Симфонія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Симфо́нія (від грец. συμφονία — «співзвуччя, струнке звучання, струкнкість») — жанр оркестрової музики, великий твір для оркестру[1].

Класичні зразки симфонії написані для симфонічного оркестру і являють собою цикл з 4 частин, перша з яких пишеться в сонатній формі. Існують також симфонії для струнного, камерного[ru], духового та інших складів оркестру. У симфонію може вводитись хор і сольні вокальні голоси. Відомі й такі різновиди жанру, як симфонія-концерт (для оркестру з сольним інструментом) і концертна симфонія (від двох до дев'яти сольних інструментів), схожі за будовою до концерту. За аналогією можуть приймати назву «симфонія», разом із елементами жанрової структури, твори для хору (хорова симфонія) чи інструменту (особливо органу, рідше — фортепіано). Симфонія може наближатись до інших музичних жанрів, утворюючи такі гібридні жанри, як симфонія-сюїта, симфонія-фантазія, симфонія-поема, симфонія-кантата.

Класична симфонія (створена композиторами віденської класичної школи) складається, як правило, з чотирьох частин, написаних у сонатно-циклічній формі[ru]; у XIX—XX століттях широке розповсюдження мали композиції як і з більшою, так і з меншою кількістю частин.

В академічній музиці симфонія займає те ж місце, що і в літературі належить драмі[en] чи роману. Вона дала назву новому, невідомому до цього складу оркестру та найважливішій області інструментальної музики — широкому спектру її жанрів, об'єднаних під назвою «симфонічна музика».

Історія[ред.ред. код]

Походження[ред.ред. код]

Прототипом симфонії може вважатися італійська увертюра, що склалася при Доменіко Скарлатті в кінці XVII століття. Ця форма вже тоді називалася симфонією і складалася з allegro, andante і allegro, що зливалися в одне ціле. З іншого боку попередницею симфонії була оркестрова сюїта, що складалася з декількох частин в простих формах і переважно в одній і тій же тональності.

Ґрунт для виникнення симфонії був підготовлений музикантами багатьох країн, проте з'явилась вона у творчості композиторів Мангеймської школи — співдружності чеських композиторів, які очолили придворний оркестр у німецькому місті Мангеймі. Найталановитіші з них — Ян Стаміц і Франтішек Ріхтер — були авторами перших симфоній. Вони також започаткували новий тип оркестру. Саме у творчості мангеймівців термін «симфонія» закріплюється за оркестровим циклічним твором (50—60-ті роки XVIII ст.).

Класицизм[ред.ред. код]

Засновником Класичної моделі симфонії вважається Й. Гайдн. У класичній симфонії тільки перша і остання частини мають однакову тональність, а середні пишуться в тональності, споріднених з головною, за якою і визначається тональність всієї симфонії. Найвидатніші представники класичної симфонії — В. А. Моцарт та Л. ван Бетховен

До оркестру Гайдна і Моцарта входили такі інструменти: дві флейти, два гобої, два фаготи, дві валторни, одна-дві труби, пара литавр і струнний квінтет (перші та другі скрипки, альти, віолончелі, контрабаси); нерідко вводились і кларнети.

Романтизм[ред.ред. код]

Романтична симфонія стала сполученням класичної форми з романтичною експресією та впливом пісенності на характер тематизму. Розвиваються також тенденція програмності. З'являються лейтмотиви. Головною тенденцією романтизму було розростання форми, складу оркестру і густини звучання. До найвидатніших авторів симфоній цієї епохи належать: Франц Шуберт, Роберт Шуман, Фелікс Мендельсон, Гектор Берліоз, Йоганес Брамс, П. І. Чайковський, А.Брукнер та Густав Малер.

З кінця 19 століття[ред.ред. код]

Починаючи з другої половини 19 століття і, особливо в 20 столітті строгі форми симфонії стали руйнуватися. Стала необов'язковою чотиричастинність: симфонії можуть містити від однієї (напр. симфонії В. Сильвестрова), до одинадцяти (14-а симфонія Д. Шостаковича). Необов'язковою стає використання сонатної форми. Після 9-й симфонії Л. Бетховена композитори частіше стали вводити в симфонії вокальні партії. Проте сталою лишається масштабність та змістовність музичного матеріалу.

Класична будова[ред.ред. код]

Як і в сонаті, в класичній симфонії є чотири частини. 1-а частина, в швидкому темпі, пишеться в сонатній формі; 2-а, в повільному русі, пишеться у формі рондо, рідше у формі сонати або варіаційній формі; 3-я — скерцо або менует — у формі пісні (куплетній формі); 4-а частина, в швидкому темпі — в сонатній формі або у великій формі рондо. Якщо 1-а частина написана в помірному темпі, то за нею навпаки, може слідувати швидка друга та повільна третя частина (наприклад, 9-а симфонія Бетховена).

