Фемінітиви

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Фемініти́ви (від лат. fēmina — жінка, fēminīnus — жіночий) — назви на означення жінок за професією, видом діяльності, соціальним статусом, місцем проживання тощо.

Найменування жінок становлять окрему підсистему слів. У сучасній українській мові вони належать до однієї з найбільш активних і динамічних її категорій, що розвивається під впливом позамовних та власне мовних чинників.

Подекуди в сучасній науковій літературі можна натрапити на термін фемінатив, однак таке вживання терміна не виправдано ані етимологічно (від лат. femininus має бути фемінітив), ані історично (адже термін «фемінітив» прижився в українському мовознавстві ще в 1960-х роках).

Фемінітиви й норма літературної української мови[ред.ред. код]

Тривалий час, або під впливом російської мови, або під впливом спільних тенденцій у кількох слов’янських мовах, в українському мовознавстві побутувало уявлення, що жіночі назви потрібно уникати в діловому і науковому мовленні. Хоча ще в 1960-х роках цю норму ставив під сумнів провідний фахівець з українського словотвору І. І. Ковалик[1].

Довідники з культури української мови інколи обстоюють нормативність вживання фемінітивів. Є. Чак у розвідці «Чи правильно ми говоримо?» радить: «Отже, зваживши на аастереження, варто широко вживати такі утворення жіночого роду іменників, як авторка, бібліотекарка, лікарка, директорка, кондукторка, касирка.» «Проте слід пам'ятати, що відповідне слово в чоловічому роді має більш загальний характер, і коли йдеться про офіційну назву звання, посаду або про ознаку чи вимогу, що стосується всіх, хто виконує цю роль чи роботу, треба вживати відповідне слово в чоловічому роді.» [2] Професор О. Пономарів у книзі «Культура слова: Мовностилістичні поради» радить не переносити риси офіційно-ділового стилю на інші стилі мовлення:

У засобах масової інформації досить часто можна почути й прочитати: перед мікрофоном журналіст Леся Чорна; гостей привітала вчитель української мови; ваша кореспондент взялась перевірити ці факти; Софія Русоваписьменник, історик, педагог, викладач, громадський діяч. Такі конструкції суперечать морфолого-стилістичним нормам української мови. Вони є наслідком невмотивованого перенесення рис офіційно-ділового стилю (де підкреслюється не стать людини, а її службове чи суспільне становище) на художнє, публіцистичне та розмовне мовлення.

Процес утворення від іменників чоловічого роду назв жіночого роду доволі продуктивний. Слова авторка, аспірантка, дописувачка, журналістка, контролерка, лекторка, редакторка та інші зафіксовані в словниках, цілком нормативні. Отже, їх можна і треба вживати: перед мікрофоном журналістка Леся Чорна, ваша кореспондентка взялася перевірити ці факти; Софія Русова — історик, педагог, письменниця, викладачка, громадська діячка і т. д.

Дехто висловлює міркування, що, наприклад, слово поет (коли йдеться про жінок) слід застосовувати до видатних митців слова, а поетеса — до пересічних майстрів віршування. Погодитися з цим важко. [3]

* * *

Констатуємо тільки, що порада О. Д. Пономарева різною мірою стосується різних видів журналістського тексту. Багато іменників чоловічого роду — назв за професією, званням, посадою тощо — не мають паралельних форм жіночого роду... (Капелюшний А. О. Практична стилістика української мови: Навчальний посібник. — Львів: ПАІС, 2007. — С.170.)

Проте більшість порадників і підручників рекомендують дотримуватися чинної норми в науковому та офіційно-діловому стилях мови:

У науковому і офіційно-діловому стилях іменники жіночого роду на означення професій вживаються рідко. У властивих їм мовних штампах спостерігаємо стійку традицію використання іменників чоловічого роду на позначення осіб жіночої статі.

(Довідник з культури мови: Посібник / За ред. С. Я. Єрмоленко. — К.: Вища школа, 2005. — С. 50-51.)

