . Кн. 1 : 1942 — червень 1944 / зібр. і впоряд. Т. Гунчак. — [Б. м.]: [б.в.], 1983. — С 117—118
  85. Показания абверовца Андреаса Герца о его пребывании в плену у УПА (03.03.1944)
  86. G. Hryciuk, Straty ludności w Galicji Wschodniej w latach 1941–1945, [w:] Polska–Ukraina: trudne pytania, t. 6, Warszawa 2000, s. 278.
  87. Цит. по: Україна в Другій Світовій війні у документах, 2000, Т. 4. – С. 34-35
  88. Україна в Другiй свiтовiй вiйнi у документах. 1941–1945. Т. IV. Львiв, 2000. С. 66-71
  89. /08-Kosik.pdf?sequence=1 Володимир Косик. Німецькі документи про УПА. З 70-71
  90. Повстанська-німецькі переговори грудної 1943 - ВЕРЕСНЯ 1944 РОКІВ: ПРИЧИНИ, ХІД, Наслідки
  91. Доклад председателя полиции безопасности и СД Галиции гауптштурмфюрера СС криминального комиссара Паппе о встрече с представителями центрального руководства ОУН, украинскими националистами Болюхом и Герасимовским для обсуждения вопроса о сотрудничестве // Украинские националистические организации в годы второй мировой войны. Том 2 1944-1945 Москва. РОССПЭН 2012 Стр. 77-83
  92. Доклад председателя полиции безопасности и СД Галиции гауптштурмфюрера СС криминального комиссара Паппе о второй встрече с представителями центрального руководства ОУН и готовности их к сотрудничеству с полицией безопасности // Украинские националистические организации в годы второй мировой войны. Том 2 1944-1945 Москва. РОССПЭН 2012 Стр. 104-107
  93. Сообщение председателя полиции безопасности и СД Галиции гауптштурмфюрера СС криминального комиссара Паппе криминал-комиссару об итогах третьей встречи с представителем центрального руководства ОУН Герасимовским // Украинские националистические организации в годы второй мировой войны. Том 2 1944-1945 Москва. РОССПЭН 2012 Стр. 109-111
  94. Kwestia ukraińska i eksterminacja ludności polskiej w Malopolsce Wschodniej, s. 65.
  95. Літопис УПА. Нова серія. Т. 8 ... С. 653-655.
  96. Motyka G. Ukrainska partyzantka 1942-1960. Dzialalnosc organizacji ukrainskich nacjonalistow i Ukrainskiej Powstanczej Armii. Warszawa, 2006. - s. 220
  97. Motyka G. Ukrainska partyzantka 1942—1960. Dzialalnosc organizacji ukrainskich nacjonalistow i Ukrainskiej Powstanczej Armii. Warszawa, 2006. — s. 221
  98. Motyka G. Ukrainska partyzantka 1942-1960. Dzialalnosc organizacji ukrainskich nacjonalistow i Ukrainskiej Powstanczej Armii. Warszawa, 2006. - s. 220
  99. Motyka G. Ukrainska partyzantka 1942-1960. Dzialalnosc organizacji ukrainskich nacjonalistow i Ukrainskiej Powstanczej Armii. Warszawa, 2006. - s. 222
  100. UPA w switli dokumentiv z borotby za Ukrajinśku Samostijnu Sobornu Derżawu 1942-1950 rr., T. 2, s. 58-59,
  101. Motyka G. Ukrainska partyzantka 1942-1960. Dzialalnosc organizacji ukrainskich nacjonalistow i Ukrainskiej Powstanczej Armii. Warszawa, 2006. - s. 227
  102. Україна в Другій мировой війні у документах, 1997-2000, Т. 4 . - C. 100-101.
