Фемінітиви

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Фемініти́ви (фемінативи; nomina feminativa, nomina feminina; від лат. fēmina — жінка, fēminīnus — жіночий) — група морфологічних одиниць, маркованих граматичним жіночим родом, альтернативних або парних аналогічним одиницям чоловічого роду, що утворює здебільшого стилістично забарвлений прошарок словникового складу, сфера вжитку якого часто перебуває за межами літературного мовлення. В українському мовознавстві фемінативами традиційно називають лексичну групу іменників спільного роду, що становлять шар експресивно-оцінної лексики (див. [1], [2], [3]).

З розвитком сучасної теорії ґендеру і появою феміністичної або ґендерної лінґвістики, однією з ключових тез якої є відставання мовних засобів від реалій зростання суспільного значення жінок у сучасному світі, увагу дослідників усе частіше привертає активізована словотвірна підсистема фемінітивів (фемінативів), утворюваних суфіксальним способом від чоловічих особових назв за професійним, посадовим, соціальним станом (див. моція). У сучасній українській мові вони належать до однієї з найбільш активних і динамічних її категорій, що розвивається під впливом позамовних та власне мовних чинників [4]. Словотвірна фемінізація розвивається в площині конкурування нормативного засобу мовної ідентифікації жінки та новоствореного або повернутого в мовлення з пасиву [5].

Предмет дослідження позначають по-різному: категорія «жіночість», найменування жінок (О. Земська), «назви істот жіночого роду», «назви жіночого роду» (І. Ковалик), «назви осіб жіночої статі» (Л. Родніна), «фемінативи» (А. Архангельська, З. Валюх, О. Тараненко, М. Федурко, А. Загнітко), «назви осіб жіночої статі», «назви жінок» (А. Архангельська); «категорія nomina feminine», «фемінінний домінант», «фемінінний новотвір» (А. Архангельська), «моція» (Н. Клименко), «фемінітиви» (М. Брус, С. Семенюк, Л. Кислюк) тощо [6], [7]. Досі «серед науковців нема одностайності ні щодо називання певних понять гендерної лінгвістики, ні щодо визначення цих понять. (...) в науковій літературі відсутнє єдине визначення аналізованого мовознавчого напряму й одночасно терміносистеми» [8]. Найуживанішими назвами є «фемінітив» та «фемінатив». Останнім часом у наукових працях усе частіше віддають перевагу варіанту фемінітив, який утворюється аналогічно до слів інфінітив, генітив тощо, й може «існувати в мовленні як потенційне слово і поступово утверджуватися в ролі термінологічного поняття» [9].

Одним з найважливіших позамовних чинників є політичне переконання, що в рамках відповідної мовної політики (див. Гендерна політика) мова потребує певного реформування: «На думку деяких феміністів, сучасні мовні норми сприяють дискримінації жінок і завищенню значущості чоловіків, у той час як завдання фемінітивів — відновити ґендерно-лінґвістичну рівність» [10]. «Керуючись досвідом закордонних неслов’янських країн, апологети ґендерно-чутливого реформування мови видають спеціальні посібники і роздають конкретні рекомендації з метою створення non-sexists language на слов’янському ґрунті, виходячи з «потреб» в ґендерному реформуванні російської, української і чеської мов» ([11], С. 140). Проте в українській мові не можна обмежувати позамовні чинники тільки наслідком поширення ідей фемінізму. «В українській мова йде про більш складне явище — тут дивним чином сплелися соціальні складові мовної ситуації з національно-мовним пуризмом й ідеями мовної рівноправності жінки» ([11], С. 147).

Лексико-семантичні групи та підгрупи фемінітивів[ред. | ред. код]

Фемінні назви за семантикою поділяються на різні за обсягом групи назв, кожна з яких може поділятися на підгрупи:

I. Загальні назви жінок.

1. Назви жінок за характерними ознаками: за зовнішнім виглядом (білявка, чорноброва); за фізичними якостями (кривоніжка, хвора, сліпа); за внутрішніми якостями (дочка-янгол, трудівниця); за здібностями (відмінниця, дурепа); за поведінкою (білоручка, грубіянка); за способом життя (прошмандовка, блудниця); за стосунками з іншими людьми (подруга, товаришка, люба, незнайома).
2. Назви жінок за діяльністю: за родом діяльності (співачка, радниця, туристка, фізкультуриниця); за професією (продавщиця, аптекарка, санітарка, різноробоча); за виконанням завдань (чергова); за посадою (завскладу, завідуюча); за захопленнями (нудистка, вегетаріанка); за певною подією в житті (ювілярка).
3. Назви жінок за родинними та сімейними стосунками: за спорідненістю і свояцтвом (мати, жінка, дружина, братова, мачуха, родачка); за порядком народження (первачка); за сімейним станом (благовірна, наречена, єдиначка).
4. Назви жінок за відношенням до чоловіків: за діяльністю чоловіка (губернаторша, головиха, суддиха, диякониха); за діяльністю батька (гончарівна, паламарівна, головівна, суддівна, купцівна, москалівна, удовівна).
5. Назви жінок за соціальним станом: за походженням (шляхтянка, байстрючка); за титулом (княгиня); за соціальним положенням (кріпачка, господиня, наложниця); за способом життя (бомжиха, жебрачка, старцівна).
6. Назви жінок за біологічними ознаками: жінок узагалі (жінка, баба); за віком (неповнолітня, стара, юначка, дошкільниця, підліток); за зовнішніми рисами (маленька, довговолоса, красуня, королева); за настроєм (тужниця, нещасна); за відношенням до народження (вагітна, поліжниця, проділля); за медичним станом (хвора, туберкульозниця, подагричка, навіжена, блаженна).
7. Назви жінок за церковно-релігійними ознаками: за віросповіданням (католичка, іновірка, язичниця, весталка); ставленням до Бога (боголюбиця); за церковно-релігійними особливостями, статусом (постриженка, черниця, грішниця).
8. Назви жінок за ситуативним станом (полонянка, утікачка, обраниця, студентка-породілля, квартирантка).
9. Назви жінок за місцем проживання (сусідка, селянка, волинянка, петербурженка, міщанка, туземка).
10. Назви жінок за національністю чи расою (болгариня, туркеня, муринка, дружина-вірменка).
11. Звертання до жінок (пані, мадам, леді, місіс, дама, панна, дівчина, жіночка, дамочка)[12].