В офіційному мовленні слід віддавати перевагу формам чоловічого роду, навіть якщо вони мають у сучасній українській мові співвідносні форми жіночого роду іменників, що називають осіб за посадою, професією, званням: зарахувати на посаду касира Петрову, нагородити лейтенанта Павлишину, виступила професор Біла, доручити інспекторові Дем’янівській. Уживання форм жіночого роду вмотивоване лише тоді, коли вказівка на стать є обов’язковою й не може бути виражена іншими засобами: виступи українських фігуристок, концерт відомої піаністки. Суто офіційного характеру ділові документи набувають за умови, якщо з іменниками на позначення посад, професій, звань та ін. залежні прикметники узгоджуються у формі чоловічого роду, хоч у тексті йдеться про жінок, пор.: старший сержант Лиса; провідний науковий співробітник Вишневська. Із жіночим прізвищем узгоджуються лише дієслова у формі минулого часу жіночого роду, пор.: професор Біла зауважила, старший сержант Батурська доповіла. Іменники жіночого роду із суфіксами -ш-, -их- та деякі із суфіксом -к- не можуть бути використані в офіційному діловому мовленні через свій розмовний або жаргонний характер: секретарша, касирша, лікарша, головиха, професорка.

(Українська мова: Конспекти уроків: 6 клас I семестр / Л. В. Бутрин. — Тернопіль, 2015. — С. 134-136.)

Принцип фемінізації як засадничий для української мови викладено і в академічній граматиці української мови, у якій І. Вихованець і К. Городенська зазначають:

У сучасних тенденціях стосовно родової категоризації іменників помітним явищем постає співвідносність назв осіб чоловічого й жіночого роду. Ця співвідносність є найтиповішим і найпродуктивнішим способом творення іменників на позначення осіб: аптекар — аптекарка, архітектор — архітекторка, ветеринар — ветеринарка, економіст — економістка, депутат — депутатка, опозиціонер — опозиціонерка (...) Особливо широко функціонують похідні від іменників чоловічого роду суфіксальні кореляції жіночого роду в розмовному мовленні, вони нерідко не фіксовані словниками. [4]

Українська розмовна мова, на відміну від російської, тяжіє до активного творення і вживання фемінітивів. Цю словотвірну тенденцію пожвавлюють насамперед позамовні чинники, пов'язані зі зростанням ролі жінки в українському суспільстві та із ширшими процесами демократизації[5]. Проте фахівці відмічають наявність як стимулюючих, так і стримуючих чинників:

...і в українській, і в російській мовах реально існує ціла система як мовних, так і позамовних чинників, котрі стримують і, навпаки, стимулюють появу жіночих корелятів (Архангельська А. ‚Чоловік‘ у слов’янських мовах. 2007: 67-74). До чинників «стримуючого типу» належать морфонематична сполучуваність фемінізуючих формантів, прагматична «навантаженість» корелятів-фемінативів (що є, проте, об’єктивним наслідком їх походження), стилістична зниженість багатьох фемінізованих номінантів-іменувань за професією в порівнянні з чоловічими, «статусна» зниженість фемінатива в порівнянні з маскулінізмом (статус врачихи значно нижчий за статус врача, статус профессора вищий, ніж статус профессорши, те саме в українській мові — директорка виявляє нжчий статус, ніж директор). Звідси й потенційна можливість висловити за допомогою таких фемінативів поблажливу чи зневажливу характеристику жінки, що сприймається ґендерно-чутливими дослідниками як сексизм.

(А. Архангельская. Сексизм в языке: Мифы и реальность. — Оломоуц, 2011. — С. 105.)

Відображення фемінітивів в українських словниках[ред.ред. код]

Уже в першому українському друкованому словнику — «Лексисі» Лаврентія Зизанія (1596) було 7 жіночих найменувань.

