Абазини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Абазини
Nobl w7.jpg
Типи абазинів. Фото кінця ХІХ ст.
Кількість понад 60.000
Ареал
Близькі народи абхази, адиги (черкеси)
Мова абазинська, російська, турецька
Релігія мусульмани-суніти

Абази́ни (абаз. abaza, абаза[2][3]) — корінний народ на теренах Північного Кавказу (Карачаєво-Черкесія, Адигея, Ставропольський край в Російській Федереції)[2]. Належить до балкано-кавказького типу великої європеоїдної раси. До XIV-XV ст. заселяли чорноморський район Малої Абхазії, згодом переселилися до Абазинії (сучасний Абазинський район Карачаєво-Черкесії). З кінця ХVIII ст. сповідують суннітський іслам; до цього були частково язичниками, частково християнами. Матеріальна побутова культура близька до культури кавказьких народів, особливо адигів (черкесів). Разом із іншими кавказцями брали участь у Великій Кавказькій війні (18171864) проти Російської імперії. Після російського завоювання Кавказу, що супроводжувалося депортаціями автохтонного населення, розпорошилися по світу; мають діаспори в Туреччині, Сирії, Йорданії та Лівані. Є носіями власної абазинської мови, близької до абхазької; з середини ХХ століття, внаслідок москвинізації та потурчення більшість абазинів використовує російську або турецьку мови[1].

Назва[ред. | ред. код]

Молода абазинка (1897)

Самоназва абазинів — «абаза». У середньовіччі цей етнонім використовувася не лише для позначення власне абазинів, але й усіх абхазо-абазинських племен[4].

В українській мові абазинів називають по-різному:

Абазинів поділють на дві етнографічні групитапанти́нці (абаз. тӀапІанта, тапанта, «жителі рівнини») і ашха́рці (абаз. ащ'х'арауа, шкарауа, «горяни»). Кожна група має власний діалект абазинської мови. Деякі дослідники виокремлюють ще третю групу — південних абазинів.[4]. Ашхарців також називають шка́рівцями[4].

В межах обох етнографічних груп абазинів існували дрібніші, які в XVII ст. називалися племенами, родами, а з ХІХ ст. стали локальними групами:

Тапантинці
Ашхарці

Чисельність[ред. | ред. код]

Північний Кавказ[ред. | ред. код]

Залишення аулу горцями перед наїздом російських військ (Петро Грузинський, 1872)

До 1860-х років кількість абазинів на історичній батьківщині в Північному Кавказі становила близько 60 тисяч осіб[4][6]. Кавказька війна з Росією сильно скоротила їхню чисельність. Протягом 1859—1884 років близько 30-45 тисяч абазинів, переважно горян, виїхали до Османської імперії (Туреччини, Єгипту, Лівії, Сирії, Палестини)[4]. Частина народу загинула внаслідок тотального нищення аулів росіянами, насильницького переселення і розпорошення абазинів по селах і станицях Передкавказзя[4]. Якщо до війни в Кубанській області, куди входила Абазинія, проживало 500 тисяч осіб різних національностей, то на початок 1880-х років лишилося всього 90 тисяч; серед них частка абазинів становила 9921 чоловік[4][7]. Питома вага корінних народів знизилася через російську колонізацію Північного Кавказу (до 1897 року із російських губерній сюди переселилися 946 тисяч осіб). Тому на час першого російського перепису (1897) в Баталпашинському відділі Кубанської області, на історичних землях абазинів, більшість становили росіяни — 69,3%[4]. Таким чином, внаслідок імперіалістично-колонізаторської політики Росії абазини втратили свою компактну етнічну територію; залишилася лише частина абазин, переважно тапантинців, які опинилися в меншості серед російських, карачаївських і адигських спільнот[4].

Flag of Russia.svg Російська імперія СРСР СРСР Росія Росія
1860-ті 1883 1939 1959 1970 1979 1989 2002 2010
бл. 60.000[4] 9.921[4] 15.294 19.591 25.448 29.497[8] 33.613 37.942 43.341[9]

В СРСР кількість абазинів поступово зростала. Зокрема, 1939 року, на початку Другої світової війни, їх чисельність становила близько 15,3 тисяч осіб, а напередодні розпаду радянської держави в 1989 році — 33,6 тисяч осіб. Більшість радянських абазинів проживали у Карачаєво-Черекеській автономній області. Вони постійно становили етнічну меншість (6-7% населення), поступаючись росіянам (45%), карачаєвцям (30%) і адигам (10%)[4][10].