II. Назви самиць тварин та птахів: узагалі (самиця, голубка, вовчиця, ведмедиця, ворона, пава); за призначенням (свиноматка); за зовнішніми ознаками (орябка, беззубка, підлящівка, напівкровка); за особливостями поведінки (полетуха, погримуха); за темпоральними ознаками (перестрига, переярка, поденка); за місцем перебування (піщанка); за ставленням (гадина-змія). В уснорозмовному мовленні також простежується розрізнення статі рослин (тополиця, кавуниця). (Див.: [13].)

III. Назви чоловіків і жінок іменниками «спільного» роду, що набувають граматичний рід відповідно до статі особи: за професійною діяльністю (листоноша, слуга, книгоноша, вишибала); за діями (роззява, незграба, діляга), за вчинками (нероба, нечема, нахаба, нікчема, ненажера, злодюга, завида), за рисами характеру (трудяга, добряка, розумака, забіяка, плакса, хитрюга, просторіка, ханжа), за віком (малолітка); за зовнішніми ознаками (замазура, симпатяга, каліка, заїка, сердега, бідолаха, дохлятина, стиляга, лівша), за звичками, поведінкою (єхида, ябеда, сплюха, п’яниця, п’янюга, вискочка), за станом (сирота, сиротина, волоцюга, безхатченко), за національністю (ерзя, чукча, чухна)[1], [3].

V. Власні назви жінок: українські прізвища на та приголосний (Іваненко, Курило, Теглій, Скорик), за батьком (Петлюриха, Курилиха, Гулевичівна), за чоловіком (Іваненкова, Курилова); запозичені прізвища на голосний (Кюрі, Золя, Камю, Дідро; Дурново); зменшувально-пестливі форми імен жінок «спільного» роду (Валя, Женя, Вася, Яся, Маньок)[3].

VI. Неживі поняття (команда-переможниця, фірма-підрядниця)[14].

А. П. Загнітко запропонував розмежовувати іменники-фемінативи, мотивовані найменуваннями особи чоловічого роду за етнічною, національною ознакою чи місцем проживання (ефіоп-ефіопка), які нейтралізують чоловічу стать, та назви складнішої семантики (назви осіб за професією, видом занять тощо), що вступають в опозицію з іменниками чоловічого роду (поет-поетеса, поетка) і постають маркованими[15]. Пропонують відрізняти фемінітиви від іменників спільного роду[джерело не вказане  240  днів], якими можуть називатися особи будь-якої статі, наприклад, суддя, староста, старшина, колега, бариста, піцейола, сирота, убивця. Як правило, вони відмінюються за першою відміною. Іменники спільного роду узгоджуються з іншими словами або в чоловічому, або в жіночому роді, залежно від ґендеру означеної особи.


Фемінітиви й норма літературної української мови[ред. | ред. код]

Тривалий час, або під впливом російської мови, або під впливом спільних тенденцій у кількох слов’янських мовах, в українському мовознавстві побутує уявлення, що граматичний жіночий рід має обмежене використання в діловому й науковому мовленні. Хоча ще в 1960-х роках цю норму ставив під сумнів провідний фахівець з українського словотвору І. І. Ковалик[16].

У довідниках з культури й стилістики української мови доречність уживання граматичного жіночого роду визначають різними функціональними стилями. Не в останню чергу це обумовлено тим, що «категорія роду іменників виступає семантично значимою в корелятивних формах чоловічого і жіночого роду». [17] Деякі порадники застерігають не переносити риси офіційно-ділового та наукового стилю, де граматична категорія роду не уможливлює варіативних форм та стилістичні відтінки[18], на художній, публіцистичний і розмовний стилі. Зокрема, зауважуючи можливі семантичні обмеження, Є. Чак у розвідці «Чи правильно ми говоримо?» радить: «Отже, зваживши на застереження, варто широко вживати такі утворення жіночого роду іменників, як авторка, бібліотекарка, лікарка, директорка, кондукторка, касирка.» «Проте слід пам'ятати, що відповідне слово в чоловічому роді має більш загальний характер, і коли йдеться про офіційну назву звання, посаду або про ознаку чи вимогу, що стосується всіх, хто виконує цю роль чи роботу, треба вживати відповідне слово в чоловічому роді.» [19] Професор О. Пономарів у книзі «Культура слова: Мовностилістичні поради» радить не переносити риси офіційно-ділового стилю на інші стилі мовлення:

У засобах масової інформації досить часто можна почути й прочитати: перед мікрофоном журналіст Леся Чорна; гостей привітала вчитель української мови; ваша кореспондент взялась перевірити ці факти; Софія Русоваписьменник, історик, педагог, викладач, громадський діяч. Такі конструкції суперечать морфолого-стилістичним нормам української мови. Вони є наслідком невмотивованого перенесення рис офіційно-ділового стилю (де підкреслюється не стать людини, а її службове чи суспільне становище) на художнє, публіцистичне та розмовне мовлення.

Процес утворення від іменників чоловічого роду назв жіночого роду доволі продуктивний. Слова авторка, аспірантка, дописувачка, журналістка, контролерка, лекторка, редакторка та інші зафіксовані в словниках, цілком нормативні. Отже, їх можна і треба вживати: перед мікрофоном журналістка Леся Чорна, ваша кореспондентка взялася перевірити ці факти; Софія Русова — історик, педагог, письменниця, викладачка, громадська діячка і т. д.

