Дрогобич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дрогобич
Coat of Arms Drohobych.png UKR Дрого́бич flag.gif
Герб Дрогобича Прапор Дрогобича
Вид з ратуші на катедру Пресвятої Трійці
Вид з ратуші на катедру Пресвятої Трійці
Дрогобич
Дрогобич на мапі України
Дрогобич на мапі України
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Львівська область Львівська область
Район/міськрада Дрогобицька міськрада
Код КОАТУУ 4610600000
Засноване 1091
Перша згадка 1238
Магдебурзьке право 1422 рік
Населення 77624 (01.01.2011)[1]
Агломерація Дрогобицька агломерація
Площа 44,5 км²
Поштові індекси 82100—119
Телефонний код +380-3244
Координати 49°21′14″ пн. ш. 23°30′58″ сх. д. / 49.35389° пн. ш. 23.51611° сх. д. / 49.35389; 23.51611Координати: 49°21′14″ пн. ш. 23°30′58″ сх. д. / 49.35389° пн. ш. 23.51611° сх. д. / 49.35389; 23.51611
Висота над рівнем моря 297 м
Водойма Тисмениця, Побук (тепер Серет)
Назва мешканців раніше пашаки (центр міста), цибульники (околиці)[2], тепер — дрогобичани
Міста-побратими Баффало, Легниця, Олецько, Остшешув, Демблін
День міста 21 вересня
Відстань
Найближча залізнична станція Дрогобич
Міська влада
Адреса 82100, Львівська обл., м. Дрогобич, пл. Ринок, 1
Веб-сторінка Інформаційна сторінка Дрогобицької міської ради
Міський голова Радзієвський Олексій Васильович

Дрого́бич — місто обласного підпорядкування в Україні, друге за населенням та економічним розвитком місто Львівської області, адміністративний центр Дрогобицького району (в який не входить). У 19391941 і 19441959 роках — центр Дрогобицької області.

Місто засноване наприкінці 11 століття. У 1340 році стало центром староства Перемишльської землі Руського воєводства Королівства Польського, згодом — Речі Посполитої Обох Народів. З 15 століття місто розвивалося, як, передовсім, ярмарковий і солеварний центр. Після Першого поділу Польщі Дрогобич відійшов до Імперії Габсбургів. В середині 19 століття перетворився на найбільший у Європі нафтовий центр, що сприяло швидкому розвитку міста. У міжвоєнній Польщі був центром повіту Львівського воєводства[3]. За Пактом Молотова — Ріббентропа 1939 року відійшов до Радянського Союзу.

Сьогодні місто відоме, як мала батьківщина Юрія Дрогобича, Івана Франка і Бруно Шульца. У місті діяли численні нафтопереробні підприємства. Зараз у місті працює Дрогобицький солеварний завод.

Етимологія[ред.ред. код]

Щодо походження назви не існує єдиної думки.

За найпоширенішою версією, біля соляного джерела в передгір'ї Карпат існувало поселення Бич, мешканці якого торгували сіллю. Після нападу кочових племен половців наприкінці 11 століття місто було спалене. Через деякий час жителі, які встигли сховатися від ворогів, повернулися і відбудували місто, але вже в трохи іншому місці. Нове місто назвали Другий Бич, а з часом назва й перетворилася в Дрогобич.

Існує також версія, що назва міста походить від слів «другий бік» (які пізніше злилися), бо сучасне місто почалося на другому боці річечки-потічка Побук (тепер Серет), навпроти солеварні.

Ще за іншою версією, назва походить від слова «драговина», що означає болотисте місце, адже первісна територія міста була дуже заболоченою.

Також існує думка, що назва утворилася від особової назви Дорогобит, пізніше сполонізованої.

Різними мовами назва звучить так:

англійською — Drohobych;
польською — Drohobycz;
ідиш — דראָביטש;
німецькою — Drohobytsch;
російською — Дрогобыч;
білоруською — Драгобыч.

Географія і клімат[ред.ред. код]

Дрогобич розташований в південно-західній частині Львівської області на річці Тисмениці, на межі Наддністрянської рівнини і Карпатського передгір'я. Разом зі Стебником становить окрему адміністративно-територіальну одиницю Львівської області. Є центральним містом Прикарпатської агломерації, яка, крім Дрогобича, включає в себе Борислав, Стебник, Східницю, Трускавець та прилеглі села.

Територія міста становить 44,5 км².

Дрогобич розташований в східноєвропейському часовому поясі між 23 та 24 меридіанами.

Клімат — помірно континентальний з м'якою зимою і теплим літом. Середня температура становить −4 °C у січні і +18 °C у червні. Найгарячіші місяці — липень і серпень з середньомісячною температурою близько +22 °C; найхолодніший — січень. Річні суми опадів коливаються в межах 600–800 мм. Більшість опадів припадає на теплий період. Місто належить до вологої помірно-теплої акрокліматичної зони; суттєвий вплив на клімат має розташування Дрогобича в передгір'ї Карпат. Для міста характерна висока вологість повітря (взимку — 70-80%, влітку — 85%) і понижений атмосферний тиск (725–745 мм ртутного стовпчика).

Клімат Дрогобича
Показник Січ Лют Бер Кві Тра Чер Лип Сер Вер Жов Лис Гру Рік
Середній максимум, °C −2 0 5 11 17 20 21 21 17 11 4 0 11
Середня температура, °C −4,6 −3,1 1,1 7,7 13,2 16,1 17,3 16,8 13,0 8,0 2,5 −2,1 7,2
Середній мінімум, °C −6 −5 −1 3 8 11 12 12 8 4 0 −4 3
Норма опадів, мм 42 43 43 51 77 98 102 76 58 47 46 57 740
Джерело: Кліматичні дані Дрогобича на сайті«www.meteoprog.ua»

Населення[ред.ред. код]

  • 1847 р — 12 700 меш.
  • 1869 р — 16 880 меш. (28,7% — українці, 23,2% — поляки, 47,7% — євреї)
  • 1880 р — 17 500 меш.
  • 1900 р — 19 400 меш.
  • 1910 р — 24 900 меш.
  • 1914 р — 27 000 меш.
  • 1921 р — 26 756 меш. (24,4% — греко-католики, 31% — римо-католики, 44,3% — євреї)
  • 1931 р — 32 300 меш. (25% — греко-католики, 33% — римо-католики, 40% — євреї, 425 православних)
  • 1939 р — 34 600 меш. (26,3% — українці, 33,2% — поляки, 39,9% — євреї)
  • 1959 р — 42 145 меш. (70,1% — українці, 22,6% — росіяни, 2,9% — поляки, 2,4% — євреї)
  • 1970 р — 56 048 меш.
  • 1979 р — 65,998 меш.
  • 1989 р — 77 571 меш. (88,0% — українці, 9,4% — росіяни, 0,9% — поляки, 0,5% — білоруси)
  • 2001 р — 79 119 меш. (93,0% — українці, 4,4% — росіяни, 0,5% — поляки, 0,3% — білоруси)
  • 2012 р — 77 142 меш.

