Абазини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Абазини
Nobl w7.jpg
Типи абазинів. Фото кінця ХІХ ст.
Кількість понад 60.000
Ареал
Близькі народи абхази, адиги (черкеси)
Мова абазинська, російська, турецька
Релігія мусульмани-суніти

Абази́ни (абаз. abaza, абаза[2][3]) — корінний народ на теренах Північного Кавказу (Карачаєво-Черкесія, Адигея, Ставропольський край в Російській Федереції)[2]. Належить до балкано-кавказького типу великої європеоїдної раси. До XIV-XV ст. заселяли чорноморський район Малої Абхазії, згодом переселилися до Абазинії (сучасний Абазинський район Карачаєво-Черкесії). З кінця ХVIII ст. сповідують суннітський іслам; до цього були частково язичниками, частково християнами. Матеріальна побутова культура близька до культури кавказьких народів, особливо адигів (черкесів). Разом із іншими кавказцями брали участь у Великій Кавказькій війні (18171864) проти Російської імперії. Після російського завоювання Кавказу, що супроводжувалося депортаціями автохтонного населення, розпорошилися по світу; мають діаспори в Туреччині, Сирії, Йорданії та Лівані. Є носіями власної абазинської мови, близької до абхазької; з середини ХХ століття, внаслідок москвинізації та потурчення більшість абазинів використовує російську або турецьку мови[1].

Назва[ред.ред. код]

Молода абазинка (1897)

Самоназва абазинів — «абаза». У середньовіччі цей етнонім використовувася не лише для позначення власне абазинів, але й усіх абхазо-абазинських племен[4].

В українській мові абазинів називають по-різному:

Абазинів поділють на дві етнографічні групитапанти́нці (абаз. тӀапІанта, тапанта, «жителі рівнини») і ашха́рці (абаз. ащ'х'арауа, шкарауа, «горяни»). Кожна група має власний діалект абазинської мови. Деякі дослідники виокремлюють ще третю групу — південних абазинів.[4]. Ашхарців також називають шка́рівцями[4].

В межах обох етнографічних груп абазинів існували дрібніші, які в XVII ст. називалися племенами, родами, а з ХІХ ст. стали локальними групами:

Тапантинці
Ашхарці

Чисельність[ред.ред. код]

Північний Кавказ[ред.ред. код]

Залишення аулу горцями перед наїздом російських військ (Петро Грузинський, 1872)

До 1860-х років кількість абазинів на історичній батьківщині в Північному Кавказі становила близько 60 тисяч осіб[4][6]. Кавказька війна з Росією сильно скоротила їхню чисельність. Протягом 1859—1884 років близько 30-45 тисяч абазинів, переважно горян, виїхали до Османської імперії (Туреччини, Єгипту, Лівії, Сирії, Палестини)[4]. Частина народу загинула внаслідок тотального нищення аулів росіянами, насильницького переселення і розпорошення абазинів по селах і станицях Передкавказзя[4]. Якщо до війни в Кубанській області, куди входила Абазинія, проживало 500 тисяч осіб різних національностей, то на початок 1880-х років лишилося всього 90 тисяч; серед них частка абазинів становила 9921 чоловік[4][7]. Питома вага корінних народів знизилася через російську колонізацію Північного Кавказу (до 1897 року із російських губерній сюди переселилися 946 тисяч осіб). Тому на час першого російського перепису (1897) в Баталпашинському відділі Кубанської області, на історичних землях абазинів, більшість становили росіяни — 69,3%[4]. Таким чином, внаслідок імперіалістично-колонізаторської політики Росії абазини втратили свою компактну етнічну територію; залишилася лише частина абазин, переважно тапантинців, які опинилися в меншості серед російських, карачаївських і адигських спільнот[4].

Flag of Russia.svg Російська імперія СРСР СРСР Росія Росія
1860-ті 1883 1939 1959 1970 1979 1989 2002 2010
бл. 60.000[4] 9.921[4] 15.294 19.591 25.448 29.497[8] 33.613 37.942 43.341[9]

В СРСР кількість абазинів поступово зростала. Зокрема, 1939 року, на початку Другої світової війни, їх чисельність становила близько 15,3 тисяч осіб, а напередодні розпаду радянської держави в 1989 році — 33,6 тисяч осіб. Більшість радянських абазинів проживали у Карачаєво-Черекеській автономній області. Вони постійно становили етнічну меншість (6-7% населення), поступаючись росіянам (45%), карачаєвцям (30%) і адигам (10%)[4][10].