Загалом у XVI-XVII століттях кількість жіночих номінацій в українській мові зростає[6], однак продуктивнішими вони стають у ХІХ столітті[7]. Для цих періодів характерно, що фемінітиви активно вживали передусім в усному мовленні, а в писемні джерела і відповідно словники вони проникали повільніше.

Ситуація змінюється на початку ХХ століття. Коли жінки щоразу опановують нові професії і фахи, кількість жіночих найменувань закономірно зростає. На хвилях фемінізації й українізації жіночі назви гамузом потрапляють у словники. Зокрема, чималу їх кількість засвідчує «Словник української мови» професора Д. Яворницького[8]: євангелитка, єретниця, величниця (у знач. ‘шанувальниця’), домовласниця, злочинниця, колежанка, змагальниця (‘учасниця змагань’), здільниця (‘майстриня, артистка’) та ін.

Жіночі назви рясніють і в «Російсько-українському словнику» А. Кримського (1924—1933): делегатка, інструкторка, інспекторка, друкарка, мулярка, медичка, лікарка, історичка (студентка), надихачка, випроб(ов)увачка, викладачка, професорка, демократка; виборниця, законодавиця, чинниця (‘діячка’), з'ясовниця, віддячниця, заступниця, заводовласниця, коштодавиця, виконавиця. Примітно, що фемінітиви медичка, лікарка, історичка, викладачка, професорка подано без жодних обмежувальних позначок (розм. чи зневажл.), які в радянські часи було впроваджено в усі українські словники.

Не оминає фемінітивів і «Російсько-український словник ділової мови» М. Дорошенка[9]: виховниця, володілиця, доглядниця, друкарниця, видавниця, висловниця, свідчиця, статистиця, державиця, владниця та ін.

Близько 3 500 фемінітивів поміщено у СУМі (1970—1980). Чимало з них марковано як стилістично забарвлені: позначки розм. чи зневажл. не лише обмежили сферу вживання фемінітивів розмовним стилем, а й по суті витіснили їх із нормативного вжитку.

З початку 2000-х років в Україні поступово переосмислюють радянський мовний спадок, у тому числі переглядають штучні обмеження щодо фемінітивів. Так, професор А. М. Нелюба 2012 року видав словник «Словотворчість незалежної України 1991—2011», у якому відображено фемінітиви-новотвори, що з'явилися на сторінках преси незалежної України.

Згадані лексикографічні напрацювання взято за основу для розробки онлайн-платформи «Фемінітиви», яку буде презентовано 10-12 листопада 2017 року в Харкові на Міжнародному лінгвістичному конгресі, присвяченому розвитку системи фемінітивів української мови з огляду на динаміку мовної норми. На цій платформі буде зібрано всі жіночі найменування в українській мові.[10]

Способи творення[ред.ред. код]

Фемінітиви здебільшого утворюються від маскулітивів, тобто від чоловічих назв, суфіксально. Однак деякі маскулітиви навпаки утворилися від фемінітивів, наприклад, нянь<няня, мимр<мимра, русал<русалка, фей<фея. Деякі професії називаються переважно фемінітивами, а їхні маскулітиви є рідкісними, або утворюються в аналітичний спосіб, або ж не утворюються взагалі. Наприклад, проститут (проститутка-чоловік), повія, дула, повитуха, покритка, феміністка (бо існує думка, що чоловіки можуть бути лише профеміністами, але не справжніми феміністами); машиніст — водій локомотива, а машиністка — набірниця друкарською машиною.

Слід відрізняти фемінітиви від іменників спільного роду, якими можуть називатися особи будь-якої статі, наприклад, суддя, староста, старшина, колега, бариста, піцейола, сирота, убивця. Як правило, вони відмінюються за першою відміною. Іменники спільного роду узгоджуються з іншими словами або в чоловічому, або в жіночому роді, залежно від ґендеру означеної особи.

Несуфіксальний словотвір[ред.ред. код]

Зміною закінчення часто утворюються фемінітиви в романських мовах. В українській це найчастіше імена. Наприклад: Богдан і Богдана, Олеся та Олесь, також неньо й неня, кум і кума.