Дехто висловлює міркування, що, наприклад, слово поет (коли йдеться про жінок) слід застосовувати до видатних митців слова, а поетеса — до пересічних майстрів віршування. Погодитися з цим важко. [20]

* * *

Констатуємо тільки, що порада О. Д. Пономарева різною мірою стосується різних видів журналістського тексту. Багато іменників чоловічого роду — назв за професією, званням, посадою тощо — не мають паралельних форм жіночого роду... (Капелюшний А. О. Практична стилістика української мови: Навчальний посібник. — Львів: ПАІС, 2007. — С.170.)

Проте більшість порадників і підручників рекомендують дотримуватися чинної норми в науковому та офіційно-діловому стилях мови:

У науковому і офіційно-діловому стилях іменники жіночого роду на означення професій вживаються рідко. У властивих їм мовних штампах спостерігаємо стійку традицію використання іменників чоловічого роду на позначення осіб жіночої статі.

(Довідник з культури мови: Посібник / За ред. С. Я. Єрмоленко. — К.: Вища школа, 2005. — С. 50-51.)

В офіційному мовленні слід віддавати перевагу формам чоловічого роду, навіть якщо вони мають у сучасній українській мові співвідносні форми жіночого роду іменників, що називають осіб за посадою, професією, званням: зарахувати на посаду касира Петрову, нагородити лейтенанта Павлишину, виступила професор Біла, доручити інспекторові Дем’янівській. Уживання форм жіночого роду вмотивоване лише тоді, коли вказівка на стать є обов’язковою й не може бути виражена іншими засобами: виступи українських фігуристок, концерт відомої піаністки. Суто офіційного характеру ділові документи набувають за умови, якщо з іменниками на позначення посад, професій, звань та ін. залежні прикметники узгоджуються у формі чоловічого роду, хоч у тексті йдеться про жінок, пор.: старший сержант Лиса; провідний науковий співробітник Вишневська. Із жіночим прізвищем узгоджуються лише дієслова у формі минулого часу жіночого роду, пор.: професор Біла зауважила, старший сержант Батурська доповіла. Іменники жіночого роду із суфіксами -ш-, -их- та деякі із суфіксом -к- не можуть бути використані в офіційному діловому мовленні через свій розмовний або жаргонний характер: секретарша, касирша, лікарша, головиха, професорка.

(Українська мова: Конспекти уроків: 6 клас I семестр / Л. В. Бутрин. — Тернопіль, 2015. — С. 134-136.)

Принцип фемінізації як засадничий[джерело?] для української мови викладено і в академічній граматиці української мови, у якій І. Вихованець і К. Городенська зазначають:

У сучасних тенденціях стосовно родової категоризації іменників помітним явищем постає співвідносність назв осіб чоловічого й жіночого роду. Ця співвідносність є найтиповішим і найпродуктивнішим способом творення іменників на позначення осіб: аптекар — аптекарка, архітектор — архітекторка, ветеринар — ветеринарка, економіст — економістка, депутат — депутатка, опозиціонер — опозиціонерка (...) Особливо широко функціонують похідні від іменників чоловічого роду суфіксальні кореляції жіночого роду в розмовному мовленні, вони нерідко не фіксовані словниками. [21]

На хвилі національно-мовного пуризму активне творення і вживання фемінінних інновацій у розмовному мовленні часто розуміється як характерна риса української мови, що відрізняє її від російської. «Однак аналіз мовних і мовленнєвих фактів свідчить про те, що українська мова таким чином не відштовхується від російської, а крокує з нею нога в ногу, наступаючи на ті самі граблі. Саме в такому контексті можна казати про російсько-українську міжмовну конвергенцію».[22] В українській цю словотвірну тенденцію пожвавлюють насамперед позамовні чинники, зв'язані зі зростанням ролі жінки в українському суспільстві та із ширшими процесами демократизації[23]. Проте фахівці відмічають наявність як стимулюючих, так і стримуючих чинників:

...і в українській, і в російській мовах реально існує ціла система як мовних, так і позамовних чинників, котрі стримують і, навпаки, стимулюють появу жіночих корелятів (Архангельська А. ‚Чоловік‘ у слов’янських мовах. 2007: 67-74). До чинників «стримуючого типу» належать морфонематична сполучуваність фемінізуючих формантів, прагматична «навантаженість» корелятів-фемінативів (що є, проте, об’єктивним наслідком їх походження), стилістична зниженість багатьох фемінізованих номінантів-іменувань за професією в порівнянні з чоловічими, «статусна» зниженість фемінатива в порівнянні з маскулінізмом (статус врачихи значно нижчий за статус врача, статус профессора вищий, ніж статус профессорши, те саме в українській мові — директорка виявляє нжчий статус, ніж директор). Звідси й потенційна можливість висловити за допомогою таких фемінативів поблажливу чи зневажливу характеристику жінки, що сприймається ґендерно-чутливими дослідниками як сексизм.

(А. Архангельская. Сексизм в языке: Мифы и реальность. — Оломоуц, 2011. — С. 105.)

Відображення фемінітивів в українських словниках[ред. | ред. код]

Уже в першому українському друкованому словнику — «Лексисі» Лаврентія Зизанія (1596) було 7 жіночих найменувань.

Загалом у XVI-XVII століттях кількість жіночих номінацій в українській мові зростає[24], однак продуктивнішими вони стають у ХІХ столітті[25]. Для цих періодів характерно, що фемінітиви активно вживали передусім в усному мовленні, а в писемні джерела і відповідно словники вони проникали повільніше.

Ситуація змінюється на початку ХХ століття. Коли жінки щоразу опановують нові професії і фахи, кількість жіночих найменувань закономірно зростає. На хвилях фемінізації й українізації жіночі назви гамузом потрапляють у словники. Зокрема, чималу їх кількість засвідчує «Словник української мови» професора Д. Яворницького[26]: євангелитка, єретниця, величниця (у знач. ‘шанувальниця’), домовласниця, злочинниця, колежанка, змагальниця (‘учасниця змагань’), здільниця (‘майстриня, артистка’) та ін.

