Петро Конашевич-Сагайдачний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Петро Конашевич Сагайдачний)
Перейти до: навігація, пошук
Петро Конашевич-Сагайдачний
Петро Конашевич-Сагайдачний.jpg
Народився близько 1582[1]
Кульчиці Перемишльська земля (нині Львівська область)
Помер 10 квітня (20 квітня) 1622(1622-04-20)
Київ
поранення в Хотинській битві 1621
Проживання Chorągiew królewska króla Zygmunta III Wazy.svgРіч Посполита (Україна)
Діяльність військовий
Звання гетьман Війська Запорозького[1](Офіційно - Старший його Королівської Милості Війська Запорозького[2])
Термін 1616—1622 (з перервами)
Попередник Василь Стрілковський
Наступник Олифер Голуб
Конфесія православний
Дружина Анастасія Повченська
Діти Лукаш[3]
Особистий підпис гетьмана
Alex K Petro Sahaidachnyi.svg
Родовий герб Сагайдачного (Побуг)

Петро́ Кононович Конаше́вич-Сагайда́чний[1] (бл. 1582, Кульчиці, тепер село Самбірського району Львівської області — 10 квітня (20 квітня) 1622, Київ) — український полководець та політичний діяч, гетьман Війська Запорозького[4]. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних братств.

Зміст

Молоді роки[ред.ред. код]

Петро Конашевич народився в селі Кульчиці Перемишльської землі Руського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у православній родині, що належала до дрібної шляхти. На підставі збереженого поминального запису роду Сагайдачного, історики припускають, що батька Сагайдачного звали Кононом, по смерті якого мати прийняла чернечий постриг («інокиня Мокрина»). Єлисей, котрий згадується з прізвищем Казновський, це, ймовірно дід Сагайдачного по матері[5].

Через відсутність прямих писемних джерел, достеменно не відомо, коли саме народився Петро Конашевич. Згідно з Б.Сушинським, це відбулось близько 1550 року[6], тоді як О. Апанович вказує на 1577–1578 роки[7], а Сас П. М. приходить до дати близько 1582 року[3]. На підставі припущення, що в ті часи дітей, зазвичай, називали на честь святого із днем якого була близька дата народження, то Сагайдачний орієнтовно народився близько 29 червня (9 липня) 1582, на свято апостолів Петра і Павла[8].

Зиґмунт Фоґель. Вигляд Острозького замку. Кінець XVIII століття

Згідно з сучасними припущеннями, протягом 1589—1592 років здобував початкову освіту у Самборі. А з 1592 по 1598 роки навчався в Острозькій школі на Волині, що в той час переживала період розквіту і де працювали прекрасно підготов­лені викладачі. Протягом 1594—1600 років ректором, також викладачем грецької мови був Кирило Лукаріс, в подальшому Александрійський та Константинопольський патріарх[1].

Місто Острог було великим православним культурно-ідеологічним центром, в якому з'явилось багато творів, спрямованих проти католицизму та унії. Інтелектуальна та ідейна атмосфера Острога сформували переконання та політичні погляди Сагайдачного як ревного поборника православ'я, який усе життя послідовно відстоював права та інтереси своєї Церкви[9]. Під час навчання Сагайдачний пише твір «Пояснення про унію», у якому виступив на захист православної віри. Цей твір було високо оцінено сучасниками, зокрема, литовським канцлером Левом Сапєгою.[10]

За твердженням Володимира Антоновича, після випуску Петро Сагайдачний переїхав до Львова, а згодом до Києва, де працював домашнім вчителем, а також помічником київського судді Яна Аксака. Петро Сас припускає, що під час навчання в Острозькій школі Сагайдачний визначався із приєднанням до запорожців.

Вступ до Війська Запорозького. Морські походи козаків[ред.ред. код]

Наприкінці 1590-х — початку 1620-х років, основна діяльність запорозького козацтва здійснювалася збройним шляхом — «шаблею» і спрямовувалася на здобуття козаками засобів для свого матеріального існування. Вона зводилась в першу чергу до військового найманства, самочинних постоїв і контрибуцій, а також захоплення у ворогів воєнних трофеїв, матеріальних цінностей, полонених, нападів на купецькі кораблі та посольські валки тощо[11]. Захоп­лені під час здобичницьких експедицій воєнні трофеї (в тому числі гармати), коштовності, а також багаті полонені давали козакам можливість добре озброюватись й виступати потужною військовою силою. Об'єктом здобичницьких нападів запорозьких козаків була Османська імперія та її васали, а в окремі періоди — Московська держава[12]. Свою діяльність запорожці обґрунтовували в першу чергу захистом рідної землі від ворога, який здійснювався у формі випереджувальних ударів по його території та визво­ленням з неволі християнських бранців[13].

Під кінець XVI сторіччя, очевидно, в другій половині 1598 року, Петро Конашевич приєднався до Війська Запорозького. З «Віршів» Саковича відомо, що Конашевич тривалий час перебував серед запорожців, здобуваючи своєю відвагою та розумом авторитет. Саме на Запорожжі, як вправного лучника, Конашевича починають називати «Сагайдачним». Прізвисько «Сагайдачний» було досить поширеним серед козаків у середині XVII сторіччя, особливо на Подніпров'ї та Брацлавщині. Озброєний сагайдаком, добре натренований лучник за хвилину міг випустити від восьми до дванадцяти стріл, які летіли іноді за 500 кроків.[14]

Участь у походах до Валахії та Лівонії[ред.ред. код]

Ю. Брандт. Бій із шведами

Восени 1600 року великий коронний гетьман Ян Замойський організовує молдавсько-волоську військову кампанію, до якої долучились й декілька тисяч козаків під проводом Гаврила Крутневича. Метою цієї кампанії була підтримка Симеона Могили (батька Петра Могили) та відновлення польських впливів у Молдавії, оскільки у травні нею оволодів волоський господар Михайло Хоробрий. В цьому поході, у якості козака, брав участь і Петро Сагайдачний. 28 жовтня 1600 року у битві під селом Буків на Волощині об'єднані польсько-козацькі війська завдали поразки Михайлу Хороброму[15].

На початку 1601 року польський король Сигізмунд ІІІ оголосив про приєднання до Речі Посполитої Естонії, котра до цього належала Швеції. На заклик короля відгукнулись запорозькі козаки, що протягом 1601—1602 років брали участь на прибалтійському театрі воєнних дій польсько-шведської війни[1]. Серед інших козаків і Петро Конашевич-Сагайдачний, що був під керівництвом спершу Самійла Кішки, а з початком 1602 року Гаврила Крутневича.

Козацьке військо було самостійною, окремою за своєю структурою та організацією армією. Загальна чисельність бойового складу нараховувала 2032 вояки, а також 100—200 вільнонайманих селян перебувало при обозі. Військо формувалося з чотирьох полків по п'ять сотень чоловік, артилерії та обозу. Керівник кампанії, великий коронний гетьман Ян Замойський, поклав на запорожців функції розвідки та забезпечення безпечної зони навколо основного польського війська. Незважаючи на військові успіхи, ця кампанія виявилась дуже затратною для польської казни. Бракувало грошей на виплату воякам, не вистачало теплого одягу, харчів, боєприпасів, корму для коней. Війна затягувалася, i вона бачилася козакам абсолютно безперспективною. В перших числах вересня 1602 року запорожці рушили до України, переобтяжені як здобиччю, так і пораненими та хворими вояками. При поверненні додому, відчуваючи свою силу та безпорадність польського уряду, козаки вдались до грабунків та помстились шляхті й міщанам Полоцька та Вітебська, котрі допомагали каральним військам придушувати повстання Северина Наливайка. Вже в 1603 році козацьке військо повернулося до України[16][17][18].

Морські походи запорожців[ред.ред. код]

Докладніше у статті Морські походи запорозьких козаків
Запорожці на чайках атакують турецькі галери, XVII ст.

Період з 1603 по 1614 роки, через відсутність збережених достовірних письменних джерел, вважається «темним» періодом в біографії Сагайдачного. Очевидно, що в цей час Сагайдачний брав активну участь у козацьких морських та сухопутних походах проти турків та татар. Лише за таких умов йому могли довірити гетьманську булаву під час походу на Кафу в 1616 році[19].

На початку XVII сторіччя козацьке воєнне здобичництво на­було значення важливого геополітичного фактора в басейні Чорного моря. По-перше, воно спричиняло постійну на­пруженість у польсько-турецьких відносинах. По-друге, напади запорожців завдавали колосальних економічних втрат Османській імперії, зменшували її воєнну могутність, а також справляли стримуючий вплив на татар, оскільки обмежу­вали їхні можливості у спустошенні українських земель[20]. Свої морські походи запорожці здійснювали під політичними гаслами боротьби з ворогами Святого Хреста, і головним їхнім об'єктом були багаті османські й татарські міста. Вони атакували декілька фортець одночасно, але основний удар був спрямований по головній цілі походу, при цьому намагалися знищити турецький флот у портах і на морі.

Одним з таких походів, що приписують Сагайдачному, став морський похід на Варну влітку 1606 року. Під час цього походу козаки здобули фортецю, що до того вважалася неприступною. Штурм Варни завершився знищенням всіх берегових укріплень та турецьких кораблів, які стояли на рейді. В результаті битви вдалося визволити кілька тисяч полонених, запорожці захопили значні трофеї та 10 турецьких галер із вантажем та екіпажем. Через цей похід султан видав наказ перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом і заблокувати козаків, проте ці заходи виявилися неефективними[21][6].

1607 року запорожці провели великий похід на Кримське ханство, під час якого захопили і спалили Перекоп та Очаків. В 1608 — на початку 1609 року, Сагайдачний здійснив морський похід на 16 човнах-«чайках» у гирло Дунаю, під час якого було здійснено напад на Кілію, Білгород та Ізмаїл. В 1612 році козацька флотилія у складі шістдесяти чайок здійснила вдалі походи на ворожі укріплення — Гьозлів, Бабадаг, Варну і Месембрій[22]. 1613 року козаки здійснили два походи на турецьке узбережжя, а в гирлі Дніпра розбили турецьку флотилію та захопили шість турецьких галер.