Суплетивно, тобто переміною кореня слова, утворюються назви за родовою ознакою, наприклад: зять і невістка, дядько й тітка.

Окремо слід відзначити зміну субстантивованих прикметників за родами. Наприклад, радіоведуча / радіоведучий; православний / православна; свята́ / святий.

Суфіксальний словотвір[ред.ред. код]

В українській мові є багато суфіксів зі значенням фемінности.

Найпродуктивнішим є суфікс -К-, адже з його допомогою утворюється найбільше фемінітивів: депутатка, директорка, редакторка, архітекторка, лікарка, викладачка, доцентка, професорка. Він легко приєднується до чоловічої основи на приголосний, наприклад: президент — президентка, філософ — філософка, лідер — лідерка. Суфікс –К- поширений у всіх слов'янських мовах, а в українській він став найпродуктивнішим із середини ХІХ століття.

Суфікс -ИЦ- — другий за словотворчою продуктивністю. Він приєднується до чоловічих основ на –ЕЦЬ (підприємець — підприємиця, виконавець – виконавиця, службовець – службовиця) і –ИК (радник — радниця, засновник – засновниця, чиновник – чиновниця, боржник — боржниця, математик — математиця).

Суфікс -ИН- творить фемінітиви від чоловічих основ на -ЕЦЬ (борець — борчиня, мовець — мовчиня, продавець — продавчиня, творець — творчиня, митець — мисткиня), -ЛОГ (філолог — філологиня, соціолог — соціологиня, ендокринолог — ендокринологиня) або на приголосний, які тривалий час вважалися непіддатними фемінізації (ворог — вирогиня, член — членкиня, хірург — хірургиня).

Суфікс -ИН- (-ЕН-) трапляється в староукраїнських писемних пам'ятках, зокрема, з його допомогою утворювали: 1. національно-територіальні жіночі назви

(бойкиня, лемкиня, грекиня); 2. андронімічні називання (герцогиня, графиня, княгиня); 3. атрибутивні назви (берегиня, богиня, другиня); 4. жіночі назви за соціальною ознакою (бояриня, синьйорина, ґаздиня, монахиня); 5. аґентиви (майстриня, кравчиня).

Крім української, цей суфікс властивий також західно- і південнослов'янським мовам. Натомість він не властивий ані російській, ані білоруській мовам. Відродження цього суфікса і загалом активне творення фемінітивів означає також повернення української мови до «центральноєвропейського мовного союзу» (як його визначав Юрій Шевельов).

Суфікс -ЕС- (-ИС-) трапляється в номінаціях, які були запозичені у XVIII столітті з французької мови (іноді через російську): 1. андронімічні фемінітиви (баронеса, віконтеса, грандеса, принцеса); 2. аґентиви (патронеса, поетеса, стюардеса; абатиса, актриса, директриса, інспектриса, заст. лектриса). Сьогодні у фемінітивах-новотворах, на кшталт політикеса, агентеса, критикеса, метреса, майданеса, помітні спроби надати цьому суфіксові нового життя. Однак у парах словотвірних синонімів актриса — акторКа, лектриса — лекторКа, директриса — директорКа, поетеса - поетКа перевагу отримує більш частотний і більш продуктивно спроможний формант -К-. Тож доля суфікса -ЕС- (-ИС-) як фемінізаційного форманта поки залишається під питанням.

Особливістю словотвірної фемінізації є конкуренція між різними формантами: фотографка — фотографиня — фотографеса, філософка — філософиня — філософеса, кінознавчиня — кінознавиця — кінознавка, літературознавчиня — літературознавиця — літературознавка. Така конкуренція є закономірною для процесу карбування нових слів, і своєрідне словотворче «вагання» триватиме доти, доки мовна спільнота не вподобає собі і не відшліфує одного фемінітива з низки потенційно можливих. Водночас у процесі карбування фемінітивів нині істотно зростає роль медій: з їх допомогою словотворчі моделі фемінітивів відпрацьовуються швидше.