[4] [5] [6]

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Дрогобича

У часи Київської Русі[ред.ред. код]

Виникло місто приблизно в XI столітті в місцині, яка багата соляними джерелами з яких здавна видобували сіль. З самого моменту заснування міста головним його багатством були соляна промисловість. Про існування міста біля джерел ропи свідчить хоча б факт, зафіксований в 1106 році в Києво-Печерському патерику. Тоді, внаслідок уособиці між Давидом Ігоревичем та Святополком Ізяславичем, припинився довіз солі з Галича та Перемишля, й не стало її по всій Руській землі («не бисть солі по всій Руській землі»). Технологія добування солі була досить проста. В спеціальні жбани (черіні) заливали воду збагачену сіллю (ропу) й нагрівали ті жбани на багатті. До наших днів збереглися назви вулиць, пов'язані з цим процесом: Зварицька, Жупна (Жупою називали солеварню), Солоний Ставок. При випаровуванні води залишалась сама сіль, яка обпалювалася на вогні у вигляді так званих топок. Дев'ять таких конусоподібних топок стали символом міста і зображені на гербах міста різних періодів: польського, австрійського, радянського й сучасного періоду незалежності України.

Поряд було побудовано фортецю Тустань.

У часи литовсько-польської держави[ред.ред. код]

1339 року після захоплення земель Галицько-волинського князівства польським королем Казимиром III Дрогобич отримує власний герб, на якому білий орел тримає на грудях щит з тими ж дев'ятьма топками солі. У тому ж 1339 році за королівським рескриптом дрогобицька дерев'яна церква Пречистої Діви Марії була перетворена на католицький костел св. Бартоломея. Вперше назва «Другабець» зустрічається в переліку руських міст в Воскресенському літописі 13771382 рр[7]. 1387 та 1390 роки відзначені іншими письмовими згадками про місто. Перша була в львівському міському акті, друга — в буллі Папи римського Боніфація IX.

Як досить велике місто, Дрогобич мав замок з земляними фортифікаційними укріпленнями. Проте, на сьогодні він зберігся. В середині XV ст. в місті збудовано католицький костел Святого Бартоломея. Близько 1450 року в місті народився Юрій Котермак (Дрогобич) — визначний діяч східноєвропейського Відродження, перший український автор друкованої книги. В 1460 році місто отримало самоуправління за магдебурзьким правом, що було підтверджено в 1506 році польським королем Олександром Ягеллончиком. Відтоді Дрогобич «Королівське вільне місто».

Упродовж XVXVI століть Дрогобич ріс і розвивався як типове середньовічне місто Галичини. Діяло міське самоуправління й судочинство, проводились ярмарки, працювали цехи та солеварні. В 1535 році був створений цех ковалів та слюсарів, а в 1565 році в місті налічувалось 45 солеварень.

Протягом XVII століття на Дрогобич періодично накочувались татарські набіги (останній відбувся в 1699 р.), виникали епідемії, траплялися пожежі та повені. В цей час розвивається духовне життя міста, утворюється православне братство при церкві Воздвиження, будуються православні та католицькі храми. Зокрема, на початку століття була побудована дерев'яна тризрубна церква Воздвиження Чесного Хреста та церква святого Юра. У часи Визвольної війни у 1648 р. козаки Б.Хмельницького захопили місто, під час штурму костела Святого Бартоломія було вбито багато міщан.

В 1657 році в місті перебував угорський князь Юрія II Ракоці. В 1663 році споруджена перша міська школа. Протягом 17001709 рр будується новий костел та монастир кармелітів (нинішній кафедральний храм Святої Трійці). У 1740 р. будується нова міська ратуша, а у 1756 р. засновано міську пошту.

У часи Габсбургів[ред.ред. код]

У 1772 році, після першого поділу Польщі, Дрогобич, як і вся Східна Галичина, опинився у складі Австрійської імперії. У XIX столітті поряд з традиційною спеціалізацією Дрогобича, як центра солеваріння, бурхливого розвитку зазнала нафтопереробка. Здавна на околицях міста виявляли поклади нафтопродуктів та озокериту. Ще у 1788 р. у місті вперше у Європі[Джерело?] почали використовувати для освітлення нафтові ліхтарі. В 1814 році управитель соляних копалень Й. Геккель спорудив першу примітивну нафтоперегінну установку. В 1817 році військові казарми і солеварні Дрогобича вперше в Європі освітлювали гасом. В 1822 році першу нафтову лампу встановлено перед ратушею. В 1836 році розпочато освітлення міських вулиць.[8] А із уведенням до дії у 1859 р. першої промислової нафтоперегінної установки нафтовий фактор вийшов на чільне місце міського господарства.

Після швидкої забудови кам'яними будівлями він набув цілком європейського вигляду. Тут тісно переплелися різні стилі — від готичного, ренесансного, барокового, класичного — до еклектичного і модерного. У 18421865 роках була побудована хоральна синагога, яка стала найбільшою у Східній Галичині.

В цей час у початковій школі отців Василіян, а згодом у міській гімназії, навчався Іван Франко, пізніше— класики української літератури Василь Стефаник і Лесь Мартович. Вчилися або працювали багато інших відомих представників культури, громадських та політичних діячів: письменники — співець Борислава — «галицької Каліфорнії» Стефан Ковалів, Володимир Бірчак, мовознавець і природознавець Іван Верхратський, театральний режисер Йосип Стадник, польський письменник і художник юдейського походження Бруно Шульц.

