Туніська кампанія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Туніська кампанія
Північно-Африканська кампанія
СередземноморськийТВД
Campagne 1942 1943.jpg
Дата: 17 листопада 1942 — 13 травня 1943
Місце: Туніс
Результат: перемога союзників
Сторони
Союзники:
Flag of the United Kingdom.svg Великобританія
Flag of the United States.svg США
Flag of New Zealand.svg Нова Зеландія
Flag of France.svg Франція
Flag of Imperial India.svg Британська Індія
Країни Осі:
Третій Рейх Третій Рейх
Прапор Італії Італія
Командувачі
Flag of the United States.svg Дуайт Ейзенхауер
Flag of the United Kingdom.svg Гаролд Александер
Flag of the United Kingdom.svg Кеннет Андерсон
Flag of the United Kingdom.svg Бернард Монтгомері
Третій Рейх Альберт Кессельрінг
Третій Рейх Ервін Роммель
Третій Рейх Ганс-Юрген фон Арнім
Прапор Італії Джованні Мессе

Битва за Туніс відома також як туні́ська кампа́нія (англ. The Tunisia Campaign) — військова кампанія, серія битв між військами союзників і країн осі на Північноафриканському театрі Другої світової війни, що відбувалися на території Тунісу у листопаді 1942 — травні 1943. На початку кампанії перевагу мали німецько-італійські війська, однак пізніше ініціативу перехопили союзники, які мали більшу кількість військ та техніки, а також безперервне постачання зброєю, боєприпасами, провіантом. Кампанія завершилась здачею в полон близько 230 тис. німецьких та італійських солдатів, а також більшої частини «Африканського корпусу» Ервіна Роммеля.

Передумови, операція «Смолоскип»[ред.ред. код]

З точки зору Гітлера, Туніс міг триматися протягом багатьох місяців або років, руйнуючи, таким чином, плани союзників.

Туніс мав набагато зручніший для оборони характер місцевості, ніж Лівія — північна та велика частина його східної частини омивається Середземним морем, кордони з Алжиром переважно проходять по західним схилам Атлаських гір, які мають лише декілька доступних перевалів, на півдні друга лінія гір обмежувала проходи до вузького проміжку між морем і горами Матмата. Раніше, побоюючись вторгнення італійців з Лівії, французи встигли побудувати потужну оборонну лінію, шириною в 12 і глибиною за 30 км, відому як «Лінія Марет». Тільки на півночі країни територія була придатна для ведення наступальних дій, оскільки біля узбережжя Атлаські гори закінчувалися, залишаючи незахищеною більшу частину північно-західного узбережжя.

У цілому, Туніс являв собою прекрасну та легко обороняєму базу для військових операцій. Лінії оборони на півночі країни, були б дуже ефективні проти наступу військ союзників, а «лінія Марет» надійно прикривала південь. Між ними існувало всього кілька перевалів через Атлаські гори. Крім того, контроль над країною забезпечував італійцям та німцям базування у двох головних глибоководних портах — Тунісі і Бізерті, причому, порти ці перебували всього в декількох сотнях кілометрів від баз на Сицилії. Конвої з постачанням могли б підходити ночами, залишаючись непомітними для повітряних патрулів англійців, залишатися в порту протягом дня і потім повертатись наступної ночі. Для порівняння: шлях з Італії до Лівії займав цілий день, до того ж, під час плавання кораблі і судна могли бути легко виявлені з повітря та знищені.

Тим не менше, до липня 1942 року союзники прийняли рішення провести масштабні морські десантні операції в Північній Африці, які мали на меті встановлення контролю над територіями, що знаходилися під контролем режиму Віші: йшлося про Алжирі, Марокко та Туніс. Після цього планувалося просування військ на схід, з подальшим виходом у тил німецько-італійським військам. Захоплення північноафриканського узбережжя повністю відкривало б Середземномор'я для постачання союзних військ морем.

