Більче-Золоте
| село Більче-Золоте | |||
|---|---|---|---|
| |||
 Резиденція Сапєги 1930-х років
| |||
| Країна |  Україна
| ||
| Область | Тернопільська область | ||
| Район | Чортківський район | ||
| Тер. громада | Більче-Золотецька сільська громада | ||
| Код КАТОТТГ | UA61060030010076032 | ||
| Облікова картка | Більче-Золоте | ||
| Основні дані | |||
| Засноване | раніше 10 століття | ||
| Перша згадка | 1482 (542 роки) | ||
| Населення | ▼ 1785 (2014) | ||
| Площа | 5.993 км² | ||
| Густота населення | 334.06 осіб/км² | ||
| Поштовий індекс | 48733 | ||
| Телефонний код | +380 3541 | ||
| Географічні дані | |||
| Географічні координати | 48°46′27″ пн. ш. 25°52′37″ сх. д.H G O | ||
| Середня висота над рівнем моря |
193[1] м | ||
| Водойми | Серет | ||
| Відстань до районного центру |
18 км | ||
| Найближча залізнична станція | Озеряни (Борщівський район) | ||
| Відстань до залізничної станції |
12 км | ||
| Місцева влада | |||
| Адреса ради | 48733, Тернопільська обл, Чортківський р-н, с. Більче-Золоте, вул. Махнівка, буд. 101 | ||
| Сільський голова | Склярик Орися Романівна[2] | ||
| Карта | |||
  Більче-Золоте | |||
 Більче-Золоте | |||
| Мапа | |||
| |||
|
| |||
_%D0%91%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%87%D0%B5-%D0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B5.jpg)
Бі́льче-Золоте́ — село в Україні, Тернопільська область, Чортківський район, Більче-Золотецька сільська громада. Адміністративний центр колишньої сільської ради. Розташоване на заході району, на річці Серет.
У 2001 році населення становило 2002 людини[3].
У Більче-Золотому є пам'ятка садового мистецтва державного значення — Більче-Золотецький ландшафтний парк. На околицях села — унікальна геологічна та археологічна пам'ятка — печера Вертеба.
Село розташоване на відстані 382 км від Києва, 89 км — від обласного центру міста Тернополя та 12 км від міста Борщів. На північно-східній околиці села бере початок річка Керничка.
Сусідні населені пункти:
|
Олексинці | Глибочок |
| |
| Мушкарів, Мишків | Пн | Висічка, Пищатинці, Стрілківці | ||
| Зх Більче-Золоте Сх | ||||
| Пд | ||||
| Юр'ямпіль | Монастирок | Блищанка |
Для села характерний помірно континентальний клімат. Більче-Золоте розташоване у «теплому Поділлі» — найтеплішому регіоні Тернопільської області.
| Клімат Більча-Золотого | |||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Показник | Січ. | Лют. | Бер. | Квіт. | Трав. | Черв. | Лип. | Серп. | Вер. | Жовт. | Лист. | Груд. | |
| Середній максимум, °C | −0,7 | 0,9 | 6,2 | 14,7 | 20,4 | 23,5 | 24,6 | 24,0 | 20,1 | 13,8 | 6,5 | 1,6 | |
| Середня температура, °C | −4,1 | −2,5 | 2,1 | 9,4 | 14,8 | 18,1 | 19,3 | 18,6 | 14,8 | 9,1 | 3,3 | −1,3 | |
| Середній мінімум, °C | −7,5 | −5,9 | −2 | 4,1 | 9,3 | 12,7 | 14,1 | 13,2 | 9,5 | 4,4 | 0,2 | −4,2 | |
| Норма опадів, мм | 32 | 30 | 32 | 52 | 73 | 97 | 96 | 63 | 53 | 35 | 34 | 37 | |
| Джерело: http://en.climate-data.org/location/264758/ | |||||||||||||
Тут виявлене найдавніше в Тернопільській області поселення середнього палеоліту (50 тисяч років тому), є знахідки пізнього палеоліту, 2 поселення трипільської культури, одне з яких у печері Вертеба[4]. Розкопано курганні поховання ранніх скіфів (6 — 5 століття до нашої ери).
В урочищі Кадуби знайдено рештки Черняхівської культури.
Також відомі голіградської культури.
На високому березі Серету збереглися залишки одного з найбільших на Поділлі Древньоруських городищ, які оточені потрійними ровами й валами. Під час розкопок тут знайшли енколпіон із зображенням чотирьох євангелістів по кутах.[5]
На початку 15 століття неподалік колишнього городища над річкою Серет, виникло поселення Більче, яке вперше згадується у історичних документах в 1482 році.