3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду УНР, на якому були присутні близько 50 000 осіб.[9]

Західноукраїнська Народна Республіка[ред.ред. код]

На відміну від більшости міст та містечок Галичини, де українці взяли владу до рук 1 листопада 1918 року, поляки утримували владу у місті до 2 листопада. Українці опанували містом після прибуття до нього військових частин. На жаль, не удалось уникнути при цьому кровопролиття.[10]

14 — 15 квітня 1919 р. в місті вибухнуло повстання, очолюване революційним комітетом, керівне ядро якого становили комуністи (члени КП Східної Галичини) В.Коцко, Г.Михаць, І.Кушнір. Робітники, повсталі міліціонери захопили центр міста, вокзал, пошту, приміщення суду, тюрму. Увечері об'єднана робітничо-селянська рада була проголошена органом державної влади (керівництво — 5 осіб). Було надіслано привітання Радянсьим урядам України, Угорщини. 15 квітня частини УГА обеззброїли повстанців, проводирів було заарештовано. 8 — 10 травня у місті відбулось виїзне засідання уряду ЗУНР з участю військового командування. Дрогобицький бунт вписувався у геополітичні плани Москви щодо створення більшовицького містка до Угорщини і Баварії.[11]

У складі польської держави[ред.ред. код]

Після виру Першої світової війни, радянсько-польської війни та чисельних змін влад, Галичина опиняється у складі Польської держави. За польського панування, в 1922 — 1927 роках зводиться нинішня ратуша.

У 19241926 роках прокладається газопровід Стрий — Дрогобич — Борислав — Стебник, а в 1928 — 1933 водогін с.Уріж — Дрогобич.

Відкрилася українська приватна гімназія (1928). Під час проведення поляками пацифікації 1930 року багато дрогобичан заарештовано та сиділи в тюрмах в Самборі та Березі Картузькій.

На відміну від переважно україномовних навколишніх сіл, жителі Дрогобича тих часів різних національностей між собою часто спілкувались балаком[12].

Друга світова війна[ред.ред. код]

1939–1941[ред.ред. код]

1 вересня 1939 з нападу Німеччини на Польщу розпочалась Друга світова війна. Вже 10 вересня бомбардувальники скинули свій вантаж на залізничний вокзал та рафінерію Польмін (теперішній нафтопереробний завод № 1), а 11 вересня ще й на малу станцію на Трускавецькій, сільзавод та шпихлір.

18 вересня в місто, не зустрівши опору польської армії, ввійшли війська вермахту. Бургомістром призначають представника місцевої польської громади, вивозять нафтопродукти, проте вже зранку 24 вересня німці покинули місто, так як, відповідно до пакту Молотова—Ріббентропа, Дрогобич переходив до радянської зони окупації. В 17.45 того ж дня по вулиці Стрийській в місто вступили війська 12-ї армії генерала Тюленєва.

В жовтні 1939 року були проведені вибори до Народних Зборів Західної України, нова влада призначила на керівні посади людей, присланих зі східних областей УРСР. Почалася націоналізація та конфіскація банків, підприємств, власності кооперативів, церковних організацій та приватних осіб. Велика частина продуктів нафтопереробки в 19401941 роках йшла на експорт, на потреби Третього Рейху.

Припинено випуск всіх газет та інших часописів міста, замість яких почали виходити комуністичні видання. Закрито осередки всіх політичних партій, «Просвіту», «Рідну школу» «Сокіл». Закрито семінарію сестер Василіянок та торгівельну школу. Замість цього пропонувалось вступати в ідеологізовані піонерські, комсомольські, профспілкові організації та ДТСААФ. 7 листопада в Дрогобичі вперше пройшло святкування річниці жовтневого перевороту, під час цього демонстранти топталися по державній та національній символіці поляків.

4 грудня 1939 року була створена Дрогобицька область, до складу якої входило 30 районів. Дрогобич став обласним та одночасно районним центром. Створено обласне управління НКВС, керівником якого з 27 листопада став І.Зачепа. Під тотальний контроль НКВС потрапили всі установи міста й області, йому підпорядковувались в'язниці (зокрема, Дрогобицькі «Бриґідки»), міліція, органи держбезпеки, прикордонні війська, пожежна служба.

21 грудня польський злотий, як засіб платежу, замінено в обігу на радянський рубль (карбованець). Заблоковано ощадні та банківські рахунки мешканців. Обмінювалась на рублі сума лише до 300 злотих по невигідному курсу обміну. Населення різко зубожіло, з'явились черги.

24 березня 1940 року на виборах по місту Дрогобичу (дільниця № 23) депутатом до Верховної ради СРСР став перший секретар Дрогобицького обкому КП(б)У Яків Микитович Ткач, а депутатом до Верховної ради УРСР — Ярослав Середа. За офіційними повідомленнями, за представників влади віддали свої голоси 99,39% виборців.

Постановами Ради Народних Комісарів УРСР в місті створено державний обласний драмтеатр (тепер Львівський обласний академічний музично-драматичний театр імені Юрія Дрогобича), обласну філармонію, обласний будинок народної творчості, вчительський інститут (тепер Дрогобицький педагогічний університет), державний обласний історичний музей (тепер Дрогобицький краєзнавчий музей), державну обласну бібліотеку для дорослих та державну обласну дитячу бібліотеку, відкрито медпункти першої допомоги, пологовий будинок на 45 місць, венеричну клініку на 45 місць, пункти консультації матері та дитини, організовано 4-місячну медшколу на 50 чоловік.

Нова влада розпочала масові арешти і депортації польського населення. Багатьох дрогобичан чекали ув'язнення, висилка в концтабори ГУЛАГу та навіть смертні вироки. Спротив таким діям чинили як поляки, зорганізовані в Союз збройної боротьби, так і українці під керівництвом ОУНР.

22 червня 1941 рогу місто було бомбардовано німецькою авіацією, під удар попали залізнична станція з вокзалом та нафтопереробні підприємства міста, а також військові казарми. Починаючи з цього дня і аж по 29 червня енкаведисти поспішно арештовували представників дрогобицької інтелігенції, гімназистів та студентів. Частину заарештованих вивезли, решту — вбили. Розпочалось масове вбивство ув'язнених у тюрмах Дрогобича, де було замордовано кількасот осіб, серед яких були єромонахи Яким Сеньківський, Северіян Бараник і Віталій Байрак.[13]

Під німецькою окупацією[ред.ред. код]

1 липня 1941 року в Дрогобич входять війська гітлерівської Німеччини та її сателіта тисовської Словаччини. Військова комендатура німців, яка керувала містом протягом липня, знаходилась в готелі «Європа». Комендантом міста призначено майора Баєра. Він видав розпорядження про введення в обіг нарівні з рубльом німецької марки, пізніше в обіг повернуто злотий. Протягом тижня в місті відновлено електро- та водопостачання. За пару днів відновлено газопостачання, хоча населенню, крім німців, заборонялось використовувати газ для побутових потреб з 8-ї ранку до 6-ї вечора.

В будинку № 2 по вулиці Стрийській (біля церкви Петра й Павла) розмістився обласний провід ОУНР під керівництвом уродженця Сколівщини Андрія Шукатка (псевдо «Шрам»). 29 районів області було об'єднано в три округи: Перемиську, Самбірську, та Стрийську, які мали свої надрайонні проводи. Дрогобицький район з своїм провідником напряму підпорядковувався обласному проводу.