В серпні 1614 року запорожці на 40-ка чайках подалися до берегів Туреччини. Козаки захопили Трапезунд, узяли в облогу Синоп, оволоділи замком, вибили гарнізон і знищили весь флот галер і галеонів, які стояли на рейді. 1615 року 80 козацьких чайок підійшли до Константинополя, де спалили вщент гавані Мізевні та Архіокі разом із флотом, що перебував там. Турецький султан послав навздогін за козаками цілу флотилію. Проте в морських битвах біля острова Зміїний та під Очаковом турецьку флотилію було розгромлено, а козаки взяли в полон турецького адмірала Алі-пашу[23].

Отримання гетьманської булави. Взяття Кафи[ред.ред. код]

У лютому 1615 року Петро Конашевич-Сагайдачний вже був впливовим козацьким полковником, що мав у своєму підпорядкуванні загін чисельністю до 3000 козаків. Це відомо з листа Лукаша Сапєги, що скаржився своєму братові Леву на Сагайдачного, котрий перебував на Київщині та не захотів прийти на допомогу польським підрозділам і наказав своїм козакам відступити. Як вказував Лукаш Сапєга, Сагайдачний хотів за допомогою татар витіснити жовнірів з України, бо козаки відчували до них «ненависть»[24].

Навесні 1616 року запорозьким гетьманом був Василь Стрілковський. Десь наприкінці квітня — на початку травня запорожці здійснили похід на турецькі міста. Під час цього успішного походу було взято міста Варну та Місіврі. Турецький флот, висланий наздогін, було розбито біля гирла Дунаю. В червні або на початку липня 1616 року відбулась зміна гетьмана: Гетьманом Війська Запорозького було проголошено Сагайдачного. Причиною його обрання могла стати обіцянка організації більшого походу, ніж того, що був навесні[25][1].

Битва за Кафу[ред.ред. код]

Докладніше: Битва за Кафу (1616)
Запорожці знищують турецький флот і захоплюють Кафу в 1616

Невдовзі після обрання гетьманом Сагайдачний підготував похід до неприступної турецької фортеці Кафи (сучасна Феодосія), що була головним невільничим ринком у Криму. Турки, які ще не оговтались від нещодавньої атаки козаків на міста Румелійського узбережжя, не очікували такого швидкого нападу на добре укріплену фортецю. Кафа була великим та багатим містом, населення якого налічувало від 70 до 100 тисяч мешканців. Кафська фортеця мала міцні оборонні укріплення: 13-метрові зовнішні стіни завдовжки понад 5 км. Гарнізон міста складався з 3 яничарських орт. Комендант фортеці мав у своєму розпорядженні близько 300 вояків, ще 200 солдат були в підпорядкуванні капудана — командира воєнно-морських сил[25].

В липні 1616 року Сагайдачний разом із 6000 козаків на 120—150 чайках вирушив у морський похід. На виході з Дніпра, в Дніпровсько-Бузькому лимані, козаки зустріли ескадру османських галер. Козаки розгромили турецьку флотилію та захопили близько половини її суден. Аби ввести турків в оману щодо своїх подальших дій, Сагайдачний наказав частині війська демонстративно повернутись на Січ із захопленою здобиччю. З рештою війська близько тижня переховувався поблизу Очакова. Приспавши пильність ворога, козаки продовжили свій похід[26].

22 липня 1616 року Петро Сагайдачний разом із 4 тисячами козаків прибув до міста. Вночі козаки висадились на берег і підійшли до воріт Кафи. Відволікши вартових, козаки перебрались через мури фортеці і відкрили ворота міста. Раптовим нападом вони захопили міську цитадель і взялися грабувати місто та звільняти християнських невільників. Аби забрати якнайбільше бранців на свої чайки, козаки викинули чималу частину захопленого добра, тим самим підтвердивши свою обітницю визволяти із неволі християн, яку давали перед своїми походами[26].

Звістка про взяття запорожцями Кафи здійняла переполох у Бахчисараї, хан Джанібек-Ґерай рятувався втечею до фортеці Чуфут-Кале. Одночасно хан вислав наявні війська на Кримське узбережжя, аби не дати козакам висадитися на сушу. Проте, козаки розбили військо, що стояло їм на заваді, поновили запаси прісної води та спалили кілька поселень. Після цього запорозьке військо без пригод дісталося Січі.

Козаки гетьмана Петра Сагайдачного здобувають Кафу.

Переможний похід на Кафу, що мав виразний визвольний характер, набув значного розголосу, і не тільки в Україні. Пізніше Касіян Сакович возвеличив цей подвиг Сагайдачного та його козаків у своїх «Віршах». Цей опис набув героїчного значення в історичній пам'яті українців.

Восени 1616 року Сагайдачний організував новий похід до Туреччини. Спершу спалив турецький флот (26 галер) поблизу Мінери, а потім, висадившись на берег, несподіваним штурмом узяв Трапезунд. Намагаючись знищити козаків при поверненні додому, султан відрядив був ескадру під командуванням адмірала Ціколі-паші. Проте в битві на рейді Синопа, козаки, потопивши три великі кораблі та декілька менших, змусили турецький флот повертатись назад до Стамбула[6]. Після цієї перемоги Сагайдачний атакував Стамбул. «Козаки, — свідчить турецька архівна хроніка, — увійшли в Стамбул, убили 5 чи 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста». Вже біля Січі, в протоці Кінські води, козацька флотилія зустрілася з посланою навздогін ескадрою адмірала Ібрагім-паші. В короткій, проте жорстокій битві козаки розгромили турецького адмірала[23]. Після повернення, козаки продовжували атакувати турецькі фортеці. За свідченням сучасників, козаки контролювали навігацію між Босфором і Дніпрово-Бузьким лиманом. Як вказував відомий італійський мандрівник П'єтро делла Валле у травні 1618 року: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть повністю його контролювати».[21]

Перше позбавлення гетьманства[ред.ред. код]

Влітку 1616 року польський сейм ухвалив рішення продовжити війну з Московією. Для цього збиралась 10-тисячна армія, з якою королевич Владислав мав вирушити до Москви. На сеймі було вирішено виділити запорожцям 20 тисяч золотих, аби залучити їх до цього походу. Переговори із козаками проводив литовський канцлер Лев Сапєга. Сагайдачний підтримав це рішення і вже в січні 1617 року частини запорожців захопили Оскол та спробували захопити Воронеж. Проте невдовзі царським військам вдалося витіснити запорожців із московської території[27].

Наприкінці 1616 року польська влада прийняла рішення утворити урядову комісію для переговорів із запорожцями, метою яких була заборона морських походів проти Османської імперії. Засідання комісії було призначено на 1 березня 1617 року в Києві.

Невдалий похід на Московщину, а також несприйняття козаками польської урядової комісії, призвело до зростання невдоволенням політикою Сагайдачного. На початку 1617 року козаки обрали гетьманом Дмитра Барабаша. Він зірвав проведення комісії в Києві, а вже у квітні організував великий морський похід проти турків за участю 150 чайок[27].

Успішні дії запорожців розлютили османського султана. На початку серпня 1617 року турецький військовий флот досяг Запорозької Січі, проте на той час там було лише кілька десятків козаків. Тим часом каральні сухопутні війська під командуванням Іскандера-паші рушили на територію Речі Посполитої. На березі Дністра поблизу містечок Буші і Яруги вони зустрілись із польським військом під командуванням Станіслава Жолкєвського. Бажаючи уникнути битви, 23 вересня сторони уклали мирний договір, одним із пунктів якого була заборона запорожцям виходити з Дніпра у Чорне море. Невдовзі коронний гетьман написав запорожцям листа, аби вони прислали своїх представників до Паволочі, що на річці Роставиці[28].

До Паволочі Жолкєвський вирушив із польським військом. Проте, запорожці теж направили туди не лише своїх представників, але й сильну армію. Коронний гетьман відступив, чекаючи на підкріплення. Переговори розпочались 28 жовтня в урочищі Суха Вільшанка. Комісари оголосили, що уряд згоден щороку виплачувати Війську Запорозькому 10 тисяч злотих та 700 сувоїв сукна. Натомість, поляки вимагали скоротити чисельність запорожців, а також, аби запорозького гетьмана призначав польський король. Ці переговори спричинили бунт серед козаків, Барабашу пригадали, що через його необачність турецькі війська напали на Запорозьку Січ. Наприкінці жовтня запорожці скинули Барабаша з гетьманства і вдруге обрали своїм гетьманом Петра Сагайдачного.

Повернення Сагайдачного. Формування антитурецького альянсу[ред.ред. код]

Петро Сагайдачний, картина ХІХ ст.

У проміжку між 28 та 31 жовтня 1617 року Петро Конашевич-Сагайдачний знову повернувся для ведення переговорів із польськими урядовими комісарами. Він відкинув антикозацький проект угоди коронного гетьмана Станіслава Жолкєвского, при цьому вніс у текст Вільшанської угоди 1617 року пункти, що були сприятливіші для козаків. Попри те, що Сагайдачний підкорився волі короля і пообіцяв не здійснювати морських нападів на турецькі міста, польський сейм відмовився схвалити цю угоду[29].

Десь в 1617—1618 році запорожці укладають союзний договір із грузинським князем (Мегрелії або Гурії) про захист торгівельних суден. Навесні 1618 року запорожці активізують дипломатичні зусилля для спільної боротьби проти Османської імперії. На початку березня 1618 року Сагайдачний відправив посольство до перського шаха з метою заручитись його підтримкою у війні проти Османської імперії. Проте через зраду імеретинського князя посольство не досягло своєї мети.

