Топологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук
Цей термін має також інші значення. Див. Топологія (значення).
Стрічка Мебіуса, цікава тим, що має лише одну поверхню; такі форми є об'єктом вивчення топології.

Тополо́гія (грец. τόπος — місце, logos — наука) — розділ математики, який наближений до геометрії. У той час як алгебра починається з розглядання операцій, геометрія — фігур, а математичний аналіз — функцій, найбільш фундаментальне поняття топології — неперервність. Неперервне відображення деформує простір, не розриваючи його, при цьому окремі точки або частини простору можуть склеїтися (поєднатися), але близькі точки залишаються близькими. На відміну від геометрії, де розглядаються переважно метричні характеристики, такі як довжина, кут і площа, у топології ці характеристики вважаються несуттєвими і натомість вивчаються такі більш фундаментальні властивості фігури, як зв'язність (кількість шматків, дірок і т.п.) або можливість неперервно продеформувати її до сфери і зворотно (це можливо для поверхні куба, але неможливо для поверхні бублика).

Аксіоматика топології побудована на засадах теорії множин, але провідну роль у дослідженнях з сучасної топології відіграють насамперед алгебраїчні і геометричні методи. Об'єктами вивчання в топології є топологічні простори, спільне узагальнення таких структур як граф, поверхня у тривимірному просторі і множина Кантора, та відображення між ними. При цьому досліджуються властивості топологічних просторів як в малому (локальні), так і в цілому (глобальні). Серед різноманітних напрямків топології відзначимо наближену до теорії множин загальну топологію, яка вивчає такі загальні властивості абстрактних топологічних просторів як компактність або зв'язність, та алгебраїчну топологію, яка намагається описати топологічні простори за допомогою їх алгебраїчних інваріантів, наприклад чисел Бетті та фундаментальної групи. Геометрична топологія вивчає топологічні простори геометричного походження, зокрема вузли у тривимірному евклідовому просторі і тривимірні багатостатності. До геометричної топології належить одна із найвизначніших і найвідоміших математичних проблем, гіпотеза Пуанкаре, яку нарешті (2003 р.) довів російський математик Григорій Перельман.

Поряд з алгеброю і геометрією, топологічні методи широко використовуються у функціональному аналізі, теорії динамічних систем і сучасній математичній фізиці.

Термін топологія використовується для позначення як математичної дисципліни, так і для певної математичної структури, дивись топологічний простір.

Зміст

[ред.] Рання історія

Сім мостів Кенігсбергу — перша задача топології, було розглянуто Л. Ейлером.

Початкові дослідження з топології належать Леонарду Ейлеру. Вважається, що стаття Ейлера "Solutio problematis ad geometriam situs pertinentis" ("Розв'язання питання, пов'язаного з геометрією положення"), надрукована у 1736 р., містила перші результати з топології. Нова точка зору, запропонована Ейлером, полягала в тому, щоб під час вивчання певних питань з геометрії відмовитися від розглядування метричних властивостей геометричних фігур, таких як довжина та площа. Так, у 1750 р. у листі до Гольдбаха Ейлер повідомив про свою славетну формулу

В − Р + Г = 2,

яка пов'язує числа вершин В, ребер Р і граней Г опуклого многогранника.

В 1895 р. Анрі Пуанкаре опублікував цикл статей Analysis Situs, у яких заклав підвалини алгебраїчної топології. Удосконалюючи попередні дослідження стосовно зв'язності топологічних просторів, Пуанкаре впровадив поняття гомотопії і гомології та надав визначення фундаментальної групи.

У певному розумінні, роботи Пуанкаре підвели підсумок дослідженням Ейлера, Люіл'є, Гауса, Рімана, Лістінга, Мебіуса, Жордана, Клейна, Бетті та ін. з комбінаторної та геометричної топології. Важливою відзнакою майже всіх ціх робот, включаючи Пуанкаре, був їх інтуїтивний характер. Водночас з істотною кількістю прикладів топологічних об'єктів і результатів щодо їх властивостей, новій галузі математики бракувало майже не найголовнішого: строгого визначення об'єктів її дослідження, тобто, сучасною мовою, топологічних просторів.

