Дрогобич

Дрогобич
Герб Дрогобича Прапор Дрогобича
Вид з ратуші на катедру Пресвятої Трійці
Дрогобич на мапі України
Основні дані
Країна	Україна
Регіон	Львівська область
Район/міськрада	Дрогобицька міськрада
Код КОАТУУ	4610600000
Засноване	1091
Перша згадка	1238
Магдебурзьке право	середина 15 століття
Населення	▼77624 (01.01.2011)
Агломерація	Дрогобицька агломерація
Площа	44,5 км²
Поштові індекси	82100
Телефонний код	+380-324
Координати	049.354 0023.51649°21′14″ пн. ш. 23°30′58″ сх. д.49.353889° пн. ш. 23.516111° сх. д. 49.353889, 23.516111
Водойма	Тисмениця, Побук (Серет)
Міста-побратими	Баффало, Легниця, Олецько, Остшешув, Демблін
День міста	21 вересня
Відстань
Найближча залізнична станція	Дрогобич
До обл./респ. центру
- залізницею	102 км
- автошляхами	86 км
Міська влада
Адреса	82100, Львівська обл., м. Дрогобич, пл. Ринок, 1
Веб-сторінка	http://www.Drohobych.com
Міський голова	Радзієвський Олексій Васильович

Дрого́бич — місто обласного підпорядкування в Україні, друге за населенням та економічним розвитком місто Львівської області, адміністративний центр Дрогобицького району (в який не входить). У 1939—1941 і 1944—1959 роках — центр Дрогобицької області.

Місто засноване наприкінці 11 століття. У 1340 році стало центром староства Перемишльської землі Руського воєводства Королівства Польського, згодом — Речі Посполитої Обох Народів. З 15 століття місто розвивалося, як, передовсім, ярмарковий і солеварний центр. Після Першого поділу Польщі відійшов до Імперії Габсбургів. В середині 19 століття перетворився на найбільший у Європі нафтовий центр, що сприяло швидкому розвитку міста. У міжвоєнній Польщі був центром повіту Львівського воєводства. За Пактом Молотова — Ріббентропа 1939 року відійшов до Радянського Союзу.

Сьогодні місто відоме, як мала батьківщина Юрія Дрогобича, Івана Франка і Бруно Шульца. У місті діють численні нафтопереробні і солеварні підприємства.

Етимологія

Щодо походження назви не існує єдиної думки.

За найпоширенішаою версією, біля соляного джерела в передгір'ї Карпат існувало поселення Бич, мешканці якого торгували сіллю. Після нападу кочових племен половців в кінці 11 століття місто було спалене. Через деякий час жителі, які встигли сховатися від ворогів, повернулися і відбудували місто, але вже в трохи іншому місці. Нове місто назвали Другий Бич, а з часом назва й перетворилася в Дрогобич.

Існує також версія, що назва міста походить від слів «другий бік» (які пізніше злилися), бо сучасне місто почалося на другому боці річечки-потічка Побук (тепер Серет), навпроти солеварні.

Ще за іншою версією, назва походить від слова «драговина», що означає болотисте місце, адже первісна територія міста була дуже заболоченою.

Також існує думка, що назва утворилася від особової назви Дорогобит, пізніше сполонізованої.

Різними мовами назва звучить так:

англійською — Drohobych;

польською — Drohobycz;

ідиш — דראָביטש;

німецькою — Drohobytsch;

російською — Дрогобыч;

білоруською —Драгобыч.

Географія і клімат

Дрогобич розташований в південно-західній частині Львівської області на річці Тисмениці, на межі Наддністрянської рівнини і Карпатського передгір'я. Разом з Стебником становить окрему адміністративно-територіальну одиницю Львівської області. Є центральним містом Прикарпатської агломерації, яка, крім Дрогобича, включає в себе Борислав, Стебник, Східницю, Трускавець та прилеглі села.

Територія міста становить 44,5 км².

Дрогобич розташований в східноєвропейському часовому поясі між 23 та 24 меридіанами.

Клімат — помірно континентальний з м'якою зимою і теплим літом. Середня температура складає −4 °C у січні і +18 °C у червні. Найгарячіші місяці — липень і серпень з середньомісячною температурою близько +22 °C; найхолодніший — січень. Річні суми опадів коливаються в межах 600—800 мм. Більшість опадів припадає на теплий період. Місто належить до вологої помірно-теплої акрокліматичної зони; суттєвий вплив на клімат має розташування Дрогобича в передгір'ї Карпат. Для міста характерна висока вологість повітря (взимку — 70-80%, влітку — 85%) і понижений атмосферний тиск (725—745 мм ртутного стовпчика).

Клімат Дрогобича
Показник	Січ	Лют	Бер	Кві	Тра	Чер	Лип	Сер	Вер	Жов	Лис	Гру	Рік
Середній максимум, °C	−2	0	5	11	17	20	21	21	17	11	4	0	11
Середня температура, °C	−4,6	−3,1	1,1	7,7	13,2	16,1	17,3	16,8	13,0	8,0	2,5	−2,1	7,2
Середній мінімум, °C	−6	−5	−1	3	8	11	12	12	8	4	0	−4	3
Норма опадів, мм	42	43	43	51	77	98	102	76	58	47	46	57	740
Джерело: Кліматичні дані Дрогобича на сайті«www.meteoprog.ua»

Населення

• 1847 р — 12 700 меш.
• 1869 р — 16 880 меш. 28,7% — Українці, 23,2% — Поляки, 47,7% — Євреї
• 1880 р — 17 500 меш.
• 1890 р — 17 900 меш.
• 1900 р — 19 400 меш.
• 1910 р — 24 900 меш.
• 1914 р — 27 000 меш.
• 1921 р — 26 756 меш. 24,4% — греко-католики, 31% — римо-католики, 44,3% — Євреї
• 1931 р — 32 300 меш. 25% — греко-католики, 33% — римо-католики, 40% — Євреї, 425 православних
• 1939 р — 34 600 меш. 26,3% — Українці, 33,2% — Поляки, 39,9% — Євреї
• 1959 р — 42 000 меш.
• 1970 р — 56 000 меш. 70% — Українці, 22% — Росіяни, 3% — Поляки, 3% — Євреї
• 1991 р — 79 200 меш.
• 2001 р — 79 119 меш.
• 2005 р — 78 595 меш.

Історія

Церква Воздвиження Чесного Хреста. Фото М.Драгана (1920-і роки)

У часи Київської Русі

Виникло місто приблизно в ХІ столітті в місцині, яка багата соляними джерелами з яких здавна видобували сіль. З самого моменту заснування міста головним його багатством були соляна промисловість. Про існування міста біля джерел ропи свідчить хоча б факт, зафіксований в 1106 році в Києво-Печерському патерику. Тоді, внаслідок уособиці між Давидом Ігоревичем та Святополком Ізяславичем, припинився довіз солі з Галича та Перемишля, й не стало її по всій Руській землі. Технологія добування солі була досить проста. В спеціальні жбани (черіні) заливали воду збагачену сіллю (ропу) й нагрівали ті жбани на багатті. До наших днів збереглися назви вулиць, повязані з цим процесом: Зварицька, Жупна (Жупою називали солеварню), Солоний Ставок. При випаровуванні води залишалась сама сіль, яка обпалювалася на вогні у вигляді так званих топок. Дев'ять таких конусоподібних топок стали символом міста і зображені на гербах міста різних періодів:польського, австрійського, радянського й сучасного періоду незалежності України.