Через близькість Сицилії до Тунісу, союзники дійшли висновку, що одразу після отримання інформації про висадку, німецько-італійські війська намагатимуться захопити Туніс. Аби протистояти цьому, було необхідно самим встановити контроль над країною якомога швидше. Однак, існувала певна межа того, наскільки далеко могли висаджуватися британці та американці на сході французьких володінь. Обмеженням служила близькість німецько-італійської авіації на аеродромах Сицилії та Сардинії — до кінця жовтня там перебували 298 німецьких і 574 італійських літаків. Враховуючи це в якості найбільш східного пункту висадки було обрано місто Алжир. Це гарантувало б успіх всієї операції незважаючи на невизначеність щодо реакції на вторгнення вішистських військ. Після встановлення контролю над Алжиром, планувалося здійснити сухопутний кидок до Бізерти і Тунісу перед тим, випередивши війська Осі.

Військам, щоб випередити противника, належало просуватися уздовж поганих доріг, по складній території, під час дощового зимового сезону. Дуже багато залежало і від того, наскільки вдало флот і авіація зуміють перешкодити організації наступу німецько-італійських військ. Командування Туніською операцією було доручене британському генерал-лейтенанту Кеннету Андерсену. 8 листопада англо-американські війська висадилися на захід від Тунісу, в Алжирі (в містах Оран та Алжир) і в Марокко (в Касабланці) — розпочалася операція «Смолоскип».

Перебіг подій[ред.ред. код]

Початок операції[ред.ред. код]

До 10 листопада 1942 року опір французів вторгненню союзників, що відбувалося в рамках операції «Смолоскип», припинився — в Тунісі виник вакуум влади.

Штаб союзників виключав висадку морських десантів в Тунісі через брак військ та загрозу з повітря. Внаслідок цього, командувач 2-ї британської армії генерал-лейтенант Андерсон вимушений був якомога швидше перекинути свої обмежені сили на схід, щоб не дати противнику наростити критичну масу військ для ведення успішної оборони на території країни. Для вторгнення в Туніс союзники мали всього дві бригадні групи та декілька танкових та артилерійських з'єднань. Проте командування сподівалося, що при достатньо швидкому просуванні можна встигнути захопити Туніс з відносно невеликими втратами до того, як перекинуті з Європи німецько-італійські війська підготуються до оборони. Андерсон наказав 36-й піхотній бригаді, що знаходилася в резерві на кораблях, прямувати на схід і зайняти порти Бужі, Філіпвілль та Бон, а також аеродром в Джеджеллі перед вторгненням в Туніс основних сил.

Туніські французькі колоніальні влади, перебували в замішанні, не знаючи, кого, німців чи британців, варто підтримати. Внаслідок цього, ними не було зроблено ніяких спроб закрити доступ до аеродромної мережі для будь-якої зі сторін. Уже 9 листопада з'явилися повідомлення про 40 німецьких літаків, які прилетіли в Туніс, а до 10 листопада повідомлялося вже про сотню літаків. Через два дні в повному обсязі почав функціонувати «повітряний міст», через який було перекинуто більше 15 тисяч солдатів і 581 тонн вантажів. Таким чином, до кінця місяця в Туніс було переправлено три німецькі дивізії, включаючи 10-у танкову, і дві італійські піхотні дивізії. 12 листопада на чолі щойно сформованого корпусу був поставлений Вальтер Нерінг. Він вилетів до військ 17 листопада.

Тим часом, командувач французькими військами в Тунісі, генерал Барре, через недовіру до італійців, вивів підпорядковані йому війська в гори і сформував там на ділянці від Теберсука до Меджаз-ель-Бабу лінію оборони. Згідно з наказом Барре, війська мали стріляти в кожного, хто спробує перетнути лінію укріплень.

План союзників передбачав наступ вздовж обох доріг, що вели з Алжиру на Туніс, з подальшим захопленням міст Бізерта та Туніс. 11 листопада 36-а британська піхотна бригада висадилася в Бужі не зустрівши опору, однак, через проблеми з постачанням стало ясно, що, просуваючись далі по дорозі, аеродроми в Джеджеллі можна захопити лише до 13 листопада. Аеродром в Боні був захоплений повітряним десантом: операцію здійснив 3-й десантний батальйон. Пізніше, 12 листопада, загін командос захопив порт в Боні. Передові з'єднання 36-ї бригади 15 листопада досягли Табарки, а 18 листопада — Джебель-Абіоду, де вони вперше увійшли в бойове зіткнення з противником. Південніше, американський десантний батальйон, також не зустрівши ніякого опору, висадився в Юк-ле-Бейн та захопив аеродром. 17 листопада маериканські війська захопили аеродром в Гафсі.