Професор А. Нелюба виділяє ще одну особливість творення фемінітивів на сучасному етапі, визначаючи її як «черезкроковий» шлях творення[11]. Цим способом утворено фемінітив істориня, тобто безпосередньо від історія (якщо ж утворювати від чоловічої основи, то можливий варіант: історик — історикиня), мажоритаристка — від мажоритарна система (якби слово утворювалось від чоловічої основи, то вийшло б мажоритарник — мажоритарниця). Професор припускає, що в майбутньому тенденція утворювати жіночі назви від загального поняття, проминаючи чоловічу основу, може пожвавитись.

Уживання фемінітивів у медіях та літературі[ред.ред. код]

Фемінітиви в українських медіях стають виразниками мовної політики, зорієнтованої на пропагування ґендерної рівності та власне української словотворчості. Зокрема, жіночі назви послідовно вживають такі видання, як: «Критика», «Критика феміністична», «Korydor», «Україна модерна», «Повага», «Я», «Спільне», «The Ukrainians» (менш послідовно — «Українська правда», «Український тиждень», «Газета по-українськи», «Львівська газета», «Експрес», «Високий замок»); окремі телевізійні програми: «Вікна» на СТБ, «ТСН» на 1+1, «Факти» на ICTV; окремі радіостанції: «Громадське радіо», «Радіо Сковорода» та навіть видавництва: «Критика», «Медуза», «Пабулум».

Наприклад:

Хочеться розпочати з питання розвитку суспільства, політичних змін. Ви за своєю базовою освітою є політологиня, чи готовий соціум сприйняти жінку-політичну лідерку, чи висуваються додаткові вимоги до кандидатур жінок, чи готові політичні сили сприймати жінку як фахівчиню, людину змісту, командну гравчиню, а не як вітрину, чарівне личко на білборді?[12]

Примітно, що жіночі назви проникають і в сучасну поезію:

А ми такі… гуртожитські богині —
Філологині, жриці дивних слів… [13]

Однією з активних творчинь фемінітивів в українській літературі була Наталена Королева (1888—1966), яка у своїх творах «Таврійська бай» і «Скитський скарб» вжила авторські фемінітиви: їздкиня, центавреса, стражкиня.

Дослідження фемінітивів в українському мовознавстві[ред.ред. код]

Фемінітиви в українському мовознавстві досліджують насамперед з огляду на словотвірні, лексико-семантичні та стилістичні особливості їх творення і вживання (Іван Фекета, Світлана Семенюк, Ярина Пузиренко). Окремі дослідження присвячено розвитку жіночих особових номінацій на діахронічному (Марія Брус, Алла Архангельська) чи синхронічному (Анатолій Нелюба) зрізах. Крім того, фемінітиви вивчають із погляду ґендерної лінгвістики (Михайло Гінзбург, Олена Малахова, Олена Синчак, Тетяна Архангельська) та в лінгвокультурологічному аспекті (Марія Федурко).

Критичні зауваги щодо вживання фемінітивів[ред.ред. код]

Українські мовознавці не проводили ґрунтовних дослідженнь фемінних інновацій, а тому з абстрактних міркувань нерідко зауважують, що вживання фемінітивів засвідчує давню патріархальну тенденцію розвитку української мови[14][15][16], тож традиційно належні до розмовних стилей засоби можна широко вживати в тому числі у діловому мовленні й у фахових текстах, таких як: доповіді, листи, протоколи, рецензії, експертні висновки тощо[17][18][19][20]. Оскільки фемінізацію, за визначенням А. Нелюби[21], можна назвати «українським проривом» у сучасних словотвірних процесах, то настав час ламати радянську традицію щодо витіснення фемінітивів із наукового й офіційно-ділового мовлення[22][23][24]. Такий позамовний підхід засвідчує характерне для пуристів нехтування стилістичною диференціацією при виборі мовних засобів.