Усвідомлення важливості топологічної парадигми у математичному аналізі, пов'язаної із строгим обґрунтуванням границь, неперервності та компактності у роботах Больцано, Коші, Вейєрштрасса, Кантора та ін. призвело до аксіоматичного визначення основних понять топології і розвитку загальної топології, а разом з нею і топології векторних просторів, функціонального аналізу. Таким чином, проблеми аналізу утворюють друге, великою мірою, незалежне від питань геометрії, джерело для розвитку топології. Слід відзначити що ще й досі шляхи розвитку загальної і алгебраїчної топології майже не перетинаються.

Загальновизнана нині аксіоматика топології ґрунтується на теорії множин, яка була утворена Георгом Кантором у другій половині 19-го століття. У 1872 р. Кантор надав означення відкритих і замкнених множин дійсних чисел. Цікаво відзначити, що Кантор надійшов до деяких ідей теорії множин, наприклад, множини Кантора, у межах своїх досліджень з рядів Фур'є. Систематизуючи роботи Георга Кантора, Віто Вольтерри, Чезаре Арцели, Жака Адамара та ін., в 1906 році Моріс Фреше означив поняття метричного простору. Трохи пізніше було усвідомлено, що метричний простір — це частковий випадок більш загального поняття, топологічного простору. У 1914 р. Фелікс Гаусдорф використав термін «топологічний простір» у близькому до сучасного змісті (розглянуті ним топологічні простори зараз називають гаусдорфовими).

[ред.] Походження назви

Власне термін «топологія» («topologie» німецькою мовою) вперше з'явився лише в 1847 р. у статті Лістінга Vorstudien zur Topologie. Однак на той час Лістінг вже понад 10 років використовував цей термін в своїх листуваннях. «Topology», англійська форма терміну, була запропонована в 1883 в журналі Nature для того щоб розрізнити якісну геометрію від геометрії звичайної, в якій превалюють кількісні співвідношення. Слово topologist, тобто тополог, в розумінні "спеціаліст з топології" було вперше використано в 1905 в журналі Spectator. Завдяки впливу згаданих вище статей Пуанкаре, топологія тривалий час була відома ще під назвою Analysis Situs (лат. аналіз місця).

[ред.] Інтуїтивне пояснення

Топологічні простори природно з'являються в багатьох розділах математики. Це робить топологію надзвичайно універсальним інструментом для математиків. Загальна топологія визначає і вивчає такі властивості просторів і відображень між ними як зв'язність, компактність та неперервність. Алгебраїчна топологія використовує об'єкти абстрактної алгебри, а особливо теорії категорій для вивчення топологічних просторів і відображень між ними.

Щоб зрозуміти, для чого потрібна топологія, можна навести такий приклад: в деяких геометричних задачах не так важливо знати точну форму об'єктів, як знати як вони співрозташовані. Якщо розглянути квадрат і коло (контури), здавалося б такі різні фігури, можна помітити дещо спільного: обидва об'єкти є одновимірними та обидва розділяють простір на дві частини — внутрішність та зовнішність.

Темою однієї з найперших статей (автор — Леонард Ейлер) з топології була демонстрація того, що неможливо знайти шлях в місті Кенігсберг (тепер Калінінград), який би проліг через кожен з семи міських мостів рівно по одному разу. Цей результат не залежав ні від довжини мостів, ні від відстані між ними. Впливали лише властивості зв'язності: які мости зв'язують які острови чи береги. Ця задача Семи мостів Кенігсбергу є показовою при вивченні математики, також вона стала засадничою в розділі математики, що називається теорія графів.

Схожою є теорема волохатої кулі з алгебраїчної топології, в якій говориться таке: «неможливо зачесати волосся на кулі в один бік». Цей факт є достатньо наочним і багато людей відразу знаходять розуміння, однак її формальний запис для багатьох є неочевидним: не існує ненульового неперервного поля дотичних векторів на сфері. Як і з Кенігсберзькими мостами, результат не залежить від точної форми сфери; твердження виконується і для грушеподібних форм, навіть для більш загальних — каплеподібних форм (з деякими умовами на гладкість поверхні), при загальній умові відсутності дірок.

Отже для того, щоб розв'язувати подібні задачі, які насправді не потребують відомостей про точну форму об'єктів, потрібно чітко знати, від яких же властивостей залежить розв'язок таких задач. Відразу виникає потреба в визначенні топологічної еквівалентності. Неможливість пройти по кожному з мостів по одному разу відноситься також до будь-якого розташування мостів, еквівалентного Кенігсберзькому; теорема волохатої кулі може бути застосована до будь-якого об'єкту топологічно еквівалентного кулі.