В другій половині 16 століття воно належало шляхетській родині Язловецьких. В 16 столітті селом володіли магнати Потоцькі. Тоді Більче входило до Червоногородського повіту Подільського воєводства.
У 16 ст. в Більчому було збудовано замок, проте він не міг цілком оберігати село від нападів турків і татар. Ці набіги гальмували економічний розвиток села, завдавали страшного лиха його жителям.
За записами тодішніх реєстрів 1629 року тут було 37 осель, 1650-го їх залишилося всього 20. Під час панування Речі Посполитої в селі насаджувався католицизм і уніатство. 1600 року неподалік Більчого було засновано унійний монастир, руїни якого збереглися й досі (тепер це с. Монастирок).
У документах 1651 і 1652 років Більче згадується як містечко.
Селяни Більча брали активну участь у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького 1648–1654 рр., у 1740-их допомагали опришкам і Олексі Довбушу. Збереглося багато легенд про перебування Олекси Довбуша в цій місцині. Кам'яну брилу на крутій прямовистій скелі Серету в народі й досі називають Довбушевою. До речі, це також язичницький жертовник, один з небагатьох, які збереглися ще в Україні).
1772 року в селі встановлено австрійську владу. За даними 1787 року, земельні угіддя Більча (з присілком Монастирком) становили 1817 моргів у тому числі 402 морги орної землі, 583 морги лук і городів. В селі було 249 селянських родин, які володіли рештою земель. В цей час існувала загальна військова повинність для всіх чоловіків від 14 років.
У 1810–1815 Більче-Золоте перебувало у складі Російської імперії. Багато селян через гноблення втікали на Правобережну Україну.
На початку 1850-их рр. маєток у Більчому на ім'я своєї матері купив магнат князь Леон Людвік Сапега, який ним адміністрував.[6] У 1866 році більчецька громада подала скаргу на нього через позбавлення її сервітутів, проте селяни нічого не добилися.
Після смерті князя Л. Л. Сапеги власником маєтку був його син Адам[7] (1828—1903).[8]
У 1890-их роках Більче було віднесено до розряду містечок і воно отримало назву Більче-Золоте. Відомий львівський краєзнавець другої половини XIX століття Антоній Шнайдер склав для містечка проект герба: на срібному тлі мурована церква з трьома банями, над якою Господь Ісус Христос, що возноситься на небо.
Наприкінці 19 — початку 20 століття у містечку налічувалося 10 ткачів, які виготовляли полотно. Були також ковалі, теслярі, бляхарі та інші ремісники.
У 1900 році в селі діяла народна трирічна школа.
У 1914–1917 окуповане Більче-Золоте — у складі Російської імперії.
В 1930 в селі працювали дві олійні та поміщицький млин. Було 12 ремісників:
1 квітня 1930 р. в селі було оголошено страйк в фільварку Сапєги. Селяни вимагали підвищення зарплати. В цей час через важке становище селян почалася масова еміграція. За 1927–1938 з села виїхало більше, ніж 200 жителів за океан.
З 1932 року в селі діяла школа з двомовним навчанням, у якій усі основні дисципліни викладалися польською мовою, хоча українці прагнули вчитися рідною мовою.
З вересня 1939 року село під радянською окупацією. У 1940 році було створено артіль «Червона Зірка», що об'єднувала 40 сімей. В цей рік у селі також було відкрито дитсадок, клуб, бібліотеку, у школі запроваджувалася українська мова.
7 липня 1941 року окупація змінилася на німецько-нацистську. Радянська влада повернулася після 8 квітня 1944 року знову в село, починаючи жорстоку розправу над тими, хто не погоджувався з цим.
У 1967 році було збудовано Монумент праці. З 1951 в селі працює середня школа і бібліотека.
У 1958 році стала до ладу Більче-Золотецька ГЕС потужністю 530 кіловат.
Зараз Більче-Золоте одне з найстаріших і найбільших сіл Чортківського району. В селі також приваблює спелеологів і туристів гіпсова печера Вертеба.
До 19 липня 2020 р. належало до Борщівського району[9].
З 12 вересня 2016 р. є центром Більче-Золотецької сільської громади.[10]
Використовувався з 1870-х років[11].
Автор — Антоні Шнайдер.
У срібному полі мурована церква з трьома банями, над якою Дух Господній, що возноситься в небо.