В квітні 1618 року у Варшаві посли Війська Запорозького загалом погодилися з антитурецьким планом перського шаха Аббаса I Великого щодо переселення 10—12 тисяч козаків у чорноморський порт Яні (можливо при гирлі річки Трабзон)[30]. 7 квітня в польській столиці запорозькі посли на чолі із Дмитром Отрохимовичем підписали угоду з Олівером де Марконом (представником герцога Карла Ґонзаґа де Невера, який згодом став одним із засновників нового лицарського ордену під назвою Ліга християнської міліції). Згідно з цією угодою, Олівер де Маркон став повіреним запорожців у справі залучення їх до хрестового походу проти Османської імперії, що його намагався організувати герцог де Невер. Запорозькі посли пообіцяли виставити на цю війну разом зі своїми союзниками (можливо, донськими козаками) 60-тисячне військо[1][31]. До цієї ліги належали Папа Римський (на той час — Павло V), німецький імператор, королі Іспанії, Англії, Польщі та Франції. Участь у цих переговорах свідчила про воєнно-політичну вагу Війська Запорозького в тогочасній європейській політиці[30].

Похід 1618 року на Москву[ред.ред. код]

Передумови та організація походу[ред.ред. код]

На початку квітня 1617 року королевич Владислав вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати корону московського царя, якою на той час володів обраний 21 лютого 1613 року Земським Собором Михайло Романов - перший московський цар з династії Романових. Наприкінці вересня під Смоленськом військо королевича об'єдналось з армією Яна Кароля Ходкевича. Навесні коронне військо Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом підійшло до м. Вязьми і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте ані вояків, ані грошей не надійшло, тому більшість жовнірів залишила табір. Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. В березні 1618 року дванадцять запорозьких сотників зустрілись із королевичем Владиславом і пообіцяли привести йому 20-тисячне військо[32].

Підготовку до московського походу обговорювали на двох загальних радах в червні 1618 року. На цих переговорах козаки, зокрема, вимагали припинити утиски православного населення. Після переговорів українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного розробило план майбутнього походу. Оскільки, за донесеннями козацької розвідки, більшість російських військ було націлено на смоленський напрям, то Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Крім того, було проведено операцію з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону.

Шлях до Москви[ред.ред. код]

Петро Сагайдачний. Гравюра 1622 р.

У другій половині червня 6 полків 20-тисячного козацького війська під проводом Сагайдачного вирушили до Москви. З собою запорожці взяли 17 гармат невеликого калібру, решту артилерії, аби не уповільнювати рух, залишили у Києві. Після переправи через Дніпро, військо Сагайдачного вийшло на Муравський шлях, що вів від Криму правобережжям Дніпра у напрямку Тули[33].

7 липня козаки підійшли під одне з найбільш укріплених міст на півдні Московщини — Лівни. В результаті несподіваної атаки запорожці взяли місто ще до першої години дня. В полон потрапив воєвода Микита Черкаський, інший воєвода - Петро Данілов - вбитий під час бою. Захопивши лівенську фортецю, запорожці знищили всіх оборонців. Після оволодінням містом запорожці розмістились у його посаді, а 10 липня продовжили шлях[34].

16 липня запорожці підійшли під Єлець — добре укріплену прикордонну фортецю, що розташовувалась на відстані декількох десятків кілометрів в північно-східному напрямку. Обороною міста керував воєвода Андрій Полєв, що мав у своєму розпорядженні до семи тисяч ратників (близько 2000 власного гарнізону та військо мценського воєводи). Розуміючи, що облога міста може тривати доволі довго, Сагайдачний використав хитрість. Більшу частину свого війська він заховав у лісі, а з невеликою частиною підійшов під місто. Єлецькі воєводи Іван Хрущов і Андрій Полєв, побачивши це, наказали своєму війську вийти за мури й розпочали переслідування козаків. Тим часом основні козацькі війська виступили із укриття і вщент розбили російське військо. Протягом наступної ночі козаки штурмували фортецю із залишками російського війська, і після трьох атак увірвались за мури та захопили фортецю. Після цього вийшли єлецькі священики і попросили запорожців не руйнувати місто, натомість вони віддадуть царського посланника С. Хрущова разом із «казною» — 30000 рублів царської казни, що призначалась як посула кримському ханові. Козаки прийняли капітуляцію і відправили невеликий загін для проведення арештів та реквізиції[35][10].

Наприкінці липня — початку серпня Сагайдачний відправив полковника Михайла Дорошенка на чолі 10-тисячного загону у рейд по Рязанщині. Його військам вдалося захопити міста Лебедян, Скопин, Данков, Ряжськ. На початку серпня цей загін спалив посад Переяславля-Рязанського. При поверненні до військ Сагайдачного були захоплені Песочня, Сапожок та Шацьк[36].

Об'єднавши власні сили й визначивши через посланців місце зустрічі українського та польського військ у Тушині, український гетьман продовжив похід. Загін на чолі з полковником Милосним, у складі 1000 вершників, було направлено до добре укріпленої фортеці — Михайлова. Однак під Михайловим козаки зазнали першої невдачі. Запорожці мали в ніч з 21 на 22 серпня захопити місто, проте через погану погоду дісталися міста лише 22 серпня. За цей час до міста підійшло підкріплення, і план раптової атаки зірвався. Сагайдачний з головним військом прибув під фортецю 26 серпня і був змушений перейти до звичної облоги. Після двох спроб захопити місто штурмом 7 вересня Сагайдачний вимушений був полишити облогу, аби встигнути на з'єднання із королевичем Владиславом біля Москви[37].

Після невдалої облоги Михайлова Петро Сагайдачний направив близько 2000 козаків під проводом Федора Бориспільця на близькі підступи Москви з півдня — у Мещерські краї. Одним із завдань цього маневру було відвернути увагу противника від запланованого форсування Оки на північ від Михайлова основним козацьким військом. Загони Федора Бориспільця захопили міста Касимов, Казар, Романов[38].

Навперейми козакам цар Михайло Романов направив 7-тисячне військо під керівництвом Дмитра Пожарського та князя Григорія Волконського. Це військо мусило завадити переправитись запорожцям через р. Оку і зупинити його просування до Москви. Проте під час походу захворів Дмитро Пожарський, і все керівництво царським військом взяв на себе воєвода Г. Волконський. Він намагався перешкодити гетьманові переправитися через Оку поблизу Коломни.

9 вересня Сагайдачний переправив через Оку розвідувальний загін козаків чисельністю близько 400 осіб. Переправу було здійснено в районі сучасного Перевицького Торжка, за 30 км на південний схід від Коломни. Отримавши цю інформацію, гетьман прийняв рішення йти основними силами під добре укріплену фортецю Зарайськ, а деяких полковників направив здобувати Каширу. Перші бойові сутички поблизу Зарайська відбулись 11 вересня, коли авангард запорожців розбив загін московських вояків і козаки навіть змогли увірватись до міського острогу. Проте цих сил не вистачило, аби закріпити успіх, і Зарайськ встояв. 12 вересня Петро Сагайдачний отримав листа від королевича Владислава, в котрому той вказував, що вирушає з-під Можайська під Москву, і наказував гетьману негайно виступати, аби прибути в район Симонового монастиря[39]. Наступного дня було скликано козацьку раду, де було прийнято рішення розпочати 14 вересня виступ до Москви, не чекаючи повернення Федора Бориспольця. Також козаки вирішили відмовитись від штурму Кашири та зосередитись на підготовці переправи поблизу Зарайська. Протягом 15—16 вересня запорожці проводили облогу Зарайська, одночасно концентруючи війська поблизу впадіння р. Осетер у р. Оку та готуючись до переправи.

Карта Москви з атласу Віллема Блау, 1613 р.

15 вересня цар Михайло Романов наказав Г. Волконському у жодному разі не дати війську Сагайдачного переправитись через р. Оку, а при спробі переправи — відкинути їх. 16 вересня перші 400 козаків-піхотинців сіли на човни для переправи. Тим часом, для завади переправі, до місця висадки вирушив Г. Волконський разом із своїм військом. Проте вже до кінця дня близько тисячі запорожців висадились вище та нижче того місця, де стояло військо московського воєводи. Довідавшись про це, Волконський почав поспішно відступати до Коломни. Його військо вразило дезертирство, від нього втекли загони московських козаків та астраханські татари. Зважаючи на це, Волконський прийняв рішення — разом із військом покинути Коломну, після чого спішно вирушив до с. Гжель на відстані 65 км від Коломни. Протягом наступних декількох днів, не зустрічаючи опору від деморалізованого московського війська, Сагайдачний із мінімальними втратами здійснив переправу через р. Оку[40].

Невдовзі після здійснення переправи козацькі війська стали табором поблизу Черкізово, звідтам 24 вересня Сагайдачний пише листа Владиславу, в якому повідомляє, що відправляє своїх послів — полковників Михайла Дорошенка та Богдана Коншу із завданням точно визначити час та місце приходу під Москву. 28 вересня посли прибули у Звенигород і під час переговорів із польсько-литовським командуванням домовились, що з'єднання військ відбудеться 3 жовтня у селищі Тушино. Проте в Сагайдачного були свої плани: аби убезпечити свої тили, він організовує ряд атак на московські війська, що розташовувались поблизу Коломни, при цьому 3 жовтня полк Ф. Пирського атакував саме місто і козаки навіть увірвались на територію посаду.

6 жовтня військо на чолі з П. Сагайдачним вирушило Каширським шляхом у бік Москви. В районі Донського монастиря їм заступило дорогу московське військо на чолі з Василем Бутурліним. Цар вислав проти Сагайдачного 6 000 вершників, всі наявні московські резерви. На початку битви Сагайдачний особисто бився із московським воєводою Бутурліним і звалив його з коня. Під час бою запорожці знищили передні загони супротивника, і решта російської кінноти почала рятуватися втечею[41].

Облога Москви. Повернення до України[ред.ред. код]

Сергій Васильківський. Портрет гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. 1900-ті роки

8 жовтня поблизу Тушино запорожці об'єдналися з силами королевича Владислава. Як подарунок козаки вручили королевичу лівенських та єлецьких воєвод, царських послів та полонених татар. Напередодні прибуття Сагайдачного литовський гетьман Ян Кароль Ходкевич розробив план штурму Москви. Цей план полягав у одночасному штурмі столиці з декількох сторін, з головними ударами біля Арбатських та Тверських воріт. Основною атакуючою силою виступали польські війська та найманці. Військо запорожців було розділено на декілька частин, частина з них направлялись на штурм острогу за Москвою-рікою, решта мусила виконувати роль резерву та відволікати царські війська від головних напрямків[42].