3 липня 1941 року в Народному домі член проводу Василь Николяк («Клен») оголосив про Акт відновлення Української Держави. 5 липня в дрогобицькій пресі опубліковано «Маніфест ОУН».[14]. Наступного дня на кількатисячному мітингу, що зібрався на площі перед церквою святого Юра, В.Николяк повідомив про створення у Львові уряду української держави на чолі з прем'єром Ярославом Стецьком. Присутні на мітингу присягнули на вірність Україні.

З серпня 1941 року по серпень 1944 року Дрогобич в складі дистрикту Галичина входив до складу генерал-губернаторства з центром у Кракові. Дрогобицьку область перейменовано на окружне староство (Крайсгауптманшафт Дрогобич). Старостою округи (крайсгауптманом) призначено Є.Адамчика, а в 1942-1944 роках цю посаду обіймав адвокат з Дюссельдорфа Ґарґентс. Міською управою керував бургомістр адвокат Осип Костшембський.

11 липня на окружних зборах відновлено роботу Союзу українських кооперативів на чолі з Дмитром Німиловичем. Цього ж дня за участю дрогобицьких лікарів знову запрацювала Каса хворих під керівництвом директора Теофілія Гладиловича та начального лікаря Володимира Чапельського. Після вимушеної перерви під управлінням Антона Левицького запрацювала і почала нарощувати потужності Народна торгівля. В 1943 це товариство, обслуговувало в 10 магазинах 55% жителів Дрогобича. З 28 липня відновлено роботу міського ринку (щопонеділка). Протягом 27 липня — 2 серпня був проведений перепис населення міста.

Відмовивши керівництву ОУН у створенні власної міліції, дрогобицьке гестапо з середини липня почало набір та навчання Української допоміжної поліції. 18 липня замість евакуйованої сформовано нову міську пожежну команду. На початку осені в місто введені фельджандармерія (нім. Feldgendarmerie — польова жандармерія) та відділ шуцполіції (нім. Schutzmannschaft), який відповідав за безпеку нафтопромислу як наземну, так і з повітря.

З липня в Дрогобичі з періодичністю три рази на тиждень розпочато випуск газети, яка отримала назву «Вільне слово». Влітку поновив репетиції й виступи та вернувся до звичного концертного репертуару хор Боян Дрогобицький. 17 серпня футбольна команда місцевого спортивного товариства «Підгір'я» з рахунком 4:3 перемогла на своєму полі клуб «Ріпник» з Борислава. Існувало в Дрогобичі ще товариство «Ватра».

В серпні в місті для допомоги українським громадянам та установам організовано товариство «Українська Допомогова Акція» (УДА). 5 вересня УДА реорганізовано в Український Окружний Комітет (УОК), структурну ланку Українського Крайового Комітету, а з 1 березня 1942 року — Українського центрального комітету. При фінансовій допомозі УОК запрацював аматорський театр. З 25 вересня по 27 вересня проведено запис дітей з 1928 по 1934 роки народження на навчання в українських народних школах. В грудні відкрито «Державну гімназію з українською мовою навчання в Дрогобичі». Відновлено вивчення латинської мови та релігії. Російську мову замінено німецькою.

15 вересня силами гестапо та фельджандармерії заарештовано близько 50 членів ОУН, серед яких майже весь обласний провід, і відправлено в концтабір Монтелюпіх поблизу Кракова. Після Андрія Шукатки обласний провід очолив його заступник Василь Николяк.

З 1 грудня 1941 року в місті введено картки. Основний набір харчів, який отримували всі працюючі жителі міста (близько 19 000 чоловік) в грудні становив: борошна — 400 грамів, кави — 80 грамів, м'яса — 400 грамів, хліба — 6 кілограмів, цукру — 800 грамів. Дрогобичани, які працювали в уряді та важливих установах чи підприємствах (близько 2 000 чоловік) мали право на додатково борошна — 400 гр., масла — 126 гр., мяса — 400 гр., цукру — 500 гр. Крім того, 577 дітей до двохрічного віку та 490 хворих отримували щодня по 250 гр. молока. Але все це не стосувалося єврейської громади Дрогобича.

12 квітня 1942 року розпочато мобілізацію дрогобичан з 1919 по 1922 роки народження до баудінсту. Молодь використовували для важких некваліфікованих робіт на НПЗ, підприємстві по виготовленню дахівки, будівництва та ремонту доріг, копання траншей тощо.

В 1942 році в Карпатах гітлерівцями був схоплений Олекса Гасин (псевдо «Лицар»), член Крайового проводу ОУН. Його перевезли до міста та тримали в тюрмі при гестапо на вулиці Стрийській. Завдяки проведеній операції підпілля ОУН, 9 квітня 1943 року він був звільнений.

В 1943 році на Дрогобиччині, як і по всій Галичині, почали створюватись загони Української Народної Самооборони, реорганізовані в грудні в УПА-Захід. Гітлерівці у свою чергу активізували антиукраїнські акції, арештовуючи та знищуючи членів ОУН, УПА та їх симпатиків. Весною заарештовано Володимира Кобільника, який виконував функції повітового провідника ОУН. Смерть свою зустрів 28 лютого 1945 року в концентраційному таборі в Шембурзі.

23 квітня місто та НПЗ піддано бомбардуванню. Силами німецьких спеціалістів та дармової (євреї та полонені) робочої сили виробництво швидко відновлено.

28 квітня оголошено про створення дивізії «Галичина». 3 травня відбулась окружна нарада присвячена питанню формування дивізії. Через деякий час на площі Театральній запрацювала комісія, яка 6 днів на тиждень з 8 ранку до 6 вечора приймала бажаючих. Вже з 17 липня по 19 липня перші групи майбутніх дивізійників на поїздах відправились до Львова.

З більше ніж 10 000 полонених червоноармійців, які знаходились в таборі біля Бригідок в 1941 році, в травні 1943 залишилось живими лише 2 200 чоловік, з них приблизно 880 узбеків, 660 росіян, 330 українців та 220 киргизів.

В жовтні розстріляно групу українських повстанців з тюрми. В тому ж місяці в окрузі, як і по всій Галичині, запроваджено інститут заручників, тобто окупаційною владою заарештовувались та кидались до в'язниці мирні жителі, над якими при першій же антинімецькій акції проводилась екзекуція. Також практикувався розстріл полонених повстанців, за антинімецькі дії УПА.