Жіночі назви рясніють і в «Російсько-українському словнику» А. Кримського (1924—1933): делегатка, інструкторка, інспекторка, друкарка, мулярка, медичка, лікарка, історичка (студентка), надихачка, випроб(ов)увачка, викладачка, професорка, демократка; виборниця, законодавиця, чинниця (‘діячка’), з'ясовниця, віддячниця, заступниця, заводовласниця, коштодавиця, виконавиця. Примітно, що фемінітиви медичка, лікарка, історичка, викладачка, професорка подано без жодних обмежувальних позначок (розм. чи зневажл.), які в радянські часи було впроваджено в усі українські словники.

Не оминає фемінітивів і «Російсько-український словник ділової мови» М. Дорошенка[27]: виховниця, володілиця, доглядниця, друкарниця, видавниця, висловниця, свідчиця, статистиця, державиця, владниця та ін.

Близько 3 500 фемінітивів поміщено у СУМі (1970—1980). Чимало з них марковано як стилістично забарвлені: позначки розм. чи зневажл. не лише обмежили сферу вживання фемінітивів розмовним стилем, а й по суті витіснили їх із нормативного вжитку[джерело?].

З початку 2000-х років в Україні поступово переосмислюють радянський мовний спадок, у тому числі переглядають штучні обмеження щодо фемінітивів. Так, професор А. М. Нелюба 2012 року видав словник «Словотворчість незалежної України 1991—2011», у якому відображено фемінітиви-новотвори, що з'явилися на сторінках преси незалежної України.

Доктор філологічних наук Олександр Пономарів визнає, що жіночі відповідники до деяких назва професій вже досить поширені, а до деяких відповідників ще немає.[28] [29]

Згадані лексикографічні напрацювання взято за основу для розробки онлайн-платформи «Фемінітиви», яку у 2017 році планувалось представити у Харкові на Міжнародному лінгвістичному конгресі, присвяченому розвитку системи фемінітивів української мови з огляду на динаміку мовної норми. На цій платформі буде зібрано всі жіночі найменування в українській мові.[30]

Способи творення[ред. | ред. код]

Формування словотвірного значення жіночості здебільшого відбувається від маскулізмів, тобто від назв чоловічого роду, за допомогою суфіксів (-к(а), -иц(я), -ниц(я), -овиц(я), -ин(я) та ін.), префіксів (пра-, по-), конфіксів (па- -иц(я)). Однак деякі маскулізми навпаки утворилися від фемінітивів, наприклад, нянь<няня, мимр<мимра, русал<русалка, фей<фея. Деякі професії називаються переважно фемінітивами, а їхні маскулізми є рідкісними, або утворюються в аналітичний спосіб, або ж не утворюються взагалі. Наприклад, проститут (проститутка-чоловік), повія, дула, повитуха, покритка, феміністка (бо існує думка, що чоловіки можуть бути лише профеміністами, але не справжніми феміністами[джерело?]); машиніст — водій локомотива, а машиністка — набірниця друкарською машиною.

Суфіксальний словотвір[ред. | ред. код]

В українській мові є кільканадцять суфіксів зі значенням фемінности.

Найпродуктивнішим є суфікс -К-, з допомогою якого нині утворюється найбільше фемінних інновацій: депутатка, директорка, редакторка, архітекторка, лікарка, викладачка, доцентка, професорка. Він приєднується до чоловічої основи на приголосний, наприклад: президент — президентка, філософ — філософка, лідер — лідерка. Суфікс –К- поширений у всіх слов'янських мовах, а в українській він став найпродуктивнішим із середини ХІХ століття. Висока продуктивність історично демінутивного (куля-кулька, лава-лавка) суфікса -К(а), за допомогою якого часто утворюються віддієслівні іменники (грілка, закладка, підтяжка), нині активізованого також для творення розмовних неологізмів (автоцивілка «страхування», мазепинка «кашкет», див. універбація), може виступати стримуючим чинником при створенні фемінітивів[31]. У таких випадках семантико-прагматичні обставини спонукають активістів до пошуку варіантів фемінних інновацій з меншим емоційно-експресивним відтінком, ніж додає афікс -ка (напр. філософ — філософка — філософиця — філософиня — філософеса[5]).

Суфікс -ИЦ- — другий за словотворчою продуктивністю. Він приєднується до чоловічих основ на –ЕЦЬ (підприємець — підприємиця, виконавець – виконавиця, службовець – службовиця) і –ИК (радник — радниця, засновник – засновниця, чиновник – чиновниця, боржник — боржниця, математик — математиця). Іменники зі значенням жіночої статі з суфіксом -ИЦ- існували ще в праслов’янський період (вовчиця, птиця). Їх поширення засвідчено в писемних пам’ятках XII-XIII ст.[32] У другій половині ХІХ — на початку XX ст. чисельність поступово збільшується (друкарниця, доглядниця, віртуозниця, пекарниця, мешканиця). Проте в нормативні джерела другої половини XX ст. не потрапила значна частина іменників з суфіксом –ИЦ-, які було подано в словниках часів українізації. Нині спостерігаємо активізацію цього фемінізуючого суфікса.

Суфікс -ИН- творить фемінітиви від чоловічих основ на -ЕЦЬ (борець — борчиня, мовець — мовчиня, продавець — продавчиня, творець — творчиня, митець — мисткиня), -ЛОГ (філолог — філологиня, соціолог — соціологиня, ендокринолог — ендокринологиня) або на приголосний, які тривалий час вважалися непіддатними фемінізації (ворог — ворогиня, член — членкиня, хірург — хірургиня). Суфікс -ИН- (-ЕН-) трапляється в староукраїнських писемних пам'ятках, зокрема, з його допомогою утворювали: 1. національно-територіальні жіночі назви (бойкиня, лемкиня, грекиня); 2. андронімічні називання (герцогиня, графиня, княгиня); 3. атрибутивні назви (берегиня, богиня, другиня); 4. жіночі назви за соціальною ознакою (бояриня, синьйорина, ґаздиня, монахиня); 5. аґентиви (майстриня, кравчиня). Крім української, цей суфікс властивий також західно- і південнослов'янським мовам. Тому цей словотвірний тип повніше зберігся на західноукраїнських теренах (мовець — мовкиня, швець — шевкиня, німець — німкиня), маючи підживлення і з боку західнослов’янських мов, і боку мовної практики західної української діаспори[33]. Натомість він не властивий ані російській, ані білоруській мовам[джерело?]. У позамовному плані відродження цього суфікса, зокрема, для творення фемінітивів може сприйматися як повернення української мови до «центральноєвропейського мовного союзу» (як його визначав Юрій Шевельов). Стримуючим чинником є урочистий книжний відтінок суфікса -ИН- (гординя, милостиня), а також побутування молодіжних іронічних жаргонізмів, на кшталт філологиня «студентка філологічного факультету» ([34], [35]).