  103. Цит. по: Україна в Другiй свiтовiй вiйнi у документах. 1941-1945. Т. IV. Львiв, 2000. С.134-135
  104. Україна в Другій мировой війні у документах, 1997-2000, Т. 4. - C. 144-146
  105. Косик, Володимир Миколайович. Україна і Німеччина у Другій світовій війні \[пер. з фр. Р. Осадчука]. — Париж; Нью-Йорк; Львів: 1993. — 658, с., — (Українознавча бібліотека НТШ / НТШ у Львові; число 3). — С. 436-437
  106. UPA w switli dokumentiv z borotby za Ukrajinśku Samostijnu Sobornu Derżawu 1942-1950 rr., T. 2, s. 62,
  107. UPA w switli dokumentiv z borotby za Ukrajinśku Samostijnu Sobornu Derżawu 1942-1950 rr., T. 2, s. 62,
  108. UPA w switli dokumentiv z borotby za Ukrajinśku Samostijnu Sobornu Derżawu 1942-1950 rr., T. 2, 69-70.
  109. UPA w switli dokumentiv z borotby za Ukrajinśku Samostijnu Sobornu Derżawu 1942-1950 rr., T. 2, 69-70.
  110. 2.10. Bitwa k. góry Łopata — Гжегож Мотыка — „Ukraińska partyzantka 1942—1960“, Warszawa 2006
  111. A. Bolianowśkyj, Dywizija „Hałyczyna“. Istorija, Lwiw 2000.
  112. I. Hrynioch, Dywizija „Hałyczyna“ j ukrajinśke pidpillja, [w:] Brody. Zbyrnyk stattej i narysiw, red. O. Łysiak, Miunchen 1951, s. 36.
  113. T. Hunczak, U mundyrach worocha, s. 75.
  114. Per Anders Rudling. 'They Defended Ukraine': The 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Galizische Nr. 1) Revisited, Journal of Slavic Military Studies, 2012 p. 351
  115. Per Anders Rudling. 'They Defended Ukraine': The 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Galizische Nr. 1) Revisited // The Journal of Slavic Military Studies. — Volume 25 (2012). — Issue 3. — PP. 329—368.
  116. Дзеркало Тижня. Справа Дивізії «Галичина»: Перевірено — злочинів не скоєно. Архів оригіналу за 10 січень 2010. Процитовано 9 грудень 2018. 
  117. Створення стрілецької дивізії СС „Галичина“ // Цей день в історії.
  118. Bolianowśkyj, Dywizija „Hałyczyna”. Istorija, s. 222.
  119. I. Hrynioch, Dywizija „Hałyczyna“ j ukrajinśke pidpillja, s. 38.
  120. I. Hrynioch, Dywizija „Hałyczyna“ j ukrajinśke pidpillja, s. 37.
  121. A. Bolianowśkyj, Dywizija „Hałyczyna“. Istorija, s. 245—254. Chodzi o Iwana Kozieryńskiego „Bira“ (prawdziwe nazwisko Wasyl Szyszkanyneć)
  122. Золотий Тризуб (Калуш). — 10 липня 1941. — № 1.
  123. A Második Vikágháború. Szerkesztette Ungváry Krisztián. — Osiris Kaidó. Budapest, 2005. — O. 183—184.
  124. УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942—1950 рр. (Бойові дії УПА). Ч. ІІ. — Б. м.: Видання Закордонних Частин ОУН, 1960. — С. 8.
  125. Денищук О. С. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Хронологія подій. [У 2 т.] Т. 1. Волинь. — Рівне: ППМД, 2008. — С. 61, 70.
  126. ДАРО. — Ф. Р-30. — Оп. 2. — Спр. 17. — Арк. 4; Літопис УПА. Нова серія. Т. 9. Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА 1944—1945 рр. — Київ–Торонто, 2007. — С. 112.
  127. ДАРО — Ф. Р-30. — Оп. 2. — Спр. 17. — Арк. 5; ЦДАВО України. — Ф. 5245. — Оп. 1. — Спр. 954. — Арк. 50; Літопис УПА. Нова серія. Т. 9. — Київ–Торонто, 2007. — С. 112..
  128. Денищук О. С. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Хронологія подій. [У 2-х томах]. Т. 1. Волинь. — Рівне, 2008. — С. 92, 127, 130, 144, 145, 225.
  129. „Події з терену в/н за серпень 1943 р.“. 10.09.1943 р. // ДАРО. — Ф. Р-30. — Оп. 2. — Спр. 15. — Арк. 1–2.
