Третя битва за Харків

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Третя битва за Харків
Німецько-радянська війна
Карта третьої битви за Харків. 1943

Карта третьої битви за Харків. 1943
Координати: 49°58′00″ пн. ш. 36°19′00″ сх. д. / 49.9666666666947776320739649° пн. ш. 36.3166666666947719477320788° сх. д. / 49.9666666666947776320739649; 36.3166666666947719477320788
Дата: 19 лютого — 15 березня 1943
Місце: Українська Слобідщина, Бєлгород
Результат: перемога Вермахту, окупація Харкова та Бєлгороду
Сторони
Третій Рейх Третій Рейх СРСР СРСР
Командувачі
Третій Рейх Еріх фон Манштейн
Третій Рейх Герман Гот
Третій Рейх Пауль Гауссер
Третій Рейх Ебергард фон Маккензен
Третій Рейх Вернер Кемпф
Третій Рейх Губерт Ланц
СРСР Ватутін М. Ф.
СРСР Голиков П. І.
СРСР Рибалко П. С.
СРСР Попов М. М.
СРСР Красовський С. Я.
СРСР Копцов В. О.
Військові формування
Група армій «Південь»
* 4-та танкова армія
* 1-ша танкова армія
*Армійська група «Кемпф»
Південно-Західний фронт
Воронезький фронт
Військові сили
70 000 о/с 346 000 о/с
Втрати
11 500 86 569
45 219 убитими та зниклими безвісти
41 250 пораненими
1 200 танків

Третя битва за Харків — серія наступальних операцій Вермахту на Східному фронті проти Червоної армії навколо міста Харків з 19 лютого по 15 березня 1943 року. У німецькій історіографії відома як «Донецька кампанія». Дії командувача групи армій «Південь» Еріха фон Манштейна до сих пір вивчаються в багатьох військових академіях світу, як приклад «маневреної оборони».

Після розгрому та капітуляції 6-ї польової армії Вермахту під Сталінградом, Червона армія розпочала низку наступальних операцій на широкому фронті південного флангу радянсько-німецької війни. Наступ досяг кульмінації 2 січня 1943, коли радянські війська започаткували операцію «Зірка», внаслідок якої був прорваний фронт оборони німців і війська РСЧА оволоділи містами Харків, Бєлгород, Курськ. Однак, активні воєнні дії Червоної армії протягом останніх місяців серйозно підірвали бойовий потенціал формувань, у ряді дивізій залишалося по 1-2 тис. військових. 19 лютого генерал-фельдмаршал фон Манштейн несподівано розпочав контрнаступ, в результаті якого німецьким військам вдалося розгромити майже 52 радянські дивізії та опанувати Харків та Бєлгород.

Передумови[ред. | ред. код]

Початок 1943 року німецький вермахт зустрінув на межі кризової ситуації. В результаті нищівного розгрому 6-ї армії Фрідріха Паулюса в оточенні під Сталінградом та потужного зимового контрнаступу Червоної армії на південному фланзі німецько-радянського фронту гітлерівські війська виявилися в катастрофічному стані. У порівнянні з червнем 1941 року, коли у Радянський Союз вторглися 3300 танків, за станом на 23 січня вермахт мав лишень 495 боєздатних танків, до того ж переважно старих зразків, на всьому протязі гігантського фронту. Перед радянським командуванням відкрилися величезні перспективи — розгромити остаточно німецьку групу армій «B», південний фланг якої тепер «висів у повітрі», зазнавши потужних радянських ударів у ході січневої Острогозько-Россошанської та лютневої Воронезько-Касторненської наступальних операцій[1]. Після них більш-менш суцільний німецький фронт на значній ділянці від Лівн до Старобільська перестав існувати.

23 січня Й. Сталін затвердив план чергової наступальної операції — «Зірка», що передбачала передусім оволодіння Харковом силами Воронезького фронту у тісній взаємодії з військами Південно-Західного фронту. Командувач цього фронту генерал-полковник М. Ватутін ударом на Артемівськ — Сталіно — Маріуполь вирішив оточити донбаське угруповання німців, відрізавши в такий спосіб шляхи відступу з Кавказу через Ростов частин групи армій «A»[1]. Ставки були великі: у разі успіху перемога могла затьмарити собою Сталінград. Розроблений штабом М. Ватутіна в січні 1943 року план операції «Стрибок» передбачав і продовження, аж до виходу до Азовського моря і відсікання Криму. Проте стан радянських військ, особливо мобільних частин, на січень 1943 р. погано відповідав широкомасштабним планам командування. У складі найсильнішої 3-ї танкової армії, що мала штурмувати Харків, було до 50 тис. вояків і всього 223 танки. У всьому Південно-Західному фронті, що теж не мав ані хвилини передиху від часів Сталінграду, лишилося 986 танків, багато полків і бригад залишилися без техніки. Головна ударна сила радянського «Стрибка» — група М. Попова у складі 4-го гвардійського, 3-го, 10-го і 18-го танкових корпусів — налічувала на момент початку наступу лише 137 танків[1][2].