З огляду на те, що симфонія розрахована на великі сили оркестру, кожна частина в ній пишеться ширше і докладніше, оскільки багатство виразових засобів симфонічного оркестру передбачають розгорнутіше викладення музичної думки.

Програмною симфонією називається та, яка пов'язана з певним змістом, викладеним у програмі. Наприклад, Пасторальна симфонія Бетховена, «Фантастична симфонія» Берліоза і ін. Першими ввели програму в симфонію Карл Діттерс фон Діттерсдорф, Антоніо Розетті та Йозеф Гайдн.

Симфонія в українській музиці[ред.ред. код]

Першими творами, названими «симфоніями» в українській музиці вважають Симфонію до мажор (1770-73) Максима Березовського, «Концертну симфонію» Д. Бортнянського, симфонії Михайда Вербицького, «Українська симфонія» М.Калачевського.

Інтерес до оркестрової музики в Україні пожвавлюється у другій половині XIX ст. «Юнацьку симфонію» створює Микола Лисенко, «Українську симфонію» — Михайло Калачевський, Симфонію соль мінор — Володимир Сокальський. Спираючись на досягнення зарубіжної класики, вони пишуть яскраві й оригінальні симфонічні твори, в яких фольклорний матеріал відіграє важливу роль. Наприклад, теми усіх частин симфонії Колачевського побудовані на мелодіях українських народних пісень.

Найвидатніші досягнення українського симфонізму у 20 столітті пов'язані з іменами Льва Ревуцького, Бориса Лятошинського і Станіслава Людкевича. Плідно працювали в жанрі симфонії Гліб Таранов, Роман Сімович, Дмитро Клебанов, Андрій Штогаренко, Георгій Майборода, Микола Дремлюга, Володимир Золотухін та інші.

Серед сучасних українських авторів симфоній — Віталій Кирейко, Валентин Сильвестров, Валентин Бібік, Євген Станкович, Борис Буєвський, Юрій Іщенко, Ігор Поклад, та інші.

Значення[ред.ред. код]

Класична симфонія свого часу посіла те місце, яке в епоху Відродження належало месі. «Симфонія, — пише В. Конен, — стала „музикою храму“, перенесеною в нові, світські обставини. Вона перетворила велику кількість музичних жанрів, як-от інструментальний концерт і фортепіанну сонату, дала назву не лише оркестру, але й найзначнішій царині інструментальної музики, широкому спектру її жанрів і форм, об'єднаних під поняттям «симфонічна музика». З кінця XVIII століття симфонія поруч із оперою визначає рівень розвитку національної музичної школи, її місце в музичній культурі епохи. Володіючи широченними можливостями щодо втілення ідей чи емоційних процесів, симфонія після будь-яких метаморфозів залишалась найвищим жанром інструментальної музики, XX століття, як і наприкінці XVIII, — чуйним «барометром епохи», «картиною світу», за Г. Малером, або «дзеркалом життя», за Б. Асаф'євим. З нею пов'язаний новий тип композиторського мислення, що знайшов собі застосування не лише в різних жанрах інструментальної музики, але й в опері та балеті.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. симфонія//Юцевич Ю. Є. Музика : словник-довідник. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2003. — ISBN 966-7924-10-6.

Література[ред.ред. код]

  • Глебов Игорь. 55 советских симфоний, Л., 1961;
  • Гужва О. П. Українська симфонія у часі-просторі культури // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв, 2007 № 4
  • Іванченко В. Г. Українська симфонія XX століття: чинники та носії змісту. Донецьк, 2002. — 276 с.;
  • Зинкевич Е. Динамика обновления. Украинская симфония на современном этапе в свете диалектики традиции и новаторства. К., Музична Україна, 1986.
  • Попова Т., Симфония, М.-Л., 1951
  • Б. С. Штейнпресс. Симфония // Музыкальная энциклопедия : [в 6 т.] : [рос.] / гл. ред. Ю. В. Келдыш. — М. : Советская энциклопедия : Советский композитор, 1973—1982.
  • Brown, Howard Mayer. 2001. «Symphonia». The New Grove Dictionary of Music and Musicians, second edition, edited by Stanley Sadie and John Tyrrell. London: Macmillan Publishers.
  • Kloiber R., Handbuch der klassischen und romantischen Symphonie, Wiesbaden, 1964.