Вранці 26 червня 1944 року в рамках операції «Френтік-2» 71 бомбардувальник «Літаюча фортеця» В-17 8-ї повітряної армії ВПС США в супроводі 56 винищувачів Р-51 «Мустанг» з аеродромів в Україні здійснили авіаналіт на Дрогобич, скинувши на НПЗ та місто 1125 двухсотпятидесятифунтових авіабомб, після чого полетіли на бази в Італії.

Влітку 1944 року, у зв'язку з наближенням лінії фронту до Дрогобича, установи Третього Рейху одну за одною евакуйовано з міста. Разом з ними на захід, ближче до військ союзників СРСР по антигітлерівській коаліції, покидала Дрогобиччину й частина її мешканців.

Згідно з Актом від 10 травня 1945 року Комісії з розслідування нацистських злочинів в Дрогобичі розстріляно 14 500 осіб (з них більше 10 000 в Броницькому лісі), знищено 10 800 військовополонених, убито 42 вчителі, 47 лікарів, 100 робітників та інженерів керамічного та нафтопереробних заводів, вивезено на примусові роботи до Німеччини 3 100 мешканців. Місту завдано матеріальних збитків на 22 000 000 рублів.

Становище єврейського населення[ред.ред. код]

Якщо до українців німецька влада ставилась на початку окупації терпимо, то євреї відразу відчули на собі гітлерівський «новий порядок». Їм заборонили користуватись тротуарами і взагалі ходити центральною частиною міста, наказано здати всі ювелірні прикраси та хутряні вироби і радіоприймачі, постійно носити на собі «Зірку Давида». На вимогу коменданта в місті створено юденрат на чолі з доктором Ісааком Розенблатом і його заступником, а фактичним керівником, Маврицієм Рурберґом. Завданням юденрату було організація дешевої робочої сили для місцевих потреб німців. Для виконання наказів з євреїв створено ортполіцію (нім. Judischer Ordnungsdienst), озброєну дерев'яними палицями.

Виконуючи розпорядження губернатора дистрикту К.Ляша від 6 листопада 1941 року, гітлерівці розпочали виселення всіх дрогобицьких євреїв у гетто та ліквідацію, на їх думку, нездатних до тяжкої роботи. Вже на початку листопада сіпо та жандармерія знищили в Броницькому лісі 420 осіб похилого віку. Для працездатних створено чотири табори праці: на Гірці, на Гирівці (біля підприємства по виготовленню дахівки), на вулицях Шашкевича та Данила Галицького (колишня Ягеллонська). 22 листопада знову в Броницькому лісі розстріляно ще 250 чоловік. Знищено 65 хворих з єврейського дитячого сиротинця.

З 6 серпня по 8 серпня від 4 000 до 6 000 євреїв з Дрогобича вивезено до села Белжець (так звана «акція Белжець») для ліквідації в концентраційних таборах, зокрема в винищувальному таборі Белжець. Через деякий час фашисти вивезли ще близько 2 500 осіб. 19 жовтня близько 4 000 євреїв вигнано з будинків до тимчасового табору на вулиці Гарбарській, де 3 тижні утримувано без води та їжі. Уцілілих відправлено в концтабори. Незабаром протягом трьох тижнів гітлерівцями проводилась так звана «жіноча акція», внаслідок якої німцями змушено ортполіцаїв гнати на ліквідацію біля 1 200 жінок, серед яких були й їхні матері. 19 листопада, в «дикий четвер», близько сотні дрогобицьких євреїв загинуло на вулицях міста. Серед них Бруно Шульц, якого вбито двома пострілами в голову при виході з юденрату на вулицю Чацького (тепер Шевченка).

В травні розпочато ліквідацію гетто. Євреї не чекали мовчки смерті, а робили все можливе, щоб врятуватися: тікали в навколишні села й ліси, ховалися в збудованих криївках, схронах і бункерах, на горищах та у підвалах. Не залишались осторонь і українці з поляками, хоча ризикували собою. Якщо раніше й траплялись в місті незначні міжнаціональні конфлікти на побутовому рівні, то цінність людського життя переважила неприязнь. 27 липня 680 євреїв кинуто окупантами до тюрми на вулиці Стрийській, за деякий час 640 вивезено в Броницький ліс та розстріляно. Наприкінці серпня гітлерівцями ліквідовано останній єврейський табір праці.

Німецьку окупацію пережили в Дрогобичі біля п'ятисот осіб єврейської національності, серед яких і головний рабин міста Якуб Авіґдор. Близько двох сотень дрогобичан переховували євреїв під час війни. Зокрема Владислав та Володимир Василькевичі врятували 58 осіб, Ізидор Волосянський — 39 осіб, Іван та Марія Писк — 48 осіб, Ян Савінський та Петро Стецик — 54 особи. Декого з рятівників, ізраїльській музей Яд Вашем за це проголосив «Праведниками світу».

У складі УРСР[ред.ред. код]

Приблизно в 8.30 ранку 6 серпня після двогодинного бою в районі НПЗ Польмін в місто ввійшли бійці 167-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту. Дрогобич став першим містом, звільненим цим фронтом після відновлення (ліквідовано 16 травня 1944 року).

Вже 15 серпня 1944 в місті відновлено постачання електроенергії, а 3 вересня відновлено подачу води та газу.

В жовтні відкрито міську партійну школу. На всіх заводах та в установах створено первинні організації ВКП(б) та ВЛКСМ. Утворено товариство з поширення політичних і наукових знань. Для виховання народу, який, за словами секретаря Дрогобицького обкому та міському КП(б)У Степана Олексенка «протягом століть підпадав впливу ворожої нам націоналістичної буржуазної пропаганди», в дусі комуністичної ідеології організовуються доповіді, лекції та політінформації, з врахуванням грамотності та політичної обізнаності різних прошарків суспільства та соціальних груп, наприклад окремо для вчителів, для жінок, інтелігенції, лікарів, молоді, робітників тощо. Партійно-господарський апарат Дрогобича повністю сформовано з представників східних областей України та інших республік СРСР, для чого в місто протягом кількох місяців скеровано 330 осіб.

Дрогобицька область проіснувала до травня 1959 року, коли її територія була приєднана до складу Львівської області.

У повоєнні роки в місті збудовані калійний комбінат, заводи автомобільних кранів, газової апаратури, молочний, плодоконсервний, лікеро-горілчаний; хлібокомбінат; розширено та реконструйовано нафтопереробний, солеварний, керамічний, долотний заводи, м'ясокомбінат. Діяли педагогічний інститут, загальнотехнічний факультет Львівського політехнічного інституту, 2 технікуми (нафтовидобувний і механічний), музичне училище.