Так само спостерігався ріст абазинського населення після розвалу СРСР. Згідно з переписами населення Російської Федерації 2002 і 2010 років чисельність російських абазинів становила 37,9 тисяч і 43,3 тисяч осіб відповідно. З них більшість мешкала в Карачаєво-Черкесії (36 919 осіб (2010), 7,8% населення республіки)[9]. Найбільш абазинськими були Абазинський район (14 808; 87,1%)[11] і Адиге-Хабльський район (4 827; 30%)[11]. В Росії абазинською мовою володіло 37831 осіб (87% від усього етнічного населення), але протягом 2-ї половини ХХ століття більшість абазинів москвинізувалися[12].

Інші країни[ред. | ред. код]

українські абазини вказали рідною мовою російську (86 осіб; 67,2%), абазинську (24 особи; 18,8%) і українську (4 чоловіка; 3,1%).[16]; третина усіх абазинів вільно володіла українською (45 осіб; 35,2%)[17].

Історія[ред. | ред. код]

Абазини на карті Черкесії (1750).

Стародавність[ред. | ред. код]

Докладніше: Абхазьке царство

Предки абазинів були північними сусідами абхазів і вже в I тис. н. е. частково з ними асимілювалися.

Міграція[ред. | ред. код]

До кінця XIII століття абазинські племена мешкали на східному узбережжі Чорного моря, у так званій Малій Абхазії, між річками Бзиб і Туапсе)[4]. Згодом вони почали переселятися до Північного Кавказу. Масова міграція абазинів-тапатинців мала місце у XIV столітті, а абазинів-ашхарців — XVI—початку XVII століття[4]. З XVIII століття джерела локалізують обидві групи абазинів на землях Північного Кавказу[4]. Вони осіли по сусідству з адигськими племенами[2]. Надалі значна частина абазинів була асимілювала адигами, інша випробувала їх сильний культурний вплив.

У XVIII cтолітті землі абазинів стали ареною боротьби між Російською та Османською імперіями. 1739 року, за Белградським миром, Кубань оголошувалася кордоном між обома імперіями, а кавказькі народи, включно з абазинами, визнавалися підданими Стамбула. 1787 року Росія почала нову війну з турками; Кавказ також став зоною бойових дій — російські війська під командуванням генерала-серба Текеллія спусошили Абазинію, а також усі землі між Кубанню і Лабою[18].

Кавказька війна[ред. | ред. код]

1829 року, згідно з Андріонопольським трактатом, Росія отримала закубанський край і узбережжя Чорного моря, й встановила на землях абазинів своє панування. Внаслідок нехтування росіянами місцевих свобод та звичаїв, Абазинія виступила проти царського підаства й приєдналися до інших кавказців у Великій антиколоніальній війні. На межі 1840—1841 років, для придушення повстання убихів Хаджі Берзека, російські каральні війська під началом Миколая Мурайвова-Амурського випалили Абазинію. Внаслідок цього абазини приєдналися до повсталих й спротив колонізаторам зріс. Лише 1860 року війська російського генерала Корганова розбили убихсько-абазинське військо на річці Псху й придушили повстання. 1861 року за убихської ініціативи було створено кавказький меджліс (парламент), який закликав Османську імперію, Англію та Францію допомогти у війні проти Росії. З цією метою, 1862 року делегація абазинів на чолі з полковником-галичанина Теофілом Лапинським відувала Лондон, але підтримки не отримала. Остаточно опір кавказьких народів було зламано 1864 року, після чого російський уряд вдався до депортації місцевих народів й воєнної колонізації[18].

У 1860-их роках абазинів переселили на рівнину. До переселення головною галуззю господарства було випасне скотарство (головним чином мала та велика рогата худоба, коні; коняр — престижне заняття), з другої половини XIX ст. стало переважати землеробство (просо, ячмінь, кукурудза; садівництво, овочівництво).

До середини XIX ст. традиційні заняття, побут і народна творчість абазинци мало відрізнялися від адигських, разом з тим деякі риси традиційної культури абазинци зближують їх з абхазами (розвинене садівництво і бджільництво, особливості фольклору і орнаментики).

Продовжується асиміляція абазинци, зокрема за рахунок частих змішаних шлюбів з черкесами; в той же час посилюється рух за культурне відродження і національну автономію. За переписом 1970 року в СРСР мешкало 25,4 тис. абазинів[2].

Економіка[ред. | ред. код]

У ХІХ — 1-й половині ХХ століття основновою економіки абазинів були обробка шерсті (виготовлення сукна, повсті — гладких і візерункових, бурок, повстяних капелюхів, ноговиць, поясів, попон і т. д.), обробка шкір, деревообробка, ковальство, землеробство, скотарство.