Tunisia25Novto10Dec1942.jpg

19 листопада командувач німецькими військами, Вальтер Нерінг зажадав від французів вільного проходу своїх військ через міст в Меджезі. Барре відповів йому відмовою. Тоді німці двічі атакували позиції французів, але були відкинуті. Тим не менше, французи, що зазнали значних втрат та не маючи в достатній кількості танків і артилерії змушені були відступити. Незважаючи на те, що французькі частини в Тунісі вступили в бій з німцями ще 19 листопада, позиція більшої частини вішистського військ в цілому залишалася невизначеною. тільки після підписання Північноафриканської угоди 22 листопада 1942, французькі війська в Північній Африці перейшли на бік союзників. Але до того часу, німці та італійці вже наростили сили — кількість німецьких військ перевищувала кількість союзницьких майже по всіх пунктах.

Кидок на Туніс[ред.ред. код]

Дві бригадних групи союзників рухалися вздовж обох доріг, що ведуть відповідно на Джебель-Абіод і на Беджу. Люфтваффе, користуючись перевагою, обумовленою близьким розташуванням аеродромів, — авіація союзників діяла з авіабаз в Алжирі, — постійно атакувало війська на марші.

17 листопада 1942, в день прибуття Нерінга, передові з'єднання британської 36-ї бригади, що наступали по північною дорогою, зустріли під Джебель-Абіодом угрупування противника, що складалося 400 парашутистів при 17 танках і самохідних установках. В ході бою 11 танків з 17 було підбито, але просування було затримане на дев'ять днів.

Генеральний наступ з рубежу Джебель-Абіод — Беджа був призначений на 24 листопада: 36-й бригаді належало просуватися від Джебель-Абіод в напрямку Матееру, 11-а бригада мала наступати вздовж долини річки Мерджерда з задачею оволодіти Меджаз-ель-Бабом і продовжувати наступ на Тебурбу, Джедейду та місто Туніс. Крім двох основних колон, була сформована ще й бронегрупа «Блейд» (англ. Blade Force), що складалася з 21-го уланського полку 6-ї танкової дивізії з підрозділами посилення. Бронегрупа мала була нанести удар на другорядних дорогах в зазорі між двома піхотними бригадами і одночасно з ними нанести фланговий удар по Тебурбі і Джедейді.

Атаці на півночі завадили проливні дощі. На півдні 11-а бригада була затримана завзятим опором німців у Меджезі. Тим часом, загону «Блейд» вдалося перетнути Сіді-Насир та досягти перевалу Чуігі на північ від Тебурби. Частина групи просочилася через позиції противника і атакувала німецьку авіабазу у Джедейді, знищивши 20 літаків противника. Однак, відсутність підтримки піхоти не дозволила розвинути успіх, тому їй довелося відступити до Чуігі. Напад загону «Блейд» застав Нерінга зненацька, і він вирішив залишити Меджез аби зміцнити Джедейду, що розташована за 30 кілометрів від столиці Тунісу.

Затримана атака 36-ї бригади почалася 26 листопада, однак, війська потрапили в засідку — передовий батальйон втратив 149 осіб. Подальші атаки були відбиті німцями, що засіли на добре укріплених оборонних позиціях. Висадка командос, що відбулася 30 листопада за 23 км на захід від Бізерти, і що мала на меті німецьких укріплень охоплення з флангу, провалилася і 3 грудня командос вимушені були приєднатися до 36-ї бригади.

26 листопада, коли німці відступили, 11-а бригада, не зустрівши жодного опору, увійшла в Меджез і до вечора того ж дня зайняла позиції всередині та навколо Тебурби, яку також покинули німецькі війська, готуючись до оборони Джедейди. Однак, вже наступного дня німці нанесли потужний контрудар. Спроба 11-ї бригади в перші години 28 листопада перехопити ініціативу, нанісши американськими танковими з'єднаннями удару по аеродрому в Джедейді, провалилася.