Поряд було побудовано фортецю Тустань.

У часи литовсько-польської держави

1339 року після захоплення земель Галицько-волинського князівства польським королем Казимиром III Дрогобич отримує власний герб, на якому білий орел тримає на грудях щит з тими ж дев'ятьма топками солі. У тому ж 1339 році за королівським рескриптом дрогобицька дерев'яна церква Пречистої Діви Марії була перетворена на католицький костел св. Бартоломея. Вперше назва «Другабець» зустрічається в переліку руських міст в Воскресенському літописі 1377—1382 рр. 1387 та 1390 роки відзначені іншими письмовими згадками про місто. Перша була в львівському міському акті, друга — в буллі Папи римського Боніфація ІХ.

Збудовано католицький костел Святого Бартоломея (середина XV ст.) Надали самоуправління за магдебурським правом(1460 рік). В 1506 році це право підтверджується польським королем Олександром. Відтоді Дрогобич «Королівське вільне місто».

Як досить велике місто для свого часу, Дрогобич мав і власний замок з земляними фортифікаційними укріпленнями. Від замку вже, на жаль, майже нічого не залишилось. Лише одна з його веж десь в середині XVI столітті була перебудована в дзвіницю парафіяльного костелу св. Бартоломея, або як він називається в реєстрі — костелу Вознесіння. За часи свого існування костел безліч разів перебудовувався і зараз спеціалісти навіть не можуть прийти до єдиної думки про час його спорудження. Точно відомо, що зводився він на фундаменті воєводських палат, які розташовувалися всередині замку. Останні зміни в його архітектурних рисах датуються ХІХ століттям. На стінах костелу розміщенні чисельні пам'ятки, за якими можна прослідкувати історію Дрогобича. Це долоня, стопа та голова в папській тіарі — символ католицького володарювання, або мармурове оздоблення дверей з двома мечами — нагадування про полеглих жителів міста, що брали участь в Грюнвальдській битві. А в 1572 році в костелі був встановлений пам'ятник Катерині Рамулотовій — дружині власника місцевих солеварень.

Біля самого костелу встановлений пам'ятник найвизначнішому дрогобичанину — Юрію Котермаку. Ця непересічна людина народилась в Дрогобичі близько 1450 року. Він здобув звання магістра в Ягеллонському університеті в Кракові. Потім вивчав медицину та вільні мистецтва в університеті міста Болонья. Там же отримав звання доктора філософії (1478 р.) та доктора медицини (1482 р.). В Болоньї він викладав астрономію, а в 1481—1482 роках навіть був ректором Болоньського університету — найстарішого в Європі. У 1483 році в Римі була видана книга Юрія Котермака (свої твори він підписував як «Drohobicz Georgius») — «Прогностична оцінка поточного 1483 року». У цій книзі, окрім ненаукових астрологічних прогнозів, було поміщено відомості з географії, астрономії, метеорології, а також зроблено спробу визначити, в межах яких географічних довгот розташовані міста Вільнюс, Дрогобич, Львів тощо. Юрій Дрогобич зазначав тут, що населенню християнських країн загрожують великі небезпеки… у зв'язку з пригнобленням князями і панами. Висловив упевненість у здатності людського розуму пізнати закономірності світу. Видав він також книгу і про Україну — «Прогностик», яка відома лише в двох примірниках. З 1487 року він працював професором медицини Ягелонського університету й мав чин королівського лікаря. Одним з учнів Юрія Котермака в університеті був Микола Коперник. Помер цей визначний вчений, діяч європейської науки 4 липня 1494 року. Похований у Кракові.

Упродовж XV—XVI століть Дрогобич ріс і розвивався як типове середньовічне місто Галичини. Діяло міське самоуправління й судочинство, проводились ярмарки, працювали цехи та солеварні. Наприклад, в 1535 році був створений цех ковалів та слюсарів, а в 1565 році в місті налічувалось 45 солеварень.

У козацькі часи

У часи Визвольної війни у 1648 р. козаки Б.Хмельницького влаштували терор проти місцевих уніатів, католиків та євреїв. Разом із татарами, козаки Б.Хмельницького взяли штурмом костел Святого Бартоломія та влаштували там криваву масакру. Лише міщани, котрі заховалися у дзвіниці костелу, змогли врятуватися і відбити штурм.

На Дрогобич періодично накочувались татарські набіги, виникали епідемії, траплялися пожежі та повені. XVII століття відзначене в історії міста існуванням церковного братства при церкві Воздвиження, подіями війни Б.Хмельницького з Польщею, перебуванням у місті угорського князя Юрія ІІ Ракоці (1657 р.), спорудженням міської школи (1663 р.) та останнім нападом татарів (1699 р.).

У XVII столітті в місті зводяться дві унікальні дерев'яні церкви, які збереглися до наших часів. На початку століття була побудована дерев'яна тризрубна церква Воздвиження Чесного Хреста. У 1661 р. церква була добудована: над бабинцем була облаштована каплиця Івана Предтечі з виходом на відкриту зовнішню галерею. Тоді ж біля неї була зведена дзвіниця, яка також збереглася до наших часів. При вході до церкви збереглися також старовинні розписи з ликами святих.

Зовсім поруч була зведена й інша пам'ятка — церква святого Юра. Цікава вона тим, що була обміняна на сіль, розібрана та перевезена на волах у Дрогобич з карпатського села Надіїва поблизу Долини й встановлена на місці своєї попередниці, яка згоріла. Коло неї у 1678 р. також була зведена дерев'яна дзвіниця. Славиться церква св. Юра своїми унікальними внутрішніми розписами та не менш унікальним іконостасом середини XVII століття.

Крім православних святинь у Дрогобичі збільшується й кількість католицьких храмів, монастирів, шкіл. У 1700—1709 рр будується новий костел та монастир кармелітів (нинішній кафедральний храм Святої Трійці). У 1740 р. будується нова міська ратуша, а у 1756 р. засновано міську пошту.

У часи Габсбургів

У 1772 році, після першого поділу Польщі, Дрогобич, як і вся Східна Галичина, опинився у складі Австрійської імперії.

У 1842—1865 роках була побудована хоральна синагога, яка стала найбільшою у Східній Галичині.

У ХІХ столітті поряд з традиційною спеціалізацією Дрогобича, як центра солеваріння, бурхливого розвитку зазнала нафтопереробка. Здавна на околицях міста виявляли поклади нафтопродуктів та озокериту. Ще у 1788 р. у місті — вперше у Європі!- почали використовувати для освітлення нафтові ліхтарі. А із уведенням до дії у 1859 р. першої нафтоперегінної установки нафтовий фактор вийшов на чільне місце міського господарства. Після швидкої забудови кам'яними будівлями він набув цілком європейського вигляду. Тут тісно переплелися різні стилі — від готичного, ренесансного, барокового, класичного — до еклектичного і модерного.

У цей перехідний період у початковій школі отців Василіян, а згодом у міській гімназії, навчався Іван Франко, пізніше— класики української літератури Василь Стефаник і Лесь Мартович. Вчилися або працювали багато інших відомих представників культури, громадських та політичних діячів: письменники — співець Борислава — «галицької Каліфорнії» Стефан Ковалів, Осип Турянський, Петро Карманський, Володимир Бірчак, мовознавець і природознавець Іван Верхратський, композитор і диригент о. Остап Нижанківський, співак світової слави Модест Менцинський, театральний режисер Йосип Стадник, польський письменник і художник юдейського походження Бруно Шульц, шеф Головного військового штабу Української Повстанської Армії генерал Дмитро Грицай, співорганізатор УВО, книговидавець Михайло Матчак. У Дрогобичі народився і виріс полководець Західно-Української Народної Республіки Григорій Косак.