29 січня 1943 року наступом радянської 6-ї армії Південно-Західного фронту на позиції двох німецьких піхотних дивізій групи Ланца під Куп'янськом розпочалася операція «Стрибок». 6 лютого з'єднання фронту визволили місто Балаклія, 11 лютого — Лозову, 14 лютого — Ворошиловград і вийшли на рубіж Зміїв — Красноград — Красноармійськ (Сталінської, нині Донецької області) — Слов'янськ — Ворошиловград. До 10 лютого радянське просування на Артемівськ було зупинене контратаками 3-ї і 7-ї німецьких танкових дивізій, а також діями штурмової авіації Люфтваффе[1].

2 лютого почалася операція «Зірка»: 3-тя танкова армія П. Рибалка узяла Великий Бурлук, до 10 лютого її передові підрозділи форсували річку Сіверський Донець, узявши Печеніги і Чугуїв. 8 лютого війська 60-ї армії І. Черняховського оволоділи Курськом; 9 лютого — 40-ва армія К. Москаленка взяла Бєлгород. Ситуація для групи Ланца стала критичною — назрівало оточення. 11 лютого радянські частини були вже на підступах до Харкова, обходячи місто із заходу; наступного дня їм вдалося в ході жорстоких боїв оволодіти Роганню, були розбиті німецькі 320-та і 298-ма піхотні дивізії. Контрудар мотопіхоти СС змусив окопатися кавалеристів радянського 6-го кавкорпусу, і оточення Харкова із заходу не вийшло, тоді як до 14 лютого з півночі місто вже майже обійшли війська РСЧА. Командир танкового корпусу СС Пауль Гауссер мав особистий наказ Гітлера ні в якому разі не здавати Харків, однак 15 лютого він відкрито його порушив і почав відведення дивізій СС на захід, прикриваючи відступ батальйоном штурмових гармат, рятуючи еліту військ СС, дивізію «Велика Німеччина» і залишки двох піхотних дивізій. З'єднання 40-ї, 69-ї та 3-ї танкової армій наступного дня оволоділи містом.

Південніше частини Південно-Західного фронту продовжували реалізацію операції «Стрибок», головні бої зав'язалися за важливий центр комунікацій — місто Червоноармійське. Для німців існувала велика загроза, що в разі втрати цього ключового вузла комунікацій радянські частини відріжуть донбаське угруповання вермахту від головних сил. Ситуацію для німців врятувала контратака бойової групи командира 11-ї танкової дивізії Г. Балька. Попов опанував Червоноармійське, але в результаті декількох німецьких контратак і повітряних нальотів втратив майже всі танки. Здавалося, тепер ніщо не завадить танкам резервних радянських 1-го гвардійського і 25-го танкових корпусів вирватися на оперативний простір і дійти до Дніпропетровська та переправ на Дніпрі — у німців не лишилося жодних резервів, щоб закрити діру в обороні між армійською групою Ланца і донбаським угрупованням. Проте Ватутін, що рвався до плацдармів на Дніпрі, прогледів зосередження великого танкового угруповання фон Манштейна, що готувалося до потужного контрудару. За замислом контрудар завдавався з двох напрямів одночасно: з півночі — частини танкового корпусу СС під загальним керівництвом генерала В. Кемпфа, з півдня — частини 1-ї та 4-ї танкових армій. Головною метою операції визначалося відсікти радянську 6-ту армію, що рвалася до Запоріжжя, й рухому групу Попова[1].

Німецькі танки Т-IV 2-ї моторизованої дивізії СС «Райх» на Холодній Горі. Березень 1943

Хід битви[ред. | ред. код]

19 лютого 4-та танкова армія Вермахту Германа Гота силами II танкового корпусу СС і XLVIII танкового корпусу перейшла в наступ проти військ правого крила Південно-Західного фронту, що вийшли на рубіж — Красноград, Новомосковськ, Запоріжжя, Василівка, — завдала їм поразки і змусила до відходу на схід. Для надання допомоги Південно-Західному фронту у відбитті контрудару противника Ставка ВГК вирішила використати 3-тю танкову армію П. Рибалко. Вранці 23 лютого війська армії генерала Рибалко почали наступ на новому напрямку. Однак виконати визначене завдання не змогли, оскільки противник на рубежі Валки, Нова Водолага ввів у бій свіжі резерви. 28 лютого 3-тя танкова армія була підпорядкована Південно-Західному фронту. Удар противника 19 лютого для Ватутіна і Голикова виявився абсолютно несподіваним, так само як і для Ставки. 20 лютого Манштейн здійснив масований фланговий маневр проти танкової групи Попова у напрямку до Дніпропетровська[3].