11 жовтня військо королевича Владислава та козаки Петра Сагайдачного розпочали наступ на Москву. Штурм тривав протягом декількох годин з третьої ночі і до світанку. Нападникам вдалося увірватись до міста зі сторони Арбатських воріт, проте, не отримавши належну підтримку, атака зупинилася. Не бачачи можливості продовження атаки, польські підрозділи із невеликими втратами відступили від міста.

Важка воєнна обстановка змусила московську владу піти на переговори, що вперше відбулися 31 жовтня поблизу Тверських воріт. Протягом листопада велись тривалі переговори між польськими та московськими послами. Кожна із сторін очікувала скорішого виснаження свого супротивника. Тим часом окремі загони запорожців продовжували атакувати російські міста на північ та північний-захід від Москви, розорюючи Ярославський та Вологодський повіти, тим самим підриваючи економічні ресурси держави.

Наприкінці жовтня Петро Сагайдачний направляє 8-тисячне військо на південь від Москви, на прилеглі до лівого берегу р. Оки землі. Основною метою цього рейду було здобуття м. Калуги — стратегічно важливого міста із добре укріпленою фортецею. Першим помітним населеним пунктом на шляху цього рейду став Серпухов. 3 листопада козацькі полки під керівництвом полковників Ємця, Ф. Пирського, Милосного та Б. Конши розпочали штурм міста. Протягом декількох годин козаки взяли міський посад, проте не стали штурмувати кам'яний міський кремль, що був розташований у важкодоступному місці, оскільки шансів на його швидке здобуття було небагато. Далі ці полки рушили на з'єднання із полком Петра Сагайдачного під м. Калугу і в ніч з 3 на 4 грудня 1618 року об'єднане військо розпочало штурм міста. Запорожці, внаслідок блискавичної атаки, захопили міський посад, змусивши гарнізон міста під керівництвом воєводи М. Гагаріна замкнутись у міській цитаделі. Облога Калузького кремля тривала аж до підписання польсько-московського перемир'я[43].

Помаранчевим кольором виділені території, що відійшли до Речі Посполитої, згідно з Деулінським перемир'ям

Рейд Конашевича-Сагайдачного до Калуги став шоком для московської влади. Оцінюючи ці події, Ян III Собеський вказував, що саме через цей рейд московитів охопив жах і що запорожці «якнайшвидше схилили їхніх комісарів до переговорів». Відновлення переговорів відбулося 3 грудня в селі Деуліні неподалік Троїце-Сергіївої лаври. Переговори проводились протягом трьох раундів перемовин, сторони прийшли до спільного рішення і 11 грудня 1618 року було укладене так зване Деулінське перемир'я. Деулінське перемир'я стало найбільшим успіхом Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою. Польща отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви — Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. Польський король офіційно зберіг за собою право претендувати на російський трон. З іншого боку, це перемир'я поклало початок завершенню періоду постійних війн в Московському царстві, котрий тривав протягом 15 років.

Наприкінці грудня на козацькій раді було прийнято рішення про припинення бойових дій та повернення на Україну. Військо розділялось на дві частини, що йшли паралельним шляхом. Більша частина, під керівництвом Сагайдачного, рухалась по лівому березі р. Оки за напрямком: Перемишль, Бельов, Болхов, а далі на Київ. Менша частина, під командуванням Ф. Пирського, вирушила правим берегом р. Оки у напрямку: Овдоєв, Курськ, а далі на Київ. За декілька тижнів військо Сагайдачного вже було в Україні, при цьому йому сприяла московська влада, забезпечуючи підводами та провіантом[44].

Після повернення до України, військо Сагайдачного розмістилось на постій у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві. За свою участь у московському поході запорожці отримали грошову винагороду в розмірі 20 000 золотих та 7000 штук сукна. За словами Д. І. Яворницького, по прибутті до Києва Петро Сагайдачний прийняв титул «гетьмана України» й став управляти тією її частиною, яка визнавала себе козацькою[10].

Відновлення православної ієрархії. Війни з татарами[ред.ред. код]

Підписання Роставицької угоди[ред.ред. код]

Ю. Брандт. Сутичка козаків з татарами

Відмова Сагайдачного від морських походів проти турків викликала невдоволення серед широких верств козацтва. Приблизно наприкінці травня 1619 року Сагайдачного позбавляють влади та обирають запорозьким гетьманом Дмитра Барабаша. Проте вже на початку липня Конашевич-Сагайдачний повернув собі гетьманську булаву. Близько 30 липня він скликав у Києві раду, на яку прибули близько тисячі козаків та старшин, делегованих з місць. Діючи в інтересах так званих старовинних козаків (соціальна база яких складала близько 10 тисяч осіб з числа запорозьких ветеранів, потомственних козаків, старшин), учасники ради висловилися за політичний компроміс із польською владою: в обмін на визнання станових прав «старовинних» козаків вони добровільно погоджувалися очистити Військо Запорозьке від «нових» козаків — покозачених селян та міщан. На цій раді ухвалили також узяти під протекцію та оборону Війська Запорозького Православну церкву[1].

Однак офіційна Варшава хотіла зреформувати Військо Запорозьке за польським зразком. Король Сігізмунд ІІІ відправляє до України урядову комісії разом із військом під проводом С. Жолкевського. Дізнавшись про це, козаки розбивають свій табір над річкою Узин поблизу Білої Церкви. Протягом 8—17 жовтня відбувались польсько-запорозькі переговори, в результаті яких була підписана Роставицька угода. При укладанні цієї угоди, Сагайдачному та його старшинам вдалося значною мірою нівелювати антикозацьку програму урядових комісарів. Разом з тим, пункти цього документа щодо виписки козаків з Війська Запорозького та обмеження місця їх проживання територією королівщини становили чималу загрозу для козацтва, насамперед «нового»[1]. Загалом ця угода мала значною мірою декоративний характер і містила суперечливі пункти.

У середині листопада — на початку грудня 1619 Конашевич-Сагайдачний вирішив скористатись міжусобною боротьбою між ханом Джанібек-Гіреєм та Шагін-Гіреєм. Він повів козацьке військо чисельністю близько 5 тисяч вояків на татарські улуси з виходом під Перекоп. Поблизу Перекопа відбувся бій із близько 8-тисячним військом хана Джанібек-Гірея. Запорожці завдали противнику помітних втрат, а також визволили з неволі чимало бранців-християн.

Відновлення православної церковної ієрархії[ред.ред. код]

Київський Братський монастир, початок 1800-х

В 1619 році ігуменом Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві обрали Іова Борецького, одного із засновників Київського братства. Довкола нього згуртувались церковні та світські православні кола України. Як один з керівників братства Іов Борецький активно співпрацював із старшиною Війська Запорозького, зокрема з гетьманом Петром Сагайдачним. В цьому середовищі з’явилась ідея, всупереч заборонам польської влади, відновити православну ієрархію Київської митрополії, що була втрачена внаслідок Берестейської церковної унії 1596 року. На нарадах щодо відновлення церковної ієрархії нактивнійшу участь брав і Петро Сагайдачний, думка якого, як представника Війська Запорозького була вагомою[45].

У січні 1620 Конашевич-Сагайдачний відправив до Москви своїх послів із запевненням царя Михайла Федоровича в службі «по-старому» (воєнна служба іноземним монархам була традиційною для запорожців). Посольство на чолі з Петром Одинцем провело переговори із впливовими представниками російської бюрократії. Московські чиновники винагородили послів, проте московська влада відмовилась прийняти пропозицію запорожців аби не псувати стосунки із татарами.

Час посольства до Московського царства був вибраний не випадково. Саме тоді в Москві перебував патріарх Єрусалимський Теофан III, що мав на меті висвячення на Патріарха Московського митрополита Філарета і справи його в Росії уже наближалися до завершення. Теофан мав повноваження, надані йому Вселенським Патріархом Тимофієм «справувати всі архієрейські справи у підлеглих царгородському патріархові єпархіях», тобто і в Київській митрополії також. При цьому, як патріарх він мав право висвячувати церковних ієрархів[46]. Очевидно, це ж саме посольство провело попередні переговори з Єрусалимським патріархом Теофаном III, щодо можливості висвячення єпископату українсько-білоруської православної церкви. Петро Конашевич надав особисту гарантію безпеки патріарху при в'їзді до України.

На початку березня 1620 року Сагайдачному довелося відбивати напад татар. Наздогнавши їх поблизу річки Ташлик, він розбиває ворога та звільняє з полону сотні бранців. Одразу після бою гетьман повертається до Києва[47].

Хрест вкладний Петра Конашевича Сагайдачного до Богоявленської церкви Братського монастиря в Києві

25 березня в Києві гетьман з кількома тисячами козаків урочисто зустрів Єрусалимського патріарха, попросивши в нього від імені всього Війська Запорозького відпущення гріхів за пролиття крові християн під час московського походу 1618 року. Виразною демонстрацією політичної підтримки православної церкви став вступ гетьмана разом з усім Військом Запорозьким до Київського (Богоявленського) братства, що відбувся між 27 травня і 5 червня 1620 року. Гетьман був серед тих, хто активно переконував Теофана III відновити вищу ієрархію Православної церкви[1].

У 20-х числах червня 1620 Конашевич-Сагайдачний організував напад із суші та моря на Перекоп 17-тисячним козацьким військом. Бої розпочалися 9 липня і, за свідченням С. Жолкевського, цей похід виявився доволі успішним. По завершенні цієї виправи запорожці вирішують піти на море, чому категорично заперечував Сагайдачний. Невдоволені козаки, насамперед виписані з Війська Запорозького згідно умов Роставицької угоди 1619, а також ті, які, всупереч його заборонам, хотіли йти на море, виступили проти гетьмана. Сагайдачного було позбавлено влади, а новим гетьманом обрано Якова Бородавку. Одразу після обрання, 26 липня 1620 року, Яків Бородавка виводить на Чорне море близько ста човнів та спустошує Варну.