Сучасність[ред.ред. код]

У наш час основною промисловою галуззю міста є машинобудування та нафтопереробка. У місті налічується 18 загальноосвітніх шкіл, гімназія, ліцей, 6 училищ та технікумів, одна художня та дві музичні школи, 4 ВНЗи. У місті відкрито пам'ятники Юрію Дрогобичу, Степанові Бандері, воїнам-інтернаціоналістам, до 2000-ліття християнства, Маркіяну Шашкевичу, Василю Стефанику, Івану Франку, Тарасу Шевченку, Папі Римському Івану Павлу II.

Сучасний Дрогобич не перестає дивувати своїми древніми таємницями. В ніч з 1 березня на 2 березня 2012 року обвалилась підлога в магазині «Фото Квеллє» (англ. "Foto Quelle") за адресою площа Ринок, 8. Утворилась яма глибиною до трьох метрів, в яку провалилась частина офісної техніки. При огляді її співробітниками МНС виявлено підземні ходи, один з яких вів в сторону костелу, інший — до ратуші.

Міські голови[ред.ред. код]

Економіка[ред.ред. код]

Промисловість[ред.ред. код]

Приміщення цехів швейної фабрики «Зоря». Вид зі сторони вулиці Грушевського.

Дрогобич — розвинутий природно-господарський комплекс, друге за промисловим потенціалом місто області. Промисловий потенціал міста формують такі основні галузі:

  • машинобудування (45%),
  • нафтопереробка (37%),
  • харчова (7,5%),
  • будівельних матеріалів (1,2%),
  • легка (1%), хімічна (0,7%),
  • поліграфічна (0,1%).

До складу багатогалузевого промислового комплексу входять 31 промислові підприємства, що перебувають на постійному балансі (без малих підприємств), які виробляють широкий асортимент промислової продукції. Найбільшими підприємствами міста є:

Дрогобицький нафтопереробний завод
  • Нафтопереробне підприємство «НПК Галичина», заводи № 1 та № 2, реальний власник невідомий[15]
  • Виробник мастил «ВАТ Галол»
  • ТОВ "Універсальна бурова техніка" (колишній "Дрогобицький долотний завод"), єдине в Україні підприємство по виробництву долот для нафтодобування[16]
  • ПАТ "Дрогобицький завод автомобільних кранів"[17], виготовляє зокрема автомобільні гідравлічні крани марки «Силач»
  • ВАТ «Дрогобицький машинобудівний завод»[18], виготовляє обладнання для транспортування, добування та переробки нафти та газу
  • ВАТ «Дрогобицький хлібокомбінат»
  • ВАТ «Дрогобицький молокозавод»[19], виготовляє продукти під маркою «Драгобрат»
  • ВАТ"Дрогобицька Фарба"[20], виготовляє фарби марки «ДРОФА»
  • ВАТ «Дрогобицьке швейне підприємство Зоря», власник контрольного пакету спільне українсько-польсько-італійське ТзОВ «Лаура» (Львів)[21]
  • ВАТ «Дрогобицький завод залізобетонних виробів»
  • ЗАТ «Дрогобицький м'ясокомбінат»
  • Дрогобицький солеварний завод — один з найстаріших у Європі[22],[23] солеварний завод та найстаріше постійно діюче підприємство України[24], у паспорті якого вказано як дату заснування заводу рік 1250-й[25], віддано в оренду ЗАТ «Галка-Дрогобич»[26] Стратегічний Дрогобицький солеварний завод купити ніхто не має права до 2013 року.

Транспорт[ред.ред. код]

Залізничний вокзал Дрогобича. Вид зі сторони міста.

Дрогобицький пасажирський вокзал знаходиться у східній частині міста. Раніше існувала так звана «Мала станція», що на вулиці Бориславській, зараз вона знаходиться на території НПЗ№ 2. Через місто йдуть приміські електропоїзди Стрий-Самбір, Львів-Трускавець та електропоїзди Трускавець-Київ, Трускавець-Харків, Трускавець-Дніпропетровськ і відповідно обернені. Залізничне сполучення між Дрогобичем та Бориславом існувало з часів Австро-Угорщини до 50-х років XX століття. В 1994 році було відновлено рух приміського потяга цим маршрутом. 9 грудня 2003 року Львівська залізниця з економічних причини скасувала рух поїзда між Дрогобичем та Бориславом. Колись навіть планувалося трамвайне сполучення між вокзалом на Стрийській (Великою станцією) та вокзалом на Бориславській, але плани залишились у минулому. Також у місті є автобусна станція у центрі та автовокзал на пл. Злуки.

Громадський транспорт Дрогобича складають маршрутні таксі, проїзд у яких коштує 1.50 грн. За радянських часів у місті функціонували автобуси, проте у 1990-их роках вони були замінені збільшенням кількості маршрутних таксі. Згідно з заявами міського голови м. Трускавець у Дрогобичі планується ділянка міжміської тролейбусної лінії Дрогобич-Трускавець-Борислав-Східниця, котра планувалась ще за радянських часів, згідно з планом розвитку Дрогобицької агломерації.

Торгівля[ред.ред. код]

Книгарня «Каменяр»
  • ТЦ «Сільпо», вул. Володимира Великого, 7

1-й пов. — супермаркет «Сільпо», 2-й пов. — супермаркет електроніки «Технолюкс»;

  • УТЦ «Матадор», вул. Самбірська, 128

На території знаходяться супермаркет «Фуршет», близько 100 магазинчиків

  • ТЦ «Рукавичка», вул. Л. Українки, 12 [27]

2-й пов. супермаркет «Рукавичка», 1,3-й пов. магазинчики

  • Супермаркет «Наш Край», вул. Самбірська, 80
  • Універмаг, вул. Грушевського,58
  • КП «Дрогобицький ринок» 

А також:

Освіта[ред.ред. код]

Колишня гімназія, пізніше в'язниця НКВС, катівня гестапо, зараз інститут фізики, математики та інформатики ДДПУ. Зліва—церква Петра і Павла.
Дрогобицький педагогічний ліцей
Дрогобицький педагогічний ліцей

Дрогобич — значний освітній осередок Львівщини і держави — тут діють декілька вишів, серед яких педагогічний університет; духовна семінарія, 18 шкіл, гімназія, ліцей, технікуми і коледжі, музичне і медичне училища, музичні та художні школи.

Дрогобицькі загальноосвітні установи:

  • Дрогобицький педагогічний ліцей[28];
  • Дрогобицька гімназія;
  • Дрогобицький педагогічний ліцей;
  • 18 ЗОШів (№ 6, 7, 11, 18 у Стебнику);

Позашкільні освітні заклади:

  • дитяча художня школа;
  • дитячі музичні школа № 1 та № 2;
  • студія іконопису.

