Історія фемінізму
Історія фемінізму (переважно західного) починається з суфражизму і традиційно поділяється на три (іноді чотири) «хвилі» — періоди з характерними темами та завданнями у виборюванні гендерної рівності, кожен з яких нашаровувався на здобутки попереднього, поєднуючись із ними.
- «Перша хвиля» стосується суфражистського руху XIX і початку XX століття, в якому ключовими питаннями були права власності для одружених жінок і право голосувати та обиратися.
- Під «другою хвилею» розуміють ідеї та дії, пов'язані з жіночим визвольним рухом, який почав розвиватись з 1960-х років і виступав за повну юридичну та соціальну рівність жінок і чоловіків. Бере початок від публікації «Другої статі» Симони де Бовуар у 1949 році.
- «Третя хвиля» є продовженням другої та реакцією на її невдачі. Появу відносять до 1990-х років і пов'язують з сексуальними війнами між феміністками. Ця дискусія і поділ фемінізму на антипорнографічний та сексуально-позитивний вважається закінченням «другої хвилі» та початком «третьої».
- Постфемінізм, або четверта хвиля, є рефлексією феміністської методології.
Кампанія за права жінок, включаючи соціальну, політичну й економічну рівність з чоловіками у правах людини, виник у Європі в XVII—XIX століттях, коли жінки домагалися права власності, прав одержувати вищу освіту і голосувати та обиратися (див. суфражистки). Право голосу практично повсюдно було здобуто жінками до ХХ століття, тому акценти змістилися в бік рівних економічних і соціальних можливостей, включаючи права при прийомі на роботу. У промислових країнах формальна рівність отримана, хоча реальна нерівність, особливо в області зайнятості й оплаті праці, зберігається.
Хоча феміністичні рухи були і є зосереджені переважно на правах жінок, деякі феміністки виступають за включення чоловіків до свого руху, оскільки патріархатна організація суспільства і гендерні стереотипи та традиційні гендерні ролі, на їх думку, наносять шкоду також і чоловікам.
Періодизація[ред. | ред. код]
Історія західного жіночого руху поділяється включає протофемінізм, три «хвилі» та четверту або пост-фемінізм. Одним із перших текстів, що містять твердження про рівність чоловіків і жінок в контексті релігії, є Тхеригатха (частина палійського канону в буддизмі). Феміністичні ідеї висловлючали чи не всі відомі жінки протягом людської історії (як титуловані, так і відомі своєю роботою мисткині, науковиці, соціальні реформаторки, активістки). Проте масовості і згуртованості як рух зусилля жінок проти патріархатного утиску набули після XVII ст.
Протофемінізм (кінець XVII ст.)[ред. | ред. код]
Початок європейського фемінізму датується кінцем XVII — початком XIX ст., коли думка про те, що жінка займає пригноблене положення в суспільстві, в центрі якого є чоловік (патріархат), отримала широке розповсюдження. Феміністський рух бере початок з реформаторського руху західного суспільства XIX ст. Серед активісток того часу — Софі де Кондорсе.
Вперше вимоги рівноправ'я висунуті жінками під час Війни за незалежність в США (1775—1783). Першою американською феміністкою вважають Ебігейль Адамс (1744—1818), авторку знаменитої фрази: «Ми не будемо підкорюватись законам, в прийнятті яких ми не брали участі, і владі, яка не представляє наші інтереси» (1776).
У Франції до початку Великої революції 1789 почав виходити перший журнал, присвячений боротьбі жінок за рівність, виникли жіночі революційні клуби, членкині яких брали участь у політичній боротьбі. Але французька Конституція 1791 року відмовила жінкам у виборчому праві. В тому ж році Національним зборам була представлена «Декларація прав жінки і громадянки» (підготована Олімпією де Гуж по зразку «Декларації прав людини і громадянина» 1789), в якій містилась вимога повного соціального і політичного рівноправ'я жінок.
Перша жіноча політична організація «Угруповання жінок — революційних республіканок»" створена тоді ж, але в 1793 році її діяльність заборонена Національним Конвентом, а Олімпію де Гуж засуджено до страти. Їй належать слова: «Якщо жінка гідна зійти на ешафот, то вона гідна ввійти в парламент». В 1795 жінкам Франції заборонили з'являтись в громадських місцях і на політичних зібраннях. В 1804 прийнятий громадянський кодекс Наполеона, згідно з яким жінка не могла без згоди чоловіка виступати в суді та розпоряджатись своєю власністю, за виключенням заповіту. Це позбавляло жінку всіх прав власності, крім права на формальне володіння і передачу у спадок. Кодекс підпорядковував жінку чоловіку майже у всьому.