В жовтні 1620 року патріарх Теофан ІІІ разом з іншими двома східними ієрархами — митрополитом Софійським Неофітом та єпископом Страгонським Аврамієм, висвятив ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького на митрополита Київського та Галицького й ще шістьох ієрархів у сан єпископів[48]. В листопаді 1620 року П. Конашевич-Сагайдачний разом з нововисвяченним єпископом Йосифом Курцевичем виступив на черговому засідання польського сейму, де поставив питання про королівське визнання проведених патріархом Теофаном хіротоній. Проте, незважаючи на бажання отримати підтримку козаків у війні з Туреччиною, польський сейм не підтримав цю пропозицію[48].

В лютому 1621 року Конашевич-Сагайдачний з кількома сотнями козаків супроводжував до молдавського кордону Єрусалимського патріарха Теофана III, який повертався додому по висвяченні в Україні православних ієрархів. Запорожці успішно впорались із цим завданням і в 20-х числа лютого Єрусалимський патріарх дістався Сорок[49].

В 1627 році патріарх Теофан ІІІ так оцінював участь гетьмана Петра Сагайдачного у відновленні православної ієрархії та захисті Київської Церкви[50]:

« Справа була б неможливою без підтримки пана й гетьмана Петра Сагайдачного, дії якого в даній справі справедливо можна назвати подвигом рівним апостольському. Ця людина є щирий сповідник Православної віри, за яку віддав своє життя й після заспокоєння свого шанується на Русі як благовірний.  »

Хотинська битва 1621[ред.ред. код]

Організація та підготовка до війни[ред.ред. код]

Руїни Хотинського замку наприкінці ХІХ століття

Після поразки під Цецорою Річ Посполита потрапила у небезпечне становище. Для допомоги у боротьбі з турецьким султаном Османом ІІ, польський уряд звернувся до козаків. 28 лютого королівський посланець Б.Обалковський прибув на Січ та розпочав переговори із козацькою старшиною, вручивши королівську коругву та 40 000 злотих. Проте, запорожці не дали чіткої відповіді, вказавши на необхідність визнання нововисвячених православних ієрархів з боку королівської влади.

15—17 червня 1621 року в урочищі Суха Діброва (урочище між Білою Церквою і Ржищевом) зібралася загальна рада реєстрового і нереєстрового козацтва. Участь в ній взяли також православне духовенство та польські посланці. Річ Посполита пообіцяла платню козакам, а також поступки у релігійному питанні. Рада обрала гетьманом представника нереєстрових козаків Якова Бородавку та прийняла пропозицію польського сейму взяти участь у війні проти Османської імперії. Одночасно було сформоване посольство до польського короля, очолив його Петро Сагайдачний, який мав великий авторитет у Варшаві[10][51].

Після ради козацьке військо (чисельністю понад 41000 запорожців і кілька сотень донських козаків) вирушило в похід до польської фортеці Хотин, куди вже прямувала 150-тисячна турецька армія на чолі з Османом ІІ. В період 20—31 липня Конашевич-Сагайдачний разом із посольством прийняв у Варшаві гнєзненський архієпископ В. Гембіцький, а також Сигізмунд III Ваза. Про його діяльність свідчить у своєму листі католицький єпископ Франческо Чіріолі[10] :

« Серед католиків, зокрема й церковників, не бракує впливових осіб, які прихильні до членів козацького посольства (з огляду на теперішню загрозу війни з турками). А згаданий Сагайдачний відверто заявляє, що королівство не одержить ні найменшої допомоги від жодного козака і від більшої частини схизматиків, якщо їхні вимоги не будуть вислухані. З другого боку, багато хто з цих сеньйорів не тільки вважає, що було б величезною шкодою втратити допомогу козаків, військо яких вихваляють як більш боєздатне і краще організоване, ніж те, яке очолює коронний гетьман, а й підкреслюють небезпеку, що ці козаки не битимуться проти турків, і тому говорять, що в даний момент необхідно піти на поступки, щоб вони лишилися вдоволеними.  »

В результаті дипломатичних переговорів Петро Сагайдачний домігся від польського уряду задоволення вимог козаків: скасування посади старшого над козаками від польського уряду; визнання влади обраного козацькою радою гетьмана над усією Україною; скасування сеймової постанови щодо обмеження козацьких прав і вольностей; свободи українців щодо віросповідання[10].

З Варшави Сагайдачний вирушив до польського табору поблизу Хотина, де його з великими почестями прийняв головнокомандувач польської армії Карл Ходкевич. Проте козацького війська там не було, з невідомих причин Яків Бородавка затримався, а потім більшу частину війська зосередив у Могилеві, а інших розіслав по Україні. Після обговорення військових планів із польським командуванням, Сагайдачний у супроводі трьох корогв польських вершників вирушив назустріч козакам[21]. По дорозі до козаків Сагайдачний потрапив у турецьку засідку. Під час втечі він був поранений у руку, але йому вдалося врятуватися. Незважаючи на поранення, Сагайдачний перебрався на другий берег Дністра та дістався козацького війська. 25 серпня, по прибутті Сагайдачного, під Могилевом відбулася козацька рада, де замість Якова Борадавки гетьманом обирають Петра Сагайдачного. Старий гетьман був звинувачений у тактичних прорахунках, що призвели до загибелі кількох козацьких загонів та ув'язнений і ,за однією з версій, через деякий час страчений за рішенням козацької військової ради.[10][1][52]. Після отримання булави перед Сагайдачним постала задача: незважаючи на перешкоди османського війська, з'єднатися із польським військом. Гетьман впорався із цим завданням і 1 вересня, уникнувши переслідування, із малими втратами підійшов до Хотина й отаборився у долині Дністра. В вересні розпочалися активні бойові дії.

Перебіг битви[ред.ред. код]

Хотинська битва 1621

Під час Хотинської війни виразно проявився військовий хист гетьмана Сагайдачного. Згідно із польським планом, козацькі війська тримали оборону долини Дністра. Запорозькі полки очолювали полковники Іван Зишкар, Богдан Конша, Тимофій Федорович, Федір Білобородько, Адам Підгірський, Сидір Чорний (Семакович), Іван Гардзея[53].

Перші незначні сутички під Хотином розпочались 30 серпня, коли 5-тисячний татарський загін напав на польських лісовчиків. Однак лише 2 вересня почали підходити основні загони Османа ІІ. Не чекаючи на прибуття всіх військ, султан вирішив концентрованим ударом розгромити запорозький табір. Проте масова атака турецького війська була відбита козацькою вогнепальною зброєю та артилерією. Це розлютило турецького султана і він, обіцяючи, що нічого не їстиме, допоки не знищать козаків, відправив свої добірні війська. Тим часом на допомогу запорожцям підійшли німецькі найманці. Разом вони тримали оборону до самих сутінок. Вже в перший день боїв військо Османа ІІ зазнало відчутних втрат, зокрема загинув бейлербей Боснії — Гусейн-паша[53].

Вранці 3 вересня султан видає наказ розгромити запорожців. Звертаючись до свого війська, він сказав: «Якщо не розіб'ємо козаків, нас матимуть за ляхів» (тобто зганьблять себе, як воїнів). Турецька армія розпочала атаку з активного артилерійського та вогнепального обстрілу. Проте при підступі до табору запорожці зустріли ворога вогнем, і завдяки організації швидкого перегрупування свого війська Сагайдачний не тільки зупинив атаку ворога, але й організував стрімку контратаку. Військо Османа ІІ втратило під час бою від десяти до двадцяти тисяч чоловік[10]. Наступного дня султан знову надав наказ брати запорозький табір та особисто зайняв командний пункт, розташований на г. Городище. Турецькі підрозділи тричі намагались взяти штурмом козацький табір, проте кожного разу невдало. Вже ввечері, витримавши артилерійський обстріл, козаки організовують успішну контратаку, увірвавшись до табору Османа ІІ. Вбиваючи солдатів та руйнуючи їхні намети, козаки спричинили паніку у турецькому війську. Розуміючи, що настав переломний момент у війні, Сагайдачний відправляє гінця до Яна Ходкевича з проханням вивести всі війська до атаки. Але старий гетьман побоявся відправити військо на підтримку запорожцям, посилаючись на пізню годину. Отримавши відмову, козаки повернулись до свого табору із багатою здобиччю, перед тим поруйнувавши турецьку артилерію[54]. За свідченням очевидців, під час атаки загинуло близько 15 000 ворогів[10].

Франциск Смуглевич: «Смерть Ходкевича» Хотин 1621. По центру, з піднятою рукою гетьман Сагайдачний
Хотинський договір. Марчелло Бачареллі (1783)

Після трьох днів безперервних штурмів турецьке командування змушене було взяти перепочинок. З 7 вересня турецькі війська знову повернулись до штурмових дій, проте вже із значно меншою інтенсивністю. Переконавшись, що оборонців Хотина не взяти лобовими атаками, турецьке командування взялось за методичну організацію облоги польсько-українських військ. 14 вересня до Османа ІІ підійшло кількатисячне підкріплення на чолі з бейлербеєм Буди Каракаш-пашою, що мав у турків славу неперевершеного полководця. Каракаш-паша заявив султану, що, якщо отримає у розпорядження яничар, то за дві години розіб'є ворога. Отримавши інформацію від перебіжчиків, Каракаш-паша приймає рішення вдарити по найслабкішій ділянці оборони — польсько-литовському табору. Наступного дня він повів 27-тисячну армію, проте завдяки героїчній обороні захисників, штурм був відбитий, а сам Каракаш-паша смертельно поранений. Після отримання цієї звістки турецький султан втратив надію на швидку перемогу у війні[55].

Зважаючи на чисельну перевагу турецького війська у живій силі та артилерії, Сагайдачний приймає рішення розпочати нічну війну, яка не лише завдавала значних втрат противнику, але й підривала його моральний дух. Нічні рейди козаки почали проводити ще на початку місяця, однак наймасштабніші та найефективніші операції припали на другу половину вересня. В ніч з 18 на 19 вересня 8-тисячне козацьке військо вдарило по правому флангу османського табору. Козаки встигнули винищити декілька тисяч ворогів перед тим, як турецькі війська почали оговтуватись, при цьому самі повернулись майже без жодних втрат[56]. В ніч з 21 на 22 вересня запорожці знову вирушили на нічну вилазку та вбили щонайменше тисячу ворогів, при цьому їм вдалось знищити турецьких головнокомандувачів Черкес-пашу, Тогаднджи-пашу, колишній великий візир Гусейн-паша заледве врятувався втечею. В ніч з 23 на 24 вересня запорожці переправились на лівий берег Дністра і знищили розташований там турецький табір, де було вбито близько тисячі ворогів[57].