Тим часом, ще 21 листопада Андерсон висловив сумніви в успіху операції з захоплення Тунісу силами наявних у нього військ, про що доповів головнокомандувача союзними військами в Африці Дуайту Ейзенхауеру. Ейзенхауер вислав Андерсену підкріплення, переважно зі складу бойового командування «B» 1-ї бронетанкової дивізії. Підкріплення пройшли довгий шлях з Орану до туніського кордону. До початку операції до мети добралася лише частина цих сил. На 2 грудня було заплановано спільний наступ загону «Блейд» та щойно прибулих військ, однак німці завдали випереджаючий контрудар силами 10-ї танкової дивізії генерал-майора Вольфганга Фішера. До вечора 2 грудня загін «Блейд» був вибитий з позицій. Таким чином, опір німецьким військам надавали тепер лише 11-а бригада і сили бойового командування «B». Виникла загроза відсікання 11-ї бригади від інших сил і прориву німців в тил до союзників, однак відчайдушний чотириденний опір англійців та американців затрималв просування німців та дозволив союзникам здійснити організований відхід до висот, що знаходяться по обидві сторони річки, що протікає на захід Тебурби. До кінця дня 10 грудня союзники зайняли оборону на схід від Меджаз-ель-Бабу. На цих позиціях вони почали підготовку до нового наступу, і до кінця грудня вже були до нього готові. Повільне, але постійне нарощування сил призвело до створення угруповання, що складалося з 54 тисяч британських, 73 тис. американських і 7 тис. французьких солдатів. За даними розвідки, угруповання, що протистояло союзникам, нараховувало до 125 тис. осіб у складі бойових підрозділів і 70 тис. — допоміжних сил. Більшу частину військ противника становили італійці.

Наступ англо-американських військ почався вдень 22 грудня. Незважаючи на дощі і недостатнє прикриття з повітря, війська трохи просунулися вгору по схилах 270-метрового пагорба Лонгстоп Хілл, що панує над каньйоном між Меджазом і Тебурбою, але після триденних боїв, що тривали з перемінним успіхом, їм довелося відступити до Меджазу. 26 грудня союзники відійшли на вихідні позиції. Всього в боях загинуло 20 743 американських та британських солдатів. Кидок союзників на Туніс був зупинений.

8 грудня до Тунісу прибув генерал-полковник Ганс-Юрген фон Арнім, який замінив генерала Нерінга на посаді командувача 5-ї танкової армії. Армія включала в себе піхотну дивізію фон Бройха, що дислокувалася в районі Бізерти, 10-у танкову дивізію в центральній частині країни, біля Тунісу, і 1-у італійську гірськострілецьку дивізію «Суперга» на південному фланзі. У розмові з фон Арнимом, перед відбуттям його в Туніс, Гітлерзаявив, що армія буде збільшена до трьох механізованих та трьох моторизованих дивізій.

Союзники доклали значних зусиль аби запобігти нарощування сил німців. Для цього були залучені значні сили флоту та авіації. Однак, оскільки відстань від Тунісу і Бізерти складала всього 190 км до портів та аеродромів у західній Сицилії, 290 км від Палермо і 480 км від Неаполя, то повністю запобігти перекиданню військ морем і повітрям було практично неможливо: з середини листопада до січня морським і повітряним шляхом в Туніс було перекинуто 243 000 осіб і 856 000 т вантажів.

Контрнаступ. Битви за Сіді-Бузід і перевал Кассерін[ред.ред. код]

Ейзенхауер перекидав в Туніс все нові й нові з'єднання з Марокко та Алжиру. В північному секторі, за три місяці 1-а британська армія генерала Андерсена на додачу до вже наявних 6-ї танкової і 78-ї піхотної дивізіям отримала під своє командування ще 1-у, 4-у і 46-у піхотні дивізії. Для управління збільшеними силами, наприкінці березня до армії приєднався другий за рахунком корпусних штаб — штаб 9-го британського корпусу з генерал-лейтенантом Джоном Крокером на чолі. На їх правому фланзі створювався 19-й французький корпус двохдивізійного складу, а на півдні — 2-й корпус армії США під командуванням генерал-майора Ллойда Фредендалля, що складався з шести дивізій: 1-ї, 3-ї, 9-ї і 34-ї піхотних, а також 1-ї і 2-ї танкових. На цьому етапі Анрі Жиро відмовився від плану Ейзенхауера, за яким французький корпус мав був бути переданий під командування 1-ї армії, тому французькі війська, а також 2-й корпус США, залишалися в прямому підпорядкуванні штабу союзних військ. Американці також почали будувати в Алжирі та Тунісі комплекс тилових баз, розташований в Мекнассі і у східній частині Атлаських гір а також аеродромну мережу для покращення постачання військ повітрям.