  130. Справка по показаниям члена центрального провода ОУН М. Д. Степаняка от 30 августа 1944 г. о связях ОУН-УПА с венграми // Украинские националистические организации в годы второй мировой войны. Том 2 1944—1945 Москва. РОССПЭН 2012 Стр. 481—483
  131. Наказ командира УПА К. Савура про співпрацю з Національними військовімі частинами угорців, румунів, словаків, латвійців на теріторіі 'Украіни в Дусі дружби народів за суверенність всех держав 28 жовтня 1943 p. // ОУН и УПА в 1943 році ... C. 265-266
  132. Переговори між українським підпіллям та Угорщиною у грудні 1943 року. Олександр Пагіря
  133. Польща та Україна у тридцятих і сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. Т. 4. Поляки і українці між двома тоталітарними системами. 1942—1945. Ч. ІІ. — Варшава–К., 2005. — С. 1078.
  134. 6 УПА в світлі документів з боротьби за УССД. 1942—1950 рр. Ч. ІІ. — С. 49.
  135. Ziemie wschodnie. Meldunki tygodniowe Sekcji Wschodniej Departamentu Informacji I Prasy Delegatury Rządu RP na Kraj: kwicień–lipiec 1944 r. Wstęp, wybór i opracowanie. Mieczycław Adamczyk, Janusz Gmitruk, Adam Kosecki — Warszawa–Pułtusk–Kielce, 2006. — S. 74.
  136. Повідомлення про напад мадярів на село Грабівку». «336». 16.06.1944 р. // ГДА СБУ. — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 35. — Арк. 168; «Станиславівщина. Квітень–травень 1944 р. Як відносяться». 07.05.1944 р. // ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 133. — Арк. 24.
  137. Нескорена Долинщина. Літопис визвольних змагань. Мартирологи, біографії, спогади, документи, фотографії / Упоряд. М. Борис. — ІваноФранківськ: Нова зоря, 2002. — С. 13, 472.
  138. Описание действий УПА-Запад против 16-й дивизии VII венгерского корпуса весной 1944 года // (АГИВРМ), коллекция Дмитрия Карова, коробка 88075 — 10.V
  139. Андрусяк М. Брати грому. Художньо-публіцистична повість. — Коломия: Вік, 2002. — С. 143—144.
  140. Літопис УПА. Т. 19. Група УПА «Говерля». Книга друга: спомини, статті та видання історично-мемуарного характеру. — Торонто–Львів, 1992—1993. — С. 37.
  141. Панівник П. Штрихи переболеного // «Грім» — полковник УПА Микола Твердохліб. Спогади і матеріали // Літопис УПА. Кн. 5 (Серія «Події і люди») / Упоряд. Р. Грицьків. — Торонто–Львів: Літопис УПА, 2008. — С. 37–38.
  142. Я помню. Зубальский Теофил Иванович (рос.)
  143. A. Duda, W. Staryk, Bukowinśkyj kuriń w bojach za ukrajinśku derżawnist’ 1918. 1941. 1944, Czerniwci 1995, s. 189—218; S. Kokin, Anotowanyj pokażczyk dokumentiw z istoriji OUN i UPA u fondach DA SBU, s. 24–35, 53–59.
  144. Діяльність ОУН в Одесі та Трансністрії: особливості підпілля та боротьби з окупацією. Оксана Коваль
  145. Протокол допроса члена ОУН М. М. Павлишина о переговорах ОУН с румынскими властями // Украинские националистические организации в годы второй мировой войны. Том 2 1944—1945 Москва. РОССПЭН 2012 Стр. 409—413
  146. Шанковський Л. Похідні групи ОУН.– Мюнхен: Видавництво «Український самостійник», 1958. — С. 278—279.
  147. Более подробно об украино-румынских переговорах см.: Пагіря О. Переговори між представниками ОУН та військово-політичними колами Румунії у 1943—1944 роках // Український визвольний рух. Львів, 2010. № 14. С. 145—181.
  148. A. Duda, W. Staryk, Bukowinśkyj kuriń w bojach za ukrajinśku derżawnist’ 1918. 1941. 1944, Czerniwci 1995, s. 189—218; S. Kokin, Anotowanyj pokażczyk dokumentiw z istoriji OUN i UPA u fondach DA SBU, s. 24–35, 53–59.