24 вересня помирає польсько-литовський головнокомандувач Ян Ходкевич. Турецьке командування вирішило, що ця новина деморалізує оборонців Хотина, і почало готувати нову масштабну атаку. 25 вересня турецькі війська проводять безуспішну атаку по всій лінії фронту, проте основна підготовка велась до запланованого на 28 вересня генерального штурму[58].

Зважаючи на те що війна почала набувати затяжного характеру, 28 вересня 1621 року султан Осман ІІ розпочав загальний наступ. Генеральний штурм розпочався після багатогодинного гарматного обстрілу. Турецькі війська розпочали одночасну атаку польських-литовських загонів та козацького табору. Проте, попри значну підтримку з боку артилерії, змучені війною та розпорошені на декілька напрямків турецькі війська не виявили великої енергії та волі до перемоги[59]. Турецькі підрозділи, що штурмували козацький табір, намагалися оточити його з флангів, проте Сагайдачний, виснаживши ворога, організував контратаку, що завдала значних втрат супротивнику. Протягом дня турецькі війська провели ще декілька атак, однак зазнавши значних втрат (від однієї до кільканадцяти тисяч вояків) вкотре змушені були відступити.

Хотинський мирний договір. Наслідки війни[ред.ред. код]

Ф Смуглевич. Підписання Хотинського мирного договору, 1785 р.
Меч дарований Гетьману Петру Конашевичу Владиславом Ваза після Хотинської битви

29 вересня між командуванням польсько-козацьких і турецько-татарських військ почалися переговори про укладення миру. Вони закінчилися підписанням угоди 9 жовтня 1621 року. Вранці 10 жовтня армія Османа ІІ покинула свої позиції. За мирною угодою сторони домовлялися про відновлення дипломатичних зв'язків. Кордон між Річчю Посполитою та Туреччиною встановлювався по річці Дністер; Туреччині і Кримському ханству заборонялось здійснювати набіги на українські та польські землі; запорожцям заборонялось здійснювати походи на Крим і Туреччину.

11 жовтня Станіслав Журавинський та Якуб Собеський узяли участь на козацькій раді, де доповіли про укладений польсько-турецький договір. У ніч з 11 на 12 жовтня все козацьке військо таємно перебралось на лівий берег Дністра та стали під Брагою[60]. Звідтам запорожці попрямували до Кам'янця, де 17 жовтня королевич Владислав подякував усім учасникам боїв під Хотином і оголосив про розпуск польсько-литовського війська.

Наслідки Хотинської битви мали велике міжнародне значення. Ця битва змусила Туреччину відмовитись від планів завоювання Європи. Розгром турецького війська під Хотином привів до внутрішнього політичного послаблення султанської влади. Вже навесні 1622 року проти Османа ІІ спалахнув військовий заколот, у результаті котрого він був задушений[61], а на трон повернувся його дядько Мустафа I.

Повернення до Києва. Смерть[ред.ред. код]

В. Луї (?). Смерть гетьмана Сагайдачного

До Києва Петро Сагайдачний повертався в супроводі королівського лікаря у кареті, що її подарував Сигізмунд III. Гетьман оселився у власному будинку в Києві, призначивши наказним гетьманом Петра Жицького. Незважаючи на хворобу, гетьман продовжував займатись активною політичною діяльністю. В січні 1622 року Сагайдачний відмовив королівським комісарам у розгляді без скликання загальної козацької ради, вимоги про скорочення війська до 3 тисяч осіб. Наприкінці зими 1622 року до Варшави було надіслане козацьке посольство з вимогою до польського короля дотримуватись даних раніше обіцянок, проте особливих результатів досягнуто не було.

Богоявленський собор наприкінці XIX ст.

За п'ять днів до смерті Сагайдачний склав заповіт, за яким відписав своє майно на освітні, благодійні та релігійні цілі, зокрема, Київському братству і Львівській братській школі, щоб на доходи від цього майна могли навчатись бідні діти. Для своєї дружини та близьких родичів гетьман призначив опікунів: київського митрополита Іова Борецького та близького соратника Оліфера Голуба.

10 квітня (20 квітня) 1622 року Петро Сагайдачний помер внаслідок вогнепального поранення руки, яке отримав під час битви під Хотином[3]. Похорони гетьмана припали на Провідну (Томину) неділю, 28 квітня 1622 року[62]. На велелюдному похороні зібрались його бойові побратими, мешканці Києва. Під час похорону учні Київської братської школи читали приурочені до цієї скорботної події «Вірші на жалосний погреб гетьмана Сагайдачного» о. Касіяна Саковича, в яких возвеличивулась подвиги українського полководця та його служіння християнській вірі. Похований у Богоявленському соборі Київського Братського монастиря, який в подальшому називали «монастирем Сагайдачного»[63].

У 1690–1693 роки при реконструкції Богоявленської церкви Києво-Братського монастиря могила гетьмана була перенесена під південну стіну собору. В 1935 році церкву було знищено й відомості про це поховання остаточно втрачено[64]. В даний час на території Києво-Могилянської академії реконструйована умовна могила Конашевича-Сагайдачного.

Якуб Собеський залишив про нього такий спомин:

«
Був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був проворний, діяльний, у таборі сторожкий, мало спав і не пиячив… на нарадах був обережний і в усяких розмовах неговіркий.
 »

Особисте життя[ред.ред. код]

У своїх «Віршах» К. Сакович вказує, що дружиною Петра Сагайдачного була шляхтянка Анастасія Повченська. Виходячи з тогочасних норм та традицій можна припустити, що одружились вони близько 1602—1603 року, коли Конашевичу минуло двадцять років, а дружина була на кілька років молодшою[24]. Близько 1604 року в них народився син — Лукаш. Родина мешкала у Києві на Подолі у власному маєтку, котрий Петро Сагайдачний використову­вав як тимчасову гетьманську резиденцію. Про сина Лукаша відомо, що в 1618 році він прибув на навчання до Замойської академії та був записаний як Lucas Petri Konaszewicz[65].

Перед смертю у своєму заповіті гетьман призначив опікунів для дружини — київського митрополита Іова Борецького та наступника на гетьманській посаді Оліфера Голуба. Після смерті Сагайдачного Анастасія в 1624 році удруге вийшла заміж за шляхтича Івана Пйончинського та мешкала в маєтку неподалік с. Вирва[66].

Політичні погляди Сагайдачного[ред.ред. код]

А. Климко. Сагайдачний громить турків. Поштівка 1938 року

Петро Конашевич-Сагайдачний був непересічним політиком та дипломатом, котрий будував довгострокові дипломатичні комбінації як в межах України так і закордоном. Свою політичну лінію він проводив наполегливо та безумовно, при цьому чітко висловлював свою позицію щодо польського короля та шляхти. Український історик Михайло Грушевський вказував, що сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного та визнавали загальноукраїнське значення його діяльності. Саме за часів Сагайдачного козацтво виходить за вузько станові інтереси, долучається до вирішення проблем українського населення, формує свою політичну програму. Утворюється спілка українського козацтва, міщанства й духовенства[67]. Завдяки результативній політиці Сагайдачного в цей час відбувалось активне формування національної української спільноти з її чітко вираженими географічними кордонами. Сагайдачний перетворює Київ на політичний осередок України та залучив його в орбіту майбутньої нової Української козацької держави[67].

Будучи гетьманом, Петро Сагайдачний виражав інтереси національно-патріотичних сил та активно виступав проти чужоземного панування на українських землях. Підтримуючі прагнення українського народу до більшої політичної самостійності, Петро Сагайдачний домагався автономії України, досягнення для неї широких прав у складі Речі Посполитої. Він підтримував концепцію, згідно якої українці розглядались, як третій (рівноправний із польським та литовським) народ Речі Посполитої. При цьому стверджувалась історична та національна єдність мешканців територій, історично пов'язаних із Київським та Галицько-Волинським князівствами княжої доби[68][67].

Сагайдачний виступав палким поборником та захисником православ'я, яке після Брестської Унії 1596 року було оголошено поза законом. Значна частина цивільного українського населення та православного духовенства виступили проти унії, що призвело до соціальної, політичної та ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII ст. Ще під час навчання в академії Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. В умовах посилення національно-релігійного гноблення українського народу, Петро Сагайдачний переконав козаків підтримати православну церкву та разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства. Ця публічна акція продемонструвала солідарність запорожців із православним духовенством та була виявом підтримки та захисту, що оберігав його від репресій польської влади. Саме завдяки активній підтримці та гарантіям Сагайдачного Єрусалимський патріарх Теофан III відновив знищену унією православну ієрархію. Підтримка запорожцями православного духовенства сприяла розвитку української культури, а також стала важливим чинником подальшої національно-визвольної революції під проводом Богдана Хмельницького[68][67].

В переговорах із польською владою, Петро Сагайдачний домагався розширення козацького реєстру та вимагав легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію. Він вимагав розширити козацькі права та вивести польські війська з України. Одночасно, він підтримував історичне явище «покозачення», коли українські селяни відмовлялись від феодальної повинності та залучались до Війська Запорозького. Цей процес дозволяв розширювати територію козацької України, оскільки населення приймало та запроваджувало козацькі порядки.