У складі польської держави

Після виру Першої світової війни, радянсько-польської війни та чисельних змін влад, Галичина опиняється у складі Польської держави. За польського панування, в 1922 — 1927 роках зводиться нинішня ратуша.

У 1924—1926 роках прокладається газопровід Стрий — Дрогобич — Борислав — Стебник, а в 1928 — 1933 водогін с.Уріж — Дрогобич.

Відкрилася українська приватна гімназія (1928). Під час проведення поляками пацифікації 1930 року багато дрогобичан заарештовано та сиділи в тюрмах в Самборі та Березі Картузькій.

На відміну від переважно україномовних навколишніх сіл (хоча були й вийнятки, наприклад, німецька колонія Нойдорф, тепер Нове Село Дрогобицького району) чи львівян, які користувалися ґварою, жителі Дрогобича тих часів різних національностей між собою часто спілкувались балаком. На цих діалектах дрогобичан називали пашаками, а населення міських околиць цибульниками .

1939—1941

1 вересня 1939 року зранку жителі Дрогобича почули з радіоприймачів про напад Німеччини на Польщу, а вже в 12.15 того ж дня пролунав перший сигнал протиповітряної тривоги, хоча літаки люфтваффе поки лише пролітали через місто, прямуючи на Львів.

3 вересня польська влада провела арешти серед членів ОУН і вивезла їх до Берези Картузької.

10 вересня бомбардувальники скинули свій смертоносний вантаж на залізничний вокзал та рафінерію «Польмін» (теперішній нафтопереробний завод № 1) .Були жертви серед робітників та населення. Нафтопродукти горіли аж до 26 вересня. Запалали також нафтопереробні підприємства «Галіція» (теперішній нафтопереробний завод № 2) та «Нафта».

17 вересня польська армія відступила з Дрогобича. Загорівся спирт на складах рафінерії «Дрос». Війська Червоної Армії перейшли cхідні кордони Польщі і почали рухатись назустріч гітлерівцям. Відповідно до пакту Молотова—Ріббентропа Дрогобич входить до радянської зони окупації.

18 вересня в місто ввійшли війська вермахту. Окупанти примусили євреїв гасити пожежі та прибирати вулиці, чим зразу показали свій антисемітизм. Бургомістром призначають представника місцевої польської громади.

20 вересня ліквідовано пожежі на «Галіції» та «Нафті».

21 вересня ліквідовано пожежу на «Дросі».

22 та 23 вересня німці вивозять з рафінерій запаси нафтопродуктів.

Зранку 24 вересня 1939 року німецькі війська залишили місто. О 17.45 того ж дня по вулиці Стрийській в місто вступають війська 12-ї армії генерала Тюленєва. Військовим комендантом призначено капітана Огородникова. Прихід нової влади вітали члени Польської соціалістичної партії, єврейського спортивного товариства «Гвязда» (Зірка), української «Робітничої громади імені Івана Франка». Але комендант відмовився прийняти депутацію робітничих активістів міста в ратуші. Більше того, навіть керівником тимчасової цивільної адміністрації став не місцевий житель, не господарник, а секретар Миколаївського обкому КП(б)У з ідеології О. Г. Загородний, пізніше — другий секретар Дрогобицького обкому КП(б)У. До її складу ввійшли також представники Комуністичної партії, Червоної Армії та НКВС. В місті швидко відчувється нестача продуктів харчування, товарів першої необхідності (мила, сірників, тощо).

Вже до 28 вересня відбувся ріст цін на 100-500% на різні товари.

5—6 жовтня нова влада спалила міські акти. А замість вирішення продовольчої проблеми організовує вибори до Народних зборів Західної України.

22 жовтня в результаті безальтернативних виборів депутатами стають І.Божик, А.Дурибаба, І.Кравчук, К.Пильо, І.Сивохіп, П.Хамандяк, О.Загородний та І.Петрова.

26 жовтня всі вони беруть участь у зборах у Львові, останні двоє — в президії.

Експропрійовано церковне майно, запроваджено оподаткування храмів та інших церковних об'єктів, чернецтва та духовенства. Зокрема ченцям ордену капуцинів наказано в жовтні звільнити монастир на Війтівській Горі в двогодинний термін. Проводиться шалена атеїстична пропаганда, але меси в костелі святого Бартоломея, Служби Божі в церкві Святої Трійці та інших храмах збирають все більше віруючих. Це була також одна з форм протесту.

Ще в перших числах жовтня заарештовано директора польської гімназії Тадеуша Каньовського, а всього лише за останні три місяці 1939 року каральні органи заарештували близько сотні польських високопосадовців, серед яких головного лікаря Дрогобича Еміля Скульского, президента міста Міхала Пєховича, директора "Польміну" Зигмунта Білуховського, начальника міського суду Яна Зелінського. Для утримання заарештованих використовували як внутрішню тюрму НКВС на вулиці Стрийській, так і дрогобицькі "Бриґідки" місткістю 60-300 та 1200 місць відповідно. В кінці 1939 року обидві тюрми влада почала масово заповнювати в'язнями. Траплялись серед них і євреї, і українці, зокрема заарештовано дрогобицького декана отця Івана Шевчика, адвоката Івана Блажівського, та основну масу становили поляки. Черга на українців прийшла пізніше, через пів року, коли "польське питання" було в основному зняте.

Припинено випуск всіх газет та інших часописів міста. Замість них 4 листопада під редакцією члена КП(б)У з Харкова Герасименко розпочато випуск "Більшовицької правди" — органу дрогобицького обкому та міському КП(б)У, в грудні — "Юний комуніст", в січні 1940 року — "Більшовицьке плем'я".

7 листопада в Дрогобичі вперше пройшло святкування звичної для країни рад річниці жовтневого перевороту. Але були й свої особливості — демонстранти топталися по державній та національній символіці поляків.

Незадоволені зневажливим ставленням влади, поляки вже в жовтні-листопаді почали створювати групи спротиву, які згодом об'єдналися в Союз збройної боротьби (пол. Związek Walki Zbrojnej, ZWZ). Провід округи Дрогобич-Борислав під керівництвом Е.Чеховського знаходився у Бориславі, а міською організацією, створеною на основі харцерської, керував Й.Курпіль. Організація українських націоналістів активно захищала інтереси українців на дрогобичині вже близько десяти років, але й вона мала певні труднощі. Співробітники НКВС захопили архіви польської поліції та контррозвідки, тому значній частині складу довелось перейти на нелегальне становище, змінити місце проживання, емігрувати. Решта разом з молодим поповненням під керівництвом Дмитра Мирона (псевдо "Орлик") сформували в 1940 році районний, надрайонний та обласний провід ОУН(б).