Протягом першої половини січня Андерсону вдавалося, хоч і не завжди успішно, підтримувати постійний тиск на війська противника обмеженими атаками і диверсійними вилазками. Фон Арнім теж здійснював переважно турбуючі удари: 18 січня німці почали операцію «Айльботе» — атаку з'єднаннями 10-ї танкової і 334-й піхотної дивізій на Понт-дю-Фахс з метою розчистити простір перед італійською дивізією «Суперга» та попередити можливі спроби прориву союзників до узбережжя з подальшим розривом комунікацій німецьких військ. Запеклі бої тривали до 23 січня, але фронт врешті стабілізувався.

Tunisia30Janto10Apr1943.jpg

21 січня Андерсон був призначений відповідальним за координацію зусиль усього фронту союзників, а 24 січня повноваження Андерсона були розширені на командування американськими військами. В той же день перейти під командування Андерсона погодився Жюен зі своїм корпусом.

Тим часом, Роммель готував план оборони Тунісу. Згідно з цим планом, війська, що відступали з Лівії під натиском англійців (23 січня 8-а британська армія зайняла Триполі), мали закріпитися перед закинутими фортифікаційними спорудами «Лінії Марет». Таким чином німецько-італійські сили тримали б під контролем обидва, південний і північний, природні шляхи до Тунісу; гірські перевали між ними легко оборонялись незначними силами. У січні німецько-італійські війська, що обороняли «Лінію Марет», були зведені у 1-у італійську армію, на чолі якої був поставлений Джованні Мессе.

До цього часу частини 2-го корпусу США вже увійшли в Туніс з Алжиру через проходи в Атлаських горах — весь трикутник, що утворювався горами, контролювався цими силами. Розташування американських військ створило можливість кидка на схід, у напрямку Сфаксу — це дозволило б відрізати 1-у італійську армію на «Лінії Марет» від військ фон Арніма на північ від міста Туніс. Роммель не міг цього допустити і тому розробив план превентивного удару.

30 січня німецька 21-а танкова і три італійські дивізії 5-ї танкової армії фон Арніма зустрілися з французькими військами біля перевалу Фейд — основного перевалу, який з'єднує східну частину гір з прибережною рівниною. Французи, незважаючи на відчайдушний опір, змушені були відступити. Союзники провели кілька контратак, але війська фон Арніма, що встигли створити сильні оборонні позиції, з легкістю відбили їх. Через три дні союзникам довелося відступити на рівнину, що знаходяться всередині гірського «трикутника», для того, щоб створити нову лінію оборони близ невеликого містечка Сбейтла.

У ході операції «Фруйлінгсвинд» (нім. Frühlingswind) чотири танкові групи німців почали просування в районі Сіді-Бузіду, який утримувався 168-ю бойовою полковою групою зі складу 34-ї піхотної дивізії та бойовим командуванням «А» 1-ї танкової дивізії. До 15 лютого піхотні з'єднання бойового командування «А» союзників виявилися ізольованими на вершинах пагорбів. На допомогу було викликано бойове командування «С», якому довелося перетнути для цього всю країну. Вжиті заходи, однак, не допомогли — наступ було відбито німцями, наступаючі союзники зазнали великих втрат. Одночасно три з чотирьох бойових груп німців здійснювали наступ на Сбейтлу за 32 км на північний захід. Перед Сбейтлою групи були зупинені військами бойового командування «В». Союзникам вдалося протриматися протягом дня. Підтримка з повітря, однак, не могла бути тривалою, тому 17 лютого захисникам Сбейтли довелося покинути місто.

Південніше, створена із залишків Африканського корпусу бойова група Карла Бюловіуса зі складу 1-ї італійської армії, увечері 15 лютого в рамках операції «Моргенлюфт» (нім. Morgenluft) оволоділа Гафсою. У місті не було жодного солдата союзників — вони залишили його для скорочення загальної протяжності лінії фронту та забезпечуючи перегрупування військ, зокрема, відведення французького 19-о корпусу на переформування. 2-й корпус США відступив до лінії Дернайа — Перевал Кассерін — Сбіба, маючи 19-й корпус на лівому фланзі. До полудня 17 лютого війська Роммеля зайняли Фер'яну та Телепте, через що 18 лютого союзникам довелося евакуювати аеродром в Телепте — основну авіабазу, розташовану в південному секторі 1-ї британської армії.