У зовнішній політиці Петро Сагайдачний дотримувався вираженої антиосманської орієнтації. Під його проводом запорозькі козаки здійснювали активну протидію туркам і татарам, що призупинила європейську експансію Османської імперії. Завдяки його діяльності утверджується бачення запорозького козацтва як «щита» християнського світу проти невірних. Сагайдачний проводив активні дипломатичні переговори для пошуку союзників у боротьбі проти турків, зокрема, із перським шахом Аббасом I Великим та герцогом Карлом Ґонзаґа де Невера, одним із засновників Ліги християнської міліції, до якої належали Папа Римський, німецький імператор, королі Іспанії, Англії, Польщі та Франції[1][68][67]. Разом з тим, очолюючи реєстрове козацтво, яке перебувало на службі польського уряду, Петро Сагайдачний був змушений відстоювати польські інтереси. Він підтримав польську позицію та взяв участь у поході королевича Владислава під час боротьби за московський престол. Одночасно, деякі дослідники пояснюють пасивну участь Сагайдачного під час штурму Москви небажанням надто великого посилення Польщі. У битві під Хотином військо Петро Сагайдачного підтримало польського короля та врятувало Польщу від політичної катастрофи.

Військові реформи та тактика Сагайдачного[ред.ред. код]

Козацький табір

Організаторські здібності гетьмана стали тим суб’єктивним фактором, який безпосередньо вплинув на розвиток козацького воєнного мистецтва, його стратегію і тактику. Сагайдачний провів реформу війська на Січі: поділив його на сотні та полки, поновив навчання. Разом із тим впровадив сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час морських походів, а за провини «карав на смерть». Сагайдачний позбавив козацькі лави від анархічних та кримінальних елементів, при цьому залучив до війська людей „осілих”, пов’язаних із землею та хліборобством[68]. Внаслідок реформи партизанські ватаги козаків стали подібними на регулярне військо, покращилась організація та боєздатність козацького війська[21]. Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту[67].

Сагайдачний долучив Військо Запорозьке до вирішення проблем та прагнень жителів України, задіяв його до політичної самоорганізації та захисту православної віри. Саме завдяки Сагайдачному Військо Запорозьке по праву стало національним, що сприяло підвищенню його боєздатності[68]. Унікальна територіальна, паланково-курінна система організаційної побудови Запорозької Січі забезпечувала високий ступень підготовленості війська до війни. Оскільки ця система створювалася з метою максимальної мобілізації, то її можливості дозволяли козацькому війську швидко поповнюватись після значних втрат або поразок[69].

Військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, при цьому Петро Сагайдачний володів вмінням чітко розподіляти сили і правильно визначати напрямки головних ударів супротивника, а також визначати його найслабкіші ланки. Він чи не першим у військовій тактиці активно застосовував тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на чисельно переважаючі маршеві колони супротивника і вносили безлад і паніку у його лави[67].

Під час бойових дій Сагайдачний відхиляв пасивну тактичну систему, що набула поширення в Західній Європі. На противагу цьому, замість маневрування по тилам супротивника та знищення його комунікацій, він використовував швидкий і несподіваний маневр, що дозволяв йому отримати найсприятливіші умови для нав'язування бою. Прагнення діяти наступально та завершати кожний маневр ударом було одним з основних принципів всієї полководчої діяльності Сагайдачного[69]. Основними принципами стратегії Сагайдачного були: блокування головних комунікацій і стратегічних об'єктів у районі бойових дій; проведення комплексу битв перед генеральним боєм з метою виснаження або введення в оману противника; концентрація основних сил і засобів війська на головному напрямку як у наступі, так і в обороні, аби досягти вирішального результату найкоротшим шляхом і з мінімальними втратами[69].

Під час московського походу Сагайдачний засвоїв тактику ведення війни та способи здобуття укріплених міст та фортець, що її виробили запорожців під час попередніх походів на Московщину. Це була наступальна тактика ведення війни, що буду­валася на факторі раптовості та високій маневреності запорозьких сил. Висока мобільність козацьких сил була можливою через відсутність важкої артилерії, що могла сковувати їхній рух. А продовольче забезпечення свого війська запорожці здійсню­вали за рахунок відповідних експропріацій на території противника[70].

Через відсутність достатніх військово-технічних ресурсів традиційні методи облоги були неприйнятні для козаків. Сагайдачний використовував стрімкі приховані рейди на ве­ликі відстані козацької кінноти з атакою з ходу на ворожі укріплені міста та фортеці. В разі успіху на її завершальному етапі запорожці використовували штурмові драбини та холодну зброю. Якщо ж козакам з наскоку не вдавалося захопити укріплення, вони розпочинали нетривалу облогу із застосуванням обмеженого набору штурмових засобів[71]. Атакуючи глибокі тили та підриваючи комунікації, рейди військ Сагайдачного призводили до колапсу економіки супротивника.

Хотинська битва 1621 року стала для Сагайдачного зенітом його слави як полководця. В умовах гострої нестачі часу та ресурсів для облаштування козацьких позицій Петро Сагайдачний зумів організувати надійну оборону козацького табору, що була спроможна витримати інтенсивні артилерійські обстріли противника. Під час оборони Сагайдачний використав тактику концентрованого вогню козацької піхоти по наступаючому ворогу. Після того, як вогонь вносив розлад у ворожі лави, Сагайдачний організовував стрімкі контратаки, одна з котрих поставила турецьке військо на межу цілковитого розгрому. Відзначаючи чисельну перевагу супротивника, Сагайдачний організовував раптові атаки в неочікуваний для противника час та в несподівані для нього ділянки фронту. Його тактика нічної війни не лише завдавала важких втрат противнику, але й підривала його моральний дух. Саме атакуючі дії запорожців, що виснажували супротивника та руйнували його плани, дозволили не лише витримати облогу Хотина, але й завдати армії Османа ІІ стратегічної поразки [72]. Вірменський хроніст Авксентій писав:

«
Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу було здобуто тільки завдяки Богові й запорозьким козакам.
 »

Сеймовий комісар польської армії магнат Яків Собеський мусив визнати:

«
Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки.
 »

Історіографія досліджень[ред.ред. код]

До постаті Петра Сагайдачного здавна існував інтерес в українській історіографії. Особливістю вивчення особи українського гетьмана була незначна кількість письмових джерел, які містили неоднозначні характеристики його діяльності. Дослідження присвячені Сагайдачному завжди перебували під впливом позанаукових — політичних та ідеологічних чинників. Для вітчизняної історіографії характерна певна романтизація та ідеалізація образу гетьмана. Натомість в російській імперській історіографії увага акцентувалась на відповідності дій козацтва інтересам самодержавної влади Росії і, виходячи з цього, давались неоднозначні оцінки вчинкам Сагайдачного. Радянські історики змушені були враховувати у своїх дослідженнях офіційні ідео­логічні настанови, наприклад тези про возз'єднання України з Росією та кла­сову боротьбу у суспільстві[73][74].

Підвалини теоретичних та ідеологічних наукових поглядів на постать Петра Сагайдачного були сформовані в історичній літературі XVIII — початку XIX сторіччя. Серед козацьких літописців XVIII сторіччя найбільш повна інформація міститься у літописі Григорія Грабянки. Саме він формує образ Сагайдачного, як захисника християнського світу від турків та татар та акцентує увагу на його культурницькій та благодійницькій діяльності. Проте, у даному літописі присутні і значні фактичні хиби, зокрема, не вірно визначена дата Хотинської битви[73]. В літописі Самійла Величка про Петра Сагайдачного розповідається в тексті другого розділу першого тому, серед гетьманів, що передували Богдану Хмельницькому. Проте, в цій роботі наявні чисельні літературні вигадки, котрі мали тривале життя у фаховій літературі[75]. З середини XVIII сторіччя почав занепадати літописний жанр і на його місце приходять твори козацько-старшинської історіографії. Найяскравіше це проявилось у обробці праці Тимофія Титловського, здійсненою полковим обозним С.Лукомським у 1770 році. В цьому творі відносно небагато фактичних хиб, що відрізняє його від інших історичних праць XVIII сторіччя.

В другій половині XVIII сторіччя перед російськими істориками поставили завдання визначити місце історії українських земель в межах історії Росії. Це знайшло відображення у працях офіційних російських істориків. В роботі Герхарда Міллера «Историческія сочиненія о малороссіи и малороссіянахъ» ставлення до українського гетьмана відображається з точки зору російського самодержавства і в загальному міститься негативна характеристика його дій. Подібної точки зору дотримувався у своїй роботі «Літописна оповідь про Малу Росію»(1787) і Олександр Рігельман, який відверто вороже ставився до козацької вольниці, що суперечила природі самодержавної влади[73].

Протягом XIX — початку XX сторіччя був зроблений визначний науковий доробок у вивченні історичної постаті Петра Сагайдачного. В цей час історики спиралися на архівні джерела, проте часто ставились до них недостатньо критично. В цих працях часто ідеалізувалася історична постать Петра Сагайдачного, а опис його діяльності підлаштовувався під авторські умоглядні схеми. Найважливіші для тогочасної історіографії дослідження про життя і діяльність запорозького гетьмана відображені у працях Дмитра Бантиша-Каменського (1822), Миколи Маркевича (1842), Михайла Максимовича (1843,1850), Пантелеймона Куліша (1874), Володимира Антоновича (1883), Івана Каманіна (1901) та Дмитра Яворницького (1913)[76]. Серед вчених що більш критично ставились до архівних джерел та працювали на засадах наукового вивчення діяльності Петра Сагай­дачного слід відзначити Платона Жуковича (1906) та Михайла Грушевського (1909)[74]. В цей же період до постатті Сагайдачного звертаються польські історики Олександр Яблоновський, Францішек Равіта-Ґавронський, Владіслав Томкєвич. В своїх работах вони відзначають його значення у налагодженні польсько-козацьких відносин, а також непослідовність політики уряду стосовно запорожців. Загалом в польській історіографії часто підкреслюють важливу роль Петра Сагайдачного як далекоглядного політика та дипломата, що сприяв розвитку та налагодженню взаємин між урядом та козацтвом та неодноразово допомагав Речі Посполитій під час війн із її супротивниками [77].

В радянські часи інтерес до постаті українського гетьмана був доволі кволий. Радянські історики (зокрема, Володимир Голобуцький, Ной Рашба, Кость Гуслистий) знаходилиись під впливом пануючої у країні ідеології і змушені були робити поправки у своїх дослідженнях на офіційні ідеологічні настанови (возз'єднання України з Росією, кла­сова боротьба у суспільстві).