Неперевна деформація кавової чашки в бублик (тор). Таке перетворення називають гомотопією.
Фази перетворення бублика

Інтуїтивно, два топологічних простори є еквівалентними (гомеоморфними), якщо один може бути перетворений в інший без відрізань або склеювань. Традиційним є такий жарт: тополог не може відрізнити чашку кави, з якої вона п'є, від бублика, яку вона їсть, оскільки достатньо гнучкий бублик можна легко перетворити у форму чашки, створивши заглиблення і збільшуючи його, водночас зменшуючи дірку до розмірів ручки.

У якості простого початкового завдання можна класифікувати літери Латинської абетки в термінах топологічної еквівалентності. (Будемо вважати, що товщина ліній, з яких складено літери ненульова.) В більшості шрифтів що зараз застосовуються існує клас літер рівно з однією діркою: {a, b, d, e, o, p, q}, клас літер без дірок: {c, f, h, k, l, m, n, r, s, t, u, v, w, x, y, z}, та клас літер, що складаються з двох шматків: {i, j}. Літера «g» може належати або класу літер з однією діркою, або (в деяких шрифтах) це може бути літера з двома дірками (якщо її хвостик був замкнений). Для більш складного прикладу можна розглянути випадок нульової товщини ліній; можна розглянути різні топології в залежності від того, який шрифт обрати. Топологія літер має своє практичне застосування в трафаретній типографії: наприклад, шрифт Braggadocio може бути вирізаний з площини, не розпавшись після цього.

[ред.] Вплив у межах математики

Топологія — одна з найбільш центрально-розташованих математичних дисциплін, у розумінні чисельності зв'язків і степеню взаємного впливу з іншими розділами математики. Наведемо такі приклади.

Математична спільнота високо відзначила внесок топологів до розвитку математики. За період з 1936 по 2006 р., одна з найвищих відзнак у математиці, Філдсовська премія, була присуджена 48 математикам, 9 з них за дослідження саме у топології. У роботах ще декількох з лауреатів топологічні методи відігравали важливу роль.

  • 2006 Григорій Перельман
  • 1990 Едвард Віттен
  • 1986 Майкл Фрідман
  • 1982 Вільям Терстон
  • 1970 Сергій Новіков
  • 1966 Стівен Смейл
  • 1966 Майкл Атія
  • 1966 Олександр Гротендік
  • 1962 Джон Мілнор
  • 1958 Рене Том
  • 1954 Жан-П'єр Серр
  • 1936 Ларс Альфорс

Трьом з них премія була присуджена за розв'язання гіпотези Пуанкаре: Григорію Перельману за доведення оригінальної гіпотези стосовно тривимірної сфери, і Майклу Фрідману і Стівену Смейлу — за розв'язання аналогічного питання у чотирьох (Фрідман) і п'яти та більше вимірах (Смейл). Цікаво, що ще дві з Філдсовських премій було присуджено за результати про сфери: Джону Мілнору за відкриття 28 диференційовних структур на семивимірній сфері, та Жану-П'єру Серру за розробку методів обчислення гомотопічних груп сфер. Таким чином, п'ять з сорока восьми Філдсовських премій надійшли до дослідувачів сфер! Відзначимо також, що, як неважко пересвідчитися з наведенної таблиці, рік присудження премії за роботи про сфери — це монотонно зменшувана функція їх розмірності


[ред.] Розділи Топології


[ред.] Дивись також

 У Вікіпедії є портал
Основні розділи Математики
Алгебра • Дискретна математика • Диференціальні рівняння • Геометрія • Комбінаторика • Лінійна алгебра • Математична логіка • Математична статистика • Математичний аналіз • Теорія ймовірностей • Теорія множин • Теорія чисел • Тригонометрія • Топологія • Функціональний аналіз

[ред.] Література

  1. ↑ Ковальов С.М., Гумен М.С., Пустюльга С.І., Михайленко В.Є, Бурчак І.Н. Прикладна геометрія та іженерна графіка. Спеціальні розділи. Випуск 1. - Луцьк: Редакційно-видавничий відділ ЛДТУ, 2006. - 256 с. (С. 90)

Отримано з http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F
Особисті інструменти