Цей символ нагадує про побудову в Більче церкви в ім'я Вознесіння Господнього.
У 1810 році в селі було 472 родини, 354 житлові будинки і 2012 мешканців[12].
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2340 осіб, з яких 1036 чоловіків та 1304 жінки[13].
За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 2183 особи[14].
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[15]:
| Мова | Відсоток |
|---|---|
| українська | 99,40 % |
| російська | 0,55 % |
| білоруська | 0,05 % |
У Більче-Золотому єврейська громада була малочисельна і не надто впливова. Про появу євреїв у Більчі-Золотому бракує відомостей, найімовірніше, вони почали селитися тут щонайпізніше у 19 століття. У міжвоєнний період чисельність єврейського населення становила 20-30 сімей. Більшість з них займалися сільським господарством. Шість сімей шили хутряні вироби, переважно жупани для селян; чотири сім'ї орендували маслобійні. В Більче-Золотому був також єврейський швець, боднар, м'ясник і два дрібні торгівці. У божниці, яку називали «Клойз», були 4 сувії «тори» («П'ятикнижжя»). На тимчасовому кладовищі хоронили тільки померлих під час епідемій євреїв, або євреїв-вояків, які загинули у першій світовій війні. Потреби євреїв обслуговував різник. Він же одночасно виконував обряд, обрізання хлопчиків, був колитором, вирішував цивільні справи між євреями і навіть влаштовував релігійні обряди оженку (весілля). У Більче-Золотому діяла також єврейська лазня і «міква» (купель).
З початком німецько-радянської війни і вступом нацистських військ у Більче розпочалися гоніння на місцевих євреїв. Коли на кілька тижнів в село прибули угорські військові частини, вони поклали край насильствам та побоям над євреями, а також звільнили заарештованих. Проте коли на місце угорців знову прийшли німці, переслідування поновилися з новою силою. У євреїв конфіскували цінні предмети сільськогосподарських продуктів, коней. Місцевих євреїв відправляли на каторжні роботи. Про дальшу долю єврейської громади, подробиці її ліквідації збереглося мало інформації. За деякими даними, євреї Більче-Золотого весною або літом 1942 року були депортовані до сусіднього села Королівки, де їх зрештою спіткала така ж доля, що і решту євреїв: відправлення в Борщів або до табору смерті Белзець. У роки війни вдалося врятуватись лише кільком євреям з Більче-Золотого, які переховувались у навколишніх лісах.
- церква Святого Архангела Михаїла (1871, ПЦУ, мурована);
- церква святої великомучениці Параскеви (1899, УГКЦ, мурована);
- дзвіниця на честь 20-річчя Західно-Української Народної Республіки (1938).
- каплиця (1898).
- церква Християн віри Євангельських
- До середини XIX ст. в центрі села на пагорбі Башта були руїни середньовічного замку[16].
У 1866 році за кошти князя Адама Станіслава Сапеги (1828—1903) було збудовано палац[17] найстаршого дорослого сина Леона Людвіка[8].
У Більче-Золотому є два пам'ятники Тарасу Шевченку, у 1965 році споруджено пам'ятник полеглим у німецько-радянській війні воїнам, також загиблому під час визволення села від нацистських окупантів полковникові В.Шиленкові. Є пам'ятник О.Ольжичу, пам'ятний хрест на честь скасування панщини, а також пам'ятник воїнам УПА.
На околицях села є могила невідомих радянських воїнів. 16 вересня 1941 р. сімнадцять радянських воїнів було взято в полон, а потім розстріляно на схилі кам'яної гори. На могилі встановлений пам'ятник — пірамідальний обеліск, який вінчає п'ятипроменева зірка[18].
У Більче-Золотому діють загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, бібліотека, 2 бази відпочинку, Більче-Золотецька обласна фізіотерапевтична лікарня реабілітації.
- Богдан Бойчук — український вчений-медик;
- Л. Бондарчук — підприємець і громадський діяч;
- Іван Верхратський — філолог, природознавець, вчитель Івана Франка;
- Р. Ганкевич — релігійний і громадський діяч;
- М. Гарасимчук — письменник, журналіст;
- о. І. Данильчук — письменник;
- Матійчук Михайло Іванович — професор, доктор фізико-математичних наук, багаторічний завідувач кафедри диференціальних рівнянь Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
- М. Паньків — пасічник;
- Михайло Сохацький — історик, археолог і громадський діяч;
- Віктор Твердохліб (нар. 1965) — український уролог, науковець;
- Марія Чайковська-Козіцька (1878–1944) — польська художниця.