Суфікс -ЕС- (-ИС-) трапляється в номінаціях, які були запозичені у XVIII столітті з французької мови (іноді через російську): 1. андронімічні фемінітиви (баронеса, віконтеса, грандеса, принцеса); 2. аґентиви (патронеса, поетеса, стюардеса; абатиса, актриса, директриса, інспектриса, заст. лектриса). Сьогодні у фемінних інноваціях, на кшталт політикеса, агентеса, критикеса, метреса, майданеса, помітні спроби надати цьому суфіксові нового життя. Однак у парах словотвірних синонімів актриса — акторКа, лектриса — лекторКа, директриса — директорКа, поетеса - поетКа перевагу отримує більш частотний і більш продуктивно спроможний формант -К-. Тож доля суфікса -ЕС- (-ИС-) як фемінізаційного форманта поки залишається під питанням.

Особливістю словотвірної фемінізації є конкуренція між різними формантами: фотографка — фотографиня — фотографеса; філософка — філософиня — філософеса; кінознавчиня — кінознавиця — кінознавка; літературознавчиня — літературознавиця — літературознавка. Така конкуренція є закономірною для процесу карбування нових слів, тому припускають, що своєрідне словотворче «вагання» триватиме доти, доки мовна спільнота не вподобає собі і не відшліфує одного фемінітива з низки потенційно можливих [21]. Водночас у процесі карбування фемінітивів нині істотно зростає роль медіа: активісти вважають, що з їх допомогою словотворчі моделі фемінітивів відпрацьовуються швидше. Втім, у сучасній мовній практиці спостерігається хаотичне використання фемінізуючих афіксів, кількість утворюваних корелятів однієї назви тільки збільшується, при цьому «нестійкість рівноваги з погляду змістової та формальної відповідності таких одиниць означуваному поняттю у группах фемінативів-варіантів лише посилюється»; однією з причин цього професор А. Архангельська вбачає те, що «вони семантично, прагматично і стилістично не рівнозначні своїм чоловічим корелятам» ([36]).

Професор А. Нелюба виділяє ще одну особливість творення фемінітивів на сучасному етапі, визначаючи її як «черезкроковий» шлях творення[37]. Цим способом утворено фемінітив істориня, тобто безпосередньо від історія (якщо ж утворювати від чоловічої основи, то можливий варіант: історик — історикиня), мажоритаристка — від мажоритарна система (якби слово утворювалось від чоловічої основи, то вийшло б мажоритарник — мажоритарниця). Професор припускає, що в майбутньому тенденція утворювати жіночі назви від загального поняття, проминаючи чоловічу основу, може пожвавитись.

Несуфіксальний словотвір[ред. | ред. код]

Зміною закінчення часто утворюються фемінітиви в романських мовах. В українській це найчастіше імена. Наприклад: Богдан і Богдана, Олеся та Олесь, також неньо й неня, кум і кума.

Суплетивно, тобто переміною кореня слова, утворюються назви за родовою ознакою, наприклад: зять і невістка, дядько й тітка.

Значно збільшив свою продуктивність спосіб префіксації, у результаті чого виникло багато префіксальних та складних фемінітивів[38]. До продуктивних запозичень належать префікси: супер-, інтер-, екс-, анти-, екстра-, дис-, ре-, суб-, ультра- (суперзірка, супермодель, інтердівчина, екс-фігуристка, антибільшовичка). Серед українських морфем виділяють префікси па- пра-, напів-, по- (падчерка, прабаба, правнучка).

Окремо слід відзначити зміну субстантивованих прикметників за родами. Наприклад, радіоведуча / радіоведучий; православний / православна; свята́ / святий.

Уживання фемінітивів у ЗМІ та художній літературі[ред. | ред. код]

Фемінітиви в українських ЗМІ стають виразниками мовної політики, зорієнтованої на пропагування ґендерної рівності та власне української словотворчості. Зокрема, жіночі назви послідовно вживають видання: «Критика», «Критика феміністична», «Korydor», «Україна модерна», «Повага», «Я», «Спільне», «The Ukrainians» (менш послідовно — «Українська правда», «Український тиждень», «Газета по-українськи», «Львівська газета», «Експрес», «Високий замок»); окремі телевізійні програми: «Вікна» на СТБ, «ТСН» на 1+1, «Факти» на ICTV; окремі радіостанції: «Громадське радіо», «Радіо Сковорода» та навіть видавництва: «Критика», «Медуза», «Пабулум».

Наприклад:

Хочеться розпочати з питання розвитку суспільства, політичних змін. Ви за своєю базовою освітою є політологиня, чи готовий соціум сприйняти жінку-політичну лідерку, чи висуваються додаткові вимоги до кандидатур жінок, чи готові політичні сили сприймати жінку як фахівчиню, людину змісту, командну гравчиню, а не як вітрину, чарівне личко на білборді?[39]

Примітно, що жіночі назви проникають і в сучасну поезію як нелітературні жаргонізми ([40]):

А ми такі… гуртожитські богині —
Філологині, жриці дивних слів… [41]

Однією з активних кувателів фемінітивів в українській літературі була Наталена Королева (1888—1966), яка у своїх творах «Таврійська бай» і «Скитський скарб» вжила авторські фемінітиви: їздкиня, центавреса, стражкиня.