4 грудня 1939 року була створена Дрогобицька область, до складу якої входило 30 районів. Дрогобич став обласним та одночасно районним центром. Створено обласне управління НКВС, яке зайняло приміщення будинку суду по вулиці Стрийській. Націоналізовано нафтопереробні заводи, солеварню, пекарні, банки. Формується державний та партійний апарат майже виключно з приїжджих представників східних регіонів України. Наприклад 3-й секретар обкому — з Кам'янець-Подільського обкому партії, голова облвиконкому раніше — голова Запорізького облвиконкому, перший секретар обкому ЛКСМУ — з Сталінського обкому комкомолу, начальник управління НКВС раніше — заступник начальника Ворошиловградського НКВС. З надісланих восени 1939 року 597 осіб на адміністративну роботу скеровано 190 осіб, партійну — 134 особи, профспілкову — 101, радянську — 86, кооперативну — 37, комсомольську — 34 особи. Лише декілька з них володіла польською мовою, а значна частина не знала навіть української. З-поміж 559 осіб, які знаходились на обліку в міській організації КП(б)У в квітні 1940 року, лише 58 осіб мали вищу освіту, зате 212 тільки початкову, тобто не мали навіть середньої. "Обкоми партії вирішили очистити свій апарат і послали найгірших працівників до західних областей " — так про себе й своїх колег сказав в лютому 1941 року на пленумі обкому секретар з кадрових питань О.Ф.Марсін, який до переїзду працював першим секретарем Слов'янського міському КП(б)У Сталінської (тепер Донецької) області.

16 грудня націоналізовано крамниці, майно конфісковано та передано до воєнторгу та змішторгу. Приміщення передано щойно створеній облспоживспілці. В будинках заможних власників проведено ревізії. Як визнали й на міській партконфереції, далеко не все майно було передано владі, а прилипло до рук функціонерів. Самих власників, а деколи й простих громадян виселено з центру на околиці міста, а при найменшому спротиві — й на Сибір. Їх житло зайняли приїжджі кадри.

19 грудня постановою Ради Народних Комісарів УРСР в Дрогобичі створено державний обласний драмтеатр (тепер Львівський обласний академічний музично-драматичний театр імені Юрія Дрогобича), обласну філармонію, обласний будинок народної творчості.

21 грудня польський злотий як засіб платежу замінено в обігу на радянський рубль (карбованець). Заблоковано ощадні та банківські рахунки мешканців. Обмінювалась на рублі сума лише до 300 злотих та ще й по невигідному курсу обміну. Дрогобичани різко зубожіли.

25 грудня, коли вірні Римо-Католицької Церкви святкують Різдво, влада розпочала депортації населення польської національності.

На початок 1940 року відновлено роботу трьох нафтопереробних заводів — "Польмін", "Галіція" та "Дрос". Їх об'єднали в трест "Укрнафтопереробка". НПЗ "Нафта" внаслідок великих пошкоджень запустити не змогли. На працюючих підприємствах значно збільшили кількість робочих місць, оголосивши в кінці 1939 року про повну ліквідацію безробіття. Але не шляхом вводу нових потужностей, а просто поділом кожної ставки і, відповідно, зарплати, на дві-три. Велика частина продуктів нафтопереробки в 1940 — 1941 роках йшла на експорт, на потреби Третього Рейху.

Відкрито медпункти першої допомоги, пологовий будинок на 45 місць, венеричну клініку на 45 місць, пункти консультації матері та дитини, організовано 4-місячну медшколу на 50 чоловік. Зате закрито осередки всіх політичних партій, "Просвіту", "Рідну школу" "Сокіл". Замість цього пропонувалось вступати в ідеологізовані піонерські, комсомольські, профспілкові організації та ДТСААФ. Але жителі міста не дуже вступали до них. Так за перші 5 місяців до комсомолу прийнято лише 49 чоловік, серед яких українців — менше 20, а поляка — жодного .

11 січня 1940 року 10 українських, єврейська, польська та російська школи Дрогобича перейшли на радянський метод освіти. Замість латинської, польської мов та релігії учнів навчають російської мови, історії ВКП(б) та СРСР. Місцевих директорів шкіл знову замінено на присланих зі сходу країни. Закрито семінарію сестер Василіянок та торгівельну школу. Реорганізовано хор Боян Дрогобицький, його репертуар змінено на прокомуністичний.

Нова влада познайомила дрогобичан ще з одною реалією радянського життя — чергами. Пекарень, наприклад, менше не стало, але на початку 1940 року жителі отримували щодоби лише 22 тонни хлібопродуктів, тоді як за "польських імперіалістів" — 32 тонни.

10 лютого депортовано ще 20 родин.

З 15 лютого по 18 травня в місті заарештовно групу з 19 поляків під керівництвом Стефана Михальського, яка займалась нелегальною переправкою втікачів в Угорщину та Румунію, де певний час знаходився Польський Уряд у Вигнанні.

24 березня 1940 року на виборах по місту Дрогобичу ( дільниця № 23) депутатом до Верховної ради СРСР став перший секретар Дрогобицького обкому КП(б)У Яків Ткач, до цієї посади — перший секретар Сумського обкому КП(б)У, а депутатом до Верховної ради УРСР — Ярослав Середа. Про "чесність" цих виборів можна судити хоча б по тому факту, що, за офіційними повідомленнями, за представників влади віддали свої голоси 99,39 % виборців.

13 квітня депортовано 380 поляків. Вивезення продовжувались в травні, червні та навіть першому кварталі 1941 року. За даними польських істориків, від початку 1940 до червня 1941 року депортовано як мінімум 829 лише поляків, а всього арештовано чи депортовано більше двох тисяч дрогобичан, тобто кожного вісімнадцятого жителя міста.

Депортації проводились не тільки в місті, а й по цілій області. Лише в квітні 1940 року з території Дрогобицької області депортовано 3628 поляків та євреїв, або 1184 родини.

15 квітня постанова Ради Народних Комісарів УРСР зобов'язувала створити у всіх нових обласних центрах вчительські інститути. В Дрогобичі інститут (тепер Дрогобицький педагогічний університет) формувався в складі трьох факультетів — історичного, мовнолітературного та фізико-математичного. Студентам обіцяно стипендію, тому до вересня набрано більше 700 бажаючих. Як потім виявилось, для одержання стипендії необхідно було мати як мінімум 75 % відмінних оцінок, тому чисельність студентів різко зменшилась до 230.

З 22 квітня до 24 травня на заводі "Польмін" заарештовано 17 поляків під керівництвом Леона Рулофа.

8 травня постановою Ради Народних Комісарів УРСР в місті створено державний обласний історичний музей (тепер Дрогобицький краєзнавчий музей), державну обласну бібліотеку для дорослих та державну обласну дитячу бібліотеку.

Починаючи з другого півріччя 1940 року місця в камерах почали масово заповнюватись представниками української громади міста та області. Серед них працівник обласного фінвідділу Тарас Лялюк, Дмитро Білий, Марія та Теофілія Мацюрак. Звинувачення стандартні для тих днів: антирадянська пропаганда, бандитизм, диверсії, зберігання зброї, саботаж, шпигунство на користь іноземних держав. Восени розпочались судові процеси над арештованими.

10-12 лютого в Дрогобичі судили Рулофа та його 16 товаришів.

У тому ж місяці судили 64 українців. Кость Цмоць та Марія Білас, які на час процесу знаходились за кордоном, недосяжні для суддів, отримали смертну кару та 10-річний тюремний термін відповідно, а з решти 62 чоловік 33 засуджено до ув’язнення на термін від 5 до 10 років ,а 29 — до розстрілу. Виконання смертної кари над ними проводилось як в Дрогобичі, так і в Самборі.

12-16 травня в Києві відбувся суд над 19 поляками з групи Михальського.

В кінці травня відбувся ще один процес в Дрогобичі над 39 українцями, з яких 22 чоловіка засуджено до розстрілу.