Після отримання Україною незалежності, відбувся сплеск популярності тематики, пов'язаної з гетьманством Петра Сагайдачного. Частина авторів відродили моду на його романтизовані образи XIX — початку XX сторіччя. Зокрема, цим відзначаються роботи Олени Апанович та Богдана Сушинського. Серед сучасних дослідників, що займаються комплексним, багатоаспектним вивченням та висвітленням біографії та діяльності Петра Сагайдачного можна відзначити Петра Саса, Ю.Мицика та В.Брехуненка[78].

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Ім'ям Петра Сагайдачного названі вулиці в багатьох містах України, зокрема в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Івано-Франківську, Кривому Розі, Луцьку, Чернівцях, Вінниці, Рівному і Тернополі.

U-130 Фрегат «Гетьман Сагайдачний»

28 вересня 1991 року, на честь 370-річчя битви під Хотином, під стінами Хотинської фортеці відкрито пам'ятник гетьману П.Сагайдачному. В 1992 році бронзовий пам'ятник Сагайдачному встановлено на його батьківщині, в селі Кульчиці, де також діє музей Петра Сагайдачного. 19 червня 2001 року в Києві на Подолі також було встановлено пам'ятник українському гетьману. В 2008 році пам'ятник Петру Сагайдачному встановлений у Севастополі. Демонтований російськими окупантами 25 квітня 2014 року[79].

На честь Петра Сагайдачного названий вищий військовий навчальний заклад — Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, Київська державна академія водного транспорту ім. гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та Запорізький інститут МАУП ім. гетьмана Петра Сагайдачного.

4 липня 1993 року до складу ВМС України увійшов фрегат «Гетьман Сагайдачний» — флагман сучасного українського військово-морського флоту.

22 липня 1995 року Укрпошта випустила в обіг поштову марку з зображенням гетьмана номіналом в 30 000 карбованців.

6 березня 2000 року Національним банком України випущено в обіг 10-ти гривневу срібну монету, на реверсі якої розміщено зображення батальної сцени на Чорному морі, овальний портрет гетьмана, дата його смерті та колоподібний стилізований напис: Петро Конашевич Сагайдачний.

В 2011 році рішенням Архієрейського собору Української автокефальної православної церкви Петро Сагайдачний був канонізований в чині «благовірний гетьман»[50][80]

У літературі[ред.ред. код]

Петро Конашевич-Сагайдачний оспіваний у багатьох козацьких думах та українських народних піснях. Зокрема у відомій пісні «Ой на горі та женці жнуть» є наступні рядки[81]:

А позаду — Сагайдачний,
Що проміняв жінку
На тютюн, на люльку,
Необачний.

"Гей, вернися, Сагайдачний,
Візьми свою жінку,
Віддай тютюн-люльку,
Необачний!

"Мені з жінкою не возиться,
А тютюн та люлька
Козаку в дорозі
Знадобиться!

На смерть Петра Сагайдачного ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав «Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», в яких прославив його заслуги у справі захисту батьківщини від турецько-татарських нападів.

Героїчна постать Сагайдачного — у центрі наступних творів:

Українські:

  1. Юрій Будяк «Невольниця-українка: історична поема з часів гетьмана Сагайдачного»;
  2. Адріан Кащенко «Про гетьмана Сагайдачного»;
  3. Пантелеймон Куліш драма «Петро Сагайдачний»;
  4. Повість Осипа Маковея «Ярошенко», що вийшла друком у Львові у 1905;
  5. Данило Мордовець «Сагайдачний»;
  6. Зінаїда Тулуб «Людолови»;
  7. В. Тирса «Несмертельна слава: історична повість»;
  8. Андрій Чайковський роман «Сагайдачний» — книга перша «Побратими» (1924); книга друга «До слави», частина 1 (1929); книга третя «До слави», частина 2;

Польські:

  1. Вацлав Потоцький «Війна Хотинська»;
  2. Юзеф Богдан Залєський дума «Чайки. Спів запорожців під час повернення з виправи морської Конашевича».[82]

У кіно[ред.ред. код]

У 1994 році за романом письменника української діаспори Спиридона Черкасенка «Пригоди молодого лицаря» на Київській кіностудії імені Олександра Довженка був знятий кінофільм «Дорога на Січ», де також присутній образ славного гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдачного.

Галерея[ред.ред. код]

PetroSahaidachny Kulchici.JPG
Пам'ятник Петрові Сагайдачному (Київ).jpg
Petro Konashevych-Sahaidachny (Hryvnia).jpg
Stamp of Ukraine s84.jpg
Het’manSahaidachny1994.jpg
Зображення Петра Сагайдачного на поштовій марці

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н Сас П.М. Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.. — Київ: Наукова думка, 2008. — Т. 5: Кон - Кю. — С. 568.
  2. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький… ст.113
  3. а б в Сас П.М. Коли народився Петро Конашевич-Сагайдачний // Український історичний журнал, (2011) (N3.) С. С. 36─49..
  4. Як гетьман згадується в сучасній українській історіографії. Фактично ж мав звання «Старший його Королівської Милості Війська Запорозького»
  5. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 141
  6. а б в Богдан Сушинський Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX ст.. — Одеса: ЯВФ, 2006. — Т. 1. — С. 592. — ISBN 966-8286-63-4.
  7. Апанович О. М. Гетьмани України й кошові отамани Запорозької Січі. — К., 1993. — С.10
  8. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 148
  9. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 150
  10. а б в г д е ж и к Пиріг Петро. Петро Конашевич-Сагайдачний: історичні нариси життя та діяльності.
  11. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 205
  12. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 206
  13. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 217
  14. Видатні постаті української історії. Петро Конашевич-Сагайдачний
  15. Сас П. М. Молоді роки, 2006, С. 230
  16. Борис Черкас. Пригоди козаків у Прибалтиці
  17. Сергій Махун.Козаки-найманці на службі європейських держав
  18. Ю.А. Мицик. КРУТНЕВИЧ Гаврило // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.. — Київ: Наукова думка, 2008. — Т. 5: Кон - Кю. — С. 568.
  19. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 233
  20. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 208
  21. а б в г Коваленко Л. Т. «Петро Конашевич-Сагайдачний»
  22. Володимир Сергійчук.Морські походи запорожців.
  23. а б Мирослав Мамчак. Україна: Шлях до моря. Історія українського флоту
  24. а б Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 152
  25. а б Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 154
  26. а б Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 155
  27. а б Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 156
  28. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 156-157
  29. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 157
  30. а б Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 158
  31. Сас. П. М. Чи вступили запоржці до ліґи християнської міліції?
  32. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 159
  33. Сас П.М., 2010, С. 329
  34. Сас П.М., 2010, С. 331
  35. Сас П.М., 2010, С. 333
  36. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 160
  37. Сас П.М., 2010, С. 341-343
  38. Сас П.М., 2010, С. 344-345
  39. Сас П.М., 2010, С. 346
  40. Сас П.М., 2010, С. 352-354
  41. Сас П.М., 2010, С. 372-374
  42. Сас П.М., 2010, С. 376-386
  43. Сас П.М., 2010, С. 441-446
  44. Сас П.М., 2010, С. 447-448
  45. Сас.П.М. Відновлення православної церковної ієрархії Київської митрополії(1620)
  46. Катерина Липа. Митра і шабля.Як Сагайдачний врятував православну церкву.
  47. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 165
  48. а б Віктор Демочко. Роль козацтва на чолі з П. Сагайдачним у відновленні та розвитку церковного життя в Україні в першій половині XVII ст. Волинські історичні записки (2008,1). pp. 29-33.
  49. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 166
  50. а б Сергій Горбик. «До питання канонізації гетьмана Петра Сагайдачного в чині «БЛАГОВІРНИЙ»». сайт Свято-Введенського чоловічого монастиря. Архів оригіналу за 2013-07-14. Процитовано 2013-07-13. 
  51. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 38
  52. Г.Грабянка, С.Величко, Й.Мюллер та ін. Хотинська війна (1621). — Київ: Центр пам'яткознавства Академії наук України та Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, 1991. — 240 с.
  53. а б Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 101
  54. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 106
  55. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 111
  56. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 114-115
  57. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 115-116
  58. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 117
  59. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 118
  60. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 125
  61. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 128
  62. Архиєпископ Ігор Ісіченко. «Вірші на жалосний погреб гетьмана Сагайдачного» о. Касіяна Саковича та проблема витоків «козацького бароко»
  63. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 168
  64. Братський монастир. Богоявленський собор (не зберігся) (1693, п. ХІХ ст.)
  65. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 196
  66. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 204
  67. а б в г д е ж Віталій Огієнко. «Петро Сагайдачний — руський батько козацької України». «Українська Правда». Архів оригіналу за 2013-07-14. Процитовано 2013-07-10. 
  68. а б в г д О.В.Фірсов. Військово-політична діяльність П.Сагайдачного та Б.Хмельницького:порівняльний аналіз
  69. а б в Фірсов О. В. Особливості ведення стратегії козацького війська за часів гетьмана Петра Сагайдачного.
  70. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 241
  71. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 240
  72. Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011, С. 167
  73. а б в Ісаєнко О. М. Висвітлення постаті гетьмана Петра Сагайдачного в історичній літературі XVIII ст.
  74. а б Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 8-9
  75. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 7
  76. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 8
  77. Буряченко С.В. Роль гетьмана Петра Сагайдачного у відносинах уряду Речі Посполитої та козацтва в українській та польській історіографії
  78. Сас П.М. Молоді роки, 2006, С. 10-11
  79. Вчера по решению губернатора Севастополя был аккуратно демонтирован «памятник» гетману Сагайдачному (рос.)
  80. «Львівсько-Самбірська Єпархія Української Автокефальної Православної Церкви. Запрошуємо всіх на свято прославлення Благовірного Гетьмана Петра Сагайдачного». сайт Свято-Введенського чоловічого монастиря. Архів оригіналу за 2013-07-14. Процитовано 2013-07-13. 
  81. Ой на горі та женці жнуть // Сайт «Українські народні пісні»
  82. Majewski W. Konaszewicz (Kunaszewicz) Sahajdaczny Piotr (zm. 1622)… S. 486

Література[ред.ред. код]

Першоджерела та оповідання[ред.ред. код]

Відео[ред.ред. код]