19 лютого Роммель, маючи у своєму розпорядженні 10-у і 21-у танкові дивізії, бойову групу з Африканського корпусу а також сили генерала Мессе на «Лінії Марет» (1-а італійська армія) почав операцію з оволодіння перевалом Кассерін. У союзників за оборону перевалу відповідав «загін Старка» — бригадне формування, що складалося з американських та французьких частин. Командував загоном полковник Александер Старк.

«Загін Старка» не мав часу для організації міцної оборони, але вдало зосередивши артилерійський вогонь він зміг зупинити наступ механізованих з'єднань Роммеля. Перша спроба Роммеля прорватися через перевал не вдалася. Для того, щоб продовжити наступ, йому довелося посилати піхотні формування на схили, щоб усунути артилерійську загрозу. Тим часом, бойова танкова група Ганса-Георга Гільдебранта з 21-ї танкової дивізії просувалася на північ від Сбейтли в напрямку перевалу Сбіба. В передгір'ї на схід від Сбіби, група була зупинена 1-ї гвардійською бригадою і 18-ю полковою бойовою групою. До ранку 20 лютого на схилах над Кассеріном ще тривав важкий бій, а на перевал вже готувалася наступати інша група військ — бойова група зі складу Африканського корпусу, посилена батальйоном від 131-ї італійської танкової дивізії «Чентауро» та артилерією. За першу половину доби військам не вдалося просунутися далеко, але постійне потужний тиск, який чинили німецько-італійські з'єднання під час денної атаки, зруйнував оборону союзників.

Bataille Kasserine.jpg

Подолавши перевал Кассерін 20 лютого, з'єднання дивізії «Чентауро», не зустрічаючи майже ніякого опору, спрямували удар на захід, у напрямку Тебесси. За ними пішла бойова група фон Бройха з 10-ї танкової дивізії. Група Бройха просувалася по дорозі на Талу, але її просування сповільнила полкова танкова група 26-ї танкової бригади (загін «Гор»). Танки у загону були слабші німецьких, тому не дивно, що союзна група зазнала великих втрат, однак, цим вона виграла час для зведеного загону «Нік» 26-ї бригади (британська 6-а танкова дивізія), посиленою підрозділами піхоти та артилерії. Загін «Нік» за виграний час зміг підготуватися до оборони. Тим не менше до 16:00 оборона союзників була подолана. Незважаючи на це, 26-й бригадній групі вдалося організовано відступити та відійти на останній оборонний рубіж перед Талою.

Битва на останньому рубежі почалося о 7:00 ранку наступного дня і тривало близько трьох годин. Загін «Нік» зазнав важких втрат. Вночі британцям підійшло підкріплення — артилерійські частини 9-ї піхотної дивізії, які здійснили 1300 км марш з Марокко. На ранок, коли фон Бройх приготувався повести свої війська в атаку, на наступаючих обрушився град артилерійських снарядів. Роммель наказав фон Бройху перегрупувати війська та зайняти оборонні позиції, скасовуючи, таким чином, всі наступальні плани.

Тим часом, 21-а німецька танкова група застрягла на перевалі Сбіба. Під час денної контратаки, розпочатої німецько-італійськими військами на рівнині, артилерійським вогнем 23-го полку королівської польової артилерії були розбиті два батальйони італійських берсальєрів. Контратака була відбита. Південніше, бойова група Африканського корпусу, що просувалася по дорозі на Тебессу, була зупинена танками та артилерією бойового командування «В», що закріпилися на схилах пагорбів на підступах до Джебель-Хамри. Спроба обійти їх з флангу, розпочата в ніч з 21 на 22 лютого, не увінчалася успіхом — німецькі війська зазнали значних втрат. Наступна атака, організована 23 лютого, також була відбита.

22 лютого, на зустрічі з Кессельрінгом Роммель заявив, що оскільки опір противника постійно посилюється і оскільки стало відомо, що передові з'єднання 8-ї армії вже увійшли в Меденін, що лежить в декількох кілометрах на схід від «Лінії Марет», було б доцільніше скасувати наступ та відвести війська назад, на захист «Лінії Марет». Кессельрінг спочатку наполягав на продовженні наступу, але, все ж скасував наступ. 25 лютого німецько-італійські війська відійшли на «Лінію Марет».