22 червня місто знову бомбардовано німецькою авіацією. Під удар ще раз попали залізнична станція з вокзалом та нафтопереробні підприємства міста, а також військові казарми, на той час порожні. Починаючи з цього дня і аж по 29 червня енкаведисти поспішно арештовували цвіт дрогобицької інтелігенції — послів до австрійського та польського парламентів (зокрема, Антона Максимовича), директорів гімназій, шкіл, учителів (наприклад, професори Іван Чмола та Дмитро Бурко), гімназистів і студентів (серед яких Йосиф Бараняк, Йосифат Пасічник, Євген Татарський), лікарів, інженерів (Осип Левицький), спортсменів, священиків і монахів (ігумен монастиря василіян Северіян Бараник та парох з Трійці Яким Сеньківський), всіх, хто міг організувати людей, та членів їх сімей. Частину заарештованих вивезли, а , на думку влади, найбільш небезпечних — винищили.І якщо раніше намагалися хоча б створити видимість законності репресій, то тепер Радянська влада, відступаючи, почала масове вбивство ув'язнених у тюрмах Дрогобича. Знищення проводили в обох тюрмах та на єврейському кладовищі (пізніше на цьому місці збудують Будинок Побуту). НКВС замордував кількасот осіб, серед яких були єромонахи Яким Сеньківський, Северіян Бараник і Віталій Байрак. Очевидно, що це не була ініціатива місцевого керівництва, а розпорядження Берії, бо подібні акції проходили і в інших містах Західної України, наприклад, у сусідньому Стрию.

30 червня всі співробітники НКВС втекли з Дрогобича. Скориставшись цим, дрогобичани звільнили з тюрми на Стрийській небагатьох вцілілих в’язнів.

Під німецькою окупацією

1 липня 1941 року в Дрогобич входять війська гітлерівської Німеччини та її сателіта тисовської Словаччини. Військова комендатура німців, яка керувала містом протягом липня, знаходилась в готелі"Європа" (тепер магазин "Планета секонд хенд" по вулиці Степана Бандери). Комендантом міста призначено майора Баєра. Він видав розпорядження про введення в обіг нарівні з рубльом німецької марки по курсу 1 марка = 10 рублів. В будинку №2 по вулиці Стрийській (біля церкви Петра й Павла) розмістився обласний провід ОУНР під керівництвом уродженця Сколівщини Андрія Шукатка (псевдо "Шрам").

Того ж дня 74 трупи замордованих комуністичною владою виявлені на єврейському цвинтарі та в ямі на подвір'ї обласного управління НКВС, з них впізнати вдалось лише 6 тіл, які й були забрані родичами для поховання. Але точна кількість жертв досі не встановлена. Тільки у період серпня-вересня 1990 року під час розкопок і досліджень на вул. Стрийській, 3 і території саду, прилеглого до будинку в'язниці, знайдено тіла 486 людей. Число жертв режиму, знищених в тюрмі "Бриґідки" (зараз там знаходиться виправна колонія №40) та місце їх захоронення невідомі до цього часу.

3 липня в Народному домі член проводу Василь Николяк ("Клен") розповів про Акт відновлення Української Держави.

4 липня 68 неідентифікованих жертв поховано на кладовищі по вулиці Грушевського за участю римо-католицьких та греко-католицьких священників, представників німецької влади та тисяч дрогобичан.

5 липня в дрогобицькій пресі опубліковано "Маніфест ОУН".

6 липня кілька тисяч дрогобичан та жителів навколишніх сіл зібралися на площі перед церквою святого Юра. В.Николяк повідомив про створення у Львові уряду української держави на чолі з прем'єром Ярославом Стецьком. Присутні на мітингу присягнули на вірність Україні.

Протягом тижня в місті відновлено електро- та водопостачання. Якщо раніше енергію надавала Бориславська електростанція, пошкоджена внаслідок воєнних дій, то тепер ці функції взяла на себе рафінерія "Галіція", але в дещо обмеженій кількості, бо електростанція заводу, крім потреб самого НПЗ, постачала ще й Борислав, Самбір та Стрий. Після появи струму запрацювали насоси на водозаборі ріки Бистриці в селі Уріж. За пару днів відновлено газопостачання, хоча населенню, крім німців, заборонялось використовувати газ для побутових потреб з 8-ї ранку до 6-ї вечора.

З серпня 1941 року по серпень 1944 року Дрогобич в складі дистрикту Галичина входив до складу генерал-губернаторства з центром у Кракові. Дрогобицьку область перейменовано на окружне староство (Крайсгауптманшафт Дрогобич). Старостою округи (крайсгауптманом) призначено Є.Адамчика, а в 1942-1944 роках цю посаду обіймав адвокат з Дюссельдорфа Ґарґентс. Міською управою керував бургомістр адвокат Осип Костшембський.

Для виконання карально-репресивних функцій в Дрогобичі утворені таємна поліція гестапо (нім. Geheime Staatspolizei), кримінальна поліція (крипо) та служба безпеки СД (нім. Sicherheitsdienst Reichsführer-SS (SD)). Організаційно дві перші структури були об'єднані в поліцію безпеки зіхерґейтполіцей (сіпо), а їх начальники (шефи) були заступниками начальника сіпо. Дрогобицьке сіпо контролювало ще Крайсгауптманшафт Самбір та Крайсгауптманшафт Стрий.

7 липня в місто для формування поліції безпеки прибула айнзатцкоманда з міста Радома. До її складу входили Ніколас Толе (шеф сіпо від липня по жовтень 1941 року), Франц Вензель (шеф сіпо з жовтня 1941 року), Вальтер Кучман (шеф гестапо з липня 1941 по березень 1942 року), Фелікс Ландау (керівник єврейського відділу гестапо від липня 1941 по травень 1943 року), Йозеф Ґабріель (керівник єврейського відділу з травня 1943 року), Карл Ґюнтер, Фрідріх Денґ, Філіп Ебенрехт, Фердинанд Камерер, Ґельмут Краус, Ернст Марлок, Вернер Міхаеліс, Рудольф Сокол. Саме члена цієї айнзатцкоманди гестапівця Карла Ґюнтера більшість дослідників вважають вбивцею видатного дрогобицького художника та письменника єврейського походження Бруно Шульца.

11 липня на окружних зборах відновлено роботу Союзу українських кооперативів на чолі з Дмитром Німиловичем. Цього ж дня за участю дрогобицьких лікарів знову запрацювала Каса хворих під керівництвом директора Теофілія Гладиловича та начального лікаря Володимира Чапельського.

Після вимушеної перерви під управлінням Антона Левицького запрацювала і почала нарощувати потужності Народна торгівля. В 1943 це товариство, до керівництва яким повернувся Осип Нестор, відзначаючи 60-ліття з дати заснування, обслуговувало в 10 магазинах 55% жителів Дрогобича.

Якщо до українців німецька влада ставилась на початку окупації терпимо, то євреї зразу відчули на собі гітлерівський "новий порядок". Їм заборонено користуватись тротуарами і взагалі ходити центральною частиною міста, наказано здати всі ювелірні прикраси та хутряні вироби і радіоприймачі, постійно носити на собі "Зірку Давида". На вимогу коменданта в місті створено юденрат на чолі з доктором Ісааком Розенблатом і його заступником, а фактичним керівником, Маврицієм Рурберґом. Завданням юденрату було організація дешевої робочої сили для місцевих потреб німців. Для виконання наказів з євреїв створено ортполіцію (нім. Judischer Ordnungsdienst), озброєну дерев'яними палицями.