Критичні зауваження непоодинокі. Зокрема, Олександр Авраменко у своєму посібнику «100 експрес-уроків української», зазначив, що фемінітиви на кшталт продавчиня, етнографиня, педагогиня потрібно використовувати вибірково, мовляв, вони «неоковирно звучать»[25].

Критично налаштована щодо вживання фемінітивів і професор Університету Палацького в м. Оломоуці Алла Архангельська[26][27], яка у своїх наукових статтях 1) заперечує тиск російської мови на систему фемінітивів української мови; 2) вважає, що в СУМ ввійшли найвдаліші жіночі найменування часів українізації; 3) оцінює новоутворені фемінітиви (на кшталт міністерка, олігархиня, теоретикиня та ін.) як естетично неприйнятні. Дослідниця опублікувала серію статей про історію й сучасний стан системи фемінітивів, в яких об’єктивно невисоко оцінила міркування тих українських мовознавців, котрі обстоють уживання фемінітивів.

Критика щодо вживання фемінітивів може походити з прагнення слідувати за стратегією нейтралізації. Тому що перехід від ґендерованої патріархальної мови (у якій чоловічий рід позначає людину загалом) до ґендернонейтральної (у якій рід і стать не матимуть значення), на їх погляд, безпідставно видається неможливим без проходження проміжної ланки розвитку — ґендернорівноправної мови, яка передбачає вживання фемінітивів повсякчас, коли потрібно підкреслити досягнення жінок у конкретній царині. Така критика знаходить підтримку в постструктуралістському мовознавстві (Motschenbacher H., 2016).

Дослідження фемінних інновацій у мовах з граматичним родом засвідчують, що жінок, котрі описують себе фемінітивами, можуть менш охоче брати на роботу (на польському матеріалі: Formanowicz M. et al. Side effects of gender-fair language, 2012) та вважати менш соціально значущими і встановлювати їм меншу зарплату (на італійському матеріалі: Merkel E. The two faces of gender-fair language, 2013), на відміну від жінок, котрі вживають щодо себе нормативних нейтральних відповідників.


Опитування щодо вживання фемінітивів[ред.ред. код]

Професор А. Архангельська з колегами провела масштабне анкетування «серед студентів вищих навчальних закладів західного, центрального і східного регіонів України (вік респондентів від 18 до 25 років)», а також держслужбовців (Архангельська А., 2014).

«Загалом із 676 опитаних 95 жінок (18 %) та 17 чоловіків (12 %) вважають, що жінка повинна мати спеціальне фемінізоване найменування, 409 жінок (76 %) та 111 чоловіків (80,5 %) — що в ньому немає необхідності, «не визначилися» — 34 (6 %) і 10 (7,5 %) респондентів відповідно.
(...) загалом позитивно оцінюють уживання неофемінативів у сучасному мовленні 30 % жінок і 29 % чоловіків, загалом негативно — 58 % жінок і 62 % чоловіків. Таких, що не визначилися зі ставленням, серед жінок — 63 особи (12 %), серед чоловіків — 11 (8 %).
У цілому серед усіх опитаних жінок уживають неофемінативи у своєму мовленні 114 осіб (21 %), не вживають 424 особи (79 %), 18 з усіх опитаних чоловіків (21 %) уживають такі одиниці у своєму мовленні, 79 % (110 осіб) не вживають.
Загалом 50 серед усіх опитаних жінок (9 %) і 17 серед чоловіків (12 %) вважають, що такі назви підвищують статус жінки; 160 жінок (30 %) і 41 чоловік (30 %) — принижують її; 328 жінок (61 %) та 80 чоловіків (58 %) — такі назви жодним чином не впливають на суспільний статус жінки.
Отже, очевидним є те, що семантико-прагматична нетотожність чоловічого і жіночого корелятів таких назв користувачами мови все ж усвідомлюється. (...)
Опитування 676 респондентів виявило: громадська думка щодо неофемінативів у наших співвітчизників далека від одностайної. Більшість опитаних не бачить у таких мовних позначеннях жінки необхідності й сенсу; значна частина не може сформулювати свого ставлення до цього явища. Водночас ЗМІ широко транслюють такі новотвори, не беручи до уваги ні їхню нормативність (передусім милозвучність), ні прагматичні потенції. Укладачі словників неологізмів найчастіше залишають їх поза межами своїх реєстрів. Укладачі найновіших академічних тлумачних та двомовних словників схиляються до нормативного на даний час мовного позначення жінки.»
(Архангельська А. М. Фемінні інновації в новітньому українському назовництві // Мовознавство. — 2014. — № 3. — С. 34-50.)