Дослідження фемінітивів в українському мовознавстві[ред. | ред. код]

Фемінітиви в українському мовознавстві досліджують насамперед з огляду на словотвірні, лексико-семантичні та стилістичні особливості їх творення і вживання (Іван Фекета, Світлана Семенюк, Ярина Пузиренко). Окремі дослідження присвячено розвитку жіночих особових номінацій на діахронічному (Марія Брус, Алла Архангельська) чи синхронічному (Анатолій Нелюба) зрізах. Крім того, фемінітиви вивчають із погляду ґендерної лінгвістики (Михайло Гінзбург, Олена Малахова, Олена Синчак, Тетяна Архангельська) та в лінгвокультурологічному аспекті (Марія Федурко).

Критичні зауваження щодо вживання фемінітивів[ред. | ред. код]

Українські мовознавці не проводили ґрунтовних досліджень фемінних інновацій[42], а тому з абстрактних міркувань нерідко зауважують, що вживання фемінітивів засвідчує давню патріархальну тенденцію розвитку української мови[43][44][45], тож традиційно належні до розмовних стилей засоби можна широко вживати в тому числі у діловому мовленні й у фахових текстах, таких як: доповіді, листи, протоколи, рецензії, експертні висновки тощо[46][47][48][49]. Оскільки фемінізацію, за визначенням А. Нелюби[50], можна назвати «українським проривом» у сучасних словотвірних процесах, то настав час ламати радянську традицію щодо витіснення фемінітивів із наукового й офіційно-ділового мовлення[51][52][6]. Такий позамовний підхід засвідчує характерне для пуристів нехтування стилістичною диференціацією при виборі мовних засобів.

Критичні зауваження також мають місце. Зокрема, Олександр Авраменко у своєму посібнику «100 експрес-уроків української», зазначив, що фемінітиви на кшталт історикиня, етнографиня, педагогиня потрібно використовувати вибірково, мовляв, вони «неоковирно звучать»[53].

Критично налаштована щодо вживання фемінітивів професор Університету Палацького в м. Оломоуці Алла Архангельська[54][55], яка у своїх наукових статтях 1) заперечує тиск російської мови на систему фемінітивів української мови; 2) вважає, що в СУМ ввійшли найвдаліші жіночі найменування часів українізації; 3) оцінює новоутворені фемінітиви (на кшталт міністерка, олігархиня, теоретикиня та ін.) як естетично неприйнятні. Дослідниця опублікувала серію статей про історію й сучасний стан системи фемінітивів, в яких невисоко оцінила міркування тих українських мовознавців, котрі обстоють уживання неофемінітивів.

Критика щодо вживання фемінітивів може походити з прагнення слідувати за стратегією нейтралізації. Тому що перехід від ґендерованої патріархальної мови (у якій чоловічий рід позначає людину загалом) до ґендернонейтральної (у якій рід і стать не матимуть значення), на їх погляд, безпідставно видається неможливим без проходження проміжної ланки розвитку — ґендернорівноправної мови, яка передбачає вживання фемінітивів повсякчас, коли потрібно підкреслити досягнення жінок у конкретній царині. Така критика знаходить підтримку в постструктуралістському мовознавстві (Motschenbacher H., 2016).

Дослідження фемінних інновацій у мовах з граматичним родом засвідчують, що жінок, котрі описують себе фемінітивами, можуть менш охоче брати на роботу (на польському матеріалі: Formanowicz M. et al. Side effects of gender-fair language, 2012) та вважати менш соціально значущими і встановлювати їм меншу зарплату (на італійському матеріалі: Merkel E. The two faces of gender-fair language, 2013), на відміну від жінок, котрі вживають щодо себе нормативних нейтральних відповідників.

Опитування щодо вживання фемінітивів[ред. | ред. код]

Професор А. Архангельська з колегами провела масштабне анкетування «серед студентів вищих навчальних закладів західного, центрального і східного регіонів України (вік респондентів від 18 до 25 років)», а також держслужбовців (Архангельська А., 2014).

«Загалом із 676 опитаних 95 жінок (18 %) та 17 чоловіків (12 %) вважають, що жінка повинна мати спеціальне фемінізоване найменування, 409 жінок (76 %) та 111 чоловіків (80,5 %) — що в ньому немає необхідності, «не визначилися» — 34 (6 %) і 10 (7,5 %) респондентів відповідно.
(...) загалом позитивно оцінюють уживання неофемінативів у сучасному мовленні 30 % жінок і 29 % чоловіків, загалом негативно — 58 % жінок і 62 % чоловіків. Таких, що не визначилися зі ставленням, серед жінок — 63 особи (12 %), серед чоловіків — 11 (8 %).
У цілому серед усіх опитаних жінок уживають неофемінативи у своєму мовленні 114 осіб (21 %), не вживають 424 особи (79 %), 18 з усіх опитаних чоловіків (21 %) уживають такі одиниці у своєму мовленні, 79 % (110 осіб) не вживають.
Загалом 50 серед усіх опитаних жінок (9 %) і 17 серед чоловіків (12 %) вважають, що такі назви підвищують статус жінки; 160 жінок (30 %) і 41 чоловік (30 %) — принижують її; 328 жінок (61 %) та 80 чоловіків (58 %) — такі назви жодним чином не впливають на суспільний статус жінки.
Отже, очевидним є те, що семантико-прагматична нетотожність чоловічого і жіночого корелятів таких назв користувачами мови все ж усвідомлюється. (...)
Опитування 676 респондентів виявило: громадська думка щодо неофемінативів у наших співвітчизників далека від одностайної. Більшість опитаних не бачить у таких мовних позначеннях жінки необхідності й сенсу; значна частина не може сформулювати свого ставлення до цього явища. Водночас ЗМІ широко транслюють такі новотвори, не беручи до уваги ні їхню нормативність (передусім милозвучність), ні прагматичні потенції. Укладачі словників неологізмів найчастіше залишають їх поза межами своїх реєстрів. Укладачі найновіших академічних тлумачних та двомовних словників схиляються до нормативного на даний час мовного позначення жінки.»
(Архангельська А. М. Фемінні інновації в новітньому українському назовництві // Мовознавство. — 2014. — № 3. — С. 34-50.)



Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Безпояско, Граматика, 1993
  2. Бабич
  3. а б в Воловенко, 2009
  4. Тараненко
  5. а б Архангельська, 2013
  6. а б Кислюк, 2013
  7. Архангельська, Термінний апарат... 2015
  8. Чуєшкова, 2016
  9. Брус, 2011
  10. Шевченко
  11. а б Архангельская
  12. Брус, 2009
  13. Семенюк, 2012
  14. «...але звичайно країна-донор, держава-агресор, досі фемінативи тут, без сумніву, фіксувалися помітно рідше» Тараненко, Словотворення..., 2015
  15. Валюх З. О. Словотвірна парадигматика іменника в українській мові. — К.; Полтава: АСМІ, 2005. — С. 177.
  16. Ковалик
  17. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Морфологія. Синтаксис, Донецьк, 2011, С. 148.
  18. Див.: Кочукова Н. Сучасні тенденції використання назв осіб жіночої статі у професійному та науковому мовленні // «Південний архів» (Збірник наукових праць. Філологічні науки), 2017, №67, С. 37.
  19. Чак, с. 9
  20. Пономарів, с. 164
  21. а б Вихованець, с. 91
  22. А. Архангельская. Сексизм в языке: Мифы и реальность. — Оломоуц, 2011. — С. 270.
  23. Кислюк, 2013, с. 117-118
  24. Брус
  25. Семенюк
  26. Словник української мови / упор. Д. Яворницький — Катеринослав: Слово, 1920, Т.1: А-К
  27. Російсько-український словник ділової мови / упор. М. Дорошенко — Харків, 1930
  28. Блог проф. Пономарева. 
  29. Блог проф. Пономарева: "мисткиня" і "біологиня". 
  30. Гендер-PRO 2: ГЕНДЕРНА ЛІНГВІСТИКА І ДИНАМІКА МОВНОЇ НОРМИ – GenderCultureCentre. genderculturecentre.org (uk). Процитовано 2017-04-20. 
  31. «Справді, багатофункціональність слов’янських фемінізуючих суфіксальних формантів (за винятком пол. –i(y)ni, рос. –ин(я), укр. –ин(я), чеш. -yně) ускладнює процес появи в мові відмаскулінних фемінативів, омонімічних уже існуючим у мові іменам...». Архангельская Т., 2014, С. 128.
  32. Семенюк С. Формування словотвірної підсистеми назв самиць у новій українській мові // Українська мова. — 2012. — № 1. — С. 81-95.
  33. Тараненко, Словотворення..., 2015
  34. Пономарів, 2001
  35. Блог проф. Пономарева: "мисткиня" і "біологиня". 
  36. Архангельська, 2013, с. 298
  37. Нелюба, 2011
  38. Брус, 2001
  39. Денисенко Л. (30.11.2016). Інна Совсун: «Молодше покоління жінок у владі чоловіки продовжують сприймати як «дєвочєк»». povaha.org.ua. 
  40. «Багато жарґонізмів виникає в молодіжних колективах, зокрема в студентських та учнівських: (...) філологиня — «студентка філологічного факультету» (...)» (Пономарів О., Сучасна українська мова, 2001).
  41. Савка Мар’яна. 2.11.2015 // Листи з Литви / Листи зі Львова. — Львів, 2015. — С. 14.
  42. «...на сьогодні немає комплексної праці, що відображала би історію фемінітивів української мови, і немає сформованої термінологічної бази для підготовки такої розвідки». Брус, 2009.
  43. Ковалик, 1962
  44. Брус, 2009
  45. Семенюк, 2000
  46. Фекета, 1968
  47. Фекета, 1974
  48. Пономарів, 2001
  49. Гінзбург, 2012
  50. Нелюба, 2011
  51. Пузиренко, 2005
  52. Федурко, 2010
  53. Авраменко, с. 148
  54. Архангельська, 2013
  55. Архангельська, 2014

Література[ред. | ред. код]