Традиції[ред. | ред. код]

Особливості традиційно-побутової культури понад усе зберігаються в їжі, сімейній і іншій обрядовості, етикеті, народній творчості. Традиційна соціальна організація — сільські громади, великі і малі сім'ї, патроніми.

Традиційні аули ділилися на патронімічні квартали, на рівнині — скупчені, в горах розкидані. Стародавнє житло — кругле, плетене, поширені були також прямокутні одно- і багатокамерні будинки з плітня; в кінці XIX ст. став застосовуватися саман. З другої половини XIX ст. з'явилися цегляні і дерев'яні рубані будинки під залізним або черепичним дахом. Традиційна садиба включала один або декілька житлових будинків, зокрема приміщення для гостей — кунацьку, і, на віддалі від них, комплекс господарських споруд.

Традиційний одяг загальнокавказького типу. Основу традиційної кухні складають рослинні, молочні і м'ясні продукти. Улюблена страва — білий соус з курятиною, заправлений часником і прянощами. П'ють слабкоалкогольний напій — буза.

Характерні звичаї і обряди, пов'язані з річним циклом. Зберігається фольклор: нартский епос, різні жанри казок, пісень.

Релігія[ред. | ред. код]

Більшість абазинів — мусульмани-суніти. Іслам поширився в їхніх землях з початку XVII століття, через кримських татар і ногайців[4]. До того абазини були язичниками або християнами. Доісламські регілійні вірування та практики зберігалися серед гірських абазинів найдовше, до середини ХІХ століття[4].

Під час Кавказької війни в Абазинії ширилися ідеї мюридизму, але особливої підтримки не отримали[4]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д Abaza // Ethnologue (2015)
  2. а б в г Абазини // Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974–1985.
  3. Народы мира: Историко-этнографический справочник (російською). Москва: Советская энциклопедия. 1988. с. 35. 
  4. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж Данилова Е.Н. Абазины... Москва, 1984.
  5. Білий Д. Українці Кубані в 1792-1921 роках: еволюція соціальних ідентичностей. Львів–Донецьк, 2009. — С.63.
  6. Лавров Л. И. Абазины, С. 5-6.
  7. Дзидзария Г. А. Махаджирство и проблемы истории Абхазии XIX столетия. Сухуми, 1975, С. 211, примечание 319; Фелицын Е. Д. Численность горцев и других мусульманских народов Кубанской области. — ССКГ, Т. 9. Тифлис, 1885, С. 94, 96—98.
  8. Население СССР по данным Всесоюзной переписи населения 1979 г. Москва, 1980, С. 26.
  9. а б Итоги Всероссийской переписи населения 2010 года в отношении демографических и социально-экономических характеристик отдельных национальностей
  10. а б Брук С. И. Население мира, Этнодемографический справочник. Москва, 1981, С. 868.
  11. а б Итоги переписи населения 2010: Национальный состав населения городов и районов КЧР в разрезе наиболее многочисленных национальностей
  12. Чекалов П. Трагедия абазин // Эхо Кавказа. 2012-8-25.
  13. Население Абхазии: Перепис 2011
  14. а б Joshuaproject. Abaza
  15. Всеукраїнський перепис населення 2001
  16. Національний склад населення України та його мовні ознаки (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). — Київ: Держваний комітет статистики України, 2003. — С. 11.
  17. Національний склад населення України та його мовні ознаки (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). — Київ: Держваний комітет статистики України, 2003. — С. 62.
  18. а б Кавказская война

Джерела[ред. | ред. код]

Монографії
  • Латышев В. В. Известия древних писателей, греческих и латинских о Скифии и Кавказе. Санкт-Петербург, 1893–1900. Т. I, II.
  • Волкова Н. Г. Этнонимы и племенные названия Северного Кавказа. Москва, 1973.
  • Волкова Н. Г. Этнический состав населения Северного Кавказа в XVIII-нач. XIX в. Москва, 1974.
  • Анчабадзе З. В. Очерк этнической истории абхазского народа. Сухуми, 1976.
  • Алексеева Е. П. Древняя и средневековая история Карачаево-Черкесии. Москва, 1971.
  • Данилова Е.Н. Абазины (историко-этнографическое исследование хозяйства и общинной организации. XIX век). Москва: МГУ, 1984.
  • Анчабадзе Ю.Д., Волкова Н. Г. Народы Кавказа. Москва, 1993. Кн. I.
Статті

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Абазини