Примітки[ред.ред. код]

  1. Ковалик
  2. Чак, с. 9
  3. Пономарів, с. 164
  4. Вихованець, с. 91
  5. Кислюк, с. 117-118
  6. Брус
  7. Семенюк
  8. Словник української мови / упор. Д. Яворницький — Катеринослав: Слово, 1920, Т.1: А-К
  9. Російсько-український словник ділової мови / упор. М. Дорошенко — Харків, 1930
  10. Гендер-PRO 2: ГЕНДЕРНА ЛІНГВІСТИКА І ДИНАМІКА МОВНОЇ НОРМИ – GenderCultureCentre. genderculturecentre.org (uk). Процитовано 2017-04-20. 
  11. Нелюба, 2011
  12. Денисенко Л. (30.11.2016). Інна Совсун: «Молодше покоління жінок у владі чоловіки продовжують сприймати як «дєвочєк»». povaha.org.ua. 
  13. Савка Мар’яна. 2.11.2015 // Листи з Литви / Листи зі Львова. — Львів, 2015. — С. 14.
  14. Ковалик, 1962
  15. Брус, 2009
  16. Семенюк, 2000
  17. Фекета, 1968
  18. Фекета, 1974
  19. Пономарів, 2001
  20. Гінзбург, 2012
  21. Нелюба, 2011
  22. Пузиренко, 2005
  23. Федурко, 2010
  24. Кислюк, 2013
  25. Авраменко, с. 148
  26. Архангельська, 2013
  27. Архангельська, 2014

Література[ред.ред. код]