- Степан Дволінський — український селянин,[19] громадський діяч, посол на Галицький сейм у 1861—1866 роках.[20]
- Василь Софронів-Левицький — письменник
- Б. Мандрик — заслужений працівник культури України, проживає тут нині.
- Василь Николин — український політичний та військовий діяч, член ОУН, керівник Віньковецького надрайонного проводу ОУН.
- Шептицький Станіслав — молодший брат митрополита Андрея, генерал австро-угорської та польської армій, уклав тут свій перший шлюб з княжною Марією Юзефіною Сапігою-Коденською з Красічина гербу Лис (1884—1917).[8]
- Луців Володимир — діяч ОУН, вояк УПА, загинув у бою з енкаведистами.[21]
- Бабуняк Ірина Ілярівна — діячка ОУН, перепохована в Теребовлі
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 19 вересня 2020. Процитовано 1 червня 2022.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ Органи місцевого самоврядування в області станом на 2 квітня 2009р. Архів оригіналу за 6 вересня 2012. Процитовано 27 вересня 2010.
- ↑ «Тернопільський енциклопедичний словник», том І, стор. 138
- ↑ У печері на Тернопільщині археологи виявили фігурку оголеної жінки часів Трипільської культури. ФОТО. Архів оригіналу за 26 вересня 2016. Процитовано 26 вересня 2016.
- ↑ 17/12/6/3/2/1. ІВАН РОСТИСЛАВИЧ БИРЛАДНИК (+ 1199) [Архівовано 6 липня 2019 у Wayback Machine.]— C. 16.
- ↑ Stefan Kieniewicz. Sapieha Leon h. Lis (1803—1878) / Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków: Polskia Akademja Nauk, 1994. — T. XXXV/1, zeszyt 144. — S. 80. (пол.)
- ↑ Bilcze Złote // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1880. — Т. I. — S. 226. (пол.) — S. 226. (пол.)
- ↑ а б в Sapiehowie (07) [Архівовано 16 жовтня 2016 у Wayback Machine.] (пол.)
- ↑ Постанова Верховної Ради України від 17 липня 2020 року № 807-IX «Про утворення та ліквідацію районів»
- ↑ ВВРУ, 2017, № 9, стор. 35
- ↑ Українська геральдика. Архів оригіналу за 28 січня 2019. Процитовано 27 січня 2019.
- ↑ Акт передачі Тернопільського краю Австрією Росії (Leschyński Jan. Rzady Rosyjskie w kraju Tarnopolskim. 1809—1815. — Kraków, Warszawa, 1903. — S. 198—204). Лещинський Ян. Російський уряд в Тернопільському краї. 1809—1815. — Краків, Варшава, 1903. — С. 198—204.
- ↑ Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Тернопільська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України.
- ↑ Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Тернопільська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України.
- ↑ Розподіл населення за рідною мовою, Тернопільська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України.
- ↑ Михайло Сохацький. Оборонні замки на Борщівщині (сучасний стан збереження та перспективи досліджень) // Літопис Борщівщини. Випуск 6 — Борщів, 1994.
- ↑ Pałac w Bilczach Złotych. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 3 березня 2015.
- ↑ Богдан Андрушків. «Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили», Тернопіль, «Підручники і посібники», 1998
- ↑ Wykaz Członków Sejmu krajowego królestwa Galicyi i Lodomeryi, tudzież wielkiego xięstwa Krakowskiego [Архівовано 7 листопада 2017 у Wayback Machine.]. — 1863. — S. 4. (пол.)
- ↑ Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. — Львів : Тріада плюс, 2010. — С. 129. — (Львівська сотня). — ISBN 978-966-486-089-2.
- ↑ Синенька Ореста. За рідний край, за нарід свій. — Тернопіль : Воля, 2003. — С. 30.
- Більче-Золоте // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — 696 с. — ISBN 966-528-197-6.
- Тернопільська область || Історія міст і сіл УРСР.
- Bilcze Złote // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1880. — Т. I. — S. 226. (пол.) — S. 226. (пол.)
- Погода в селі Більче-Золоте [Архівовано 19 вересня 2020 у Wayback Machine.]
- Пам'ятки України [Архівовано 16 січня 2021 у Wayback Machine.]
- Замки та Храми України [Архівовано 16 січня 2021 у Wayback Machine.]
- «Вертеба» — пристановище трипільців [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]