У Британії вимогу рівноправ'я висунула Мері Волстонкрафт (1759—1797) в книзі «На захист прав жінок» (1792), одному з перших гучних феміністських творів.
«Перша хвиля» фемінізму[ред. | ред. код]
Початком організованого руху вважається 1848, коли у м. Сенека-Фоллз (штат Нью-Йорк) жінки провели з'їзд на захист своїх прав під гаслом «Всі жінки та чоловіки створені рівними», де прийняли «Декларацію переконань» авторства Елізабет Кеді Стентон та Лукреції Мотт з вимогами рівноправ'я у правах власності, шлюбу, вільного вибору професії, отримання повноцінної освіти тощо.
В 1869 році Джон Стюарт Мілль опублікував працю «Підпорядкування жінок», в якій відзначив, що «підтримка законом підпорядкування одної статі іншій шкідлива… і є одною з перешкод на шляху до загальнолюдського удосконалення».
Питання про право власності для жінок займало велике місце в західному фемінізмі, оскільки принцип покровительства англійського загального права і законодавство Франції позбавляли одружену жінку правоздатності, в тому числі всіх прав власності. В 1860, після звертання Елізабет Стентон, Законодавчі збори Нью-Йорка прийняли в якості закону «Акт про власність одружених жінок», що гарантував жінці право залишати за собою зароблене нею, рівне з чоловіком право на спільну опіку над дітьми і право власності вдови, відповідне до прав чоловіка у випадку смерті жінки.
Важливою фігурою фемінізму другої половини XIX ст. є Еммелін Панкгерст, одна з засновниць суфражизму, ціллю якої було викорінення сексизму, закріпленого на всіх рівнях британського суспільства. в 1903 році Панкгерст сформувала «Організацію з захисту суспільних і політичних прав жінок» (Women's Social and Political Union), яка впродовж року об'єднала 5 тис. членкинь.
Після того як учасниць організації почали арештовувати, багато з них зважились на протест голодуванням. Це привернуло увагу до жорстокості законодавчої системи того часу і до ідей фемінізму. В 1984 англійський парламент прийняв ряд законів, спрямованих на покращення становища жінок, і надав їм право голосу на місцевих виборах.
В США в 1869 році створено дві організації, в 1890 об'єднані в «Національну американську асоціацію за жіноче виборче право». Завдяки її активності в ряді американських штатів жінок допустили до голосування.
На початку 1920-х в Вашингтоні діяв «Антифлірт-клуб», метою якого був захист жінок від сексуальних домагань з боку чоловіків.
«Друга хвиля»[ред. | ред. код]
![]() | В іншому мовному розділі є повніша стаття Histoire du féminisme (фр.). |
«Третя хвиля»[ред. | ред. код]
Характерними рисами фемінізму третьої хвилі є включення компонентів квір-теорії, антирасизму та інтернаціоналізму і дестигматизація жіночої сексуальності. Крім того, ставлення до порнографії як до одного з способів експлуатації жінок, характерне для «другої хвилі», замінюється на роздрібнені, в тому числі протилежні точки зору. Персоналії: Еліс Вокер, Лілі Тейлор, Наомі Вульф («Міф про красу»).
Див. також[ред. | ред. код]
- Фемінізм в Україні
- Жіноче виборче право та суфражизм
- Права жінок, гендерна нерівність, гендерна рівність
Джерела та література[ред. | ред. код]
- М. Д. Богачевська-Хом'як, О. Р. Кісь. Жіночий рух //Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Ін-т енцикл. дослідж. НАН України. — К. : Ін-т енцикл. дослідж. НАН України, 2001–2020. — 10 000 прим. — ISBN 944-02-3354-X.
- М. Богачевська-Хомяк, О. М. Веселова. Жіночий рух в Україні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 160. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
- Смоляр Л. О. Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської України II пол. XIX — поч. XX ст. Сторінки історії: Монографія. — Одеса: Астропринт, 1998. — 408 с.
Посилання[ред. | ред. код]
|
![]() |
Це незавершена стаття з соціології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
![]() | Ця стаття недостатньо ілюстрована. Ви можете допомогти проєкту, додавши зображення до цієї статті. |