  • Авраменко О. 100 експрес-уроків української. — К., 2016. — 192 с.
  • Архангельская А. Сексизм в языке: Мифы и реальность. — Оломоуц, 2011. — 328 с.
  • Архангельська А. М. До проблеми словотвірної фемінізації в українській мові новітньої доби: традиція і сучасність // Мовознавство. — 2013. — № 6. — С. 27-40.
  • Архангельська А. М. До проблеми словотвірної фемінізації в українській мові новітньої доби: традиція і сучасність // Мовознавство. — 2014. — № 1. — С. 58-70.
  • Архангельська А. М. Фемінні інновації в новітньому українському назовництві // Мовознавство. — 2014. — № 3. — С. 34-50.
  • Архангельская Т. Симметрия и асиметрия грамматической категории рода и семантической категории пола в славянских языках. — Оломоуц, 2014. — 232 с.
  • Брус М. Загальні жіночі особові номінації в українській мові XVІ — XVІІ століть: словотвір і семантика / М. П. Брус: дис… канд. філол. наук : 10.02.01 / Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. — Івано-Франківськ, 2001. — 260 с.
  • Брус М. Фемінітиви української мови в переплетінні давніх і сучасних тенденцій // Вісник Львівського університету. — Львів : Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2009. — С. 61-69. — (Серія філологічна).
  • Вихованець І. Теоретична морфологія української мови. — К. : Пульсари, 2004. — С. 91.
  • Гінзбург М. Професійні назви як дзеркало ґендерної рівності // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. — К., 2012. — С. 7-27.
  • Керівниця, депутатка, президентка: 5 причин вживати фемінітиви. 26.12.2015. 
  • Кислюк Л. Жінка-космонавт чи космонавтка? // Культура слова. — 2013. — № 78. — С. 117-118.
  • Ковалик I. I. Словотворчий розряд суфіксальних загальних назв живих істот жіночої статі у східнослов‘янських мовах у порівнянні з іншими слов‘янськими мовами // Питання українського мовознавства. — Львів : Вид-во Львівського ун-ту, 1962. — Кн. 5. — С. 3-34.
  • Малахова О. Гендерночутлива мова vs дискурсивні влади: актуальні питання гендерної лінгвістики в Україні // Я. — 2015. — № 37. — С. 35-37.
  • Нелюба А. "Гендерна лінгвістика" і малопродуктивні словотворчі засоби // Лінгвістика: Зб. наук. праць. — Луганськ, 2011. — № 1. — С. 135-141.
  • Нелюба А. Інноваційні зрушення й тенденції в українському жіночому словотворі // Лінгвістика: Зб. наук. праць. — Луганськ, 2011. — № 2 (23). — С. 49-59.
  • Пономарів О. Д. Культура слова : Мовностилістичні поради. — К., 1999. — С. 272.
  • Пузиренко Я. Агентивно-професійні назви осіб жіночої статі в лексикографічному описі та узусі : автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.15. — Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка, Ін-т філології. — К., 2005. — 21 с.
  • Семенюк С. Формування словотвірної системи іменників із модифікаційним значенням жіночої статі в новій українській мові : автореф. дис… канд. філол. наук: 10.02.01. — Запоріжжя, 2000. — 20 с.
  • Синчак О. Гендерована мова: вектори влади і впливу // Гендер для медій / М. Маєрчик, О. Плахотнік, Г. Ярманова. — К. : Критика, 2013. — С. 117-134.
  • Синчак О. За рівність мовну і позамовну // Спільне. — 2011.
  • Синчак О. Фемінітиви між молотом і кувалдою: як мова відображає гендерну сегрегацію на ринку праці // Commons: журнал соціальної критики. — 2013. — № 3. — С. 86-88.
  • Синчак О.  // Критика. — 2011. — № 11-12 (169-170). — С. 33-35.
  • Словотворчість незалежної України. 1991—2011: Словник / Укладач А. Нелюба. — Х.: Харківське історико-філологічне товариство, 2012. — 608 с.
  • Федурко М. Словотвірна морфонологія українських фемінативів у лінгвокультурологічному аспекті : доповіді ХІІ Міжнародної наукової конференції Комісії зі слов’янського словотворення при Міжнародному комітеті славістів (25-28 травня 2010 р., Київ, Україна) / Упор. та наукове ред. Н. Ф. Клименко і Є. А. Карпіловської // Відображення історії та культури народу в словотворенні. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2010. — С. 433-442.
  • Фекета І. Жіночі особові назви в українській мові. (Творення і вживання) : дис. … канд. філол. наук : 10.02.02. — Ужгородський національний університет. — Ужгород, 1968. — 369 с.
  • Фекета І. Особливості творення назв осіб жіночої статі // Українська мова і література в школі. — 1974. — № 4. — С. 77–79.
  • Фекета І. Розвиток жіночих особових назв у сучасній українській мові // Мовознавство. — 1975. — № 2. — С. 21-25.
  • Фекета І. Фемінізуючі суфікси української мови // Матеріали ХХІ наукової конференції Ужгородського державного університету (Серія «Філологія»). — К., 1967.
  • Чак Є. Д. Чи правильно ми говоримо?. — К. : Освіта, 1997. — 239 с.
  • Formanowicz M. et al. Side effects of gender-fair language: How feminine job titles influence the evaluation of female applicants // European Journal of Social Psychology. — 2013. — № 43. — С. 62–71.
  • Merkel E. The two faces of gender-fair language. — Università degli Studi di Padova. — 2013.
  • Motschenbacher H. A poststructuralist approach to structural gender linguistics: Initial considerations.. — Gender, Language and the Periphery: Grammatical and Social Gender from the Margins. — Amsterdam, 2016. — С. 65–88.

Посилання[ред.ред. код]