Так само спостерігався ріст абазинського населення після розвалу СРСР. Згідно з переписами населення Російської Федерації 2002 і 2010 років чисельність російських абазинів становила 37,9 тисяч і 43,3 тисяч осіб відповідно. З них більшість мешкала в Карачаєво-Черкесії (36 919 осіб (2010), 7,8% населення республіки)[9]. Найбільш абазинськими були Абазинський район (14 808; 87,1%)[11] і Адиге-Хабльський район (4 827; 30%)[11]. В Росії абазинською мовою володіло 37831 осіб (87% від усього етнічного населення), але протягом 2-ї половини ХХ століття більшість абазинів москвинізувалися[12].

Інші країни[ред.ред. код]

українські абазини вказали рідною мовою російську (86 осіб; 67,2%), абазинську (24 особи; 18,8%) і українську (4 чоловіка; 3,1%).[16]; третина усіх абазинів вільно володіла українською (45 осіб; 35,2%)[17].

Історія[ред.ред. код]

Абазини на карті Черкесії (1750).

Стародавність[ред.ред. код]

Докладніше: Абхазьке царство

Предки абазинів були північними сусідами абхазів і вже в I тис. н. е. частково з ними асимілювалися.

Міграція[ред.ред. код]

До кінця XIII століття абазинські племена мешкали на східному узбережжі Чорного моря, у так званій Малій Абхазії, між річками Бзиб і Туапсе)[4]. Згодом вони почали переселятися до Північного Кавказу. Масова міграція абазинів-тапатинців мала місце у XIV столітті, а абазинів-ашхарців — XVI—початку XVII століття[4]. З XVIII століття джерела локалізують обидві групи абазинів на землях Північного Кавказу[4]. Вони осіли по сусідству з адигськими племенами[2]. Надалі значна частина абазинів була асимілювала адигами, інша випробувала їх сильний культурний вплив.

У XVIII cтолітті землі абазинів стали ареною боротьби між Російською та Османською імперіями. 1739 року, за Белградським миром, Кубань оголошувалася кордоном між обома імперіями, а кавказькі народи, включно з абазинами, визнавалися підданими Стамбула. 1787 року Росія почала нову війну з турками; Кавказ також став зоною бойових дій — російські війська під командуванням генерала-серба Текеллія спусошили Абазинію, а також усі землі між Кубанню і Лабою[18].

Кавказька війна[ред.ред. код]

1829 року, згідно з Андріонопольським трактатом, Росія отримала закубанський край і узбережжя Чорного моря, й встановила на землях абазинів своє панування. Внаслідок нехтування росіянами місцевих свобод та звичаїв, Абазинія виступила проти царського підаства й приєдналися до інших кавказців у Великій антиколоніальній війні. На межі 1840—1841 років, для придушення повстання убихів Хаджі Берзека, російські каральні війська під началом Миколая Мурайвова-Амурського випалили Абазинію. Внаслідок цього абазини приєдналися до повсталих й спротив колонізаторам зріс. Лише 1860 року війська російського генерала Корганова розбили убихсько-абазинське військо на річці Псху й придушили повстання. 1861 року за убихської ініціативи було створено кавказький меджліс (парламент), який закликав Османську імперію, Англію та Францію допомогти у війні проти Росії. З цією метою, 1862 року делегація абазинів на чолі з полковником-галичанина Теофілом Лапинським відувала Лондон, але підтримки не отримала. Остаточно опір кавказьких народів було зламано 1864 року, після чого російський уряд вдався до депортації місцевих народів й воєнної колонізації[18].

У 1860-их роках абазинів переселили на рівнину. До переселення головною галуззю господарства було випасне скотарство (головним чином мала та велика рогата худоба, коні; коняр — престижне заняття), з другої половини XIX ст. стало переважати землеробство (просо, ячмінь, кукурудза; садівництво, овочівництво).

До середини XIX ст. традиційні заняття, побут і народна творчість абазинци мало відрізнялися від адигських, разом з тим деякі риси традиційної культури абазинци зближують їх з абхазами (розвинене садівництво і бджільництво, особливості фольклору і орнаментики).

Продовжується асиміляція абазинци, зокрема за рахунок частих змішаних шлюбів з черкесами; в той же час посилюється рух за культурне відродження і національну автономію. За переписом 1970 року в СРСР мешкало 25,4 тис. абазинів[2].

Економіка[ред.ред. код]

У ХІХ — 1-й половині ХХ століття основновою економіки абазинів були обробка шерсті (виготовлення сукна, повсті — гладких і візерункових, бурок, повстяних капелюхів, ноговиць, поясів, попон і т. д.), обробка шкір, деревообробка, ковальство, землеробство, скотарство.