  149. Состав словацких дивизий на Восточном фронте: Документы и материалы. Константин Залесский
  150. (Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD) Meldungen aus den besetzten Ostgebieten Nr 11, 10.07.1942 — УПА в свiтлi нiмецьких документiв" (кн.1, Торонто 1983, кн.3, Торонто 1991)
  151. (Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD) Meldungen aus den besetzten Ostgebieten 12, 17.07.1942 — УПА в свiтлi нiмецьких документiв" (кн.1, Торонто 1983, кн.3, Торонто 1991)
  152. (Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD) Meldungen aus den besetzten Ostgebieten 31, 27.11.1942 — УПА в свiтлi нiмецьких документiв" (кн.1, Торонто 1983, кн.3, Торонто 1991)
  153. (Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD) Meldungen aus den besetzten Ostgebieten 46, 19.03.1943 — УПА в свiтлi нiмецьких документiв" (кн.1, Торонто 1983, кн.3, Торонто 1991)
  154. Україна в ДСВ у документах, 1999, Т. 3. — C. 155.
  155. (Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD) Meldungen aus den besetzten Ostgebieten 49, 09.04.1943 — УПА в свiтлi нiмецьких документiв" (кн.1, Торонто 1983, кн.3, Торонто 1991)
  156. НІМЕЦЬКІ ДОКУМЕНТИ ПРО УПА — В. Косик
  157. (Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD) Meldungen aus den besetzten Ostgebieten 53, 07.05.1943 — УПА в свiтлi нiмецьких документiв" (кн.1, Торонто 1983, кн.3, Торонто 1991)
  158. (Der Reichskomissar für die Ukraine an den Herrn Reichsminister Rosenberg) Описание нынешней ситуации с бандами, 25.06.43. — УПА в свiтлi нiмецьких документiв" (кн.1, Торонто 1983, кн.3, Торонто 1991)
  159. Федеральний військовий архів у Фрайбурзі. — Ф.RH2. — Спр. 144. Арк. 67.
  160. (Generalkommando XIII A.K) Отношение к силам нац-укр повстанческой армии УПА, 29.01.1944. — УПА в свiтлi нiмецьких документiв" (кн.1, Торонто 1983, кн.3, Торонто 1991)
  161. Oberkommando der 4 Panzerarmee Ситуация с бандами в мае 1944, 31.05.1944 — УПА в свiтлi нiмецьких документiв" (кн.1, Торонто 1983, кн.3, Торонто 1991)
  162. Эрих фон Манштейн. Утерянные победы. — Ч. 3. — Гл. 15: Прим. 76.
  163. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали./ Упор. В. Сергійчук — Київ: Дніпро, 1996 — C. 62.
  164. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали./ Упор. В. Сергійчук — Київ: Дніпро, 1996 — C. 85.
  165. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали./ Упор. В. Сергійчук - Київ: Дніпро, 1996 - C. 84-85.
  166. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали./ Упор. В. Сергійчук — Київ: Дніпро, 1996 — C. 85.
  167. Из разведывательной сводки УШПД № 62 о деятельности различных украинских националистических формирований («бульбовцы», «секирники», УПА) на временно оккупированной территории Украины // Украинские националистические организации в годы Второй Мировой Войны". т.1. 1939—1943. Москва. РОССПЭН. 2012, стр. 661—664
  168. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали./ Упор. В. Сергійчук — Київ: Дніпро, 1996 — C. 91.
  169. Развед. сводка УШПД № 67 о деятельности украинских националистических формирований на территории временно оккупированных обл-тей Украины, раздаче немцами оружия полякам для борьбы против УПА, пропагандистской работе украинских националистов среди молодёжи // Украинские националистические организации в годы Второй Мировой Войны". т.1. 1939—1943. Москва. РОССПЭН. 2012, стр. 672—674
  170. Разведывательная сводка УШПД № 68 о борьбе немцев с отрядами украинских националистов под руководством Бульбы—Боровца // Украинские националистические организации в годы Второй Мировой Войны". т.1. 1939—1943. Москва. РОССПЭН. 2012, стр. 680—681

Джерела і література