Другий наступ союзників. Бої за «Лінію Марет»[ред.ред. код]

На конференції в Касабланці було вирішено призначити генерала Александера головнокомандувачем військами союзників у Французькій Північній Африці. Рішення було затверджене 20 лютого. Для полегшення взаємодії між двома арміями в Тунісі, було вирішено передати їх під єдине командування — була сформована 18-а група армій під командуванням Александера.

Німецько-італійське військове керівництво також вирішило свої дві армії передати під загальне командування — була сформована група армій «Африка». Гітлер та німецький генеральний штаб хотіли бачити на посаді командувача фон Арніма, але Кессельрінг наполіг на кандидатурі Роммеля, що й було зроблено 23 лютого.

21 січня командувач військами союзників Гаролд Александер оголосив, що його завданням є знищення всіх військ противника в Тунісі. Цього пропонувалося досягти шляхом просування 8-ї армії на північ від Габеса з однчасним маневром 1-ї армії, метою якого було відсікти резерви противника. Після цього, основною задачею армій союзників мали були захопленні аеродромів, необхідних для посилення та досягнення переваги союзної авіації в повітрі. Після цього, об'єднавши зусилля флоту, авіації і сухопутних сил нанести остаточну поразку противнику в Тунісі. Завершити розгром ворога планувалося до 30 квітня — цього вимагали часові рамки, встановлені на Касабланкській конференції: після розгрому німецько-італійських військ в Тунісі планувалося здійснити вторгнення на Сицилію, і союзники хотіли висадитися там за сприятливої ​​серпневої погоди.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Anderson, Charles R. (1993). Tunisia 17 November 1942 to 13 May 1943. WWII Campaigns. United States Army Center of Military History. ISBN 0-16-038106-1. CMH Pub 72-12. 
  • Anderson, Lt.-General Kenneth (1946). Official despatch by Kenneth Anderson, GOC-in-C First Army covering events in NW Africa, 8 November 1942-13 May 1943 published in The London Gazette: (Supplement) no. 37779. pp. 5449–5464. 5 November 1946. Retrieved 2008-04-23.
  • Atkinson, Rick (2004) [2002]. An Army at Dawn: The War in North Africa, 1942-1943. Abacus. ISBN 0-349-11636-9. 
  • Anon (1990) [1st. Pub. 1943]. To Bizerte with the II Corps 23 April to 13 May 1943. American Forces in Action series. Washington D.C.: United States Army Center of Military History. CMH Pub 100-6. 
  • Bauer, Eddy; Young, Peter (general editor) (2000) [1979]. The History of World War II (вид. Revised). London, UK: Orbis Publishing. ISBN 1-85605-552-3. 
  • Blaxland, Gregory (1977). The plain cook and the great showman : the First and Eighth Armies in North Africa. London: Kimber. ISBN 0-7183-0185-4. 
  • Ford, Ken (1999). Battleaxe Division. Stroud (UK): Sutton Publishing. ISBN 0-7509-1893-4. 
  • Gooch, John (Editor); Ceva, Lucio (1990). «The North African Campaign 1940-43: A Reconsideration». Decisive Campaigns of the Second World War. Routledge. ISBN 0-7146-3369-0. 
  • Hooton, E.R. (1999) [1997]. Eagle in Flames: The Fall of the Luftwaffe. London: Arms & Armour Press. ISBN 1-86019-995-X. 
  • Mead, Richard (2007). Churchill's Lions: A biographical guide to the key British generals of World War II. Stroud (UK): Spellmount. ISBN 978-1-86227-431-0. 
  • Playfair, Major-General I.S.O.; and Molony, Brigadier C.J.C.; with Flynn, Captain F.C.(R.N.) & Gleave, Group Captain T.P. (2004) [1st. pub. HMSO 1966]. У Butler, J.R.M. The Mediterranean and Middle East, Volume IV: The Destruction of the Axis Forces in Africa. History of the Second World War United Kingdom Military Series. Uckfield, UK: Naval & Military Press. ISBN 1-84574-068-8. 
  • Watson, Bruce Allen (2007) [1999]. Exit Rommel: The Tunisian Campaign, 1942-43. Stackpole Military History Series. Mechanicsburg, PA: Stackpole Books. ISBN 978-0-8117-3381-6.