  • Авраменко О. 100 експрес-уроків української. — К., 2016. — 192 с.
  • Архангельская А. Сексизм в языке: Мифы и реальность. — Оломоуц, 2011. — 328 с.
  • Архангельська А. М. До проблеми словотвірної фемінізації в українській мові новітньої доби: традиція і сучасність // Мовознавство. — 2013. — № 6. — С. 27-40.
  • Архангельська А. М. До проблеми словотвірної фемінізації в українській мові новітньої доби: традиція і сучасність // Мовознавство. — 2014. — № 1. — С. 58-70.
  • Архангельська А. М. Неофемінативи як "гра за правилами порушення відомих правил" і проблеми перекладу // Наукові записки Національного університету "Острозька академія". Сер.: Філологічна. — 2013. — № 36. — С. 297-300.
  • Архангельська А. М. Фемінні інновації в новітньому українському назовництві // Мовознавство. — 2014. — № 3. — С. 34-50.
  • Архангельська А. М. Термінний апарат сучасної лінгвогендерології: проблеми і перспективи становлення // Людина. Комп'ютер. Комунікація: збірник наукових праць. — Національний університет Львівська політехніка, 2015. — С. 91-94.
  • Архангельская Т. Симметрия и асиметрия грамматической категории рода и семантической категории пола в славянских языках. — Оломоуц, 2014. — 232 с.
  • Бабич Н. Д. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник. — Чернівці, 2005. — 572 с.
  • Безпояско О. К.,. Граматика української мови. Морфологія: Підручник. — К. : Либідь, 1993. — С. 57-63.
  • Брус М. Загальні жіночі особові номінації в українській мові XVІ — XVІІ століть: словотвір і семантика / М. П. Брус: дис… канд. філол. наук : 10.02.01 / Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. — Івано-Франківськ, 2001. — 260 с.
  • Брус М. П. Словотвірна термінологічна база фемінітивної підсистеми української мови // Лінгвістичні студії : зб. наук. праць. — Донецьк : Донецький національний університет, 2011. — № 23. — С. 17-21.
  • Брус М. Фемінітиви української мови в переплетінні давніх і сучасних тенденцій // Вісник Львівського університету. — Львів : Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2009. — С. 61-69. — (Серія філологічна).
  • Вихованець І. Теоретична морфологія української мови. — К. : Пульсари, 2004. — С. 91.
  • Воловенко І. В. Семантико-граматичні ознаки фемінативів // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. — К., 2009. — № 5. — С. 279-282.
  • Гінзбург М. Професійні назви як дзеркало ґендерної рівності // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. — К., 2012. — С. 7-27.
  • Керівниця, депутатка, президентка: 5 причин вживати фемінітиви. 26.12.2015. 
  • Кислюк Л. Жінка-космонавт чи космонавтка? // Культура слова. — 2013. — № 78. — С. 117-118.
  • Ковалик I. I. Словотворчий розряд суфіксальних загальних назв живих істот жіночої статі у східнослов‘янських мовах у порівнянні з іншими слов‘янськими мовами // Питання українського мовознавства. — Львів : Вид-во Львівського ун-ту, 1962. — Кн. 5. — С. 3-34.
  • Малахова О. Гендерночутлива мова vs дискурсивні влади: актуальні питання гендерної лінгвістики в Україні // Я. — 2015. — № 37. — С. 35-37.
  • Нелюба А. "Гендерна лінгвістика" і малопродуктивні словотворчі засоби // Лінгвістика: Зб. наук. праць. — Луганськ, 2011. — № 1. — С. 135-141.
  • Нелюба А. Інноваційні зрушення й тенденції в українському жіночому словотворі // Лінгвістика: Зб. наук. праць. — Луганськ, 2011. — № 2 (23). — С. 49-59.
  • Пономарів О. Д. Культура слова: Мовностилістичні поради. — К., 1999. — С. 272.
  • Пономарів О. Д. Сучасна українська мова: Підручник. — К. : Либідь, 2001.
  • Пузиренко Я. Агентивно-професійні назви осіб жіночої статі в лексикографічному описі та узусі : автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.15. — Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка, Ін-т філології. — К., 2005. — 21 с.
  • Семенюк С. Формування словотвірної системи іменників із модифікаційним значенням жіночої статі в новій українській мові : автореф. дис… канд. філол. наук: 10.02.01. — Запоріжжя, 2000. — 20 с.
  • Семенюк С. Формування словотвірної підсистеми назв самиць у новій українській мові // Українська мова. — 2012. — № 1. — С. 81-95.
  • Синчак О. Гендерована мова: вектори влади і впливу // Гендер для медій / М. Маєрчик, О. Плахотнік, Г. Ярманова. — К. : Критика, 2013. — С. 117-134.
  • Синчак О. За рівність мовну і позамовну // Спільне. — 2011.
  • Синчак О. Фемінітиви між молотом і кувалдою: як мова відображає гендерну сегрегацію на ринку праці // Commons: журнал соціальної критики. — 2013. — № 3. — С. 86-88.
  • Синчак О. Як мова вбиває експерток // Критика. — 2011. — № 11-12 (169-170). — С. 33-35.
  • Шевченко З. В. Словник ґендерних термінів. — Черкаси, 2016. — 336 с.
  • Словотворчість незалежної України. 1991—2011: Словник / Укладач А. Нелюба. — Х.: Харківське історико-філологічне товариство, 2012. — 608 с.
  • Тараненко О. О. Актуалізовані моделі в системі словотворення сучасної української мови (кінець ХХ — ХХІ ст.). — К., 2015. — 248 с.
  • Тараненко О. О. Словотворення української мови в аспекті її сучасних системно-нормотворчих тенденцій (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) // Мовознавство. — 2015. — № 1. — С. 3-32.
  • Федурко М. Словотвірна морфонологія українських фемінативів у лінгвокультурологічному аспекті : доповіді ХІІ Міжнародної наукової конференції Комісії зі слов’янського словотворення при Міжнародному комітеті славістів (25-28 травня 2010 р., Київ, Україна) / Упор. та наукове ред. Н. Ф. Клименко і Є. А. Карпіловської // Відображення історії та культури народу в словотворенні. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2010. — С. 433-442.
  • Фекета І. Жіночі особові назви в українській мові. (Творення і вживання) : дис. … канд. філол. наук : 10.02.02. — Ужгородський національний університет. — Ужгород, 1968. — 369 с.
  • Фекета І. Особливості творення назв осіб жіночої статі // Українська мова і література в школі. — 1974. — № 4. — С. 77–79.
  • Фекета І. Розвиток жіночих особових назв у сучасній українській мові // Мовознавство. — 1975. — № 2. — С. 21-25.
  • Фекета І. Фемінізуючі суфікси української мови // Матеріали ХХІ наукової конференції Ужгородського державного університету (Серія «Філологія»). — К., 1967. — С. 105-110.
  • Чак Є. Д. Чи правильно ми говоримо?. — К. : Освіта, 1997. — 239 с.
  • Чуєшкова О. Становлення терміносистеми гендерної лінгвістики // Вісник Національного університету "Львівська політехніка". Серія: Проблеми української термінології. — Львів, 2016. — № 842. — С. 161–164.
  • Formanowicz M. et al. Side effects of gender-fair language: How feminine job titles influence the evaluation of female applicants // European Journal of Social Psychology. — 2013. — № 43. — С. 62–71.
  • Merkel E. The two faces of gender-fair language. — Università degli Studi di Padova. — 2013.
  • Motschenbacher H. A poststructuralist approach to structural gender linguistics: Initial considerations.. — Gender, Language and the Periphery: Grammatical and Social Gender from the Margins. — Amsterdam, 2016. — С. 65–88.

Див. також[ред. | ред. код]