12 липня в лісі біля Дрогобича (урочище Тептюж), очевидно не без участі айнзатцкоманди "радом'яни", розстріляно більше двох десятків євреїв, серед яких і корінні дрогобичани, і біженці з Відня. Пізніше знайдені тіла помилково приймуть за замордованих НКВС українців та поховають за участю священників, як християн.

Відмовивши керівництву ОУН у створенні власної міліції, дрогобицьке гестапо з середини липня почало набір та навчання Українська допоміжної поліції.

18 липня замість евакуйованої сформовано нову міську пожежну команду.

З 27 липня по 2 серпня проведено перепис населення Дрогобича.

Від 28 липня відновлено роботу міського ринку (щопонеділка).

До кінця липня відновлена філія "Маслосоюзу" зібрала 6 000 літрів молока та 300 кілограмів масла. Добова норма споживання хліба — 250 грамів на особу.

1 серпня наказом зобов'язано всіх власників будинків та земельних ділянок щоденно до 7.00 прибирати тротуари та половину дороги навпроти свого житла.

В серпні в місті для допомоги українським громадянам та установам організовано товариство "Українська Допомогова Акція" (УДА). 5 вересня УДА реорганізовано в Український Окружний Комітет, структурну ланку Українського Крайового Комітету, а з 1 березня 1942 року — Українського центрального комітету.

На початку осені в місто введені фельджандармерія (нім. Feldgendarmerie — польова жандармерія) та відділ шуцполіції ( нім. Schutzmannschaft), який відповідав за безпеку нафтопромислу як наземну, так і з повітря.

Ув'язнення Степана Бандери та Ярослава Стецька за відмову відкликати "Акт відновлення Української держави" відгукнулося ехом й на Дрогобиччині. 15 вересня силами гестапо та фельджандармерії заарештовано близько 50 членів ОУН, серед яких майже весь обласний провід, і відправлено в концтабір Монтелюпіх поблизу Кракова. Врятуватися вдалось небагатьом, зокрема районний провідник Дмитро Білий (псевдо "Лис") зумів утекти, а референта обласного проводу з питань ідеології Володимира Кобільника та члена проводу Адольфа Гладиловича на той час не було в місті.

З 25 вересня по 27 вересня проведено запис дітей з 1928 по 1934 роки народження на навчання в українських народних школах.

У вересні кількість продукції, яка через районні молочарні надійшла до "Маслосоюзу", зросла в 10 раз в порівнянні з липнем, тобто 60 000 л. молока та три тонни масла.

Вранці 26 червня 1944 року в рамках операції «Френтік-2» 71 бомбардувальник «Літаюча фортеця» В-17 8-ї повітряної армії ВПС США в супроводі 56 винищувачів Р-51 «Мустанг» з аеродромів в Україні здійснили авіаналіт на Дрогобич, скинувши на НПЗ та місто 1125 двухсотпятидесятифунтових авіабомб, після чого полетіли на бази в Італії.

У складі УРСР

Дрогобицька область проіснувала до травня 1959 року, коли її територія була приєднана до складу Львівської області.

У повоєнні роки в місті збудовані калійний комбінат, заводи автомобільних кранів, газової апаратури, молочний, плодоконсервний, лікеро-горілчаний; хлібокомбінат; розширено та реконструйовано нафтопереробний, солеварний, керамічний, долотний заводи, м'ясокомбінат. Діяли педагогічний інститут, загальнотехнічний факультет Львівського політехнічного інституту, 2 технікуми (нафтовидобувний і механічний), музичне училище.

Сучасність

У наш час основною промисловою галуззю міста є машинобудування та нафтопереробка. У місті налічується 18 загальноосвітніх шкіл, гімназія, ліцей, 6 училищ та технікумів, одна художня та дві музичні школи, 4 ВУЗи. У місті відкрито пам'ятники Юрію Дрогобичу, Степанові Бандері, воїнам-інтернаціоналістам, до 2000-ліття християнства, Маркіяну Шашкевичу, Василю Стефанику, Івану Франку, Тарасу Шевченку, Папі Римському Івану Павлу ІІ.

Міські голови

• Глубіш Мирослав Іванович (1990 — 1994),
• Дацюк Юрій Якович (1994 — 1996),
• Фурдин Осип Федорович, в. о.(1996),
• Лужецький Михайло Петрович (1996 — 1998),
• Радзієвський Олексій Васильович (1998 — 2002),
• Лужецький Михайло Петрович (2002 — 2006),
• Гук Микола Петрович (2006 — 2010)
• Радзієвський Олексій Васильович (2010 — ?)

Економіка

Промисловість

Дрогобич — розвинутий природно-господарський комплекс, друге за промисловим потенціалом місто області. Промисловий потенціал міста формують такі основні галузі:

• машинобудування (45%),
• нафтопереробка (37%),
• харчова (7,5%),
• будівельних матеріалів (1,2%),
• легка (1%), хімічна (0,7%),
• поліграфічна (0,1%).

До складу багатогалузевого промислового комплексу входять 31 промислові підприємства, що перебувають на постійному балансі (без малих підприємств), які виробляють широкий асортимент промислової продукції. Найбільшими підприємствами міста є:

Дрогобицький нафтопереробний завод

• Нафтопереробне підприємство «НПК Галичина», заводи № 1 та № 2, реальний власник невідомий
• Виробник мастил «ВАТ Галол»
• ВАТ «Дрогобицький долотний завод», єдине в Україні підприємство по виробництву долот для нафтодобування Інформаційно агенція РБК-Україна власником є Андрій Іщук, сенатор Самарської області Росії, через холдинг ВБМ-Груп (Росія)
• ВАТ «Дрогобицький автокрановий завод», виготовляє зокрема автомобільні гідравлічні крани марки «Силач»
• ВАТ «Дрогобицький машинобудівний завод», виготовляє обладнання для транспортування, добування та переробки нафти та газу
• ВАТ «Дрогобицький хлібокомбінат»
• ВАТ «Дрогобицький молокозавод», виготовляє продукти під маркою «Драгобрат»
• ВАТ"Дрогобицька Фарба", виготовляє фарби марки «ДРОФА»
• ВАТ «Дрогобицьке швейне підприємство Зоря», власник контрольного пакету спільне українсько-польсько-італійське ТзОВ «Лаура» (Львів)
• ВАТ «Дрогобицький завод залізобетонних виробів»
• ЗАТ «Дрогобицький м'ясокомбінат»
• Дрогобицький солеварний завод, — один з найстаріших у Європі солеварний завод та найстаріше постійно діюче підприємство України, віддано в оренду ЗАТ «Галка-Дрогобич» Стратегічний Дрогобицький солеварний завод купити ніхто не має права до 2013 року.

Транспорт

Дрогобицький пасажирський вокзал знаходиться у східній частині міста. Раніше існувала так звана «Мала станція», що на вулиці Бориславській, зараз вона знаходиться на території НПЗ№ 2. Через місто йдуть приміські електропоїзди Стрий-Самбір, Львів-Трускавець та електропоїзди Трускавець-Київ, Трускавець-Харків, Трускавець-Дніпропетровськ і відповідно обернені. Залізничне сполучення між Дрогобичем та Бориславом існувало з часів Австро-Угорщини до 50-х років ХХ століття. В 1994 році було відновлено рух приміського потяга цим маршрутом. 9 грудня 2003 року Львівська залізниця з економічних причини скасувала рух поїзда між Дрогобичем та Бориславом. Колись навіть планувалося трамвайне сполучення між вокзалом на Стрийській (Великою станцією) та вокзалом на Бориславській, але плани залишились у минулому. Також у місті є автобусна станція у центрі та автовокзал на вул. Стрийській.