Традиції[ред.ред. код]

Особливості традиційно-побутової культури понад усе зберігаються в їжі, сімейній і іншій обрядовості, етикеті, народній творчості. Традиційна соціальна організація — сільські громади, великі і малі сім'ї, патроніми.

Традиційні аули ділилися на патронімічні квартали, на рівнині — скупчені, в горах розкидані. Стародавнє житло — кругле, плетене, поширені були також прямокутні одно- і багатокамерні будинки з плітня; в кінці XIX ст. став застосовуватися саман. З другої половини XIX ст. з'явилися цегляні і дерев'яні рубані будинки під залізним або черепичним дахом. Традиційна садиба включала один або декілька житлових будинків, зокрема приміщення для гостей — кунацьку, і, на віддалі від них, комплекс господарських споруд.

Традиційний одяг загальнокавказького типу. Основу традиційної кухні складають рослинні, молочні і м'ясні продукти. Улюблена страва — білий соус з курятиною, заправлений часником і прянощами. П'ють слабкоалкогольний напій — буза.

Характерні звичаї і обряди, пов'язані з річним циклом. Зберігається фольклор: нартский епос, різні жанри казок, пісень.

Релігія[ред.ред. код]

Більшість абазинів — мусульмани-суніти. Іслам поширився в їхніх землях з початку XVII століття, через кримських татар і ногайців[4]. До того абазини були язичниками або християнами. Доісламські регілійні вірування та практики зберігалися серед гірських абазинів найдовше, до середини ХІХ століття[4].

Під час Кавказької війни в Абазинії ширилися ідеї мюридизму, але особливої підтримки не отримали[4]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д Abaza // Ethnologue (2015)
  2. а б в г Абазини // Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974–1985.
  3. Народы мира: Историко-этнографический справочник (російською). Москва: Советская энциклопедия. 1988. с. 35. 
  4. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж Данилова Е.Н. Абазины... Москва, 1984.
  5. Білий Д. Українці Кубані в 1792-1921 роках: еволюція соціальних ідентичностей. Львів–Донецьк, 2009. — С.63.
  6. Лавров Л. И. Абазины, С. 5-6.
  7. Дзидзария Г. А. Махаджирство и проблемы истории Абхазии XIX столетия. Сухуми, 1975, С. 211, примечание 319; Фелицын Е. Д. Численность горцев и других мусульманских народов Кубанской области. — ССКГ, Т. 9. Тифлис, 1885, С. 94, 96—98.
  8. Население СССР по данным Всесоюзной переписи населения 1979 г. Москва, 1980, С. 26.
  9. а б Итоги Всероссийской переписи населения 2010 года в отношении демографических и социально-экономических характеристик отдельных национальностей
  10. а б Брук С. И. Население мира, Этнодемографический справочник. Москва, 1981, С. 868.
  11. а б Итоги переписи населения 2010: Национальный состав населения городов и районов КЧР в разрезе наиболее многочисленных национальностей
  12. Чекалов П. Трагедия абазин // Эхо Кавказа. 2012-8-25.
  13. Население Абхазии: Перепис 2011
  14. а б Joshuaproject. Abaza
  15. Всеукраїнський перепис населення 2001
  16. Національний склад населення України та його мовні ознаки (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). — Київ: Держваний комітет статистики України, 2003. — С. 11.
  17. Національний склад населення України та його мовні ознаки (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). — Київ: Держваний комітет статистики України, 2003. — С. 62.
  18. а б Кавказская война

Джерела[ред.ред. код]

Монографії
  • Латышев В. В. Известия древних писателей, греческих и латинских о Скифии и Кавказе. Санкт-Петербург, 1893–1900. Т. I, II.
  • Волкова Н. Г. Этнонимы и племенные названия Северного Кавказа. Москва, 1973.
  • Волкова Н. Г. Этнический состав населения Северного Кавказа в XVIII-нач. XIX в. Москва, 1974.
  • Анчабадзе З. В. Очерк этнической истории абхазского народа. Сухуми, 1976.
  • Алексеева Е. П. Древняя и средневековая история Карачаево-Черкесии. Москва, 1971.
  • Данилова Е.Н. Абазины (историко-этнографическое исследование хозяйства и общинной организации. XIX век). Москва: МГУ, 1984.
  • Анчабадзе Ю.Д., Волкова Н. Г. Народы Кавказа. Москва, 1993. Кн. I.
Статті

Посилання[ред.ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Абазини