Спеціальні навчальні заклади міста:

Вищі навчальні установи Дрогобича:

в тому числі філії інших ВНЗ:

Культура і ЗМІ[ред.ред. код]

Бібліотека імені Чорновола

Дрогобич є важливим культурним осередком Львівщини — тут діють численні музеї, зокрема під егідою краєзнавчого «Дрогобиччина», театр, філармонія, міський і районний Народні доми, будинки культури, бібліотеки тощо.

Заклади культури[ред.ред. код]

Заклади культури міста Дрогобича:

Кінотеатр «Аврора», пізніше «Прометей». Сучасний вигляд.

Станом на кінець 2010 року в Дрогобичі немає жодного кінотеатру — у єдиному вцілілому приміщенні (перебуває в аварійному стані) кінотеатра «Прометей» показувати кіно припинили ще на початку 1990-х років, і весь подальший час будинок використовувався не за призначенням (переважно площу здавали в оренду під ресторан, меблевий салон та ігрові заклади)[32]і; на початку 2008 року справа з приватизацією будівлі спричинила великий скандал у місті, що навіть потягнуло за собою відставку чинного на той час мера[33]. Приміщення кінотеатру було продане, і станом на травень 2012 року на об'єкті триває реконструкція.

Музеї[ред.ред. код]

Дрогобицький Палац мистецтв

Дрогобицькі музеї[34]:

Парки і сквери[ред.ред. код]

Дрогобицькі паркові алеї

У Дрогобичі чимало зелених зон, особливо в середмісті. До головних міських парків — улюблених зон прогулянок і відпочинку дрогобичан і гостей міста відносяться:

  • Замкова гора;
  • Парк ім. Степана Бандери;
  • Парк Новонароджених;
  • Парк ім. Богдана Хмельницького.

ЗМІ[ред.ред. код]

У Дрогобичі виходить друком 8 газет, зокрема «Вільне слово», «Галицька зоря», «Гомін Галичини», «Дрогобицькі оголошення», «Каменярі», «Тустань», «Фортуна», функціонують 7 видавництв.

У місті працюють телерадіомовна компанія України «Алсет» (пл. Ринок, 13), місцева радіостанція «Франкова земля», а також FM радіостанція Твоє радіо 101.4 FM (вул. Коновальця, 7) з площею покриття Дрогобич, Трускавець, Стебник, Борислав та регіон.

Фестивалі[ред.ред. код]

17 квітня 2012 року в місті пройшла Велика Гаївка, участь в якій взяли, як мінімум, 5 583 учасники. Досягнення зафіксовано представниками Книги рекордів України.

20 травня 2012 року у Дрогобичі відбувся фестиваль Вишиванка-фест 2012[36]. Ініціатором проведення фестивалю стала молодіжна громадська організація «Український молодіжний прорив»[37]. Під час фестивалю було проведено парад вишиванок, виставки, майстер-класи, виступи етно- та рок-колективів[38].

Архітектура[ред.ред. код]

Україна Львівщина місто Дрогобич, Церква Чесного Хреста XVI ст. (2)
Україна Львівщина місто Дрогобич, Церква Чесного Хреста XVI ст. (4)
Дерев'яна дзвінниця церкви Воздвиження Чесного Хреста
Пам'ятник Іванові Франку (1966) на тлі Народного дому «Просвіта» (колишній Будинок культури ім. І. Франка)

Пам'ятки[ред.ред. код]

Дрогобич надзвичайно багатий на історико-архітектурні пам'ятки:

  • Церква св. Юра (вул. Солоний Ставок, 23) — пам'ятка сакральної архітектури національного значення; нині музей-відділ краєзнавчого музею «Дрогобиччина». Дерев'яна тридільна (тризрубна), споруджена у стилі українського Відродження в XVI–XVII століттях в селі Надіїв, в 1657 році перевезена до Дрогобича. В інтер'єрі іконостас 1659 року та розписи XVII століття. Розпочато процес оформлення документів на її внесення до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
  • Дзвіниця церкви св. Юра (вул. Солоний Ставок, 23) — пам'ятка архітектури національного значення. Збудована у 1670 році, перебудована у 16781711 роках. Дерев'яна, квадратна в плані, чотириярусна, з опасанням навколо першого ярусу, чотиригранною галереєю навколо третього та восьмигранною галереєю навколо четвертого ярусу, завершена бароковою банею. В формах дзвіниці суміщені риси оборонних дерев'яних башт та культової архітектури.
  • Церква Воздвиження Чесного Хреста (вул. Зварицька,7) — пам'ятка архітектури національного значення. Збудована 1613 року, дерев'яна, взірець сакральної архітектури українського Відродження;
  • Дзвіниця церкви Здвиження Чесного Хреста (вул. Зварицька,7) — пам'ятка архітектури національного значення. Зведена 1661 року. Дерев'яна, квадратова в плані.
  • Костел св. Варфоломія (пл. Замкова гора, вул. Шевченка, 1) — пам'ятка архітектури національного значення. Спорудження відноситься до кінця XIV — початку XVI століть. Готичний костел заснований, як форпост феодальної Польщі на землях Галицько-Волинського князівства. Збудований на місці терему княжого воєводи.
  • Дзвіниця костелу св. Варфоломія (вул. Данила Галицького) — пам'ятка архітектури національного значення. Зведення датується кінцем XIII — початком XV століття. Відтак, це найстаріша споруда міста. Первісно служила оборонною вежою замку руського воєводи, із побудовою поряд костелу св. Варфоломія — дзвіницею.
  • Хоральна синагога — будувалась у 184265 роки у єврейському передмісті Дрогобича Лані; нині недіюча синагога.
  • Монастир св. Петра і Павла (вул. Стрийська, 1) — величний василіянський монастир, зведення якого датується 182528 роками (освячення — 1831 рік); одна з найрозкішніших культових споруд міста і країни в цілому.
  • Церква св. Трійці (вул. Трускавецька, 2) — пам'ятка архітектури місцевого значення. Церква є мурованою, датується XVII–XIX століттями. Нині це катедральний собор (катедра) Пресвятої Трійці УГКЦ[39].
  • Церква св. Параскеви (дерев.).
Докладніше: Храми Дрогобича
  • Міська ратуша (пл. Ринок, 1) — так звана нова ратуша, зведення якої за проектом архітектора Мар'яна Нікодемовича відноситься до 1920-х років. Споруда прикметна своєю вежею, що добре проглядається звідусіль у середмісті. Як і раніше, тут міститься місцевий орган самоврядування — Дрогобицька міська рада.
  • Шпихлір (Житниця) (вул. Грушевського, 16) — пам'ятка архітектури національного значення, споруджена в стилі бароко. Споруджений у 1778 році. Це — цегляна споруда, накрита гонтом, служила раніше зерносховищем.
  • Комплекс споруд Дрогобицького солеварного заводу XIIIXX століть.
  • Вілла Б'янки