Громадський транспорт Дрогобича складають маршрутні таксі, проїзд у яких коштує 1.50 грн. За радянських часів у місті функціонували автобуси, проте у 1990-их роках вони були замінені збільшенням кількості маршрутних таксі. Згідно з заявами міського голови м. Трускавець у Дрогобичі планується ділянка міжміської тролейбусної лінії Дрогобич-Трускавець-Борислав-Східниця, котра планувалась ще за радянських часів, згідно з планом розвитку Дрогобицької агломерації.

Торгівля

• ТЦ «Сільпо», вул. Володимира Великого, 7

1-й пов. — супермаркет «Сільпо», 2-й пов. — супермаркет електроніки «Технолюкс»;

• УТЦ «Матадор», вул. Самбірська, 128

На території знаходяться супермаркет «Фуршет», близько 100 магазинчиків

• ТЦ «Рукавичка», вул. Л. Українки, 12

2-й пов. супермаркет «Рукавичка», 1,3-й пов. магазинчики

• Супермаркет «Наш Край», вул. Самбірська, 80
• Універмаг, вул. Грушевського,58

Освіта

Колишня гімназія, пізніше в'язниця НКВС, катівня гестапо, зараз інститут фізики, математики та інформатики ДДПУ. Зліва—церква Петра і Павла.

Дрогобицький педагогічний ліцей

Дрогобицький педагогічний ліцей

Дрогобич — значний освітній осередок Львівщини і держави — тут діють декілька вишів, серед яких педагогічний університет; духовна семінарія, 18 шкіл, гімназія, ліцей, технікуми і коледжі, музичне і медичне училища, музичні та художні школи.

Дрогобицькі загальноосвітні установи:

• Дрогобицький педагогічний ліцей;
• Дрогобицька гімназія;
• Дрогобицький педагогічний ліцей;
• 18 ЗОШів (№ 6, 7, 11, 18 у Стебнику);

Позашкільні освітні заклади:

• дитяча художня школа;
• дитячі музичні школа № 1 та № 2;
• студія іконопису.

Спеціальні навчальні заклади міста:

• Дрогобицька духовна семінарія блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима УГКЦ ;
• Дрогобицький механіко-технологічний коледж;
• Дрогобицький нафтовий технікум;
• Дрогобицький статистичний технікум;
• ВПТУ № 19;
• ППЛ № 15;
• Музичне училище імені Барвінського;
• Медичне училище;
• Дрогобицький коледж статистики.

Вищі навчальні установи Дрогобича:

• Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка;
• Інститут нафти і газу;
• Дрогобицький проектний інститут.

в тому числі філії інших ВНЗ:

• Дрогобицька філія Вінницького проектного інституту;
• Дрогобицька філія Тернопільського економічного університету;
• Дрогобицька філія універститету «Львівська політехніка».

Культура і ЗМІ

Дрогобич є важливим культурним осередком Львівщини — тут діють численні музеї, зокрема під егідою краєзнавчого «Дрогобиччина», театр, філармонія, міський і районний Народні доми, будинки культури, бібліотеки тощо.

Заклади культури

Заклади культури міста Дрогобича:

Бібліотека імені Чорновола

• Львівський обласний академічний музично-драматичний театр імені Юрія Дрогобича — має понад 70-річну історію;
• Міська філармонія;
• Міський народний дім ім. І. Я. Франка;
• Районний народний дім;
• 9 бібліотек;
• будинки культури при підприємствах міста.

Станом на кінець 2010 року в Дрогобичі немає жодного кінотеатру — у єдиному вцілілому приміщенні (перебуває в аварійному стані) кінотеатра «Прометей» показувати кіно припинили ще на початку 1990-х років, і весь подальший час будинок використовувався не за призначенням (переважно площу здавали в оренду під ресторан, меблевий салон та ігрові заклади)і; на початку 2008 року справа з приватизацією будівлі спричинила великий скандал у місті, що навіть потягнуло за собою відставку чинного на той час мера. Приміщення кінотеатру було продане, і станом на кінець 2010 року на об'єкті триває реконструкція.

Музеї

Дрогобицький Палац мистецтв

Дрогобицькі музеї:

• Краєзнавчий музей «Дрогобиччина» — центральний і найбільший музейний заклад міста; створений у травні 1940 року нині має 7 відділів, експозиції розгорнуто у 58 залах, які розміщені у 6 будівлях. Зокрема, до відділів музею належать:
  • Відділ природи та історії;
  • Дрогобицька картинна галерея;
  • Палац мистецтв;
  • пам'ятки дерев'яної архітектури кінця XV — початку XVII ст.ст. — церкви-музеї св. Юра і Воздвиження Чесного Хреста.
• Музей Бруно Шульца — відкритий 2003 року у колишньому вчительському кабінеті всесвітньо відомого польського письменника і художника єврейського походження Бруно Шульца в приміщенні педагогічного університету з ініціативи першого керівника Полоністичного науково-інформаційного центру Ігоря Менька (1972—2005).

Парки і сквери

Дрогобицькі паркові алеї

У Дрогобичі чимало зелених зон, особливо в середмісті. До головних міських парків — улюблених зон прогулянок і відпочинку дрогобичан і гостей міста відносяться:

• Замкова гора;
• Парк ім. Степана Бандери;
• Парк Новонароджених;
• Парк ім. Богдана Хмельницького.

ЗМІ

У Дрогобичі виходить друком 8 газет, зокрема «Вільне слово», «Галицька зоря», «Гомін Галичини», «Дрогобицькі оголошення», «Каменярі», «Тустань», «Фортуна», функціонують 7 видавництв.

У місті працюють телерадіомовна компанія України «Алсет» (пл. Ринок, 13) і місцева радіостанція «Франкова земля».

Архітектура

Церква святого Юра

Церква св. Трійці

Пам'ятник Іванові Франку (1966) на тлі Народного дому «Просвіта» (колишній Будинок культури ім. І. Франка)

Пам'ятки

Дрогобич надзвичайно багатий на історико-архітектурні пам'ятки:

• Церква св. Юра (вул. Солоний Ставок, 23) — пам'ятка сакральної архітектури національного значення; нині музей-відділ краєзнавчого музею «Дрогобиччина». Дерев'яна тридільна (тризрубна), споруджена у стилі українського Відродження в XVI—XVII століттях в селі Надіїв, в 1657 році перевезена до Дрогобича. В інтер'єрі іконостас 1659 року та розписи XVII століття. Розпочато процес оформлення документів на її внесення до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
• Дзвіниця церкви св. Юра (вул. Солоний Ставок, 23) — пам'ятка архітектури національного значення. Збудована у 1670 році, перебудована у 1678—1711 роках. Дерев'яна, квадратна в плані, чотириярусна, з опасанням навколо першого ярусу, чотиригранною галереєю навколо третього та восьмигранною галереєю навколо четвертого ярусу, завершена бароковою банею. В формах дзвіниці суміщені риси оборонних дерев'яних башт та культової архітектури.
• Церква Воздвиження Чесного Хреста (вул. Зварицька,7) — пам'ятка архітектури національного значення. Збудована 1613 року, дерев'яна, взірець сакральної архітектури українського Відродження;
• Дзвiниця церкви Здвиження Чесного Хреста (вул. Зварицька,7) — пам'ятка архітектури національного значення. Зведена 1661 року. Дерев'яна, квадратова в плані.
• Костел св. Варфоломія (пл. Замкова гора, вул. Шевченка, 1) — пам'ятка архітектури національного значення. Спорудження відноситься до кінця XІV — початку XVI століть. Готичний костел заснований, як форпост феодальної Польщі на землях Галицько-Волинського князівства. Збудований на місці терему княжого воєводи.
• Дзвiниця костелу св. Варфоломія (вул. Данила Галицького) — пам'ятка архітектури національного значення. Зведення датується кінцем XІІІ — початком XV століття. Відтак, це найстаріша споруда міста. Первісно служила оборонною вежою замку руського воєводи, із побудовою поряд костелу св. Варфоломія — дзвіницею.
• Шпихлір (Житниця) (вул. Грушевського, 16) — пам'ятка архітектури національного значення, споруджена в стилі бароко. Споруджений у 1778 році. Це — цегляна споруда, накрита гонтом, служила раніше зерносховищем.
• Міська ратуша (пл. Ринок, 1) — так звана нова ратуша, зведення якої за проектом архітектора Мар'яна Нікодемовича відноситься до 1920-х років. Споруда прикметна своєю вежею, що добре проглядається звідусіль у середмісті. Як і раніше, тут міститься місцевий орган самоврядування — Дрогобицька міська рада.
• Хоральна синагога — будувалась у 1842—65 роки у єврейському передмісті Дрогобича Лані; нині діюча синагога.
• Монастир св. Петра і Павла (вул. Стрийська, 1) — величний василіянський монастир, зведення якого датується 1825—28 роками (освячення — 1831 рік); одна з найрозкішніших культових споруд міста і країни в цілому.
• Церква св. Трійці (вул. Трускавецька, 2) — пам'ятка архітектури місцевого значення. Церква є мурованою, датується XVII—XIX століттями. Нині це катедральний собор (катедра) Пресвятої Трійці УГКЦ.
• Вілла Б’янки
• Церква св. Параскеви (дерев.).
• Комплекс споруд Дрогобицького солеварного заводу ХІІІ—ХХ століть.

Пам'ятники

У Дрогобичі значне число пам'ятників, що вшановують діячів національної історії, науки та культури — Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Василю Стефанику, Юрію Дрогобичу, Степанові Бандері, В'ячеславові Чорноволу. Є пам'ятник-погруддя (імовірно, найстаріший у місті — 1892) діячеві польської культури Адаму Міцкевичу, а також Папі Римському, поляку за походженням Івану Павлу II, встановлений у 2007 році; релігійне спрямування має і пам'ятний знак на честь 2000-ліття Різдва Христового. У місті зберігають у вигляді меморіалів та пам'ятних знаків про трагічні події історії ХХ століття — могила жертв репресій, пам'ятний знак на честь воїнів, які загинули в Афганістані, поховання радянських воїнів (меморіал Слави).

Більшість міських пам'ятників були встановлені у Дрогобичі вже за незалежності України (від 1991 року).

Персоналії

Меморіальна дошка на будинку по вул. Беднарській, де жив Бруно Шульц

Велику частину свого життя у Дрогобичі прожив великий український поет і письменник Іван Франко. Він навчався у дрогобицькій «нормальній школі». Враження від навчання у школі відбилися на франкових оповіданнях, багато в чому автобіографічних, — «Грицева шкільна наука», «Олівець» та інших. Своє навчання Іван Франко продовжив у місцевій гімназії.

У цій же колишній Дрогобицькій гімназії (тепер педагогічний університет) вчителювали знаменитий поет-неокласик Петро Карманський, громадський діяч Володимир Бірчак, професор музики Анастазія Огроднік-Жилава, гімназію очолював Андрій Алиськевич, а сам заклад закінчили: Василь Стефаник, Лесь Мартович, Стефан Ковалів, Осип Тур'янський, Володимир Бірчак, Іван Пулюй, О. Нижанківський, Григорій Коссак, Бруно Шульц, Михайло Матчак, Василь Шевчук, Микола Фриз.

У Дрогобичі прожили своє життя Юрій Дрогобич (Котемарак) — перший український доктор медицини і філософії; Бруно Шульц — один з найвизначніших польських художників і письменників єврейського походження початку ХХ сторіччя. З історією Дрогобича пов'язані також біографії багатьох інших відомих людей — Корнила Устияновича, Модеста Менцінського, Степана Витвицького, Андрія Мельника, Дмитра Грицая.

Визначні особи пов'язані із Дрогобичем:

Елізабет Бергнер — актриса театру та кіно Володимир Бірчак Броварський Лев Рудольфович Борис Іван — відомий український промисловець Вексельберг Віктор Феліксович Іван Верхратський Дмитро Грицай-Перебийніс — генерал-хорунжий УПА Юрій Дрогобич Готтліб Маврикій Лесь Мартович Мар'ян Осипович Марущак Андрій Мельник Михайло Матчак Модест Менцинський Стефан Ковалів Григорій Коссак

Зенон Коссак Остап Нижанківський Ярослав Попович Витвицький Степан Василь Стефаник Іван Франко Казімєж Вежинський Бруно Шульц Анджей Хцюк Байрак Володимир Васильович Жеплинський Богдан Михайлович Равицький Ігор Миколайович — український режисер. Народний артист України (2000). Чмола Іван Василь Іванишин Лукань Володимир Левинський Володимир Петрович — вчений, публіцист, філософ.

Галерея

• 

  Дрогобицька ратуша

• 

  Вид на частину середмістя з ратуші. Позаду — костел.

• 

  Пам'ятник Юрію Дрогобичу, праворуч дзвіниця костелу

• 

  Вулиця Мазепи (2008)

• 

  На розі вулиць І. Мазепи та Л. Українки

• 

  Обласний музично-драматичний театр

• 

  Старий будинок,
  за іменем кнайпи в його підвалі відомий як мисливський погрібець

• 

  Дрогобицька духовна (УГКЦ) семінарія

Джерела, посилання та література

	Дрогобич у Вікісловнику?
	Category:Drohobych на Вікісховищі?

• Ісаєвич Я. Д. З історії Дрогобича XVI—XVIII ст. // В кн.: Наукові записки Інституту суспільних наук АН Української РСР. К., 1961
• Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку XXI ст.) Дрогобич,Коло, 2009 рік
• ІМіС УРСР. Львівська область. К., 1968
• Сухий О. М. Галичина: Між Сходом і Заходом. Львів, 1997.
• Дрогобич Інфо
• Дрогобиччина
• Інтерактивна карта Дрогобича
• Дрогобицький портал
• Офіційний міський портал Дрогобича
• ВРУ
• АМУ
• Міста і регіони України
• Сайт редакції газети "Галицька Зоря" м.Дрогобич
• У Львові представили проект "Дерев’яні церкви українських і польських Карпат"
• Стаття «Дрогобич» на сайті Замки та храми Украіни
• Стаття Drohobycz у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том II (Derenek — Gżack) з 1881 року (пол.)
• Стаття «Дрогобыч» в Електронній Єврейській Енциклопедії (рос.)
• Облікова картка на офіційному веб-сайті Верховної Ради України
• Памятники истории и культуры Украинской ССР. К., 1987.
• Дрогобиччина — земля Івана Франка. т.4. Дрогобич: НТШ, фірма «Відродження», 1997. 776 с.
• Новини Дрогобиччини
• Українське проводове мовлення, Львівська обл.
• Цинамоновий Дрогобич