Мотопіхота СС швидко вклинилася у фланг радянської 6-ї армії, що продовжувала наступати углиб Донбасу, на Синельникове. За підтримки пікіруючих бомбардувальників Ju 87 есесівці відбили радянські контратаки і до 23 лютого з'єдналися з 17-ю, 6-ю танковими дивізіями Гота та дивізією СС «Вікінг» XLVIII танкового корпусу поблизу Павлограда, узявши в оточення два радянські танкових корпуси 6-ї армії, що наступали на Дніпропетровськ і Запоріжжя. А в районі Дебальцеве армійська група «Голлідт» оточила 7-й гвардійський кавалерійський корпус[2]. Таким чином, фон Манштейн усунув загрозу тилам донбаського угруповання[1].

Командир 1-го панцергренадерського полку СС «Ляйбштандарт СС Адольф Гітлер» СС-штандартенфюрер Фріц Вітт під час вуличних боїв у Харкові. Березень 1943

Поки сили колишнього німецького гарнізону Харкова з дивізій вермахту і «Ляйбштандарт СС Адольф Гітлер» стримували танки Рибалка, не дозволяючи їм прорватися на допомогу оточеній 6-ій армії, дивізія СС «Тотенкопф» з району Краснограда почала наступ на позиції радянської 3-ї танкової армії. Спроби 6-ї армії Харитонова вирватися були марні, і на допомогу оточеним 1 березня кинули зведену танкову групу зі складу 3-ї танкової армії (майже половина з 105 танків Рибалка), яка сама потрапила в оточення біля села Кегичівка, але, втративши майже всі танки, прорвалася до своїх. Водночас, більша частина 6-ї армії та групи Попова, залишки яких тримали оборону в оточенні, були розгромлені. До кінця лютого радянський наступ на усіх ділянках, зупинився; ініціатива перейшла до німців. Три танкові дивізії СС II корпусу Гауссера мали 147 готових до бою танків і 42 штурмові гармати, а також чимало своїх і трофейних протитанкових гармат. 6 березня частини «Ляйбштандарт СС» завдали удару по армії Рибалка під Новою Водолагою, 7–8 березня оволоділи Люботином і Коротичем, наступаючи Полтавським шосе безпосередньо на Харків[1].

10 березня в Харків увірвалися частини дивізії СС «Райх». Дивізія ж «Тотенкопф» обійшла Харків з півночі і захопила Чугуїв. 62-га гвардійська, 19-та і 303-тя стрілецькі дивізії, 17-та стрілецька бригада НКВС, 86-та і 179-та окремі танкові бригади 69-ї армії, що становили головні сили оборони Харкова, виявилися в оточенні. Також у районі Богодухова потрапили в оточення три стрілецькі дивізії 40-ї армії, передані на посилення 69-ї армії. Лише небагатьом з оточених в Харкові вдалося 15 березня вирватися до своїх. 18 березня дивізією «Ляйбштандарт СС Адольф Гітлер» був захоплений Білгород. 69-та армія відійшла на східний берег Сіверського Дінця. Для того щоб запобігти подальше просування німців на схід з резерву Ставки довелося спішно перекидати два танкові корпуси, 1-шу танкову, 21-шу і 64-ту армії.

Наслідки битви[ред. | ред. код]

За підсумками місячної битви за Харків обидві сторони зазнали великих втрат у живій силі та техніці. За офіційними радянськими оцінками було втрачено до 44 тис. загиблими та полоненими, до 41 тис. пораненими. За німецькими даними, з 21 лютого до 18 березня німці знищили або захопили 567 радянських танків та понад 2,2 тис. гармат і мінометів. На кінець боїв у танкових дивізіях СС лишилося по 30–35 танків, ще гірша була ситуація в дивізіях вермахту. Людські втрати німців були також чималими, але помітно меншими за радянські — танковий корпус СС втратив 11,5 тис. осіб убитими, пораненими і зниклими безвісти. Втрати піхотних дивізій вермахту не відомі. У ході боїв були мобілізовані до РСЧА та загинули або були вбиті солдатами СС і вермахту багато тисяч харків'ян. Німцям востаннє у війні вдалося переламати хід бойових дій на свою користь у стратегічному масштабі, створивши південний фас Курської дуги[1].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Виноски
Джерела

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]