Пам'ятники[ред.ред. код]

У Дрогобичі значне число пам'ятників, що вшановують діячів національної історії, науки та культури — Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Василю Стефанику, Юрію Дрогобичу, Степанові Бандері, В'ячеславові Чорноволу. Є пам'ятник-погруддя (імовірно, найстаріший у місті — 1892) діячеві польської культури Адаму Міцкевичу, а також Папі Римському, поляку за походженням Івану Павлу II, встановлений у 2007 році; релігійне спрямування має і пам'ятний знак на честь 2000-ліття Різдва Христового. У місті зберігають у вигляді меморіалів та пам'ятних знаків про трагічні події історії XX століття — могила жертв репресій, пам'ятний знак на честь воїнів, які загинули в Афганістані, поховання радянських воїнів (меморіал Слави).

Більшість міських пам'ятників були встановлені у Дрогобичі вже за незалежності України (від 1991 року).

Відомі люди[ред.ред. код]

Меморіальна дошка на будинку по вул. Беднарській, де жив Бруно Шульц

Велику частину свого життя у Дрогобичі прожив великий український поет і письменник Іван Франко. Він навчався у дрогобицькій «нормальній школі». Враження від навчання у школі відбилися на франкових оповіданнях, багато в чому автобіографічних, — «Грицева шкільна наука», «Олівець» та інших. Своє навчання Іван Франко продовжив у місцевій гімназії.

У цій же колишній Дрогобицькій гімназії (тепер педагогічний університет) вчителювали знаменитий поет-неокласик Петро Карманський, громадський діяч Володимир Бірчак, професор музики Анастазія Огроднік-Жилава, гімназію очолював Андрій Алиськевич, а сам заклад закінчили: Василь Стефаник, Лесь Мартович, Стефан Ковалів, Осип Тур'янський, Володимир Бірчак, Іван Пулюй, О. Нижанківський, Григорій Коссак, Бруно Шульц, Михайло Матчак, Василь Шевчук, Микола Фриз.

У Дрогобичі прожили своє життя Юрій Дрогобич (Котермак) — перший український доктор медицини і філософії; Бруно Шульц — один з найвизначніших польських художників і письменників єврейського походження початку XX сторіччя. З історією Дрогобича пов'язані також біографії багатьох інших відомих людей — Корнила Устияновича, Модеста Менцінського, Степана Витвицького, Андрія Мельника, Дмитра Грицая[40].

Визначні особи пов'язані із Дрогобичем:

Дрогобицькі старости[ред.ред. код]

.

Галерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. «Сьліпі на матчі не ходіт», Анджей Хцюк
  3. Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 14 lipca 1934 r. o podziale powiatu drohobyckiego w województwie lwowskiem na gminy wiejskie
  4. Drohobych in Encyclopedia of Ukraine
  5. [1]
  6. Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку XXI ст.) Дрогобич, Видавництво «Коло», 2009 рік;— ISBN 978-966-7996-46-8.
  7. А СЕ ИМЕНА ГРАДОМЪ ВСЂМЪ РУССКЫМЪ, ДАЛНИМЪ И БЛИЖНИМЪ.
  8. Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку XXI ст.) Дрогобич,Видавництво «Коло», 2009 рік, сторінка 96;— ISBN 978-966-7996-46-8
  9. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 23
  10. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 39
  11. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР… с. 118 — 119
  12. «Сьліпі на матчі не ходіт», Анджей Хцюк
  13. У Дрогобичі пом'янули жертв катівень НКВС (Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ, 24 червня 2011)
  14. Маніфест ОУН
  15. «В одних штанах на четырех стульях». Віктор Коробков
  16. Дрогобицький долотний завод в 2007 р. збільшив чистий прибуток на 14,32% — до 1,06 млн грн.
  17. ВАТ «Дрогобицький завод автомобільних кранів». Офіційна сторінка
  18. «Дрогобицький машинобудівний завод»
  19. http://www.dmilk.com.ua/about.html Дрогобицький молокозавод
  20. Дрогобицька Фарба
  21. Дрогобицька швейна фабрика перейшла у руки спільного підприємства
  22. Дрогобицька солеварня
  23. Мандруємо Україною
  24. Туристичний центр «Посвіт Дрогобиччини»
  25. Солеварний завод
  26. Дрогобицький солеварний завод
  27. Дрогобицький ринок: проблеми та перспективи
  28. Сайт Дрогобицького педагогічного ліцею
  29. http://dds.edu.ua/ Дрогобицька духовна семінарія блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима УГКЦ
  30. Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка
  31. ttp://www.theatre-in-drohobych.com.ua/pages/drohobych Львівський академічний обласний музично-драматичний театр
  32. У Дрогобичі ніяк не поділять кінотеатр «Прометей» // інф. за 8 лютого 2008 року на ЗІК: Західна інформаційна корпорація
  33. За виконання судового рішення мера Дрогобича відправили у відставку // матеріал за 21 лютого 2008 року на www.gazeta.ua (інформаційний веб-ресурс «Газета.ua»)
  34. Дрогобич на www.karpaty.info (КАРПАТИ.INFO: Відпочинок в Карпатах і не тільки)
  35. Вступна версія музею Бруно Шульца на www.karpaty.info (КАРПАТИ.INFO: Відпочинок в Карпатах і не тільки)
  36. Олег Дукас (2012-05-24). «У Дрогобичі відбувся фестиваль рідної культури «Вишиванка-фест»». ДрогобичІнфо. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2012-10-26. 
  37. Юрко Семашко. «Вишиванка-фест. І знову Дрогобич!». Сайт Студентського Братства Львівщини. Процитовано 26 жовтня 2012. 
  38. «На Львівщині фестиваль вишиванок зібрав понад тисячу юнаків і юнок». Західна інформаційна корпорація. 2012-05-21. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2012-10-26. 
  39. Офіційний сайт катедрального собору Пресвятої Трійці, м. Дрогобич
  40. (маршрут подорожі) «Один день з Іваном Франком» на сайт акції «Сім чудес України»
  41. Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму.— Львів: Тріада плюс, 2010.— 228 с.; іл. с. 143

Джерела, посилання та література[ред.ред. код]